Григір Тютюнник
Степова казка
Казки
Степова казка
Забутий курінь
Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь – хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок не стіжок, бо двері є. А за дверима – холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга на південь, звідки вітри теплі.
Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні – вітри чорні; вдосвіта – блакитні, в полудень – прозорі; звечора – зелені. І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати.
Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур’яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій. А на самому верху Куреневому тополеня росте – залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки – хтозна. Приблудне тополеня.
Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вікна-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку – зась, тому що і двері, і дірки, і бур’яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними. Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один кругло, другий уздовж, третій упоперек. Яка думка, така й сіть!
Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніяк не вибереться.
Забутий Курінь.
І ніхто вже не пам’ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові – і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам. А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тільки полум’я од вогнища то шугало вгору червоними шпичками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній.
Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже й говорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився від того, хто його змайстрував, – дядька Демида, теслі і вшивальника.
Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, як сісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:
– О-ох! Болять мої кісточки. Мабуть, на дощ.
А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, коли оббив латами, щоб було до чого солом’яні кулі в’язать, а далі ще й ушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку – а може, на радощах, що Курінь уже готовий, – вигукнув весело:
– Хух. Заморився, хай тобі абищо. Не на Курінь сказав «абищо», а на саме оте Абищо. А що воно таке, ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.
Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував його похитати рукою і казав сам собі:
– Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, то навік. Еге!
А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Стали підсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:
– О-ох!
А як везли у степ і вітер бавився новенькою солом’яною чуприною Куреневою й терся об його солом’яні боки, він усе казав і казав здивовано:
– Ш-шо-о? Шо-о-о?
Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув:
– Хух!
І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносили з поля на поле, з баштану на баштан.
Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не носив. Навіть не згадував ніхто, як колись, бувало:
– Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня!
Або:
– Де се воно вогнище так виграє в степу?
– А то коло Куреня сторожі вечерю варять.
Тепер – ні. Тепер хіба мо’ хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян:
– Що воно ото чорніє в тумані серед поля?
– То був колись Курінь, – одкажуть йому. – Тепер там ніхто не живе.
Та й по всьому.
Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, що насправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньому живуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються, як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, не знають, а отже, думають, що її й нема.
Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм.
Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні – вітри чорні; вдосвіта – блакитні, в полудень – прозорі; звечора – зелені. І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати.
Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур’яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій. А на самому верху Куреневому тополеня росте – залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки – хтозна. Приблудне тополеня.
Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вікна-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку – зась, тому що і двері, і дірки, і бур’яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними. Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один кругло, другий уздовж, третій упоперек. Яка думка, така й сіть!
Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніяк не вибереться.
Забутий Курінь.
І ніхто вже не пам’ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові – і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам. А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тільки полум’я од вогнища то шугало вгору червоними шпичками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній.
Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже й говорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився від того, хто його змайстрував, – дядька Демида, теслі і вшивальника.
Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, як сісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:
– О-ох! Болять мої кісточки. Мабуть, на дощ.
А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, коли оббив латами, щоб було до чого солом’яні кулі в’язать, а далі ще й ушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку – а може, на радощах, що Курінь уже готовий, – вигукнув весело:
– Хух. Заморився, хай тобі абищо. Не на Курінь сказав «абищо», а на саме оте Абищо. А що воно таке, ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.
Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував його похитати рукою і казав сам собі:
– Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, то навік. Еге!
А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Стали підсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:
– О-ох!
А як везли у степ і вітер бавився новенькою солом’яною чуприною Куреневою й терся об його солом’яні боки, він усе казав і казав здивовано:
– Ш-шо-о? Шо-о-о?
Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув:
– Хух!
І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносили з поля на поле, з баштану на баштан.
Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не носив. Навіть не згадував ніхто, як колись, бувало:
– Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня!
Або:
– Де се воно вогнище так виграє в степу?
– А то коло Куреня сторожі вечерю варять.
Тепер – ні. Тепер хіба мо’ хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян:
– Що воно ото чорніє в тумані серед поля?
– То був колись Курінь, – одкажуть йому. – Тепер там ніхто не живе.
Та й по всьому.
Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, що насправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньому живуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються, як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, не знають, а отже, думають, що її й нема.
Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм.
Як свисне бабак
Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на пагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнулася раптом суха бур’янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним – сердитющі настовбурчені вуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника – припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух.
– Пфк! – сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.
Біля Куреня, в бур’янах, і далі в степу було тихо, а туман – теплий. Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоє очей. Вони були маленькі й колючі.
– Пфу! Як червоно.
Підземельник недобачав, тому сонця не любив.
«Гм, де ж це я опинився?» – подумав підземельник сердито, бо йому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.
Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв ноги – передні, з гострими роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задні ледве волочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.
Наткнувшись на Курінь, підземельник злякано присів, а що Курінь мовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий від туману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому в грудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельник повеселішав.
– Ту-ру-ру, ту-ру-ру, – замугикав він і рушив обдивлятися Курінь з усіх боків.
Курінь пах землею і мохом і видавався підземельникові горою, що виникала десь високо в тумані. А бур’яни навколо – як ліс, і пахощі їхні були гіркі та прохолодні.
«Добре було б отуто вирити колодязь, – подумав підземельник. – 3 цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий – води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку і вибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки. Спробуй!»
І тут він опинився напроти Куреневих дверей. З них сивими клубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельник наїжачився і гукнув дуже войовниче:
– Турр, турр!
У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась по темних кутках.
«Гм, виходить, я прокинувся перший, – подумав підземельник. – А може, ще й Бабак не свистів, може, ще й не весна, а тільки відлига?»
І вже геть осмілів (раз він перший, то кого ж йому боятися!) і попхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йому закричали погрозливо:
– Ану, не наступаться! – І луна в Курені теж погрозливо проказала:
«Ану, не наступа…»
Підземельник присів на лапах, зачаїв подих. І тут йому стало лоскотно – в ноги, в боки, в живіт, навіть на кінчикові носа лоскотнуло. Підземельник оглянув себе і побачив, що по ногах йому один за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носаті бігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихали тоненькими ніжками і всі, як один, войовниче ворушили вусиками.
– Ти хто такий?! – почув підземельник і побачив на кінчикові свого носа такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він також ворушив вусами і дивився в очі підземельникові дуже суворо.
– А ви хто? – сердито буркнув підземельник. – І чого лоскочетесь?
– Ми Мурахи, – поважно одказав той, що сидів на носі. – А я Мурашиний ватаг і питаю в тебе, чого ти наступаєш ногою на вхід до нашого мурашника? Хто такий будеш? І чого тобі в нас треба? Тільки відповідай швидко, бо нам ніколи.
– Я Кріт, – сказав підземельник лагідніше, бо од лоскоту йому стало приємно, навіть смішно трохи, – і шукаю, в кого спитати, чи свистів уже Бабак? Наступив же я на вхід до вашого мурашника, як ви кажете, не навмисне, а тому, що недобачаю. А якщо ви – ватаг, то скажіть своїм, хай не лоскочуться. Іще, прошу, скажіть, скільки вас тут є, бо я, правду кажучи, ніколи не бачив такого великого гурту. А як можна, то ще й таке спитаю: куди се ви поспішаєте?
Вислухавши це, ватаг щось гукнув до Мурах, щось показав їм вусами, і вони хутко побігли з Крота на землю. Тоді промовив:
– Бабак свиснув уже хтозна й відколи, ще вчора в полудень; поспішаємо ми завжди, бо в нас повно роботи під землею і на землі: гнізда будувати, землю викочувати нагору, пшеничину тягти аж з-під Куреня сюди, в Курінь. А всіх нас дев’ять тисяч двісті. Але поки я казав вам, що нас дев’ять тисяч двісті, нас набралося вже дев’ять тисяч триста, а поки я кажу вам, що нас дев’ять тисяч триста, то нас набралося вже дев’ять тисяч чотириста, бо ми ще тільки прокидаємося від зимового сну.
– Так, так, я сам тільки що прокинувся, – зітхнув Кріт, бо знову відчув, що йому хочеться їсти, але розсердитися не посмів: адже внизу, біля його ніг, стояла ціла ватага Мурах, до того ж їхній ватажко був такий люб’язний. – Я хотів би подивитися, чи не можна й мені десь тут вирити нору, бо я, розумієте, не терплю світла. А там, у степу, де не вийду з-під землі, – скрізь сонце. Іще бачу я: земля тут сира, м’яка. У ній, напевно, є багато черв’ячків, а я, правду сказати, дуже люблю ними снідати. – Тут Кріт сором’язливо посміхнувся і додав: – І обідати. – Тоді посміхнувся ще раз і ще раз додав: – І вечеряти.
– То будь ласка! – погодився Мурашиний ватажко. – Будьте нашим сусідом. Правда, в одному кутку оно вже хтось почав рити нору. А в інших трьох вільно. Вибирайте, який вам до вподоби. Тільки зараз подайтеся, прошу, трохи назад і прийміть лапу, бо ви, – пробачте, що знову нагадую, – затулили нею вхід до нашого житла. Пройдіть якось боком.
Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчу до Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подався назад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.
Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:
– Братове! Той, кого ми з вами хотіли покарати за шкоду, називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне. А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашим підземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалеку і обминатиме. А зараз – усі, як один, стали до роботи!
І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочком потяглася під землю і вся його ватага.
Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня. Супроти дірок, що зяяли в туман, на нього війнуло протягом, і він здригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло і смерково, що Кріт аж гуркнув раденько і вже хотів рити нору, але тут один його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голосно бринькнула.
– Ну-ну, порви-порви! – почув Кріт у себе над головою грізний покрик і зіщулився, і присів на лапах.
А струна задрижала швидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і за мить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими, як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.
Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.
– Хто такий? – спитав волохань, погойдуючись на струні та бринькаючи по ній одною лапкою.
– Я Кріт, – сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілося їсти. – А ти хто, що вигойдуєшся тут?
– А я Павук, – поважно мовив волохань. – І не вигойдуюся, а дожидаю муху. А ти сюди по що?
– Нору буду рити, – сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому в ніздрі. – Мені Мурашиний ватаг дозволив. А ти краще скажи, навіщо тобі стільки очей?
– Ха! – посміхнувся Павук. – Щоб дивитися одразу в усі боки. Оно бачиш мою снасть? – показав лапкою вгору.
Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, що погойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у нього була кругла).
– Так ото я там сиджу і жду мух, – пояснив Павук. – Як тільки налетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, що павутина дрижить, а ще й бачу де саме.
– А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? – спитав Кріт.
– На тебе, – усміхнувся Павук. – І праворуч. І ліворуч. І назад. А ти?
– А я тільки на тебе, й то недобачаю, – одказав Кріт і теж ніяково усміхнувся. – І в мурашник тільки що вшелепкався.
– То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? – сказав Павук. – Давай?
– Та якщо зумієш. – не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж ото хотілося їсти.
А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся на павутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротові вниз:
– Ти мене бачиш?
– Либонь, мріє щось трохи таке, як ти – і не ти, – озвався Кріт.
– Тоді ж пильнуй! – завзято крикнув Павук і подався кружка по своїй снасті. Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і став швидко обертатися за Павуком. Тоді втомився й сів.
– Дивись, дивись! – захекано гукав до нього Павук. – А що, вже зморився? Хек-хек. От бач! А мені якби ти оце кружка бігав… хек-хек… а я сидів, крутитися не треба: на те в мене… хек-хек… восьмеро очей. От я зараз до тебе спиною, а бачу… хек-хек… що ти робиш.
– А що я роблю? – спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.
– Хвостиком ворушиш!
– А зараз – що? – спитав Кріт і швидко торкнув лапкою один свій вус.
– Вусик торкаєш!
Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:
– Двоє очей та ще підсліпуватих – то, вважай, нічого, і хто схоче, тебе вхопить. Усяка хапачка!
– Не так-то скраю, – образився Кріт. – Я теж, коли хочеш знати, можу бачити у всі боки.
– Як? – спитав Павук насмішкувато, але не дуже.
– А так. Ось ти паняй по своїй снасті кружка-біжка і зупиняйся де хоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, де саме ти зупинився.
– Нумо! – весело погодився Павук. – Тільки ж я тепер мовчатиму, бо ти по голосу вгадуватимеш. – І подався кружка.
Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подих затамував. «Хай спробує!» – весело подумав.
– Зараз ти сидиш… напроти сонячної дірки, – сказав Кріт.
Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглій своїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.
– А зараз ти наді мною! – сказав Кріт.
– Як же ти бачиш? – озвався Павук, і в голосі його вже не чути було хвастощів. – А казав – недобачаєш.
– Казав, – засміявся Кріт, – та не зав’язав. Бо в мене замість очей вуха бачать. – Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже: рип-рип, рип-рип. А як зупинишся – мовчить. Отож де вона вмовкла, там ти і є.
– А-а, – кисло мовив Павук, бо вихвалятися тепер йому було нічим, а просто так гратися не хотілось. – Тоді рий свою нору, а я піду спочивати, бо так ухоркався, – і, втомлено заточуючись, пішов по своїй павутинці вгору.
– А як я твою струну вусом порву? – гукнув йому навздогінці Кріт. – Тоді що?
– Рви, – сказав Павук, не оглядаючись, – я нову натягну. У мене цих струн стільки, що на сто сіток вистачить.
І загойдався на круглій павутинці, і підобгав під себе лапки-дужки, і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.
– Пфк! – сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.
Біля Куреня, в бур’янах, і далі в степу було тихо, а туман – теплий. Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоє очей. Вони були маленькі й колючі.
– Пфу! Як червоно.
Підземельник недобачав, тому сонця не любив.
«Гм, де ж це я опинився?» – подумав підземельник сердито, бо йому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.
Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв ноги – передні, з гострими роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задні ледве волочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.
Наткнувшись на Курінь, підземельник злякано присів, а що Курінь мовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий від туману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому в грудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельник повеселішав.
– Ту-ру-ру, ту-ру-ру, – замугикав він і рушив обдивлятися Курінь з усіх боків.
Курінь пах землею і мохом і видавався підземельникові горою, що виникала десь високо в тумані. А бур’яни навколо – як ліс, і пахощі їхні були гіркі та прохолодні.
«Добре було б отуто вирити колодязь, – подумав підземельник. – 3 цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий – води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку і вибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки. Спробуй!»
І тут він опинився напроти Куреневих дверей. З них сивими клубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельник наїжачився і гукнув дуже войовниче:
– Турр, турр!
У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась по темних кутках.
«Гм, виходить, я прокинувся перший, – подумав підземельник. – А може, ще й Бабак не свистів, може, ще й не весна, а тільки відлига?»
І вже геть осмілів (раз він перший, то кого ж йому боятися!) і попхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йому закричали погрозливо:
– Ану, не наступаться! – І луна в Курені теж погрозливо проказала:
«Ану, не наступа…»
Підземельник присів на лапах, зачаїв подих. І тут йому стало лоскотно – в ноги, в боки, в живіт, навіть на кінчикові носа лоскотнуло. Підземельник оглянув себе і побачив, що по ногах йому один за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носаті бігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихали тоненькими ніжками і всі, як один, войовниче ворушили вусиками.
– Ти хто такий?! – почув підземельник і побачив на кінчикові свого носа такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він також ворушив вусами і дивився в очі підземельникові дуже суворо.
– А ви хто? – сердито буркнув підземельник. – І чого лоскочетесь?
– Ми Мурахи, – поважно одказав той, що сидів на носі. – А я Мурашиний ватаг і питаю в тебе, чого ти наступаєш ногою на вхід до нашого мурашника? Хто такий будеш? І чого тобі в нас треба? Тільки відповідай швидко, бо нам ніколи.
– Я Кріт, – сказав підземельник лагідніше, бо од лоскоту йому стало приємно, навіть смішно трохи, – і шукаю, в кого спитати, чи свистів уже Бабак? Наступив же я на вхід до вашого мурашника, як ви кажете, не навмисне, а тому, що недобачаю. А якщо ви – ватаг, то скажіть своїм, хай не лоскочуться. Іще, прошу, скажіть, скільки вас тут є, бо я, правду кажучи, ніколи не бачив такого великого гурту. А як можна, то ще й таке спитаю: куди се ви поспішаєте?
Вислухавши це, ватаг щось гукнув до Мурах, щось показав їм вусами, і вони хутко побігли з Крота на землю. Тоді промовив:
– Бабак свиснув уже хтозна й відколи, ще вчора в полудень; поспішаємо ми завжди, бо в нас повно роботи під землею і на землі: гнізда будувати, землю викочувати нагору, пшеничину тягти аж з-під Куреня сюди, в Курінь. А всіх нас дев’ять тисяч двісті. Але поки я казав вам, що нас дев’ять тисяч двісті, нас набралося вже дев’ять тисяч триста, а поки я кажу вам, що нас дев’ять тисяч триста, то нас набралося вже дев’ять тисяч чотириста, бо ми ще тільки прокидаємося від зимового сну.
– Так, так, я сам тільки що прокинувся, – зітхнув Кріт, бо знову відчув, що йому хочеться їсти, але розсердитися не посмів: адже внизу, біля його ніг, стояла ціла ватага Мурах, до того ж їхній ватажко був такий люб’язний. – Я хотів би подивитися, чи не можна й мені десь тут вирити нору, бо я, розумієте, не терплю світла. А там, у степу, де не вийду з-під землі, – скрізь сонце. Іще бачу я: земля тут сира, м’яка. У ній, напевно, є багато черв’ячків, а я, правду сказати, дуже люблю ними снідати. – Тут Кріт сором’язливо посміхнувся і додав: – І обідати. – Тоді посміхнувся ще раз і ще раз додав: – І вечеряти.
– То будь ласка! – погодився Мурашиний ватажко. – Будьте нашим сусідом. Правда, в одному кутку оно вже хтось почав рити нору. А в інших трьох вільно. Вибирайте, який вам до вподоби. Тільки зараз подайтеся, прошу, трохи назад і прийміть лапу, бо ви, – пробачте, що знову нагадую, – затулили нею вхід до нашого житла. Пройдіть якось боком.
Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчу до Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подався назад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.
Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:
– Братове! Той, кого ми з вами хотіли покарати за шкоду, називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне. А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашим підземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалеку і обминатиме. А зараз – усі, як один, стали до роботи!
І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочком потяглася під землю і вся його ватага.
Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня. Супроти дірок, що зяяли в туман, на нього війнуло протягом, і він здригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло і смерково, що Кріт аж гуркнув раденько і вже хотів рити нору, але тут один його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голосно бринькнула.
– Ну-ну, порви-порви! – почув Кріт у себе над головою грізний покрик і зіщулився, і присів на лапах.
А струна задрижала швидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і за мить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими, як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.
Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.
– Хто такий? – спитав волохань, погойдуючись на струні та бринькаючи по ній одною лапкою.
– Я Кріт, – сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілося їсти. – А ти хто, що вигойдуєшся тут?
– А я Павук, – поважно мовив волохань. – І не вигойдуюся, а дожидаю муху. А ти сюди по що?
– Нору буду рити, – сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому в ніздрі. – Мені Мурашиний ватаг дозволив. А ти краще скажи, навіщо тобі стільки очей?
– Ха! – посміхнувся Павук. – Щоб дивитися одразу в усі боки. Оно бачиш мою снасть? – показав лапкою вгору.
Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, що погойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у нього була кругла).
– Так ото я там сиджу і жду мух, – пояснив Павук. – Як тільки налетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, що павутина дрижить, а ще й бачу де саме.
– А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? – спитав Кріт.
– На тебе, – усміхнувся Павук. – І праворуч. І ліворуч. І назад. А ти?
– А я тільки на тебе, й то недобачаю, – одказав Кріт і теж ніяково усміхнувся. – І в мурашник тільки що вшелепкався.
– То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? – сказав Павук. – Давай?
– Та якщо зумієш. – не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж ото хотілося їсти.
А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся на павутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротові вниз:
– Ти мене бачиш?
– Либонь, мріє щось трохи таке, як ти – і не ти, – озвався Кріт.
– Тоді ж пильнуй! – завзято крикнув Павук і подався кружка по своїй снасті. Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і став швидко обертатися за Павуком. Тоді втомився й сів.
– Дивись, дивись! – захекано гукав до нього Павук. – А що, вже зморився? Хек-хек. От бач! А мені якби ти оце кружка бігав… хек-хек… а я сидів, крутитися не треба: на те в мене… хек-хек… восьмеро очей. От я зараз до тебе спиною, а бачу… хек-хек… що ти робиш.
– А що я роблю? – спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.
– Хвостиком ворушиш!
– А зараз – що? – спитав Кріт і швидко торкнув лапкою один свій вус.
– Вусик торкаєш!
Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:
– Двоє очей та ще підсліпуватих – то, вважай, нічого, і хто схоче, тебе вхопить. Усяка хапачка!
– Не так-то скраю, – образився Кріт. – Я теж, коли хочеш знати, можу бачити у всі боки.
– Як? – спитав Павук насмішкувато, але не дуже.
– А так. Ось ти паняй по своїй снасті кружка-біжка і зупиняйся де хоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, де саме ти зупинився.
– Нумо! – весело погодився Павук. – Тільки ж я тепер мовчатиму, бо ти по голосу вгадуватимеш. – І подався кружка.
Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подих затамував. «Хай спробує!» – весело подумав.
– Зараз ти сидиш… напроти сонячної дірки, – сказав Кріт.
Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглій своїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.
– А зараз ти наді мною! – сказав Кріт.
– Як же ти бачиш? – озвався Павук, і в голосі його вже не чути було хвастощів. – А казав – недобачаєш.
– Казав, – засміявся Кріт, – та не зав’язав. Бо в мене замість очей вуха бачать. – Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже: рип-рип, рип-рип. А як зупинишся – мовчить. Отож де вона вмовкла, там ти і є.
– А-а, – кисло мовив Павук, бо вихвалятися тепер йому було нічим, а просто так гратися не хотілось. – Тоді рий свою нору, а я піду спочивати, бо так ухоркався, – і, втомлено заточуючись, пішов по своїй павутинці вгору.
– А як я твою струну вусом порву? – гукнув йому навздогінці Кріт. – Тоді що?
– Рви, – сказав Павук, не оглядаючись, – я нову натягну. У мене цих струн стільки, що на сто сіток вистачить.
І загойдався на круглій павутинці, і підобгав під себе лапки-дужки, і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.
Небезпечний приятель
Мліє степ у малинових променях передвечірнього сонця. Мліє і сходить до неба степова імла – теж малинова. А тумани вже давно щезли: розвіяли їх сині та теплі вітри й вітерці. Парує і Курінь старий, зогрівшись за цілий день проти сонечка. А тополеня мале на верху Куреневому солодкі духмянці у степ за вітром посилає: то пахне його брость тополиними парфумами. Скоро стане та брость шовковими листочками. А зараз на ній сонце малинові краплі порозвішувало – впала роса, вечір заходить.
А Крота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Що він там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж на другому полі?
Ба ні. Сапає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він. Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і вся голова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, та враз і сховався – і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки нора чорна кругло зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось ритися та й кінчив, блиснуло двоє веселих оченят і почувся неголосний добрий сміх: хох-хох-хох.
А тоді ще й голос:
– Вилазь, Кроте, не бійся.
– Не вилізу, – озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж із дна своєї нори. – Не вилізу, бо я тебе знаю: ти – їжак!
І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався їжак, струснув солому з голок і сів посеред Куреня.
– Вилазь, кажу, я зараз не голодний, – промовив він.
– Еге, так я тобі й повірив, – прогув Кріт. – Ти за мною торік ганявся, щоб з’їсти. Знаю я вашого брата.
– То, мабуть, не я, хох-хох… – засміявся їжак, – бо від того року в степу не харчуюся, а тільки в селі. – Ей, Павуче!.. – гукнув угору до Павукової сіті. – Скажи йди Кротові, що я не голодний.
Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив за день після ранкової біганки) і гукнув у Кротову нору:
– Вилазь, вилазь, їжак не голодний.
– А ти відки знаєш? – спитав Кріт з підземелля.
– Знаю-знаю, – заторохтів Павук, – я всіма вісьмома своїми очима бачу, який він наїдений, і пісень співає веселих.
Кріт довго мовчав. Тоді прогув:
– Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.
– Отже не займу! – вигукнув їжак і додав ображено: – Чого б же ми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разом жити!
Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на їжака, видобувся з нори і сів біля неї близенько – про всяк випадок.
– Ходімо в степ погуляємо, погомонимо, – сказав їжак. – Ходімо?
– Про що ж ми з тобою гомонітимемо? – буркнув Кріт. – Як я сердитий, а ти ні.
– А так і гомонітимемо, – одказав їжак. – Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача – це таке: сказав їй «мовчи!», вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?
– Ходімо, – не дуже охоче погодився Кріт. – Тільки, як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш.
– Гаразд, – погодився їжак. – Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу. Тоді ти краще тікай.
І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.
Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген крайнеба червоніла сонячна заграва та вітерець ледве чутно дихав.
– Я тебе од самого полудня ждав, – промовив їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його. – Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи – ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось скажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає. Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать. А тебе нема й нема. Що ти там хоч робиш під землею?
– Риюся, – одказав Кріт. – Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв’ячків повно.
– Як – три поверхи? – здивувався їжак. – Хіба тобі просто нори мало?
– Мало, – сказав Кріт. – Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі – і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає. Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ – так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший – і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або ж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух! – по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: – Очі світять, язик як голка. Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверху на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він покрутиться!
А Крота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Що він там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж на другому полі?
Ба ні. Сапає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він. Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і вся голова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, та враз і сховався – і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки нора чорна кругло зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось ритися та й кінчив, блиснуло двоє веселих оченят і почувся неголосний добрий сміх: хох-хох-хох.
А тоді ще й голос:
– Вилазь, Кроте, не бійся.
– Не вилізу, – озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж із дна своєї нори. – Не вилізу, бо я тебе знаю: ти – їжак!
І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався їжак, струснув солому з голок і сів посеред Куреня.
– Вилазь, кажу, я зараз не голодний, – промовив він.
– Еге, так я тобі й повірив, – прогув Кріт. – Ти за мною торік ганявся, щоб з’їсти. Знаю я вашого брата.
– То, мабуть, не я, хох-хох… – засміявся їжак, – бо від того року в степу не харчуюся, а тільки в селі. – Ей, Павуче!.. – гукнув угору до Павукової сіті. – Скажи йди Кротові, що я не голодний.
Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив за день після ранкової біганки) і гукнув у Кротову нору:
– Вилазь, вилазь, їжак не голодний.
– А ти відки знаєш? – спитав Кріт з підземелля.
– Знаю-знаю, – заторохтів Павук, – я всіма вісьмома своїми очима бачу, який він наїдений, і пісень співає веселих.
Кріт довго мовчав. Тоді прогув:
– Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.
– Отже не займу! – вигукнув їжак і додав ображено: – Чого б же ми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разом жити!
Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на їжака, видобувся з нори і сів біля неї близенько – про всяк випадок.
– Ходімо в степ погуляємо, погомонимо, – сказав їжак. – Ходімо?
– Про що ж ми з тобою гомонітимемо? – буркнув Кріт. – Як я сердитий, а ти ні.
– А так і гомонітимемо, – одказав їжак. – Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача – це таке: сказав їй «мовчи!», вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?
– Ходімо, – не дуже охоче погодився Кріт. – Тільки, як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш.
– Гаразд, – погодився їжак. – Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу. Тоді ти краще тікай.
І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.
Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген крайнеба червоніла сонячна заграва та вітерець ледве чутно дихав.
– Я тебе од самого полудня ждав, – промовив їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його. – Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи – ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось скажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає. Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать. А тебе нема й нема. Що ти там хоч робиш під землею?
– Риюся, – одказав Кріт. – Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв’ячків повно.
– Як – три поверхи? – здивувався їжак. – Хіба тобі просто нори мало?
– Мало, – сказав Кріт. – Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі – і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає. Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ – так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший – і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або ж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух! – по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: – Очі світять, язик як голка. Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверху на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він покрутиться!
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента