Страница:
"Козир списав з борту за надто грайливу вдачу, вони нiчого путнього не
мали.
Так от, на свою допотопну гармату вони вимiняли казковi речi. Можете
менi повiрити. Досить сказати, що я не пошкодував пера жар-птицi,
килима-лiтака, чобiт-скороходiв i, головне, скатерки-самобранки. Чи варто
згадувати, що в музеу негайно скасували буфет i склали щiльний графiк
огляду експонатiв з пташиного польоту, нiчних екскурсiй з чарiвним пером
жар-птицi i швидкiсних пробiгiв по музею у чоботах-скороходах? Та за такi
скарби я на ухньому мiсцi вiддав би десять гармат!
Того ж дня я набив коробку мiлiметровим жаростiйким дротом, наче це
була не спортивна, а вантажна ракета, i заклав коробку в гармату.
Азимут теж не пiдвiв: координати з упередженням на тиждень вирахував
учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба й увечерi
стартували. Мить - i ми вже на мiсцi. Вiд такоу несподiваноу змiни навiть
моторошно стало. Щойно навколо була рiдна тепла земля, аж гульк - уже
космiчна холоднеча. Наче хто тобi за комiр сипонув сухого колючого снiгу.
Ну, хоч ми й випередили свiтло, але роботи ще було до бiса. Рiч у тому,
що ми анiчогiсiнько не бачили. Воно й зрозумiло, адже свiтлова мозаука за
час свосу подорожi розпорошилася на десятки квадратних свiтлових мiсяцiв,
а нам треба було змонтувати уу на якiйсь сотнi квадратних метрiв.
Отут i знадобився жаростiйкий дрiт. Один кiнець його ми втопили у
киплячi надра понадновоу зiрки, а другий приклепали до закоцюблого вiд
холоду понадстарого карлика. Рiзниця температур створила бiля коробки таке
надпотужне силове поле, що всi тутешнi свiтила почали обертатися навколо
нас, а промiння потягло, як магнiтом. Це було незабутнс видовище, справжня
святкова карусель!
Але не буду брехати, спочатку нам дуже не пощастило - ми ввiмкнулися не
за адресою. Воно у всiляких там книжечках усе добре виходить, а насправдi
ой скiльки доводиться морочитися!
Ми ввiмкнулися просто в розпал абордажного бою мiж пiратським i
крамарським суднами. Знасте, трiпотить Веселий Роджер - бiлий череп iз
кiстками на чорному клаптi, виблискують рапiри, шпаги, алебарди, абордажнi
сокири, слiпить очi зловiсна морзянка пострiлiв з мушкетiв i пiстолiв,
свищуть кулi, невблаганнi пiрати стрибають з реу на рею...
А серед цiсу веремiу сидить папуга i ще пiд'юджус морських розбишак
бридким голосом :
- Пiастри!.. Пiастри!..
Ну i вигляд пiрати мали, я вам скажуу У кожного одне око перев'язане
чорною стрiчкою, у вухах пiвмiсяцем сяють величезнi сережки, пики
неголенi, як у ужакiв, у зубах вони тримають гострi кинджали, а у
волохатих руках - багатоствольнi пiстолети...
Азимутовi тодi не повезло. Вiн беззбройний опинився в епiцентрi бiйки i
тiльки ухилявся вiд небезпечних ударiв. А потiм не втерпiв i майстерним
хуком звалив з нiг якогось напiвголого здоровила. Я йому потiм докоряв за
безпiдставне втручання в iсторичний процес.
Нарештi битва вщухла. Капiтан пiратiв, такий оперетковий тип у
коротенькому золотому жупанi на голому тiлi, запропонував полоненим
вибирати: або на рею - сушитися на сонечку, або переквалiфiкуватися на
пiратiв.
Друга умова чомусь усiм здалася спокусливiшою.
Новоспеченi пiрати обнялися з бувальцями, побраталися i разом кинулися
вiдчайдушне штурмувати натоптанi начинням трюми. Чого тiльки там не було!
Схiдцями котили просмоленi кухви з золотом, весело несли пiд пахвою темнi
барильця з ромом, одягали на шию намиста з перлин i бананiв, а бойовi
трофеу несли за плечима, мов в'язанки дров...
А потiм, коли з пограбованого судна повитягали навiть цвяхи ( вони тодi
цiнувалися), вдарили по ньому бортовим залпом i пустили на дно.
Тодi почали дiлити здобич i святкувати перемогу.
Одверто скажу, таких вiдчайдушних пияк я нiколи не бачив! Якби зiбрати
отой ром, що вони вижлуктили, було б штучне мореу А тодi всi попадали, де
хто стояв, i поснули. Один пiрат не встиг навiть люльки витрусити за борт.
Ну, ясно, жаринка за жаринкою - i почалася пожежа.
Першому припекло п'яти капiтановi. Вiн прокинувся i хоробро кинувся у
вогонь. Та перед тим капiтан так набрався рому, що тепер вмить вибухнув. А
вiд детонацiу вибухнула порохова камера. Пiратський корабель розлетiвся на
друзки.
За хвилину в морi плавали лише уламки. А з усiсу залоги врятувалися
лише двос горлорiзiв, якi трималися за порожню бочку з-пiд рому. Один з
них ще пожалкував:
- Ех, якби вона повна була!..
Та хоч яка це була цiкава i повчальна передача, але ми мусили вимкнути
уу.
Цього разу ми не схибили.
О, яка це була врочиста мить! Великий учений гуляв по яблуневому
садочку i, як це личить генiю, про щось зосереджено мiркував.
I раптом упало яблуко.
Iсаак Ньютон зупинився, хвилинку задумливо постояв коло яблука i
нарештi пiдняв його.
Як зараз бачу великого Ньютона! Лiкоть лiвоу руки пiдпертий долонею
правоу, а яблуко таким чином лежить бiля його проникливих очей.
- Цiкаво, чому це яблука падають не вгору, а на землю? - спитав сам у
себе.
I тодi я не стримався. Звичайно, пiдказувати не годиться. Кожен ще у
школi знайомиться з цiсю аксiомою. Але iнтереси людства для мене вище
етичних норм.
- Тому, що iснус закон всесвiтнього тяжiння! - схвильовано пiдказав я
Iсааку Ньютоновi.
Вiн здивовано пiдвiв очi i пильно глянув на мене. Вiн хотiв менi щось
сказати, можливо, подякувати за пiдказку, але тут сталося лихо. Дрiт десь
обiрвався, силове поле зникло, i простiр почав шматувати зiбранi з такими
труднощами iсторичнi подiу...
Я кинувся до пульта i рвонувся навздогiн, щоб почути вiдповiдь Iсаака
Ньютона. Але, самi розумiсте, у тому свiтловому хаосi ця спроба була
марна. Замiсть садочка, в якому гуляв знаменитий фiзик, я на своуй коробцi
вдерся на стародавнiй лондонський базар. I хоч я промайнув його за якусь
мiзерну частку секунди, однак встиг помiтити, що пiсля того, як яблуко
впало, цiни на яблука негайно пiдскочили...
От я i думаю: а що було б з людством, якби я на мить забарився
пiдказати? Ви можете менi вiдповiсти?
Капiтан Небреха замовк, чекаючи на мою вiдповiдь.
Та я, приголомшений усiма цими неймовiрними пригодами, тiльки й змiг
недоречно промимрити:
- А який зв'язок з Ньютоном мас ваша звичка палити перед грубкою?
Капiтан Небреха поблажливо осмiхнувся :
- Не забувайте, на борту коробки був мiй вiрний штурман Азимут. Варто
менi було дiстати люльку, як вiн починав натякати: "От i пiрати курили..."
Тодi, щоб не дратувати Азимута, я й зрихтував цю грубку i нишком палив. А
за довгi роки, поки ми поверталися, до чого тiльки не звикнеш! А у мосму
вiцi, самi розумiсте, звичка - друга натура.
На перший погляд, отi унiкальнi речi, що оточували капiтана Небреху,
могли зацiкавити хiба збирача брухту. Але я добре знав ухню справжню цiну
i з побожнiстю антиквара ставився до найменшоу порошинки. Бо ця порошинка
несподiвано могла виявитися одною-однiсiнькою релiквiсю якоусь незвичайноу
космiчноу пригоди.
От, наприклад, на стiнi камбуза, мiж банальними низками червоного
перцю, цибулi та часнику, висить непоказний вiхоть сухоу хлорели. Добра
хазяйка давно викинула б його на смiтник. А я завжди побожно дивився на цю
пожовклу i суху, як порох, хлорелу. Адже цей вiхоть - мiзерний залишок
тiсу iсторичноу хлорели, з запасом якоу капiтан Небреха на своуй коробцi
перетнув по дiагоналi усю нашу Галактику. Вiн тодi намагався практично
довести, що в космосi можна прожити на самiй хлорелi, i тому, крiм цього
калорiйного силосу, нiчого не взяв у свою небезпечну подорож. I кожен,
кому доводилося згодом гостювати у капiтана Небрехи, наочно переконувався,
що цей безприкладний за своум смiливим задумом та безмежною зухвалiстю
експеримент закiнчився блискучим трiумфом.
Або вiзьмемо iнший приклад. Якось удосвiта ми з капiтаном подалися в
море ловити рибу. Коли це капiтан нахилясться над бортом, i я бачу з
внутрiшнього боку вилоги його роби позеленiлий вiд часу значок заслуженого
тренера.
Безумовно, бувши на мосму мiсцi, ви б теж здивувалися. Де, коли i кого
мiг тренувати капiтан? I з якого виду спорту? Адже вiн
латаний-перелатаний, як його бувала в бувальцях коробка, та ще й рипить на
протезiу
I хоч на риболовлi патякати суворо заборонено, я не втримався вiд
запитання.
- Капiтане, - прошепотiв я, - звiдки у вас цей значок заслуженого
тренера?
- Ясно, що не на вулицi знайшов, - так само пошепки вiдповiв мiжзоряний
вовк. - Але менi вiн нелегко дiстався. Якби я тодi забарився ще на один
рейс по транспланетнiй штольнi, ми з Азимутом зараз, мов вiчнi маятники,
вiдлiчували б час iсторичного розвитку однiсу маловiдомоу планети. Ще й
бiльш того, наше прибуття знаменувало для тубiльцiв початок новоу ери...
На цьому й змовкли, аби не полохати розповiддю рибу. А ввечерi, коли ми
сiли до казанка з вогненною юшкою, я й зовсiм забув про ранкову розмову.
Масна юшка була аж чорна вiд молотого перцю. У давнину уу цiлком можна
було б замiсть розтопленого олова вливати у роззявленi пельки злочинцiв,
яких карали на горло. В усякому разi особисто я корчився у страшних
конвульсiях пiсля кожного ковтка, а капiтановi нiчого - сьорбас i сьорбас
собi.
Словом, пiсля вечерi я мiг тiльки знесилено впасти у крiсло i лаяти про
себе кулiнарнi витвори капiтана. Уявляю, який вигляд я мав - руки кволо
звисають уздовж тiла, очi виряченi, рот розпанаханий, як на прийомi в
дантиста, i з хрипом ковтас прохолодне повiтря... Ах, якби менi в ту
хвилину добрячий глек крижаноу джерельноу води!
А Небреха тiльки смiсться з тютюновоу хмари. Йому, звiсно, байдуже: вiн
давно звик до своух жахливих куховарських витворiв.
Отодi, очевидно, щоб вiдвернути мою увагу i цим покласти край моум
стражданням, капiтан i повернувся до нашоу ранковоу теми.
- Бачите, - лагiдно мовив вiн, - навiть тут, у себе вдома, на рiднiй
планетi, те, що подобасться одному, зовсiм не до смаку iншому. Мене вiд
юшки не одiрвати, а ви ладнi вiд неу тiкати. А якоу б ви заспiвали, якби
вас почастували шашликом з каракатиць або драглями iз слимакiв? А тепер
самi подумайте, скiльки непорозумiнь може статися, коли вперше
зустрiчаються двi чужопланетнi цивiлiзацiу! Що добре для одних, може бути
шкiдливим для iнших. Правда, всi цивiлiзацiу намагаються уникати таких
прикрих непорозумiнь, та хiба все передбачиш?
Капiтан Небреха старанно витрусив у глибоку попiльничку люльку, добре
натоптав уу свiжим тютюном i присунувся ближче до мене.
- Оце ви запитали про значок, я й пригадав одну дуже повчальну iсторiю.
Ми з Азимутом поверталися з першого в iсторiу людства
навкологалактичного рейсу. Не розповiдатиму всiх пригод, якi тодi випали
на нашу долю, а одразу ж перейду до дiла.
Як зараз пам'ятаю, сидiв я тодi над зоряними картами i сiрниками
вимiрював вiдстань до Землi, коли чую несамовитий вигук Азимута:
- Планета!
У часи капiтана Христофора Колумба, мабуть, точнiсiнько так дерли
горлянку, коли бачили новi береги.
А мiй штурман, певно, вирiшив, що менi позакладало, бо ще гучнiше
загорлав:
- Просто по курсу планета!
А у мене ж пiд руками - карти! А на картах планети нема!
Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа i бачу: справдi, просто
по курсу обертасться навколо свосу осi чарiвна планетка, оповита блакитною
кисневою оболонкою.
Райський куточок i досi не позначений на зоряних картах! Це велика
честь для капiтана - вiдкрити нову планету, що годиться до життя. Ну, як
було менi уу не дослiдити? Як не спробувати першому порозумiтися з
тубiльцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спiткас, я, безумовно,
дався б на Азимутове вмовляння задовольнити свою природну допитливiсть
iншим разом.
Ну, обережно поставили коробку на грунт i урочисто виходимо з ракети.
Ця неповторна мить завжди хвилюс. Запитайте старих капiтанiв - вони
знають. I для тубiльного люду прибуття чужопланетноу ракети - велике
нацiональне свято. У таких випадках нас, зореплавцiв, завжди зустрiчають
винятково зворушливо. На цiй невiдомiй планетi теж дiяло це
загальногалактичне правило. Де тiльки взявся святковий, гомiнкий натовп!
Не встигли ми з Азимутом обнятися, мов футболiсти пiсля голу, як нас
оточили тубiльцi, схопили за руки, за ноги i почали пiдкидати вгору. Запал
був такий великий, що менi довелося вiдпихатися руками вiд хмар. Знасте, я
ще нiколи так високо не злiтав, мене аж занудило.
Нарештi нам пощастило об'якоритися коло самоу трибуни, яку тубiльцi
вмент зрихтували бiля мосу коробки.
А навкруг, скiльки сягало око, вирувало живе море. Тисячi i тисячi
симпатичних аборигенiв та аборигенок смiялися i аж стрибали з радощiв. I
що цiкаво: усе вище i вище стрибають! Куди нашим свiтовим чемпiонам! Оця
ухня звичка стрибати менi дуже сподобалася. У нас, бувало, пiдеш на
мiтинг, шию витягусш - i нiчого не бачиш. А тут пiдстрибнув - i все як на
долонi!
Несподiвано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дiдок i,
коли вiтальнi вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:
- Дорогi друзi! Велике щастя вiт...
Вiд щирого хвилювання вiн пiдстрибнув i закiнчив речення десь пiд
хмарами. З цього й почалося. Ми з Азимутом встигали почути лише
незрозумiлi уривки привiтання, коли промовець на якусь секунду приземлявся
на трибуну пiсля своух карколомних стрибкiв:
- ...ланети стриб...
- ...сторична подi...
- ...ершим внеском!..
- як той казав...
А що саме той казав, чули вже птахи. Так, нелегке це дiло -
порозумiтися зi свiженькою цивiлiзацiсю.
Можливо, iнший на мосму мiсцi розгубився б, а я - нi, обмiркував наше
скрутне становище i, зрозумiло, дав конструктивну раду. Вона була така
проста, що я навiть не мiг зрозумiти, як ранiше не спала менi на думку.
Щоб почути промовця, треба просто стрибати разом з ним! Але й тут були
своу труднощi. Який, скажiмо, з мене стрибун, коли я вже не одно-десять
лiт рипiв на протезi? Та й Азимут нiколи не захоплювався легкоатлетичними
вправами, i йому важко було б змагатися з легким i досвiдченим промовцем.
Тiльки землянська технiка могла стати нам у пригодi. Я нашвидкуруч
змонтував бiля трибуни прилад, добре вiдомий на Землi усiм дiтям i
цирковим акробатам: винiс iз коробки дубову колоду (знасте, в далеких
мандрах присмно було сiсти на неу, згадати тихий вечiр i, як вдома,
посмоктати люльку), поклав упоперек колоди пружну нейлонову дошку, i
вийшов цiлком пристойний трамплiн. Я й кажу штурмановi:
- Доведеться тобi, Азимуте, оволодiти спецiальнiстю тлумача, iнакше ми
з тубiльцями не домовимося. Ставай на отой кiнець дошки, я тебе до
промовця пiдкидатиму. Все, що почусш угорi, намотуй на вус, потiм менi
розмотасш...
Азимут хлопець слухняний, розумiс, що нiчого лихого я не запропоную.
Вiн, не вагаючись анi секунди, виконав мiй, як потiм виявилося, фатальний
наказ.
Але, знасте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нiвроку
i бегемота середнiх габаритiв пiдкинув, i тому, коли я хвацько скочив на
вiльний кiнець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.
Та наслiдки нашоу акробатики були просто трагiчнi. Ледве Азимут зробив
свос незграбне сальто-мортале, як тубiльцi захоплено заревли i у захватi
всi як один пiдстрибнули аж пiд зорi. От би нашим тренерам на це
подивитися!
Так от. Пострибали вони вiд радостi, а потiм схопили мого штурмана за
руки, за ноги... Я думав, його знову пiдкидатимуть, та вийшло гiрше.
Азимута на руках принесли до якоусь величезноу дiрки i пiд схвальне ревище
збудженоу юрми кинули туди. Азимут грудьми розiрвав якусь стрiчку i з
жалiбним зойком шугонув у безодню. "Все, пропав штурман!" - думаю я, а сам
кульгаю поближче до ракети. Коли бачу, слiдом за Азимутом з щасливим
вереском сторчака кинулося у ту велетенську дiру з пiвста тубiльцiв!
"Тисяча астероудiв! - жахнувся я. - Куди ми потрапили? Невже на планету
веселих самогубцiв?"
Та менi не дали довго мiркувати над цiсю похмурою проблемою. Одним
стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями рук вп'ялася в мос
тiло i, хоч як я боронився, понесла до величезноу дiри. Розгойдали i пiд
бурхливi оплески присутнiх кинули. Кинули, та в бiдi не покинули! Всi з
радiстю пожертвували своум життям i нескiнченною вервечкою почали
самовiддано стрибати слiдом за мною у чорну безодню. Не повiрите, на
поверхнi планети не залишилося жодноу живоу iстоти! Тiльки височiли
скорботно, мов сироти, моя коробка та врочиста трибуна-
Неприсмне це почуття, коли падасш i знасш, що от-от з тебе тiльки мокре
мiсце зостанеться. Все в тобi холоне, i волосся вiд жаху стас сторч. А
прiрвi кiнця-краю нема! I падасмо дедалi швидше! Але до чого людина не
звикас! Так i я, звик падати i вже чую, як тубiльцi, що пострибали слiдом
за мною, смiються, жартують, весело перекидаються у повiтрi. "Ну, - думаю,
- i менi нема чого жахатися. Як усi, так i я!" Дiстаю люльку i спокiйно
запалюю. I, знасте, аж присмно стало, що то значить - провести останнi
секунди життя з комфортом!
I раптом помiчаю, що в кiльватер до мене заходить уже знайомий
тренований промовець, присмно усмiхасться i ладнасться пришвартуватися до
лiвого борту. I так вправно виконус цей доволi складний маневр, що любо
тобi подивитись.
Правда, спочатку я хотiв був сказати йому кiлька солоних слiв, та,
думаю, навiщо затьмарювати старому останню радiсть? Хай розбивасться з
усмiшкою на вустах, це його дiло... Я й кажу йому примирливо:
- Що, дiду, вдвох веселiше?
- Це найщасливiший для нашоу планети день! - радiсно вiдгукнувся вiн. -
Ваша присутнiсть - це велика для нас честь! Ми всi жалкусмо, що ви не
вiдвiдали нашу планету ранiше...
Скажу одверто, я не подiлив нi його радостi, анi жалю.
А ми вже мчали, немов тi метеори! Тiло, як гарматне ядро, розтинас
гаряче повiтря! I вiд тертя у промовця вже починас куритися волосся. ^
Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов залишасться дослiдником i до
останньоу митi спостерiгас. От i я почав свого супутника розпитувати, хоч
менi самому та цiкавiсть здавалася безглуздою:
- А що, дiду, до фiнiшу ще далеко?
- Щойно минули пiвдороги, - втiшив мене вiн.
- Молодцi! - щиро хвалю я. - Копали - не лiнувалися.
- Авжеж, - охоче погоджусться вiн. - Ми працювали на совiсть i здали
об'скт ранiше строку...
I тут я помiчаю, що зi мною почало коутися щось неймовiрне. Я раптом
вiдчув, що низ i верх перекинулися, хоч я падав, як i ранiше. Неймовiрно,
але факт! I, головне, швидкiсть почала згасати! "А ще тут, власне,
неймовiрного? - логiчно мiркую я. - Вiд нервовоу перевтоми вiдмовили
координацiйнi центри i вестибулярний апарат!" Але дiдовi й взнаки не даю,
що вже почав божеволiти.
А хвороба чимраз прогресус. Швидкiсть менi здасться буквально
черепашачою, i ще галюцинацiу почалися: бачу над головою отвiр, а в ньому
клапоть зоряного неба. I раптом повз мене у зворотному напрямку пролiтас
блiдий, як сорочка. Азимут, а за ним з веселим вереском шелестить на вiтрi
одягом зграя тубiльцiв.
- Азимуте, ти куди? - гукнув йому я.
- Не знаю! - простогнав вiн iз безоднi i розтанув у пiтьмi.
У цю мить я вилетiв iз дiрки. Бачу, стоуть натовп тубiльцiв i плакат
тримають: "Вiтасмо братiв-антиподiв!" Гримнув туш.
У мене на серцi полегшало.
Отже, аборигени продовбали свою нещасну планету наскрiзь по дiаметру i
тепер подорожують у такий свосрiдний спосiб.
Хотiв було я на поверхнi за щось зачепитися, та де там - настав момент
рiвноваги. I ось я вiдчув, як спочатку повiльно, а потiм дедалi швидше
знову починаю шалений рейс крiзь транспланетну штольню.
Ця пригода почала мене дратувати.
- З якого це лиха ви органiзували весь цей атракцiон? - не дуже
ввiчливо запитую я свого битого екскурсовода. - Вам що, звичайнi гойдалки
вже набридли?
А вiн iз щирою повагою до мене вiдповiдас :
- О, вiд вас нiчого не приховасш! Вашiй прозорливостi можуть позаздрити
навiть пророки... Не буду вiд вас приховувати, торiк планету спiткало
страшне лихо!
I тут я почув найдивовижнiшу iсторiю.
Виявлясться, ця планета в отих краях Всесвiту славилася як батькiвщина
запеклих стрибунцiв, колиска абсолютних чемпiонiв навколишнього свiту з
усiх видiв фiгурних i звичайних стрибкiв.
Аборигенiв хлiбом не годуй, а дай тiльки пострибати. Скажу тiльки, що
немовлята вискакували з колисок i рук батькiв, школярi вiдчайдушне
стрибали з дахiв шкiл i найвищих дерев (особливо, коли ух ганяли сторожi),
а закоханi кидалися з висячих мостiв у страшнi ущелини i прiрви. Альпiнiзм
на цiй дивнiй планетi поширився лише тому, що найсмiливiшим рекордсменам
сподобалося стрибати зi снiгових вершин. I хоч якi це були небезпечнi
вправи, iсторiя планети стрибунцiв не знала жодного нещасного випадку.
А стрибали тубiльцi з неперевершеною майстернiстю. Для них не було
бiльшоу втiхи, як летiти, щоб захоплювало дух. У нас, на Землi, це
тривожно-солодке вiдчуття можна зазнати хiба що увi снi, та й то замолоду.
Але настав на планетi такий час, коли навiть найбiльшi вершини були
вздовж i впоперек обстрибанi. Поступ на планетi сповiльнено. Занепала
колись висока культура стрибкiв i вiльних польотiв. Та хiба iнакше могло
бути? У стрибунцiв згас спортивний iнтерес, бо у них уже не залишилося
шляхiв до нових перемог i досягнень.
Тодi й виникла зухвала думка продовбати наскрiзь багатостраждальну
планету i влаштувати у транспланетнiй дiрцi аеродинамiчнi перегони.
- Але це ще не все! - захлинався мiй тренований супутник. - Сонце щастя
зiйшло над планетою! Сталося те, про що ми не насмiлювалися й мрiяти! У
день вiдкриття транспланетноу дiрки прилiтасте ви i щиро дарусте нам свiй
генiальний винахiд! Цей iсторичний день започаткував нову добу i буде
золотими лiтерами записаний на скрижалях iсторiу!
- Який ще винахiд? - нiяк не мiг второпати я.
- О, ваша скромнiсть тiльки пiдкреслюс щедрiсть вашоу думки! - з
притаманною йому справедливiстю вiдзначив мiй супутник. - Ваш прилад, який
ви з проникливiстю чудотворця змайстрували з колоди i дошки, вiдкривас
перед вдячними стрибунцями новi, ще нiколи не баченi обрiу i дас безмежнi
можливостi вдосконалювати спортивну майстернiсть! Ось чому ми, стрибунцi,
одностайно довiрили вашому молодому супутниковi, який наочно
продемонстрував, як користуватися чудовим приладом, високу честь першому
вiдкрити тиждень безперервного аерообкачування нашоу дiри...
Тиждень!
Я вiдчув, що у мене замакiтрилось у головi. Та якщо ми з Азимутом
обкачуватимемо цю дiру тиждень, то в iсторiу планети станеться перший
нещасний випадок!
А стрибунцi летять, заплющивши очi, i муркочуть вiд задоволення. Нiчого
не бачать, нiчого не чують, гойдаються в шаленому темпi з одного
континенту на другий. Ну, я й пiшов по них, як по шпалах, шукати Азимута.
А що менi було робити?
Коли бачу, гуркоче вiн назустрiч. Обличчя перелякане, очi наполоханi,
на чолi блищать краплi поту.
Я помiняв курс на сто вiсiмдесят градусiв, спритно взяв свого штурмана
на абордаж i заспокоюю його як можу:
- Ти, хлопче, не журись, не впадай у розпач, якщо вже впав у цю дiру.
Все якось уладнасться. Головне, вилiзти нам на поверхню i дiстатися до
коробки...
- Виберешся тут, коли зачепитися нема за що, - мало не плаче вiн.
I тут мене наче осяяло.
- Слухай, - шепочу йому я, - а ми ж з тобою зчепилися! То давай
чiплятися один за одного i далi! Зробимо так. Коли вилетимо в отвiр, де
стоуть наша коробка, ти мене пiдсадиш угору, а я тебе витягну з цiсу дiри
за комiр.
- Капiтане, - радiсно визнав мiй вiдданий штурман, - з вами не
пропадеш!
Що йому на це заперечиш? I яке я маю моральне право заперечувати?
Воно справдi, в яких тiльки тарапатах ми не бували, я з будь-якоу
халепи завжди витягав його живого i здорового.
Та, якщо добре подумати, i промовецьстрибунець прийшов цiлком тотожного
висновку. Вiн одразу ж побачив, що мiй саморобний трамплiн тамус у собi
величезнi можливостi i врятус населення планети вiд спортивноу деградацiу
i духовного занепаду. Адже отi транспланетнi гойдалки не вирiшували
проблеми i за пiвроку всiм би набридли...
...З усього було видно, що капiтан Небреха вже щасливо вибрався з дiри
i не хоче туди повертатися. Але я вже звик повертати його розповiдь у
потрiбному менi напрямку.
От i зараз я не посоромився запитати:
- Одного не розумiю, звiдки ж узявся значок заслуженого тренера? Кого
ви там тренували?
Мить якусь капiтан Небреха не мiг збагнути мого запитання. Видно, досi
в його думках панувала транспланетна наскрiзна дiрка.
Та коли вiн розпалив свою люльку, то пригадав, з чого почав розповiдь.
- Коли ми стартували, - мiж двома затяжками недбало пояснив вiн, - до
багажника коробки встиг причепитися один юний молодець-стрибунець. I що б
ви думали? Вiн стрибнув на свою планету з висоти свiтловоу пiвсекунди i
таким робом перегорнув ще одну славну сторiнку в iсторiу стрибунцiв.
Завдяки менi на планетi з'явився перший у Всесвiтi свiтловий чемпiон!
Потiм з якоюсь оказiсю мiй друг капiтан Козир привiз менi оцей значок. А
хiба ви вважасте, що стрибунцi переоцiнили моу заслуги перед ухньою
iсторiсю?
- Ви бачили у мене на столi чорний камiнь? - якось запитав мене капiтан
далекого мiжзоряного плавання Небреха, коли ми фарбували в ошатний бiлий
колiр його мiнiатюрну яхту. - Маленький такий камiнець, але дуже важкий.
Вранцi я з ним займаюся гiмнастикою по радiо, а вдень вiн менi править за
надiйний прес.
Зрозумiло, я одразу пригадав, що й справдi капiтан завжди притискав
своу папери чорною, як нiч, каменюкою. Я й гадки не мав, що ця звичайна
для жителя Чорноморського узбережжя рiч с нiмим свiдком якоусь незвичайноу
подiу.
- Це все, що залишилося вiд другого природного супутника Землi, -
задумливо мовив капiтан.
- Другого природного супутника? - здивовано перепитав я, впевнений, що
не дочув.
- Атож. Другого природного супутника Землi! - ще раз пiдкреслив Небреха
i багатозначно додав: - Якби свого часу я вагався хоч секунду, людство й
досi не з'ясувало б тасмницi походження пiвнiчного сяйва, а я зараз не
чепурив би свою яхту, а ловив дрижаки на якомусь незайманому астероудi...
Капiтан Небреха замовк, кинув у вiдерце з фарбою квачики i витяг з
мали.
Так от, на свою допотопну гармату вони вимiняли казковi речi. Можете
менi повiрити. Досить сказати, що я не пошкодував пера жар-птицi,
килима-лiтака, чобiт-скороходiв i, головне, скатерки-самобранки. Чи варто
згадувати, що в музеу негайно скасували буфет i склали щiльний графiк
огляду експонатiв з пташиного польоту, нiчних екскурсiй з чарiвним пером
жар-птицi i швидкiсних пробiгiв по музею у чоботах-скороходах? Та за такi
скарби я на ухньому мiсцi вiддав би десять гармат!
Того ж дня я набив коробку мiлiметровим жаростiйким дротом, наче це
була не спортивна, а вантажна ракета, i заклав коробку в гармату.
Азимут теж не пiдвiв: координати з упередженням на тиждень вирахував
учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба й увечерi
стартували. Мить - i ми вже на мiсцi. Вiд такоу несподiваноу змiни навiть
моторошно стало. Щойно навколо була рiдна тепла земля, аж гульк - уже
космiчна холоднеча. Наче хто тобi за комiр сипонув сухого колючого снiгу.
Ну, хоч ми й випередили свiтло, але роботи ще було до бiса. Рiч у тому,
що ми анiчогiсiнько не бачили. Воно й зрозумiло, адже свiтлова мозаука за
час свосу подорожi розпорошилася на десятки квадратних свiтлових мiсяцiв,
а нам треба було змонтувати уу на якiйсь сотнi квадратних метрiв.
Отут i знадобився жаростiйкий дрiт. Один кiнець його ми втопили у
киплячi надра понадновоу зiрки, а другий приклепали до закоцюблого вiд
холоду понадстарого карлика. Рiзниця температур створила бiля коробки таке
надпотужне силове поле, що всi тутешнi свiтила почали обертатися навколо
нас, а промiння потягло, як магнiтом. Це було незабутнс видовище, справжня
святкова карусель!
Але не буду брехати, спочатку нам дуже не пощастило - ми ввiмкнулися не
за адресою. Воно у всiляких там книжечках усе добре виходить, а насправдi
ой скiльки доводиться морочитися!
Ми ввiмкнулися просто в розпал абордажного бою мiж пiратським i
крамарським суднами. Знасте, трiпотить Веселий Роджер - бiлий череп iз
кiстками на чорному клаптi, виблискують рапiри, шпаги, алебарди, абордажнi
сокири, слiпить очi зловiсна морзянка пострiлiв з мушкетiв i пiстолiв,
свищуть кулi, невблаганнi пiрати стрибають з реу на рею...
А серед цiсу веремiу сидить папуга i ще пiд'юджус морських розбишак
бридким голосом :
- Пiастри!.. Пiастри!..
Ну i вигляд пiрати мали, я вам скажуу У кожного одне око перев'язане
чорною стрiчкою, у вухах пiвмiсяцем сяють величезнi сережки, пики
неголенi, як у ужакiв, у зубах вони тримають гострi кинджали, а у
волохатих руках - багатоствольнi пiстолети...
Азимутовi тодi не повезло. Вiн беззбройний опинився в епiцентрi бiйки i
тiльки ухилявся вiд небезпечних ударiв. А потiм не втерпiв i майстерним
хуком звалив з нiг якогось напiвголого здоровила. Я йому потiм докоряв за
безпiдставне втручання в iсторичний процес.
Нарештi битва вщухла. Капiтан пiратiв, такий оперетковий тип у
коротенькому золотому жупанi на голому тiлi, запропонував полоненим
вибирати: або на рею - сушитися на сонечку, або переквалiфiкуватися на
пiратiв.
Друга умова чомусь усiм здалася спокусливiшою.
Новоспеченi пiрати обнялися з бувальцями, побраталися i разом кинулися
вiдчайдушне штурмувати натоптанi начинням трюми. Чого тiльки там не було!
Схiдцями котили просмоленi кухви з золотом, весело несли пiд пахвою темнi
барильця з ромом, одягали на шию намиста з перлин i бананiв, а бойовi
трофеу несли за плечима, мов в'язанки дров...
А потiм, коли з пограбованого судна повитягали навiть цвяхи ( вони тодi
цiнувалися), вдарили по ньому бортовим залпом i пустили на дно.
Тодi почали дiлити здобич i святкувати перемогу.
Одверто скажу, таких вiдчайдушних пияк я нiколи не бачив! Якби зiбрати
отой ром, що вони вижлуктили, було б штучне мореу А тодi всi попадали, де
хто стояв, i поснули. Один пiрат не встиг навiть люльки витрусити за борт.
Ну, ясно, жаринка за жаринкою - i почалася пожежа.
Першому припекло п'яти капiтановi. Вiн прокинувся i хоробро кинувся у
вогонь. Та перед тим капiтан так набрався рому, що тепер вмить вибухнув. А
вiд детонацiу вибухнула порохова камера. Пiратський корабель розлетiвся на
друзки.
За хвилину в морi плавали лише уламки. А з усiсу залоги врятувалися
лише двос горлорiзiв, якi трималися за порожню бочку з-пiд рому. Один з
них ще пожалкував:
- Ех, якби вона повна була!..
Та хоч яка це була цiкава i повчальна передача, але ми мусили вимкнути
уу.
Цього разу ми не схибили.
О, яка це була врочиста мить! Великий учений гуляв по яблуневому
садочку i, як це личить генiю, про щось зосереджено мiркував.
I раптом упало яблуко.
Iсаак Ньютон зупинився, хвилинку задумливо постояв коло яблука i
нарештi пiдняв його.
Як зараз бачу великого Ньютона! Лiкоть лiвоу руки пiдпертий долонею
правоу, а яблуко таким чином лежить бiля його проникливих очей.
- Цiкаво, чому це яблука падають не вгору, а на землю? - спитав сам у
себе.
I тодi я не стримався. Звичайно, пiдказувати не годиться. Кожен ще у
школi знайомиться з цiсю аксiомою. Але iнтереси людства для мене вище
етичних норм.
- Тому, що iснус закон всесвiтнього тяжiння! - схвильовано пiдказав я
Iсааку Ньютоновi.
Вiн здивовано пiдвiв очi i пильно глянув на мене. Вiн хотiв менi щось
сказати, можливо, подякувати за пiдказку, але тут сталося лихо. Дрiт десь
обiрвався, силове поле зникло, i простiр почав шматувати зiбранi з такими
труднощами iсторичнi подiу...
Я кинувся до пульта i рвонувся навздогiн, щоб почути вiдповiдь Iсаака
Ньютона. Але, самi розумiсте, у тому свiтловому хаосi ця спроба була
марна. Замiсть садочка, в якому гуляв знаменитий фiзик, я на своуй коробцi
вдерся на стародавнiй лондонський базар. I хоч я промайнув його за якусь
мiзерну частку секунди, однак встиг помiтити, що пiсля того, як яблуко
впало, цiни на яблука негайно пiдскочили...
От я i думаю: а що було б з людством, якби я на мить забарився
пiдказати? Ви можете менi вiдповiсти?
Капiтан Небреха замовк, чекаючи на мою вiдповiдь.
Та я, приголомшений усiма цими неймовiрними пригодами, тiльки й змiг
недоречно промимрити:
- А який зв'язок з Ньютоном мас ваша звичка палити перед грубкою?
Капiтан Небреха поблажливо осмiхнувся :
- Не забувайте, на борту коробки був мiй вiрний штурман Азимут. Варто
менi було дiстати люльку, як вiн починав натякати: "От i пiрати курили..."
Тодi, щоб не дратувати Азимута, я й зрихтував цю грубку i нишком палив. А
за довгi роки, поки ми поверталися, до чого тiльки не звикнеш! А у мосму
вiцi, самi розумiсте, звичка - друга натура.
На перший погляд, отi унiкальнi речi, що оточували капiтана Небреху,
могли зацiкавити хiба збирача брухту. Але я добре знав ухню справжню цiну
i з побожнiстю антиквара ставився до найменшоу порошинки. Бо ця порошинка
несподiвано могла виявитися одною-однiсiнькою релiквiсю якоусь незвичайноу
космiчноу пригоди.
От, наприклад, на стiнi камбуза, мiж банальними низками червоного
перцю, цибулi та часнику, висить непоказний вiхоть сухоу хлорели. Добра
хазяйка давно викинула б його на смiтник. А я завжди побожно дивився на цю
пожовклу i суху, як порох, хлорелу. Адже цей вiхоть - мiзерний залишок
тiсу iсторичноу хлорели, з запасом якоу капiтан Небреха на своуй коробцi
перетнув по дiагоналi усю нашу Галактику. Вiн тодi намагався практично
довести, що в космосi можна прожити на самiй хлорелi, i тому, крiм цього
калорiйного силосу, нiчого не взяв у свою небезпечну подорож. I кожен,
кому доводилося згодом гостювати у капiтана Небрехи, наочно переконувався,
що цей безприкладний за своум смiливим задумом та безмежною зухвалiстю
експеримент закiнчився блискучим трiумфом.
Або вiзьмемо iнший приклад. Якось удосвiта ми з капiтаном подалися в
море ловити рибу. Коли це капiтан нахилясться над бортом, i я бачу з
внутрiшнього боку вилоги його роби позеленiлий вiд часу значок заслуженого
тренера.
Безумовно, бувши на мосму мiсцi, ви б теж здивувалися. Де, коли i кого
мiг тренувати капiтан? I з якого виду спорту? Адже вiн
латаний-перелатаний, як його бувала в бувальцях коробка, та ще й рипить на
протезiу
I хоч на риболовлi патякати суворо заборонено, я не втримався вiд
запитання.
- Капiтане, - прошепотiв я, - звiдки у вас цей значок заслуженого
тренера?
- Ясно, що не на вулицi знайшов, - так само пошепки вiдповiв мiжзоряний
вовк. - Але менi вiн нелегко дiстався. Якби я тодi забарився ще на один
рейс по транспланетнiй штольнi, ми з Азимутом зараз, мов вiчнi маятники,
вiдлiчували б час iсторичного розвитку однiсу маловiдомоу планети. Ще й
бiльш того, наше прибуття знаменувало для тубiльцiв початок новоу ери...
На цьому й змовкли, аби не полохати розповiддю рибу. А ввечерi, коли ми
сiли до казанка з вогненною юшкою, я й зовсiм забув про ранкову розмову.
Масна юшка була аж чорна вiд молотого перцю. У давнину уу цiлком можна
було б замiсть розтопленого олова вливати у роззявленi пельки злочинцiв,
яких карали на горло. В усякому разi особисто я корчився у страшних
конвульсiях пiсля кожного ковтка, а капiтановi нiчого - сьорбас i сьорбас
собi.
Словом, пiсля вечерi я мiг тiльки знесилено впасти у крiсло i лаяти про
себе кулiнарнi витвори капiтана. Уявляю, який вигляд я мав - руки кволо
звисають уздовж тiла, очi виряченi, рот розпанаханий, як на прийомi в
дантиста, i з хрипом ковтас прохолодне повiтря... Ах, якби менi в ту
хвилину добрячий глек крижаноу джерельноу води!
А Небреха тiльки смiсться з тютюновоу хмари. Йому, звiсно, байдуже: вiн
давно звик до своух жахливих куховарських витворiв.
Отодi, очевидно, щоб вiдвернути мою увагу i цим покласти край моум
стражданням, капiтан i повернувся до нашоу ранковоу теми.
- Бачите, - лагiдно мовив вiн, - навiть тут, у себе вдома, на рiднiй
планетi, те, що подобасться одному, зовсiм не до смаку iншому. Мене вiд
юшки не одiрвати, а ви ладнi вiд неу тiкати. А якоу б ви заспiвали, якби
вас почастували шашликом з каракатиць або драглями iз слимакiв? А тепер
самi подумайте, скiльки непорозумiнь може статися, коли вперше
зустрiчаються двi чужопланетнi цивiлiзацiу! Що добре для одних, може бути
шкiдливим для iнших. Правда, всi цивiлiзацiу намагаються уникати таких
прикрих непорозумiнь, та хiба все передбачиш?
Капiтан Небреха старанно витрусив у глибоку попiльничку люльку, добре
натоптав уу свiжим тютюном i присунувся ближче до мене.
- Оце ви запитали про значок, я й пригадав одну дуже повчальну iсторiю.
Ми з Азимутом поверталися з першого в iсторiу людства
навкологалактичного рейсу. Не розповiдатиму всiх пригод, якi тодi випали
на нашу долю, а одразу ж перейду до дiла.
Як зараз пам'ятаю, сидiв я тодi над зоряними картами i сiрниками
вимiрював вiдстань до Землi, коли чую несамовитий вигук Азимута:
- Планета!
У часи капiтана Христофора Колумба, мабуть, точнiсiнько так дерли
горлянку, коли бачили новi береги.
А мiй штурман, певно, вирiшив, що менi позакладало, бо ще гучнiше
загорлав:
- Просто по курсу планета!
А у мене ж пiд руками - карти! А на картах планети нема!
Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа i бачу: справдi, просто
по курсу обертасться навколо свосу осi чарiвна планетка, оповита блакитною
кисневою оболонкою.
Райський куточок i досi не позначений на зоряних картах! Це велика
честь для капiтана - вiдкрити нову планету, що годиться до життя. Ну, як
було менi уу не дослiдити? Як не спробувати першому порозумiтися з
тубiльцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спiткас, я, безумовно,
дався б на Азимутове вмовляння задовольнити свою природну допитливiсть
iншим разом.
Ну, обережно поставили коробку на грунт i урочисто виходимо з ракети.
Ця неповторна мить завжди хвилюс. Запитайте старих капiтанiв - вони
знають. I для тубiльного люду прибуття чужопланетноу ракети - велике
нацiональне свято. У таких випадках нас, зореплавцiв, завжди зустрiчають
винятково зворушливо. На цiй невiдомiй планетi теж дiяло це
загальногалактичне правило. Де тiльки взявся святковий, гомiнкий натовп!
Не встигли ми з Азимутом обнятися, мов футболiсти пiсля голу, як нас
оточили тубiльцi, схопили за руки, за ноги i почали пiдкидати вгору. Запал
був такий великий, що менi довелося вiдпихатися руками вiд хмар. Знасте, я
ще нiколи так високо не злiтав, мене аж занудило.
Нарештi нам пощастило об'якоритися коло самоу трибуни, яку тубiльцi
вмент зрихтували бiля мосу коробки.
А навкруг, скiльки сягало око, вирувало живе море. Тисячi i тисячi
симпатичних аборигенiв та аборигенок смiялися i аж стрибали з радощiв. I
що цiкаво: усе вище i вище стрибають! Куди нашим свiтовим чемпiонам! Оця
ухня звичка стрибати менi дуже сподобалася. У нас, бувало, пiдеш на
мiтинг, шию витягусш - i нiчого не бачиш. А тут пiдстрибнув - i все як на
долонi!
Несподiвано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дiдок i,
коли вiтальнi вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:
- Дорогi друзi! Велике щастя вiт...
Вiд щирого хвилювання вiн пiдстрибнув i закiнчив речення десь пiд
хмарами. З цього й почалося. Ми з Азимутом встигали почути лише
незрозумiлi уривки привiтання, коли промовець на якусь секунду приземлявся
на трибуну пiсля своух карколомних стрибкiв:
- ...ланети стриб...
- ...сторична подi...
- ...ершим внеском!..
- як той казав...
А що саме той казав, чули вже птахи. Так, нелегке це дiло -
порозумiтися зi свiженькою цивiлiзацiсю.
Можливо, iнший на мосму мiсцi розгубився б, а я - нi, обмiркував наше
скрутне становище i, зрозумiло, дав конструктивну раду. Вона була така
проста, що я навiть не мiг зрозумiти, як ранiше не спала менi на думку.
Щоб почути промовця, треба просто стрибати разом з ним! Але й тут були
своу труднощi. Який, скажiмо, з мене стрибун, коли я вже не одно-десять
лiт рипiв на протезi? Та й Азимут нiколи не захоплювався легкоатлетичними
вправами, i йому важко було б змагатися з легким i досвiдченим промовцем.
Тiльки землянська технiка могла стати нам у пригодi. Я нашвидкуруч
змонтував бiля трибуни прилад, добре вiдомий на Землi усiм дiтям i
цирковим акробатам: винiс iз коробки дубову колоду (знасте, в далеких
мандрах присмно було сiсти на неу, згадати тихий вечiр i, як вдома,
посмоктати люльку), поклав упоперек колоди пружну нейлонову дошку, i
вийшов цiлком пристойний трамплiн. Я й кажу штурмановi:
- Доведеться тобi, Азимуте, оволодiти спецiальнiстю тлумача, iнакше ми
з тубiльцями не домовимося. Ставай на отой кiнець дошки, я тебе до
промовця пiдкидатиму. Все, що почусш угорi, намотуй на вус, потiм менi
розмотасш...
Азимут хлопець слухняний, розумiс, що нiчого лихого я не запропоную.
Вiн, не вагаючись анi секунди, виконав мiй, як потiм виявилося, фатальний
наказ.
Але, знасте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нiвроку
i бегемота середнiх габаритiв пiдкинув, i тому, коли я хвацько скочив на
вiльний кiнець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.
Та наслiдки нашоу акробатики були просто трагiчнi. Ледве Азимут зробив
свос незграбне сальто-мортале, як тубiльцi захоплено заревли i у захватi
всi як один пiдстрибнули аж пiд зорi. От би нашим тренерам на це
подивитися!
Так от. Пострибали вони вiд радостi, а потiм схопили мого штурмана за
руки, за ноги... Я думав, його знову пiдкидатимуть, та вийшло гiрше.
Азимута на руках принесли до якоусь величезноу дiрки i пiд схвальне ревище
збудженоу юрми кинули туди. Азимут грудьми розiрвав якусь стрiчку i з
жалiбним зойком шугонув у безодню. "Все, пропав штурман!" - думаю я, а сам
кульгаю поближче до ракети. Коли бачу, слiдом за Азимутом з щасливим
вереском сторчака кинулося у ту велетенську дiру з пiвста тубiльцiв!
"Тисяча астероудiв! - жахнувся я. - Куди ми потрапили? Невже на планету
веселих самогубцiв?"
Та менi не дали довго мiркувати над цiсю похмурою проблемою. Одним
стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями рук вп'ялася в мос
тiло i, хоч як я боронився, понесла до величезноу дiри. Розгойдали i пiд
бурхливi оплески присутнiх кинули. Кинули, та в бiдi не покинули! Всi з
радiстю пожертвували своум життям i нескiнченною вервечкою почали
самовiддано стрибати слiдом за мною у чорну безодню. Не повiрите, на
поверхнi планети не залишилося жодноу живоу iстоти! Тiльки височiли
скорботно, мов сироти, моя коробка та врочиста трибуна-
Неприсмне це почуття, коли падасш i знасш, що от-от з тебе тiльки мокре
мiсце зостанеться. Все в тобi холоне, i волосся вiд жаху стас сторч. А
прiрвi кiнця-краю нема! I падасмо дедалi швидше! Але до чого людина не
звикас! Так i я, звик падати i вже чую, як тубiльцi, що пострибали слiдом
за мною, смiються, жартують, весело перекидаються у повiтрi. "Ну, - думаю,
- i менi нема чого жахатися. Як усi, так i я!" Дiстаю люльку i спокiйно
запалюю. I, знасте, аж присмно стало, що то значить - провести останнi
секунди життя з комфортом!
I раптом помiчаю, що в кiльватер до мене заходить уже знайомий
тренований промовець, присмно усмiхасться i ладнасться пришвартуватися до
лiвого борту. I так вправно виконус цей доволi складний маневр, що любо
тобi подивитись.
Правда, спочатку я хотiв був сказати йому кiлька солоних слiв, та,
думаю, навiщо затьмарювати старому останню радiсть? Хай розбивасться з
усмiшкою на вустах, це його дiло... Я й кажу йому примирливо:
- Що, дiду, вдвох веселiше?
- Це найщасливiший для нашоу планети день! - радiсно вiдгукнувся вiн. -
Ваша присутнiсть - це велика для нас честь! Ми всi жалкусмо, що ви не
вiдвiдали нашу планету ранiше...
Скажу одверто, я не подiлив нi його радостi, анi жалю.
А ми вже мчали, немов тi метеори! Тiло, як гарматне ядро, розтинас
гаряче повiтря! I вiд тертя у промовця вже починас куритися волосся. ^
Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов залишасться дослiдником i до
останньоу митi спостерiгас. От i я почав свого супутника розпитувати, хоч
менi самому та цiкавiсть здавалася безглуздою:
- А що, дiду, до фiнiшу ще далеко?
- Щойно минули пiвдороги, - втiшив мене вiн.
- Молодцi! - щиро хвалю я. - Копали - не лiнувалися.
- Авжеж, - охоче погоджусться вiн. - Ми працювали на совiсть i здали
об'скт ранiше строку...
I тут я помiчаю, що зi мною почало коутися щось неймовiрне. Я раптом
вiдчув, що низ i верх перекинулися, хоч я падав, як i ранiше. Неймовiрно,
але факт! I, головне, швидкiсть почала згасати! "А ще тут, власне,
неймовiрного? - логiчно мiркую я. - Вiд нервовоу перевтоми вiдмовили
координацiйнi центри i вестибулярний апарат!" Але дiдовi й взнаки не даю,
що вже почав божеволiти.
А хвороба чимраз прогресус. Швидкiсть менi здасться буквально
черепашачою, i ще галюцинацiу почалися: бачу над головою отвiр, а в ньому
клапоть зоряного неба. I раптом повз мене у зворотному напрямку пролiтас
блiдий, як сорочка. Азимут, а за ним з веселим вереском шелестить на вiтрi
одягом зграя тубiльцiв.
- Азимуте, ти куди? - гукнув йому я.
- Не знаю! - простогнав вiн iз безоднi i розтанув у пiтьмi.
У цю мить я вилетiв iз дiрки. Бачу, стоуть натовп тубiльцiв i плакат
тримають: "Вiтасмо братiв-антиподiв!" Гримнув туш.
У мене на серцi полегшало.
Отже, аборигени продовбали свою нещасну планету наскрiзь по дiаметру i
тепер подорожують у такий свосрiдний спосiб.
Хотiв було я на поверхнi за щось зачепитися, та де там - настав момент
рiвноваги. I ось я вiдчув, як спочатку повiльно, а потiм дедалi швидше
знову починаю шалений рейс крiзь транспланетну штольню.
Ця пригода почала мене дратувати.
- З якого це лиха ви органiзували весь цей атракцiон? - не дуже
ввiчливо запитую я свого битого екскурсовода. - Вам що, звичайнi гойдалки
вже набридли?
А вiн iз щирою повагою до мене вiдповiдас :
- О, вiд вас нiчого не приховасш! Вашiй прозорливостi можуть позаздрити
навiть пророки... Не буду вiд вас приховувати, торiк планету спiткало
страшне лихо!
I тут я почув найдивовижнiшу iсторiю.
Виявлясться, ця планета в отих краях Всесвiту славилася як батькiвщина
запеклих стрибунцiв, колиска абсолютних чемпiонiв навколишнього свiту з
усiх видiв фiгурних i звичайних стрибкiв.
Аборигенiв хлiбом не годуй, а дай тiльки пострибати. Скажу тiльки, що
немовлята вискакували з колисок i рук батькiв, школярi вiдчайдушне
стрибали з дахiв шкiл i найвищих дерев (особливо, коли ух ганяли сторожi),
а закоханi кидалися з висячих мостiв у страшнi ущелини i прiрви. Альпiнiзм
на цiй дивнiй планетi поширився лише тому, що найсмiливiшим рекордсменам
сподобалося стрибати зi снiгових вершин. I хоч якi це були небезпечнi
вправи, iсторiя планети стрибунцiв не знала жодного нещасного випадку.
А стрибали тубiльцi з неперевершеною майстернiстю. Для них не було
бiльшоу втiхи, як летiти, щоб захоплювало дух. У нас, на Землi, це
тривожно-солодке вiдчуття можна зазнати хiба що увi снi, та й то замолоду.
Але настав на планетi такий час, коли навiть найбiльшi вершини були
вздовж i впоперек обстрибанi. Поступ на планетi сповiльнено. Занепала
колись висока культура стрибкiв i вiльних польотiв. Та хiба iнакше могло
бути? У стрибунцiв згас спортивний iнтерес, бо у них уже не залишилося
шляхiв до нових перемог i досягнень.
Тодi й виникла зухвала думка продовбати наскрiзь багатостраждальну
планету i влаштувати у транспланетнiй дiрцi аеродинамiчнi перегони.
- Але це ще не все! - захлинався мiй тренований супутник. - Сонце щастя
зiйшло над планетою! Сталося те, про що ми не насмiлювалися й мрiяти! У
день вiдкриття транспланетноу дiрки прилiтасте ви i щиро дарусте нам свiй
генiальний винахiд! Цей iсторичний день започаткував нову добу i буде
золотими лiтерами записаний на скрижалях iсторiу!
- Який ще винахiд? - нiяк не мiг второпати я.
- О, ваша скромнiсть тiльки пiдкреслюс щедрiсть вашоу думки! - з
притаманною йому справедливiстю вiдзначив мiй супутник. - Ваш прилад, який
ви з проникливiстю чудотворця змайстрували з колоди i дошки, вiдкривас
перед вдячними стрибунцями новi, ще нiколи не баченi обрiу i дас безмежнi
можливостi вдосконалювати спортивну майстернiсть! Ось чому ми, стрибунцi,
одностайно довiрили вашому молодому супутниковi, який наочно
продемонстрував, як користуватися чудовим приладом, високу честь першому
вiдкрити тиждень безперервного аерообкачування нашоу дiри...
Тиждень!
Я вiдчув, що у мене замакiтрилось у головi. Та якщо ми з Азимутом
обкачуватимемо цю дiру тиждень, то в iсторiу планети станеться перший
нещасний випадок!
А стрибунцi летять, заплющивши очi, i муркочуть вiд задоволення. Нiчого
не бачать, нiчого не чують, гойдаються в шаленому темпi з одного
континенту на другий. Ну, я й пiшов по них, як по шпалах, шукати Азимута.
А що менi було робити?
Коли бачу, гуркоче вiн назустрiч. Обличчя перелякане, очi наполоханi,
на чолi блищать краплi поту.
Я помiняв курс на сто вiсiмдесят градусiв, спритно взяв свого штурмана
на абордаж i заспокоюю його як можу:
- Ти, хлопче, не журись, не впадай у розпач, якщо вже впав у цю дiру.
Все якось уладнасться. Головне, вилiзти нам на поверхню i дiстатися до
коробки...
- Виберешся тут, коли зачепитися нема за що, - мало не плаче вiн.
I тут мене наче осяяло.
- Слухай, - шепочу йому я, - а ми ж з тобою зчепилися! То давай
чiплятися один за одного i далi! Зробимо так. Коли вилетимо в отвiр, де
стоуть наша коробка, ти мене пiдсадиш угору, а я тебе витягну з цiсу дiри
за комiр.
- Капiтане, - радiсно визнав мiй вiдданий штурман, - з вами не
пропадеш!
Що йому на це заперечиш? I яке я маю моральне право заперечувати?
Воно справдi, в яких тiльки тарапатах ми не бували, я з будь-якоу
халепи завжди витягав його живого i здорового.
Та, якщо добре подумати, i промовецьстрибунець прийшов цiлком тотожного
висновку. Вiн одразу ж побачив, що мiй саморобний трамплiн тамус у собi
величезнi можливостi i врятус населення планети вiд спортивноу деградацiу
i духовного занепаду. Адже отi транспланетнi гойдалки не вирiшували
проблеми i за пiвроку всiм би набридли...
...З усього було видно, що капiтан Небреха вже щасливо вибрався з дiри
i не хоче туди повертатися. Але я вже звик повертати його розповiдь у
потрiбному менi напрямку.
От i зараз я не посоромився запитати:
- Одного не розумiю, звiдки ж узявся значок заслуженого тренера? Кого
ви там тренували?
Мить якусь капiтан Небреха не мiг збагнути мого запитання. Видно, досi
в його думках панувала транспланетна наскрiзна дiрка.
Та коли вiн розпалив свою люльку, то пригадав, з чого почав розповiдь.
- Коли ми стартували, - мiж двома затяжками недбало пояснив вiн, - до
багажника коробки встиг причепитися один юний молодець-стрибунець. I що б
ви думали? Вiн стрибнув на свою планету з висоти свiтловоу пiвсекунди i
таким робом перегорнув ще одну славну сторiнку в iсторiу стрибунцiв.
Завдяки менi на планетi з'явився перший у Всесвiтi свiтловий чемпiон!
Потiм з якоюсь оказiсю мiй друг капiтан Козир привiз менi оцей значок. А
хiба ви вважасте, що стрибунцi переоцiнили моу заслуги перед ухньою
iсторiсю?
- Ви бачили у мене на столi чорний камiнь? - якось запитав мене капiтан
далекого мiжзоряного плавання Небреха, коли ми фарбували в ошатний бiлий
колiр його мiнiатюрну яхту. - Маленький такий камiнець, але дуже важкий.
Вранцi я з ним займаюся гiмнастикою по радiо, а вдень вiн менi править за
надiйний прес.
Зрозумiло, я одразу пригадав, що й справдi капiтан завжди притискав
своу папери чорною, як нiч, каменюкою. Я й гадки не мав, що ця звичайна
для жителя Чорноморського узбережжя рiч с нiмим свiдком якоусь незвичайноу
подiу.
- Це все, що залишилося вiд другого природного супутника Землi, -
задумливо мовив капiтан.
- Другого природного супутника? - здивовано перепитав я, впевнений, що
не дочув.
- Атож. Другого природного супутника Землi! - ще раз пiдкреслив Небреха
i багатозначно додав: - Якби свого часу я вагався хоч секунду, людство й
досi не з'ясувало б тасмницi походження пiвнiчного сяйва, а я зараз не
чепурив би свою яхту, а ловив дрижаки на якомусь незайманому астероудi...
Капiтан Небреха замовк, кинув у вiдерце з фарбою квачики i витяг з