Бердник Олесь
Вiдслонити завiсу часу ! (на украинском языке)
Олесь Бердник
Вiдслонити завiсу часу!
Дорогий юний читачу!
Тепер i ти познайомився з романами Володимира Владна "Сивий Капiтан" та "Аргонавти Всесвiту". А першi читачi цих творiв давно стали дорослими. Та iнтерес до фантастичного свiту письменника не послаблюється. Про це свiдчить i нинiшнє видання книги.
З часу першого виходу в свiт цих творiв написано iншi фантастичнi книги iншими авторами. Якi вони, цi книги? Багато з них ти, безперечно, знаєш. Думаємо, тобi цiкаво буде прочитать статтю письменника-фантаста Олеся Бердника про сучасну українську фантастику. Сподiваємось, що пiсля ознайомлення з цiєю статтею деякi iз розглянутих книг ти захочеш прочитать. До речi, радимо тобi i твори самого автора статтi, серед яких - "Поза часом i простором", "За чарiвною квiткою", "Привид iде по Землi", "Дiти Безмежжя", "Чаша Амрiти", "Дике поле", "Всемогутнi дурнi", "Зоряний корсар", "Хто ти?".
ВIДСЛОНИТИ ЗАВIСУ ЧАСУ!
Розширити обрiй буття. Вiдслонити завiсу часу. Зазирнути в прийдешнiсть. Такi палкi бажання .переповнювали серця всiх минулих поколiнь, такi прагнення нуртують i в душах сучасникiв. Сподiваємося, що й грядущi онуки та правнуки не згасять в грудях вогонь Прометея, бо ж "Прометей" саме й означає - "Той, хто передбачає".
Проте якщо ранiше прогностична думка формувалася у казцi, мiфi, билицi, притчi, то останнє столiття - точнiше вiд середини XIX до кiнця XX вiку озброїло мрiйникiв багатомiрним спорядженням наукового передбачення. Динамiчна спiраль цивiлiзацiї стислася, звузилася, закрутилася зi скаженою швидкiстю, i виникла небезпека так званого "футурологiчного шоку", тобто катастрофiчного, руйнiвного зiткнення з майбутнiм.
Це не марнi побоювання. Навiть раптова поява рiдної людини викликає iнодi шок i хворобливе хвилювання. Що ж тодi говорити про несподiвану появу на планетi цiлком небувалих, невiдомих явищ або iстот?! Недарма К. Е. Цiолковський, розглядаючи питання про можливi контакти мислячих iстот з далеких свiтiв та мешканцiв Землi, слушно зауважував про небажанi психологiчнi зрушення у непiдготовлених душах незрiлих розумово аборигенiв планети. Вiн вважав, що при цьому можливi спалахи нових вiрувань, мiстицизму, забобонiв тощо.
Проте ранiше чи пiзнiше настає мить, коли мисляча iстота Землi має проломити планетарну шкаралупу, щоб вийти у зоряну сферу i народитися "громадянином Всесвiту" (за висловом Цiолковського). Повитухою у таких вiдповiдальних пологах i покликана бути лiтература мрiї та передбачення фантастика. Пiдготувати свiдомiсть юних поколiнь до зiткнення з таємничим океаном буття, промоделювати можливi варiанти подiй, навчити читачiв мислити неупереджено й парадоксально, вiльно й розкуто. Ще донедавна точилися суперечки про значення й призначення фантастики, i її, немов нерiдну доньку в казках, намагалися запхати десь у запiчок сучасної суспiльної динамiки, дозволяючи "оспiвувати" досягнення науки, технологiї або розважати дiтвору закрученими сюжетами з космiчним антуражем. Останнi ж десятилiття показали, що "географiя фантастики" визначає навiть потужнiсть наукового потенцiалу країн, i нехтування цим жанром (або, скорiше, цiєю пансофiчною лiтературою) призводить до деградацiї творчого мислення, до цiлком конкретних втрат у пiдготовцi спецiалiстiв з прогностичними здiбностями, а вiдтак - у освоєннi терра iнкогнiта (невiдомих континентiв прийдешнього). Саме тому ми зобов'язанi не лише звернути найпильнiшу увагу на видання фантастичної лiтератури, а й створювати прогностичнi об'єднання, клуби, групи, що спроможнi будуть консолiдувати мрiйникiв, готувати новий рiвень суспiльного мислення. Це те, що вкрай нам необхiдно в епоху багатомiрної перебудови всiх сфер життя.
Що ж можна сказати про українську фантастику в цей тривожний час, коли у високостi вiдлунюють всi дзвони неба й землi, коли до дiї пробуджуються психогенетичнi потенцiї найширших верств народу? Адже казковi джерела рiдного краю так потужно нуртували впродовж тисячолiть, втiшаючи та наснажуючи водограями радостi i мрiй численнi поколiння дiтей та дорослих. Чи не замулилися тi криницi таємничої прийдешностi на манiвцях iсторичних перегонiв?
Ось передi мною, книги, виданi "Веселкою" останнiм часом. "Непроханi гостi" В.Головачова, "Зворотний зв'язок" I.Росоховатського, "Дьондюранг" О.Тесленка. Чи вiдслонюють цi книги бодай частково завiсу часу, чи готують юних читачiв до парадоксальних зустрiчей з "шоковим" майбуттям?
"Непроханi гостi" В.Головачова - своєрiдний прогностичний прокол у двадцять третiй вiк. В цiй повiстi якраз i розглядається проблема футурологiчного потрясiння при зустрiчi з несподiванкою, з непроханим гостем, що з'явився з надрiв часу перед оком наших нащадкiв. Потужний супертехнологiчний монстр, створений якоюсь невiдомою цивiлiзацiєю, мiльярди лiт дрiмав на Марсi. В процесi очищення Землi, її околиць та довколишнього Космосу вiд мiлiтарних залишкiв минулого планети це чудисько люди пробудили i воно почало дiяти: катастрофiчнi наслiдки такого "пробудження" змушують земних учених мобiлiзувати весь технiчний та психологiчний потенцiал для усунення грiзної небезпеки. За оволодiння потугою зоряного монстра змагаються рiзнi сили, походження й значення котрих землянам теж неясне. Сам технiчний дракон, названий "Демоном" або "Джином", свiдомо не дiє, вiн лише страхiтлива зброя в руках повелителiв, котрi дають йому алгоритм i програму дiї. Не можна запевнити, що люди прийдешнього впоралися з "шоком" космiчної несподiванки. Вся наука й технологiя безсилi супроти "гостя", i треба застосувати вiдчайдушний "таран" типу Гастеллового тарана в бою з фашистськими лiтаками в сорок першому роцi...
Тут у мене, читача, виникає невдоволення ситуацiєю. "Любити й ненавидiти" - це з арсеналу минулого або ще недосконалого сучасного, коли ми дiємо в умовах планетарного яйця, коли справа торкається, так би мовити, внутрiсiмейних, внутрiземних проблем.
Та й то - досвiд останнiх рокiв пiдвiв нас до розумiння необхiдностi тверезого й зваженого пiдходу до розв'язання iсторичних вузлiв. А що ж говорити про космоiсторичнi вузли, якi можуть виникнути в прийдешньому? Проникати "крiзь око Демона" в надра таємничого явища, маючи на озброєннi лише "любов" (очевидно, до людей) i "ненависть" (очевидно, до руйнiвного гостя), це для високоосвiчених онукiв наших вельми наївно i недостойно. Чи не так ми дiємо тепер, штурмуючи таємницi атомного ядра генетичних глибин та далеких свiтiв, маючи в руках лише громiздкi важелi примiтивних технозасобiв, а в душi - несформованi чуття "любовi" й "ненавистi", навiть не усвiдомлюючи, що вони означають - тi чуття, яка енергетика, якi iнстинкти їх породжують?
До чого я веду? Заперечую прогностичний погляд В.Головачова на можливi ситуацiї в прийдешньому? Аж нiякi Бiльше того, я вважаю, що ситуацiя, змодельовава автором для майбуття, iлюструє сучасну ситуацiю. Хiба ми не пробудили такого ж самiсiнького "Демона", розпочавши використання ядерних сил, ще не вiдаючи як слiд нi їхньої динамiки, нi їхнього мiсця у свiтобудовi, нi їхнього значення в тому, що фiлософiя називає Цiлiстю Буття. Ми ввiмкнули механiзм, який не конструювали, ми ввiйшли, як дiти, в динамiтний льох з заваленим смолоскипом, гадаючи, що той вогонь "науково" висвiтлює таємницю наукових глибин, а насправдi - ризикуючи щохвилини висадити в повiтря себе й сам планетарний корабель, на якому пливемо в океанi Всесвiту.
Тому я й кажу, що тенденцiя "тараном" усувати грядущi небезпеки "футурологiчних шокiв" неприйнятна i марна. Загалом схвалюючи вмiння автора будувати динамiчний сюжет, ставити важливi проблеми перед розумом читача, готувати його до справдi драматичних конфлiктiв у майбуттi, я закликаю його вiдповiдальнiше малювати картини того свiту, де мають жити нашi дiти й онуки, озброювати їх не чорно-бiлим баченням, а райдужним спектром свiтовiдчуття, допомогти нащадкам народитися не лише смiливими, мужнiми дослiдниками таємниць свiту, а й тонкими, парадоксальними мислителями, здатними до несподiваних метаморфоз, здатних вивести мислячу iстоту навiть з безнадiйної ситуацiї.
Чи вiдчуваємо ми вищий психорiвень жителiв XXIII вiку порiвняно з сучаснiстю? Чи наявнi переваги грядущого перед нинiшнiм станом суспiльства?
(C) Видавництво "Веселка", 1988
Правда, є двi традицiї (або навiть кiлька) у фантастицi при зображеннi людей наступної епохи. Наприклад, I.Єфремов малює в прийдешньому своєрiдних титанiв духу, розуму й чуття, навiть трохи холоднуватих порiвняно з нами, пiднесених на недосяжний рiвень рацiональностi та вивершеностi. А брати Стругацькi вважають, що навiть далекi нащадки будуть "майже такi самi", як ми, навiть дiалоги тих далеких героїв будуються з допомогою сучасних стереотипiв поведiнки та спiлкування ("Куди преш, iдiот?", "Що за бредятина?" тощо). Може, воно i "оригiнально", "iндивiдуалiзовано", проте не вiриться, що вiки минуть марно, що мова нащадкiв (а отже, мислення) буде захаращена вульгаризмами та жаргоном. Бо хiба ж сенс i радiсть спiлкування мiж людьми полягає в банальностi та грубощах! Як на мене, то така радiсть i розкiш - у витонченостi та високiй духовностi, i ми маємо сублiмувати, вдосконалювати не лише технiку або науку, а й - насамперед - людську особистiсть, її духовну багатомiрнiсть i чутливiсть, її делiкатнiсть та культурну симфонiчнiсть. Тобто iстота мисляча має не просто використовувати слова для iнформацiйних контактiв, а буквально творити з них, як композитор зi звукiв та акордiв, мелодiї єднання та саморозкриття. У древностi прозвучало таємниче запитання, адресоване Синовi Людському: "Куди грядеш?" Невже за кiлька вiкiв воно модифiкується на "Куди преш?" Дуже сумна трансформацiя!
На щастя у В.Головачова до таких вульгаризмiв не доходить, проте загальний рiвень суспiльства не вiдрiзняється вiд сучасностi i це дуже прикро. Дуже багато кнопок, пристроїв, засобiв комфорту, транспорту (аж до трансмiграцiї через простiр i час), проте людинознавчий аспект дуже Вiдстає. Дуже полюбляють нашi нащадки карате та iншi види боротьби, нападу, чи оборони. Але ж це характерно лише для нинiшнього соцiуму при наявностi великої маси злочинцiв та антагонiстичних структур. Невже трьох вiкiв недостатньо буде, щоб сформувати тип Гомо космiкус - Людини зоряної, мудрої?
В.Головачов умiє зав'язувати iнтригу, прекрасно знає тенденцiї розвою технiки та науки (в цьому вiн далеко не дилетант i може бути взiрцем для багатьох фантастiв), але слiд йому розвивати саме людинознавчий аспект, щоб читачам закортiло жити помiж його героями, щоб вони, готуючись до появи нової технiки й науки, разом з тим готувалися до спiвжиття з людьми великодушними, високодуховними, мудрими, а отже й формували б себе вiдповiдно до такого хвилюючого прогнозу. Бо якщо нагромадження найвищого енергопотенцiалу та техноеволюцiї не вiдповiдатиме стану примiтивної нецiкавої психосфери, то навiщо таке прийдешнє? Воно викликатиме нехiть до творчостi, до наслiдування, а отже - породить наслiдки протилежнi тим, що очiкувалися.
В збiрнику I.Росоховатського "Зворотний зв'язок" зустрiчаємо низку оригiнальних, майстерних фантастичних новел. Вони мiстив за думкою i зграбнi за формою. Стиль письменника вироблений, розкутий, майже нiде не викликає заперечень. Автор не суне в тканину твору випадкових iдей та сюжетiв, у нього все розраховано й продумано. Iнша справа - чи завжди це доцiльно...
В новелi "Пришельцi з iншого часу" розповiдається про зустрiч земних людей з iстотами iншого часового ритму, що в мiльйони разiв повiльнiший вiд нашого. Один з героїв, вважаючи таку iстоту мертвою скульптурою, вiдколупує часточку ноги для аналiзу. Це завдає болю iстотi "iншого часу", але реакцiя на рану розгортається впродовж рокiв, i лише чутливiсть iншого героя дозволяє збагатити те, що вiдбулося насправдi.
Думка, закладена письменником у новелу, перевершує своєю глибиною поверховий задум сюжету. Висновки мають бути парадоксальнi й багатомiрнi, особливо при виходi людини з колиски Землi у свiти Космосу та iнших мiрностей.
Справдi, чи замислювалися ми про несумiснiсть часових ритмiв людини, скажiмо, Зоряного космосу або навiть планети Землi, на якiй живемо, вiд якої маємо тiло, життя, повiтря, харч, домiвку? Ми нещадно визискуємо рiдну планету, катуємо, засмiчуємо, видовбуємо глибиннi надра, штовхаємо до деградацiї бiосферу, гiдросферу, атмосферу, вважаючи, що Земля - то речовинний агрегат, на поверхнi якого ми виникли (випадково чи в результатi певних закономiрностей). Але, привласнюючи собi прерогативи "розумностi", ми заперечуємо можливiсть "розуму" цiлої планети, ми вiдкидаємо навiть думку про те, що наша спiльна Мати може мати чутливiсть. Така зарозумiлiсть породила страшнi результати, катастрофiчнi наслiдки яких нам доведеться усувати, ой, як довго i болiсно! Проте останнi зрушення в життi нашого суспiльства дозволяють сподiватися, що псевдонаукова зарозумiлiсть буде потроху виживатися i ми збагнемо те, що колись говорив Ч. Дарвiн: "Мертва мати не може породити живих дiтей!" Тобто, ми почнемо етавитися до Природи, до Землi, до Зоряної Безмiрностi, як до живої присутностi, як до рiдної свiтлицi, де нас Мати-Природа породила i чекає, щоб ми виросли чутливими синами, а не "освiченими" яничарами, котрi списами чи шаблями псевдопiзнання розпанахують груди неньки...
Ось такi думки породжує таке простеньке нiбито оповiдання про "пришельцiв" з iншого часу. В таких несподiваних висновках сенс i вартiсть фантастики - сiяння зерен парадоксального мислення.
У новелi "Побачення" письменник малює хвилюючу зустрiч мислячих iстот Свiту й Антисвiту. Прямий контакт неможливий, торкання речовини й антиречовини спричиняє взаємне знищення, анiгiляцiю. Разом з тим, понад страхiтливою несумiснiстю мiж представниками полярних свiтiв виникає мiсточок симпатiї, взаєморозумiння. Кульмiнацiєю такої симпатiї є любов мiж хлопцем Землi Iллею та дiвчиною з Антисвiту Анто. I коли виникла катастрофiчна ситуацiя (кораблi не могли розiйтися, їх неминуче притягувало один до одного, вихiд був лише у тому, щоб потужним вибухом у центрi сфери вiдштовхнути зорельоти в рiзнi боки), то лише Любов врятувала астронавтiв: закоханi вирiшили анiгiлювати, злютувавшись вогняними обiймами, i цей потужний вихор дав змогу людям рiзних свiтiв вернутися додому.
Любов у новелi постає над формою, над тiлом. Любов як вищий прояв Єдностi. Згадується Платонова легенда про Андрогiна, Правiчну Цiлу Людину, страхаючись якої, Зевс роздiлив її на двi половинки. I тепер половинки блукають по свiту, шукаючи своїх вiдповiдникiв, i, коли знаходять, зливаються у вогняному коханнi, котре дає потугу для генiальних творень, подвигу, осяяння.
I.Росоховатський багато творiв присвятив розробцi проблеми так званих "сигомiв" (синтетичний гомо - людина). Вiн їх виписує любовно, вiдчувається, що автор вiрить у реальнiсть та необхiднiсть формування таких iстот. Аргументацiя фантаста ясна: людина сучасного типу недосконала по багатьох параметрах, вона нездатна нi вивчати космос безпосередньо, нi, тим бiльше, освоїти його. Конструювання "сигома", котрий зможе проникати навiть у атмосфери непридатних для життя планет, занурюватися в океани, не боятиметься високих температур, володiтиме безлiччю нових чуттiв та рецепторiв, диктується суворою необхiднiстю еволюцiї та розвою цивiлiзацiї.
Дозволю собi не згодитися з автором. I ось чому...
Людину недарма називали прадавнi мудрецi Мiкрокосмосом, тобто Маленьким Всесвiтом. В мислячiй iстотi Землi - iнформацiйна естафета всiєї Еволюцiї Буття - вiд Першоатома, що дав початок Вселенському Джерелу, - до сучасного людства, котре виходить з планетарної колиски у зоряну путь. Хай нам здається власне тiло, почуття, розум нетривкими, тлiнними, недосконалими, а iнодi - хаотичними й недолугими, - проте все це вади зростання, це "вади" гусенi, котра вже передчуває в собi сутнiсть метелика, проте ще не стала ним. Ми носимо в собi суперечностi й передчуття колосальних, титанiчних метаморфоз, що розривають нас i не дають спокою. Тяжка доля - бути Людиною. Але й прекрасна! Покликання Людини - вражаюче: одухотворити Всесвiт променем Розуму й Любовi. Хтось заперечить: адже вся iсторiя Землi - то свiдоцтво жорстокостi й безумства. Правда! Але ж i свiдоцтво любовi, подвигу, жертовностi, прагнення до гармонiйного буття! I цi останнi якостi Людини Мислячої визначають динамiку Еволюцiї, а не нуртування руїнницьких ядерних сил. Тому не варто поспiшати передавати естафету Розуму штучним iстотам, хай навiть навдивовижу генiальним та суперталановитим. По-перше, "сигом" нiколи не пiдхопить естафети "Мiкрокосмосу", бо вiн за будь-якої ситуацiї - лише якась грань, частка Людини, лише iнструмент, що може вдосконалюватися безмежно, але вiддзеркалити Всесвiт у всiй безмежномiрнiй глибинi не здатний, бо в ньому вiдсутнi коренi Першотворення.
Отже, прерогатива вiчної трансформацiї, вiчного розвою належить лише Людинi. Я переконаний, що наука прийдешнього впритул займатиметься саме цим аспектом пiзнання: як вивести мислячу iстоту Землi на зоряний рiвень буття. Не лише з допомогою апаратiв, пристроїв, комп'ютерних аналогiв "iнтелекту", а безпосередньо, як колись виходили риби з води у повiтряну стихiю, стаючи цiлком iншими iстотами, торуючи шляхи для прийдешнiх людей, для нас. Так станемо дiяти i ми, сучасники, мрiючи про грядущий вихiд у небувалi сфери iснування, муруючи пiдвалини для титанiчних онукiв та правнукiв своїх.
Ця ж проблема наявна у творах О.Тесленка. Збiрник фантастичних оповiдань та повiстей "Дьондюранг" мiстить багато любовних описiв бiокiберiв прийдешнього свiту, котрi незрiвняно симпатичнiшi вiд людей. Така нiжнiсть до штучних витворiв (я недарма написав "любовний опис") заслуговує на увагу, спонукає до далекосяжних роздумiв, проте, менi здається, у цьому є й прорахунок, що притаманний також I.Росоховатському. Правда, I.Росоховатський декларує симпатiї до "сигомiв" вiдверто, а у О.Тесленка ця тенденцiя десь в глибинi, але загальний висновок один; живi люди в творах автора обмеженiшi й жорстокiшi, нiж бiокiбери. Вийшовши в Зоряний Космос, будуючи "ефiрнi мiста", штучнi планети, торуючи шляхи до далеких свiтiв, люди втрачають найкращi земнi почуття, нацiональнi ознаки, культурнi традицiї, iндивiдуалiзацiю, вiдчуття спорiдненостi з природою i т.д. А бiокiбери (на превеликий подив) зберегли те, що ностальгiчно повинно вирувати в єствi, в генетичних глибинах людей та їхнiх дiтей. Досвiд наших космонавтiв показує, що людину непереможно тягне мати-Земля, що мисляча iстота сучасного типу нездатна буде обiйтися без материнської планети, стати зоряним космополiтом (хiба що, справдi, перетворить себе на "сигома", але навiщо ж це робити?). "Вийти повнiстю з земної колиски" (пророцтво Цiолковського) можемо лише тодi, коли ступимо в принципово нову сферу буття, коли станемо буквально "вакуумними iстотами" (теж мрiя Цiолковського), але то вже буде не Гомо Землi, а - Астрогомо, Зоряна Людина. А доки ми описуємо себе та своїх нащадкiв в образнiй системi сьогодення, треба сублiмувати, витончувати всi якостi, притаманнi синам Адама до викiнченостi, до радiсної гармонiйностi. Ми ще далеко не використали можливостей вдосконалення та еволюцiйної метаморфози, а тому й слiд показувати юним читачам власних нащадкiв зоряного прийдешнього, як iстот мудрих, величних, доброзичливих, глибоких, рiзнобiчно обдарованих. Хай будуть протирiччя, суперечки, парадокси, конфлiкти, але хай все це буде титанiчно, потужно, клично, цiкаво! А то цiкавими виявляються бiокiбери, а люди поряд з ними - тiнi. Я розумiю автора, така небезпека iснує, тенденцiї наявнi вже тепер, суть в тiм, що така людина в космос не вийде! Вона просто не спроможна буде там працювати, дiяти! Дух космосу особливий, вiн скоригує нашi дiї вiдповiдно.
А взагалi - твори О.Тесленка вiдзначаються глибиною i людянiстю, болем за нетлiнними вартостями Життя, котрi нiвелюються потоком технiзацiї та космiчної "урбанiзацiї". З цiєї точки зору прекрасна новела "Тату, про що ти думаєш?" Вона буквально дихає ароматами лукiв, лiсу, дощу, вогню, вона переконлива за найвищим художнiм критерiєм. I введенням афоризму Гераклiту про "вогненну основу свiту" автор пiднiмає цю рiч до вартостей надбуденних. Просто - i по-космiчному масштабно!
Гарно виписаний образ "старого Джина" - мудрого бiокiбера, котрий при контактi з чужопланетними iстотами дiє зважено, саме "людяно", в той час, як люди поводять себе, як примiтивнi парубки. Може, автор має на увазi якiсь глибиннi намiри, але ж алгоритм Джина - то плiд мислi та чуття людей! Отже, виходить, що люди втрачають своє найсуттєвiше, а роботи зберiгають його? Невже фантаст вважає таке прийдешнє можливим? Люди готовi навiть спопелити чужинцiв, а бiокiбер заперечує. Штучна мисляча iстота виявляється нiби квiнтесенцiєю мудростi людства, а живi його екземпляри дiють, немов матроси капiтана Кука на островах Полiнезiї. Тут, можливо, потрiбна додаткова аргументацiя, чому фантаст ставить таку грiзну проблему?
Дуже тепло, нiжно виписанi бiокiбери жiночого роду - Фолiана, Русуля. Жаль, що О.Тесленко не придiлив стiльки уваги та любовi "живим" жiнкам. Його "бiокiберих" можна полюбити, в них концентрується найлюдянiше, що вирiзняє автор в своєму кредо. I все-таки... Навряд чи доцiльно буде в прийдешньому конструювати штучних людей "по образу i подобiю" нас самих. Це породить безлiч конфлiктiв i, зрештою, сформує нове рабовласницьке суспiльство. До речi, це досить чiтко читається в тканинi повiстей: бiокiбери буквально знемагають, жадаючи дiї, творчостi ("Дозвольте народитися"), а люди нечутливо й байдуже тримають їх пiд замком, як колись тримали гладiаторiв або рабiв, якщо в них не було потреби. I навiть тодi, коли бiокiбери приступають до своїх обов'язкiв, люди ставляться до них, як до приладiв: вiдпрацював - геть на демонтаж! Будь-яке рабство завершується повстанням: це - закон. Повстати може навiть так звана "мертва природа", а живi бiокiбери, надiленi розумом i чуттям, - тим бiльше. Грядуще може приготувати грiзна сюрпризи необачним творцям новiтнiх гомункулiв. Варто замислитися над цим, щоб не множити зайвих проблем.
Моя особиста думка така: бiокiберiв у прийдешньому конструювати навряд чи будуть (та ще й людиноподiбних). В цьому вiдсутня потреба. Штучного "iнтелекту" теж нема сенсу конструювати. Швидко дiючi машини - iнша справа! Це просто iнтелектуальний важiль для блискавичних обчислень або реакцiй у складних пристроях. Гадаю, що основний пафос грядущої думки буде вiддано самiй Людинi з її ще нерозкритим свiтом душi й серця. Комп'ютери, машини, хитромудрi прилади - то лише риштування довкола титанiчного метелика Розуму, котрий виростає в iнкубаторi Землi для дивовижного польоту в таємничi глибини Космосу.
Хочеться вiдзначити фiлософiчнiсть оповiдань та повiстей О.Тесленка. Прочитанi твори дають пiдстави говорити про те, що в українськiй фантасти цi зрiє митець глибокий, оригiнальний, перспективний.
I знову стоїть перед нами це сакраментальне запитання: чи вмiємо ми вiдслонювати завiсу часу? Чи здатнi змалювати юним читачам вiрогiдну картину прийдешнього? Якою буде Україна завтра? Як розвиватимуться братерськi народи в найближчому майбуттi, в далекому грядущому? Що очiкує нас в XXI столiттi?
Я вважаю, що головне в прогностицi, фантастицi, футурологiї - то не стiльки проблема технiзацiї прийдешнього, скiльки проблема гуманiзацiї суспiльного буття. Це - магiстральний шлях мрiї i перебудови суспiльства.
Не людина для науки, технiки й культури, а наука, технiка й культура для людини, для її пiднесення на новий щабель пiзнання, самоусвiдомлення, дiяння. Ця тенденцiя визначає й конкретнi плани та мрiї по перебудовi всiх ланок життя.
Бачу - наступнi пiввiку оновлять кохану Вiтчизну до невпiзнанностi. I це оновлення не буде йти по шляху зовнiшнього, показного, гiгантоманського, як це було колись. Настане перiод (i вже настає!) якiсної трансформацiї того, що вже досягнуто.
Зникне разюча вiдмiннiсть мiж мiстом i селом. I станеться це не за рахунок механiчного перенесення комунальних зручностей мiста в село, а завдяки взаємному обмiну кращими можливостями обох способiв громадського життя. Село отримає зручнi, свiтлi житла, першокласнi магiстралi, швидкiсний суспiльний транспорт, багатi бiблiотеки.
Разом з тим воно збереже поетичну неповторнiсть i простоту, що її так бракує в мiстах. Така благодiйна метаморфоза зупинить недобрий процес вiдпливу молодi з села, де ще нема можливостi повнiстю виявити свої творчi сили. Разом з тим це зупинить надмiрне розширення мiст, виникнення мегаполiсiв, дасть змогу подумати про повну зупинку урбанiзацiї, а вiдтак про здiйснення проекту "Едем" (формування планети-саду за висловом Максима Горького).
Будуть проведенi титанiчнi роботи не вiдновленню та висадженню нових лiсiв, по збереженню унiкальної краси Карпат, вченi уважно дослiдять проблему Великого Днiпра, Великої Волги, зупинять численнi варварськi проекти так званого "загнуздання" природи, якi ведуть до катастрофiчних наслiдкiв, до змiни режиму вод та грунтiв, до змертвiння гумусу й усiєї бiосфери. Завдяки дамбуванню вивiльниться велика частина днiпровських лугiв, якi знову годуватимуть мiльйоннi гурти корiв та iншої худоби.
З'являться новi машини, рушiєм яких буде електромотор та водневе паливо. Ми повернемо своїм дiтям та онукам чисте повiтря, лiквiдуємо шум, створимо умови для формування здорової людини.
Україна i братерськi республiки матимуть у наступному сторiччi цiлком новi джерела наукового пiзнання. Маю на увазi розвiй генетики, психологiї, iнформатики, електронiки, мiкробiологiчної iндустрiї, антигравiтацiї, парапсихологiї, всiх нових роздiлiв знання, що лишень входять в свiдомiсть людства, що тiсно пов'язанi з теорiєю вiдносностi, з новими роздiлами космогонiї, антропогонiї, з практичними потребами зореплавання, здатними революцiонiзувати свiт до невпiзнанностi. Проте найбiльше уваги прогностика має придiляти, як ми вже зауважували, дiтям, новим поколiнням, бо у виборi кращих педагогiчних методiв, найгармошйнiших шляхiв виховання втаємничено найжиттєвiше зерно нашого майбуття.
Людина завтра - це розкутий Прометей, що понесе вогонь Земної Любовi у Зоряний Вiнець Кiльця Розуму, про що мрiяв великий фантаст Iван Єфремов.
Тiй урочистiй ходi я не бачу завершення. Яка ж чарiвна доля - бути фантастом, мрiйником, щоб подарувати дiтям вашим бодай iскру радостi, спiвучастi в муруваннi Храму Майбуття.
Олесь Бердник
Вiдслонити завiсу часу!
Дорогий юний читачу!
Тепер i ти познайомився з романами Володимира Владна "Сивий Капiтан" та "Аргонавти Всесвiту". А першi читачi цих творiв давно стали дорослими. Та iнтерес до фантастичного свiту письменника не послаблюється. Про це свiдчить i нинiшнє видання книги.
З часу першого виходу в свiт цих творiв написано iншi фантастичнi книги iншими авторами. Якi вони, цi книги? Багато з них ти, безперечно, знаєш. Думаємо, тобi цiкаво буде прочитать статтю письменника-фантаста Олеся Бердника про сучасну українську фантастику. Сподiваємось, що пiсля ознайомлення з цiєю статтею деякi iз розглянутих книг ти захочеш прочитать. До речi, радимо тобi i твори самого автора статтi, серед яких - "Поза часом i простором", "За чарiвною квiткою", "Привид iде по Землi", "Дiти Безмежжя", "Чаша Амрiти", "Дике поле", "Всемогутнi дурнi", "Зоряний корсар", "Хто ти?".
ВIДСЛОНИТИ ЗАВIСУ ЧАСУ!
Розширити обрiй буття. Вiдслонити завiсу часу. Зазирнути в прийдешнiсть. Такi палкi бажання .переповнювали серця всiх минулих поколiнь, такi прагнення нуртують i в душах сучасникiв. Сподiваємося, що й грядущi онуки та правнуки не згасять в грудях вогонь Прометея, бо ж "Прометей" саме й означає - "Той, хто передбачає".
Проте якщо ранiше прогностична думка формувалася у казцi, мiфi, билицi, притчi, то останнє столiття - точнiше вiд середини XIX до кiнця XX вiку озброїло мрiйникiв багатомiрним спорядженням наукового передбачення. Динамiчна спiраль цивiлiзацiї стислася, звузилася, закрутилася зi скаженою швидкiстю, i виникла небезпека так званого "футурологiчного шоку", тобто катастрофiчного, руйнiвного зiткнення з майбутнiм.
Це не марнi побоювання. Навiть раптова поява рiдної людини викликає iнодi шок i хворобливе хвилювання. Що ж тодi говорити про несподiвану появу на планетi цiлком небувалих, невiдомих явищ або iстот?! Недарма К. Е. Цiолковський, розглядаючи питання про можливi контакти мислячих iстот з далеких свiтiв та мешканцiв Землi, слушно зауважував про небажанi психологiчнi зрушення у непiдготовлених душах незрiлих розумово аборигенiв планети. Вiн вважав, що при цьому можливi спалахи нових вiрувань, мiстицизму, забобонiв тощо.
Проте ранiше чи пiзнiше настає мить, коли мисляча iстота Землi має проломити планетарну шкаралупу, щоб вийти у зоряну сферу i народитися "громадянином Всесвiту" (за висловом Цiолковського). Повитухою у таких вiдповiдальних пологах i покликана бути лiтература мрiї та передбачення фантастика. Пiдготувати свiдомiсть юних поколiнь до зiткнення з таємничим океаном буття, промоделювати можливi варiанти подiй, навчити читачiв мислити неупереджено й парадоксально, вiльно й розкуто. Ще донедавна точилися суперечки про значення й призначення фантастики, i її, немов нерiдну доньку в казках, намагалися запхати десь у запiчок сучасної суспiльної динамiки, дозволяючи "оспiвувати" досягнення науки, технологiї або розважати дiтвору закрученими сюжетами з космiчним антуражем. Останнi ж десятилiття показали, що "географiя фантастики" визначає навiть потужнiсть наукового потенцiалу країн, i нехтування цим жанром (або, скорiше, цiєю пансофiчною лiтературою) призводить до деградацiї творчого мислення, до цiлком конкретних втрат у пiдготовцi спецiалiстiв з прогностичними здiбностями, а вiдтак - у освоєннi терра iнкогнiта (невiдомих континентiв прийдешнього). Саме тому ми зобов'язанi не лише звернути найпильнiшу увагу на видання фантастичної лiтератури, а й створювати прогностичнi об'єднання, клуби, групи, що спроможнi будуть консолiдувати мрiйникiв, готувати новий рiвень суспiльного мислення. Це те, що вкрай нам необхiдно в епоху багатомiрної перебудови всiх сфер життя.
Що ж можна сказати про українську фантастику в цей тривожний час, коли у високостi вiдлунюють всi дзвони неба й землi, коли до дiї пробуджуються психогенетичнi потенцiї найширших верств народу? Адже казковi джерела рiдного краю так потужно нуртували впродовж тисячолiть, втiшаючи та наснажуючи водограями радостi i мрiй численнi поколiння дiтей та дорослих. Чи не замулилися тi криницi таємничої прийдешностi на манiвцях iсторичних перегонiв?
Ось передi мною, книги, виданi "Веселкою" останнiм часом. "Непроханi гостi" В.Головачова, "Зворотний зв'язок" I.Росоховатського, "Дьондюранг" О.Тесленка. Чи вiдслонюють цi книги бодай частково завiсу часу, чи готують юних читачiв до парадоксальних зустрiчей з "шоковим" майбуттям?
"Непроханi гостi" В.Головачова - своєрiдний прогностичний прокол у двадцять третiй вiк. В цiй повiстi якраз i розглядається проблема футурологiчного потрясiння при зустрiчi з несподiванкою, з непроханим гостем, що з'явився з надрiв часу перед оком наших нащадкiв. Потужний супертехнологiчний монстр, створений якоюсь невiдомою цивiлiзацiєю, мiльярди лiт дрiмав на Марсi. В процесi очищення Землi, її околиць та довколишнього Космосу вiд мiлiтарних залишкiв минулого планети це чудисько люди пробудили i воно почало дiяти: катастрофiчнi наслiдки такого "пробудження" змушують земних учених мобiлiзувати весь технiчний та психологiчний потенцiал для усунення грiзної небезпеки. За оволодiння потугою зоряного монстра змагаються рiзнi сили, походження й значення котрих землянам теж неясне. Сам технiчний дракон, названий "Демоном" або "Джином", свiдомо не дiє, вiн лише страхiтлива зброя в руках повелителiв, котрi дають йому алгоритм i програму дiї. Не можна запевнити, що люди прийдешнього впоралися з "шоком" космiчної несподiванки. Вся наука й технологiя безсилi супроти "гостя", i треба застосувати вiдчайдушний "таран" типу Гастеллового тарана в бою з фашистськими лiтаками в сорок першому роцi...
Тут у мене, читача, виникає невдоволення ситуацiєю. "Любити й ненавидiти" - це з арсеналу минулого або ще недосконалого сучасного, коли ми дiємо в умовах планетарного яйця, коли справа торкається, так би мовити, внутрiсiмейних, внутрiземних проблем.
Та й то - досвiд останнiх рокiв пiдвiв нас до розумiння необхiдностi тверезого й зваженого пiдходу до розв'язання iсторичних вузлiв. А що ж говорити про космоiсторичнi вузли, якi можуть виникнути в прийдешньому? Проникати "крiзь око Демона" в надра таємничого явища, маючи на озброєннi лише "любов" (очевидно, до людей) i "ненависть" (очевидно, до руйнiвного гостя), це для високоосвiчених онукiв наших вельми наївно i недостойно. Чи не так ми дiємо тепер, штурмуючи таємницi атомного ядра генетичних глибин та далеких свiтiв, маючи в руках лише громiздкi важелi примiтивних технозасобiв, а в душi - несформованi чуття "любовi" й "ненавистi", навiть не усвiдомлюючи, що вони означають - тi чуття, яка енергетика, якi iнстинкти їх породжують?
До чого я веду? Заперечую прогностичний погляд В.Головачова на можливi ситуацiї в прийдешньому? Аж нiякi Бiльше того, я вважаю, що ситуацiя, змодельовава автором для майбуття, iлюструє сучасну ситуацiю. Хiба ми не пробудили такого ж самiсiнького "Демона", розпочавши використання ядерних сил, ще не вiдаючи як слiд нi їхньої динамiки, нi їхнього мiсця у свiтобудовi, нi їхнього значення в тому, що фiлософiя називає Цiлiстю Буття. Ми ввiмкнули механiзм, який не конструювали, ми ввiйшли, як дiти, в динамiтний льох з заваленим смолоскипом, гадаючи, що той вогонь "науково" висвiтлює таємницю наукових глибин, а насправдi - ризикуючи щохвилини висадити в повiтря себе й сам планетарний корабель, на якому пливемо в океанi Всесвiту.
Тому я й кажу, що тенденцiя "тараном" усувати грядущi небезпеки "футурологiчних шокiв" неприйнятна i марна. Загалом схвалюючи вмiння автора будувати динамiчний сюжет, ставити важливi проблеми перед розумом читача, готувати його до справдi драматичних конфлiктiв у майбуттi, я закликаю його вiдповiдальнiше малювати картини того свiту, де мають жити нашi дiти й онуки, озброювати їх не чорно-бiлим баченням, а райдужним спектром свiтовiдчуття, допомогти нащадкам народитися не лише смiливими, мужнiми дослiдниками таємниць свiту, а й тонкими, парадоксальними мислителями, здатними до несподiваних метаморфоз, здатних вивести мислячу iстоту навiть з безнадiйної ситуацiї.
Чи вiдчуваємо ми вищий психорiвень жителiв XXIII вiку порiвняно з сучаснiстю? Чи наявнi переваги грядущого перед нинiшнiм станом суспiльства?
(C) Видавництво "Веселка", 1988
Правда, є двi традицiї (або навiть кiлька) у фантастицi при зображеннi людей наступної епохи. Наприклад, I.Єфремов малює в прийдешньому своєрiдних титанiв духу, розуму й чуття, навiть трохи холоднуватих порiвняно з нами, пiднесених на недосяжний рiвень рацiональностi та вивершеностi. А брати Стругацькi вважають, що навiть далекi нащадки будуть "майже такi самi", як ми, навiть дiалоги тих далеких героїв будуються з допомогою сучасних стереотипiв поведiнки та спiлкування ("Куди преш, iдiот?", "Що за бредятина?" тощо). Може, воно i "оригiнально", "iндивiдуалiзовано", проте не вiриться, що вiки минуть марно, що мова нащадкiв (а отже, мислення) буде захаращена вульгаризмами та жаргоном. Бо хiба ж сенс i радiсть спiлкування мiж людьми полягає в банальностi та грубощах! Як на мене, то така радiсть i розкiш - у витонченостi та високiй духовностi, i ми маємо сублiмувати, вдосконалювати не лише технiку або науку, а й - насамперед - людську особистiсть, її духовну багатомiрнiсть i чутливiсть, її делiкатнiсть та культурну симфонiчнiсть. Тобто iстота мисляча має не просто використовувати слова для iнформацiйних контактiв, а буквально творити з них, як композитор зi звукiв та акордiв, мелодiї єднання та саморозкриття. У древностi прозвучало таємниче запитання, адресоване Синовi Людському: "Куди грядеш?" Невже за кiлька вiкiв воно модифiкується на "Куди преш?" Дуже сумна трансформацiя!
На щастя у В.Головачова до таких вульгаризмiв не доходить, проте загальний рiвень суспiльства не вiдрiзняється вiд сучасностi i це дуже прикро. Дуже багато кнопок, пристроїв, засобiв комфорту, транспорту (аж до трансмiграцiї через простiр i час), проте людинознавчий аспект дуже Вiдстає. Дуже полюбляють нашi нащадки карате та iншi види боротьби, нападу, чи оборони. Але ж це характерно лише для нинiшнього соцiуму при наявностi великої маси злочинцiв та антагонiстичних структур. Невже трьох вiкiв недостатньо буде, щоб сформувати тип Гомо космiкус - Людини зоряної, мудрої?
В.Головачов умiє зав'язувати iнтригу, прекрасно знає тенденцiї розвою технiки та науки (в цьому вiн далеко не дилетант i може бути взiрцем для багатьох фантастiв), але слiд йому розвивати саме людинознавчий аспект, щоб читачам закортiло жити помiж його героями, щоб вони, готуючись до появи нової технiки й науки, разом з тим готувалися до спiвжиття з людьми великодушними, високодуховними, мудрими, а отже й формували б себе вiдповiдно до такого хвилюючого прогнозу. Бо якщо нагромадження найвищого енергопотенцiалу та техноеволюцiї не вiдповiдатиме стану примiтивної нецiкавої психосфери, то навiщо таке прийдешнє? Воно викликатиме нехiть до творчостi, до наслiдування, а отже - породить наслiдки протилежнi тим, що очiкувалися.
В збiрнику I.Росоховатського "Зворотний зв'язок" зустрiчаємо низку оригiнальних, майстерних фантастичних новел. Вони мiстив за думкою i зграбнi за формою. Стиль письменника вироблений, розкутий, майже нiде не викликає заперечень. Автор не суне в тканину твору випадкових iдей та сюжетiв, у нього все розраховано й продумано. Iнша справа - чи завжди це доцiльно...
В новелi "Пришельцi з iншого часу" розповiдається про зустрiч земних людей з iстотами iншого часового ритму, що в мiльйони разiв повiльнiший вiд нашого. Один з героїв, вважаючи таку iстоту мертвою скульптурою, вiдколупує часточку ноги для аналiзу. Це завдає болю iстотi "iншого часу", але реакцiя на рану розгортається впродовж рокiв, i лише чутливiсть iншого героя дозволяє збагатити те, що вiдбулося насправдi.
Думка, закладена письменником у новелу, перевершує своєю глибиною поверховий задум сюжету. Висновки мають бути парадоксальнi й багатомiрнi, особливо при виходi людини з колиски Землi у свiти Космосу та iнших мiрностей.
Справдi, чи замислювалися ми про несумiснiсть часових ритмiв людини, скажiмо, Зоряного космосу або навiть планети Землi, на якiй живемо, вiд якої маємо тiло, життя, повiтря, харч, домiвку? Ми нещадно визискуємо рiдну планету, катуємо, засмiчуємо, видовбуємо глибиннi надра, штовхаємо до деградацiї бiосферу, гiдросферу, атмосферу, вважаючи, що Земля - то речовинний агрегат, на поверхнi якого ми виникли (випадково чи в результатi певних закономiрностей). Але, привласнюючи собi прерогативи "розумностi", ми заперечуємо можливiсть "розуму" цiлої планети, ми вiдкидаємо навiть думку про те, що наша спiльна Мати може мати чутливiсть. Така зарозумiлiсть породила страшнi результати, катастрофiчнi наслiдки яких нам доведеться усувати, ой, як довго i болiсно! Проте останнi зрушення в життi нашого суспiльства дозволяють сподiватися, що псевдонаукова зарозумiлiсть буде потроху виживатися i ми збагнемо те, що колись говорив Ч. Дарвiн: "Мертва мати не може породити живих дiтей!" Тобто, ми почнемо етавитися до Природи, до Землi, до Зоряної Безмiрностi, як до живої присутностi, як до рiдної свiтлицi, де нас Мати-Природа породила i чекає, щоб ми виросли чутливими синами, а не "освiченими" яничарами, котрi списами чи шаблями псевдопiзнання розпанахують груди неньки...
Ось такi думки породжує таке простеньке нiбито оповiдання про "пришельцiв" з iншого часу. В таких несподiваних висновках сенс i вартiсть фантастики - сiяння зерен парадоксального мислення.
У новелi "Побачення" письменник малює хвилюючу зустрiч мислячих iстот Свiту й Антисвiту. Прямий контакт неможливий, торкання речовини й антиречовини спричиняє взаємне знищення, анiгiляцiю. Разом з тим, понад страхiтливою несумiснiстю мiж представниками полярних свiтiв виникає мiсточок симпатiї, взаєморозумiння. Кульмiнацiєю такої симпатiї є любов мiж хлопцем Землi Iллею та дiвчиною з Антисвiту Анто. I коли виникла катастрофiчна ситуацiя (кораблi не могли розiйтися, їх неминуче притягувало один до одного, вихiд був лише у тому, щоб потужним вибухом у центрi сфери вiдштовхнути зорельоти в рiзнi боки), то лише Любов врятувала астронавтiв: закоханi вирiшили анiгiлювати, злютувавшись вогняними обiймами, i цей потужний вихор дав змогу людям рiзних свiтiв вернутися додому.
Любов у новелi постає над формою, над тiлом. Любов як вищий прояв Єдностi. Згадується Платонова легенда про Андрогiна, Правiчну Цiлу Людину, страхаючись якої, Зевс роздiлив її на двi половинки. I тепер половинки блукають по свiту, шукаючи своїх вiдповiдникiв, i, коли знаходять, зливаються у вогняному коханнi, котре дає потугу для генiальних творень, подвигу, осяяння.
I.Росоховатський багато творiв присвятив розробцi проблеми так званих "сигомiв" (синтетичний гомо - людина). Вiн їх виписує любовно, вiдчувається, що автор вiрить у реальнiсть та необхiднiсть формування таких iстот. Аргументацiя фантаста ясна: людина сучасного типу недосконала по багатьох параметрах, вона нездатна нi вивчати космос безпосередньо, нi, тим бiльше, освоїти його. Конструювання "сигома", котрий зможе проникати навiть у атмосфери непридатних для життя планет, занурюватися в океани, не боятиметься високих температур, володiтиме безлiччю нових чуттiв та рецепторiв, диктується суворою необхiднiстю еволюцiї та розвою цивiлiзацiї.
Дозволю собi не згодитися з автором. I ось чому...
Людину недарма називали прадавнi мудрецi Мiкрокосмосом, тобто Маленьким Всесвiтом. В мислячiй iстотi Землi - iнформацiйна естафета всiєї Еволюцiї Буття - вiд Першоатома, що дав початок Вселенському Джерелу, - до сучасного людства, котре виходить з планетарної колиски у зоряну путь. Хай нам здається власне тiло, почуття, розум нетривкими, тлiнними, недосконалими, а iнодi - хаотичними й недолугими, - проте все це вади зростання, це "вади" гусенi, котра вже передчуває в собi сутнiсть метелика, проте ще не стала ним. Ми носимо в собi суперечностi й передчуття колосальних, титанiчних метаморфоз, що розривають нас i не дають спокою. Тяжка доля - бути Людиною. Але й прекрасна! Покликання Людини - вражаюче: одухотворити Всесвiт променем Розуму й Любовi. Хтось заперечить: адже вся iсторiя Землi - то свiдоцтво жорстокостi й безумства. Правда! Але ж i свiдоцтво любовi, подвигу, жертовностi, прагнення до гармонiйного буття! I цi останнi якостi Людини Мислячої визначають динамiку Еволюцiї, а не нуртування руїнницьких ядерних сил. Тому не варто поспiшати передавати естафету Розуму штучним iстотам, хай навiть навдивовижу генiальним та суперталановитим. По-перше, "сигом" нiколи не пiдхопить естафети "Мiкрокосмосу", бо вiн за будь-якої ситуацiї - лише якась грань, частка Людини, лише iнструмент, що може вдосконалюватися безмежно, але вiддзеркалити Всесвiт у всiй безмежномiрнiй глибинi не здатний, бо в ньому вiдсутнi коренi Першотворення.
Отже, прерогатива вiчної трансформацiї, вiчного розвою належить лише Людинi. Я переконаний, що наука прийдешнього впритул займатиметься саме цим аспектом пiзнання: як вивести мислячу iстоту Землi на зоряний рiвень буття. Не лише з допомогою апаратiв, пристроїв, комп'ютерних аналогiв "iнтелекту", а безпосередньо, як колись виходили риби з води у повiтряну стихiю, стаючи цiлком iншими iстотами, торуючи шляхи для прийдешнiх людей, для нас. Так станемо дiяти i ми, сучасники, мрiючи про грядущий вихiд у небувалi сфери iснування, муруючи пiдвалини для титанiчних онукiв та правнукiв своїх.
Ця ж проблема наявна у творах О.Тесленка. Збiрник фантастичних оповiдань та повiстей "Дьондюранг" мiстить багато любовних описiв бiокiберiв прийдешнього свiту, котрi незрiвняно симпатичнiшi вiд людей. Така нiжнiсть до штучних витворiв (я недарма написав "любовний опис") заслуговує на увагу, спонукає до далекосяжних роздумiв, проте, менi здається, у цьому є й прорахунок, що притаманний також I.Росоховатському. Правда, I.Росоховатський декларує симпатiї до "сигомiв" вiдверто, а у О.Тесленка ця тенденцiя десь в глибинi, але загальний висновок один; живi люди в творах автора обмеженiшi й жорстокiшi, нiж бiокiбери. Вийшовши в Зоряний Космос, будуючи "ефiрнi мiста", штучнi планети, торуючи шляхи до далеких свiтiв, люди втрачають найкращi земнi почуття, нацiональнi ознаки, культурнi традицiї, iндивiдуалiзацiю, вiдчуття спорiдненостi з природою i т.д. А бiокiбери (на превеликий подив) зберегли те, що ностальгiчно повинно вирувати в єствi, в генетичних глибинах людей та їхнiх дiтей. Досвiд наших космонавтiв показує, що людину непереможно тягне мати-Земля, що мисляча iстота сучасного типу нездатна буде обiйтися без материнської планети, стати зоряним космополiтом (хiба що, справдi, перетворить себе на "сигома", але навiщо ж це робити?). "Вийти повнiстю з земної колиски" (пророцтво Цiолковського) можемо лише тодi, коли ступимо в принципово нову сферу буття, коли станемо буквально "вакуумними iстотами" (теж мрiя Цiолковського), але то вже буде не Гомо Землi, а - Астрогомо, Зоряна Людина. А доки ми описуємо себе та своїх нащадкiв в образнiй системi сьогодення, треба сублiмувати, витончувати всi якостi, притаманнi синам Адама до викiнченостi, до радiсної гармонiйностi. Ми ще далеко не використали можливостей вдосконалення та еволюцiйної метаморфози, а тому й слiд показувати юним читачам власних нащадкiв зоряного прийдешнього, як iстот мудрих, величних, доброзичливих, глибоких, рiзнобiчно обдарованих. Хай будуть протирiччя, суперечки, парадокси, конфлiкти, але хай все це буде титанiчно, потужно, клично, цiкаво! А то цiкавими виявляються бiокiбери, а люди поряд з ними - тiнi. Я розумiю автора, така небезпека iснує, тенденцiї наявнi вже тепер, суть в тiм, що така людина в космос не вийде! Вона просто не спроможна буде там працювати, дiяти! Дух космосу особливий, вiн скоригує нашi дiї вiдповiдно.
А взагалi - твори О.Тесленка вiдзначаються глибиною i людянiстю, болем за нетлiнними вартостями Життя, котрi нiвелюються потоком технiзацiї та космiчної "урбанiзацiї". З цiєї точки зору прекрасна новела "Тату, про що ти думаєш?" Вона буквально дихає ароматами лукiв, лiсу, дощу, вогню, вона переконлива за найвищим художнiм критерiєм. I введенням афоризму Гераклiту про "вогненну основу свiту" автор пiднiмає цю рiч до вартостей надбуденних. Просто - i по-космiчному масштабно!
Гарно виписаний образ "старого Джина" - мудрого бiокiбера, котрий при контактi з чужопланетними iстотами дiє зважено, саме "людяно", в той час, як люди поводять себе, як примiтивнi парубки. Може, автор має на увазi якiсь глибиннi намiри, але ж алгоритм Джина - то плiд мислi та чуття людей! Отже, виходить, що люди втрачають своє найсуттєвiше, а роботи зберiгають його? Невже фантаст вважає таке прийдешнє можливим? Люди готовi навiть спопелити чужинцiв, а бiокiбер заперечує. Штучна мисляча iстота виявляється нiби квiнтесенцiєю мудростi людства, а живi його екземпляри дiють, немов матроси капiтана Кука на островах Полiнезiї. Тут, можливо, потрiбна додаткова аргументацiя, чому фантаст ставить таку грiзну проблему?
Дуже тепло, нiжно виписанi бiокiбери жiночого роду - Фолiана, Русуля. Жаль, що О.Тесленко не придiлив стiльки уваги та любовi "живим" жiнкам. Його "бiокiберих" можна полюбити, в них концентрується найлюдянiше, що вирiзняє автор в своєму кредо. I все-таки... Навряд чи доцiльно буде в прийдешньому конструювати штучних людей "по образу i подобiю" нас самих. Це породить безлiч конфлiктiв i, зрештою, сформує нове рабовласницьке суспiльство. До речi, це досить чiтко читається в тканинi повiстей: бiокiбери буквально знемагають, жадаючи дiї, творчостi ("Дозвольте народитися"), а люди нечутливо й байдуже тримають їх пiд замком, як колись тримали гладiаторiв або рабiв, якщо в них не було потреби. I навiть тодi, коли бiокiбери приступають до своїх обов'язкiв, люди ставляться до них, як до приладiв: вiдпрацював - геть на демонтаж! Будь-яке рабство завершується повстанням: це - закон. Повстати може навiть так звана "мертва природа", а живi бiокiбери, надiленi розумом i чуттям, - тим бiльше. Грядуще може приготувати грiзна сюрпризи необачним творцям новiтнiх гомункулiв. Варто замислитися над цим, щоб не множити зайвих проблем.
Моя особиста думка така: бiокiберiв у прийдешньому конструювати навряд чи будуть (та ще й людиноподiбних). В цьому вiдсутня потреба. Штучного "iнтелекту" теж нема сенсу конструювати. Швидко дiючi машини - iнша справа! Це просто iнтелектуальний важiль для блискавичних обчислень або реакцiй у складних пристроях. Гадаю, що основний пафос грядущої думки буде вiддано самiй Людинi з її ще нерозкритим свiтом душi й серця. Комп'ютери, машини, хитромудрi прилади - то лише риштування довкола титанiчного метелика Розуму, котрий виростає в iнкубаторi Землi для дивовижного польоту в таємничi глибини Космосу.
Хочеться вiдзначити фiлософiчнiсть оповiдань та повiстей О.Тесленка. Прочитанi твори дають пiдстави говорити про те, що в українськiй фантасти цi зрiє митець глибокий, оригiнальний, перспективний.
I знову стоїть перед нами це сакраментальне запитання: чи вмiємо ми вiдслонювати завiсу часу? Чи здатнi змалювати юним читачам вiрогiдну картину прийдешнього? Якою буде Україна завтра? Як розвиватимуться братерськi народи в найближчому майбуттi, в далекому грядущому? Що очiкує нас в XXI столiттi?
Я вважаю, що головне в прогностицi, фантастицi, футурологiї - то не стiльки проблема технiзацiї прийдешнього, скiльки проблема гуманiзацiї суспiльного буття. Це - магiстральний шлях мрiї i перебудови суспiльства.
Не людина для науки, технiки й культури, а наука, технiка й культура для людини, для її пiднесення на новий щабель пiзнання, самоусвiдомлення, дiяння. Ця тенденцiя визначає й конкретнi плани та мрiї по перебудовi всiх ланок життя.
Бачу - наступнi пiввiку оновлять кохану Вiтчизну до невпiзнанностi. I це оновлення не буде йти по шляху зовнiшнього, показного, гiгантоманського, як це було колись. Настане перiод (i вже настає!) якiсної трансформацiї того, що вже досягнуто.
Зникне разюча вiдмiннiсть мiж мiстом i селом. I станеться це не за рахунок механiчного перенесення комунальних зручностей мiста в село, а завдяки взаємному обмiну кращими можливостями обох способiв громадського життя. Село отримає зручнi, свiтлi житла, першокласнi магiстралi, швидкiсний суспiльний транспорт, багатi бiблiотеки.
Разом з тим воно збереже поетичну неповторнiсть i простоту, що її так бракує в мiстах. Така благодiйна метаморфоза зупинить недобрий процес вiдпливу молодi з села, де ще нема можливостi повнiстю виявити свої творчi сили. Разом з тим це зупинить надмiрне розширення мiст, виникнення мегаполiсiв, дасть змогу подумати про повну зупинку урбанiзацiї, а вiдтак про здiйснення проекту "Едем" (формування планети-саду за висловом Максима Горького).
Будуть проведенi титанiчнi роботи не вiдновленню та висадженню нових лiсiв, по збереженню унiкальної краси Карпат, вченi уважно дослiдять проблему Великого Днiпра, Великої Волги, зупинять численнi варварськi проекти так званого "загнуздання" природи, якi ведуть до катастрофiчних наслiдкiв, до змiни режиму вод та грунтiв, до змертвiння гумусу й усiєї бiосфери. Завдяки дамбуванню вивiльниться велика частина днiпровських лугiв, якi знову годуватимуть мiльйоннi гурти корiв та iншої худоби.
З'являться новi машини, рушiєм яких буде електромотор та водневе паливо. Ми повернемо своїм дiтям та онукам чисте повiтря, лiквiдуємо шум, створимо умови для формування здорової людини.
Україна i братерськi республiки матимуть у наступному сторiччi цiлком новi джерела наукового пiзнання. Маю на увазi розвiй генетики, психологiї, iнформатики, електронiки, мiкробiологiчної iндустрiї, антигравiтацiї, парапсихологiї, всiх нових роздiлiв знання, що лишень входять в свiдомiсть людства, що тiсно пов'язанi з теорiєю вiдносностi, з новими роздiлами космогонiї, антропогонiї, з практичними потребами зореплавання, здатними революцiонiзувати свiт до невпiзнанностi. Проте найбiльше уваги прогностика має придiляти, як ми вже зауважували, дiтям, новим поколiнням, бо у виборi кращих педагогiчних методiв, найгармошйнiших шляхiв виховання втаємничено найжиттєвiше зерно нашого майбуття.
Людина завтра - це розкутий Прометей, що понесе вогонь Земної Любовi у Зоряний Вiнець Кiльця Розуму, про що мрiяв великий фантаст Iван Єфремов.
Тiй урочистiй ходi я не бачу завершення. Яка ж чарiвна доля - бути фантастом, мрiйником, щоб подарувати дiтям вашим бодай iскру радостi, спiвучастi в муруваннi Храму Майбуття.
Олесь Бердник