Козинец Людмила
Було, є i буде (на украинском языке)
Людмила Козинець
БУЛО, Є I БУДЕ...
Оповiдання
Що нам - таємниць не вистачає?
А. та Б. Стругацькi
...Казала менi бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями зеленi трави:
- Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все оковитої та ока лихого...
Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев'яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла. Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком - з'являлася нова, нарядна постiлка.
У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся в'язала рiзнотрав'я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла. Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.
- Ти чаклунка, бабо?
- Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, - нiякого чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий випадок книжка є - от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий - вiд Ондрiя Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв? Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною, кропивою, пiдбiлом...
Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:
- Бабо, бувають чаклунки?
- Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой, баска дiвка...
- А в бога ти вiриш?
- Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла, шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм - хiба до бога було? Тут тобi громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих, що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з ними. Довелося травами повоювати - застуджувалися хлопцi, ранили їх ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?
- "Оковитої та ока лихого..." Що це, ба?
- Про оковиту, прийде час, i сам дiзнаєшся - чого доброго, а цього... А про око лихе розповiм. Цур, умова, не смiятися над старою.
Понад рiчкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так iз сорок... перед самою вiйною, жив там один чоловiк. Прийшлий. Федором звали. Був вiн людиною заздрiсною. Не полюбили його нашi. Чiпать не чiпали, а не любили. I посварився вiн iз сусiдкою...
Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темнi вже вiкна, i, пiдсунувшись ближче до печi, продовжує:
- Рiк минув. У сусiдки син народився. Чоловiк її з больнички привiз, ну, i влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч i напiдпитку, веселий, привiтний, а Федора все ж не покликав. А тiльки той сам прийшов. Постояв на порозi, вклонився, та й до столу. I тут от молода мати вiзьми i згадай йому образу. Федiр - нiчого, всмiхнувся тiльки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув вiн на немовля, як уп'явся очима... Мати обiмлiла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити почала. За мiсяць i померло.
Бабуся скорботно зiтхнула, похитала головою, сховавши руки пiд фартухом.
Менi теж стало трохи лячно, але виду не подаю - усмiхаюсь:
- Та ну, бабо. Я цю iсторiю чув уже. I не тут це було, i не так.
- То ти iншу iсторiю чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою бiда i трапиться.
- Це вiд одного погляду? Не може цього бути.
- Ет! Хома ти невiрний. У свiтi ще й не таке бува.
Таки так. У мене в лабораторiї сидить хлопчина. Сергiйком звати. Шiстнадцять рокiв. Хоче стати кiбернетиком. Все б нiчого, тiльки хлопчик цей поглядом рухає стрiлку на шкалi будь-якого приладу. Саме поглядом i саме чомусь стрiлку! Виявилося випадково - розважався Сергiйко на уроцi фiзики. В лабораторiю прийшов сам, продемонстрував свої таланти i пiшов по вiддiлах. А ми з Андрiєм прилипли до пiдвiконня - куримо. I як же все це розумiти? П'ятдесят чотири експерименти - жодного зриву. Виводили Сергiйка в iншу кiмнату, екранували - повзе клята стрiлка. Потiм хитромудрий Андрiй її заклинив. Так вона взагалi зламалася.
Ну, Сергiйко ще нiчого: хлопець метикуватий, настроєний миролюбно i до здiбностей своїх ставиться з гумором.
А ось на тому тижнi заблукала одна дамочка. I де вони такi капелюшки беруть? Особисто я подiбнi споруди з пiр'ячка та вуалi тiльки в iсторичних фiльмах i бачив.
Дамочка впала на стiлець, уважно подивилася на мене з-пiд блискучих повiк i почала таке верзти, що за п'ять хвилин я поцiкавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в iнститут - невiдомо. Я її збув Андрiєвi i втратив на цьому цiнного працiвника. Справа, виявляється, була в тому, що вночi дамочка чула потойбiчнi голоси i ось прийшла до нас по допомогу. Андрiй, звичайно ж, захотiв цi голоси почути - з метою наукового пiзнання. У-у-у, змiй.
Так менi й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповiдати йому байки з iнститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через двi сотнi запитань щойно придуманого "тесту" i з таємничим виглядом передали йому "психологiчний портрет"... Сором, хлоп'яцтво, звичайно... Але помста була страшною. Пiсля публiкацiї матерiалу почалося... Нам писали, телефонували, нас ловили вдома i на роботi. Нас навiть обзивали екстрасенсами. Всi вимагали чудес. I ми їх робили. Я, наприклад, вилiкував вiд алкоголiзму сусiда, назавжди позбавив головного болю вахтерку iнституту тьотю Ганю i вiдучив одного знайомого двiєчника вiд звички гризти нiгтi.
А взагалi у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях мiфiв, забобонiв, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю вiдпускати на волю свою пiдступну уяву. Люблю посидiти з решетом на березi океану знань. При бажаннi з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко iстини, а iнодi й величезний кокосовий горiх. Тiльки от де брати час на це?
Я вiддав тьотi Ганi ключi й поплентався додому. Дорогою мене зiгрiвала думка про запашну, товсту котлету, яку менi вдалося врятувати пiд час учорашнього наскоку гостей. Гiсть нинi пiшов дисциплiнований, приходить зi своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з'їдає геть усе. Та я вже вчений. I тiльки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-пiд квiтiв.
Я перетнув тополиний парк i потрапив на розпечену привокзальну площу. Мiй тролейбус уже чекав мене, i, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:
- Хлопче, хлопче... зачекай хвилинку...
Хриплуватий жiночий голос - медовий, солодкий такий голосок...
У нашому популярному серед туристiв мiстi частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з мiркувань жалiсливостi я зупинився, кинувши тролейбусовi прощальний погляд - вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду вiдкараскуватися вiд неї. Треба ж було менi гальмувати!..
Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нiчого не додавало до середнього типу її одноплемiнниць. Заплетене у двi короткi коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона iз золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленiй кофтi, у дзвонi рясної строкатої спiдницi, в зношених туфлях. Господи, i чому вони такi невибагливi в одязi? Циганка, здається, збентежилась пiд моїм безцеремонним оглядом.
- Ну, що тобi, вiльна донько степiв? Сигарету? Рано тобi ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю i на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?
Вона усмiхнулась. Усмiшка примирила мене з її диким виглядом.
- Ех ти, замордована мiська дитино. Все знаєш? Навiщо живеш? Краще застрелься.
I вона вiдвернулася. Це щось нове.
- Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобi карбованця.
- Карбованця? Я тобi два подарую, тiльки йди собi. А звуть... Тетяною.
- Тетяною? Ну яка ти Тетяна?
Вона засмiялася. I її трохи грубувате обличчя вiдразу стало гарненьким.
- Добре, добре... хай не Тетяна. Тобi що?
Я знизав плечима. I справдi, що менi? Менi б зараз мою товсту котлету.
- Та нiчого. А ось i мiй тролейбус. Тримай карбованця, та нi, даю два.
Вона докiрливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очi. Я обернувся, щоб пiти i... не мiг рушити з мiсця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:
- Кидай цi жарти. Знову не встигну у тролейбус.
Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тiєї ж митi штанги з ляском злетiли з дротiв.
З кабiни вилiз водiй, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:
- Що за бiсова душа! Завжди на цьому мiсцi...
- Так... А що ти ще вмiєш?
Погляд циганки натрапив на огрядну жiнку в бiлому комбiнезонi. Жiнка спiткнулась об невидиму перешкоду i випустила з рук пачку ягiдного морозива, безповоротно заляпавши снiжну бiлину свого чудового комбiнезона.
- Я все зрозумiв. Бiльше не буду. Вiдпусти мене.
I ноги мої нарештi могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пiрнула в людський потiк.
... Казала менi бабуся:
- Нiколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нiкому кривди не чинять, а вiддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку... Силу вони особливу мають...
Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподiбно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гнiву мозок видає iмпульс енергiї, "лихої волi". Потрапляючи в "мозок-приймач", вiн на мить розлагоджує, руйнує баланс зв'язкiв. Як сигнал активної перешкоди у радiолокацiйному захистi. Псується настрiй, з'являються пригнiченiсть, передчуття лиха, головний бiль... А потiм усе це закрiплюється у пам'ятi, заростає перебiльшенням, пiдсвiдомим пiдтасуванням фактiв - i привiт. Розпорошується увага, з'являється роздратованiсть, вразлива людина i справдi може захворiти.
Найстрашнiше те, що практично все можна пояснити науковоподiбно. Взяти хоча б феномен знiмання лiвої панчохи англiйською вiдьмою або англiйську шпильку як вiрний засiб проти пристрiту. А що таке англiйська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий i надiйний засiб, що екранує... антену мозку.
Або в медицинi. Пастер! Iмунiзацiя! Африканцi з давнiх-давен прищеплювали виразку свiйським тваринам. I вельми успiшно. Ера антибiотикiв! I в Древньому Єгиптi пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась плiснява, воду зцiджували й напували нею хворого...
Котлету я з'їв без всякого ентузiазму - у мене вiд злостi апетит зникає. Працювати сьогоднi не буду. Читатиму детектив: "...Годинник Бiг-Бена вiдбив полунiч... Лiтл Блонд, засунувши пiстолет за пiдв'язку панчохи, тремтячою рукою розчинила дверi спальнi пiдступного графа Деймо..."
Сусiд за стiною крутив циганськi романси. Я зняв з полицi товстий том Горького. Потiм дiстав Купрiна. Пiсля Купрiна взявся за Бунiна. Потiм знову до Горького. Пiд ранок вiдчув, що табiр iде в небо... Ех, чавела!
На роботу ледь не спiзнився: тинявся бiля вокзалу. Марно.
У лабораторiї панувало якесь безладдя i хаос. За законом пiдлоти, вiдключили воду та свiтло, а отже, i їдальня зачинилася. Довелося йти на поклiн до дiвчат з обчислювального. В їхнiх столах завжди були в наявностi i печиво, i чай, i кава, не було тiльки тарганiв.
...Казала менi бабуся:
- А дiда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а вiн... Перший хлопець на селi, вся сорочка в пiвнях. Скiльки я через нього слiз пролила. А вiн, iрод, i не дивився у мiй бiк. То я з вiдчаю однiй бабi-шептусi i вклонилася - рядном бiлим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смiшно, а тодi вiрила. Ой, вiрила! А страшно ж як. Опiвночi, дитино, на русалчиному тижнi треба було вийти за ворота, простоволосою, босонiж та в однiй сорочцi. А побачив би хто? Засмiяли б... Вийшла я... Думаю - ну, дiвко, мабуть, ти з глузду з'їхала. Проте йду. Зiлля, квiтки рву, вiнок плету. Горобини гiлочку зламала - квiткувала саме вона, хмелю батiг вплела. Важкий вiнок, шия гнеться. Спустилася до рiчки. Вiд води теплом вiє, i туман по лощовинах стелиться. Риба на плесi грає. Зайшла я у воду по колiна, вiнок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було...
Бабуся прикрила очi й заспiвала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмi трохи моторошного та наївного заклинання:
- У морi-окиянi, на островi на Буянi лежить камiнь, а пiд камiнь той i вода не тече - анi рiчкова, анi джерельна. А пiд каменем тим сiм дверей пiд сiмома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвiчним сном сплять сiм дiвчат-сестер, ликом яснi горлицi, лише серцем - сiм звiриць...
Гей ви, дiвчата-сестрицi, гей красунi-звiрицi, ви прокиньтеся, пробудiтеся! Розбудiть слуг своїх, сiм вiтрiв сивих, сiм вихорiв лихих. Хай вiзьмуть вони луки кленовi, хай напнуть тятиви шовковi, хай пошлють сiм стрiл гартованих по семи шляхах. Хай поцiлять вони в серце - серце непокiрне, безжалiсне. Хай полюбить мене коханий - сонце яснеє моє, Олександр!
I я бачу, як пливе той вiнок, розплiтаючись у примхливiй рiчковiй течiї, як несе кожна пелюстка, кожна травинка iм'я мого дiда - до самого моря... I дiд пив воду з тiєї рiчки, i прав сорочку свою у тiй рiчцi, i купався в нiй. Кохання обiймало його! Справдi ж бо заклинання, чари...
I дiд оженився на моїй бабусi, бо покохав її. Шалено, несподiвано. Оженився всупереч волi своєї родини, справивши весiлля у сусiдньому селi.
Тiльки не повiрила бабуся в чари. Коли верталася вiд рiчки, стрiнула зненацька свого Олександра на околицi. Глянув вiн, та й завмер: оповита мiсячним сяйвом, напiвприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустрiч йому мавка... Спадала з плечей прозора сорочка, i слалися пiд ноги росянi трави...
А я сиджу на вокзалi i вдаю, що замислився, та насправдi дуже непомiтно видивляюся серед натовпу свою циганочку.
Зотлiла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сiм. Тому саме пiсля третьої сигарети менi пощастило.
Вона з'явилася передi мною, наче з-пiд землi. Дивилася гнiвно. Але оскiльки очi мої були сумнi й жалiснi, вона полагiднiшала:
- Здрастуй. Невже я тобi так потрiбна?
- До зарiзу. I не менi особисто.
- Кому ж?
- Усьому людству.
- Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тiльки... не тут. Куди б...
- Є одне затишне мiсце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто пiд деревами ростуть. I народу завжди мало.
- Це бiля озера? Знаю. Прийду.
Вона прийшла. Я саме до пива приклався, i ледь не похлинувся, побачивши її.
Просто на мене йшла дiвчина. Пливла. Нi, летiла... Тоненька, легка, затягнута у слiпучо-бiлi джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кiно золотi пляжi на теплих островах, ними ходять отакi-от створiння... "Бесаме, басамему-у-учо..." Я мотнув головою - видиво не зникло. Воно сiло навпроти мене, кинуло на столик мiнiатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великi очi, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарештi пересвiдчився, що бачу мою знайому циганочку.
Вона в свою чергу спостерегла моє здивування i втiшно кивнула головою.
- Я слухаю.
- Давай хоч познайомимося - Юрiй.
- Шолоро.
- Що?
- Мене звуть Шолоро.
- Так я i знав. А то... Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й вiдразу, аби уникнути непорозумiнь. Особистого iнтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе... Коли б вiдкинути з десяток рокiв... Проте я - молодий учений, який подає величе-е-знi надiї. Тому швиденько переймись до мене повагою i слухай. Тебе треба вивчати.
- Навiщо?
- Ти хоч розумiєш, що не така, як iншi?
- Нi. Я така, як усi. Просто у мене є певнi здiбностi.
- Гм, виходить, усе ж таки думала про це?
- Думала. I знаю, що не можна вважати себе не таким, як усi. Тодi я перестаю вiдчувати чужий бiль.
- А ти його вiдчуваєш? Як?
- Не знаю... Просто... стає шкода людину. I намагаюся забрати його бiль. У мене тодi починають дуже тремтiти руки й болить... у тому мiсцi, звiдки я забираю бiль хворого.
- Навiщо тобi потрiбно вiдчувати чужий бiль?
- Не знаю...
- Пояснити цього, мабуть, не можна. А втiм, мене зараз iнше цiкавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?
- Нi. Не можу. I не певна, що хочу.
- Не злись... Скiльки тобi рокiв?
- Сiмнадцять...
- Школу закiнчила?
- Навеснi.
- Атестат поганенький?
- Чому? Чотири з половиною.
- Так. А тепер слухай мене уважно. Лiто ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе вiзьмуся. Пiдеш працювати. Або до нас в iнститут, або в якусь клiнiку. Де ти живеш?
- У тiтки...
- Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякi дослiдження. Це не страшно. Наступного лiта поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої... здiбностi... найпотрiбнiшi саме в медицинi.
Шолоро сидiла якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.
- Ти, бува, з глузду не з'їхав?
- Не грубiянь дорослим. Що тебе не влаштовує?
- Якось... все несподiвано. Я нiколи не думала про медицину... Та менi й не снилося...
- Ох, Шолоро, ну не снилося, i не треба. Ти собi не належиш баста!
Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорнi (екстрасенсорнiсть означає всього-на-всього надчутливiсть! I нiякої мiстики. А наплели ж...) здiбностi, безсумнiвно, пов'язанi з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здiбностей - черговий крок в еволюцiї людини, закономiрний наслiдок кiлькiсних змiн у бiосоцiальному свiтi, то початок екстрасенсорної ери - наслiдок прогресу розуму, а не iнстинктiв.
Я припускаю, що залежнiсть екстрасенсорних здiбностей вiд розвитку iнтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескiнченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.
- Слухай мене, дiвчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?
- Ну, приблизно.
- Бiльше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всiм людина завдячує другiй сигнальнiй. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, двi сигнальнi системи. Але ось що цiкаво: еволюцiя триває. Зупинитися вона не може. Це постiйний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно i здебiльшого напомацки втручаємось у свiй власний розвиток, змiнюємо середовище iснування, режим харчування... Метикуєш?
Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я вiдчував - Шолоро мене розумiла. Вона не була байдужою. I це головне.
- А от уяви собi третю сигнальну систему, четверту, - продовжував я. - Менi здається, що людинi настав час оволодiти телепатичним зв'язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивне. Що ж далi? Ну, давай вiзьмемо те, на що хоч термiни попридумували: телекiнез, екстрасенсологiя... Чула про таке?
Шолоро кивнула.
- Чудово... Та ти у нас iнтелектуалка! Може, й сама вмiєш?
Воно повiльно повела плечем. I пачка сигарет разом з сiрниковою коробкою поповзли полiрованою поверхнею стола.
- От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврiстичне мислення, звiльнений творчий потенцiал людства, кожен - генiй! Однак це справи навiть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?
Шолоро довго мовчала. Нарештi пiдняла голову й подивилася менi просто в очi.
- Я згодна. Але менi треба дещо владнати вдома. За два тижнi повернуся.
- Що вдома? Я можу допомогти?
В моїй уявi завирувала екзотика: табори, кибитки, батькiвський гнiв...
- Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.
- А мати де?
- На Кубанi. Вона в радгоспi працює. Батька... нема. Я у мами найстарша. Окрiм мене, ще е два брати i двi сестрички...
- Розумiю. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробiток. А потiм, коли навчишся, i матерi зможеш допомогти, i молодшим. Адже це не так уже й довго. Ось адреса моєї лабораторiї й телефон. Приходь, скажiмо, пiслязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?
Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всiх нас вiдає, чого ми не вiдаємо...
Я повiрив у Шолоро. П'ять рокiв iнституту i два iнтернатури. Часу - цiлий вiз. Сiм рокiв я зможу спокiйно, не поспiшаючи, спостерiгати. Дiвчинка не вередлива, здiбна. Попрацюємо.
Андрiй набрид менi до краю. Вiн сьогоднi якийсь дивний: мовчазний, замрiяний. Потiм з'ясувалося, що вiн бачив страшний сон. Наснилося йому, що вiн динозавр. Коли я вiдреготався, то пояснив Андрiйковi, що це, мабуть, ввiмкнулася генетична пам'ять. Хлопець повеселiшав. Цiкаво, що бачить у снi Шолоро?
Вона замислилася, потiм усмiхнулася:
- Якщо хочеш, я покажу тобi.
- Тобто?
- А ось...
Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очi заплющила. Тiло напружилося, спина вигнулася, нiби ось-ось мали прорiзатися крила... Рвучко виставила вперед руки зверненими до пас долонями.
I я побачив...
Потрiсканi стiни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких iдолiв... Бiля стiни храму - дiвчина. її постава повторює грацiознi вигини кам'яних фiгур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не трiпотiв на нiй од вiтру полум'яний шовк i не тремтiли у волоссi пелюстки орхiдей. Невловимий рух - ледь вигнулися пальцi рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька нiжка. I дiвчина попливла, пiдкоряючись ритмам чаклунської мелодiї. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тодi танцiвниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, i вона летiла пiр'їною, торкаючись землi кiнчиками пальцiв ноги.
Танок припинився раптово.
Я довго не мiг прийти до тями. Андрiй ранiше за мене оговтався вiд подиву.
- Попереджати ж треба, - бурчав вiн. - А коли б я надумався притягти свого динозавра?
Коли Шолоро пiшла, я спитав Андрiя:
- Ну, зрозумiв тепер?
- Та зрозумiв, чого ж не розумiти.
I, зiгнувшись, вiн пiдняв з пiдлоги щось бiле. Я придивився уважнiше - звичайна квiтка iндiйської орхiдеї...
Шолоро влаштувалася працювати санiтаркою в дитячiй лiкарнi. А через два тижнi менi подзвонив Вовка Зайцев, завiдуючий вiддiленням цiєї лiкарнi, i хвилин п'ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сiрка за хвiст. I Вовка "вiдпустив сiрка": "По-перше, поясни менi, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила". Я помчав до лiкарнi.
Засмучений Володя розповiв, що ось уже тиждень у всiх пацiєнтiв його вiддiлення нiчого не болить. Було дещо дивним бачити лiкаря, пригнiченого такою обставиною. Але Володя мав рацiю: при вiдсутностi симптомiв неможливо поставити дiагноз.
Викликали Шолоро.
- Але ж їм було боляче! - затято повторювала дiвчина.
Зайцев терпляче тлумачив Шолоро. що таке бiль i навiть пригадав красиву фразу: "Бiль - сторожовий пес здоров'я". Нарештi ми її умовили. I тодi Володя попросив:
- Покажи хоч, як ти це робиш.
Шолоро уважно подивилася на свого шефа i розвела руками:
- Але ж у вас нiчого не болить.
- У мене голова болить. Через тебе, мiж iншим, - втрутився я.
Шолоро пiдiйшла, зазирнула менi в очi, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолоднi руки, вправно притисла пальчиками пульсуючi жилки на скронях. I я вiдчув блаженний стан спливаючого болю. Бiль струменiв тоненькою цiвочкою.
- Здорово! - Тiльки й спромiгся вимовити Вовка Зайцев. Очевидно, зцiлення красномовно вiдбилося на моїй фiзiономiї.
Так Зайцев став нашим союзником.
У вереснi Шолоро засiла за пiдручники. Вчилася вона розважливо. Якщо i є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цiкавiсть. У неї виявилася чiпка пам'ять та здiбностi до глибокого аналiзу.
...Андрiйко стверджує, що я дурень, i що менi треба просто пiти до шефа i все розповiсти про Шолоро. Дзуськи. Не пiду. Я тепер до шефа в кабiнет тiльки на бiлому конi, пiд звуки фанфар. А коли нiчого не вийде, то нiхто й не дiзнається.
Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.
Було вирiшено, що у травнi вона залишить клiнiку. Дiвчина нiколи не скаржилася, але вiд Володi я знав, що анестезiологи влаштовують їй iстерики. Що доглядальницi розносять про неї плiтки по мiсту. Але головне, що їй важко терпiти людський бiль. Якось вона зiзналась: "Краще б уже я нiчого не вмiла. Лише один раз i дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я бiля нього сидiла, i ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дiтлахи не бояться операцiйної: там не боляче, там кiно..."
Скiльки троянд буяло тiєї весни! Ламалися гнучкi гiлки, i пливли нiжнi квiти нашою маленькою, замуленою рiчечкою. Оберемки троянд залишили випускники медiнституту бiля пiднiжжя пам'ятника загиблим на фронтi колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. I пiшла на перший iспит, навiть не озирнувшись на нас iз Андрiєм. Ми самовiддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишенi стиснуту в кулак руку.
I Шолоро одержала п'ятiрку.
За два наступних iспити - теж п'ятiрки.
Раннiм червневим ранком бiгла Шолоро на останнiй екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По травi бiгав веселий цуцик, рудий i капловухий. Вiн ганяв сердиту бджолу.
На вимитих бетонних плитах маленька дiвчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.
Шолоро стрiмко збiгла широкими сходами. Несподiвано вона спiткнулася, пiдвернула ногу i незграбно впала. Вiд рiзкого болю перехопило подих.
- Тьотю, тобi боляче?
Шолоро пiдвела голову. Поряд стояла дiвчинка в рожевому платтi. Вона спiвчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащенi крейдою рученята.
- Боляче. Але зараз мине...
- Звичайно, мине. Треба тiльки зробити отак... - дiвчинка присiла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обхопила забиту кiсточку. Рiзкий бiль зник майже миттєво, зiйшла синювата пухлина... Не вiрячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво...
Дiвчинка посмiхнулась i змовницьки прошепотiла:
- Я завжди так роблю, коли заб'юся. А бабуся каже - треба йодом, чудiв не буває.
- Як тебе звуть, дiвчинко?
- Ася...
- Асенько, де ти живеш?
- Близько. Он мiй дiм.
- Асенько, люба дiвчинко, я тобi напишу телефон, ти можеш менi подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тiльки обов'язково!
- Я сама вмiю дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?
- Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твiй песик?
- Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.
- Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранцi, i ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе! ______________________________________________________________________
ППФ (Пригоди, подорожi, фантастика) - 88: Зб.: Повiстi, оповiдання, нариси. / Упоряд. М.Б.Славинський. Худож. О.I.Дмитрiєв. К.: Молодь, 1988 - 288 с., iл. - (Компас). - ISBN 5-7720-0034-9
Пригоди, подорожi, фантастика - тематичне коло творiв, якi ввiйшли до нового випуску традицiйного збiрника. Його автори - переважно молодi українськi лiтератори, а також вiдомi зарубiжнi письменники. ______________________________________________________________________
Пригоди, подорожi, фантастика - 88
Повiсти, оповiдання, нариси
Збiрник
Упорядник
Славинський Микола Борисович
Художник
Дмитрiєв Олексiй Iванович
Рецензент А.Я.Янченко, член СП СРСР
Редактор М.П.Семенюк
Художнiй редактор В.В.Машков
Технiчний редактор С.Г.Орлова
Коректори Н.I.Будзько, Н.П.Семенюк
Iнформ. бланк No 2726 ______________________________________________________________________
OCR dauphin@ukr.net
БУЛО, Є I БУДЕ...
Оповiдання
Що нам - таємниць не вистачає?
А. та Б. Стругацькi
...Казала менi бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями зеленi трави:
- Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все оковитої та ока лихого...
Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев'яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла. Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком - з'являлася нова, нарядна постiлка.
У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся в'язала рiзнотрав'я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла. Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.
- Ти чаклунка, бабо?
- Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, - нiякого чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий випадок книжка є - от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий - вiд Ондрiя Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв? Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною, кропивою, пiдбiлом...
Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:
- Бабо, бувають чаклунки?
- Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой, баска дiвка...
- А в бога ти вiриш?
- Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла, шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм - хiба до бога було? Тут тобi громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих, що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з ними. Довелося травами повоювати - застуджувалися хлопцi, ранили їх ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?
- "Оковитої та ока лихого..." Що це, ба?
- Про оковиту, прийде час, i сам дiзнаєшся - чого доброго, а цього... А про око лихе розповiм. Цур, умова, не смiятися над старою.
Понад рiчкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так iз сорок... перед самою вiйною, жив там один чоловiк. Прийшлий. Федором звали. Був вiн людиною заздрiсною. Не полюбили його нашi. Чiпать не чiпали, а не любили. I посварився вiн iз сусiдкою...
Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темнi вже вiкна, i, пiдсунувшись ближче до печi, продовжує:
- Рiк минув. У сусiдки син народився. Чоловiк її з больнички привiз, ну, i влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч i напiдпитку, веселий, привiтний, а Федора все ж не покликав. А тiльки той сам прийшов. Постояв на порозi, вклонився, та й до столу. I тут от молода мати вiзьми i згадай йому образу. Федiр - нiчого, всмiхнувся тiльки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув вiн на немовля, як уп'явся очима... Мати обiмлiла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити почала. За мiсяць i померло.
Бабуся скорботно зiтхнула, похитала головою, сховавши руки пiд фартухом.
Менi теж стало трохи лячно, але виду не подаю - усмiхаюсь:
- Та ну, бабо. Я цю iсторiю чув уже. I не тут це було, i не так.
- То ти iншу iсторiю чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою бiда i трапиться.
- Це вiд одного погляду? Не може цього бути.
- Ет! Хома ти невiрний. У свiтi ще й не таке бува.
Таки так. У мене в лабораторiї сидить хлопчина. Сергiйком звати. Шiстнадцять рокiв. Хоче стати кiбернетиком. Все б нiчого, тiльки хлопчик цей поглядом рухає стрiлку на шкалi будь-якого приладу. Саме поглядом i саме чомусь стрiлку! Виявилося випадково - розважався Сергiйко на уроцi фiзики. В лабораторiю прийшов сам, продемонстрував свої таланти i пiшов по вiддiлах. А ми з Андрiєм прилипли до пiдвiконня - куримо. I як же все це розумiти? П'ятдесят чотири експерименти - жодного зриву. Виводили Сергiйка в iншу кiмнату, екранували - повзе клята стрiлка. Потiм хитромудрий Андрiй її заклинив. Так вона взагалi зламалася.
Ну, Сергiйко ще нiчого: хлопець метикуватий, настроєний миролюбно i до здiбностей своїх ставиться з гумором.
А ось на тому тижнi заблукала одна дамочка. I де вони такi капелюшки беруть? Особисто я подiбнi споруди з пiр'ячка та вуалi тiльки в iсторичних фiльмах i бачив.
Дамочка впала на стiлець, уважно подивилася на мене з-пiд блискучих повiк i почала таке верзти, що за п'ять хвилин я поцiкавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в iнститут - невiдомо. Я її збув Андрiєвi i втратив на цьому цiнного працiвника. Справа, виявляється, була в тому, що вночi дамочка чула потойбiчнi голоси i ось прийшла до нас по допомогу. Андрiй, звичайно ж, захотiв цi голоси почути - з метою наукового пiзнання. У-у-у, змiй.
Так менi й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповiдати йому байки з iнститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через двi сотнi запитань щойно придуманого "тесту" i з таємничим виглядом передали йому "психологiчний портрет"... Сором, хлоп'яцтво, звичайно... Але помста була страшною. Пiсля публiкацiї матерiалу почалося... Нам писали, телефонували, нас ловили вдома i на роботi. Нас навiть обзивали екстрасенсами. Всi вимагали чудес. I ми їх робили. Я, наприклад, вилiкував вiд алкоголiзму сусiда, назавжди позбавив головного болю вахтерку iнституту тьотю Ганю i вiдучив одного знайомого двiєчника вiд звички гризти нiгтi.
А взагалi у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях мiфiв, забобонiв, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю вiдпускати на волю свою пiдступну уяву. Люблю посидiти з решетом на березi океану знань. При бажаннi з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко iстини, а iнодi й величезний кокосовий горiх. Тiльки от де брати час на це?
Я вiддав тьотi Ганi ключi й поплентався додому. Дорогою мене зiгрiвала думка про запашну, товсту котлету, яку менi вдалося врятувати пiд час учорашнього наскоку гостей. Гiсть нинi пiшов дисциплiнований, приходить зi своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з'їдає геть усе. Та я вже вчений. I тiльки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-пiд квiтiв.
Я перетнув тополиний парк i потрапив на розпечену привокзальну площу. Мiй тролейбус уже чекав мене, i, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:
- Хлопче, хлопче... зачекай хвилинку...
Хриплуватий жiночий голос - медовий, солодкий такий голосок...
У нашому популярному серед туристiв мiстi частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з мiркувань жалiсливостi я зупинився, кинувши тролейбусовi прощальний погляд - вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду вiдкараскуватися вiд неї. Треба ж було менi гальмувати!..
Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нiчого не додавало до середнього типу її одноплемiнниць. Заплетене у двi короткi коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона iз золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленiй кофтi, у дзвонi рясної строкатої спiдницi, в зношених туфлях. Господи, i чому вони такi невибагливi в одязi? Циганка, здається, збентежилась пiд моїм безцеремонним оглядом.
- Ну, що тобi, вiльна донько степiв? Сигарету? Рано тобi ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю i на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?
Вона усмiхнулась. Усмiшка примирила мене з її диким виглядом.
- Ех ти, замордована мiська дитино. Все знаєш? Навiщо живеш? Краще застрелься.
I вона вiдвернулася. Це щось нове.
- Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобi карбованця.
- Карбованця? Я тобi два подарую, тiльки йди собi. А звуть... Тетяною.
- Тетяною? Ну яка ти Тетяна?
Вона засмiялася. I її трохи грубувате обличчя вiдразу стало гарненьким.
- Добре, добре... хай не Тетяна. Тобi що?
Я знизав плечима. I справдi, що менi? Менi б зараз мою товсту котлету.
- Та нiчого. А ось i мiй тролейбус. Тримай карбованця, та нi, даю два.
Вона докiрливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очi. Я обернувся, щоб пiти i... не мiг рушити з мiсця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:
- Кидай цi жарти. Знову не встигну у тролейбус.
Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тiєї ж митi штанги з ляском злетiли з дротiв.
З кабiни вилiз водiй, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:
- Що за бiсова душа! Завжди на цьому мiсцi...
- Так... А що ти ще вмiєш?
Погляд циганки натрапив на огрядну жiнку в бiлому комбiнезонi. Жiнка спiткнулась об невидиму перешкоду i випустила з рук пачку ягiдного морозива, безповоротно заляпавши снiжну бiлину свого чудового комбiнезона.
- Я все зрозумiв. Бiльше не буду. Вiдпусти мене.
I ноги мої нарештi могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пiрнула в людський потiк.
... Казала менi бабуся:
- Нiколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нiкому кривди не чинять, а вiддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку... Силу вони особливу мають...
Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподiбно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гнiву мозок видає iмпульс енергiї, "лихої волi". Потрапляючи в "мозок-приймач", вiн на мить розлагоджує, руйнує баланс зв'язкiв. Як сигнал активної перешкоди у радiолокацiйному захистi. Псується настрiй, з'являються пригнiченiсть, передчуття лиха, головний бiль... А потiм усе це закрiплюється у пам'ятi, заростає перебiльшенням, пiдсвiдомим пiдтасуванням фактiв - i привiт. Розпорошується увага, з'являється роздратованiсть, вразлива людина i справдi може захворiти.
Найстрашнiше те, що практично все можна пояснити науковоподiбно. Взяти хоча б феномен знiмання лiвої панчохи англiйською вiдьмою або англiйську шпильку як вiрний засiб проти пристрiту. А що таке англiйська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий i надiйний засiб, що екранує... антену мозку.
Або в медицинi. Пастер! Iмунiзацiя! Африканцi з давнiх-давен прищеплювали виразку свiйським тваринам. I вельми успiшно. Ера антибiотикiв! I в Древньому Єгиптi пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась плiснява, воду зцiджували й напували нею хворого...
Котлету я з'їв без всякого ентузiазму - у мене вiд злостi апетит зникає. Працювати сьогоднi не буду. Читатиму детектив: "...Годинник Бiг-Бена вiдбив полунiч... Лiтл Блонд, засунувши пiстолет за пiдв'язку панчохи, тремтячою рукою розчинила дверi спальнi пiдступного графа Деймо..."
Сусiд за стiною крутив циганськi романси. Я зняв з полицi товстий том Горького. Потiм дiстав Купрiна. Пiсля Купрiна взявся за Бунiна. Потiм знову до Горького. Пiд ранок вiдчув, що табiр iде в небо... Ех, чавела!
На роботу ледь не спiзнився: тинявся бiля вокзалу. Марно.
У лабораторiї панувало якесь безладдя i хаос. За законом пiдлоти, вiдключили воду та свiтло, а отже, i їдальня зачинилася. Довелося йти на поклiн до дiвчат з обчислювального. В їхнiх столах завжди були в наявностi i печиво, i чай, i кава, не було тiльки тарганiв.
...Казала менi бабуся:
- А дiда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а вiн... Перший хлопець на селi, вся сорочка в пiвнях. Скiльки я через нього слiз пролила. А вiн, iрод, i не дивився у мiй бiк. То я з вiдчаю однiй бабi-шептусi i вклонилася - рядном бiлим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смiшно, а тодi вiрила. Ой, вiрила! А страшно ж як. Опiвночi, дитино, на русалчиному тижнi треба було вийти за ворота, простоволосою, босонiж та в однiй сорочцi. А побачив би хто? Засмiяли б... Вийшла я... Думаю - ну, дiвко, мабуть, ти з глузду з'їхала. Проте йду. Зiлля, квiтки рву, вiнок плету. Горобини гiлочку зламала - квiткувала саме вона, хмелю батiг вплела. Важкий вiнок, шия гнеться. Спустилася до рiчки. Вiд води теплом вiє, i туман по лощовинах стелиться. Риба на плесi грає. Зайшла я у воду по колiна, вiнок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було...
Бабуся прикрила очi й заспiвала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмi трохи моторошного та наївного заклинання:
- У морi-окиянi, на островi на Буянi лежить камiнь, а пiд камiнь той i вода не тече - анi рiчкова, анi джерельна. А пiд каменем тим сiм дверей пiд сiмома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвiчним сном сплять сiм дiвчат-сестер, ликом яснi горлицi, лише серцем - сiм звiриць...
Гей ви, дiвчата-сестрицi, гей красунi-звiрицi, ви прокиньтеся, пробудiтеся! Розбудiть слуг своїх, сiм вiтрiв сивих, сiм вихорiв лихих. Хай вiзьмуть вони луки кленовi, хай напнуть тятиви шовковi, хай пошлють сiм стрiл гартованих по семи шляхах. Хай поцiлять вони в серце - серце непокiрне, безжалiсне. Хай полюбить мене коханий - сонце яснеє моє, Олександр!
I я бачу, як пливе той вiнок, розплiтаючись у примхливiй рiчковiй течiї, як несе кожна пелюстка, кожна травинка iм'я мого дiда - до самого моря... I дiд пив воду з тiєї рiчки, i прав сорочку свою у тiй рiчцi, i купався в нiй. Кохання обiймало його! Справдi ж бо заклинання, чари...
I дiд оженився на моїй бабусi, бо покохав її. Шалено, несподiвано. Оженився всупереч волi своєї родини, справивши весiлля у сусiдньому селi.
Тiльки не повiрила бабуся в чари. Коли верталася вiд рiчки, стрiнула зненацька свого Олександра на околицi. Глянув вiн, та й завмер: оповита мiсячним сяйвом, напiвприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустрiч йому мавка... Спадала з плечей прозора сорочка, i слалися пiд ноги росянi трави...
А я сиджу на вокзалi i вдаю, що замислився, та насправдi дуже непомiтно видивляюся серед натовпу свою циганочку.
Зотлiла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сiм. Тому саме пiсля третьої сигарети менi пощастило.
Вона з'явилася передi мною, наче з-пiд землi. Дивилася гнiвно. Але оскiльки очi мої були сумнi й жалiснi, вона полагiднiшала:
- Здрастуй. Невже я тобi так потрiбна?
- До зарiзу. I не менi особисто.
- Кому ж?
- Усьому людству.
- Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тiльки... не тут. Куди б...
- Є одне затишне мiсце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто пiд деревами ростуть. I народу завжди мало.
- Це бiля озера? Знаю. Прийду.
Вона прийшла. Я саме до пива приклався, i ледь не похлинувся, побачивши її.
Просто на мене йшла дiвчина. Пливла. Нi, летiла... Тоненька, легка, затягнута у слiпучо-бiлi джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кiно золотi пляжi на теплих островах, ними ходять отакi-от створiння... "Бесаме, басамему-у-учо..." Я мотнув головою - видиво не зникло. Воно сiло навпроти мене, кинуло на столик мiнiатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великi очi, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарештi пересвiдчився, що бачу мою знайому циганочку.
Вона в свою чергу спостерегла моє здивування i втiшно кивнула головою.
- Я слухаю.
- Давай хоч познайомимося - Юрiй.
- Шолоро.
- Що?
- Мене звуть Шолоро.
- Так я i знав. А то... Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й вiдразу, аби уникнути непорозумiнь. Особистого iнтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе... Коли б вiдкинути з десяток рокiв... Проте я - молодий учений, який подає величе-е-знi надiї. Тому швиденько переймись до мене повагою i слухай. Тебе треба вивчати.
- Навiщо?
- Ти хоч розумiєш, що не така, як iншi?
- Нi. Я така, як усi. Просто у мене є певнi здiбностi.
- Гм, виходить, усе ж таки думала про це?
- Думала. I знаю, що не можна вважати себе не таким, як усi. Тодi я перестаю вiдчувати чужий бiль.
- А ти його вiдчуваєш? Як?
- Не знаю... Просто... стає шкода людину. I намагаюся забрати його бiль. У мене тодi починають дуже тремтiти руки й болить... у тому мiсцi, звiдки я забираю бiль хворого.
- Навiщо тобi потрiбно вiдчувати чужий бiль?
- Не знаю...
- Пояснити цього, мабуть, не можна. А втiм, мене зараз iнше цiкавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?
- Нi. Не можу. I не певна, що хочу.
- Не злись... Скiльки тобi рокiв?
- Сiмнадцять...
- Школу закiнчила?
- Навеснi.
- Атестат поганенький?
- Чому? Чотири з половиною.
- Так. А тепер слухай мене уважно. Лiто ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе вiзьмуся. Пiдеш працювати. Або до нас в iнститут, або в якусь клiнiку. Де ти живеш?
- У тiтки...
- Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякi дослiдження. Це не страшно. Наступного лiта поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої... здiбностi... найпотрiбнiшi саме в медицинi.
Шолоро сидiла якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.
- Ти, бува, з глузду не з'їхав?
- Не грубiянь дорослим. Що тебе не влаштовує?
- Якось... все несподiвано. Я нiколи не думала про медицину... Та менi й не снилося...
- Ох, Шолоро, ну не снилося, i не треба. Ти собi не належиш баста!
Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорнi (екстрасенсорнiсть означає всього-на-всього надчутливiсть! I нiякої мiстики. А наплели ж...) здiбностi, безсумнiвно, пов'язанi з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здiбностей - черговий крок в еволюцiї людини, закономiрний наслiдок кiлькiсних змiн у бiосоцiальному свiтi, то початок екстрасенсорної ери - наслiдок прогресу розуму, а не iнстинктiв.
Я припускаю, що залежнiсть екстрасенсорних здiбностей вiд розвитку iнтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескiнченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.
- Слухай мене, дiвчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?
- Ну, приблизно.
- Бiльше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всiм людина завдячує другiй сигнальнiй. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, двi сигнальнi системи. Але ось що цiкаво: еволюцiя триває. Зупинитися вона не може. Це постiйний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно i здебiльшого напомацки втручаємось у свiй власний розвиток, змiнюємо середовище iснування, режим харчування... Метикуєш?
Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я вiдчував - Шолоро мене розумiла. Вона не була байдужою. I це головне.
- А от уяви собi третю сигнальну систему, четверту, - продовжував я. - Менi здається, що людинi настав час оволодiти телепатичним зв'язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивне. Що ж далi? Ну, давай вiзьмемо те, на що хоч термiни попридумували: телекiнез, екстрасенсологiя... Чула про таке?
Шолоро кивнула.
- Чудово... Та ти у нас iнтелектуалка! Може, й сама вмiєш?
Воно повiльно повела плечем. I пачка сигарет разом з сiрниковою коробкою поповзли полiрованою поверхнею стола.
- От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврiстичне мислення, звiльнений творчий потенцiал людства, кожен - генiй! Однак це справи навiть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?
Шолоро довго мовчала. Нарештi пiдняла голову й подивилася менi просто в очi.
- Я згодна. Але менi треба дещо владнати вдома. За два тижнi повернуся.
- Що вдома? Я можу допомогти?
В моїй уявi завирувала екзотика: табори, кибитки, батькiвський гнiв...
- Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.
- А мати де?
- На Кубанi. Вона в радгоспi працює. Батька... нема. Я у мами найстарша. Окрiм мене, ще е два брати i двi сестрички...
- Розумiю. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробiток. А потiм, коли навчишся, i матерi зможеш допомогти, i молодшим. Адже це не так уже й довго. Ось адреса моєї лабораторiї й телефон. Приходь, скажiмо, пiслязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?
Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всiх нас вiдає, чого ми не вiдаємо...
Я повiрив у Шолоро. П'ять рокiв iнституту i два iнтернатури. Часу - цiлий вiз. Сiм рокiв я зможу спокiйно, не поспiшаючи, спостерiгати. Дiвчинка не вередлива, здiбна. Попрацюємо.
Андрiй набрид менi до краю. Вiн сьогоднi якийсь дивний: мовчазний, замрiяний. Потiм з'ясувалося, що вiн бачив страшний сон. Наснилося йому, що вiн динозавр. Коли я вiдреготався, то пояснив Андрiйковi, що це, мабуть, ввiмкнулася генетична пам'ять. Хлопець повеселiшав. Цiкаво, що бачить у снi Шолоро?
Вона замислилася, потiм усмiхнулася:
- Якщо хочеш, я покажу тобi.
- Тобто?
- А ось...
Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очi заплющила. Тiло напружилося, спина вигнулася, нiби ось-ось мали прорiзатися крила... Рвучко виставила вперед руки зверненими до пас долонями.
I я побачив...
Потрiсканi стiни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких iдолiв... Бiля стiни храму - дiвчина. її постава повторює грацiознi вигини кам'яних фiгур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не трiпотiв на нiй од вiтру полум'яний шовк i не тремтiли у волоссi пелюстки орхiдей. Невловимий рух - ледь вигнулися пальцi рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька нiжка. I дiвчина попливла, пiдкоряючись ритмам чаклунської мелодiї. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тодi танцiвниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, i вона летiла пiр'їною, торкаючись землi кiнчиками пальцiв ноги.
Танок припинився раптово.
Я довго не мiг прийти до тями. Андрiй ранiше за мене оговтався вiд подиву.
- Попереджати ж треба, - бурчав вiн. - А коли б я надумався притягти свого динозавра?
Коли Шолоро пiшла, я спитав Андрiя:
- Ну, зрозумiв тепер?
- Та зрозумiв, чого ж не розумiти.
I, зiгнувшись, вiн пiдняв з пiдлоги щось бiле. Я придивився уважнiше - звичайна квiтка iндiйської орхiдеї...
Шолоро влаштувалася працювати санiтаркою в дитячiй лiкарнi. А через два тижнi менi подзвонив Вовка Зайцев, завiдуючий вiддiленням цiєї лiкарнi, i хвилин п'ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сiрка за хвiст. I Вовка "вiдпустив сiрка": "По-перше, поясни менi, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила". Я помчав до лiкарнi.
Засмучений Володя розповiв, що ось уже тиждень у всiх пацiєнтiв його вiддiлення нiчого не болить. Було дещо дивним бачити лiкаря, пригнiченого такою обставиною. Але Володя мав рацiю: при вiдсутностi симптомiв неможливо поставити дiагноз.
Викликали Шолоро.
- Але ж їм було боляче! - затято повторювала дiвчина.
Зайцев терпляче тлумачив Шолоро. що таке бiль i навiть пригадав красиву фразу: "Бiль - сторожовий пес здоров'я". Нарештi ми її умовили. I тодi Володя попросив:
- Покажи хоч, як ти це робиш.
Шолоро уважно подивилася на свого шефа i розвела руками:
- Але ж у вас нiчого не болить.
- У мене голова болить. Через тебе, мiж iншим, - втрутився я.
Шолоро пiдiйшла, зазирнула менi в очi, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолоднi руки, вправно притисла пальчиками пульсуючi жилки на скронях. I я вiдчув блаженний стан спливаючого болю. Бiль струменiв тоненькою цiвочкою.
- Здорово! - Тiльки й спромiгся вимовити Вовка Зайцев. Очевидно, зцiлення красномовно вiдбилося на моїй фiзiономiї.
Так Зайцев став нашим союзником.
У вереснi Шолоро засiла за пiдручники. Вчилася вона розважливо. Якщо i є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цiкавiсть. У неї виявилася чiпка пам'ять та здiбностi до глибокого аналiзу.
...Андрiйко стверджує, що я дурень, i що менi треба просто пiти до шефа i все розповiсти про Шолоро. Дзуськи. Не пiду. Я тепер до шефа в кабiнет тiльки на бiлому конi, пiд звуки фанфар. А коли нiчого не вийде, то нiхто й не дiзнається.
Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.
Було вирiшено, що у травнi вона залишить клiнiку. Дiвчина нiколи не скаржилася, але вiд Володi я знав, що анестезiологи влаштовують їй iстерики. Що доглядальницi розносять про неї плiтки по мiсту. Але головне, що їй важко терпiти людський бiль. Якось вона зiзналась: "Краще б уже я нiчого не вмiла. Лише один раз i дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я бiля нього сидiла, i ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дiтлахи не бояться операцiйної: там не боляче, там кiно..."
Скiльки троянд буяло тiєї весни! Ламалися гнучкi гiлки, i пливли нiжнi квiти нашою маленькою, замуленою рiчечкою. Оберемки троянд залишили випускники медiнституту бiля пiднiжжя пам'ятника загиблим на фронтi колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. I пiшла на перший iспит, навiть не озирнувшись на нас iз Андрiєм. Ми самовiддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишенi стиснуту в кулак руку.
I Шолоро одержала п'ятiрку.
За два наступних iспити - теж п'ятiрки.
Раннiм червневим ранком бiгла Шолоро на останнiй екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По травi бiгав веселий цуцик, рудий i капловухий. Вiн ганяв сердиту бджолу.
На вимитих бетонних плитах маленька дiвчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.
Шолоро стрiмко збiгла широкими сходами. Несподiвано вона спiткнулася, пiдвернула ногу i незграбно впала. Вiд рiзкого болю перехопило подих.
- Тьотю, тобi боляче?
Шолоро пiдвела голову. Поряд стояла дiвчинка в рожевому платтi. Вона спiвчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащенi крейдою рученята.
- Боляче. Але зараз мине...
- Звичайно, мине. Треба тiльки зробити отак... - дiвчинка присiла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обхопила забиту кiсточку. Рiзкий бiль зник майже миттєво, зiйшла синювата пухлина... Не вiрячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво...
Дiвчинка посмiхнулась i змовницьки прошепотiла:
- Я завжди так роблю, коли заб'юся. А бабуся каже - треба йодом, чудiв не буває.
- Як тебе звуть, дiвчинко?
- Ася...
- Асенько, де ти живеш?
- Близько. Он мiй дiм.
- Асенько, люба дiвчинко, я тобi напишу телефон, ти можеш менi подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тiльки обов'язково!
- Я сама вмiю дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?
- Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твiй песик?
- Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.
- Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранцi, i ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе! ______________________________________________________________________
ППФ (Пригоди, подорожi, фантастика) - 88: Зб.: Повiстi, оповiдання, нариси. / Упоряд. М.Б.Славинський. Худож. О.I.Дмитрiєв. К.: Молодь, 1988 - 288 с., iл. - (Компас). - ISBN 5-7720-0034-9
Пригоди, подорожi, фантастика - тематичне коло творiв, якi ввiйшли до нового випуску традицiйного збiрника. Його автори - переважно молодi українськi лiтератори, а також вiдомi зарубiжнi письменники. ______________________________________________________________________
Пригоди, подорожi, фантастика - 88
Повiсти, оповiдання, нариси
Збiрник
Упорядник
Славинський Микола Борисович
Художник
Дмитрiєв Олексiй Iванович
Рецензент А.Я.Янченко, член СП СРСР
Редактор М.П.Семенюк
Художнiй редактор В.В.Машков
Технiчний редактор С.Г.Орлова
Коректори Н.I.Будзько, Н.П.Семенюк
Iнформ. бланк No 2726 ______________________________________________________________________
OCR dauphin@ukr.net