Радутный Радий
Друга вежа (на украинском языке)
Радўй РАДУТНИЙ
ДРУГА ВЕЖА
Полювання не вдалось.
Мисливець повернувся злий, голодний й перемазаний в якусь смердючу багнюку. Анў шматку якогось харчу не лишилось, й вся родина могла хўба що пўдперезатись мўцнўше.
Сонце сўдало, старий з двома онуками все ближче присувались до невелико? пересувно? пўчки; жўнки засўли, як завжди, трохи далў й неголосно сперечались за якесь шмаття, а мисливець мовчки, злостиво й роздратовано шлўфував стрўли.
Онуки то сидўли спокўйно, то починали бешкетувати, один спробував-був причепитись до батька - через хвилину обом жўнкам довелось разом його втўшати.
- Не лўзь до батька, - на диво синхронно примовляли вони. - Батьковў сьогоднў не пощастило, бачиш, ходив до ве... до самого вечора, й нўчого не принўс, не чўпай його, пўди краще до дўда, хай вўн казку розкаже, тўльки близкь до печў не сўдай, погано буде...
Сонце спустилось ще нижче, снўг уже не рипўв, а тихенько потрўскував, з лўсу час вўд часу чулось рипўння дерев, що трўскались вўд морозу, й темна тўнь Вежў вўдходила все далў й далў по своему споконвўчному колу.
- Дўду, - один з хлопчакўв залўз йому на колўна. - Дўду, мами сказали, щоб ти розповўв казку...
- Дўду, дўду, а розкажи про оте... - пўдхопив другий.
"Оте" звично бовванўло на заходў, починаючись товстою колоною просто з гори й ховаючись верхўвкою в низьких хмарах. Занадто турботливў матусў не давали дўтям дивитись на Вежу - щоб голова не запаморочилась, й поступово навўть слово це стало не зовсўм пристойним.
- "Оте"... - незадоволено пробурмотўв дўд. - Яке воно вам "оте". Скўльки разўв казав - Вежа. Пхе, "оте"... Придумали ж.
- А мами кажуть...
- Пхе, "мами кажуть". Слухайте ?х бўльше. Чорт з ним, повну назву вам ще рано знати, але не "оте" - а Вежа.
- А як це - повна назва?
Дўд оглянувся на жўнок, завважив нашорошенў вуха, посмўхнувся й зненацька видав:
- Трансформатор простору!
Й задоволено захихотўв, коли обидвў жўнки здригнулись й почервонўли.
"Старий дурень!" - досить чўтко долинуло з ўхньго боку.
Дўд захихотўв знову.
- Дўду, а навўщо вона?
З усього видно було, що дўти причепились надовго. Старий зўтхнув, щось пробурчав про "вкотре" та "сто разўв", й почав:
Був час, коли люди жили не так, як зараз. Завжди було багато ?жў, всяко? - й трави, й м'яса. Й пўчок було багато. Й одяг тодў робили, а не гризлись за кожен шматок старих лахўв...
"Старий дурень!"
...й полювання тодў було краще...
Батько на мить перестав чистити стрўлу й кинув злостивий погляд.
...та й взагалў, тодў добре було. Кажуть, й снўг тодў лежав не весь рўк, а тўльки половину...
"Старий брехун!"
...й сонце було бўльшим й свўтило дужче. Люди жили в теплих бункерах, а не в наметах, ?ли досхочу й, кажуть, вмўли навўть лўтати...
- Не забрўхуйся, дўду! - не стерпўв мисливець.
- А навўщо, дўду? - запитав старший онук.
- Що - навўщо? - не зрозумўв старий. - А, лўтати? Як це, навўщо?! Ну...
Вўн замислився.
- Ну... ну... а хоча б для полювання! От вмўв би батько лўтати - може б щось й вистежив.
Мисливець незадоволно скривився.
- Еге ж, й голоду тодў не було.
Всў зўтхнули, а молодший онук мало не заплакав.
- Люди будували тодў багато бўнкерўв - великих, теплих. Були машини це як наш вўзочок, тўльки великў, й ?здили вони самў, й возили людей...
- А про Бога коли буде?
Дўд здригнувся, мисливець завмер, й жўнки ще бўльше нашорошили вуха якщо це взагалў можна було зробити.
- Щодо Бога... - почав був старий. - Це вам матусў наплели?
- Так, мами розповўдали. Мама бўльша. Вона сказала, що люди стали гордими, й вирўшили збудувути високу... - онук притишив голос, оглянувся на жўнок, й все-таки не наважився... ну, оте. Щоб залўзти й побачити Бога. А вўн розгнўвався й вўддалив сонце, ў от.
Онук розгублено змовк. Дўд теж мовчав, про щось перешўптувались жўнки й тихо гудўла пўчка.
- А мама-менша сказала, що скоро в... е-е-е... отўм паливо скўнчиться, - трохи недоречў бовкнув другий малюк.
Замўсть вўдповўдў дўд простяг руку до пўчки й ще дужче прикрутив регулятор. Паливнў елементи ще на мўлўметр вийшли з гнўзд, реакцўя пўшла на спад й тепер ледь жеврўла на гранў згасання. Гудўння урвалось.
- Може й скўнчиться... - пробурмотўв старий.
Запала тиша. На цей раз мертва, абсолютно мертва й холодна - зародок тўї?, що запануї на Землў, коли згорить останнўй шматок урану.
Тиша.
Тиша.
Тиша.
Першим не витримав молодший онук, залився слўзьми, припав до матусў й притис обличчя до ?? брудних лахўв. Потўм заскиглив й другий, й, нарештў, зарюмсали обидвў матусў одразу.
Мисливець вўдклав лука набўк, важко пўднявся й пўдўйшов до дўда.
- Пўшли, - похмуро промовив вўн, беручи старого за лўкоть.
- Куди? Навўщо? - перелякано забубонўв дўд. - Синку... може ще пощастить... не треба... зачекай...
- Пўшли.
Старанно не зустрўчаючись нў з ким поглядом, мисливець одвўв старого за пагорб й за хвилину повернувся.
Сам.
- Давайте швидше, - бубонўв мисливець жўнкам, що вже наготували ножў й каструлў. - Холодно.
ДРУГА ВЕЖА
Полювання не вдалось.
Мисливець повернувся злий, голодний й перемазаний в якусь смердючу багнюку. Анў шматку якогось харчу не лишилось, й вся родина могла хўба що пўдперезатись мўцнўше.
Сонце сўдало, старий з двома онуками все ближче присувались до невелико? пересувно? пўчки; жўнки засўли, як завжди, трохи далў й неголосно сперечались за якесь шмаття, а мисливець мовчки, злостиво й роздратовано шлўфував стрўли.
Онуки то сидўли спокўйно, то починали бешкетувати, один спробував-був причепитись до батька - через хвилину обом жўнкам довелось разом його втўшати.
- Не лўзь до батька, - на диво синхронно примовляли вони. - Батьковў сьогоднў не пощастило, бачиш, ходив до ве... до самого вечора, й нўчого не принўс, не чўпай його, пўди краще до дўда, хай вўн казку розкаже, тўльки близкь до печў не сўдай, погано буде...
Сонце спустилось ще нижче, снўг уже не рипўв, а тихенько потрўскував, з лўсу час вўд часу чулось рипўння дерев, що трўскались вўд морозу, й темна тўнь Вежў вўдходила все далў й далў по своему споконвўчному колу.
- Дўду, - один з хлопчакўв залўз йому на колўна. - Дўду, мами сказали, щоб ти розповўв казку...
- Дўду, дўду, а розкажи про оте... - пўдхопив другий.
"Оте" звично бовванўло на заходў, починаючись товстою колоною просто з гори й ховаючись верхўвкою в низьких хмарах. Занадто турботливў матусў не давали дўтям дивитись на Вежу - щоб голова не запаморочилась, й поступово навўть слово це стало не зовсўм пристойним.
- "Оте"... - незадоволено пробурмотўв дўд. - Яке воно вам "оте". Скўльки разўв казав - Вежа. Пхе, "оте"... Придумали ж.
- А мами кажуть...
- Пхе, "мами кажуть". Слухайте ?х бўльше. Чорт з ним, повну назву вам ще рано знати, але не "оте" - а Вежа.
- А як це - повна назва?
Дўд оглянувся на жўнок, завважив нашорошенў вуха, посмўхнувся й зненацька видав:
- Трансформатор простору!
Й задоволено захихотўв, коли обидвў жўнки здригнулись й почервонўли.
"Старий дурень!" - досить чўтко долинуло з ўхньго боку.
Дўд захихотўв знову.
- Дўду, а навўщо вона?
З усього видно було, що дўти причепились надовго. Старий зўтхнув, щось пробурчав про "вкотре" та "сто разўв", й почав:
Був час, коли люди жили не так, як зараз. Завжди було багато ?жў, всяко? - й трави, й м'яса. Й пўчок було багато. Й одяг тодў робили, а не гризлись за кожен шматок старих лахўв...
"Старий дурень!"
...й полювання тодў було краще...
Батько на мить перестав чистити стрўлу й кинув злостивий погляд.
...та й взагалў, тодў добре було. Кажуть, й снўг тодў лежав не весь рўк, а тўльки половину...
"Старий брехун!"
...й сонце було бўльшим й свўтило дужче. Люди жили в теплих бункерах, а не в наметах, ?ли досхочу й, кажуть, вмўли навўть лўтати...
- Не забрўхуйся, дўду! - не стерпўв мисливець.
- А навўщо, дўду? - запитав старший онук.
- Що - навўщо? - не зрозумўв старий. - А, лўтати? Як це, навўщо?! Ну...
Вўн замислився.
- Ну... ну... а хоча б для полювання! От вмўв би батько лўтати - може б щось й вистежив.
Мисливець незадоволно скривився.
- Еге ж, й голоду тодў не було.
Всў зўтхнули, а молодший онук мало не заплакав.
- Люди будували тодў багато бўнкерўв - великих, теплих. Були машини це як наш вўзочок, тўльки великў, й ?здили вони самў, й возили людей...
- А про Бога коли буде?
Дўд здригнувся, мисливець завмер, й жўнки ще бўльше нашорошили вуха якщо це взагалў можна було зробити.
- Щодо Бога... - почав був старий. - Це вам матусў наплели?
- Так, мами розповўдали. Мама бўльша. Вона сказала, що люди стали гордими, й вирўшили збудувути високу... - онук притишив голос, оглянувся на жўнок, й все-таки не наважився... ну, оте. Щоб залўзти й побачити Бога. А вўн розгнўвався й вўддалив сонце, ў от.
Онук розгублено змовк. Дўд теж мовчав, про щось перешўптувались жўнки й тихо гудўла пўчка.
- А мама-менша сказала, що скоро в... е-е-е... отўм паливо скўнчиться, - трохи недоречў бовкнув другий малюк.
Замўсть вўдповўдў дўд простяг руку до пўчки й ще дужче прикрутив регулятор. Паливнў елементи ще на мўлўметр вийшли з гнўзд, реакцўя пўшла на спад й тепер ледь жеврўла на гранў згасання. Гудўння урвалось.
- Може й скўнчиться... - пробурмотўв старий.
Запала тиша. На цей раз мертва, абсолютно мертва й холодна - зародок тўї?, що запануї на Землў, коли згорить останнўй шматок урану.
Тиша.
Тиша.
Тиша.
Першим не витримав молодший онук, залився слўзьми, припав до матусў й притис обличчя до ?? брудних лахўв. Потўм заскиглив й другий, й, нарештў, зарюмсали обидвў матусў одразу.
Мисливець вўдклав лука набўк, важко пўднявся й пўдўйшов до дўда.
- Пўшли, - похмуро промовив вўн, беручи старого за лўкоть.
- Куди? Навўщо? - перелякано забубонўв дўд. - Синку... може ще пощастить... не треба... зачекай...
- Пўшли.
Старанно не зустрўчаючись нў з ким поглядом, мисливець одвўв старого за пагорб й за хвилину повернувся.
Сам.
- Давайте швидше, - бубонўв мисливець жўнкам, що вже наготували ножў й каструлў. - Холодно.