Бережной Василий Павлович
Подарунок телепата (на украинском языке)
Василь Бережний
Подарунок телепата
1
- Ну, то як же ваш експеримент? - спитала Соломiя Олексiївна, пораючись бiля невеликого круглого столика, що стояв бiля розчиненого вiкна. її красивi нiжнi руки так i пурхали над бiлою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервiз, то тарiлки. Сергiй Антонович так задивився на тi руки, що й не обiзвався. - Телепатiя, здається, вийшла тепер на переднiй край? - провадила господиня. Гiсть зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. "Така ж, як i тодi, хоч нам уже пiшов четвертий десяток... - промайнула щемлива думка. - Вишня в цвiту". Уголос промовив:
- Так, телепатiя, можна сказати, наука модна. Явища, пов'язанi з людською психiкою, цiкавлять багатьох. Але...
- Що "але"? - обернулась Соломiя Олексiївна, i це знову нагадало йому студентськi роки. Отакий погляд був у неї й тодi - вiдкритий i бистрий. Тiльки була ближчою...
- Але я й зараз не можу "прочитати" твоїх думок!
Соломiїне обличчя освiтилося усмiшкою:
- Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?
- Якi там жарти... - Сергiй Антонович зiтхнув, хотiв щось сказати, але, певне, передумав. Пiдвiвся з крiсла i заходив по кiмнатi, гамуючи хвилювання. - А справдi, якби я... Знаєш, нам ще дуже далеко до розумiння феномену психiчного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психiка людини, як той мiраж, - наблизишся до нього, а вiн i розтав...
- Це так, - i собi зiтхнула Соломiя Олексiївна, - пiд мiкроскопом психiки не побачиш. - Раптом сплеснула руками: - Бач, а про твої квiти забула!
На ходу скидаючи фартушка, заспiшила на кухню. Незабаром поставила на стiл кришталеву вазу з трояндами.
- Отепер можна й сiдати. Прошу, дорогий госте!
Сергiй Антонович iз самого початку почувався в своїй корзинi, як кажуть англiйцi, Соломiю ж Олексiївну його несподiваний вiзит вибив з рiвноваги. Те, що вiн - видатний учений, це її зовсiм не хвилює, на стрiчцi пам'ятi замиготiли iншi кадри... Колись удвох мрiяли про спiльне життя... Скiльки ж це вони не бачились? Сергiйко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять...
За столом почалися, звичайно, спогади, i поступово прiрва часу вужчала, сходилася. Сергiй Антонович делiкатно проминав її невдале замiжжя, може, не хотiв розвередити свою давню рану? - а все згадував веселi випадки iз студентського життя, розпитував про роботу.
- I все-таки - як ваш експеримент? - нагадала Соломiя Олексiївна. Адже в пресi ще нiчого не було.
- Матерiали обробляються, як сказано в повiдомленнi, - розвiв руками вчений.
- То ж поки до вас доб'ються кореспонденти...
Експеримент, в якому брав участь Сергiй Антонович, дав справдi дивовижнi наслiдки.
- Розумiєш, Соломiє, нам пощастило знайти кiлька нервових точок планети...
- Не розумiю.
- Чесно кажучи, нам i самим це ще не ясно, i ота фраза: "матерiали обробляються" аж нiяк не вiдписка. Якщо ти цiкавишся...
Авжеж, Соломiя Олексiївна цiкавилась. Не в її характерi питати "для годиться". Коло її зацiкавлень не обмежувалося нейрохiрургiєю, якою вона займалася в науково-дослiдному iнститутi.
Смакуючи запахущий чай, Сергiй Антонович, хоч i уривками i не послiдовно, розповiв про той експеримент майже все. Суть його полягала ось у чому. Прихильники телепатiї - науки про безпосередню передачу думок вирiшили провести експеримент у глобальному масштабi. В основу поклали геометричнi принципи - були визначенi точки симетрiї схiдної пiвкулi, куди й вiдправились учасники експерименту. Наслiдок перевершив усякi сподiвання: сiм точок iз дев'яти встановили зв'язок! Вони по черзi то приймали, то передавали iнформацiю за допомогою самої тiльки думки. I це - на вiдстанi в десятки тисяч кiлометрiв.
- Неймовiрно... - прошепотiла Соломiя Олексiївна, коли Сергiй Антонович замовк i загадково посмiхнувся. - Без телефону, радiо чи якихось iнших засобiв... Дивовижно! - Вона зiжмакала салфетку та так i тримала в руцi. Знаєш, коли б про це розповiв хтось iнший, а не ти, я б не повiрила...
- Я б, мабуть, теж не повiрив, якби сам не "перемовлявся", - хитнув головою Сергiй Антонович, i в його густiй русявiй шевелюрi Соломiя Олексiївна помiтила срiбнi нитки. - Та що це ми все про науку...
- Незвичайнi явища завжди мають притягальну силу.
- Розкажи краще, як ти живеш?
Щiлина часу, яка роздiляла їх, зовсiм не зникала та й не могла зникнути, i вiн перекидав мiсток через прiрву. Десь у глибинi душi вiдчував: двi геометричнi точки поєднати легше, нiж двох людей.
- Та отак i живу. Син росте. Робота захоплює - нема коли i вгору глянути.
Роки лягли їй на плечi, уже Соломiя не така жвава, трохи обважнiла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очi її повнi того особливого блиску, який завжди вабив Сергiя.
- Непокоїть мене Сергiйко.
В кожному словi про сина бринiло трепетне материнське почуття, в якому було i захоплення його здiбностями, i невдоволення поведiнкою, i тривога про здоров'я.
- Нестiйка нервова система... Особливо гострi стресовi стани, коли програє в шахи.
- Честолюбний, - обiзвався Сергiй Антонович, беручи яблуко. - Це добре. - А здiбностi до шахiв є?
- Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров'ю шкодить, зiтхнула Соломiя Олексiївна. - Якби вiн покинув... Може б, ти...
Сергiй Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на пiвсловi. Тiльки цiєї митi згадала: вiн же затятий шахiст! Це ж шахи спричинилися тодi до розриву... В уявi висвiтилась миттєва сценка - вони спiзнюються на концерт, а Сергiй дограє якусь "принципову" партiю. Вона спаленiла: тобi шахи дорожчi вiд мене! Тодi навiть вухом не повiв, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив'язав, але не на ту наскочив...
Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергiєвi Антоновичу защемiла згадка, та напевне ж, бо й вiн зiтхнув глибоко й значливо.
Нервово зателенькав дзвоник.
- Це вiн, - пiдхопилась Соломiя Олексiївна.
До вiтальнi заглянув кучмастий височенький хлопець, привiтався i одразу причинив дверi. Не бiльше, як через двi-три секунди з його кiмнати почулися рiзкi, iстеричнi голоси.
- Я такого ще не чув, - знизав плечима Сергiй Антонович. - Наче записана бiйка.
- Напевне програв. Завжди отак...
Сергiй Антонович устав iз-за столу i попрямував до Сергiйкової кiмнати. Музика стихла.
Дерева за вiкном потемнiли, Соломiя Олексiївна ввiмкнула свiтло i почала прибирати зi столу. В Сергiйковiй кiмнатi теж засвiтилося,- видно було золотисту стежечку пiд його дверима. "Ну, що ж, нехай познайомляться... - думала Соломiя Олексiївна, - два Сергiї..." Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кiмнати - Сергiй Антонович i Сергiйко сидiли один проти одного за столиком, схилившись над шахiвницею. Усмiхнулась нервово:
- Тобi, значить, шахи дорожчi...
Сергiй Антонович глянув на неї, наче звiдкись здалеку, i знову втупив очi на картатi простори шахiвницi, де кипiв мовчазний бiй двох армiй. Чи вiн пригадав цi слова?
- Ну, то як справи? - Соломiя Олексiївна присiла на канапу.
- Не заважайте, мамо, - обiзвався Сергiйко, не повертаючи голови. - Я готуюсь до республiканських змагань.
- А сьогоднi програв?
Сергiйко, невдоволено засопiвши, пiдпер голову руками i невiдривно дивився на шахiвницю.
- Нi, вiн не програв, - вiдповiв за нього Сергiй Антонович.
- Але ж прийшов явно розстроєний.
- Та то нiчия зiпсувала йому настрiй.
- Є чого переживати!
- Сергiйко хотiв виграти - ось у чому рiч.
Перемовляючись, Сергiй Антонович робив ходи i хвилин через десять змушений був припинити опiр.
- Вiтаю, - потиснув руку Сергiйковi, - молодчина, це була тонка комбiнацiя!
Сергiйко сяяв, Соломiї Олексiївнi теж було радiсно. "Коли б вiн знав, у кого виграв! - думала схвильована мати. - Коли б вiн тiльки знав..."
Потiм Сергiйко показав ту злощасну партiю, яка не далась йому i так зiпсувала настрiй.
Сергiй Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицiю, тодi разом iз Сергiйком почав розглядати варiанти. Малий чудово пам'ятав партiю i кожного разу вiдновлював її на шахiвницi етап за етапом. Його прохiдний пiшак дiйшов до сьомої горизонталi, один крок - i це вже ферзь!
- Я завагався, - нiяково посмiхнувся хлопець, - чи пiдтримувати цього пiшака, чи виводити коня на кращу позицiю...
- I вирiшив?..
- Ну... розумiєте... це ж мiг бути другий ферзь! Я послав ферзя на пiдтримку, ну, а чорнi почали шахати... вiчний шах.
- Запам'ятай, мiй юний друже, - на все життя запам'ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варiант, - мiркував Сергiй Антонович, ставлячи того пiшака у ферзi.
- То чорний ферзь одразу його й забирає!
- Нехай бере, а тодi бiлий кiнь вiдходить iз шахом i перекриває дорогу ферзю. Вiддавши того пiшака, ти змусив би чорного ферзя вiдiйти на пасивну позицiю. Дивись, тепер про вiчний шах вiн i мрiяти не може, а в тебе ось ще одна прохiдна по вертикалi "а"...
Юний шахiст запустив п'ятiрню в свою кучму.
- Точно!.. I чому я... чому завагався?
Соломiя Олексiївна, хоч не уявляла перипетiй боротьби на шахiвницi, уважно дослухалася до розмови. В цi хвилини їй стало ясно, можна сказати, вiдкрилося: Сергiйко природжений шахiст, i тут уже нiчого не вдiєш.
А Сергiй Антонович то запитаннями, то мимохiть кинутим зауваженням пiдводив бесiду до головного: треба виробити в собi рiшучiсть, силу волi, тодi не будеш спотикатись на рiвному. В шаховiй грi часто складаються такi ситуацiї, що один смiливий хiд може вирiшити долю партiї.
- Я розумiю... - Сергiйко то зчiплював, то розчiплював пальцi, - але... важко якось вирiшити...
- Як на тому роздорiжжi, - усмiхнувся Сергiй Антонович. - Пiдеш лiворуч - натрапиш на змiя, пiдеш праворуч - здибаєшся ще з якимось монстром...
- Та вiн ось як пiдросте... - почала Соломiя Олексiївна, але Сергiйко запально перебив:
- Наче я маленький... Я вже вищий за вас!
- Ну, добре, добре, - усмiхнулась мама, - я мала на увазi життєвий досвiд.
- Який ще там досвiд? Аби говорити...
Сергiй Антонович по-змовницькому пiдморгнув до Соломiї Олексiївни:
- Такi юнаки, як Сергiйко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?
- Та згоден, але...
Сергiй Антонович вийняв з бокової кишенi масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато бiльша вiд звичайних. Верхня частина її ребриста - тонкi стрiли летять угору. Такої Сергiйко ще не бачив.
- Я дослiджую психiчнi явища, - сказав Сергiй Антонович, пiднявши металеву дивовижу над столом. - У верхнiй частинi цiєї ручки вмiщено бiорезонатор - це якраз те, що потрiбно тобi, особливо у важкi моменти. Вiзьми, це тобi подарунок вiд мене.
- Дякую!
Сергiйко, не стримуючи радостi, почав розглядати ручку, клацав спусковим механiзмом, кнопка якого втоплювалась збоку посерединi.
- Звичайно, цiлковитої гарантiї нема, - провадив далi Сергiй Антонович, - але чотири партiї з п'яти - виграєш. Звiсна рiч, при умовi, що ти пiдвищуватимеш свою майстернiсть. Цей прилад нiчого тобi не пiдкаже, це не комп'ютер. Вiн тiльки пiдсилює процес думання.
Сергiйко прискалив око:
- А ви ж ось програли...
- Я не тримав її в руках, вона була в кишенi.
- Ну, то перевiрте, - порадила Соломiя Олексiївна.
- Давайте? - Сергiйко почав похапцем розставляти фiгури, немов боячись, що Сергiй Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, i вони почали. Помiтивши похибки партнера у дебютi, Сергiйко подумав: "Усе, тепер нiякий бiорезонатор не допоможе". Вiн володiв iнiцiативою, поступово нарощував позицiйну перевагу. Зав'язався складний вузол, i Сергiй Антонович надовго замислився. Його пальцi - то великий, то вказiвний, погладжували ручку, вертiли її на всi боки. У тишi кiмнати вiдчувалося напруження, навiть Соломiя Олексiївна невiдривно дивилася на шахiвницю. А Сергiйко аж подих затамував - бачив два можливi ходи, i кожен вигiдний для нього. "Ану ж, ану ж, чи допоможе бiорезонатор, - билася думка в радiсному передчуттi. - Якщо вiн так..." Але Сергiй Антонович пiшов зовсiм не так, цiлком несподiвано. Юний шахiст похолов: якщо прийняти жертву ферзя - матує кiнь, а не прийняти - матує той таки ферзь.
- Ну, що ж... - хлопець похнюпився. - Здав. Але це ж випадок.
Вражена Соломiя Олексiївна порадила зiграти ще. I знову Сергiй Антонович, який тримав ручку, перемiг.
- Ану тепер ти, Сергiйку, вiзьми бiорезонатор! - не могла вгамуватись Соломiя Олексiївна. - Цiкаво, як вiн подiє в твоїх руках...
Сергiйко виграв. Тепер у нього сумнiву не було: пристрiй дiяв ефективно.
- Отже, смiливо користуйся нею, - сказав Сергiй Антонович, - нiчого недозволеного тут нема. Це не комп'ютер, який розраховує ходи, не збудник. Бiорезонатор лише допомагає зосередитись, зiбратися з думками. Записуй ходи i не випускай її з рук.
- Чудовий подарунок, правда? - усмiхнулася Соломiя Олексiївна.
Сергiйко насупив брови, демонструючи стриманiсть. Авжеж, хiба вiн хлопчисько, чи що?
2
Прес-конференцiя, на якiй Сергiй Антонович зробив повiдомлення про телепатичнi дослiдження, вiдбувалась у невеличкому iнститутському залi, отож, стоячи за кафедрою, вiн бачив кожне обличчя. Одне - овальне з бистрими очима, що так i вп'ялися в нього, - здалося йому знайомим. У своєму докладному виступi вчений торкнувся всiх аспектiв проблеми, i запитань було небагато. Кiлька разiв хльоснули по очах тоненькi блискавки блiцiв, професор на закiнчення подякував за увагу i, склавши свої папери в теку, зiйшов з помосту. Жiночка з овальним обличчям рушила йому назустрiч. Звичайно, вiн одразу впiзнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата i так само скалила зуби.
- Здрастуй, Оленько! - Сергiй Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку. - А я дивлюся: ти чи не ти?
- Я, Сергiєчку, дорогий, власною персоною! Бач, помiняла скальпель на перо, працюю в медичному журналi, i коли почула, що ти... Грандiозно, Сергiєчку, епохальне вiдкриття!
- А менi пiсля повернення з Гiмалаїв щастить на зустрiчi. Днями був у Соломiї, а сьогоднi ось ти...
- Таки не втерпiв, провiдав? - в її очах на мить хилитнулись жовтi вогники.
- Ну, а як же... - розвiв руками Сергiй Антонович.
- Стара любов не забувається... - хитнула головою Оля. - Ну, а як же там твiй синок - уже, мабуть, парубiйко?
Цi слова, вимовленi звичайнiсiньким, буденним тоном, оглушили Сергiя Антоновича, Олечка сказала ще щось, вiн не почув, голова йому загудiла, як великий дзвiн, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергiйко. А вiн Сергiй. Он воно що! Соломiя...
Ольга торгала його за рукав, а вiн уже не мiг одiрватися вiд того видива. Нарештi отямився, сказав з пiднесенням:
- О, Сергiйко вже менi по плечi! Грали з ним у шахи. Знаєш...
Та Ольга втратила iнтерес до цiєї теми, вона й спитала принагiдно, тiльки щоб вивiдати, що в них та як, бо в Соломiї iнтерв'ю не вiзьмеш неговiрка, замкнута, ще може й вiдбрити. А Сергiй, бач, вiдвертий. Гарний чоловiк, i такий учений - тiльки подумати! I знову до Соломiї...
Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергiй Антонович поквапливо глянув на годинника i рушив до виходу, та так енергiйно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.
- Ти менi пробач, Оленько, поспiшаю. Дуже радий, що зустрiлись, але бiжу, бiжу. Бувай. - Уже на сходах обернувся i гукнув: - Дзвони!
На тротуарi мало не налетiв на якусь жiнку, до перехрестя, де стояли телефоннi будки, бiг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього двi копiйки i не з'єднав з квартирою Соломiї. Хмикнувши, Сергiй Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третiй... Монеток уже не було. Подався в гастроном розмiняти, але бiля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрiчкою. Одне слово, все дiялося за класичним законом падiння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломiя не одразу впiзнала.
- Слухай... я на Хрещатику...
- Хто це?
- Не впiзнала? Це ж я!..
- Куди ви дзвоните?
- Це я, Соломiє, Сергiй...
- Ти? - її здивований голос звучав для нього музикою. - Що сталося?
- Та сталося. Давай зустрiнемось на Володимирськiй, розповiм. I виставку квiтiв побачимо.
- А де саме?
- Отам, де зустрiчались... у першiй молодостi!
Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрiлися в ажурнiй альтанцi, що приткнулася на крутому зламi верхньої тераси. Звiдси вони не раз i не двiчi милувались краєвидом Подолу, блакитним Днiпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.
- Скiльки рокiв... i ти мовчала?
Вона мовчала й зараз. Довго сидiли, не проронивши й слова. Нарештi Соломiя озвалась:
- А ти помiтив, що вiн на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республiканському турнiрi школярiв Сергiйко зайняв перше мiсце!
- Я на це сподiвався, вiн здiбний.
- Та здiбностi, може, в нього i є, а головне - твiй подарунок...
Сергiй Антонович усмiхнувся:
- Розкрию тобi секрет, тiльки гляди - нi слова Сергiйковi. Я йому сам потiм скажу. То звичайнiсiнька ручка, нiякого пристрою в нiй немає.
- Психологiчний експеримент?
- Авжеж.
- Ну, що ж, вiтаю, i цей вдався.
- Якби менi ще вдалося...
- I ти не знаєш? Не впевнений?
- Нi.
- А ще телепат... - Соломiя притулила долонi йому до щiк i поцiлувала. Як колись. Як за першої молодостi!
Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...
Подарунок телепата
1
- Ну, то як же ваш експеримент? - спитала Соломiя Олексiївна, пораючись бiля невеликого круглого столика, що стояв бiля розчиненого вiкна. її красивi нiжнi руки так i пурхали над бiлою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервiз, то тарiлки. Сергiй Антонович так задивився на тi руки, що й не обiзвався. - Телепатiя, здається, вийшла тепер на переднiй край? - провадила господиня. Гiсть зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. "Така ж, як i тодi, хоч нам уже пiшов четвертий десяток... - промайнула щемлива думка. - Вишня в цвiту". Уголос промовив:
- Так, телепатiя, можна сказати, наука модна. Явища, пов'язанi з людською психiкою, цiкавлять багатьох. Але...
- Що "але"? - обернулась Соломiя Олексiївна, i це знову нагадало йому студентськi роки. Отакий погляд був у неї й тодi - вiдкритий i бистрий. Тiльки була ближчою...
- Але я й зараз не можу "прочитати" твоїх думок!
Соломiїне обличчя освiтилося усмiшкою:
- Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?
- Якi там жарти... - Сергiй Антонович зiтхнув, хотiв щось сказати, але, певне, передумав. Пiдвiвся з крiсла i заходив по кiмнатi, гамуючи хвилювання. - А справдi, якби я... Знаєш, нам ще дуже далеко до розумiння феномену психiчного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психiка людини, як той мiраж, - наблизишся до нього, а вiн i розтав...
- Це так, - i собi зiтхнула Соломiя Олексiївна, - пiд мiкроскопом психiки не побачиш. - Раптом сплеснула руками: - Бач, а про твої квiти забула!
На ходу скидаючи фартушка, заспiшила на кухню. Незабаром поставила на стiл кришталеву вазу з трояндами.
- Отепер можна й сiдати. Прошу, дорогий госте!
Сергiй Антонович iз самого початку почувався в своїй корзинi, як кажуть англiйцi, Соломiю ж Олексiївну його несподiваний вiзит вибив з рiвноваги. Те, що вiн - видатний учений, це її зовсiм не хвилює, на стрiчцi пам'ятi замиготiли iншi кадри... Колись удвох мрiяли про спiльне життя... Скiльки ж це вони не бачились? Сергiйко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять...
За столом почалися, звичайно, спогади, i поступово прiрва часу вужчала, сходилася. Сергiй Антонович делiкатно проминав її невдале замiжжя, може, не хотiв розвередити свою давню рану? - а все згадував веселi випадки iз студентського життя, розпитував про роботу.
- I все-таки - як ваш експеримент? - нагадала Соломiя Олексiївна. Адже в пресi ще нiчого не було.
- Матерiали обробляються, як сказано в повiдомленнi, - розвiв руками вчений.
- То ж поки до вас доб'ються кореспонденти...
Експеримент, в якому брав участь Сергiй Антонович, дав справдi дивовижнi наслiдки.
- Розумiєш, Соломiє, нам пощастило знайти кiлька нервових точок планети...
- Не розумiю.
- Чесно кажучи, нам i самим це ще не ясно, i ота фраза: "матерiали обробляються" аж нiяк не вiдписка. Якщо ти цiкавишся...
Авжеж, Соломiя Олексiївна цiкавилась. Не в її характерi питати "для годиться". Коло її зацiкавлень не обмежувалося нейрохiрургiєю, якою вона займалася в науково-дослiдному iнститутi.
Смакуючи запахущий чай, Сергiй Антонович, хоч i уривками i не послiдовно, розповiв про той експеримент майже все. Суть його полягала ось у чому. Прихильники телепатiї - науки про безпосередню передачу думок вирiшили провести експеримент у глобальному масштабi. В основу поклали геометричнi принципи - були визначенi точки симетрiї схiдної пiвкулi, куди й вiдправились учасники експерименту. Наслiдок перевершив усякi сподiвання: сiм точок iз дев'яти встановили зв'язок! Вони по черзi то приймали, то передавали iнформацiю за допомогою самої тiльки думки. I це - на вiдстанi в десятки тисяч кiлометрiв.
- Неймовiрно... - прошепотiла Соломiя Олексiївна, коли Сергiй Антонович замовк i загадково посмiхнувся. - Без телефону, радiо чи якихось iнших засобiв... Дивовижно! - Вона зiжмакала салфетку та так i тримала в руцi. Знаєш, коли б про це розповiв хтось iнший, а не ти, я б не повiрила...
- Я б, мабуть, теж не повiрив, якби сам не "перемовлявся", - хитнув головою Сергiй Антонович, i в його густiй русявiй шевелюрi Соломiя Олексiївна помiтила срiбнi нитки. - Та що це ми все про науку...
- Незвичайнi явища завжди мають притягальну силу.
- Розкажи краще, як ти живеш?
Щiлина часу, яка роздiляла їх, зовсiм не зникала та й не могла зникнути, i вiн перекидав мiсток через прiрву. Десь у глибинi душi вiдчував: двi геометричнi точки поєднати легше, нiж двох людей.
- Та отак i живу. Син росте. Робота захоплює - нема коли i вгору глянути.
Роки лягли їй на плечi, уже Соломiя не така жвава, трохи обважнiла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очi її повнi того особливого блиску, який завжди вабив Сергiя.
- Непокоїть мене Сергiйко.
В кожному словi про сина бринiло трепетне материнське почуття, в якому було i захоплення його здiбностями, i невдоволення поведiнкою, i тривога про здоров'я.
- Нестiйка нервова система... Особливо гострi стресовi стани, коли програє в шахи.
- Честолюбний, - обiзвався Сергiй Антонович, беручи яблуко. - Це добре. - А здiбностi до шахiв є?
- Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров'ю шкодить, зiтхнула Соломiя Олексiївна. - Якби вiн покинув... Може б, ти...
Сергiй Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на пiвсловi. Тiльки цiєї митi згадала: вiн же затятий шахiст! Це ж шахи спричинилися тодi до розриву... В уявi висвiтилась миттєва сценка - вони спiзнюються на концерт, а Сергiй дограє якусь "принципову" партiю. Вона спаленiла: тобi шахи дорожчi вiд мене! Тодi навiть вухом не повiв, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив'язав, але не на ту наскочив...
Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергiєвi Антоновичу защемiла згадка, та напевне ж, бо й вiн зiтхнув глибоко й значливо.
Нервово зателенькав дзвоник.
- Це вiн, - пiдхопилась Соломiя Олексiївна.
До вiтальнi заглянув кучмастий височенький хлопець, привiтався i одразу причинив дверi. Не бiльше, як через двi-три секунди з його кiмнати почулися рiзкi, iстеричнi голоси.
- Я такого ще не чув, - знизав плечима Сергiй Антонович. - Наче записана бiйка.
- Напевне програв. Завжди отак...
Сергiй Антонович устав iз-за столу i попрямував до Сергiйкової кiмнати. Музика стихла.
Дерева за вiкном потемнiли, Соломiя Олексiївна ввiмкнула свiтло i почала прибирати зi столу. В Сергiйковiй кiмнатi теж засвiтилося,- видно було золотисту стежечку пiд його дверима. "Ну, що ж, нехай познайомляться... - думала Соломiя Олексiївна, - два Сергiї..." Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кiмнати - Сергiй Антонович i Сергiйко сидiли один проти одного за столиком, схилившись над шахiвницею. Усмiхнулась нервово:
- Тобi, значить, шахи дорожчi...
Сергiй Антонович глянув на неї, наче звiдкись здалеку, i знову втупив очi на картатi простори шахiвницi, де кипiв мовчазний бiй двох армiй. Чи вiн пригадав цi слова?
- Ну, то як справи? - Соломiя Олексiївна присiла на канапу.
- Не заважайте, мамо, - обiзвався Сергiйко, не повертаючи голови. - Я готуюсь до республiканських змагань.
- А сьогоднi програв?
Сергiйко, невдоволено засопiвши, пiдпер голову руками i невiдривно дивився на шахiвницю.
- Нi, вiн не програв, - вiдповiв за нього Сергiй Антонович.
- Але ж прийшов явно розстроєний.
- Та то нiчия зiпсувала йому настрiй.
- Є чого переживати!
- Сергiйко хотiв виграти - ось у чому рiч.
Перемовляючись, Сергiй Антонович робив ходи i хвилин через десять змушений був припинити опiр.
- Вiтаю, - потиснув руку Сергiйковi, - молодчина, це була тонка комбiнацiя!
Сергiйко сяяв, Соломiї Олексiївнi теж було радiсно. "Коли б вiн знав, у кого виграв! - думала схвильована мати. - Коли б вiн тiльки знав..."
Потiм Сергiйко показав ту злощасну партiю, яка не далась йому i так зiпсувала настрiй.
Сергiй Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицiю, тодi разом iз Сергiйком почав розглядати варiанти. Малий чудово пам'ятав партiю i кожного разу вiдновлював її на шахiвницi етап за етапом. Його прохiдний пiшак дiйшов до сьомої горизонталi, один крок - i це вже ферзь!
- Я завагався, - нiяково посмiхнувся хлопець, - чи пiдтримувати цього пiшака, чи виводити коня на кращу позицiю...
- I вирiшив?..
- Ну... розумiєте... це ж мiг бути другий ферзь! Я послав ферзя на пiдтримку, ну, а чорнi почали шахати... вiчний шах.
- Запам'ятай, мiй юний друже, - на все життя запам'ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варiант, - мiркував Сергiй Антонович, ставлячи того пiшака у ферзi.
- То чорний ферзь одразу його й забирає!
- Нехай бере, а тодi бiлий кiнь вiдходить iз шахом i перекриває дорогу ферзю. Вiддавши того пiшака, ти змусив би чорного ферзя вiдiйти на пасивну позицiю. Дивись, тепер про вiчний шах вiн i мрiяти не може, а в тебе ось ще одна прохiдна по вертикалi "а"...
Юний шахiст запустив п'ятiрню в свою кучму.
- Точно!.. I чому я... чому завагався?
Соломiя Олексiївна, хоч не уявляла перипетiй боротьби на шахiвницi, уважно дослухалася до розмови. В цi хвилини їй стало ясно, можна сказати, вiдкрилося: Сергiйко природжений шахiст, i тут уже нiчого не вдiєш.
А Сергiй Антонович то запитаннями, то мимохiть кинутим зауваженням пiдводив бесiду до головного: треба виробити в собi рiшучiсть, силу волi, тодi не будеш спотикатись на рiвному. В шаховiй грi часто складаються такi ситуацiї, що один смiливий хiд може вирiшити долю партiї.
- Я розумiю... - Сергiйко то зчiплював, то розчiплював пальцi, - але... важко якось вирiшити...
- Як на тому роздорiжжi, - усмiхнувся Сергiй Антонович. - Пiдеш лiворуч - натрапиш на змiя, пiдеш праворуч - здибаєшся ще з якимось монстром...
- Та вiн ось як пiдросте... - почала Соломiя Олексiївна, але Сергiйко запально перебив:
- Наче я маленький... Я вже вищий за вас!
- Ну, добре, добре, - усмiхнулась мама, - я мала на увазi життєвий досвiд.
- Який ще там досвiд? Аби говорити...
Сергiй Антонович по-змовницькому пiдморгнув до Соломiї Олексiївни:
- Такi юнаки, як Сергiйко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?
- Та згоден, але...
Сергiй Антонович вийняв з бокової кишенi масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато бiльша вiд звичайних. Верхня частина її ребриста - тонкi стрiли летять угору. Такої Сергiйко ще не бачив.
- Я дослiджую психiчнi явища, - сказав Сергiй Антонович, пiднявши металеву дивовижу над столом. - У верхнiй частинi цiєї ручки вмiщено бiорезонатор - це якраз те, що потрiбно тобi, особливо у важкi моменти. Вiзьми, це тобi подарунок вiд мене.
- Дякую!
Сергiйко, не стримуючи радостi, почав розглядати ручку, клацав спусковим механiзмом, кнопка якого втоплювалась збоку посерединi.
- Звичайно, цiлковитої гарантiї нема, - провадив далi Сергiй Антонович, - але чотири партiї з п'яти - виграєш. Звiсна рiч, при умовi, що ти пiдвищуватимеш свою майстернiсть. Цей прилад нiчого тобi не пiдкаже, це не комп'ютер. Вiн тiльки пiдсилює процес думання.
Сергiйко прискалив око:
- А ви ж ось програли...
- Я не тримав її в руках, вона була в кишенi.
- Ну, то перевiрте, - порадила Соломiя Олексiївна.
- Давайте? - Сергiйко почав похапцем розставляти фiгури, немов боячись, що Сергiй Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, i вони почали. Помiтивши похибки партнера у дебютi, Сергiйко подумав: "Усе, тепер нiякий бiорезонатор не допоможе". Вiн володiв iнiцiативою, поступово нарощував позицiйну перевагу. Зав'язався складний вузол, i Сергiй Антонович надовго замислився. Його пальцi - то великий, то вказiвний, погладжували ручку, вертiли її на всi боки. У тишi кiмнати вiдчувалося напруження, навiть Соломiя Олексiївна невiдривно дивилася на шахiвницю. А Сергiйко аж подих затамував - бачив два можливi ходи, i кожен вигiдний для нього. "Ану ж, ану ж, чи допоможе бiорезонатор, - билася думка в радiсному передчуттi. - Якщо вiн так..." Але Сергiй Антонович пiшов зовсiм не так, цiлком несподiвано. Юний шахiст похолов: якщо прийняти жертву ферзя - матує кiнь, а не прийняти - матує той таки ферзь.
- Ну, що ж... - хлопець похнюпився. - Здав. Але це ж випадок.
Вражена Соломiя Олексiївна порадила зiграти ще. I знову Сергiй Антонович, який тримав ручку, перемiг.
- Ану тепер ти, Сергiйку, вiзьми бiорезонатор! - не могла вгамуватись Соломiя Олексiївна. - Цiкаво, як вiн подiє в твоїх руках...
Сергiйко виграв. Тепер у нього сумнiву не було: пристрiй дiяв ефективно.
- Отже, смiливо користуйся нею, - сказав Сергiй Антонович, - нiчого недозволеного тут нема. Це не комп'ютер, який розраховує ходи, не збудник. Бiорезонатор лише допомагає зосередитись, зiбратися з думками. Записуй ходи i не випускай її з рук.
- Чудовий подарунок, правда? - усмiхнулася Соломiя Олексiївна.
Сергiйко насупив брови, демонструючи стриманiсть. Авжеж, хiба вiн хлопчисько, чи що?
2
Прес-конференцiя, на якiй Сергiй Антонович зробив повiдомлення про телепатичнi дослiдження, вiдбувалась у невеличкому iнститутському залi, отож, стоячи за кафедрою, вiн бачив кожне обличчя. Одне - овальне з бистрими очима, що так i вп'ялися в нього, - здалося йому знайомим. У своєму докладному виступi вчений торкнувся всiх аспектiв проблеми, i запитань було небагато. Кiлька разiв хльоснули по очах тоненькi блискавки блiцiв, професор на закiнчення подякував за увагу i, склавши свої папери в теку, зiйшов з помосту. Жiночка з овальним обличчям рушила йому назустрiч. Звичайно, вiн одразу впiзнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата i так само скалила зуби.
- Здрастуй, Оленько! - Сергiй Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку. - А я дивлюся: ти чи не ти?
- Я, Сергiєчку, дорогий, власною персоною! Бач, помiняла скальпель на перо, працюю в медичному журналi, i коли почула, що ти... Грандiозно, Сергiєчку, епохальне вiдкриття!
- А менi пiсля повернення з Гiмалаїв щастить на зустрiчi. Днями був у Соломiї, а сьогоднi ось ти...
- Таки не втерпiв, провiдав? - в її очах на мить хилитнулись жовтi вогники.
- Ну, а як же... - розвiв руками Сергiй Антонович.
- Стара любов не забувається... - хитнула головою Оля. - Ну, а як же там твiй синок - уже, мабуть, парубiйко?
Цi слова, вимовленi звичайнiсiньким, буденним тоном, оглушили Сергiя Антоновича, Олечка сказала ще щось, вiн не почув, голова йому загудiла, як великий дзвiн, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергiйко. А вiн Сергiй. Он воно що! Соломiя...
Ольга торгала його за рукав, а вiн уже не мiг одiрватися вiд того видива. Нарештi отямився, сказав з пiднесенням:
- О, Сергiйко вже менi по плечi! Грали з ним у шахи. Знаєш...
Та Ольга втратила iнтерес до цiєї теми, вона й спитала принагiдно, тiльки щоб вивiдати, що в них та як, бо в Соломiї iнтерв'ю не вiзьмеш неговiрка, замкнута, ще може й вiдбрити. А Сергiй, бач, вiдвертий. Гарний чоловiк, i такий учений - тiльки подумати! I знову до Соломiї...
Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергiй Антонович поквапливо глянув на годинника i рушив до виходу, та так енергiйно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.
- Ти менi пробач, Оленько, поспiшаю. Дуже радий, що зустрiлись, але бiжу, бiжу. Бувай. - Уже на сходах обернувся i гукнув: - Дзвони!
На тротуарi мало не налетiв на якусь жiнку, до перехрестя, де стояли телефоннi будки, бiг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього двi копiйки i не з'єднав з квартирою Соломiї. Хмикнувши, Сергiй Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третiй... Монеток уже не було. Подався в гастроном розмiняти, але бiля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрiчкою. Одне слово, все дiялося за класичним законом падiння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломiя не одразу впiзнала.
- Слухай... я на Хрещатику...
- Хто це?
- Не впiзнала? Це ж я!..
- Куди ви дзвоните?
- Це я, Соломiє, Сергiй...
- Ти? - її здивований голос звучав для нього музикою. - Що сталося?
- Та сталося. Давай зустрiнемось на Володимирськiй, розповiм. I виставку квiтiв побачимо.
- А де саме?
- Отам, де зустрiчались... у першiй молодостi!
Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрiлися в ажурнiй альтанцi, що приткнулася на крутому зламi верхньої тераси. Звiдси вони не раз i не двiчi милувались краєвидом Подолу, блакитним Днiпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.
- Скiльки рокiв... i ти мовчала?
Вона мовчала й зараз. Довго сидiли, не проронивши й слова. Нарештi Соломiя озвалась:
- А ти помiтив, що вiн на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республiканському турнiрi школярiв Сергiйко зайняв перше мiсце!
- Я на це сподiвався, вiн здiбний.
- Та здiбностi, може, в нього i є, а головне - твiй подарунок...
Сергiй Антонович усмiхнувся:
- Розкрию тобi секрет, тiльки гляди - нi слова Сергiйковi. Я йому сам потiм скажу. То звичайнiсiнька ручка, нiякого пристрою в нiй немає.
- Психологiчний експеримент?
- Авжеж.
- Ну, що ж, вiтаю, i цей вдався.
- Якби менi ще вдалося...
- I ти не знаєш? Не впевнений?
- Нi.
- А ще телепат... - Соломiя притулила долонi йому до щiк i поцiлувала. Як колись. Як за першої молодостi!
Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...