Олександр Ірванець. Мій хрест

Олександр Ірванець
Мій хрест

Художник

 
Ви думаєте – легко?
Ой, нелегко.
Стою один, обличчям до стіни.
Мої ненамальовані лелеки
Перепливають небо восени.
 
 
Ви думаєте – швидко?
Ой, повільно
Я опускаюсь вічності на дно.
З підрамника волає божевільно
Розіп’яте, порожнє полотно.
 
 
О, полотно!
Ти що не день малієш,
Мов шагренева шкіра днів моїх.
Великий світ.
Всього не намалюєш.
І все-таки не спробувати – гріх.
 
 
Ви лічите на метри чи на літри,
На тонни й грами всепланетний скарб,
А в мене світ вміщається в палітру.
В одну палітру.
В кільканадцять фарб.
Вона – мій еталон між еталонів,
Супутниця у швидкоплинних днях.
Свої замерзлі, втомлені долоні
Відігріваю на її вогнях.
 
 
Вона – моя непройдена дорога
На ручці пензля, мов на важелі.
Ви думаєте – довго?
Ой, недовго
Живем на незмальованій землі.
 
 
Ви думаєте – близько?
Ой, далеко
Той дивний край,
Куди через моря
Летять ненамальовані лелеки
І білі пелюстки календаря…
 
 
Літо 1980 р.
 

«Хтось говорить про гроші…»

 
Хтось говорить про гроші,
А для мене з цих пір
Листя чорної груші —
Найдорожчий папір.
 
 
Легко не зрозуміти,
Затоптати у гній.
Найжорстокіша в світі
Девальвація мрій.
 
 
Осінь 1980 р.
 

«Вже літня ніч допита до останку…»

 
Вже літня ніч допита до останку.
Вже жовті плями в кленів на щоках.
Блювотина осіннього світанку
Стікає жовто по моїх шибках.
На обрії, на шпичаках чорнолісу
Докорчуються трупики ідей.
Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса,
З туману виповза осінній день.
 
 
Каноничі, 1980 р.
 

Перший сніг

 
Ніякий сніг не вічний. Але цей —
Не вічний двічі.
Першість завше тлінна.
Мої слова загрузли по коліна
У синьому снігу твоїх очей.
 
 
Вмерзають, мов очеретинки, в лід.
Й ця осінь – до незвичності холодна,
І на небес розчахнутому тлі —
Відбілені розлукою полотна,
 
 
І я – самолюбивий до плачу,
В стремлінні до пріоритету впертий, —
Я сам собі ледь чутно шепочу:
«Якщо вже бути снігом – то не першим…»
 
 
І білий сніг, холодний хліб зими,
Торкаючи замерзлими вустами,
У долі я прошу: «Благослови
Цих світлих днів розтоптані кристали…»
 
 
Листопад 1980 р.
 

Багатообіцяюча пісенька

 
Все-таки ще по-божому
З нами життя обійшлось:
Кожному, кожному, кожному,
Кожному знайдено щось.
 
 
Кожному незнаменитому —
Слави фужер лимонадний,
Кожному Мартіну Ідену —
Власний ілюмінатор.
 
 
Кожній біді непрошеній
Протиставляють волю,
А голові непорожній —
Крука над головою.
 
 
Кожній дрібноті службовій
Є мрія про вознесіння.
Кожній великій любові —
Пишне, бучне весілля.
 
 
Кожному, кожному, кожному,
Кожному знайдено щось.
Що ж мені, що ж мені, що ж мені?
Що ж?
 

Журавель

 
Я журавель. Той самий, що у небі.
Той самий – не синиця у руці.
Як проти сонця глянути на мене,
То наче сонце взято на приціл.
Щось шемрало мені в громах полемік:
«Хіба ж це та, омріяна зоря?
Ти ж – журавель, а не нічний метелик,
Чому ж летиш на світло ліхтаря?»
Хіба їм зрозуміти, недотепам,
На попелищах нетривких святинь,
Коли навколо ніч, холодна й темна,
А той ліхтар – він все-таки світив!..
Це потім лиш, безсонними ночами
Я зрозумію з болем і з жалем,
Що навіть з перебитими ногами
Я все-таки лишаюсь журавлем.
Сніги січневі і сади травневі,
Я вас чекав, я довго вас шукав.
 
 
Я вільний журавель. Я знову в небі.
Твоя синиця – у твоїх руках.
 
 
1984 р.
 

««О-ля-ля! – сказав Артюр Рембо…»

 
«О-ля-ля! – сказав Артюр Рембо,
Кулаки стискаючи в кишенях, —
Знову цілять не по тих мішенях,
Людство знов когось не вберегло».
 
 
Так вже споконвіку повелось,
Що свистить каміння у повітрі
І новітні грані непомітні
У мистецтві відкриває хтось.
 
 
Ось прийшов і в небесах повис
Високосний номер телефону,
Наче заголовок фейлетону:
«Альпініст не озирнувся вниз».
 
 
І пілот не озирнувся вниз,
Висоту хапаючи очима,
Та з тієї самої причини
І поет не озирнувся вниз.
 
 
Голосами наших матерів
Кличе нас колишнє і минуле,
Але що позаду ми б не чули,
Ми повинні бути угорі!
 

Пейзаж з вікна казарми

 
Планета снігом отруїлась…
На землю впав замерзлий птах.
А десь далеко – Україна
Згоряє в голубих снігах.
 
 
Ламає річка білий берег,
А у проваллі берегів
Стоїть самотній Пітер Брейґель
В німому розпачі снігів.
 
 
Палітра кругла, наче плаха,
А на блідому полотні —
Забронзовілий контур птаха,
Який безгучно впав у сніг.
 
 
Грудень 1980 р.
 

Трамвай

 
Жовтий трамвай – релятивна система.
Не відривай цю хвилину від себе,
Наче провину, наче кровину,
Душу цю світлу, ні в чому не винну.
Дівчинка з профілем Беатріче,
Зміненим трохи й повтореним двічі
Склом запітнілим старого трамваю —
Я тебе знаю?
Що за причина за цими сльозами.
А за плечима: «Що ви сказали?»
Вірш, мов конспект по теорії спектру,
Скептик-аскет в перспективі проспекту.
Вулиць знайомих не розрізняю.
Я тебе знаю…
– Закомпостуйте.
– Будь ласка.
– Спасибі…
Законспектуйте на листі осики:
Скоро вже стане
Поміж мостами
Осінь остання з твоїми вустами.
Гляну в обличчя – і не впізнаю.
Я тебе знаю!..
1981 р.
 

Осінній лист, або про те, що буде

 
Добрий вечір. Холодна осінь.
Літній сад – осінні алеї.
Аполлонові на волосся
Опустилась долоня клена.
За вікном – Північна Європа.
Донерветер!
Чорний дощ наші душі кропить.
Добрий вечір…
Осипається наш некрополь —
Добрий вітер…
Добра осінь. Холодний вечір.
Що ж ми винесем?
Що ж ми візьмем з собою до втечі?
– Добрий вересень.
Вийду в сад, підставлю погони,
Листя з клена впаде на плечі.
Не біда, що погода – погана.
Добрий – вечір.
 
 
1981 р.
 

«5000 000 ковтають ранкові бульйони…»

 
5000 000 ковтають ранкові бульйони,
Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро.
Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто.
 
 
Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.
Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.
В мене тільки й рідні – однойменна зі мною колона
І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.
 
 
Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно,
Та коли запитально подивиться
мені в очі апостол Петро,
Я скажу: «Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто…»
 
 
Ленінград, 1981 р.
 

Три пісеньки американського солдата

І. Реквієм-скоромовка

 
Усі сентименти розміряно на сантиметри,
Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.
Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта
З косою брудною в кістлявій руці дириґента.
А десь імпотенти свої реєструють патенти,
Голодні студенти кричать, що вони – декаденти,
І вилупки ночі – бліді жовтороті вампірики
Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики.
Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.
Одні з них – мов кремінь, а інші – прозоро-слюдаті.
Хто скаже – це користь чи вада, коли слюдянієш,
Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?
Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри
І вже сантиметри
Розмірюєш на міліметри…
 

ІІ. Застільний апокаліпсис

 
Дві кружки кип’ятку – дві пачки чаю…
Я день і вік грядущий провіщаю
І перед тим, як в забуття відчалю,
Я вперше і востаннє вам прощаю!..
Я вам прощаю все, що ви зробили,
Усі дерева, які ви зрубали,
Розтоптану стеблинку молочаю
Я вам прощаю!
Не співчуваю і не захищаю,
А лиш прощаю!
І як найвищу стадію печалю,
Я вам себерозтоптаність прощаю!..
Я став порожнім, диким, без’язиким.
В моїй душі стримить
Кілок осиковий
І замість слова, щирого й наївного,
На язиці – сніжинка кодеїнова…
 

ІІІ. Дембельське

 
Ой, орали хлопці ниву…
Гляну на тебе,
Зґвалтую очима,
Буркну під носа
Півжартома:
«Заплати ж мені, дівчино,
Що я ходив дарма…»
 
 
В лісі осінньому серцем спочину.
Стовбури й небо – листя нема.
Заплати ж мені, ліщино,
Що я ходив дарма…
 
 
Форма солдатська мені не по чину,
Хоч і погонів на ній вже катма.
Заплати ж мені, батьківщино,
Що я ходив дарма!
 
 
Що це ти, хлопче,
Боги збираєш?
Пригорщу листя
Дасть тобі сад.
 
 
Сам собі платиш,
Сам собі граєш,
Сам собі плачеш,
Сам собі сам.
 
 
Сам собі граю,
Сам собі плачу.
Сам собі сам.
Сам собі сам…
 
 
1981—1982 рр.
 

До французького шансоньє

 
Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Мов поцілунки – з уст в уста.
Твої пісні легкі і світлі —
Їх так сприймають слухачі.
Та пам’ятай: у цьому світі
Є свистуни і стукачі.
А ти – гітара, гілка з дерева,
І ти сьогодні на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрібна, ну, кому?
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
В глухонімому Нотр-Дам.
Він припадав до дзвона тілом
І разом з ним літав, літав…
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,
А язиками лізли в душі.
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повільно прозоріла
Все по ночах. А по очах
Болюче вдарило прозріння:
Про що кричав?
Кому кричав?
Є вуха, що немов корою
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров’ю,
Як Квазімодо слухав дзвін!
 
 
1984 р.
 

Мій хрест

   Ритмічне наслідування В. С.

 
Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер – а я сам знову.
Оце мій хрест. Зніміть його з мене.
Оце – мій хрест. Зніміть мене з нього.
 
 
Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
«Оце, – кажу, – такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього».
 
 
Вона сказала: – В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину.
 
 
Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..
 
 
Хрестоносіння, кажуть, це – догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Змініть мене. Зніміть його з мене.
 
 
1982 р.
 

Прощальний романс

 
А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?
Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію —
А раптом побачимось ще.
Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
«Навіщо ти кидаєш милу,
Наві-щоти-ки-даєш?
Це ж, може, остання любов,
Тожнекидайїї!..»
Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.
 
 
1983 р.
 

Пісня австралійського абориґена

 
Сонце зійшло над країною Новий Південний Уельс,
Виразкою мандариновою вирячилося з небес.
Кругом цегляна пустеля, вітер з присмаком сажі.
Як звалася ця країна раніше – хто мені скаже?
Як звалася ця країна мовою мого народу,
Якої не чув ніколи, якої не знаю зроду…
 
 
Оці річки пересохлі, які називаються кріки,
На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику,
Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті,
Крику, який бумерангом вертається з порожнечі
Й, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову…
Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!..
Без нього я всоте загину,
без нього втрьохсоте помру,
Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру»,
Що значить: «не розумію» – так мій здивований предок
Чужинницьку веремію означив наївно і твердо.
 
 
Але його не зрозуміли і для знущання неначе
Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше.
Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст,
Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст,
Її відстрілюють фермери – таку придумали гру.
Дивлюсь я – і так тепер мені
кенгуру, кенгуру, кенгуру…
Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять.
Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять,
Моя генетична пам’ять – як хочеш трощи і стирай її,
Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії.
Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною.
І навіть якщо я впаду,
вона тільки збільшиться втроє…
 
 
1985 р.
 

«Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був…»

 
Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був
Возлюби розлюби а затим возлюби його заново
Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру
А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув
 
 
Що кумирів нових не надбав а старих розгубив
Що втомився від рішень і їхньої колегіальності
Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив
Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності
 
 
Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город
Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги
І крім грошей не хоче ніяких уже нагород
І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили
 
 
Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?
Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися
Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому
Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися
 
 
Усміхнися і йди
і усмішку з губи не згуби
Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся
Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби
Бо від нього
нічого
подібного не дочекаєшся
1989 р.
 

Тамбурна балада

 
Молоток залетів у вагонне вікно
На сто шостому кілометрі,
І обличчя мені обпекло
Гарячковим подихом смерті.
 
 
Він лежав на підлозі, уже не страшний,
Вже позбавлений вбивчої сили,
І все далі і далі у пітьмі нічній
Віддалявсь той невдаха-мисливець.
 
 
Він долоні, напевно, хова в рукавах,
А в долонях хова сигарету.
Ну чому він так зреагував
На вікно з моїм силуетом?
 
 
Хай не всі ми – при молотках,
Але так воно, може, й лучче:
Моє слово – в моїх руках.
В кого кидаю?
В кого влучу?..
 
 
1985 р.
 

«Переночуй мене, вишневий саде…»

   Переночуй мене, вишневий мій саде.

Т. Шаповаленко

 
Переночуй мене, вишневий саде,
Бо це моя остання в світі ніч.
Бо завтра хрест мені на плечі сяде,
Як символ роздоріж і протиріч.
 
 
Переночуй мене, вишневий саде,
Вишневий саде, звешся Гетсимань.
Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,
Як символ ще чого? ридань? страждань?
 
 
А півня крик розбуджено-співучий
Розноситиме вітер по горбах.
 
 
Ось вже мене цілує в губи учень,
І чути присмак вишень на губах…
 

Сон

 
На кухоньці маленькій, 3×2,
Мій приятель, людина незаможна,
Вигукує образливі слова
Про всіх, про кого можна і не можна.
І набакир збивається крава —
Тка,
ткана і давно уже не модна…
 
 
Неправда, в нього модний комірець,
І сам він – популярний літератор.
І навіть сам він править за взірець.
Його звуть Татом, а не Супостатом.
 
 
Неправда – це ще зовсім не брехня.
Неправда – це предмет купівлі й торгу.
Краватку він змінив ще того ж дня,
Широку й куцу – на вузьку і довгу.
Купив білетик «Спринту» навмання
І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»…
 
 
А може, й вогку гілочку верби
Він виграв на весняному базарі.
А може, він рідню свою любив…
– Пробачте, та про це ви вже казали.
– Пробачте, я про щось уже казав?
– Казав! казав! – здовкола загукали.
– Ще й молока з губів не облизав!
– Це в мене вуса так пообмерзали…
– Та то у нього піна на губах!
– Та він скажений! Кличте витинара!
 
 
Я втік. А роздратована юрба
Позаду розчаровано стогнала…
 

Сумнів

 
Гуляє по землі людина-функція.
Гуляє, але часу не марнує.
На підвіконні червоніє фуксія,
Ну, тобто квітка теж функціонує.
 
 
Функціонує сонце в небі синьому,
Функціонують трави і дерева.
Зупинишся у бігу непосильному
І думаєш: «А може, так і треба?..
 
 
Гребти до себе правдами й неправдами,
Як Олександр Іванович Корейко,
І хай в душі якісь високі прагнення
Цвірінькають, як в клітці канарейки,
 
 
З кілочка на кілочок перестрибують,
Все імітують сум, якісь боління…
А зрештою й вони крихти отримують.
Крихти, що звуться докори сумління».
 
 
1986 р.
 

Травнева балада

 
Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле,
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поруч дорога гурчить об’їзна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу —
А може, полегшає, хто його зна…
Дорога так само, як я, неприкаяна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні —
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая.
В Раї для мене знайдеться спирт.^[1]
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже я вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже: «Наравицця дуже мені
Амириканський писатель Селінжер.
Знаєш, – питає, – такого, чи ні?»
Я відповім. (Не те, що подумав.)
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю – підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки – що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
 
 
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
Бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру – під нею – вітчизну мою.
Але коли таки прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах…
 
 
1984 р.
 

Тінь великого класика

   Вул. Уїльяма-Шекспіра

Напис на табличці

 
На вулицю Уїльяма Шекспіра
Я дівчину недавно проводжав.
Був дощ – не дощ,
а просто мжичка сіра
І вулиця Уїльяма Шекспіра,
Яка існує в будь-якій з держав.
Я дівчину «під локоток» держав,
І ми ішли з кінотеатру «Космос»,
Який римується з диктатором Сомосою,
Якого нахиляли з Нікараґуа…
Я захопився…
Але ніч така була!..
І був індійський фільм «Любов і помста» —
Сам по собі прекрасний привід для знайомства.
 
 
Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,
По вулиці Уїльяма Шекспіра…
Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.
Захоплено щось теревенив я,
Всміхалася супутниця моя, —
Її душа так пристрасно кипіла,
Бо не могла забути – й не забула
Сліпучу посмішку Ріші Капура.
(А всі наші вірші, товариші, —
Ніщо супроти усмішки Ріші…)
…Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра.
По вулиці Уїльяма Шекспіра…
Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.