Петро Мідянка. Вірші з поду (збірник)

Петро Мідянка
Вірші з поду (збірник)

   © «Лира-Плюс», 2012
 
   Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.
 
   © Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес ()

НОСТАЛЬГІЯ

 
Ці червоні плями букового листя…
Під дерева не випав сніг.
А ланцюг білих вершин
Мене міцно прив’язав
До маленької улоговинки,
Ще меншого села…
Сідаю на сухе букове листя.
Простуджено кашляю,
Потім думаю, що є на світі
Вулиці, на які зовсім не падає
Букове листя, а на них багато людей.
Тут зовсім на пішнику
Нема людей
І так багато торішнього листя.
 

«Той горіховий сад, спеленаний…»

 
Той горіховий сад, спеленаний
Студеною-студеною зимою.
 
 
Напівсонна, напівбожевільна ріка
На червоних пісковиках…
 
 
Ожеледистий шлях поруч
З горою і річкою.
 
 
Ти один на тому шляху,
Нікуди проступитися…
 
 
Хіба-що притулишся до сухої вільхи,
Поки проїдуть порожні «Жигулі».
 
 
Далі простуватимеш, ковзатимеш,
Поки не вигулькне біла вершина
 
 
Страшенно подібна до Фудзі,
А то лиш знайома полонина,
 
 
У підніжжі якої не квітнуть троянди,
Екзотичні папороті живуть тут із правіку.
 
 
Німо застигаєш, наче суха папороть,
Котру не змогли замести сніги.
 

«Мовчать кольорові енциклопедії…»

 
Мовчать кольорові енциклопедії,
Мовчиш ти, як декоративна статуетка
В цьому хаотичному підвалі.
Підлітають до вікон і б’ються у вікна
Жовті бабки якісь фантастичні.
Листаємо рукописи:
Чути лишень, як гальмують трамваї,
Як сміються діти перед високими будинками,
І німо дивиться Леонардова «Пані з горностаєм»
Із журнальної вклейки
На оці рукописи,
Де горять наші душі,
Де необхідно мовчати,
Бо вже слова такі зайві
Й боляче-боляче порожні…
 

«Надокучливий сніг довго лежить на долині…»

 
Надокучливий сніг довго лежить на долині.
Люди поскидали хутряні шапки.
Вже й ліщина бавиться сережками.
Долиняни пораються у теплицях…
А ти, твої гори, завалені старим снігом,
Як непотрібом.
Але ж не хочеш, щоб ніч покоротшала,
Коли день не твій, тільки ніч…
Не просто темінь – фантазія
Разом з еклектикою місяця лютого.
 

«О, ти вмиротворенна пущо!..»

 
О, ти вмиротворенна пущо!
Як я не втямив твій розвій
Протягом місяця:
Це ж яворове пагіння зімкнулося в кроні,
Це птиці з’явилися в оперенні райському
І місяць вгніздивсь в сідловині зеленій.
 
 
Дев’ять місяців апатії…
Вони хаотично рухаються в Лету,
А Лета вже поруч, за автобусним склом…
Дванадцять ґаздинь примостилось на хорах.
 
 
Вони про щось піють на мотив коломийок.
І їх не заглушить дзвінкій свист електрички,
Котра швидкісно мчить в сутінкові тунелі.
Ґаздині на платформі розвели пересуди
Про повій та розлучення.
До вподоби це їм після блаженств
Розмальованих хорів…
 
 
Тебе ж пильнує регімент дітлашні;
Заштовхають невдаху? Поволочиться, може,
Всю свою дебрю спостерігати, як, нарешті,
Розвиваються бутони шипшини:
Він латиною дивно її називав,
Отак бовкнув і затявся,
Чомусь надовго затявся…
 

«Верболіз одцвітав, потім річка міліла…»

 
Верболіз одцвітав, потім річка міліла
І була вже не річка – тривожний потік.
 
 
Але хвиля його цілу ніч гоготіла,
Вдавалась до марних дитячих потіх.
І вже парост буяв та буянив доволі,
І мамине прало намулом знесло.
Верболіз корчували – зосталося голе
Залізняччя-каміння. Розросталось село.
 
 
Будувались ровесники. І кричали їх діти
До дитячих, щасливих, розчулених сліз.
А на луки гуртом позбирались палити
Почикрижений, в квіті наш верболіз.
Ще втішалася хвиля: не має загати,
У річищі бились марени й слижі…
Не було куди рибі тепер заховатись,
Але річка текла без упину й межі…
 

«Твої старі твори загубилися…»

 
Твої старі твори загубилися,
Як оте череп’я віденських тарілок,
Котре виорав плуг за «межею боженою».
Ти за ними не жалієш так само,
Як за часом змарнілим
На ворочівських скалах.
Ти скарбів не придбав, як і творів Шухевича,
Коли стрінувся з ним на запорошенному стриху…
Ти поранив п’яту об осколок фарфору…
Ти душу поранив, коли цвинтарна глина
Забруднила пречистість таємничих відкасників.
 
 
О що, що ти не зробив?..
Що ти маєш зробити?
Відчаєно котишся дебрею,
Залишаючи патолоч
У травах свойого дитинства.
 

«Най живуть штрихи твої, майстре…»

 
Най живуть штрихи твої, майстре,
бродячого майстра.
Тебе не конфіскують… Я по рамена
секвестрований
в голубій грозі.
Лікування грязями ніколи не мав страх,
Та лікуюся світом не раз, а по кілька разів.
Що знаю в розіп’ятих струмках… нерозумну раду
Лаконічне небо… Скров’янілий сорочки рукав.
Як град капусту скалічу, а таке знано градом
І до чого його темперамент, то вдача стійка.
Планерую понад світом, неначе листочок з ільма
Кора, кориченька так,
Буденна ільмова кора.
Мариністка – береза.
То най буду березою… Не дендрарним
підстриженим
дивом.
На рабатках долі. Вона не собачкам сквер.
То я згоден на ваш справедливий секвестр.
 

«Я проведу червону паралель поміж кілками…»

 
Я проведу червону паралель поміж кілками
До виноградних ліній той слід від літака,
До ванни абрикосових суцвіть не доберуть руками.
Тим більше до зірок примхливих естакад.
Дроти між щупалець лози? – невинні рудименти,
Стоїть у черзі дощ, десанти шле іржі.
Я кваплюся. Ростуть боргів проценти,
Ростуть захланності непрохані шаржі.
Трава горить – їй черга в крематорій,
І небо зім’яте – з яких ото картин?!
А хтось спокійно пише у конторі
За мороком мережаних гардин.
І лози стали б шлангами, пожежниками б стали,
А ти спостерігач, байдужий до пожеж.
Куди тобі до виноградної печалі,
Хіба її у сей момент збагнеш?!
І лози порозчиняні, ніщо не допоможуть,
Кричали б, може, на усі світи.
А я тоді дивитися не можу,
Коли з пожежі душу маєш ти.
 

ПАМ’ЯТЬ

 
Не споюйтесь, буки, живицею,
Най не буде в житті так спрагло,
Задивляйтесь під вії глицеві,
Де любов помирає
нагло.
Помирає?
Може, грає?
Хтось програє.
Водограї?
Скрипкограї!
Ще не знаю…
Я із травами, з небом
роздвоєний,
А сутінки світлові —
пастками.
Воскресають для мене воїни,
Воскресають в цілому й частками…
Із ялини, з верховини,
З дивовижної бистрини
Вималювала днина
Темні контури
Людини.
 

«А серпня карта бита…»

 
А серпня карта бита,
Серпнева карта впала,
Роки – не картярі. Та я зате картяр.
Декади спеки! Вас занадто мало
І для того хронічного життя.
Ліхтар тут одинокий.
Нас не так багато.
 
 
Із АТП знайомі водії.
А сальська ніч торгує вже агатом,
при світлові не бачу козирі мої.
Ростсвантажтрест освітлений
І балка з полинами.
Грай, серпню мій. Козачий твій азарт.
Хоча й не все залишиться між нами,
Хоч дещо я залишу для Карпат.
Цим вечорам
Не треба перекреслень,
Нехай живуть мужицькі вечори!
Бо що ж скажу тендітним дамам-веснам
Про дев'ятнадцятої цифри кольори.
 

ЕСЕ РАХОВАНИХ ЗУБІВ

 
Обличчя на перехресті…
Спітнілих торсів жести…
Філіжанний
стиль
зубів.
Фазанячі хвости
І пара
пір’я.
Неписьменне
Моє передпліччя
Тримається інтер’єрних
Постав фазанів.
Скотися в долину червону,
Золо небесного димаря.
 
 
Стратеги
польових міражів,
Звіренят впольованих…
Жаба рахує
Зуби.
Отак стратеги…
Ви не знаєте домовиків,
Але в них теж болять зуби.
 

ПОРТРЕТ ВУЛИЦІ НА ПРОВІНЦІЇ

 
Хрипкі акації, бо вітряно стає.
Безлюддя потурає небезпеці…
 
 
А живокіст горами віддає
З коробочки в освітленій аптеці.
 
 
О старосте мукачівських аптек,
Алхімія зела втаємнена і дика.
І над дверима старовинний дек.
І вуличка крива та невелика.
 
 
Живеш прохожими, деревами щодня,
Аптечним запахом, своїм фруктовим гендлем.
Тому так звична безлюдь й метушня.
Лиш небуденний живокіст і Гендель…
 
 
Термометр, жалюзі маленького вікна,
Хідник з сутулим ясеном на розі.
І постать бабці – жде когось одна,
Як вуличка оця. У спокої, в тривозі…
 

СТОМАТОЛОГІЧНЕ КРІСЛО З НАБЕРЕЖНОЇ

 
У стрільчасті вікна будівель старих
Устами тулиться весільна зелень.
А за чергою болів, великих, малих,
Самотужки собі вибивається серпень.
До стрільчастих вікон зруйнованих клінік
Зруйнованих болем людським, зубним.
Де замучений час циферблатів настінних —
Молода пацієнточка з чимось земним:
І жінку турбують не холодні щипці,
Їй ясна любов’ю підкріплює серпень
Та сповзає поволі на її щоці,
Невеликий терпéць, невеликий тéрпець.
А в поетових кучерях хитрий глум ворожильний,
Через вікна готичні я його впущу.
І запалений зуб дає сміх божевільний
На турнірні знамена молодого дощу.
 

МЕТЕЛИЦЯ В РАМЦІ

 
Країна метеликового пороху
Розсипається-засипає
Слухаю пущу…
Вовчі ліхтарі мерехкочуть серед ночі
сатанинський оркестр мерфелить
одиноку розчикрижену смеречину
Серенами повзе снігова змія
білий полоз котиться
засерененим схилом
на ясеновий насад розтрощених саней
обертає в шаленім танці
карлючкувате чагарниччя пророк
у вітчизні своїй не пророк
І знову оркестр завиває туш
Пеленає сизою пеленою немовля
Полохає самотніх воронів з дерева
Горнеться до білої пустелі
До зеленого барвінку
Чую чудернацьке сатхіння
набат дзендзелів
льодові плювки
в посічене обличчя
шматки старих часописів
провалюються в мінеральні джерела
скиглячі мадригалики
над дерев’яними шпилями
над цибулинами-головами жінок
Безладдя відьомських мітел
Заведені сміттєвози
Тіла смітникарів, сторожів заметені
Зелені кентаври стугонять по світу.
 

БІБЛІОФІЛ
(рисунок із вулиці)

 
На мандрівнім павутинні неспокій лісів,
Поставою рисі тужба заповідна.
Декоративною свічкою свою тьму спаси,
Декоративно свічко, фоліантами Відня.
 
 
Кольоровими смужками мокрий бруд шосе,
Автомобільні слизенькі гальмуючи звихи.
Тягнеш поспішно на чек до casse
З-за полудавих дверцят довірливі книги.
 
 
До полудавих віч, до паперових більм
У мовчазну текстуру квартирної ніші
Чвалає по місту бібліофіл,
Діловитий, шиковний і грішний.
 

ПІСНЯ В РОСВИГОВІ

 
Тільки не видай мене в нерозумній осінній полеміці.
Суперечок вистачить і сутичок теж,
Як часи нерозбірливі і нечемні ці
Заморозок золота приведе до пожеж.
Тиха грань фікс. Ніжна шия фламінго
Чи фламінго линяє – не під силу мені
В одиноких помешканнях відгодовані дінго
І гніда Ловачка у солодкому сні.
Ми тільки удвох у доглянутих травах.
Сумний мій гонор – для твоїх потіх.
Я покину тобі ранньохристиянське «аве»
Сніг. Тричі сніг. Непорочний сніг…
Над Росвиговим дим. Ти, як дим солодкий,
Пахне словом Андрелли. Але що ж давнині
Не збагну в теперішньому: чому так! Чому так?
Над Росвиговим ридма достигають пісні.
 

ПОЧЕРЕЗ ГОРЛИЦІ

   Червоне сонце продають на ярмарку в горлицях…

(Б-І. Антонич)

1

 
О, цей ранковий горлицький двірець
Вражає квітами й вістями до нестями.
І кожен напис, кожен папірець
Тремтять на вітрі днями та ночами.
А на горі – відімкнутий костьол,
За ринком – з водами солодкими кав’ярня.
Канапки з кав’яром; у кельнера камзол
На тлі шпалер виходять досить гарно.
 

2

 
За цісаря, за графа й короля
Була тут теж кав’ярня вирлоока.
Там зупинявсь з півшляху до села
Юнак Антонич, їдучи з Сянока.
Попівни, оксамитні плюмажі,
З околиць незугарні посторонки,
Потоцького підтягнуті пажі,
Блакитний гуркіт краківської конки —
Се не цікавило. В той день гудів базар,
Гуральська одіж, кучми та чугані;
З вузеньких нив
На продаж – божий дар…
Достиглий овоч – сонце на майдані.
 

3

 
А крейцери? Хіба діждуть пощади?!
Хто губить слід на броді, на ріці?
На захід – Бескид, а на схід – Бещади.
Червоне сонце тулиться д’щоці…
 

«Біжить осіннє язичіє…»

   Антоній гр. Бескид
   Губернатор Підкарпатської Русі

1

 
Біжить осіннє язичіє
Осіннє язичіє чую.
Лементує за Ужем,
Півні борсаються у вогняній сварі.
Лементує радісно, без особливих суджень…
А що пану Бескиду на Кальварії?!
Йому і радісно, а тим паче, тужно
Під прощаючим гріх на язичії надписом,
А в когось на серці сліди від мотузки
І гумових пальць кримінальні записи.
Губернаторе, чи титул заслужений
На русинській крові? Пусті резони.
Як не стерли дощі та зірки примружені
Грішне слово з каменю. Аж душа холоне.
 

2

 
Українською мовою, українською мовою,
Губернаторе, дихаю я, на рідній вчусь,
А ваш підопічний з головою дубовою
Писав на язичії «Підкарпатська Русь».
За нашим загарбницьким підтриманим звичаєм
Осквернити цю землю забагалось комусь.
Хіба на ялиннім зеленім язичії
Гомонить Підкарпатська оновлена Русь.
 

МІСЦИНА

 
Невже це маски – листя й павутиння?
Літературний Ужгород – німий…
Непомічена майне пора осіння:
Знесе до річки чорторий!
Й тоді дощам привілля та потіха,
Тоді поетам грітись біля кав.
Сумний вершок волоського горіха,
В Невицькім лісі гойкає зуав.
Що чинять села? Не прядуть. Не шиють!
Маржину напувають і квити.
Й по селах тих якось поети жиють,
Не відцуравшись туги й самоти.
Покірно гній вони вносять зі стайні
У яворовій пишній маяті?!
Поети в центрі. Ні, вони не крайні,
Ні при буденщині. При гойнім спожитті.
Най хтось ховає в муфточку каштанчик,
Хай європейський варош там живий.
Тут маскарад, осінній балаганчик.
Й парчі не клапоть, а цілий сувій.
Дощів і мряки теж цілі сувої,
Листок пожухлий тих окружеля,
Над гонором нетанучої хвої.
Любімо гори. Рідна ця земля.
 

МЕМОРІАЛ ЦЕГОЛЬНЯ

 
Цегольнянський
Електронно-обчислювальний,
Цегольнянський центр.
Хто ж приходив сюди учитися
Асфальтованим путівцем?
 
 
Теглаш – на Алфелді,
На передгір’ї – Цегольня
Виноградників і катальп.
Це не боздоська власна бойня,
Правлять роги, здіймають скальп.
 
 
Фельд’єгері й гусари,
Драгуни й кірасири!
Українці й мадяри,
Каноніри та валентири…
І студенти, субскрибенти,
І службовці, і служиві.
Духовенство й фінагенти —
Для духовної поживи!
 
 
Цегольнянські капури знаємо
І камелії на вікні.
Інформатику ми вивчаємо,
Власну історію – ні!
Шпацеруємо всі по варошу,
Попід явора чи каштан,
По Нодькапошу чи по Шарішу —
Се байдуже сьогодні нам!
І Корзо, і піцца, і п’яца!
Боже, яка мішанина.
 

ОЧІ ЖАННИ САМАРІ

 
33…, 33…, 33…, 33…
Відіпхну хну,
Розстебни кольором душу.
Натурщиця – то вторинно
33…, 33…, 33…, 33…
Рогівка очей…
А в мене окулярів рогівка…
А я в феєрії твоїх очей
Козі зіниць, коло вій присівши
Але 33…33…33…33…
 
 
Та це 100 й пан Огюст,
Жанно, закрий свої очі від моїх поганих…
Лиш в коханої. Очі такі ще
Дорідні знайду в
21…, 21…, 21…, 21…
 

БЕСІДА ЗІ САМАРЯНКОЮ

 
Єдина біблійна натурщиня над
Моїм столом…
Мимо долі своєї проведу тебе.
Засичить сварка жіноча опівнічним селом,
З одного ребра – на дванадцять ребер.
Самарянко моя, де ти зараз є,
В травневому небі планерять кажани.
З ким поділим натруджене серце моє,
Самарянко, скажи, самарянко, скажи.
 

ГАЗЕТНИЙ КІОСК

 
Ми тут грозу лиху перечекали,
Купили вишень ранніх
І їмо.
Ликера Полусмакова.
То десь читали
Афішку мокру з давнього кіно.
 
 
І жінка-таїна, чужа така, зухвала,
От з дозволу проголосить тост
В периферії інтелектуали
То само допит, мука і склероз.
 
 
Село – кіоск, новини і химери…
Розумно кокетує, хилить вбік…
Чим
Не Шевченкова, теперішня Ликера,
Категорично думає про світ.
 
 
Лямур, амора – бабські пересуди.
Поезія… се божевілля, звих.
Йдуть до кіоска бройгелівські люди.
Але чомусь обходишся без них.
 

«ЛЯЖЕ ОСІНЬ В БІЛУ ДОМОВИНУ»

   Михайло Носа

 
Ляже осінь в білу домовину,
Самовбивця-осінь – явору на спину.
Поклади нa плечі, не закрий обличчя
Най запахне хмелем в мене на опліччі.
Зведениця-осінь любаси заплачуть,
Сіпаються губи зовсім вже дівочі,
Стогне олень стогне, сам та без любові.
Нащо то, Мигалю, такий жаль великий
Нині світ за любку є небез’язикий.
Нині проти любки, завтра – проти друга…
Скотиться в Тересву поосіння туга.
Ой, дай не дай закрити оленячі вічка,
Бо в моїй оселі запалає свічка.
Та Мигалю, та Мигалю, гей Михайле, «дину»
Чому осінь не спалили, закопали в глину,
Чому лиш не лишили білу домовину.
 

РЕМІНІСЦЕНЦІЯ НА ПЕРШУ АКВАРЕЛЬ Ф. Манайла
«ГУЦУЛКА З БЕСАГАМИ»

 
Ясіня-Керешмезо. Станційна таблиця.
Вода прямо з Тиси у склянці густа.
На лавиці п’яна сопе головниця,
Невелика чекальня ще засвіт – пуста.
При вході жандарм марширує зухвало,
Пантрує порядок – порядку катма.
Розбійницю в присілку вчора не взяли,
З увиванцю здригалась Чмілева корчма.
Ще й цей тут малює, з приїжджого люду,
Ту бідачу, що носить червоний сердак.
Вернулася з Хуста учора, із суду…
Потрібний був пенгев бодай на квасняк.
Синета над обрієм горем підбита.
І зрання ти в студень зайшов до колін…
У Струмківській церкві – ранкова молитва;
На станції лайка мадярська, проклін.
Твій народ проклинають, тяжка в тебе гадка:
«Нічого-то, ніщо, нищий зайда-нехлюй…»
Неложно народ свій шануй і малюй!
 
 
Бойкині мої горді, капелюшки повстяні.
Червона полива букових лісів.
Обрізані коси бойкинь осяяні…
Куди ж до дівоцьких тяжких голосінь!
 
 
За тугою косою чи то пак за красою.
Розкуйовджені пасма. Жива омела.
І натужне гудіння осіннього рою.
Ворушаться у смужку осині тіла.
 

ГРАВЮРА «АВТОПОРТРЕТ ІЗ ЗОШИТАМИ»

 
Листи тужили й важчали… Писались
І листя відбулось. Нічого не було.
І песіми нічними голосами
Підполонинське повнилось село.
І демонів поверження збулося!
А завтра… завтра – черговий трюїзм.
Ця дика дебря. Пересічна осінь,
Немов людина, що не має сліз.
Та що чекати? Знову безгоміння?
Чи ті ж нічні собачі голоси?
Живу собі. Коли б прийшло уміння
Порозуміть незаймані ліси.
 

СТАРА ПИВНИЦЯ ПЕРЕД ПРОВЕСНОЮ

 
Фіолетові прапорці пролісків у чагарничі.
В калюжах, холоднуватих калюжах
Давно не ремонтована сільська вулиця.
 
 
Пробуджується березнем
Звільнена від снігу земля на осонні.
Звичайно, не скоро на пивничні двері
Прилетять метелики…
Звичайно, не скоро з’являться
Тюльпанові голівки, наче жарини.
Зате в старій замшілій пивниці
Нинішнім паростом тогорічна картопля.
Віконечко для сонця не заґратоване.
І дрімає вона – повна статків.
І не зяє, не віддає порожнечею.
А були весни, що її зовсім не відчиняли.
Були весни, що шукали квасольку в шпаринах,
Коли не було що їсти.
І пивниця німо страждала від пустоти,
Страждала на провесні
Стара добра пивниця батька.
Одухотворена паростком, запахом
Була провесною, життям…
 

РЕТРОСПЕКТИВА

 
О, скільки ти набачився мармиз —
Явити здатні міць, а то і силу.
Тще сякий-такий волюнтаризм
Чавили, наче п’явку пустотілу.
 
 
А чи уздріти жадане Лице?
Чи то фантом пустий старого Рея?
А мо, з кемаля золоте перце
Якась моя душевна панацея?!
Та біла окидь впала на ліси,
В річках стрімких померзли чорні снасті.
До крові губи ніжні прокуси,
Бо не сьогодні розпочаті страсті!
 

ТРАВНЕВИЙ БЛЮЗ – 1

 
Ні міста, ні вулиці, задиристих дзвінків,
Ні пішоходів, ні мого нерозуміння.
Є тільки дощ та цокання підків,
Є лишень полотно й папір. Невміння…
 
 
Моє, мадам, невміння, лиш моє.
Поквапно пнутися і задирати носа.
Най буде дощ! Най буде все, що є!
І ця весна, мадам, простоволоса.
 
 
Ні фірманів, ні бричок, ні таксі,
Ані в квітах рожевих твого передмістя.
Є світ і ми. І це належить всім.
Ще є весна, як і дощ пречистий.
 
 
Моя весна й мовчок. І вулиця моя.
Над виноградиками світла неба рампа.
Туди, мадам, несе нас течія.
Програємо – то в мене буде травма.
 

ТРАВНЕВИЙ БЛЮЗ – 2

 
І знов мигдаль в поштовому дворі,
І тупість збаламученого травня,
Мигдаль цвіте, як заверну за ріг.
Осудження помилка непоправна.
 
 
Чарівність тиха надтисянських міст,
Її б мені повсюдно, за собою.
Але ж у мене «ланцюговий міст»,
Дорога мостом повела до болю.
 
 
Але ж у мене темні чагарі,
Нема дворів вузеньких з мигдалями.
І ці охристі флігельки старі…
Не взяти їх ніж мені до тями.
 
 
Я вибрав гори, а вони – мене,
Обрав я вірші та квітучий терен.
В дорозі терен, звісно, не мине,
Нікого з нас, та хто у тім не певен?
 

ОКСАНІ СМЕРЕЦІ

 
Пишу тобі вірша, як Дельвіг, в альбом,
Яка ти, шляхетна панянко, чужа.
У місті аншлаги стоять за вином,
За обрій посунулася червня межа.
 
 
Стурбовані в небі літають стрижі,
А ти старосвітська, якась не своя.
Дивися на пташі швидкі віражі,
А я запустивсь, занехаявся я.
 
 
І нема каліграфії, ні весни, ні зими.
Старовинні гекзаметри… в мене їх нема.
Лиш тяжкі оберемки чоловічих рим,
Ти – жіноча рима межи них сама.
 

ДІМ НА ОКРАЇНІ МІСТЕЧКА

 
Я зумисне пройшов ту вуличку,
Де тісненька лікарня.
Іграшкова лікаренька рудувата,
хворі зі запаленими повіками
 
 
Благально очікують рідних.
Ти прогулюєшся мимо огорожі
Зі стрижених грабів,
Милуєшся цвітінням верби,
Коли в шибах лікарні
Гасне останній промінь.
І ті шиби вкриваються
Фіранками з роси,
Бо надворі густо сутеніє —
Од Тиси до тебе, до будинку
Струменить прохолода.
 

«ЛИКИ» НА ВОЗДВИЖЕНИЯ Ч.Х. П.М. Ск.

 
О Петрос Скунць – в поезії релікт!
Бар «Едельвейс», тераса «Верховини»
В тенетах пліток і дешевих клік:
На полонинах плачуть муедзини!
 
 
А підмаренники? Оті собі живуть,
Гниють церков підточені каркаси.
Вся молода поезія – манкурт!
На гонорар із каси й вихиляси…
 
 
О Петрос Скунць, це Петроська гора,
Фітоценоз у тінях резервату!
 Котрому ще вандалові пора
«Розрив-травою» розпалити ватру?!
 

Р.І.М.

 
Степан Сабол, як Семенко – модерн.
Поміж Саболом, мною – бийте клиня!
Боготворять всі вірш «До Анни Керн»,
А я кажу: «Усьо ото лупина…»
Бо всевидящий чорний переляк
Воліє ігрища й забави обминути.
Прийди з Кальварії, о Фері Потушняк,
До нас, і скажем:
«Ми не Брути»^[1]
 

М.М.

 
О брате Дионизію, наш чин
Жде рішенця, як боже одкровення.
Собатин, Перечин і Карачин —
Це антропоніми, топоніми, наймення?!
Що наговоримо замкнувшись у ванькир,
Розкурим ладан, візьмемось за мирро?
На гробівцях вкраїнських Валентир
Спокійно шкребе «Веке рогаїге»^[2]
 

ЗНАЙОМИЙ ДІМ

 
В будинку Вінара – зелений оксамит;
Його подвір’я мощено доладно…
Будинок Вінара – це наш єдиний скит,
Як виноградник восени принадний.
Бібліотека в домі – чимала,
Та й ґазда сам – тямущий із тямущих.
Його минуле – водяна пила,
Стара Угорщина, війна, столиці, пущі…
Він двері відчинив новому дню!
Чом жалюзі підняв заради світла?!
Згадав: колись в далекім Ясіню
Йому тернову гілочку розквітлу
На стіл поклала та, що не прийде
У це пристанище, в зелені оксамити…
І буде покоління молоде, як він,
Терни терпкі любити…
Так, він зірве той оксамит зі стін.
Йде генерація, хода ще не громова…
Тернова гілячка.
Одна щаслива мить
У домі Вінара.
О гілочка тернова!
 

ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ КРАСНЕ ПОЛЕ

 
І вже осікся Машиновий кріс,
І злапано червоного ведмедя.
Навіщо ходиш в терешулський ліс?
Адже не там знаходиш ти осердя
Землі своєї. Не іржавий спис
Песиголовці кинули під листя…
Читаєш вірші та й на стоці Тис,
Зі стоку того дужо плине Тиса!
Не в тозі Август, просто Августин
Простує Хустом в чорній реверенді.
Блакитні смуги, золото пластин…
І замордовані кривавляться ведмеді.
Але ще з ватри гріє добрий жар.
І брешуть пси, і тужно блеють вівці.
І за здоров’я батька п’ють пугар
Від Ужа по Вишову українці.
А з Ізи проща. Голоси прочан…
І Богородиця скорботна та видюща.
Так, закарпатчики, сахайтесь галичан,
Бо ви ж таки Європа, а не пуща.
Так, закарпатчики, для вас тепер торги:
Динари, леї, форинти та крони.
І Богородичин вам докір з хоругви —
Руснаки збайдужілі й мадярони!
Десятки літ на Тисі змили кров
Вітри й вітри, ці вивітрені скелі…
Нам найманець прийде палити знов
Заховані в глухих лісах оселі?!
 

Осінь, 1989

БІОЦЕНОЗ

 
Чому сумний? Чому надутий?
Не спитають, що в душі?
Зима чергова перебута,
А де твої товариші?
 
 
Ворушать гори, підіймають!
 
 
Вони одвічно на кресах.
А ти в цяцькованому раї
І на землі, й на небесах.
І ти одвічно підневільний,
Тобі ж бо платять за урок!
 
 
І по літах найближчий спільник
Візьме хосен з твоїх книжок?
І все вдаряється об нерви:
На рампі – фарс, на таці – фарш.
І всяка нехар, змії, черви
На «Отче наш» речуть – шантаж.
 
 
Світ нині вірші не сприймає,
Шизій по-світськи, просто так,
Хрущем, пітоном, шалопаєм,
Для товариства будь мудак.
 
 
Тобі підсунуть протирвотне,
Тобі підкинуть муляжі,
Та збережуться на полотнах
Карикатури і шаржі…
 

ДО Г.Ч.

 
Твій білий табурет у кухоньці тісній,
Вузьке вікно, парник в дворі відкритий.
А цвіту ялинового настій
Ні мною, ні тобою не розпитий.
 
 
Не прочитана поема до кінця,
Твоя печаль глибока й зрозуміла.
Наговорив тобі дурниць всерцях,
Яким простити й змовчати зуміла.
 
 
Дощ плакався в дерева, у квітник,
Летіли краплі в кухоньку до столу.
Я міг мовчати майже цілий рік,
Але тепер наговорився вволю.
 

ХОДІННЯ В КОМІТЕТ БЕРЕГ

 
Туга Леанка в Береглеаньфолво —
Це Бережанщини підгір’я і горби
Під синім каменем. Ощадливий на слово
На пагірках народ під час орьби.
І придорожня чарда – це «Леанка»,
А ще, за шляхом – срібний галастів^[3].
На південь —
Угрія пихата, як панянка,
Тут Бережанщина – горби і поготів.
Ти оглядаєш винниці.
Ридвани
Скриплять на південь, спиці у багні.
Піджупан, челядь, бубни й барабани —
Чи то бадьорі? Може, і хмільні.
Вже скоро Мункач: люмпени й желяри
І на «Паланку» – браві сурмачі…
«О чесний ґаздо, маєте таляри!
Чом на мадяри пішки уночі?»
 

ЦЕХ ЦИРЮЛЬНИЦЬКИЙ
(за доктором Франтішком Габріелем)

 
Вода дзеркал горіхова пливе
На мил бруски, на ножиці й ремені.
За вікнами хідник собі живе:
Циганчуки, торговці й прокажені…
 
 
Патлата стрижка із турянських сіл,
Штудерні гонведи і левенте гонорні…
Борбіл позиркує на люстро і на стіл,
Де камфора, щітки біляві й чорні.
А від оливи —
голови масні
в ґаздинь. І в ґаздів – поріділі косми.
А чола в цих людей опуклі та ясні,
І люди ці – то прощава без лоску.
 
 
І в перукарні – виголений чех,
В угорця вуса – щітка перукарська.
Догідливий панам цирюльний цех:
Ознака чинності та шаноби до панства.
 
 
З голів ґаздинь стікає теплий жир,
З пилюкою од сіна та від ниви…
Одеколонами роздразнений касир…
Цирюльня зачиняється ліниво.
 

ДІМ ЙОЗЕФА ЛЕНГА

 
Стої на сходах. Там перила мідні,
Там мозаїчна плитка, бунт химер.
В горщечках глиняних розпластались орхідні,
А на картині – бравий офіцер.
Ілюзіон при чому тут. Не треба.
Ти розтягни гардини голубі,
І вже кімнатна ілюзійність неба
В твоїх очах подвоїться, в тобі
Подвоїться чи то почетвериться,
Бліду дрімоту приведе Морфей…
І та стара підстрелена лисиця…
 
 
Го-го! Це був колись трофей.
І стовп із азбесту. Колона іонічна
При вході в дім, в червоній шапці гном.
Ні ти, ні дім, ніщо вже тут не вічне…
Хребти лиш вічні за твоїм вікном!
 

ІВАН ЧУРГОВИЧ – ДРУКАР УЖГОРОДСЬКИЙ

 
Ти звідав знади не десятки міст,
Ти сто разів одправився на варош,
Де коминар трудився й тістоміс;
В кіосках синіх – вернісажі марок.
 
 
Наопашки носив зелений плащ,
І над усе любив дороги піші:
В очах ряхтіли подобизни хащ,
там своє життя й свої афіші.
Ажурні брами – це вже не тини,
Не крик вола, не ніжний клекіт бузька.
 

СПОГАДИ ІНВАЛІДА НА ПРИЮТСЬКІЙ ВУЛИЦІ

 
Магнолії викинуть фіолетові серпики
Біля жовтого корпусу, де лікують істериків.
Божевілля в дендрарії.
Плачуть бджоли і люди.
Жовтокрилий метелик літати не буде…