Страница:
— Звісно, ні! — відказав Балін. — Тут лише починаються Імлисті гори, і нам треба якось — через них, чи понад ними, чи попід ними, — добутися на той бік, бо тільки так ми можемо потрапити до Дикого краю, що лежить за горами. А від гір ще залишиться добрячий шмат шляху до Самітної гори на сході, де на нашому скарбі лежить Смауг.
— О! — тільки й мовив Більбо і саме в цю мить відчув таку втому, якої ще ніколи не відчував. Знову згадалося йому вигідне крісло перед каміном в його улюбленій вітальні в гобітівській норі, згадалось, як співає чайник… Не останній раз згадалося!
Попереду нині їхав Гандальф.
— Нам не можна збитися з дороги, бо тоді ми пропали, — сказав він. — По-перше, треба запастися харчами; по-друге, нам потрібен перепочинок у більш-менш безпечному місці, ну, а ще конче потрібно боротьбу з Імлистими горами починати з вибору належної стежки, бо заблукаєш у них — і муситимеш вертатися назад, щоб розпочати все спочатку (це якщо взагалі виберешся назад).
Гноми спитали його, до якого ж безпечного місця він їх веде, і чарівник відповів:
— Ви підійшли до самої межі Дикого краю — дехто з вас, може, це знає. Десь попереду лежить чудова долина Рівенделл, а в ній живе Елронд в Останньому затишному домі. Я послав звістку через моїх друзів, і нас там чекають.
Ці слова звучали приємно й заспокійливо, і вам, мабуть, думається, що легко й просто було мандрівникам прийти до Останнього затишного дому на заході Імлистих гір. Попереду чогось не видно було ніяких дерев, долин чи пагорбів, що порушували б одноманітну площину — один величезний схил, який помалу крутішав аж до підніжжя найближчої гори. Скрізь надовкіл розлягалася кам'яниста, вся в розколинах, вересового кольору рівнина, на якій то тут, то там зеленіли клапті й стяжки трави або моху, вказуючи, що там є вода.
Надвечірнє сонце хилилося до обрію, та в усій тій мовчазній пустці не видно було ані признаки житла. Проїхали трохи й переконалися, що той дім може ховатися де завгодно на просторі, що відділяв їх від гір. Несподівано під ногами в них відкривалися глибокі долини — вузькі, з крутими схилами, — і мандрівники зачудовано дивилися вниз на дерева, що росли на дні понад річечкою. Траплялись урвища, через які — от би трохи вужчі! — можна було б і перескочити, але ж глибоченні, з водоспадами. Траплялись і темні яри, що їх ані перескочиш, ані спустишся в них. Зеленіли подекуди й болітця, на вигляд такі гарні, всіяні яскравими, великими квітами, та якби туди зайшов поні з поклажею на спині, він би ніколи не вибрався звідти.
Насправді відстань від того броду до гір була куди більша, ніж ви б могли подумати. Більбо дивом дивувався. Єдину стежку позначали білі камінці, великі й малі; декотрі з них губилися під мохом чи вересом. Навіть під проводом Гандальфа, який, здавалося, знав усе про цей шлях, вони посувалися вперед дуже повільно.
Видивляючися стежку, чарівник хить бородою сюди, хить туди, а вони обережно тюпали за ним і наче й зовсім небагато пройшли, а вже й день почав пригасати. Давно вже минула пора чаювання, і мандрівникам думалося, що так само промине й час вечері. Довкола пурхали метелики; місяць ще не зійшов, а вечірнє світло дуже потьмяніло. Гобітів коник почав спотикатися на корінні та камінцях. І враз вони вийшли на край урвища — та так несподівано, що Гандальфів кінь трохи не ступив у порожнечу.
— Ось вона, нарешті! — вигукнув чарівник, і всі, скупчившись довкола нього, заглянули через край. Глибоко внизу вони побачили долину. Звідти чувся шум води, що бігла по кам'янистому річищу; повітря було напоєне пахощами дерев, а по той бік річечки мерехтіло якесь світло.
Більбо навіки запам'ятав той спуск: як вони ковзали та спотикалися в сутінках, сходячи вниз по звивистій, крутій стежці в таємничу долину Рівен-делл. Вони спускалися нижче, й повітря дедалі теплішало, і від смолистого духу сосон Більбо зробився сонний, голова його раз по раз опускалася на груди; він навіть клював носом у гриву поні, а раз був трохи не звалився на землю. Що нижче вони сходили, то веселіше ставало їм на душі. Тут уже сосни поступилися місцем букам та дубам, і в сутінках було розлите відчуття затишку. Зелень трави майже розчинилася в чорноті, коли нарешті вони вийшли на відкриту галявинку недалеко від берега річки.
«Гм-м-м! Наче пахне ельфами!» — подумав Більбо й поглянув на зорі. Яскраві й голубі, горіли вони високо в небі. І в цю мить полилася пісня, схожа на переливчастий сміх серед дерев:
— Ну, ну! — пролунав голос. — Ви тільки подивіться! Гобіт Більбо на поні, леле! Яка чудесна картина!
— Чудо, чудо, диво дивне! — відгукнувся ще хтось.
І веселуни завели нової — такої самої насмішкуватої пісні, як і та, що я навів її тут повністю. Зрештою один із них, високий юний ельф, вийшов із-за дерев і вклонився Гандальфові й Торіну.
— Ласкаво просимо до нашої долини! — мовив він.
— Спасибі! — трохи неласкаво відказав Торін. Але Гандальф уже зіскочив зі свого коня й замішався в юрбу ельфів, весело з ними розмовляючи.
— Ви трохи збилися з дороги, — сказав високий ельф. — Тобто, якщо вам потрібна єдина стежка, що веде через річку й до будинку на тому березі. Ми покажемо дорогу, але вам краще спішитися, поки перейдете місток. Ви побудете з нами й поспіваєте трохи, чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю, — додав він. — Я чую дим від вогнищ.
Більбо, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами. Співи ельфів, та ще під червневими зорями, — як пропустити таку цікавинку? І чом би не перемовитися тихим слівцем із цим плем'ям, яке, здавалося, знало не тільки його ім'я, а й все про нього, дарма що він їх зроду не бачив? Яка ж то в них склалася думка про його пригоду? Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють усілякі новини — що та де діється в краї — швидко, як ото вода тече, або й швидше.
Але всім гномам забажалося вечері, та ще й негайно, — де вже тут зупинятись? Спішившись, рушили вони далі, ведучи своїх поні за поводи, аж поки вийшли на добру стежку, а далі й до берега річки добулися. Бистра й шумлива була та річка, як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день розтопить стільки снігу в горах. Був тут лише один вузенький кам'яний місток без поруччя — такий вузький, що по ньому міг пройти всього один поні. Що діяти? Пішли вони через той місток: один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи свого поні за вуздечку. А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарі й поставали, виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег.
— Батечку, не вмочай бороди в піну! — кричали вони Торінові, що посувався зігнувшись, мало не стаючи навкарачки. — Вона й так довга — не треба її поливати!
— Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усі коржики! — гукали інші.— А то не пролізе ні в яку замкову шпарину!
— Тихо! Тихо, люди добрі! І на добраніч вам! — сказав Гандальф, що переправлявся останній. — Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики. На добраніч!
Отак нарешті добилися наші мандрівники до Останнього затишного дому, і двері того дому були гостинно розчинені навстіж.
Дивна річ, але про гарні речі та щасливі дні завжди розповідають похапцем, ніби й слухати там нема чого, тимчасом як із чогось тривожного, страшного й навіть жахливого може вийти добра оповідь і оповідач добряче натомиться, поки добереться до кінця. Довгенько вони пробули в тому затишному домі, тижнів два щонайменше, і їм немила була навіть думка про те, щоб колись вирушити звідти. Ну, а Більбо — так той залишився б там і навіки, навіть якби міг, побажавши, без турбот опинитися вдома, у своїй гобітівській норі. І все-таки небагато чого можна розказати про те їхнє гостювання.
Господар дому був друг ельфів — один із тих людей, чиї предки згадуються в дивних легендах ще доісторичних часів, переказах про те, як воювалися з лихими гоблінами перші люди північного краю та ельфи. У ті дні, про які наша мова, ще жило трохи людей, що мали предками ельфів і північних героїв. Елронд, господар дому, якраз і був вождем тих людей.
Він був шляхетний та вродливий з лиця, мов володар ельфів, дужий, як воїн, по-чарівницьки мудрий, шанований, ніби король гномів, і добрий, наче літо. Про нього складено багато переказів, але в нашій історії про велику Злоткінсову пригоду його роль невеличка, хоч і важлива, як ми побачимо наприкінці, коли взагалі до того кінця доберемося. Його дім був просто чудовий. Чи ти хочеш їсти, чи спати, чи попрацювати, чи послухати історії, чи поспівати, чи посидіти та помріяти любенько, чи й змішати всі ті заняття в одну приємну суміш — будь ласка, роби що хочеш. Лихі речі просто не потрапляли в ту долину.
Якби ж то я мав час розповісти вам хоч кілька з тих історій чи пісень, які наші подорожани почули в тому домі! Всі вони, і коненята їхні теж, відпочили, відсвіжились і подужчали за прожиті там дні. Одежа їхня полаталася за цей час, загоїлися синці, вдачі покращали, а надії посвітлішали, їхні мішки наповнилися харчами та всякими припасами — легкими на вагу, та досить тривними, щоб шукачам пригод стало витривалості подолати всі гірські перевали. Щонайкращі поради поліпшили їхні плани. Отак підійшла й середина літа. Назавтра рано-вранці, на Купала, мандрівники мали рушати в дорогу.
Елронд знав усе про будь-які руни. Того вечора він оглянув мечі, що їх Торін і Гандальф узяли в тролячому лігвищі, й мовив: — Не тролі їх зробили. Це старі-прастарі мечі — ще тих ельфів, яких тепер називають глибинними або карликами. Викували їх у Гондоліні для гоблінських війн. Перш ніж попасти до тролів, вони, певне, полежали серед награбованих скарбів якого-небудь дракона чи гобліна, адже дракони з гоблінами багато віків, тому зруйнували те місто. Цей меч, Торіне, руни називають Оркрістом, що стародавньою мовою Гондоліна означає «Гобліноруб». Вельми славний меч! Це, Гандальфе, Гламдрінг — «Врагоріз», якого носив колись гондолінський король. Бережіть їх, шануйте!
— Хотів би я знати, де тролі натрапили на ці мечі? — спитав Торін, розглядаючи свій меч з новим інтересом.
— Не скажу напевне, — відповів Елронд, — але можні здогадуватися, що ваші тролі пограбували інших грабіжників, або ж назнали десь у горах півночі рештки якогось старого підземельного складовиська. Чув я, що є чимало забутих, незнайдених скарбів у занедбаних руднях, печерах Морії, що їх покинули гноми в часи гномо-гоблінської війни.
Торін задумався, а тоді сказав:
— Я шануватиму цього меча. Хай же він знову почне рубати гоблінів!
— Це бажання може здійснитися дуже скоро, хай-но ви опинитеся в горах! — засміявся Елронд. — Але покажіть мені вашу карту!
Господар узяв карту й довго розглядав, хитаючи головою; він недолюблював гномів за їхню пристрасть до золота, але драконів за їхню жорстоку лютість — ненавидів, і посмутнів, згадавши зруйноване місто Діл з його веселими дзвонами та спалені береги світлої річки Бистрої. Місяць блищав на небі широким срібним серпом. Елронд підніс карту догори й подивився крізь неї на молочне світло.
— Що це? — здивувався він. — Тут є місячні літери — поряд із простими рунами, які говорять: «П'ять футів заввишки, і троє можуть увійти попліч».
— А що воно за місячні літери? — схвильовано запитав гобіт. Як я вже казав раніше, Більбо полюбляв карти, а ще руни, літери та хитромудре письмо, хоч у нього самого, коли він писав, виходили ніби якісь тоненькі павутинки.
— Місячні літери — такі самі літери, як і руни, тільки ви їх не побачите, коли будете просто на них дивитися, — пояснив Елронд. — їх можна побачити лише тоді, коли карту просвічує місячне проміння, а буває ще й така секретність, коли треба, щоб місяць мав ті самі обриси й щоб був той самий день і пора року, якого ті літери нанесено на карту. Винайшли ці літери гноми; вони писали їх срібними перами — ваші друзі можуть це підтвердити. На цю карту літери нанесено, мабуть, у переддень середини літа при молодику — давно-давно.
— Що ж там написано? — водно запитали Гандальф і Торін, сприкрені, певно, трохи тим, що саме Елронд перший добачив ті літери, хоч, сказати правду, досі й не траплялося такої нагоди і хтозна, чи трапилася б колись іще.
— «Стань біля сірого каменя, де стукає дрізд, — прочитав Елронд, — і призахідне сонце останнім променем Дурінового дня вкаже замкову шпарину».
— Дурін, Дурін! — вигукнув Торін. — Він був прабатько одного з двох племен гномів — Довгобородих — і предок мого діда.
— То що ж тоді таке Дурінів день? — поцікавився Елронд.
— Це перший день гном'ячого Нового року, — пояснив Торін. — Як усі знають, він є першим днем останнього місяця осені на порозі зими. Ми досі звемо Дуріновим той день, коли востаннє осінню місяць і сонце бувають на небі разом. Але ця порада навряд чи багато нам допоможе, адже нині нашого знання замало, щоб угадати, коли знову це повториться.
— Це ми ще побачимо, — заявив Гандальф. — Чи написано там ще щось?
— Нічого такого, що можна б розгледіти при цьому місяці,— відказав Елронд, віддаючи карту Торінові.
Потім усі повставали з-за столу й пішли до річки подивитись, як ельфи танцюють і співають у ніч на Купала.
Наступний ранок — ранок купальського дня — був такий гарний та свіжий, про який можна тільки мріяти: ані хмариночки на блакитному небі й сонячні блищики на воді. Мандрівники вирушили в дорогу, а навздогін їм лунали пісні з побажаннями доброї та короткої мандрівки. В серцях у них була готовність зустріти ще не одну пригоду, а в головах — точне знання про дорогу, якою вони повинні перейти Імлисті гори й потрапити в загірні землі.
Розділ четвертий
— О! — тільки й мовив Більбо і саме в цю мить відчув таку втому, якої ще ніколи не відчував. Знову згадалося йому вигідне крісло перед каміном в його улюбленій вітальні в гобітівській норі, згадалось, як співає чайник… Не останній раз згадалося!
Попереду нині їхав Гандальф.
— Нам не можна збитися з дороги, бо тоді ми пропали, — сказав він. — По-перше, треба запастися харчами; по-друге, нам потрібен перепочинок у більш-менш безпечному місці, ну, а ще конче потрібно боротьбу з Імлистими горами починати з вибору належної стежки, бо заблукаєш у них — і муситимеш вертатися назад, щоб розпочати все спочатку (це якщо взагалі виберешся назад).
Гноми спитали його, до якого ж безпечного місця він їх веде, і чарівник відповів:
— Ви підійшли до самої межі Дикого краю — дехто з вас, може, це знає. Десь попереду лежить чудова долина Рівенделл, а в ній живе Елронд в Останньому затишному домі. Я послав звістку через моїх друзів, і нас там чекають.
Ці слова звучали приємно й заспокійливо, і вам, мабуть, думається, що легко й просто було мандрівникам прийти до Останнього затишного дому на заході Імлистих гір. Попереду чогось не видно було ніяких дерев, долин чи пагорбів, що порушували б одноманітну площину — один величезний схил, який помалу крутішав аж до підніжжя найближчої гори. Скрізь надовкіл розлягалася кам'яниста, вся в розколинах, вересового кольору рівнина, на якій то тут, то там зеленіли клапті й стяжки трави або моху, вказуючи, що там є вода.
Надвечірнє сонце хилилося до обрію, та в усій тій мовчазній пустці не видно було ані признаки житла. Проїхали трохи й переконалися, що той дім може ховатися де завгодно на просторі, що відділяв їх від гір. Несподівано під ногами в них відкривалися глибокі долини — вузькі, з крутими схилами, — і мандрівники зачудовано дивилися вниз на дерева, що росли на дні понад річечкою. Траплялись урвища, через які — от би трохи вужчі! — можна було б і перескочити, але ж глибоченні, з водоспадами. Траплялись і темні яри, що їх ані перескочиш, ані спустишся в них. Зеленіли подекуди й болітця, на вигляд такі гарні, всіяні яскравими, великими квітами, та якби туди зайшов поні з поклажею на спині, він би ніколи не вибрався звідти.
Насправді відстань від того броду до гір була куди більша, ніж ви б могли подумати. Більбо дивом дивувався. Єдину стежку позначали білі камінці, великі й малі; декотрі з них губилися під мохом чи вересом. Навіть під проводом Гандальфа, який, здавалося, знав усе про цей шлях, вони посувалися вперед дуже повільно.
Видивляючися стежку, чарівник хить бородою сюди, хить туди, а вони обережно тюпали за ним і наче й зовсім небагато пройшли, а вже й день почав пригасати. Давно вже минула пора чаювання, і мандрівникам думалося, що так само промине й час вечері. Довкола пурхали метелики; місяць ще не зійшов, а вечірнє світло дуже потьмяніло. Гобітів коник почав спотикатися на корінні та камінцях. І враз вони вийшли на край урвища — та так несподівано, що Гандальфів кінь трохи не ступив у порожнечу.
— Ось вона, нарешті! — вигукнув чарівник, і всі, скупчившись довкола нього, заглянули через край. Глибоко внизу вони побачили долину. Звідти чувся шум води, що бігла по кам'янистому річищу; повітря було напоєне пахощами дерев, а по той бік річечки мерехтіло якесь світло.
Більбо навіки запам'ятав той спуск: як вони ковзали та спотикалися в сутінках, сходячи вниз по звивистій, крутій стежці в таємничу долину Рівен-делл. Вони спускалися нижче, й повітря дедалі теплішало, і від смолистого духу сосон Більбо зробився сонний, голова його раз по раз опускалася на груди; він навіть клював носом у гриву поні, а раз був трохи не звалився на землю. Що нижче вони сходили, то веселіше ставало їм на душі. Тут уже сосни поступилися місцем букам та дубам, і в сутінках було розлите відчуття затишку. Зелень трави майже розчинилася в чорноті, коли нарешті вони вийшли на відкриту галявинку недалеко від берега річки.
«Гм-м-м! Наче пахне ельфами!» — подумав Більбо й поглянув на зорі. Яскраві й голубі, горіли вони високо в небі. І в цю мить полилася пісня, схожа на переливчастий сміх серед дерев:
Отак сміялись і співали серед дерев ельфи. Мабуть, ви скажете: «Ну й нісенітниці!» — та ельфам те все байдуже — скажіть їм щось таке, то вони тільки ще дужче засміються. Сутінь густішала, і скоро Більбо вже міг їх розгледіти — вони так і мелькали в гущавині. Гобіт любив ельфів, хоча рідко здибувався з ними; нині ж він трохи й побоювався цих створінь. Адже гноми не дуже мирять з ельфами. Навіть такі досить порядні гноми, як Торін і його друзі, вважали ельфів нерозумними (а де така нерозумна думка!) й надокучливими, бо іноді ельфи дражняться і сміються з гномів, особливо з їхніх борід.
Куди ж це ви, сонні?
Що треба вам ще?
Підкуйте ви коней!
Гей, річка тече!
Гей! Тра-ля-ля-льолі
в долині, у долі!
Прибились чого ви
У землі чужі?
Готові, готові
Гарячі коржі!
Гей! Тріль-ліль-ліль-лелі
в оселі веселій,
ха-ха!
Куди бородою
Ви шлях метете?
Що Більбо ще вкоїть —
Хто знає про те?
А Балін і Двалін
чвалають, бувалі,
у червні —
ха-ха!
Ночуєте з нами
Чи їдете в ніч?
Вже ж коні прислали!
Сон липне до віч!
Поїхать — дурниця,
То краще лишиться
І слухати, й чути,
Щоб гарно заснути,
цю пісню —
ха-ха!
— Ну, ну! — пролунав голос. — Ви тільки подивіться! Гобіт Більбо на поні, леле! Яка чудесна картина!
— Чудо, чудо, диво дивне! — відгукнувся ще хтось.
І веселуни завели нової — такої самої насмішкуватої пісні, як і та, що я навів її тут повністю. Зрештою один із них, високий юний ельф, вийшов із-за дерев і вклонився Гандальфові й Торіну.
— Ласкаво просимо до нашої долини! — мовив він.
— Спасибі! — трохи неласкаво відказав Торін. Але Гандальф уже зіскочив зі свого коня й замішався в юрбу ельфів, весело з ними розмовляючи.
— Ви трохи збилися з дороги, — сказав високий ельф. — Тобто, якщо вам потрібна єдина стежка, що веде через річку й до будинку на тому березі. Ми покажемо дорогу, але вам краще спішитися, поки перейдете місток. Ви побудете з нами й поспіваєте трохи, чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю, — додав він. — Я чую дим від вогнищ.
Більбо, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами. Співи ельфів, та ще під червневими зорями, — як пропустити таку цікавинку? І чом би не перемовитися тихим слівцем із цим плем'ям, яке, здавалося, знало не тільки його ім'я, а й все про нього, дарма що він їх зроду не бачив? Яка ж то в них склалася думка про його пригоду? Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють усілякі новини — що та де діється в краї — швидко, як ото вода тече, або й швидше.
Але всім гномам забажалося вечері, та ще й негайно, — де вже тут зупинятись? Спішившись, рушили вони далі, ведучи своїх поні за поводи, аж поки вийшли на добру стежку, а далі й до берега річки добулися. Бистра й шумлива була та річка, як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день розтопить стільки снігу в горах. Був тут лише один вузенький кам'яний місток без поруччя — такий вузький, що по ньому міг пройти всього один поні. Що діяти? Пішли вони через той місток: один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи свого поні за вуздечку. А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарі й поставали, виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег.
— Батечку, не вмочай бороди в піну! — кричали вони Торінові, що посувався зігнувшись, мало не стаючи навкарачки. — Вона й так довга — не треба її поливати!
— Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усі коржики! — гукали інші.— А то не пролізе ні в яку замкову шпарину!
— Тихо! Тихо, люди добрі! І на добраніч вам! — сказав Гандальф, що переправлявся останній. — Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики. На добраніч!
Отак нарешті добилися наші мандрівники до Останнього затишного дому, і двері того дому були гостинно розчинені навстіж.
Дивна річ, але про гарні речі та щасливі дні завжди розповідають похапцем, ніби й слухати там нема чого, тимчасом як із чогось тривожного, страшного й навіть жахливого може вийти добра оповідь і оповідач добряче натомиться, поки добереться до кінця. Довгенько вони пробули в тому затишному домі, тижнів два щонайменше, і їм немила була навіть думка про те, щоб колись вирушити звідти. Ну, а Більбо — так той залишився б там і навіки, навіть якби міг, побажавши, без турбот опинитися вдома, у своїй гобітівській норі. І все-таки небагато чого можна розказати про те їхнє гостювання.
Господар дому був друг ельфів — один із тих людей, чиї предки згадуються в дивних легендах ще доісторичних часів, переказах про те, як воювалися з лихими гоблінами перші люди північного краю та ельфи. У ті дні, про які наша мова, ще жило трохи людей, що мали предками ельфів і північних героїв. Елронд, господар дому, якраз і був вождем тих людей.
Він був шляхетний та вродливий з лиця, мов володар ельфів, дужий, як воїн, по-чарівницьки мудрий, шанований, ніби король гномів, і добрий, наче літо. Про нього складено багато переказів, але в нашій історії про велику Злоткінсову пригоду його роль невеличка, хоч і важлива, як ми побачимо наприкінці, коли взагалі до того кінця доберемося. Його дім був просто чудовий. Чи ти хочеш їсти, чи спати, чи попрацювати, чи послухати історії, чи поспівати, чи посидіти та помріяти любенько, чи й змішати всі ті заняття в одну приємну суміш — будь ласка, роби що хочеш. Лихі речі просто не потрапляли в ту долину.
Якби ж то я мав час розповісти вам хоч кілька з тих історій чи пісень, які наші подорожани почули в тому домі! Всі вони, і коненята їхні теж, відпочили, відсвіжились і подужчали за прожиті там дні. Одежа їхня полаталася за цей час, загоїлися синці, вдачі покращали, а надії посвітлішали, їхні мішки наповнилися харчами та всякими припасами — легкими на вагу, та досить тривними, щоб шукачам пригод стало витривалості подолати всі гірські перевали. Щонайкращі поради поліпшили їхні плани. Отак підійшла й середина літа. Назавтра рано-вранці, на Купала, мандрівники мали рушати в дорогу.
Елронд знав усе про будь-які руни. Того вечора він оглянув мечі, що їх Торін і Гандальф узяли в тролячому лігвищі, й мовив: — Не тролі їх зробили. Це старі-прастарі мечі — ще тих ельфів, яких тепер називають глибинними або карликами. Викували їх у Гондоліні для гоблінських війн. Перш ніж попасти до тролів, вони, певне, полежали серед награбованих скарбів якого-небудь дракона чи гобліна, адже дракони з гоблінами багато віків, тому зруйнували те місто. Цей меч, Торіне, руни називають Оркрістом, що стародавньою мовою Гондоліна означає «Гобліноруб». Вельми славний меч! Це, Гандальфе, Гламдрінг — «Врагоріз», якого носив колись гондолінський король. Бережіть їх, шануйте!
— Хотів би я знати, де тролі натрапили на ці мечі? — спитав Торін, розглядаючи свій меч з новим інтересом.
— Не скажу напевне, — відповів Елронд, — але можні здогадуватися, що ваші тролі пограбували інших грабіжників, або ж назнали десь у горах півночі рештки якогось старого підземельного складовиська. Чув я, що є чимало забутих, незнайдених скарбів у занедбаних руднях, печерах Морії, що їх покинули гноми в часи гномо-гоблінської війни.
Торін задумався, а тоді сказав:
— Я шануватиму цього меча. Хай же він знову почне рубати гоблінів!
— Це бажання може здійснитися дуже скоро, хай-но ви опинитеся в горах! — засміявся Елронд. — Але покажіть мені вашу карту!
Господар узяв карту й довго розглядав, хитаючи головою; він недолюблював гномів за їхню пристрасть до золота, але драконів за їхню жорстоку лютість — ненавидів, і посмутнів, згадавши зруйноване місто Діл з його веселими дзвонами та спалені береги світлої річки Бистрої. Місяць блищав на небі широким срібним серпом. Елронд підніс карту догори й подивився крізь неї на молочне світло.
— Що це? — здивувався він. — Тут є місячні літери — поряд із простими рунами, які говорять: «П'ять футів заввишки, і троє можуть увійти попліч».
— А що воно за місячні літери? — схвильовано запитав гобіт. Як я вже казав раніше, Більбо полюбляв карти, а ще руни, літери та хитромудре письмо, хоч у нього самого, коли він писав, виходили ніби якісь тоненькі павутинки.
— Місячні літери — такі самі літери, як і руни, тільки ви їх не побачите, коли будете просто на них дивитися, — пояснив Елронд. — їх можна побачити лише тоді, коли карту просвічує місячне проміння, а буває ще й така секретність, коли треба, щоб місяць мав ті самі обриси й щоб був той самий день і пора року, якого ті літери нанесено на карту. Винайшли ці літери гноми; вони писали їх срібними перами — ваші друзі можуть це підтвердити. На цю карту літери нанесено, мабуть, у переддень середини літа при молодику — давно-давно.
— Що ж там написано? — водно запитали Гандальф і Торін, сприкрені, певно, трохи тим, що саме Елронд перший добачив ті літери, хоч, сказати правду, досі й не траплялося такої нагоди і хтозна, чи трапилася б колись іще.
— «Стань біля сірого каменя, де стукає дрізд, — прочитав Елронд, — і призахідне сонце останнім променем Дурінового дня вкаже замкову шпарину».
— Дурін, Дурін! — вигукнув Торін. — Він був прабатько одного з двох племен гномів — Довгобородих — і предок мого діда.
— То що ж тоді таке Дурінів день? — поцікавився Елронд.
— Це перший день гном'ячого Нового року, — пояснив Торін. — Як усі знають, він є першим днем останнього місяця осені на порозі зими. Ми досі звемо Дуріновим той день, коли востаннє осінню місяць і сонце бувають на небі разом. Але ця порада навряд чи багато нам допоможе, адже нині нашого знання замало, щоб угадати, коли знову це повториться.
— Це ми ще побачимо, — заявив Гандальф. — Чи написано там ще щось?
— Нічого такого, що можна б розгледіти при цьому місяці,— відказав Елронд, віддаючи карту Торінові.
Потім усі повставали з-за столу й пішли до річки подивитись, як ельфи танцюють і співають у ніч на Купала.
Наступний ранок — ранок купальського дня — був такий гарний та свіжий, про який можна тільки мріяти: ані хмариночки на блакитному небі й сонячні блищики на воді. Мандрівники вирушили в дорогу, а навздогін їм лунали пісні з побажаннями доброї та короткої мандрівки. В серцях у них була готовність зустріти ще не одну пригоду, а в головах — точне знання про дорогу, якою вони повинні перейти Імлисті гори й потрапити в загірні землі.
Розділ четвертий
ПО ГОРАХ І ПОПІД ГОРАМИ
Багато стежок вело в гори, багато було й перевалів через них. Але більшість тих стежок були оманливі, несправжні, бо вели в нікуди або в пастки, а перевали здебільшого кишіли лихими створіннями й жахливими небезпеками. Гноми та гобіт, за поміччю мудрих Елрондових порад та знання й пам'яті Гандальфа, вибрали потрібну дорогу до потрібного перевалу. Минали довгі дні за днями, миля за милею лишалися позаду, відколи мандрівники покинули Останній затишний дім і видерлися з долини на гору, а все так само — вгору, вгору, вгору — вела їх дорога чи то стежка: крута, небезпечна, покручена, пустельна і довга-довга. Іноді вони озиралися назад, на краї, залишені позаду і геть унизу. Далеко, далеко на заході, де все голубіло й розпливалося, десь там, знав Більбо, лежала його рідна країна надійних і милих речей, там була його маленька гобітівська нора. Гобіт тремтів. Що вище, то ставало холодніше; тут холод пронизував до кісток, поміж скель завивав вітер. А то опівденне сонце підтопить трохи сніг і то тут, то там зірветься камінь і пострибає вниз по схилу; котрий проскочить поміж них (то ще добре), а котрий — понад їхніми головами (ой-ой-ой!). Ночівлі були незатишні й студені, і мандрівники не сміли ані пісню заспівати, ані заговорити вголос, так моторошно відгукувалась луна, а тиша ніби не любила, щоб її порушувало що-небудь, крім шуму води, завивання вітру та лускання каменю.
«А там, унизу, літо в розпалі,— подумував Більбо, — там косять сіно, ходять на прогулянки в ліс. З такою швидкістю, поки ми почнемо спускатися з гір потойбіч, удома зажнивують і почнуть збирати смородину». Гномам думалися теж похмурі думи, хоч, прощаючися з Елройдом ясного купальського ранку, вони були сповнені райдужних надій, весело говорили про те, як швидко перейдуть через гори та проїдуть загірні краї. Вони тоді гадали, що, може, дістануться до потаємних дверей на Самітній горі ще першого місяця осені «й, може, то буде Дурінів день», — казали вони. Тільки Гандальф хитав головою і не казав нічого. Гноми вже багато літ не ходили тією дорогою, а Гандальф нею ходив часто, і він знав, як розплодилося та розмножилося зло і лихо в Диких краях, відколи дракони прогнали звідти людей, а гобліни, сплюндрувавши рудні Морії, розселилися на широких просторах. Навіть добрі задуми мудрих чарівників — таких, як Гандальф, — і таких вірних друзів, як Елронд, можуть бути зведені нанівець, коли ви вирядитеся на пошуки небезпечних пригод за межу Дикого краю. А Гандальф був мудрий чарівник і все це знав.
Він знав, що може скоїтися щось несподіване, і не смів навіть надіятися, що вони пройдуть без якої-небудь жахливої пригоди через ці великі гори з височезними, похмурими вершинами та глибоченними долинами, де не правив ніякий король. Так воно й сталося. Все йшло гаразд, поки одного дня не налетіла гроза — ні, не гроза, а грозова битва!
Ви знаєте, якою страхітливою буває справжня велика гроза десь у низовині чи в річковій долині, надто коли сходяться дві чималі грозові хмари. Але ще жахливіші бувають грім і блискавка в горах, коли зі сходу й заходу приходять туди дві бурі й зустрічаються в герці. Блискавка розбивається на скалки об вершини, скелі здригаються, оглушливий гуркіт грому розколює повітря і навпереверти розкочується скрізь, не минаючи жодної печери чи заглибини; раптові спалахи світла і громові удари без перепочинку розпанахують, товчуть чорну пітьму.
Більбо ніколи не бачив і не уявляв нічого подібного. Вони сиділи високо вгорі на вузенькому прискалку, над жахливим урвищем; глибоко внизу ледь мріла долина. Заночували під прихистком навислої скелі. Гобіт лежав, закутавшись у ковдру, й трусився з голови до п'ят. Виглядаючи при спалахові блискавки, він побачив кам'яних велетнів по той бік долини. Велетні розгулялися: заіграшки жбурляли каменюки один на одного, а, зловивши, кидали вниз, у пітьму, і ті брили гупали далеко внизу серед дерев чи розбивалися вдрузки. Потім налетів вітер з дощем і градом, задуваючи то з цього, то з того боку, тож нависла скеля ніскільки їх не захищала від холоду й вологи. Скоро всі стали мокрі як хлющ, а їхні поні стояли, опустивши голови й підібгавши хвости; декотрі коненята іржали з переляку. Чути було, як велетні регочуть і кричать по всіх схилах гори.
— Це нікуди не годиться! — заявив Торін. — Якщо нас не зідме вітром чи не змиє водою у прірву, якщо не вб'є блискавкою, то котрийсь із велетнів похапає нас і почне підгилювати, мов м'ячі, до неба.
— Гаразд, якщо ви знаєте краще місце — ведіть нас туди! — огризнувся Гандальф, який сам був у дуже дратівливому настрої і непокоївся через тих велетнів.
Зрештою погодилися на тому, що треба послати Філі й Кілі пошукати ліпшого прихистку. Ці двоє мали вельми гострий зір, а що були молодші за інших гномів десь на п'ятдесят років, то їм і діставалися подібні доручення (надто коли всі бачили, що зовсім безглуздо було б посилати Більбо). Хто шукає, той неодмінно щось та знайде, — так чи десь так напучував Торін молодих гномів. Звісно, коли шукаєш, то щось та знайдеш, тільки не завжди те, що тобі треба. Так трапилось і цього разу.
Невдовзі Філі й Кілі повернулися, чіпляючись за виступи прямовисної стіни, щоб не здув вітер.
— Ми знайшли суху печеру, — доповіли вони, — якраз за поворотом. Там помістимося і ми, й поні.
— Чи ви ж як слід її оглянули? — спитав чарівник, який знав, що печери високо в горах рідко бувають незаселені.
— Оглянули, аякже! — запевнили молоді гноми, хоч усі знали, що небагато в них було на те часу, — надто швидко повернулися Філі й Кілі.— Вона не дуже велика і не така вже й глибока.
Глибина печер — ось що в них найнебезпечніше: не знаєш, наскільки печера заглиблюється в товщу каменю, куди приведе тебе покручений хід чи що чигає на тебе в темних закапелках. Але в ту мить новина, яку принесли Філі й Кілі, видалася гномам непоганою. Всі попідводились і приготувалися перейти на нове місце. Завивав вітер, гуркав іще грім, тож нелегко було їм посуватися вперед самим та ще й коненят вести за собою. Але до печери було таки недалеко, і скоро вони добулися до скелі, що виступала на стежку. Як звернути за ріг скелі, то зразу ж за ним у схилі гори відкривалася ніби низька арка. Вона була якраз така завширшки, що можна було втягти одного поні без поклажі та сідла. Пройшовши під аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули: вітер і дощ опинилися надворі, а не кругом них, та й велетнів з їхніми брилами можна було не боятися. Але чарівник не хотів ризикувати. Він засвітив свою патерицю (пам'ятаєте, Гандальф зробив це й того вечора у світлиці Більбо — як давно те було!), і з допомогою чарівницького світла вони з краю в край оглянули печеру.
Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича. Суха долівка, декілька затишних куточків. В одному кінці була саме така заглибина, де б розташувати коненят — туди ж їх і поставили. Паруючи, вони радо захрумали у своїх шаньках з вівсом. Оїн і Глоїн хотіли були розпалити вогнище біля входу, щоб просушити одежу, та Гандальф не хотів про таке й чути. Тоді поскидали з себе мокре й розстелили на долівці, а з клунків подіставали суху переміну. Зручно повкутувавшись у ковдри, гноми дістали свої люльки й почали пускати димові кільця, що їх Гандальф, аби розважити товариство, забарвлював у різні кольори й змушував танцювати попід стелею. Зав'язалася розмова, і гноми говорили й говорили, забувши про бурю; кожен розважав, що він зробить зі своєю часткою скарбу, звісно, коли вони той скарб здобудуть, — нині це видавалося не таким уже й неможливим. Отак розмовляючи, вони одне по одному й позасинали. І це був останній раз, коли вони бачили своїх коненят, свої клунки й пакунки, знаряддя і всю ту всячину, що тягли з собою.
Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більбо з собою. Чогось-то він довго ніяк не міг заснути, а коли заснув, то снилися йому страшні сни. Приверзлося йому, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові, та він не міг ані закричати, ані щось зробити — тільки лежати й дивитися. Потім йому здалося, наче долівка печери провалюється, і він сунеться кудись — починає падати вниз, униз — хтозна-куди.
На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його сну була правдою. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка, то вже був справжній Прохід. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст останнього поні. Звичайно, він голосно закричав — так голосно, як лише може кричати гобіт; просто дивно, що так може кричати ця дрібнота.
Тут як вискочили гобліни, великецькі гобліни, здоровезні бридезні гобліни, цілий рій гоблінів — швидше, ніж ви б сказали «ох» і «ах»! Щонайменше по шість на кожного гнома й навіть на Більбо двоє, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту щілину — хутчіш, ніж ви б сказали «ой» та «ай». Всіх — але не Гандальфа! Ото й було всієї користі з гобітового зойку. Чарівник прокинувся, мов і не спав, у якусь частку секунди, і коли гобліни прискочили схопити його, печеру освітив жахливий, наче блискавка, спалах, запахло ніби гарматним порохом, і кілька почвар упали мертві.
З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви — поторочам ніколи було щось там ще з'ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам'яними голосами, тож Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за п'яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській норі. І не востаннє бажав!
Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.
«А там, унизу, літо в розпалі,— подумував Більбо, — там косять сіно, ходять на прогулянки в ліс. З такою швидкістю, поки ми почнемо спускатися з гір потойбіч, удома зажнивують і почнуть збирати смородину». Гномам думалися теж похмурі думи, хоч, прощаючися з Елройдом ясного купальського ранку, вони були сповнені райдужних надій, весело говорили про те, як швидко перейдуть через гори та проїдуть загірні краї. Вони тоді гадали, що, може, дістануться до потаємних дверей на Самітній горі ще першого місяця осені «й, може, то буде Дурінів день», — казали вони. Тільки Гандальф хитав головою і не казав нічого. Гноми вже багато літ не ходили тією дорогою, а Гандальф нею ходив часто, і він знав, як розплодилося та розмножилося зло і лихо в Диких краях, відколи дракони прогнали звідти людей, а гобліни, сплюндрувавши рудні Морії, розселилися на широких просторах. Навіть добрі задуми мудрих чарівників — таких, як Гандальф, — і таких вірних друзів, як Елронд, можуть бути зведені нанівець, коли ви вирядитеся на пошуки небезпечних пригод за межу Дикого краю. А Гандальф був мудрий чарівник і все це знав.
Він знав, що може скоїтися щось несподіване, і не смів навіть надіятися, що вони пройдуть без якої-небудь жахливої пригоди через ці великі гори з височезними, похмурими вершинами та глибоченними долинами, де не правив ніякий король. Так воно й сталося. Все йшло гаразд, поки одного дня не налетіла гроза — ні, не гроза, а грозова битва!
Ви знаєте, якою страхітливою буває справжня велика гроза десь у низовині чи в річковій долині, надто коли сходяться дві чималі грозові хмари. Але ще жахливіші бувають грім і блискавка в горах, коли зі сходу й заходу приходять туди дві бурі й зустрічаються в герці. Блискавка розбивається на скалки об вершини, скелі здригаються, оглушливий гуркіт грому розколює повітря і навпереверти розкочується скрізь, не минаючи жодної печери чи заглибини; раптові спалахи світла і громові удари без перепочинку розпанахують, товчуть чорну пітьму.
Більбо ніколи не бачив і не уявляв нічого подібного. Вони сиділи високо вгорі на вузенькому прискалку, над жахливим урвищем; глибоко внизу ледь мріла долина. Заночували під прихистком навислої скелі. Гобіт лежав, закутавшись у ковдру, й трусився з голови до п'ят. Виглядаючи при спалахові блискавки, він побачив кам'яних велетнів по той бік долини. Велетні розгулялися: заіграшки жбурляли каменюки один на одного, а, зловивши, кидали вниз, у пітьму, і ті брили гупали далеко внизу серед дерев чи розбивалися вдрузки. Потім налетів вітер з дощем і градом, задуваючи то з цього, то з того боку, тож нависла скеля ніскільки їх не захищала від холоду й вологи. Скоро всі стали мокрі як хлющ, а їхні поні стояли, опустивши голови й підібгавши хвости; декотрі коненята іржали з переляку. Чути було, як велетні регочуть і кричать по всіх схилах гори.
— Це нікуди не годиться! — заявив Торін. — Якщо нас не зідме вітром чи не змиє водою у прірву, якщо не вб'є блискавкою, то котрийсь із велетнів похапає нас і почне підгилювати, мов м'ячі, до неба.
— Гаразд, якщо ви знаєте краще місце — ведіть нас туди! — огризнувся Гандальф, який сам був у дуже дратівливому настрої і непокоївся через тих велетнів.
Зрештою погодилися на тому, що треба послати Філі й Кілі пошукати ліпшого прихистку. Ці двоє мали вельми гострий зір, а що були молодші за інших гномів десь на п'ятдесят років, то їм і діставалися подібні доручення (надто коли всі бачили, що зовсім безглуздо було б посилати Більбо). Хто шукає, той неодмінно щось та знайде, — так чи десь так напучував Торін молодих гномів. Звісно, коли шукаєш, то щось та знайдеш, тільки не завжди те, що тобі треба. Так трапилось і цього разу.
Невдовзі Філі й Кілі повернулися, чіпляючись за виступи прямовисної стіни, щоб не здув вітер.
— Ми знайшли суху печеру, — доповіли вони, — якраз за поворотом. Там помістимося і ми, й поні.
— Чи ви ж як слід її оглянули? — спитав чарівник, який знав, що печери високо в горах рідко бувають незаселені.
— Оглянули, аякже! — запевнили молоді гноми, хоч усі знали, що небагато в них було на те часу, — надто швидко повернулися Філі й Кілі.— Вона не дуже велика і не така вже й глибока.
Глибина печер — ось що в них найнебезпечніше: не знаєш, наскільки печера заглиблюється в товщу каменю, куди приведе тебе покручений хід чи що чигає на тебе в темних закапелках. Але в ту мить новина, яку принесли Філі й Кілі, видалася гномам непоганою. Всі попідводились і приготувалися перейти на нове місце. Завивав вітер, гуркав іще грім, тож нелегко було їм посуватися вперед самим та ще й коненят вести за собою. Але до печери було таки недалеко, і скоро вони добулися до скелі, що виступала на стежку. Як звернути за ріг скелі, то зразу ж за ним у схилі гори відкривалася ніби низька арка. Вона була якраз така завширшки, що можна було втягти одного поні без поклажі та сідла. Пройшовши під аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули: вітер і дощ опинилися надворі, а не кругом них, та й велетнів з їхніми брилами можна було не боятися. Але чарівник не хотів ризикувати. Він засвітив свою патерицю (пам'ятаєте, Гандальф зробив це й того вечора у світлиці Більбо — як давно те було!), і з допомогою чарівницького світла вони з краю в край оглянули печеру.
Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича. Суха долівка, декілька затишних куточків. В одному кінці була саме така заглибина, де б розташувати коненят — туди ж їх і поставили. Паруючи, вони радо захрумали у своїх шаньках з вівсом. Оїн і Глоїн хотіли були розпалити вогнище біля входу, щоб просушити одежу, та Гандальф не хотів про таке й чути. Тоді поскидали з себе мокре й розстелили на долівці, а з клунків подіставали суху переміну. Зручно повкутувавшись у ковдри, гноми дістали свої люльки й почали пускати димові кільця, що їх Гандальф, аби розважити товариство, забарвлював у різні кольори й змушував танцювати попід стелею. Зав'язалася розмова, і гноми говорили й говорили, забувши про бурю; кожен розважав, що він зробить зі своєю часткою скарбу, звісно, коли вони той скарб здобудуть, — нині це видавалося не таким уже й неможливим. Отак розмовляючи, вони одне по одному й позасинали. І це був останній раз, коли вони бачили своїх коненят, свої клунки й пакунки, знаряддя і всю ту всячину, що тягли з собою.
Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більбо з собою. Чогось-то він довго ніяк не міг заснути, а коли заснув, то снилися йому страшні сни. Приверзлося йому, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові, та він не міг ані закричати, ані щось зробити — тільки лежати й дивитися. Потім йому здалося, наче долівка печери провалюється, і він сунеться кудись — починає падати вниз, униз — хтозна-куди.
На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його сну була правдою. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка, то вже був справжній Прохід. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст останнього поні. Звичайно, він голосно закричав — так голосно, як лише може кричати гобіт; просто дивно, що так може кричати ця дрібнота.
Тут як вискочили гобліни, великецькі гобліни, здоровезні бридезні гобліни, цілий рій гоблінів — швидше, ніж ви б сказали «ох» і «ах»! Щонайменше по шість на кожного гнома й навіть на Більбо двоє, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту щілину — хутчіш, ніж ви б сказали «ой» та «ай». Всіх — але не Гандальфа! Ото й було всієї користі з гобітового зойку. Чарівник прокинувся, мов і не спав, у якусь частку секунди, і коли гобліни прискочили схопити його, печеру освітив жахливий, наче блискавка, спалах, запахло ніби гарматним порохом, і кілька почвар упали мертві.
З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви — поторочам ніколи було щось там ще з'ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам'яними голосами, тож Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за п'яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській норі. І не востаннє бажав!
Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.
Хрясь! Брязь! Чорний князь!
Хіп-хап! Дряп! Хряп!
Повертай голоблі на
Місто Гобліна,
Хлопче мій!
Трах-бах! Та-ра-рах!
Точило й трощило! Щипці та дибці!
Бийте, довбні, в темній безодні!
Хо-хо! Хлопче мій!
Хвись-свись! Шмагай-нагай!
Кусай і стусай! Вищи і пищи!
Рабе, роби, камінь дроби!
Все ж то для гобліна, тобою зроблене,