Страница:
– Томе, я розраховую, що ви і ваші товариші допоможете нам розкроїти тушу… коли ми притягнемо кита до корабля… Ми з ним швидко впораємося.
– До ваших послуг, пане капітане! – відповів старий негр.
– Дякую! – сказав капітан Гуль. – Діку, ці гарні люди допоможуть тобі викотити на палубу порожні бочки, поки ми полюватимемо. І коли ми повернемося, робота піде швидко.
– Буде зроблено, капітане!
Людям непосвяченим варто пояснити, що у разі вдалого полювання вбитого кита слід було відбуксирувати до «Пілігрима» і міцно пришвартувати його до судна з правого борту. Тоді матроси, одягнувши чоботи з шипами на підошвах, повинні були вилізти на спину велетня, розсікти шар жиру на паралельні смуги від голови до хвоста, потім ці смуги розділити упоперек на шматки завтовшки у півтора фути, розрізати кожен на дрібніші шматки, викласти у бочки і спустити їх до трюму.
Зазвичай китобійне судно після завершення полювання маневрує так, аби швидше причалити до берега і там довести до кінця обробку туші. Екіпаж сходить на берег і береться до переплавлення жиру; розтоплений на вогні китовий жир виділяє увесь свій корисний вміст, тобто ворвань.[27]
Але тепер капітан Гуль не міг би після полювання повернутися назад на сушу, аби завершити цю операцію. Він розраховував «виплавити» додатково видобутий жир лише у Вальпараїсо. Вітер мав невдовзі змінитися на західний, і капітан «Пілігрима» сподівався підійти до американського узбережжя тижня за три – за цей час здобич не могла зіпсуватися.
Настав момент відбуття. Перш ніж лягти у дрейф, «Пілігрим» трохи наблизився до того місця, де смугач ласував юшкою і викидав струмені води та пару.
Смугастик усе плавав по водному полю, червоному від крихітних рачків, та щохвилини роззявляв широку пащеку, захоплюючи при кожному ковтку міріади мікроскопічних істот.
На думку досвідчених китобоїв, які стежили за ним, не варто було хвилюватися через те, що він раптом спробує втекти. Це, без сумнівів, був один із тих китів, яких гарпунники називають «бойовими».
Капітан Гуль переліз через борт і по штормтрапу спустився на ніс шлюпки.
Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Том та його товариші востаннє побажали капітану удачі.
Навіть Дінго, ставши на задні лапи і виставивши голову за борт, ніби прощався з екіпажем.
Далі пасажири «Пілігрима» перейшли на ніс, щоб не проґавити ані найменшої подробиці захоплюючого полювання.
Шлюпка відчалила, і рівномірні потужні помахи чотирьох весел швидко її погнали далі від «Пілігрима».
– Діку, стеж за всім, стеж ретельно! – востаннє вигукнув капітан Гуль юнакові.
– Розраховуйте на мене, капітане.
– Стеж, друже, одним оком за судном, а іншим – за шлюпкою. Не забувай цього!
– Буде зроблено, капітане, – відповів Дік і, підійшовши до румпеля, став біля нього.
Легке суденце було вже на відстані кількох сот футів від «Пілігрима». Капітан Гуль стояв на носі. Він ще щось казав, але вже голосу його не було чути, і лише виразні жести капітана давали зрозуміти Діку, що він повторює свої напучування.
Цієї миті Дінго, який не відходив від борту, жалібно завив. Протяжне виття собаки зазвичай справляє тяжке враження на людей, схильних до забобонів. Місіс Уелдон навіть здригнулася.
– Мовчи, Дінго! – сказала вона. – Соромся! Хіба так проводжають друзів на полювання! Ану ж, загавкай веселіше!
Але Дінго мовчав. Знявши лапи з поручнів, він повільно підійшов до місіс Уелдон і лизнув їй руку.
– Дінго не махає хвостом, – прошепотів Том. – Поганий знак! Поганий знак!
Раптом Дінго, охоплений сильною і абсолютно безпідставною люттю, вишкірився і загарчав. Місіс Уелдон обернулася. Негоро вийшов зі своєї каюти. Мабуть, його зацікавило полювання, і він мав намір подивитися на маневри шлюпки.
Дінго кинувся до суднового кока, весь тремтячи від непоясненної люті.
Негоро підняв з палуби вимбовку[28] і зайняв оборонну позицію.
Собака кинувся на нього і хотів було вчепитися йому в горло.
– Дінго, назад! – крикнув Дік Сенд. Залишив свій пост спостереження і миттю кинувся на бак. Місіс Уелдон, зі свого боку намагалася заспокоїти пса. Дінго знехотя підкорився і з глухим гарчанням відійшов до юнака.
Негоро не промовив жодного слова, лише зблід. Кинувши на палубу вимбовку, він повернувся і пішов до своєї каюти.
– Геркулесе! – покликав Дік Сенд. – Я доручаю вам стежити за цією людиною.
– Стежитиму, – просто відповів велетень, стискаючи величезні кулаки.
Місіс Уелдон і Дік Сенд знову повернулися до шлюпки, яка швидко віддалялася від судна.
Тепер вона виглядала вже маленькою крапочкою серед безмежного моря води.
Розділ восьмий
Досвідчений китобій, капітан Гуль не покладався на щасливий випадок. Полювання на смугачів – справа важка, тут жодні заходи безпеки не будуть зайвими. І капітан Гуль не знехтував жодним із них.
Перш за все він наказав стерновому підійти до кита з вітряного боку і так, щоб шум не видавав наближення мисливців.
Говік повів шлюпку в обхід кордонів червоного поля, посеред якого плавав кит. Так мисливці планували його обігнути.
Боцман був старим, досвідченим моряком і вирізнявся рідкісною витримкою.
Капітан Гуль знав, що може цілком покластися на свого стернового: він не розгубиться у вирішальну мить, швидко й точно виконає потрібний маневр.
– Увага, Говіку! – сказав капітан Гуль. – Спробуємо підійти до смугача несподівано. Намагайтеся непомітно підійти на таку відстань, з якої можна вже кидати гарпун.
– Буде зроблено, капітане! – відповів боцман. – Якщо йти краєм червоного поля, вітер весь час буде у наш бік.
– Це добре! – сказав капітан і, звертаючись до матросів, додав:
– Гребіть без шуму, хлопці! Якомога менше шуму!
Весла, завбачливо обгорнуті шкірою, не скрипіли і безшумно заходили у воду.
Майстерно керована боцманом шлюпка підійшла упритул до поля червоних рачків. Весла правого борту поринали ще у зеленувату прозору воду, а по веслах лівого борту вже стікали струмені червоної, схожої на кров рідини.
– Вино і вода, – прокоментував один із матросів.
– Так, – відповів капітан Гуль, – але ця вода не втамує спраги, а вино не сп’янить! Нумо, друзі, тепер мовчки! І налягайте на весла!
Шлюпка сковзала по воді наче по маслу – абсолютно безшумно.
Смугастик не рухався і ніби не помічав шлюпки, яка описувала кола, рухаючись в обхід.
Огортаючи коло, шлюпка, ясна річ, віддалялася від «Пілігрима»; корабель здавався усе меншим і меншим.
Усі предмети в океані, коли віддаляєшся від них, швидко зменшуються, і це завжди справляє дивне враження, начебто дивишся у перевернуту підзорну трубу. Оптичний обман у цьому випадку, ймовірно, пояснюється тим, що на широкому морському просторі предмет немає із чим порівняти.
Так було і з «Пілігримом» – він зменшувався на очах щохвилини, і людям у шлюпці здавалося, що він знаходиться значно далі, ніж це було насправді.
За півгодини після того як шлюпка віддалилася від корабля, вона знаходилася точно під вітром від кита, який тепер був у положенні між шлюпкою і «Пілігримом». Настав час підійти ближче до смугача. Це треба було зробити дуже тихо. Може, вдасться непомітно підійти до кита збоку і кинути гарпун з близької відстані.
– Повільніше, хлопці! – тихо скомандував гребцям капітан Гуль.
– Здається, наша рибка щось запідозрила, – сказав Говік. – Дихає тепер не так шумно, як раніше.
– Тихше! Тихше! – повторив капітан Гуль.
За п’ять хвилин мисливці були в одному кабельтові від кита. Боцман Говік, стоячи на повен зріст на кормі, скерував шлюпку так, щоб підійти до лівого боку кита, намагаючись, проте, триматися трохи на віддалі від страшного хвоста, бо ж одного удару його було достатньо, аби розтрощити шлюпку.
Капітан Гуль стояв на носі шлюпки, розчепіривши ноги для більшої стійкості, і тримав у руці гарпун. Це знаряддя, кинуте його вмілою рукою, без жодного сумніву мало б міцно уп’ястися у м’ясисту спину кита, що горбом виступала з води.
Поряд із капітаном у бадді лежала перша з п’яти бухт канату, міцно прив’язана до тупого кінця гарпуна. Решта чотири були під рукою, щоб без затримки підв’язувати одну до іншої, якщо кит піде на велику глибину.
– Готуйся! – прошепотів капітан Гуль.
– Так! – відповів Говік, міцніше стиснувши стернове весло.
– Підходь!
Боцман виконав команду, і шлюпка зрівнялася з твариною. Їх відділяла відстань у якийсь десяток футів.
Тварина не рухалася. Здавалося, що вона спала. Про кращу нагоду годі й мріяти. Зі сплячим китом можна легко покінчити з першого удару.
«Підозрілива тиша! Щось дивно! – подумав капітан Гуль. – Навряд чи ця бестія спить… Ні, тут щось не так!».
Така ж думка промайнула і у боцмана Говіка, який намагався розгледіти інший бік кита, але йому це ніяк не вдавалося. Проте часу на роздуми не було: треба діяти.
Вхопивши гарпун посередині держака, капітан Гуль кілька разів замахнувся, аби краще прицілитися, а потім потужно кинув його у смугача.
– Назад, назад! – тієї ж миті вигукнув капітан. Матроси, дружньо взялися за весла і рвонули шлюпку назад, аби вивести її з-під ударів хвоста пораненого кита.
Вигук боцмана пояснив причину загадкової поведінки тварини.
– Дитинча! – вигукнув Говік.
Поранена самка, судомно метнувшись, майже перевернулася на бік, і тоді моряки теж побачили її дитинча. Гарпун захопив їх під час годування.
Капітан Гуль знав: присутність дитинчати робить полювання небезпечним. Самка, поза сумнівами, захищатиметься з подвійною люттю, рятуючи не лише себе, але й свого «малюка», якщо тільки так можна назвати тварину завдовжки у двадцять футів.
Проте, наперекір побоюванням капітана Гуля, смугач не накинувся відразу на шлюпку, і команді не довелося рубати прив’язаний до гарпуна канат, аби бігти від розлюченої тварини.
Навпаки, як це часто буває, кит пірнув і, описавши у воді дугу, потужним ривком піднявся на поверхню і з неймовірною швидкістю поплив. Дитинча рушило за мамою.
Капітан Гуль і боцман Говік встигли розгледіти кита, перш ніж він пірнув, і, відповідно, оцінити його належним чином. Смугастик виявився могутньою твариною завдовжки не менше як вісімдесят футів. Його жовтувато-коричнева шкіра була поцяткована безліччю темно-коричневих плям.
Було б прикро після вдалого початку відмовитися від такої багатої здобичі. Почалося переслідування. Шлюпка з піднятими веслами стрілою неслася хвилями. Говік незворушно скеровував її за китом, незважаючи на те що шлюпку щоразу нещадно кидало у різні боки.
Капітан Гуль, який не зводив очей зі своєї здобичі, постійно повторював:
– Увага, Говіку! Увага!
Але й без цього попередження боцман був насторожі.
Шлюпка йшла повільніше за кита, і бухта розмотувалася з такою швидкістю, що капітан Гуль побоювався, аби канат не загорівся від надмірного тертя об борт човна. Він поспішив наповнити морською водою баддю, у якій лежала бухта.
Смугастик, ймовірно, не збирався ані зупинятися, ані зменшувати швидкість. Капітан Гуль підв’язав другу бухту. Але і її вистачило ненадовго. За п’ять хвилин довелося підв’язати третю, яка теж невдовзі розмоталася під водою.
Смугастик стрімголов нісся уперед. Мабуть, гарпун не зачепив жодних важливих для його життя органів. Судячи з нахилу канату, можна було припустити, що кит не лише не збирається виходити на поверхню, але й, навпаки, все глибше і глибше занурюється під воду.
– Дідько забирай! – вигукнув капітан Гуль. – Здається, ця тварюка має намір зжерти усі п’ять бухт!
– І відтягне нас далеко від «Пілігрима», – додав боцман Говік.
– А все ж таки киту доведеться піднятися на поверхню, аби набрати повітря, – зауважив капітан Гуль. – Адже кит – не риба: повітря йому потрібне так само, як і людині.
– Він затримує дихання, аби швидше плисти, – сміючись, сказав один із матросів.
І справді, канат продовжував розмотуватися з незмінною швидкістю. До третьої бухти невдовзі довелося прив’язати четверту.
Матроси вже підрахували подумки свою частку баришу від упольованого кита і зажурилися.
– Ото проклятуща тварюка! – бурмотів капітан Гуль. – Нічого подібного я не бачив за все життя.
Нарешті, і п’яту бухту пустили у справу. Вона розмоталася майже наполовину, і раптом напруга каната послабла.
– Ура! – вигукнув капітан Гуль. – Канат провисає – тож смугач втомився!
Цієї миті шлюпка знаходилася за п’ять миль від «Пілігрима».
Капітан Гуль підняв вимпел на кінці багра, дав кораблю сигнал наблизитись.
Ще за одну мить він побачив, як на «Пілігримі» брасопили реї, наповнюючи вітрила.[29] Цей маневр Дік Сенд за допомогою Тома та його товаришів провів чітко і швидко.
Проте вітер був слабким, він задував поривами і дуже швидко спадав. За таких умов «Пілігриму» важко було наздогнати шлюпку.
Тим часом, як і передбачав капітан Гуль, смугач піднявся на поверхню океану подихати. Гарпун так само стирчав у нього у боці. Поранена тварина деякий час нерухомо лежала на воді, чекаючи на дитинча, яке, певно, дуже відстало під час такого шаленого бігу.
Капітан Гуль наказав гребцям налягти на весла, і дуже швидко шлюпка знову опинилася поблизу смугача.
Двоє матросів склали весла і, так само як капітан, озброїлися довгими списами, якими добивають пораненого кита.
Говік насторожився. Хвилина була небезпечна: кит міг кинутися на них, і потрібно було триматися напоготові, щоб миттю відвести шлюпку на безпечну відстань.
– Увага! – крикнув капітан Гуль. – Цільтеся гарненько, хлопці, бийте без промаху! Ти готовий, Говіку?
– Я готовий, капітане, – відповів боцман, – але мене непокоїть, чому після такої скаженої біганини наш смугач раптом затих!
– Мені це також видається підозріливим.
– Треба бути насторожі!
– Так. Проте не кидати ж полювання! Уперед! Капітан Гуль почувався украй збудженим.
Шлюпка наблизилася до кита, який лише крутився на одному місці.
Дитинчати біля нього не було, і, можливо, мати шукала його.
Раптом смугач махнув хвостовим плавником і відразу відплив уперед футів на тридцять.
Невже він знову збирався бігти? Невже доведеться відновити це безкінечне переслідування?
– Бережись! – крикнув капітан Гуль. – Смугастик зараз розженеться і кинеться на нас. Повертай, Говіку! Повертай!
І справді, смугач повернувся головою до шлюпки. Далі, потужно б’ючи по воді плавцями, рвонув на людей.
Боцман точно розрахував напрямок атаки, рвонув шлюпку вбік, і кит з розгону проплив повз, не зачепивши її. Капітан Гуль і обидва матроси скористалися цим, аби всадити списи у тіло велетня, намагаючись зачепити який-небудь життєво важливий орган.
Смугастик зупинився, викинув високо вгору два забарвлених кров’ю фонтани і знову кинувся на шлюпку. Потрібна була велика мужність, аби не втратити сміливості перед розлюченим велетнем. Але Говік знову встиг відвести шлюпку вбік і ухилився від удару. Знову у цю мить, коли смугач проносився повз шлюпку, йому нанесли три глибокі рани. Кит з такою силою вдарив своїм страшним хвостом по воді, що піднялася велетенська хвиля, так ніби зненацька налетів шквал. Шлюпка мало не перевернулася. Хвиля переплеснула через борт і наполовину затопила шлюпку.
– Відра! Відра! – крикнув капітан Гуль.
Матроси кинули весла і з шаленою швидкістю почали вичерпувати воду. Тим часом капітан Гуль обрубав канат, тепер вже непотрібний, – приголомшена болем тварина навіть не думала більше про втечу. Кит у свою чергу нападав сам, його агонія ставала страшною.
Втретє смугач повернувся до шлюпки. Але важке від води суденце втратило рухливість: воно не могло ані відступити, ані вивернутися від нападу. Як йому тепер уникнути удару? Вже неможливо було ані керувати ним, ані, тим більше, рятуватися втечею.
Як не гребли матроси, смугач кількома ривками міг наздогнати шлюпку. Треба було припинити напад і поміркувати про самозахист. Капітан Гуль добре це розумів.
При третій атаці Говіку вдалося лише послабити удар, але не уникнути його. Смугастик зачепив шлюпку своїм велетенським спинним плавцем. Поштовх був таким потужним, що Говік впав на спину.
Від того ж таки поштовху збився приціл трьох списів: цього разу вони не влучили у ціль.
– Говіку! Говіку! – гукнув капітан Гуль, який сам ледве втримався на ногах.
– Я тут, капітане! – відповів боцман і, піднявшись, став на своє місце.
Але тут він побачив, що кормове весло переламалось навпіл. Він мовчки показав уламок капітану Гулю.
– Бери інше!
– Так! – відповів Говік.
Цієї хвилини вода неподалік від шлюпки ніби закипіла. За кілька сажнів з’явилося дитинча кита. Смугастик його побачив і стрімко поплив до нього. Тепер він повинен був битися за двох. Боротьба ставала ще жорсткішою. Капітан Гуль кинув погляд у бік «Пілігрима» і у відчаї замахав вимпелом, піднятим на кінці багра.
Але Дік Сенд вже за першим сигналом капітана зробив усе, що міг. Вітрила на «Пілігримі» були поставлені, і вітер почав заповнювати їх. На жаль, шхуна-бриг жодним чином не могла пришвидшити свій хід, на ній не було гвинтового двигуна. Що залишалося робити Дікові? Спустити на воду ще одну шлюпку і разом із неграми кинутися на допомогу капітану? Але гребній шлюпці знадобилося б чимало часу, аби подолати таку відстань, та й сам капітан заборонив юнакові залишати корабель, що би не сталося.
Все ж таки Дік наказав спустити на воду кормову шлюпку і повів її за судном на буксирі, аби капітан та його товариші могли нею скористатися, якщо знадобиться.
У цей час, прикриваючи своїм тілом дитинча, смугач знову стрімко кинувся на мисливців.
– Бережися, Говіку! – востаннє вигукнув капітан Гуль.
Але стерновий тепер був без зброї. Замість довгого кормового весла, яким можна було скористатися як важелем, у Говіка було гребне, досить коротке, весло. Він спробував розвернути шлюпку. Але це було неможливо.
Матроси зрозуміли, що справи кепські. Усі вони скочили на ноги і закричали. Може, цей жахливий крик донесеться до «Пілігрима».
Страхітливий удар хвоста підкинув шлюпку, жахлива сила підняла її у повітря. Розколовшись на три частини, вона упала у водоверть, яку здійняв кит. Нещасні матроси, хоча усі вони й були важко поранені, могли б ще втриматися на поверхні. З «Пілігрима» видно було, як капітан Гуль допомагав боцману Говіку вчепитися за уламок шлюпки… Але кит у передсмертних судомах люто забив хвостом по воді.
Протягом кількох хвилин не було видно нічого, крім шаленого водяного смерчу і піни. Дік Сенд кинувся з неграми у шлюпку, але коли вони дісталися місця битви, там не було вже нікого живого.
На поверхні червоної від крові води плавали лише уламки шлюпки.
Розділ дев'ятий
Скорбота і жах – ось перші почуття, які охопили пасажирів «Пілігрима» від вигляду жахливої катастрофи. Усіх вразила загибель капітана Гуля і п’ятьох матросів. Бути свідками страшного лиха і безсилими, аби допомогти товаришам!.. Дік та його супутники не могли навіть встигнути вчасно, щоб витягти з води поранених, але ще живих людей, і, піднявши їх на борт, захистити корпусом корабля від страшних ударів розлюченого кита.
Коли «Пілігрим» підплив, нарешті, до місця катастрофи, ніщо вже не могло повернути до життя капітана Гуля і п’ятьох матросів, – океан поглинув їх…
Місіс Уелдон впала на коліна і простягла руки до неба.
– Помолимося! – сказала вона.
Маленький Джек із плачем став на коліна поряд із матір’ю. Бідолашне дитя все зрозуміло. Дік Сенд, Нан, Том і решта негрів стояли, схиливши голови. Усі повторювали слова молитви, яку місіс Уелдон промовляла до Бога з проханням про безмежне милосердя для тих, хто щойно постав перед ним.
Далі місіс Уелдон, повернувшись до своїх супутників, сказала:
– А тепер, друзі мої, попросимо у Всевишнього сили і мужності для нас самих!
І справді, зараз їм так була потрібна допомога Всевишнього, адже становище їхнє було вкрай важким.
Загублений посеред безкрайого простору Тихого океану, за сотні миль від найближчої землі, корабель, залишився без капітана і матросів. Він міг стати іграшкою для вітрів і течії.
Яка зла доля послала цього кита назустріч «Пілігриму»? Яка зла доля підштовхнула капітана Гуля, зазвичай такого обережного і розважливого, вирушити на це полювання заради поповнення вантажу?
В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж шлюпки і нікого не вдається врятувати, дуже поодинокі. Так, загибель капітана Гуля та його команди була страшною бідою! На «Пілігримі» не залишилося жодної людини з команди. Залишився живим лише Дік Сенд. Але ж Дік був юнаком п’ятнадцяти років, майже хлопчиськом. І цей хлопчик мав замінити тепер капітана, боцмана, увесь екіпаж!
На борту судна були пасажири – матір з маленькою дитиною, їхня присутність ще більше ускладнювала становище.
Щоправда, було ще п’ятеро негрів, і ці чесні, хоробрі та наполегливі люди готові були виконати будь-яку команду, але ж вони зовсім не розумілися на морській справі.
Дік Сенд довго мовчки стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, він дивився на воду, яка поглинула капітана Гуля, його покровителя, людину, яку він любив як батька.
Потім він обвів поглядом горизонт. Він шукав якесь судно, щоб попросити у нього допомоги, сприяння або хоча б відправити з ним місіс Уелдон.
Сам він не збирався залишати «Пілігрим». О ні! Спочатку він зробить усе, аби довести судно до найближчого порту. Але на іншому кораблі місіс Уелдон та її син були б у безпеці, і Діку не довелося б непокоїтись за життя цих двох істот, до яких він прив’язався усією душею. Та океан був ніби пустеля. Після зникнення смугача довкола «Пілігрима» були лише небо і вода.
Дік Сенд чудово знав, що «Пілігрим» знаходиться оддалік від звичайних торгових шляхів кораблів і що всі китобійні флотилії у цю пору року плавають ще далеко і зайняті промислом.
Він розумів, що небезпеці треба дивитися просто в очі, не прикрашаючи свого становища. І, глибоко у серці молячись небу про допомогу і покровительство, Дік замислився.
До якого ж рішення він схилиться?
У цей момент на палубу вийшов судновий кок, якого не було видно після катастрофи. Негоро дуже пильно стежив за всіма перипетіями нещасливого полювання, проте не вимовив жодного слова, не зробив жодного поруху. Ніхто не міг сказати, яке враження справило на нього нещастя. Якби у таку мить комусь спало на думку спостерігати за ним, то його вразила би байдужість цієї людини, на обличчі якої жоден м’яз не здригнувся. Він ніби й не чув про благочестивий заклик місіс Уелдон, яка молилася за душі загиблих, і не відгукнувся на нього.
Негоро не поспіхом пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки від юнака.
– Ви хочете зі мною поговорити? – запитав Дік Сенд.
– Ні, – холодно відповів кок. – Я хотів би поговорити з капітаном Гулем чи хоча б із боцманом Говіком.
– Але ж ви знаєте, що вони загинули! – вигукнув Дік.
– Хто ж тепер командир судна? – нахабно запитав Негоро.
– Я! – не вагаючись, відповів Дік Сенд.
– Ви?! – Негоро знизав плечима. – П’ятнадцятирічний капітан!
– Так, п’ятнадцятирічній капітан! – відповів Дік, наступаючи на нього.
Негоро відступив.
– На «Пілігримі» є капітан, – сказала місіс Уелдон. – Це Дік Сенд. І не завадить усім знати, що новий капітан Дік Сенд зуміє кожного примусити слухатися його.
Негоро вклонився, насмішкувато пробурмотівши під носа кілька слів, яких ніхто не розібрав, і сховався на своєму камбузі.
Отже, Дік Сенд прийняв рішення!
Тим часом вітер почав свіжішати, і шхуна-бриг вже залишила позаду широкий водяний простір, який ряснів червоними рачками.
Дік Сенд оглянув вітрила, а потім обвів уважним поглядом людей, які стояли на палубі. Юнак відчув, що якою б важкою не була відповідальність, яку він на себе брав, він не має права від неї ухилятися. Очі всіх мандрівників тепер дивилися на нього, і, прочитавши в них, що може розраховувати на цих людей, юнак просто сказав, що й вони можуть на нього розраховувати.
Дік не переоцінював власних сил. За допомогою Тома та його товаришів він міг, залежно від обставин, ставити чи прибирати вітрила. Він усвідомлював, що в нього бракує знань, аби керувати судном за допомогою приладів у відкритому морі.
Ще років чотири чи п’ять, і Дік Сенд ґрунтовно підготувався б до важкої і захоплюючої професії моряка. Він навчився б користуватися секстантом – приладом, за допомогою якого капітан Гуль щоденно вимірював висоту світил, а вже за нею визначав широту судна. Користуючись хронометром, що вказував час меридіану за Гринвічем, він би вираховував довготу за годинниковим кутом. Сонце було б його вірним порадником. Місяць і планети сповіщали б йому: «Твій корабель знаходиться у ось такій точці океану!». Досконалий і точний годинник, у якому за циферблат слугувало небо, а за стрілки – зірки, щоденно б доповідав йому про пройдену відстань. За астрономічними спостереженнями він міг би кожного дня, як це робив капітан Гуль, визначати з точністю до однієї милі місце «Пілігрима», курс судна і, курс, якого слід дотримуватися.
– До ваших послуг, пане капітане! – відповів старий негр.
– Дякую! – сказав капітан Гуль. – Діку, ці гарні люди допоможуть тобі викотити на палубу порожні бочки, поки ми полюватимемо. І коли ми повернемося, робота піде швидко.
– Буде зроблено, капітане!
Людям непосвяченим варто пояснити, що у разі вдалого полювання вбитого кита слід було відбуксирувати до «Пілігрима» і міцно пришвартувати його до судна з правого борту. Тоді матроси, одягнувши чоботи з шипами на підошвах, повинні були вилізти на спину велетня, розсікти шар жиру на паралельні смуги від голови до хвоста, потім ці смуги розділити упоперек на шматки завтовшки у півтора фути, розрізати кожен на дрібніші шматки, викласти у бочки і спустити їх до трюму.
Зазвичай китобійне судно після завершення полювання маневрує так, аби швидше причалити до берега і там довести до кінця обробку туші. Екіпаж сходить на берег і береться до переплавлення жиру; розтоплений на вогні китовий жир виділяє увесь свій корисний вміст, тобто ворвань.[27]
Але тепер капітан Гуль не міг би після полювання повернутися назад на сушу, аби завершити цю операцію. Він розраховував «виплавити» додатково видобутий жир лише у Вальпараїсо. Вітер мав невдовзі змінитися на західний, і капітан «Пілігрима» сподівався підійти до американського узбережжя тижня за три – за цей час здобич не могла зіпсуватися.
Настав момент відбуття. Перш ніж лягти у дрейф, «Пілігрим» трохи наблизився до того місця, де смугач ласував юшкою і викидав струмені води та пару.
Смугастик усе плавав по водному полю, червоному від крихітних рачків, та щохвилини роззявляв широку пащеку, захоплюючи при кожному ковтку міріади мікроскопічних істот.
На думку досвідчених китобоїв, які стежили за ним, не варто було хвилюватися через те, що він раптом спробує втекти. Це, без сумнівів, був один із тих китів, яких гарпунники називають «бойовими».
Капітан Гуль переліз через борт і по штормтрапу спустився на ніс шлюпки.
Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Том та його товариші востаннє побажали капітану удачі.
Навіть Дінго, ставши на задні лапи і виставивши голову за борт, ніби прощався з екіпажем.
Далі пасажири «Пілігрима» перейшли на ніс, щоб не проґавити ані найменшої подробиці захоплюючого полювання.
Шлюпка відчалила, і рівномірні потужні помахи чотирьох весел швидко її погнали далі від «Пілігрима».
– Діку, стеж за всім, стеж ретельно! – востаннє вигукнув капітан Гуль юнакові.
– Розраховуйте на мене, капітане.
– Стеж, друже, одним оком за судном, а іншим – за шлюпкою. Не забувай цього!
– Буде зроблено, капітане, – відповів Дік і, підійшовши до румпеля, став біля нього.
Легке суденце було вже на відстані кількох сот футів від «Пілігрима». Капітан Гуль стояв на носі. Він ще щось казав, але вже голосу його не було чути, і лише виразні жести капітана давали зрозуміти Діку, що він повторює свої напучування.
Цієї миті Дінго, який не відходив від борту, жалібно завив. Протяжне виття собаки зазвичай справляє тяжке враження на людей, схильних до забобонів. Місіс Уелдон навіть здригнулася.
– Мовчи, Дінго! – сказала вона. – Соромся! Хіба так проводжають друзів на полювання! Ану ж, загавкай веселіше!
Але Дінго мовчав. Знявши лапи з поручнів, він повільно підійшов до місіс Уелдон і лизнув їй руку.
– Дінго не махає хвостом, – прошепотів Том. – Поганий знак! Поганий знак!
Раптом Дінго, охоплений сильною і абсолютно безпідставною люттю, вишкірився і загарчав. Місіс Уелдон обернулася. Негоро вийшов зі своєї каюти. Мабуть, його зацікавило полювання, і він мав намір подивитися на маневри шлюпки.
Дінго кинувся до суднового кока, весь тремтячи від непоясненної люті.
Негоро підняв з палуби вимбовку[28] і зайняв оборонну позицію.
Собака кинувся на нього і хотів було вчепитися йому в горло.
– Дінго, назад! – крикнув Дік Сенд. Залишив свій пост спостереження і миттю кинувся на бак. Місіс Уелдон, зі свого боку намагалася заспокоїти пса. Дінго знехотя підкорився і з глухим гарчанням відійшов до юнака.
Негоро не промовив жодного слова, лише зблід. Кинувши на палубу вимбовку, він повернувся і пішов до своєї каюти.
– Геркулесе! – покликав Дік Сенд. – Я доручаю вам стежити за цією людиною.
– Стежитиму, – просто відповів велетень, стискаючи величезні кулаки.
Місіс Уелдон і Дік Сенд знову повернулися до шлюпки, яка швидко віддалялася від судна.
Тепер вона виглядала вже маленькою крапочкою серед безмежного моря води.
Розділ восьмий
Смугастик
Перш за все він наказав стерновому підійти до кита з вітряного боку і так, щоб шум не видавав наближення мисливців.
Говік повів шлюпку в обхід кордонів червоного поля, посеред якого плавав кит. Так мисливці планували його обігнути.
Боцман був старим, досвідченим моряком і вирізнявся рідкісною витримкою.
Капітан Гуль знав, що може цілком покластися на свого стернового: він не розгубиться у вирішальну мить, швидко й точно виконає потрібний маневр.
– Увага, Говіку! – сказав капітан Гуль. – Спробуємо підійти до смугача несподівано. Намагайтеся непомітно підійти на таку відстань, з якої можна вже кидати гарпун.
– Буде зроблено, капітане! – відповів боцман. – Якщо йти краєм червоного поля, вітер весь час буде у наш бік.
– Це добре! – сказав капітан і, звертаючись до матросів, додав:
– Гребіть без шуму, хлопці! Якомога менше шуму!
Весла, завбачливо обгорнуті шкірою, не скрипіли і безшумно заходили у воду.
Майстерно керована боцманом шлюпка підійшла упритул до поля червоних рачків. Весла правого борту поринали ще у зеленувату прозору воду, а по веслах лівого борту вже стікали струмені червоної, схожої на кров рідини.
– Вино і вода, – прокоментував один із матросів.
– Так, – відповів капітан Гуль, – але ця вода не втамує спраги, а вино не сп’янить! Нумо, друзі, тепер мовчки! І налягайте на весла!
Шлюпка сковзала по воді наче по маслу – абсолютно безшумно.
Смугастик не рухався і ніби не помічав шлюпки, яка описувала кола, рухаючись в обхід.
Огортаючи коло, шлюпка, ясна річ, віддалялася від «Пілігрима»; корабель здавався усе меншим і меншим.
Усі предмети в океані, коли віддаляєшся від них, швидко зменшуються, і це завжди справляє дивне враження, начебто дивишся у перевернуту підзорну трубу. Оптичний обман у цьому випадку, ймовірно, пояснюється тим, що на широкому морському просторі предмет немає із чим порівняти.
Так було і з «Пілігримом» – він зменшувався на очах щохвилини, і людям у шлюпці здавалося, що він знаходиться значно далі, ніж це було насправді.
За півгодини після того як шлюпка віддалилася від корабля, вона знаходилася точно під вітром від кита, який тепер був у положенні між шлюпкою і «Пілігримом». Настав час підійти ближче до смугача. Це треба було зробити дуже тихо. Може, вдасться непомітно підійти до кита збоку і кинути гарпун з близької відстані.
– Повільніше, хлопці! – тихо скомандував гребцям капітан Гуль.
– Здається, наша рибка щось запідозрила, – сказав Говік. – Дихає тепер не так шумно, як раніше.
– Тихше! Тихше! – повторив капітан Гуль.
За п’ять хвилин мисливці були в одному кабельтові від кита. Боцман Говік, стоячи на повен зріст на кормі, скерував шлюпку так, щоб підійти до лівого боку кита, намагаючись, проте, триматися трохи на віддалі від страшного хвоста, бо ж одного удару його було достатньо, аби розтрощити шлюпку.
Капітан Гуль стояв на носі шлюпки, розчепіривши ноги для більшої стійкості, і тримав у руці гарпун. Це знаряддя, кинуте його вмілою рукою, без жодного сумніву мало б міцно уп’ястися у м’ясисту спину кита, що горбом виступала з води.
Поряд із капітаном у бадді лежала перша з п’яти бухт канату, міцно прив’язана до тупого кінця гарпуна. Решта чотири були під рукою, щоб без затримки підв’язувати одну до іншої, якщо кит піде на велику глибину.
– Готуйся! – прошепотів капітан Гуль.
– Так! – відповів Говік, міцніше стиснувши стернове весло.
– Підходь!
Боцман виконав команду, і шлюпка зрівнялася з твариною. Їх відділяла відстань у якийсь десяток футів.
Тварина не рухалася. Здавалося, що вона спала. Про кращу нагоду годі й мріяти. Зі сплячим китом можна легко покінчити з першого удару.
«Підозрілива тиша! Щось дивно! – подумав капітан Гуль. – Навряд чи ця бестія спить… Ні, тут щось не так!».
Така ж думка промайнула і у боцмана Говіка, який намагався розгледіти інший бік кита, але йому це ніяк не вдавалося. Проте часу на роздуми не було: треба діяти.
Вхопивши гарпун посередині держака, капітан Гуль кілька разів замахнувся, аби краще прицілитися, а потім потужно кинув його у смугача.
– Назад, назад! – тієї ж миті вигукнув капітан. Матроси, дружньо взялися за весла і рвонули шлюпку назад, аби вивести її з-під ударів хвоста пораненого кита.
Вигук боцмана пояснив причину загадкової поведінки тварини.
– Дитинча! – вигукнув Говік.
Поранена самка, судомно метнувшись, майже перевернулася на бік, і тоді моряки теж побачили її дитинча. Гарпун захопив їх під час годування.
Капітан Гуль знав: присутність дитинчати робить полювання небезпечним. Самка, поза сумнівами, захищатиметься з подвійною люттю, рятуючи не лише себе, але й свого «малюка», якщо тільки так можна назвати тварину завдовжки у двадцять футів.
Проте, наперекір побоюванням капітана Гуля, смугач не накинувся відразу на шлюпку, і команді не довелося рубати прив’язаний до гарпуна канат, аби бігти від розлюченої тварини.
Навпаки, як це часто буває, кит пірнув і, описавши у воді дугу, потужним ривком піднявся на поверхню і з неймовірною швидкістю поплив. Дитинча рушило за мамою.
Капітан Гуль і боцман Говік встигли розгледіти кита, перш ніж він пірнув, і, відповідно, оцінити його належним чином. Смугастик виявився могутньою твариною завдовжки не менше як вісімдесят футів. Його жовтувато-коричнева шкіра була поцяткована безліччю темно-коричневих плям.
Було б прикро після вдалого початку відмовитися від такої багатої здобичі. Почалося переслідування. Шлюпка з піднятими веслами стрілою неслася хвилями. Говік незворушно скеровував її за китом, незважаючи на те що шлюпку щоразу нещадно кидало у різні боки.
Капітан Гуль, який не зводив очей зі своєї здобичі, постійно повторював:
– Увага, Говіку! Увага!
Але й без цього попередження боцман був насторожі.
Шлюпка йшла повільніше за кита, і бухта розмотувалася з такою швидкістю, що капітан Гуль побоювався, аби канат не загорівся від надмірного тертя об борт човна. Він поспішив наповнити морською водою баддю, у якій лежала бухта.
Смугастик, ймовірно, не збирався ані зупинятися, ані зменшувати швидкість. Капітан Гуль підв’язав другу бухту. Але і її вистачило ненадовго. За п’ять хвилин довелося підв’язати третю, яка теж невдовзі розмоталася під водою.
Смугастик стрімголов нісся уперед. Мабуть, гарпун не зачепив жодних важливих для його життя органів. Судячи з нахилу канату, можна було припустити, що кит не лише не збирається виходити на поверхню, але й, навпаки, все глибше і глибше занурюється під воду.
– Дідько забирай! – вигукнув капітан Гуль. – Здається, ця тварюка має намір зжерти усі п’ять бухт!
– І відтягне нас далеко від «Пілігрима», – додав боцман Говік.
– А все ж таки киту доведеться піднятися на поверхню, аби набрати повітря, – зауважив капітан Гуль. – Адже кит – не риба: повітря йому потрібне так само, як і людині.
– Він затримує дихання, аби швидше плисти, – сміючись, сказав один із матросів.
І справді, канат продовжував розмотуватися з незмінною швидкістю. До третьої бухти невдовзі довелося прив’язати четверту.
Матроси вже підрахували подумки свою частку баришу від упольованого кита і зажурилися.
– Ото проклятуща тварюка! – бурмотів капітан Гуль. – Нічого подібного я не бачив за все життя.
Нарешті, і п’яту бухту пустили у справу. Вона розмоталася майже наполовину, і раптом напруга каната послабла.
– Ура! – вигукнув капітан Гуль. – Канат провисає – тож смугач втомився!
Цієї миті шлюпка знаходилася за п’ять миль від «Пілігрима».
Капітан Гуль підняв вимпел на кінці багра, дав кораблю сигнал наблизитись.
Ще за одну мить він побачив, як на «Пілігримі» брасопили реї, наповнюючи вітрила.[29] Цей маневр Дік Сенд за допомогою Тома та його товаришів провів чітко і швидко.
Проте вітер був слабким, він задував поривами і дуже швидко спадав. За таких умов «Пілігриму» важко було наздогнати шлюпку.
Тим часом, як і передбачав капітан Гуль, смугач піднявся на поверхню океану подихати. Гарпун так само стирчав у нього у боці. Поранена тварина деякий час нерухомо лежала на воді, чекаючи на дитинча, яке, певно, дуже відстало під час такого шаленого бігу.
Капітан Гуль наказав гребцям налягти на весла, і дуже швидко шлюпка знову опинилася поблизу смугача.
Двоє матросів склали весла і, так само як капітан, озброїлися довгими списами, якими добивають пораненого кита.
Говік насторожився. Хвилина була небезпечна: кит міг кинутися на них, і потрібно було триматися напоготові, щоб миттю відвести шлюпку на безпечну відстань.
– Увага! – крикнув капітан Гуль. – Цільтеся гарненько, хлопці, бийте без промаху! Ти готовий, Говіку?
– Я готовий, капітане, – відповів боцман, – але мене непокоїть, чому після такої скаженої біганини наш смугач раптом затих!
– Мені це також видається підозріливим.
– Треба бути насторожі!
– Так. Проте не кидати ж полювання! Уперед! Капітан Гуль почувався украй збудженим.
Шлюпка наблизилася до кита, який лише крутився на одному місці.
Дитинчати біля нього не було, і, можливо, мати шукала його.
Раптом смугач махнув хвостовим плавником і відразу відплив уперед футів на тридцять.
Невже він знову збирався бігти? Невже доведеться відновити це безкінечне переслідування?
– Бережись! – крикнув капітан Гуль. – Смугастик зараз розженеться і кинеться на нас. Повертай, Говіку! Повертай!
І справді, смугач повернувся головою до шлюпки. Далі, потужно б’ючи по воді плавцями, рвонув на людей.
Боцман точно розрахував напрямок атаки, рвонув шлюпку вбік, і кит з розгону проплив повз, не зачепивши її. Капітан Гуль і обидва матроси скористалися цим, аби всадити списи у тіло велетня, намагаючись зачепити який-небудь життєво важливий орган.
Смугастик зупинився, викинув високо вгору два забарвлених кров’ю фонтани і знову кинувся на шлюпку. Потрібна була велика мужність, аби не втратити сміливості перед розлюченим велетнем. Але Говік знову встиг відвести шлюпку вбік і ухилився від удару. Знову у цю мить, коли смугач проносився повз шлюпку, йому нанесли три глибокі рани. Кит з такою силою вдарив своїм страшним хвостом по воді, що піднялася велетенська хвиля, так ніби зненацька налетів шквал. Шлюпка мало не перевернулася. Хвиля переплеснула через борт і наполовину затопила шлюпку.
– Відра! Відра! – крикнув капітан Гуль.
Матроси кинули весла і з шаленою швидкістю почали вичерпувати воду. Тим часом капітан Гуль обрубав канат, тепер вже непотрібний, – приголомшена болем тварина навіть не думала більше про втечу. Кит у свою чергу нападав сам, його агонія ставала страшною.
Втретє смугач повернувся до шлюпки. Але важке від води суденце втратило рухливість: воно не могло ані відступити, ані вивернутися від нападу. Як йому тепер уникнути удару? Вже неможливо було ані керувати ним, ані, тим більше, рятуватися втечею.
Як не гребли матроси, смугач кількома ривками міг наздогнати шлюпку. Треба було припинити напад і поміркувати про самозахист. Капітан Гуль добре це розумів.
При третій атаці Говіку вдалося лише послабити удар, але не уникнути його. Смугастик зачепив шлюпку своїм велетенським спинним плавцем. Поштовх був таким потужним, що Говік впав на спину.
Від того ж таки поштовху збився приціл трьох списів: цього разу вони не влучили у ціль.
– Говіку! Говіку! – гукнув капітан Гуль, який сам ледве втримався на ногах.
– Я тут, капітане! – відповів боцман і, піднявшись, став на своє місце.
Але тут він побачив, що кормове весло переламалось навпіл. Він мовчки показав уламок капітану Гулю.
– Бери інше!
– Так! – відповів Говік.
Цієї хвилини вода неподалік від шлюпки ніби закипіла. За кілька сажнів з’явилося дитинча кита. Смугастик його побачив і стрімко поплив до нього. Тепер він повинен був битися за двох. Боротьба ставала ще жорсткішою. Капітан Гуль кинув погляд у бік «Пілігрима» і у відчаї замахав вимпелом, піднятим на кінці багра.
Але Дік Сенд вже за першим сигналом капітана зробив усе, що міг. Вітрила на «Пілігримі» були поставлені, і вітер почав заповнювати їх. На жаль, шхуна-бриг жодним чином не могла пришвидшити свій хід, на ній не було гвинтового двигуна. Що залишалося робити Дікові? Спустити на воду ще одну шлюпку і разом із неграми кинутися на допомогу капітану? Але гребній шлюпці знадобилося б чимало часу, аби подолати таку відстань, та й сам капітан заборонив юнакові залишати корабель, що би не сталося.
Все ж таки Дік наказав спустити на воду кормову шлюпку і повів її за судном на буксирі, аби капітан та його товариші могли нею скористатися, якщо знадобиться.
У цей час, прикриваючи своїм тілом дитинча, смугач знову стрімко кинувся на мисливців.
– Бережися, Говіку! – востаннє вигукнув капітан Гуль.
Але стерновий тепер був без зброї. Замість довгого кормового весла, яким можна було скористатися як важелем, у Говіка було гребне, досить коротке, весло. Він спробував розвернути шлюпку. Але це було неможливо.
Матроси зрозуміли, що справи кепські. Усі вони скочили на ноги і закричали. Може, цей жахливий крик донесеться до «Пілігрима».
Страхітливий удар хвоста підкинув шлюпку, жахлива сила підняла її у повітря. Розколовшись на три частини, вона упала у водоверть, яку здійняв кит. Нещасні матроси, хоча усі вони й були важко поранені, могли б ще втриматися на поверхні. З «Пілігрима» видно було, як капітан Гуль допомагав боцману Говіку вчепитися за уламок шлюпки… Але кит у передсмертних судомах люто забив хвостом по воді.
Протягом кількох хвилин не було видно нічого, крім шаленого водяного смерчу і піни. Дік Сенд кинувся з неграми у шлюпку, але коли вони дісталися місця битви, там не було вже нікого живого.
На поверхні червоної від крові води плавали лише уламки шлюпки.
Розділ дев'ятий
Капітан Сенд
Коли «Пілігрим» підплив, нарешті, до місця катастрофи, ніщо вже не могло повернути до життя капітана Гуля і п’ятьох матросів, – океан поглинув їх…
Місіс Уелдон впала на коліна і простягла руки до неба.
– Помолимося! – сказала вона.
Маленький Джек із плачем став на коліна поряд із матір’ю. Бідолашне дитя все зрозуміло. Дік Сенд, Нан, Том і решта негрів стояли, схиливши голови. Усі повторювали слова молитви, яку місіс Уелдон промовляла до Бога з проханням про безмежне милосердя для тих, хто щойно постав перед ним.
Далі місіс Уелдон, повернувшись до своїх супутників, сказала:
– А тепер, друзі мої, попросимо у Всевишнього сили і мужності для нас самих!
І справді, зараз їм так була потрібна допомога Всевишнього, адже становище їхнє було вкрай важким.
Загублений посеред безкрайого простору Тихого океану, за сотні миль від найближчої землі, корабель, залишився без капітана і матросів. Він міг стати іграшкою для вітрів і течії.
Яка зла доля послала цього кита назустріч «Пілігриму»? Яка зла доля підштовхнула капітана Гуля, зазвичай такого обережного і розважливого, вирушити на це полювання заради поповнення вантажу?
В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж шлюпки і нікого не вдається врятувати, дуже поодинокі. Так, загибель капітана Гуля та його команди була страшною бідою! На «Пілігримі» не залишилося жодної людини з команди. Залишився живим лише Дік Сенд. Але ж Дік був юнаком п’ятнадцяти років, майже хлопчиськом. І цей хлопчик мав замінити тепер капітана, боцмана, увесь екіпаж!
На борту судна були пасажири – матір з маленькою дитиною, їхня присутність ще більше ускладнювала становище.
Щоправда, було ще п’ятеро негрів, і ці чесні, хоробрі та наполегливі люди готові були виконати будь-яку команду, але ж вони зовсім не розумілися на морській справі.
Дік Сенд довго мовчки стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, він дивився на воду, яка поглинула капітана Гуля, його покровителя, людину, яку він любив як батька.
Потім він обвів поглядом горизонт. Він шукав якесь судно, щоб попросити у нього допомоги, сприяння або хоча б відправити з ним місіс Уелдон.
Сам він не збирався залишати «Пілігрим». О ні! Спочатку він зробить усе, аби довести судно до найближчого порту. Але на іншому кораблі місіс Уелдон та її син були б у безпеці, і Діку не довелося б непокоїтись за життя цих двох істот, до яких він прив’язався усією душею. Та океан був ніби пустеля. Після зникнення смугача довкола «Пілігрима» були лише небо і вода.
Дік Сенд чудово знав, що «Пілігрим» знаходиться оддалік від звичайних торгових шляхів кораблів і що всі китобійні флотилії у цю пору року плавають ще далеко і зайняті промислом.
Він розумів, що небезпеці треба дивитися просто в очі, не прикрашаючи свого становища. І, глибоко у серці молячись небу про допомогу і покровительство, Дік замислився.
До якого ж рішення він схилиться?
У цей момент на палубу вийшов судновий кок, якого не було видно після катастрофи. Негоро дуже пильно стежив за всіма перипетіями нещасливого полювання, проте не вимовив жодного слова, не зробив жодного поруху. Ніхто не міг сказати, яке враження справило на нього нещастя. Якби у таку мить комусь спало на думку спостерігати за ним, то його вразила би байдужість цієї людини, на обличчі якої жоден м’яз не здригнувся. Він ніби й не чув про благочестивий заклик місіс Уелдон, яка молилася за душі загиблих, і не відгукнувся на нього.
Негоро не поспіхом пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки від юнака.
– Ви хочете зі мною поговорити? – запитав Дік Сенд.
– Ні, – холодно відповів кок. – Я хотів би поговорити з капітаном Гулем чи хоча б із боцманом Говіком.
– Але ж ви знаєте, що вони загинули! – вигукнув Дік.
– Хто ж тепер командир судна? – нахабно запитав Негоро.
– Я! – не вагаючись, відповів Дік Сенд.
– Ви?! – Негоро знизав плечима. – П’ятнадцятирічний капітан!
– Так, п’ятнадцятирічній капітан! – відповів Дік, наступаючи на нього.
Негоро відступив.
– На «Пілігримі» є капітан, – сказала місіс Уелдон. – Це Дік Сенд. І не завадить усім знати, що новий капітан Дік Сенд зуміє кожного примусити слухатися його.
Негоро вклонився, насмішкувато пробурмотівши під носа кілька слів, яких ніхто не розібрав, і сховався на своєму камбузі.
Отже, Дік Сенд прийняв рішення!
Тим часом вітер почав свіжішати, і шхуна-бриг вже залишила позаду широкий водяний простір, який ряснів червоними рачками.
Дік Сенд оглянув вітрила, а потім обвів уважним поглядом людей, які стояли на палубі. Юнак відчув, що якою б важкою не була відповідальність, яку він на себе брав, він не має права від неї ухилятися. Очі всіх мандрівників тепер дивилися на нього, і, прочитавши в них, що може розраховувати на цих людей, юнак просто сказав, що й вони можуть на нього розраховувати.
Дік не переоцінював власних сил. За допомогою Тома та його товаришів він міг, залежно від обставин, ставити чи прибирати вітрила. Він усвідомлював, що в нього бракує знань, аби керувати судном за допомогою приладів у відкритому морі.
Ще років чотири чи п’ять, і Дік Сенд ґрунтовно підготувався б до важкої і захоплюючої професії моряка. Він навчився б користуватися секстантом – приладом, за допомогою якого капітан Гуль щоденно вимірював висоту світил, а вже за нею визначав широту судна. Користуючись хронометром, що вказував час меридіану за Гринвічем, він би вираховував довготу за годинниковим кутом. Сонце було б його вірним порадником. Місяць і планети сповіщали б йому: «Твій корабель знаходиться у ось такій точці океану!». Досконалий і точний годинник, у якому за циферблат слугувало небо, а за стрілки – зірки, щоденно б доповідав йому про пройдену відстань. За астрономічними спостереженнями він міг би кожного дня, як це робив капітан Гуль, визначати з точністю до однієї милі місце «Пілігрима», курс судна і, курс, якого слід дотримуватися.