Радій Радутний
Ностальгія за часом, у якому ніколи не був
Рецензія на повість Т.Литовченка
"До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять"
У 1999 році, коли привид комунізму вже відкрокував своє по Європі, я таки в комунізмі побував. Добирався туди електричкою, досить близько — хвилин п'ятнадцять-двадцять. Дитячий садок подивився з зірочками на паркані. Лозунг на дев'ятиповерхівці — чи то про революцію, чи про рішення якогось там з'їзду. Вулиці — чистенькі, ні тобі папірців, ні пластикових баняків з-під кока-коли. Реклами навіть не видно!
Машини — рідко-рідко промайне якийсь "фолькс", а то більше жигулі з москвичами. Пролетарі ходять вулицями, справжні робітники, пролетарського вигляду, й із замащеними руками. Кіоск один бачив — але він так добре замаскувався в кущах, що картину не попсував.
Комунізм називався Чугуїв, й групувався навкруг Чугуївського літакоремонтного заводу. У рамках окремо взятого невеличкого провінційного місця комунізм цілком може мати людське обличчя. Й кожен може зробити вибір — тут жити, чи забиратися геть.
І знаєте, що я вам скажу? Мені там сподобалось.
До чого це я? До того, що кожен може прогулятись туди ж, в комунізм, взявши до рук книжку Т. Литовченка "До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять".
Читаєш — і ніби опиняєшся в часі, коли пережитку культу особистості вже подолано, неминущі труднощі — дрібниці, про які й говорити не варто, а до світлого майбутнього й справді залишилось років п'ятнадцять-двадцять.
Наче молодшаєш на ті самі роки.
Але щось не те. Щось муляє.
Здавалося б, для досягнення аналогічного настрою можна взяти будь-яку книжку з "шестидесятих" — й буде те саме. Бадьорі пролетарі йдуть на роботу, перевиконують норму, там же закохуються, там же лають ретрограда-начцеха, а вечорами гуляють охайним парком без пластикових келишків на кожному кроці й розмовляють про зорі.
Але ні. Не те.
"Шестидесятники" брешуть, і це відчувається. Не уявляю, щоб у когось з шестидесятників дружній пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навіть трохи несоціального, але свого хлопця.
А в Литовченка читаєш — і віриш.
І за інерцією віриш навіть тоді, коли дійство з твердого, майже соціалістичного реалізму переходить до моторошної готичної містики.
Переповідати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.
Сцена повені, і багняного селю по вулиці Фрунзе — реалістична, аж хочеться зірватись й тікати.
Гола дівчина з мерехтливою свічкою — озирнутися хочеться. Ніби й справді за спиною стоїть.
А що вже сцена "могили навпаки" — коли у мертвому світі пропорційно виритій ямі тягнеться згори моторошна пухлина!..
І таких знахідок у романі — безліч.
Та хіба лише виключно літературних! Не кожному з часів самого Жюля Верна вдається поєднати літературну композицію з твердими фактами, та ще й переплести їх так, щоб і цікаво було читати, й у той самий час начебто мимохідь капнути читачеві в свідомість історичною подією.
Чи став би я цікавитись, хто був, скажімо мером Києва у шістдесят першому? Чорта з два. А от якщо спочатку показати пам'ятник, міліціонера неподалік, натякнути на те, що споруду бувало пошкоджено, і не раз — тут вже, пробачте за каламбур, мимохіть виникає питання — а чому? А воно он чому! За Куренівку...
Досить цікаво показана тема катастрофічного ритму — Голодомор, Куренівка... а от Чорнобиль до теми не зовсім пасує. Автор намагається пояснити проблему — але, чесно кажучи, не так переконливо, як пише на початку роману. Щоправда, можу його трохи порадувати — з переходом до нового тисячоліття багато ритмів було порушено. Одне лише прокляття американських президентів чого варте.
Таке враження, ніби годинник людства було заведено до 2000 року, й у 2001 щось мало сталося — але не сталося. Живемо, так би мовити, за інерцією.
Ой, щось на похмурі думки навів мене цей роман! Гадає, автор щось таке й планував — але все одно вражає, вражає.
Це був мед, а зараз піде дьоготь.
Перш за все доведеться змастити ним мову твору. Це не мова. Це щось жахливе. ще б трохи, й розмови, що ними спілкуються між собою герої, стануть одна-в-одну з тими, що ними спілкуються баби з базарів та пролетарі в електричках. І не лише розмови. Авторський текст також.
З першого погляду може здатися, ніби автор просто не вміє розмовляти чистою українською. Каюсь, спочатку я саме так і подумав. Потім дочитався до післямови.
Переконався — вміє.
Як у анекдоті, справді. Хто такий антиімпонент — це той, хто може, але не хоче.
Питання — а чому?
Єдина більш-менш вірогідна гіпотеза, що спала мені на думку — автор намагається зробити роман максимально реалістичним. (Ага, майже каламбур. Фантастичне — реалістичним.) Що тут можна сказати?.. Вдалося. Бажаєте прикладів? Їх десятки!
Ніжки в чулочках (замість панчіх), гніт підземної пітьми (а у гасовій лампі тоді що горить?), півтинка (це не половина невідомо якого “тинка”, а п'ятдесят карбованців), чірвачок (мабуть, черв'ячок, малося на увазі — а чим не сподобався хробачок?). І так далі.
Що тут скажеш? Справді, “київська” українська сильно відрізняється від літературної. Суржик ллється звідусіль, як кислотний дощ з неба. З реклами, з газет, з телевізора... а про радіо шансон я взагалі мовчу, бо вони це роблять, мабуть, навмисне.
Боже, дякую тобі за те, що корови не літають! Але чому ти не зробив також, щоб малописьменні люди не писали?
Це не про автора. Автор, як я вже казав, якщо захоче — то вміє.
Але ж маю в руках не якесь там радіо! Книжка все-таки, не просто купа поєднаних між собою паперів. Джерело знань, хай йому чорт, ніколи б деяких знань не отримувати.
Так, звиклим до київської говірки читачам буде легше. Деяким навіть радісніше — он як, письменник, бач, а теж по-нашому розгаварює. Деяким навіть наука буде — он бач. як, виявляється, в Києві розмовляють, учись, синку, може колись і ти переїдеш. Ви не смійтеся, я сам колись таке чув.
Але ж, шановний пане автор, на біса вам обмежувати коло своїх прихильників такою аудиторією? Чи не краще піти шляхом класиків?
Талант є (ось, наприклад така собі крихітна деталь: “Це мертве полум'я — спокійно сказала дівчина й абсолютно спокійно провели рукою над полум'ям” Бррр... Читаєш — і мороз по шкірі біжить.).
Пробивна здатність така, що нам би усім повчитись, в жодних літературних скандалах начебто не помічений (хоча, кажуть, скандали письменникові лише на користь). Остання фраза, звісно, це лише жарт.
А от з приводу мови — на жаль, ні. Не до жартів. Треба задуматись.
А я поки що наступного книжку Литовченка почитаю.