Ярослав Стельмах. Митькозавр iз Юрківки

   – Двері вони не виламають, – заспокоїла Люська.
   – А ми їх самі відчинимо, – сказав Буцик. – Тільки чим би це… мене зарядити?
   – А ось, – зняла Люська з печі горнятко. – Думаю, підійде.
   – Підійде, – одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.
   Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ґанку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
   – Вбили! Друга вбили! Бандити! – заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.
   Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.
   – Ну як ти? – підскочив до нього левисько.
   – Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називається!
   – Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, – виправдувався лев. – Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.
   – Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, – запхинькав Вовк. – І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, – показав на будиночок.
   – О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. – Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.
   – Киш мені звідси, курка общипана! – крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув – грудка попала йому в крило – й полетів геть.
   – О! Бачив? – радів лев. – Отак треба!
   – А він зараз усіх звірів скличе, – заскиглив Вовк. – Тікаймо звідси, поки не пізно.
   – Нізащо, – бадьорився лев. – Або я, або вони. – І тут погляд його впав на стіжки. – Придумав! – зрадів Толябун. – У тебе сірники є?
   – Є, – відповів Вовк. – Дома.
   – Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.
   – Легко сказати, – швидше, – занив Вовк. – У мене й досі в грудях коле.
   – У всіх коле, – відказав суворо лев. – Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!
   – Ну, гаразд, – погодився Вовцюга й покушпелив додому.
   – Щось вони задумали, – звернувся до товаришів Буцик. – Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?
   – Двоє горняток, – відповіла Люська, – два чавунці – великий і малий, – три виделки…
   – Чотири поліняки, – докинув Бурмосик.
   – Немало… Якщо влучно стріляти…
   – Погляньте! – крикнув Бурмосик.
   Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.
   Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.
   – Га-га-га! – зареготав лев. – Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.
   – Дай-но поліно, – гукнув Буцик.
   Поліно мелькнуло в повітрі, але не влучило і зникло десь у кущах.
   Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.
   Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.
   – Ану, спробуймо виделкою, – підказало зайча.
   По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадалися: виделка влучила в ціль.
   Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.
   Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.
   – Тепер слухай, – мовив лев. – Он бачиш – під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника – і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!
   – Що гайда? – затремтів Вовк. – Ризикувати своїм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.
   – Лізь, боягуз нещасний.
   – Не полізу, – затявся Вовк.
   – А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?
   – Не хочу!
   – Вже забув усі наші плани, зрадив?
   – Не забув, але здоров'я дорожче.
   – Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!
   – Гаразд, – повагавшись, відповів Вовк. – І звела ж мене лиха година з тобою.
   – Давно б так, – мовив лев. – Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.
   Вовк припав до землі.
   Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.
   – Все! – мовив Буцик. – Стріляти більше нічим.
   За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.
   – Він і нас зараз спалить! – вигукнула Люська.
   Але раптовий подув вітру підхопив полум'я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.
   – Ну й нездара! – вилаяв його лев. – Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!
   Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.
   – Все! – заплющила очі Люська.
   – Тікаймо! – гукнув Бурмосик.
   Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить – і такий самий мішок накрив Вовка.
   Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.
   – Ой! – скрикнула Люська. – А якщо це ще один лев із Африки?
   Але то був не лев.
   Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок – гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» – зайча кинулося з хати.

Розділ VII

   Як же сталося, що природолюб Буртіус – а це був він, – замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?
   Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.
   Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.
   Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.
   – Познайомся, мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
   – І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, – крізь сльози радості проказала мама.
   Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська підійшла до незнайомця.
   – Великий дослідник і природолюб Буртіус, – мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.
   – Яка чуйна людина! – закричали всі навкруги. На Буцикове подвір'я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. – Він плаче від радості за мале зайча та його маму.
   – Так, я дуже радію, – схлипував аматор Буртіус, – але водночас і дуже сумую.
   – Сумуєте? – здивувались усі. – Чому ж ви сумуєте?
   – Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному, і на Південному полюсах, і в Австралії, і в Новій Зеландії – ніде не можу знайти. От чому я радію і сумую водночас.
   – Бідний дослідник, – прокотилося в гурті.
   – Дарма, – випростався зігнутий горем природолюб. – Я вірю, що обов'язково знайду його. – І витер очі носовичком.
   – Авжеж, знайдете, – погодились усі. – Неодмінно.
   – А тепер, – він глянув на Вовка з левом, – давайте вирішимо, що робити з оцими двома.
   Жалюгідні, із зв'язаними лапами, ті кліпали очима.
   – Пожаліти, пожаліти, – квилив Вовк. – Це він мене підбивав, пройдисвіт африканський! Очі б мої його не бачили! І хату підпалити примушував! На курорт звав!
   – Ні, це все він, – валив на Вовка лев. – Хто казав, що м'ясо хоче їсти й панувати у всіх лісах?
   – Посадити їх у клітку! – загукали звірята. – Хай у нас буде свій зоопарк.
   – Гаразд, придумаємо для них покарання потім, – запропонував Буртіус. – А зараз прив'яжіть-но їх до дерева. А нам, гадаю, всім треба відпочити. Адже декому скоро йти до школи, – і зиркнув на Люську.
   – Декому – це значить мені? – запитала та. – Я піду до школи, правда, мамо? Виходить, я вже зовсім велика?
   – Правда, доню.
   – І мене навчать читати, і користуватися компасом, і визначати сторони світу?
   – І ще багато чому, і навіть трошки розуму, люба, – всміхнулася мама.
   – А… А як же мої друзі? – озирнулася Люська на Буцика з Бурмосиком.
   – Я піду вже в третій клас, – поважно мовив Буцик.
   – Ну от, ти в третій, а я тільки в перший, – насупився Бурмосик. – Я теж хочу в третій.
   Але тут його почали втішати й казати, що третій клас – це дуже скоро, одразу після другого, а природолюб Буртіус подарував йому кольорову карту світу і свисток, і Бурмосик заспокоївся.
   – Що ж, друзі, вже стемніло, вам і справді слід відпочити після всіх пригод, – мовив мандрівник-любитель. – Та й мені перед дорогою не завадило б.
   – Перед дорогою? – перепитала Люська. – То ви завтра їдете?
   – Мушу їхати, – пояснив учений, – адже і я давно не бачив своєї матусі. Але вранці, перш ніж вирушити, я обов'язково покатаю всіх бажаючих на своїй повітряній кулі. Тільки встати треба буде дуже рано.
   – Ой як добре! – заплескали всі бажаючі в долоні (а небажаючі не плескали). – Ми ще ніколи не літали на повітряній кулі (небажаючі не літали теж).
   – Ну от. Завтра на вас чекають цікаві враження, – мовив Буртіус. – А поки – на добраніч!
   – На добраніч! До завтра! – загукали бажаючі й небажаючі в один голос і стали потроху розходитись.
   Прив'язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.
   Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.
   – Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?
   – І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.
   З'явилась на ґанку й Люсьчина мама.
   – Ти поїдеш із нами, мамусю? – спитало дівча.
   – Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.
   І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.
   – Прошу, – мовив природолюб. – У мене все готове.
   Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.
   – Ой! – скрикнула Люська. – Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?
   Але Буртіус тільки всміхнувся.
   Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.
   – Як страшно, – притиснувся Бурмосик до Буртіуса. – А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.
   – А хоч і лусне, – втішив дядько Кажан, – можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.
   – Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, – сполошилася Люська.
   – Не бійтесь, не бійтесь, – заспокоїв усіх Буртіус.
   – А я взагалі нічого не боюсь, – хоробро мовило зайча.
   – А Толябуна? – спитав Буцик.
   – А Вовка? – додав Бурмосик.
   – А темряви? – кинув цапок.
   – А Болотяника? – поцікавився Кажан.
   – Я маю на увазі – тепер уже нічого не боюся, – відповіла Люська. – Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.
   Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.
   – Ой, диви, наша хатка! – радо скрикнув Бурмосик.
   – А он дерево дядька Кажана, – вказав Буцик.
   – Дивіться, то ж наша Сунична галява, – раділа Люська.
   – А просто під нами… – гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.
   Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.
   – Бідний Болотяник, – зітхнула раптом Люська. – Йому там, мабуть, зовсім холодно.
   – Який це Болотяник? – поцікавився природолюб. – Я вже вдруге чую це ім'я.
   Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.
   – Ми мусимо спуститись і все розвідати, – рішуче сказав учений.
   – Яка благородна людина! – прошепотів Буцик. – Чого тільки не зробить заради науки!
   – А я думаю, все це вигадки, – озвався Бурмосик.
 

   Куля здригнулась і трохи піднеслась над землею.
 
   – І я, – докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.
   – От зараз ми й пересвідчимось у всьому, – мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.