- Вiн? - запитав Веселий Герман.
   - Та вiн, - неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в яку його залучили мало не силомiць.
   - Здоров був, покiйничку! - гукнув Герман, зiскакуючи з коня. - Злазь i ти! - наказав Iудi.
   Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.
   - Що, впiзнав? - глузливо зареготав Веселий Герман, вiддаючи повiд коня одному з легiонерiв. - Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа...
   Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам. Пошукав очима i безцеремонне всiвся на колоду.
   - Що, Лазаре, не чекав гостей?
   - Вам чого? - нарештi подав голос Лазар.
   - Та нiчого особливого - службовi клопоти, - люб'язно пояснив пошукувач прокуратури. - Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено карну справу за безчинства в храмi Iахвi. Потрiбнi, Лазаре, твоу свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже заочно засудив Назарея до страти. Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув ти про це чи нi?
   - Та чув - поголос iде, - похмуро вiдповiв Лазар. - Але всяку провину треба ще довести. Кажуть, прокуратор Пiлат вимагас вiд Кайафи неспростовних доказiв. А в того мерзот... тобто, добродiя, хотiв я сказати, нiяких доказiв нема...
   - Будуть! - запевнив Веселий Герман. - За цим я й прибув до тебе. На судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с - це твiй дружок Iуда... Ти чого вовком позирасш?
   - Як умiю, так i позираю...
   - Ну, позирай - дозволяю, але слухай мене... Iуда твердо пообiцяв привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн - посланець вiд самого царя небесного, буцiм вiн - син божий...
   - Та який там син божий! - скипiв Лазар. - Чого ви мене морочите? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи вашого вояка Пантери...
   - Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у в'язницi Преторiу. Невже вiн батько Iсуса?
   - Хтозна, рiзне кажуть... Але вiдомо: Пантера упадав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього непричетний, бо його заледве умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За грошву i я б в женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося... А ви кажете син божий!..
   - Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.
   - А кому ця брехня пiд присягою потрiбна?
   - Та цьому мерзот... тьху! Я точнiсiнько як ти хотiв сказати - добродiю Кайафi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясться повалити владу цезаря...
   - Нiхто в цю нiсенiтницю не повiрить!
   - Уже повiрили - весь Синедрiон на чолi з Кайафою! До Пiлата Аннан приходив i казав. Кому вигiдно, той завше повiрить... - I ти сам розумiсш, що за бунт проти цезаря Голгофа забезпечена! На хрестi ваш Iсус конатиме...
   Лазар не мiг приховати лютi, з якою позирав на Iуду.
   На його важких щелепах гуляли жовна.
   - А ти ж бiдусш, Лазаре, - не вгавав рудий велет. - Ти ж вiд злиднiв своух до труни живцем стрибнув! Аж тут - грошi дають. Поплескав язиком - i вже масш! I виплат визначено - тридцять срiбних шеккелiв готiвкою. Iуда не дасть менi збрехати - вiн уже за перший виказ тридцять срiбнякiв одержав. Правильно я кажу. Iудо?
   - Дали, - кисло промимрив той.
   Хвацьке базiкання Веселого Германа було йому явно не до шмиги. Але щось суперечити вiн не наважувався. Та й подумати: рано чи пiзно, а всi дiзнаються. Все одно на судi доведеться свiдчити...
   - То як, Лазаре, домовились?
   - А що я можу сказати...
   - Щось та скажеш.
   - Та нiчого такого я не знаю...
   - А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням i сам цiни не вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви сам: труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка досi ще нiкому не вдавалася!
   Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.
   - Твос постання з мертвих, - неугавно виспiвував балакучий рудань, воiстину чудо з перчиком! А хто ж допомiг тобi обдурити потойбiчну варту? Герой судового процесу - Iсус Назарей! Кажу тобi, Лазаре, таких кумедних чудасiй не вигадував навiть мiй улюблений дотепник Менандр.
   - Вiльно вам жартувати...
   - Та якi тут жарти? Вудь певен, ця потойбiчна оповiдка затьмарить навiть спогади твосу сестрички, гулящоу Марiу. Бо що уй оповiдати? Що вона переспала з Iсусом? Не дива! Велике дiло - побавитись. Хто з нею лишень не розважався... Iнша справа - оповiдь живого мерця!
   Саме цiсу митi з халупи вийшла молодиця жагучоу краси. Легко, по-хатньому одягнена. Усi принади - на виду. Веселий Герман отетерiв.
   - О! - все ж спромiгся вiн. - Про неу помовка, а вона вже тут!
   - Це не Марiя, - остерiг його Лазар.
   - А хто ж? - ще бiльше здивувався Герман.
   - Старша сестра Марфа. Дуже вони схожi...
   - А що? Як старша, то гiрша? - бiлозубо всмiхнулася молодиця рудому незнайомцю.
   Тiльки зараз Герман роздивився, що молодичка круглiша у стегнах. I очi у неу не такi нахабнi, як у Магдалини. Хоч теж - з бiсенятами.
   - Таж тут цiлий квiтник з красунь! - проголосив вiн. - Гарем, який охороняс монстр з того свiту!
   Вiн по-змовницькому пiдморгнув Марфi i дружньо запитав:
   - До тебе теж Iсус пiдбивався?
   - А з чого ти узяв? - грайливо вiдказала вона.
   - Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас удень можна переплутати, то вночi i поготiв!
   Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:
   - А хоч би й так, тобi що за клопiт?
   - Ревнощi гризуть! - не губився рудань. - Та скажи менi: вiн з дiвками такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?
   - Усе пiзнасться в порiвняннi, - загадково вiдповiла Марфа.
   - Ха! - зрадiв Герман. - Доведеться знайти час, аби задовольнити твiй здоровий потяг до аналiтичних знань.
   - А ти веселий хлопець... Як звати?
   - Герман! А ти замiжня?
   - Та де...
   - Чому ж? Така вродлива...
   - Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату, аби з грiшми. Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо за неу грошики дали. Збагнув? А ми - бiдаки. Лазар навiть свою труну продав, щоб стало на ужу... Я ж не дiвча, щоб мене купили.
   - А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?
   - Марiу теж на посаг треба... Паппус уу тепер не вiзьме! Сильно вона його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з доплатою... Я б вiд нього нiзащо не втекла!
   - Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?
   - Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий римлянин почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка...
   Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на свiтi. Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду - майбутнiх свiдкiв Кайафи.
   Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз швидко буркнув Iудi:
   - Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то б ти, шкурнику, i казну товариства виказав...
   "Ну от i все! - подумки зазначив Веселий Герман. - Мети досягнуто. Однак таки довелося марудитись... Але тепер цей скнара Iуда всенький лiс перерис, шукаючи скарб. I то - поспiхом! Щоб iншi не випередили... Час i в зворотню путь. А шкода..."
   - Марфо, - сказав уголос, - я чекатиму тебе в ррусалимi. Запитасш Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.
   - А для чого? - лукаво запитала вона.
   - Для суто наукових дослiджень...
   - Це ж яких? - засмiялася вона.
   - Порiвняльних...
   - А не вiдмовишся потiм? Ти - на конi, а менi йти пiшки...
   - I не сором тобi? - раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.
   - А чого соромитись, коли замiж не беруть? - вiдмахнула його докiр Марфа.
   - Ну й розбестились сестрички! - розбурхався Лазар. - Що про нас люди казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?
   - А ти помовч, живий трупе! - суворо гримнув на нього Веселий Герман. Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику вiдвертасш! Ач який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький. А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай... Менi - час! Збирайся, Iудо... Марфо, чи прийдеш?
   - А ти чекатимеш?
   - Ще б пак!
   Минула лише доба, коли в скромнiй оселi Веселого Германа i справдi з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв. Марфа помiтила його неприховану радiсть i лукаво мовила:
   - Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого...
   - Та я вiд народження тупак! - гаряче запевнив уу рудань.
   - Усi так кажуть! А я тобi не якась така... Просто чомусь припав до серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо...
   - З Вiфанiу мимо ррусалима? - вразився Герман. - Ото проходочка...
   - А що такого? Ну пройшлася трохи... Але це нiчого не важить! Може, Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав...
   - Марфо, запевняю тебе, ти смiливо можеш вважати мене викiнченим недоумком...
   - Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б до тебе сама?
   - А що, прийшла б з коханцем?
   - Нi, з тобою неможливо розмовляти!
   - Подекуди траплясться...
   - А я прийшла зовсiм не для того... Просто лихо сталося з тим чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе, думала - тобi цiкаво...
   - Стривай! З ким лихо?
   - З Iудою...
   - Уже? А що саме сталося?
   - Узяв та й повiсився...
   - На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, - благодушно додав гiгант.
   Марфа кинула на нього сторожкий погляд.
   - А ти звiдки знасш?
   - Читаю в твосму люблячому серцi.
   - А що ти в ньому ще вичитав?
   - Що бiля самогубця знайшли лопату.
   - Нi, ти скажи: звiдки знасш?
   - Я знаю Iуду, - з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман. - Це був дуже завбачливий чоловiк. Iдучи вiшатись, вiн неодмiнно мусив прихопити лопату, щоб було чим копати могилу... Та чи не воскресне, як Лазар?
   - Нi, цей вмер як слiд...
   - Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..
   - Люди кажуть, буцiм Iуда розкаявся, що продав Iсуса за тридцять срiбнякiв...
   - У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало взяв? уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.
   Аж тепер Марфа засмiялася.
   - А ти справдi веселий, Германе, - пом'якшала вона i одразу додала: Нiби пiзно уже додому вертатися. Нiч на дворi...
   - I браму зачинено! - довершив Герман.
   - Тiльки не подумай, що я тобi якась така...
   - А навiщо думати? Зараз дiзнасмося! - i Веселий Герман згрiб в обiйми та не "якусь таку", а красуню Марфу, яку за уу вiком уже нiхто не купував в жони. Двадцять рокiв - не дванадцять...
   Нiч укрила ух оксамитною завiсою.
   8. "РОЗIПНИ ЙОГО, РОЗIПНИ!"
   Усе мiсто наче сказилося.
   Перед прокуратурою щодня збирався чималий натовп, серед якого енергiйно снували левiти з трибарвними пов'язками, i несамовито, в сотнi горлянок волав:
   - Смерть Назарею, смерть!
   - Святотатця - на Голгофу!
   - Грiшнику - по грiхах його!
   - Пiлате, де суд твiй?
   - Розiпни його, розiпни!
   Таку неугавну послiдовнiсть можна було пояснити лише невщухаючою намовою серед прочан, яких на свято пасхи збиралося в ррусалим тисячi й тисячi. Що вони знали про Iсуса Назарея? Нiчого. Переважна бiльшiсть навiть не чула про такого. Але вони слухали оповiдки левiтiв, як Назарей напередоднi релiгiйного свята бешкетував у храмi i паплюжив Дiм божий. Вони жахалися i злостивилися. А потiм сунули до прокуратури з ревом:
   - Смерть Назарею, смерть!
   - Пiлате, святотатця - на Голгофу!
   - Розiпни його, розiпни!
   Довелося бiля римських резиденцiй подвоути варту. Мiський гарнiзон перебував у станi бойовоу тривоги.
   Понтiй Пiлат усiляко затягував справу Назарея, чекаючи повернення Луцiя Галла з вiйськовою пiдмогою. Та чи дочекасться? Сумнiв дедалi дужче огортав прокуратора. Вiн уявляв собi повiльнi щелепи ненажери Вiтеллiя. Проконсул кожну справу вирiшус так, наче перемелюс кiстку в рiденьку кашицю.
   Однак останнього дня пасхи Понтiй Пiлат конче мусив сказати зi сходiв Преторiу свос "так" або "нi". Власне, i вибору у нього не було: знавiснiлий натовп сприйме тiльки каральне "так", що прирiкас на страту. Iнакше - бунт, сум'яття, заворушення. Аннан натякав досить прозоро: принцепс Тiберiй не любить заворушень в провiнцiях. I чого варта кров однiсу людини, коли нею можна вмить згасити пожежу? Якщо вiн скаже "нi", у Римi його не зрозумiють. А справа впирасться в злочини храму, а не в долю якогось там Назарея. Iсус - тiльки небезпечний для святенникiв свiдок. I тому храм борониться вiдчайдушне.
   А як поставиться до нього Клавдiя? Адже Пiлат ще нiколи не рушив свого твердого, мов криця, слова. Вiн страшився, що у Клавдiу народиться презирлива нехiть до нього...
   Несподiвано добру пораду дав спритний проноза Веселий Герман. Вiн сказав:
   - На свята до ррусалима прибув тетрарх Галiлеу, васальний цар Iрод Антипа.
   - Знаю, - стримано озвався Пiлат.
   - Саме перед вашим прибуттям до Iудеу цар скарав на смерть мiсцевого "пророка" Iоанна за прiзвиськом Хреститель.
   - То й що?
   - Цей вiщун Iоанн - двоюрiдний брат нашого Назарея. За вiком - старший.
   - Цiкаво, - мовив Пiлат. - За що його страчено?
   - За нице втручання в родинне життя царя.
   - Неймовiрно! - здивувався Пiлат. Ця крауна позбавлених логiки безумств весь час вражала його все новими дивовижами, якi вiн, живучи в Римi, не мiг би уявити навiть у фантасмагоричному мареннi. - Оповiдай!
   - Справа ця почалася з того, що молодший брат царя Фiлiпп пiдшукав собi у жони дивну красуню Iродiаду. Однак сталося так, що Iрод та Iродiада покохали одне одного. Брати розв'язали цей iнтимний трикутник полюбовно Фiлiпп вiддав холодну до нього Iродiаду старшому братовi, а той повiнчав уу царським вiнцем.
   - До чого ж тут Iоанн?
   - Ось тут вiн i з'явився. Ледве справа мирно уладналася, як з пустелi, де вiн "вбивав плоть", приперся Iоанн. У геть зотлiлiй одежинi, смердючий вiд багаторiчного бруду - iстинно святий подвижник. Чи йому в пустелi сонце голову напекло i мозок висушило, чи вiн сараною та ящiрками отруувся, а тiльки цей засмердiлий вiдлюдник нiчого кращого не придумав, як звинуватити царя в розпустi i порушеннi "законiв божих". Та ще цей всохлий заброда з пустелi каламутив воду, вимагаючи, щоб Iрод вiддав свою царицю назад нелюбому Фiлiпповi.
   - Неймовiрно! - знову пробурмотiв Пiлат.
   Ця iсторiя нiяк не вкладалася в його свiдомiсть, бо перечила усьому трибу життя в Римi, де жiнка у побутi мала рiвний з чоловiком правовий статус. Як чоловiк мiг покинути свою дружину, так i жiнка мала право покохати iншого i пов'язати власну долю з обранцем серця. Жiнка в Римi для чоловiка - друг, найближча людська iстота, на яку муж спирасться в своуй життсвiй борнi. Часто траплялося, що вони й гинули удвох. Але й кiлькаразовi шлюби не були дивиною.
   Понтiй Пiлат пригадав, що шляхетна патрiцiанка Лiвiя Друзiлла пiшла вiд свого чоловiка, щоб стати дружиною принцепса Октавiана Августа, коли уже мала в першому шлюбi сина i була вагiтна другим. Обох уу синiв принцепс оголосив своуми дiтьми. I нинi первiсток Лiвiу Друзiлли - принцепс Тiберiй - уособлюс вершину iмперськоу влади.
   Чи можна у цiй ситуацiу уявити придурка на зразок "святого пророка" Iоанна?
   А Веселий Герман уже завершував свою фантастичну оповiдь:
   - Нарештi царевi урвався терпець. Вiн кинув цього знавiснiлого мiзантропа-вiдлюдника у застiнок прикордонноу фортецi Машерон. Але той здичавiлий у пустелi бовдур i з вiконця в'язницi не томився волати про "цареву розпусту". Так минув рiк - Iоанн затявся. Цар i вiддав його катовi.
   - До чого ти ведеш? - запитав Пiлат.
   - Внаслiдок цiсу неприсмностi iсторiу Iрод знас все оте сiмейство. I ще: Назарей за мiсцем народження - галiлеянин, тобто формально пiдлягас юрисдикцiу тетрарха Галiлеу. Отож i виникла у мене думка: чи не попрохати царя як безстороннього суддю розiбратися у нашiй делiкатнiй справi? У будь-якому випадку його думка для нас - вагоме пiдгрунтя.
   - Рацiя! - схвалив його пропозицiю Пiлат.
   Цар Iрод розiбрався - повнiстю "обiлив" звинуваченого, зняв з Iсуса усяку вину. Назарей повернувся вiд тетрарха Iрода Антипи в бiлому парчовому вбраннi з царського плеча. Дуже коштовному. Яснiше вiдповiсти було неможливо. Якби Iсус Назарей був винен, цар "очорнив" би його вiдповiдним одягом.
   Та цей логiчний демарш прокуратора викликав у фанатичному натовпi новий вибух лютоу злоби проти ненависного Назарея, проти ненависного Iрода, проти ненависного Пiлата.
   Тепер волали:
   - Тiберiй - цезар!
   - Самозванця - на Голгофу!
   - Пiлате, розiпни його!
   Все! Коло замкнулося. Це вже було суто полiтичне звинувачення. Iсуса Назарея оголошено ворогом цезаря. Кайафа завдав останнього нищiвного удару!
   Ворогiв цезаря карають на горло. Хто б вони не були. Кара обирасться залежно вiд суспiльного становища злочинця. Назаресвi випадав хрест на Голгофi. Нiхто i нiщо його не врятус: вище цезаря нiкого нема.
   А уже завтра - останнiй день пасхи!
   Прокуратор Понтiй Пiлат викликав до себе Веселого Германа i наказав:
   - Приведи обох Iсусiв.
   - Назарея i Вар-Авву? - уточнив той.
   - Так, я хочу поглянути на обох разом.
   Невдовзi обидва в'язнi стояли перед прокуратором. Один - в бiлому. Другий - в чорному. День i нiч. Пiлат позирав на них зовнi холодними, мов крижини, навiть дещо байдужими очима. Нiхто б не здогадався тiсу митi, якi думки його нуртують.
   У чомусь в'язнi були подiбнi. Обличчя овальнi. Очi у обох темнi. Гачконосi. Смаглявi. Однаковi на зрiст. От тiльки волосся у бiлого Iсуса було пряме, понизу хвилясте, а у чорного - скуйовдженою кучерявою шапкою. Та ще в обох - бороди, якi надто змiнюють обличчя.
   - Германе, - сухо запитав Пiлат, - у нас в'язниця чи косметичний заклад?
   - В'язниця, патроне! - засвiдчив Веселий Герман.
   - Чому ж вони бiльше схожi на чепурунiв, анiж на пристойних в'язнiв?
   - Прикрий недогляд, патроне.
   - Слiд негайно виправити.
   - Слухаюсь, патроне!
   - Хто зробить?
   - У нас с вiдмiнний фахiвець з тюремноу косметики. Розфарбус ум пики мати рiдна не впiзнас!
   - Iм'я?
   - Пантера, колишнiй легiонер.
   - Знаю, славний був вояк.
   - Та вiн i зараз...
   - От що: перед тим, як Пантера вiзьметься до косметичних вправ, хай в'язнiв поголять. Щоб не лишилося й волосини нi на черепi, анi на щелепах. I брови зголити також.
   - Слухаюсь, патроне!
   - Решту зробиш сам. Без свiдкiв...
   - Само собою, патроне!
   - Про мене кажуть: Пiлат - жорстока людина. От я i мушу завтра бути таким, яким мене уявляють. Навiщо розчаровувати дурний натовп?
   - Слушно, патроне!
   А вночi в помешканнi Веселого Германа можна було б почути шепiт:
   - Марфо, завтра зранку чекатимеш за Давидовими ворiтьми.
   - Кого?
   - Побачиш...
   - А довго чекати?
   - Поки дочекасшся... Дивись, нiкуди не йди!
   - Бiльше нiчого не скажеш??
   - Спи - завтра у мене важкий день.
   9. ПОНТIЙ ПIЛАТ ОБIЦЯр ЧУДО
   Крiзь щiлину в завiси вiкна бiчного крила Преторiу Клавдiя Прокула спостерiгала, як зi сходiв перед натовпом Понтiй Пiлат творив привселюдний суд, що його вимагав традицiйний ритуал. Праворуч вiд неу були сходи Преторiу, на яких височiв над усiм прокуратор у патрицiанськiй тозi, лiворуч - збуджений, велелюдний тлум, який тiснила щитами суцiльна шерега легiонерiв, що правили тут за живу огорожу. Дехто з натовпу пiдстрибував, аби краще бачити, що коуться за головами воякiв.
   А в утвореному мiж сходами та шерегою невеличкому майданчику чинилася жорстока екзекуцiя.
   Клавдiя Прокула страждала: уу Понтiй капiтулював, згнобив свою римську гiднiсть - ось що бачили уу сумнi очi. Погляд туманили сльози, але Клавдiя Прокула не дозволяла ум пролитися. Вона нiколи не гадала, що уу огорнуть такi пекучi розпач i сором, якщо уу чоловiк дозволить мерзотникам здолати себе i як людину, i як повновладного представника Риму. I хоч Понтiй Пiлат поглядав на галасливий тлум з вiдвертою зневагою, а губи ворушилися з неприхованою глузливiстю, вчинками своуми вiн неспростовно засвiдчував зламали його святенники з храму, здолали його волю, змусили дiяти за своуми злодiйськими вказiвками. Та краще й почеснiше було б наразитись на гнiв принцепса!
   Та й справдi: чи не жалюгiдна його поведiнка?
   Над ким вiн знущасться?
   Над ким глузус?
   Над в'язнями чи над собою?
   А серед знавiснiлого натовпу стоуть i тупиться в покопаного прокуратора Кайафа, жирна свиня з бубенцями...
   Що промовляв уу Понтiй, Клавдiя Прокула не чула - голос його глушили несамовитi крики:
   - Бий, Пантеро, бий!
   - Лупи свого приблудка!
   - Хай хоч тепер пiзнас батькову науку!
   Гучно лунали по голiй спинi Назарея виляски ременя з гiпопотамовоу шкiри. Кожен удар збивав бичованого з нiг пiд схвальне ревище тлуму.
   Обидва в'язнi - Назарей i нiчний рiзун ВарАвва - були невпiзнанне спотворенi побоями. Шкiра ухнiх голених голiв, якi дивно поменшали, синiла пiд кривавими пухлинами здоровезних гематом. Вуха стирчали деформованими лопухами. Очi залiпили жахнi синцi. Побитi носи потворно розпухли. Губи набрякли кривавими ковбасами.
   Навiщо уу Понтiй, думала Клавдiя Прокула, вдався до такоу звiрячоу жорстокостi? Невже замало повiльноу смертi у муках на хрестi? В'язнiв так закатували, що тепер Клавдiя Прокула розпiзнавала ух лише за одягом.
   Царський стрiй, аби його не зiпсувати, кат Пантера з бичованого завбачливо зняв. Одяг в'язня пiсля страти йде у спадок катовi. А царське вбрання, зрозумiло, чимало коштус. Його можна буде дуже вигiдно продати, якщо воно лишиться не пошкоджене. Про все слiд думати...
   Сам Пантера, кремезний, посивiлий i пошрамований у численних побойвиськах ветеран, був оголений до пояса. Вiд зап'ястiв по лiктi у нього - нарукавники з товстоу шкiри: траплясться, що в'язнi зубами вгризаються в службову руку ката, а тому цей вправний робочий iнструмент слiд дбайливо оберiгати. Пантера раз у раз здiймав над головою бич з гiпопотамовоу шкiри. Опiсля кожного лункого виляску зривався радiсний вереск:
   - Молодця, Пантеро! Дай ще!
   - Нагадай синочковi, хто його справжнiй татусь!
   - Пiлате, розiпни приблудка повiу i ката!
   Трохи оддалiк, бiля самоу стiни Преторiу, височiв у повному бойовому обладунку Веселий Герман. Вiн притискував ногою другого в'язня в темному, брудному дрантi. Вар-Авва, якому несподiвано випала воля, лежав долiлиць. Пiд грубезною стопою рудого велета з Рейну розпластаний в'язень не в змозi був i ворухнутися. Йому неймовiрно пощастило: двос його спiльникiв будуть розiпнутi на Голгофi разом з Назаресм...
   Чи довго ще триватиме це огидне видовище?
   Нiби почувши невисловлене молiння дружини, Понтiй Пiлат пiдняв руку i гаркнув:
   - Кiнчай!
   Однак було в усiй цiй каральнiй виставi якесь протирiччя, якась контрастна невiдповiднiсть, якийсь очевидний нонсенс. Несумнiвно, очi Клавдiу Прокули бачили це протирiччя, вона чуттсво вiдчувала невiдповiднiсть, але не могла зафiксувати цей нонсенс думкою. Не спроможна була дати собi ради. I це ще дужче уу дратувало.
   Тим часом Пантера знову одяг катованого в розкiшне царське вбрання. Вiн дбайливо обв'язав приреченого пiд пахвами мiцною линвою, щоб, бува, не впав на шляху i не попсував коштовний одяг. Кiнцi линви дав у руки двох вершникiв, якi затиснули злочинця мiж кiньми i зовсiм затулили вiд очей. Потiм кат Пантера пiд загальний смiх виловив з тлуму якогось пентюха i звелiв йому на власному горбi тягти до Голгофи хрест засудженого. Двос рiзунiв з секти "кинджальникiв", на яких не поширилася Пiлатова амнiстiя, несли своу хрести самi: за ухнс дрантя Пантера не потерпав.
   Хресна процесiя, з обох бокiв оточена вервечками легiонерiв, рушила в напрямку до Голгофи. Юрба з галасом посунула услiд. Майдан швидко спорожнiв.
   - А цього, - вказав Веселий Герман на причавленого його стопою, викиньте за найближчi ворота. Негайно! Щоб i духу його в мiстi не було...
   Двос воякiв пiдхопили знемiчене тiло i волоком потягли до брами царя Давида, циклопiчнi вежi якоу громадилися над будiвлями неподалiк.
   У мiстi вщухав шум: останнiй акт трагедiу мав розiгратися на Горi Страт.
   Веселий Герман легко злетiв на коня i поскакав чвалом услiд хресному ходу.
   Клавдiя Прокула, уникаючи стороннiх очей, повернулася додому в закритому паланкiнi. Там вона передусiм прийняла ароматичну ванну, наче прагнула якнайшвидше змити з себе тюремний сморiд i нудотнi пахощi людськоу кровi. Потiм випросталася на ложi в затишному портику i почала терпляче очiкувати повернення Понтiя Пiлата.
   Як тепер складуться ухнi стосунки? Ось що навiювало на неу сум. Зникла повага, яка цементувала уу почуття до чоловiка.
   Так бувас у спiльному життi двох людей: розчарування одного дня прикрi i вразливi - раптом перекреслюють усе добре, що накопичувалося роками. Не можна безкарно знецiнювати цiле життя, яке зникас для стороннiх, але iснус в пам'ятi кожноу окремоу людини. Пам'ять - здобуток довгих рокiв, щасливих i лихих. I тi роки можуть вмить збунтуватися i заволати в серцi чорними воронами:
   - Кари! Кари! Кари!
   Однак коли надвечiр повернувся уу Понтiй, уй нараз забракло тих дошкульних слiв, якi так легко зринали в уу голiвцi удень. Але iнодi мовчання бiльш промовисте, анiж будь-якi слова. Iнодi мовчання - сумний реквiсм по незворотнiй втратi.
   Прокуратор теж мовчки мiряв мармуровi плити портика. Клавдiя знала його звички: щось уу Понтiя непокоуть, вiн до чогось дослухасться, чогось вичiкус, немов тигр у засiдцi. Чого? уу слiв?..
   Впав вечiрнiй присмерк. Слуги принесли i запалили залiзнi свiтильники на триногах. У небi спалахнули зiрки. Повiяло прохолодою.
   З-пiд вхiдноу арки долинув вояцький брязкiт.
   - Германе, це ти? - рвучко повернувся на звук прокуратор Понтiй Пiлат.
   - Так, патроне, це я!
   Веселий Герман вийшов на свiтло. Палаючий вогонь свiтильникiв примхливо грав кривавими вiдблисками на бронзi його обладункiв.
   - Сталося щось несподiване? - тривожно запитав Пiлат.
   - Усi трос сконали, патроне...
   - Так швидко?..
   - Довелося... Тi двос впiзнали свого ватага - хрести стоять рядком. Почали патякати зайве...
   - Що саме?
   - Глузували з нього: мовляв, ти назвався Сином Царя, то чому ж не врятувався? Мовляв, царiв не розпинають!
   - Хтось чув?
   - Пантера з вартою. Але нiхто з них не знасться в мiсцевих дiалектах.
   - А Син Царя ухньою мовою звучить...
   - Вар-Авва!
   I тут нiби полуда впала з очей Клавдiу Прокули.
   Руки!
   Ось той нонсенс, який вона застерегла зором, але нiяк не могла зафiксувати думкою!
   Тонкi, як у жiнки, руки з довгими пальцями!
   Цi жiночi руки були у другого, у того в темному, якого Веселий Герман притискував до землi ногою. Обличчям униз...
   Мiж тим прокуратор проказував, нiби розмiрковував уголос:
   - Звiсно, певний ризик був, але незначний. Пантера вмiло вiдволiкав увагу. Окрiм того, сдиний небезпечний свiдок, який мiг би викрити пiдмiну, повiсився.
   - Раптово! - недобре всмiхнувся Веселий Герман.
   - Головне - вчасно. Не розумiю тiльки, чому той нiчний рiзун прибрав собi iм'я Сина Царя?
   - По назвi секти, - пояснив Герман. - Адже вони самi не називають себе "кинджальниками", а величають "синами царя небесного". Коротко кажучи, коли вони почали розпатякувати, довелося вжити негайних заходiв, аби замовкли...
   - Що ж ти ум заподiяв?
   - Скоротив хреснi муки усiм трьом.
   - У який спосiб?
   - Вмочив губку у розчин з цикутою i дав ум посмоктати.
   - А ти - завбачливий...
   - Що вдiсш - треба! - з удаваною скромнiстю знизай Плечима Веселий Герман.
   - Мiй Понтiю, - аж тут лагiдно озвалася Клавдiя Прикула, - як тобi спав на думку такий чудовий задум? По правдi, ти зрiвнявся з самим хитромудрим Одiссеем!
   - Усе просто, моя люба, - ласкаво вiдповiв Пiлат. - На цю думку мене навела удавана смерть i воскресiння Лазаря. I тепер невдовзi ти почусш про нове чудо - воскресiння з мертвих розiп'ятого Iсуса Назарея. Я обiцяю тобi це твердо!
   - Любий Понтiю, коли вже в тобi прокинувся Сiвiллин дар, провiсти, коли оте чудо станеться? - жартiвливо проворкотiла Клавдiя Прокула.
   - Про строки лiпше знас наш Герман!
   - I навiть не я! - рiшуче заперечив рудий велет.
   - Тодi хто ж у нас найлiпший фахiвець у пророкуваннi? - засмiявся Понтiй Пiлат.
   - Кат Пантера, - у тон йому вiдповiв Веселий Герман, - вiн один знас, на який час виводять з ладу його кулацюри.
   - А ти й не запитав?
   - Як можна? Звичайно, запитав. Пантера гарантус щонайменше три доби, поки Iсус оговтасться. На бiльше гарантiй не дас, бо внутрiшнiх пошкоджень у Назарея нема.
   - А що скажеш ти, моя люба?
   - О, мiй Понтiю, ти досi не томишся пiдкорювати мене! Я знову тебе несамовито кохаю...
   Коли пiзно уночi Веселий Герман нарештi повернувся до свого помешкання, вiн у власному лiжку намацав чуже тiло.
   - Чого тобi? - сонним, але знайомим голосом озвалося тiло на його доторки.
   - Марфо? Ти тут? Чому?
   - А де менi бути?
   - Я гадав, ти з ним пiшла...
   - Дурненький ти, Германе! Навiщо вiн менi, коли ти не женеш?
   Наступного дня в ррусалим важким кроком вступили двi тисячi легiонерiв, яких швидким маршем привiв Луцiй Галл. Грiзно бряжчала зброя. Пiдбитi бронзовими цвяхами пiдбори лунко гупали на брукiвцi, якою вимостив вулицi мiста цар Iрод Великий. Це були загартованi у нескiнченних вiйнах з парфянами вояки П'ятого сiрiйського легiону. Того самого уславленого легiону, якому пiд проводом iмператора Тiта Флавiя випало взяти штурмом i рознести дощенту облудний храм iудаузму. На "святiй горi" не лишилося й каменя на каменi. Кодло гадюче розклювали орли.