Элвин Брукс Уайт. Стюарт Маля – хлопчик-мишеня

Елвін Брукс Байт
Стюарт Маля хлопчик-мишеня

Розділ 1
У зливному отворі

   Коли у пані Фредерік Сі Маляти знайшовся другий синочок, усім упало в око, що росточку в нього не більше, ніж у миші. Як по правді, то ця дитинка, хоч з якого боку подивися, була миша мишею! Поміряли – лише п'ять сантиметрів росту, «із хвостиком». Але ні-ні, хвоста йому не міряли, хоча… і хвостик у крихітного синочка таки був!
   І носик гостренький, достоту мишачий, і вусики стирчали, і все воно було таке маленьке-сіреньке – ну геть тобі мишеня! Не прожив той синочок і кількох днів на світі, а вже дріботів туди-сюди, мов мишка. Спитаєте, а чи було в ньому бодай щось людське? Аякже! Він умів ходити на задніх лапках, мов люди на своїх ногах, а ще залюбки носив сірого капелюха й хвацько підпирався невеличким ціпочком. І небавом заговорив – та там такою шпаркою англійщиною! Пан та пані Малята дали йому ім'я – Стюарт. А пані Маля зладнала йому малесеньке ліжечко – з цигаркової коробки та чотирьох прищепок для білизни.
 

 
   На відміну від чи не всіх людських дітей, Стюарт як тільки народився, так і пішов – подріботів на своїх ноженятах. Коли йому виповнився тиждень, він навчився вилазити на лампи, видряпуючись по шнуру. Пані Маля одразу переконалася, що ті дитячі одежинки, яких вона надбала заздалегідь, Стюартові не годяться, то й пошила йому гарненького блакитного вовняного костюмчика із кишеньками, де б йому носити свого носовичка, якісь гроші та ключі. Кожного ранку, ще поки Стюарт не одягнувся, пані Маля заходила до його кімнати і зважувала синочка-мишочка на маленьких терезах, призначення яких насправді було зважувати листи. Коли він знайшовся, батьки ще могли відіслати його куди-небудь у найліпшому конверті вартістю в три центи, але тато й мама відмахнулися від такої ідеї та й вирішили: краще хай залишається! Одначе коли малюнкові виповнився місяць, а ваги він не набрав і десяти грамів, його матуся не на жарт занепокоїлась і послала по лікаря.
 

 
   Лікар був у захваті від Стюарта й сказав, що далеко не кожна американська родина може похвалитися мишеням як членом сім'ї. Він зміряв Стюартову температуру: 37°! Але мовив: «Нормальна, як для миші!» А ще медик послухав Стюартові легені й сердечко і цілком серйозно позазирав у його вушка, присвічуючи собі ліхтариком. (Бо не всякий лікар здатен подивитися миші в вуха й не засміятись).
   – Здоровеньке мишеня, нівроку йому! – виснував лікар, чим вельми потішив матусю, пані Маля. А наостанок, уже з порога, весело порадив: – Добре годуйте його, то ще й підросте вам!
 
   Родина Малят мешкала в затишному будиночку, що тулився до одного нью-йоркського парку. Щоранку сонячне світло заливало східні вікна, будячи сім'ю, тож усі Малята були зазвичай рано на ногах. Стюарт часто виручав своїх батьків і старшого брата Джорджа – саме завдяки тому, що був хлопчиком-мишеням і міг пролізти у всяку шпарину. Його й умовляти не треба було – він залюбки виконував делікатні доручення. Одного разу пані Маля мила ванну, після того як пан Маля там покупався, і з її пальця зісковзнув перстень. Господиня тільки охнула нажахано, а коштовність уже й зникла у зливному отворі.
   – Що ж мені тепер робити? – у відчаї скрикнула, мало не плачучи, пані Маля.
   – Коли б на твоєму місці був я, – порадив її старший син, Джордж, – то зробив би із пришпильки гачок, прив'язав би до нитки та й спробував виловити перстень.
   Так пані Маля і вчинила: зробила із пришпильки гачка, прив'язала до нитки й добрих півгодини силкувалася виловити персня. Але у зливнику було темно, а гачок так і норовив зачепитись за що-небудь інше, тільки не за персня.
   – Щось виходить? – поцікавився пан Маля, зазираючи до ванної кімнати.
   – Анічогісінько не виходить! – сердито повідомила пані Маля. – Перстень так глибоко провалився, що я ніяк не можу його вивудити.
   – А чом би нам не послати Стюарта по ту згубу? – запропонував господар. – То як, Стюарте, спробуєш?
   – Залюбки! – не вагаючись, зголосився маленький синочок. – Але спершу перевдягнуся у старі свої штанці. Певне, там, у тій дірці, дуже мокро.
   – Та лізь уже! – буркнув Джордж, якому трішечки прикро було, що не спрацювала його придумка з гачком.
   Ну а Стюарт, не довго думавши, тут-таки вліз у свої старі штанці. Оце ж він уже й готовий спуститися в ту дірку та пошукати там маминого персня. Але вирішив: краще буде здійснити спуск туди на шворці, яку триматиме за вільний кінець тато.
 

 
   – Як смикну тричі за шворку, то й витягайте мене! – розпорядився мишоподібний синочок.
   Пан Маля став у ванні навколішки, а Стюарт легко ковзнув по шворці вниз. Мить – і він зник у темному отворі. Спливла якась хвилина, і шворку тричі різко смикнули знизу. Тоді пан Маля обережно потягнув її вгору. Ось на спідньому кінці шворки показався, чіпко за неї тримаючись, Стюарт, а головне: на його шиї, мов обруч, сидів мамин перстень!
   – Ох, мій хоробрий маленький синочку! Дякую тобі! – тільки й мовила пані Маля, цілуючи Стюарта. Вона ним дуже пишалася.
   – І як воно там, унизу? – поцікавився пан Маля, якому завжди кортіло знати все про місця, де він не міг побувати.
   – Та все нормально, – відказав Стюарт.
 

 
   Але навіть без слів було видно, як він весь вимастився у слизький бруд, тож довелося малюнкові прийняти ванну, а потім іще й трохи освіжитися маминою фіалковою водою. Аж тоді до нього повернулося добре самопочуття. А вся родина: і мама, й тато, й брат – подумали: «Стюарт – просто чудо! Як легко впорався із таким складним завданням!»

Розділ 2
Домашні клопоти

   А ще з'ясувалося, що без Стюарта ну ніяк не йде гра в настільний теніс (чи то пінг-понг). Родина Малят дуже любила грати в настільний теніс, одначе м'ячики знай закочувалися то під крісло, то під диван, то під батарею опалення, і виходило так, що гравцям раз-у-раз доводилося нахилятись і діставати м'ячики з-під домашніх меблів. Стюарт швидко навчився доганяти м'ячики, і що то було за видовище, коли він, напружуючи всі свої сили, викочує тенісного м'ячика з-під гарячого радіатора, а піт градом ллється з його щік! Хлопчик-миш, звісно, був лише трохи вищий за м'ячик, тож мусив штовхати усією своєю вагою та силонькою, аби оте біле-кругле котилося вперед.
   Родина Малят мала у світлиці велике піаніно. Із ним усе було гаразд – ото тільки одна клавіша западала, не працювала як слід. Пані Маля казала, що, на її думку, це відбувається через вогку погоду, але як тут могла бути винною кепська погода, коли та клавіша западала ось уже чотири роки, а за цей час випало і багато-пребагато ясних, сонячних днів. Та хай там як, а клавіша весь час западала, завдаючи прикрощів кожному, хто хотів пограти на інструменті. Особливо прикро було Джорджеві, коли він брався зіграти досить жвавий «Танець із шарфом». І то саме Джордж придумав посадити Стюарта всередину в піаніно, аби той підіймав ушкоджену клавішу тієї секунди, коли на неї натискав піаніст. Нелегка то була робота для Стюарта, бо ж йому доводилося тулитись між повстяних молоточків, знай ухиляючись, щоб котрийсь не луснув його по голові. Але все одно Стюартові це дуже подобалося. Там, усередині піаніно, було страшенно цікаво, а що за азарт утікати від тих молоточків! А як гарно там гуркотіло! Бувало, як посидить там довше, то виповзає зовсім глухенький-ошелешений, от ніби з літака після тривалого перельоту, і нормальний слух повертався до нього аж за якусь часинку Пан і пані Малята часто перемовлялися стиха про Стюарта, коли того не було поруч, адже вони так і не оговталися від того потрясіння, що в їхній сім'ї народилася миша. Стюарт був такий крихітний, і через нього батьки мали купу клопотів. Пан Маля наполіг, щоб у розмовах ніколи не вживати слова «миша». А ще змусив пані Маля видерти з книжечки дитячих пісеньок сторінку з «Трьома Сліпими Мишенятами».
 

 
   – Я не хочу, щоб Стюарт уже зараз набрався всіляких страхів, – наголосив пан Маля. – Я не зможу спокійно жити, якщо мій синочок виросте, потерпаючи, коли б котрась селючка не відтяла йому хвоста ножем для різання м'яса. От через такі речі й сняться діткам страшні сни, коли вони облягаються на ніч!
   – Таки так, – відгукнулася пані Маля. – А почати нам слід, либонь, із отого різдвяного віршика: «Це ніч була перед Різдвом, Коли панує тиша, І не ворушиться ніхто – Ані найменша миша». Коли б не вразила прикро Стюарта ота принизлива характеристика миші як найменшої істоти!
   – Слушно! – погодився її чоловік. – Але що ж ми скажемо, коли дійдемо до четвертого рядка? Треба чимось замінити ту «мишу»! Ми ж не можемо просто проказати: «Це ніч була перед Різдвом, Коли панує тиша, І не ворушиться ніхто…» – та й замовкнути. Він відчує недоказаність – отже, треба підшукати іншу риму до слова «тиша».
   – Може, «гижа»? – запропонувала пані Маля.
   – Або «ані стара афіша»? – вигадав пан Маля.
   – А найкраще підійде рима «дише»! Тобто «немов ніхто й не дише»! – гукнув дорослим Джордж, що дослухався до розмови із протилежного кутка кімнати.
   Недовго думали – рішили: найкраще звучатиме, щоб без «миші», такий четвертий рядок: «…Немов ніхто й не дише». І коли стало наближатися Різдво, пані Маля обережно витерла останній рядок із «мишею», вписавши акуратно: «…Немов ніхто й не дише». Отож Стюарт відтоді завжди думав, що віршик від самого початку існував саме в такому вигляді:

 
Це ніч була перед Різдвом,
Коли панує тиша,
І не ворушиться ніхто,
Немов ніхто й не дише.
 

   Та найдужче непокоїла пана Маля мишача нірка в комірчині. Якісь миші були прогризли ту нірку ще в ті часи, коли родина Малят іще й не думала купувати цей будиночок, і відтоді ніхто й нічого не робив, аби тієї дірки-нірки не стало. Пан Маля аж ніяк не був певен, що за почуття переживе Стюарт, коли виявить мишачу нірку. Куди та нірка вела, він не мав жодного уявлення, і йому було моторошно від самої тільки думки, що котрогось недоброго дня Стюартові заманеться в ту нірку шаснути.
 

 
   – Зрештою, і вигляд у нього, майже в усьому, геть як у звичайнісінької миші, – поділився пан Маля своїми побоюваннями із дружиною. – А я ще не знав такої миші, якій би не кортіло шугнути в мишачу нірку!

Розділ 3
І як його умитись?

   Стюарт був рання пташка: підхоплювався уранці чи не щоразу перший. Це було таке приємне почуття: піднятися першим! Як це мило: тихі кімнати, книжки спочивають собі на поличках, а бліде світло сочиться у вікна… Свіжий дух нового дня… Взимку о цій порі було ще геть темно, коли малий хлопчик-миш вилазив зі свого ліжечка, змайстрованого з коробки з-під цигарок, і, бувало, тремтів від холоду, починаючи виконувати, все ще в піжамі, свої ранкові вправи. (Щоранку Стюарт по десять разів нахилявся так, щоб доторкнутися до пальців своїх ніг. Це було важливо, аби триматися в добрій формі. Адже так робив його старший брат Джордж, пояснюючи малому Стюартові, що завдяки такій руханці укріплюється прес живота і краще перетравлюється їжа.)
   А поробивши вправи, Стюарт накине на себе свого симпатичного вовняного халатика, міцно обв'яжеться пояском і рушить до ванної кімнати, нищечком проходячи довгим темним коридором повз кімнату мами й тата, повз комірчину з пилососом, далі повз Джорджеву кімнату й так до сходового майданчика, а вже звідти – до ванної.
 

 
   Звісно, у ванній на той момент іще темно, бо ж світло на ніч вимикається, але Стюартів тато подбав про це, привязавши довгу шворку до ланцюжка, за який більші члени родини смикали, щоб увімкнути чи вимкнути лампочку. Кінець шворки сягав до самої підлоги. Стюарт підскакував якомога вище й весь повисав на шворці: його маленької ваги цілком вистачало, щоб вимикач спрацював. Подивитися на це хлоп'я-мишеня, як воно розгойдується туди-сюди на шворочці, а поли його халатика метляються довкола його ніжок, то й подумаєш: ну геть тобі маленький братчик-ченчик сіпає за мотузку дзвона у своєму монастирі.
   А як же йому добутися до умивальника? Пан Маля, тато Стюарта, подбав і про це: мишоподібний синочок мав видиратися по невеличкій мотузяній драбинці. Джордж пообіцяв змайструвати для свого крихітного братика особливий мініатюрний умивальничок: лише три сантиметри заввишки, а вода б стікала туди з маленької гумової трубочки. Але Джордж завжди багато обіцяв, та мало виконував, бо забудькуватий був. Пообіцяє щось зладнати – і забуде! Отож Стюарт і надалі щоранку залюбки видирався по своїй крихітній драбинці до родинного умивальника, щоб умитися й почистити собі зубки. Пані Маля забезпечила його малесенькою, мов ляльковою, зубною щіткою, крихітним брусочком мила, ляльковим рушничком і ляльковим гребінцем (яким він розчісував свої вуса). Видершись на горішній щабель своєї драбинки, Стюарт діставав усе це туалетне причандалля з кишені свого халатика, викладав його рівненьким рядочком і брався до найтяжчого завдання: відкрити воду! Так, так, для хлопчика завбільшки з мишеня це була ой яка велика проблема. Після кількох невдалих спроб крутнути кран Стюарт урешті поскаржився татусеві.
   – Я легко можу дістатися до ручки крана, – пояснив він, – але у мене ніяк не виходить її повернути, бо я не маю в що впертися ногами!
   – Авжеж, я розумію, – відгукнувся тато. – Вся біда саме в цьому, й тут треба щось придумати.
   А Джордж, що намагався не пропустити ніде жодної розмови, почув і цю та й докинув і свої п'ять копійок: мовляв, як на його, Джорджа, думку, то слід змайструвати для Стюарта особливу підпору. Таке сказавши, старший братик поназносив до ванної всякого знаряддя: пилку, молотка, викрутку, шило, коробочку цвяхів, кілька дощок – і розгорнув там бурхливу діяльність, заявивши усім, що зараз сконструює підпору для Стюартових ноженят. Але за хвилину щось інше зацікавило Джорджа дужче, й він хутко зник, лишивши на підлозі ванної кімнати жахливий розгардіяш.
   Стюарт подивився, що робота гайном стоїть, і знову звернувся до тата.
   – Коли б мені підхожого молотка, то я б клепав по ближчому виступу ручки крана, аж поки він би трохи прокрутився, – сказав він.
 

 
   Тоді тато змайстрував для синочка-мізинчика невеличку киянку, і Стюарт, випробувавши цей дерев'яний молоточок, переконався: досить йому тричі щосили влупити ним по ручці крана – і задзюрчить тонесенька цівка води, якої, однак, йому цілком вистачить, аби почистити зубки й змочити рушничка. Тож відтоді він щоранку, видершись на край умивальника, розмахувався своєю киянкою і гатив по ручці крана, а інші члени родини, все ще дрімаючи у своїх ліжках, не могли не розчути дзвінкого тень-тень-тень Стюартової киянки – от ніби десь далеко-далеко кував якийсь коваль, і оте тень-тень-тень сповіщало їх: настав новий день, і Стюарт заходжується коло чищення своїх гострих зубенят.

Розділ 4
Повправлявся

   Одного чудового травневого ранку Стюарт, якому вже виповнилося три роки, підхопився, за звичкою, раненько, умився, вбрався, взяв свого капелюха, ціпка та й спустився по східцях до світлиці – побачити, що там робиться. Але там іще нікого не було – нікого, крім Сніжка, білого котика пані Маляти. Сніжок також полюбляв рано вставати, і цього ранку він просто вилежувався на килимку посеред кімнати, пригадуючи, як то йому велося, коли він був грайливим кошеням.
   – Доброго ранку! – чемно привітався Стюарт.
   – Привіт! – не надто привітно буркнув Сніжок. – І що тебе так рано сперло?
   – А таки рано, – погодився Стюарт, зиркнувши на годинник. – Іще тільки п'ять хвилин на сьому, але встав я бадьорий, то й подумав, чом би не спуститися вниз та не повправлятися трохи?
   – Як на мене, то ти вже доволі повправлявся, по саму зав'язку, поки бушував у ванній, грюкаючи киянкою та розбуркуючи всіх нас. І все, аби цівочкою води прополоскати собі ті нікчемні зубки. Як по правді, то там і чистити нічого. Хочеш побачити добренні зуби? То глянь на мої!
   І Сніжок роззявив пащу, вишкіривши два ряди блискучих білих – а гострих! – мов голки, зубів.
   – Дуже мило, – похвалив хлопчик-миш. – Але й мої не гірші, хоч і дрібненькі. А вправи я роблю на всьому, що тільки бачу. Закладаюся: мій прес міцніший, ніж у тебе!
   – А я закладаюся, що не міцніший, – заперечив кіт.
   – А я наполягаю на своєму, – затявся Стюарт. – У мене на животі мов сталеві джгути!
   – Нічого подібного, – пронявчав зануда Сніжок.
   Стюарт роззирнувся по кімнаті, шукаючи, на чому б тут показати Сніжкові, які міцні в нього м'язи живота. Ага, ось опущене жалюзі на східному вікні, й мотузка з кільцем звисає, мов трапеція! Оце підійде! Хлопчик-мізинчик видряпався на підвіконня і поклав на нього капелюха й ціпка.
   – Ось цього тобі точно не втнути! – кинув виклик котярі.
   Мить – і він, розігнавшись, стрибнув на те кільце, достоту як акробати роблять це в цирку. Хотів просто підтягнутися, але…
 

 
   Тут сталося щось таке, чого він ніяк не сподівався. Стюарт так розігнався, з такою силою впав на кільце, що жалюзі рушило! Пролунало гучне клац! – і жалюзі підскочило аж під стелю, потягнувши й Стюарта за собою і так щільно його вгорнувши, що малюк не міг навіть поворухнутись.
   – Свята вобло! – вигукнув Сніжок, приголомшений чи не так само, як і Стюарт Маля. – Ця пригода, либонь, відучить його хизуватися своїми м'язами.
   – Рятуйте! Випустіть мене! – пищало хлоп'я-мишеня, перелякане й добряче пом'яте в скрученому жалюзі. Воно там тільки й могло, що ледь-ледь дихати. Але голосок його лунав так тихо, що хто б його й почув. А Сніжок тільки вдоволено хихотів. Він недолюблював Стюарта, і його аніскілечки не хвилювало, що малючок опинився у тому скрутні й не може звідти вибратись, а тільки плаче й страждає від болю. Мав би Сніжок гайнути нагору й сказати панові та пані Малятам, що скоїлося внизу… але натомість недобрий кіт учинив щось вельми чудне. Роззирнувся надовкола, чи ніхто його не бачить, а тоді хап Стюартового капелюха та ціпочка в зуби й хутенько поніс їх у комірчину. Там він поклав ці речі перед мишачою ніркою!
 

 
   Перегодом, коли пані Маля зазирнула до комірчини й побачила Стюартові речі перед ніркою, вона так пронизливо зойкнула, що решта родини вмить прибігла до неї.
   – Це таки сталось! – тільки й мовила господиня крізь сльози.
   – Що сталось? – перепитав її пан Маля.
   – Стюарт поліз у нірку.

Розділ 5
Порятунок

   Джордж запропонував зняти підлогу в комірчині. Мить – і Стюартів старший брат вернувся з молотком, викруткою та льодорубом у руках.
   – Я вам здеру цю підлогу так швидко, що ви й не стямитесь! – пообіцяв хлопчик, уже й підважуючи викруткою щосили край першої дошки.
   – Ні! – заперечив пан Маля. – Спершу обшукаймо все як слід, і тільки тоді візьмемось за підлогу. Тільки так, Джордже! Тож віднеси ті інструменти, де ти взяв їх.
   – Ну, що ж, – неохоче поступився Джордж. – Бачу, в цьому домі тільки я один і потерпаю за Стюарта.
   Пані Маля знову в сльози.
   – Бідолашний мій маленький синочку! – заголосила вона. – Чує моє серце: десь там його та спіткає лихо!
   – Це тобі так здається, бо ти б нізащо не протислася в мишачу нірку, – зауважив пан Маля. – А для Стюарта мишачі лабіринти – рідна стихія. Ти тільки не доводь себе до краю.
   – Треба кинути туди якоїсь їжі, – запропонував невтомний Джордж. – Саме так учинила поліція штату, коли отой чоловік був застряг у печері.
   І хлопець метнувся до кухні. Мить – і вже й приніс повну тарілку яблучної підливи.
   – Трохи заллєм оцього в нірку, й воно потече туди, де він є.
   Джордж набрав повну ложку підливи й почав заливати в нірку.
   – Припини! – гаркнув пан Маля. – Джордже, хто тут старший: ти чи я? Може, дозволиш милостиво, щоб я керував пошуками? Негайно віднеси яблучну підливу назад!
   І люто витріщився на Джорджа.
   – Я ж тільки старався врятувати свого рідного братика! – виправдався Джордж і, хитаючи головою, поніс тарілку з яблучною підливою назад, до кухні.
   – Нумо всі гукати Стюарта! – запропонувала пані Маля. – Цілком може бути, що нора розгалужується на кілька ходів, і він десь там загубився.
   – Дуже добре, – погодився пан Маля. – Я полічу до трьох, а тоді ми всі разом гукнемо: «Стюарте!» – й замовкнемо на три секунди, щоб послухати, чи не відгукнеться він. – І дістав із кишені свого годинника.
   Тож пан і пані Малята разом із Джорджем поставали навкарачки – так, щоб ротами якнайближче дотягнутися до нірки. І тоді всі разом гукнули: «Стюуууууарте!» А потім на три секунди завмерли.
   А бідолашний Стюарт і чув, здушений у тій своїй пастці всередині скрученого жалюзі, як вони горлають у комірчині, гукаючи його, і відгукувався: «Я тут!» Але голосочок його був такий слабенький, що насилу пробивався із того жалюзевого скрутня, а рідні були так далеко, то де вже було їм його почути!
   – Ще раз! – скомандував пан Маля. – Раз, два, три… Стюуууууарте!
   Та все намарне. Жодної відповіді вони так і не почули. Пані Маля подибала до спальні, впала на своє ліжко й розридалася. А пан Маля підійшов до телефонного апарата й зателефонував до Бюро зниклих безвісти. Та коли, на прохання службовця, котрий обізвався на іншому кінці провода, змалювати зовнішній вигляд Стюарта, пан Маля сказав, що пропав хлопчик завбільшки з мізинчик, клерк обурено кинув слухавку. Джордж тим часом збіг у підвал і заходився видивлятись, чи не виходить десь сюди та триклята мишача нірка. Пересунув-переніс безліч валіз, саквояжів, квіткових горщиків, кошиків, коробок, поламаних стільців з одного кінця підвалу в інший, аби дістатися до тієї частини стіни, де, на його думку, мав бути той мишачий вихід, однак жодної нірки не знайшов. Зате натрапив на стару занехаяну веслувальну машину пана Маляти, враз неймовірно нею зацікавився, на превелику силу переніс нагору – й решту ранку просидів на ній, веслуючи.
   Коли настав час другого сніданку (про перший усі геть забули), осиротіла родина сіла підкріпитися тушкованою бараниною, але сумний то був підобідок, бо кожен намагався не дивитися на порожнє малесеньке крісельце, в якому зазвичай сидів Стюарт – якраз поруч склянки з водою пані Маляти. їхнє горе було таке велике, що ніхто не міг і шматочка ковтнути. Тільки Джордж поколупав трохи десерту. Коли з підобідком покінчили, пані Маля знову залилася слізьми, а тоді бовкнула:
   – Мабуть, він таки загинув!
   – Не мели дурниць! – сердито буркнув пан Маля.
   – Якщо ж він загинув, – заговорив і Джордж, – то нам слід поспускати жалюзі у всьому будинку!
   І вже й помчав до вікон. Мить – і він спустив перше жалюзі.
   – Джордже! – заволав у відчаї пан Маля. – Якщо ти зараз же не перестанеш клеїти дурня, мені доведеться тебе покарати. У нас і так сьогодні тяжкий день, а тут іще й ти зі своєю дурістю!
   Але Джордж уже вдерся до світлиці й почав її затемнювати – аби таким чином виявити пошану загиблому. Він сіпнув за мотузку – і з жалюзі вивалився Стюарт: плюх на підвіконня!
   – Ой, свят-свят! – вигукнув Джордж. – Глянь, мамо, хто тут знайшовся!
   – Та вже давно пора була кому-небудь опустити це жалюзі, – з гіркотою мовив хлопчик-миш. – Що тут іще можна сказати?
   Він був такий знесилений і голодний.
 

 
   Пані Маля неймовірно зраділа, уздрівши любого синочка, та й знову в сльози. А ще, звісно, всій родині кортіло негайно дізнатись, як воно все сталося.
   – Просто нещасливий випадок, із ким не буває? – відказав Стюарт. – Питаєте, чому мої капелюх і ціпок опинилися біля тієї мишачої нірки? Самі зробіть свої висновки, які хочте.

Розділ 6
Свіжий вітер

   Одного чудового ранку, коли дув західний вітер, Стюарт надягнув свого матроського костюмчика та матроську безкозирку, зняв із полички зорову трубку й подався на прогулянку. Його переповнювали радість життя і страх перед собаками. Розгойданою ходою почимчикував хлопчик-миш по П'ятій авеню, сторожко роззираючись на всі боки.
   І що ж він робив, коли, бува, угледить у свою зорову трубку пса? А миттю шасне до найближчого швейцара, видряпається по його штанях нагору та й сховається у складках швейцарської уніформи. Але одного разу, коли вискочила собака, а жодного швейцара не виявилося поруч, довелося Стюартові залізти до викинутої вчорашньої газети, аж у другий розділ, і там полежати нишком, поки минула та собача небезпека.
   На розі П'ятої авеню кілька людей чекали на автобус до престижної частини міста, і Стюарт приєднався до гурту. Ніхто його не помітив, бо й хто б помітив таку маленьку особу?
   «Мені бракує зросту, щоб мене помічали, – подумав Стюарт, – але щоб захотіти поїхати на Сімдесят другу вулицю, мені мого зросту цілком вистачає!»
   Коли завиднів автобус, люди замахали водієві своїми ціпками й портфелями, ну а Стюарт помахав своєю зоровою трубкою. А потім, добре тямивши, що автобусова сходинка занадто висока для нього – не доскочити, – учепився в холошу штанів якогось пана, тож його легко підняли й занесли до салону, і ніхто нічого не помітив, і нікому не було жодного клопоту.
   Скільки Стюарт катався по автобусах, він ніколи не сплачував за проїзд, бо йому, з його куценьким зростом, годі було піднести звичайну десятицентову монету. Разок, ніде правди діти, таки спробував прихопити десятицентовика, але мусив котити його, мов колесо, одначе монета утекла від нього, коли покотилася з пагорба у долину, і її – хап! – присвоїла якась беззуба бабусенція. Після такої прикрої невдачі Стюарт мусив задовольнятися тими крихітними монетками, які тато вирізував для нього з фольги. То були гарненькі грошики, хоча ви б навряд чи їх розгледіли неозброєним оком, тобто без окулярів.
   Коли підійшов кондуктор узяти плату за проїзд, Стюарт попорпався у своєму гаманці й видобув монетку – не більшу за око якого-небудь цвіркуна.
 

 
   – І що ж це ти мені подаєш? – запитав кондуктор.
   – Це такий у мене десятицентовик, – пояснив Стюарт.
   – Та невже? – здивувався чолов'яга. – Якщо я прийму таку валюту моє автобусне начальство нізащо мене не зрозуміє. Втім, і сам ти не більший за справжнього десятицентовика!
   – А таки більший! – сердито огризнувся мишоподібний хлопчик. – Я вдвічі вищий за десятицентовика, якщо поставити його на ребро. – І показав на свій пояс: мовляв, осюди тільки сягає десятицентова монетка. – І ще один момент, – докинув він, – я сідав у цей автобус не для того, щоб мене тут ображали!
   – Прошу пробачення, – здався кондуктор. – Ти вже даруй мені, бо досі я навіть не здогадувався, що на світі бувають отакі крихітні матросики!
   – Вік живи – вік учись! – напутливо буркнув Стюарт, запихаючи гаманця назад до кишеньки.
   Коли автобус зупинився на Сімдесят другій вулиці, Стюарт вискочив на землю й припустив до Озера вітрильників у Центральному парку. Понад плесом дув свіжий західний вітер, а проти вітру мчали шлюпи й шхуни, мало не черкаючи бортом воду й виблискуючи забризканими палубами. А їхні господарі, хлопці й дорослі чоловіки, щодуху мчали по забетонованих берегах, сподіваючись оббігти озеро вчасно й не дати човнам побитися об бетон. Декотрі з тих човників були не такі вже й малі, бо як підступишся ближче, то й переконаєшся: головна щогла у них вища за голову дорослого чоловіка. Зате які ж вони гарненькі! Все у них точнісінько таке, як і в морських кораблів: хоч на море пускай. Стюартові вони здавалися величезними, але він так сподівався, що йому пощастить потрапити на борт котрогось із них та обпливти і найдальші куточки озера. Бо він полюбляв пригоди, цей малесенький хлопчинка: вітер в обличчя! Крики чайок над головою! А могутня хитавиця під ногами!..
   Схрестивши «по-турецьки» ніжки на стіні, якою було обгороджене озеро, та розглядаючи в зорову трубочку різні кораблики, Стюарт назорив одного човна, що видався йому гарнішим та ошатнішим за всі інші, які тільки там гасали, суденця. Називався човник «Оса». Величенька чорна шхуна, що мчала під американським прапором. Ніс ця шхуна мала як у кліпера,^[1] а на баку^[2] стояла тридюймова гармата. «Оце корабель для мене!» – подумав Стюарт. І коли «Оса» вкотре запливла у гавань, він гайнув туди, де її швартував господар.