Сергій Жадан
Ефіопія

Кочегари

* * *
 
Він був листоношею в Амстердамі,
слухав аббу, сидів на трамі,
дивився порно у вихідні.
Друзі його, пияки-радикали,
говорили: «Ми все провтикали,
ми, можна сказати, по вуха в лайні.
 
 
В країні стагнація і мудацтво,
лібералізм і продажне лівацтво,
і неясно, що нас трима на плаву.
Євросоюзом керує сволота.
Вони говорять: «Свобода, свобода»,
а піди-но купи нормальну траву.
 
 
Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!
 
 
Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять Джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!
 
 
Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
Давай, чувак, привези афганку!» —
повторювали вони йому.
 
 
І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок – лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.
 
 
Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
яку тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі —
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.
 
 
Водій сказав: «Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас, як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!»
 
 
Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.
 
 
На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: «Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!»
 
 
Замерзло пальне, і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь дозвонитись,
але телефон йому відповідав:
 
 
«На даний момент абонент недоступний.
Життя – процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя – невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки».
 
* * *
 
Третій день крізь сутінь масну.
Третій день без спочинку і сну.
Я звик до піску і до холоду звик,
і в торбі у мене – вино і часник.
А під сукно, мов під віття смерек,
Зарито афганський крек.
 
 
Я тридцять днів ховався в імлі,
їв траву, спав на землі,
збираючи, мов данину тяжку,
крихти коштовного порошку,
який, ніби тіні пропащих душ,
лежить на хребті Гіндукуш.
 
 
Це смерть шукає мої сліди,
смерть виводить мене до води,
і доки я з річища мерзлого п’ю,
тримає флягу мою.
 
 
Я ніс усе, що і мав нести,
я обійшов талібанські пости,
дістався міста, продав телефон,
перейшов таджицький кордон,
і на п’яту ніч, хто би що не казав,
побачив Ростовський вокзал.
 
 
Там попереду погранці,
сонце в траві, туман на ріці,
довгий день, строкатий базар.
Лише б довезти додому товар
і скинути, якщо повезе,
циганам із ХТЗ.
 
 
Але смерть чекає на того, хто йде.
Смерть тримає мене і веде.
Смерть прокидається вночі
на моєму плечі…
 
 
…Тихий ранок, темний вагон.
Це був останній мій перегон.
Усі дороги вели сюди.
Ось мічені кров’ю собачі сліди,
і важко, мов короп у глибині,
куля сидить у мені.
 
 
Дихати, дихати що б не було,
коли твоя тяга – єдине тепло.
Життя втрачає свою вагу,
коли вдихаєш гарячу жагу,
коли видихаєш солодкий щем,
курячи синій елем.
 
 
Кров затікає в теплий рукав.
Мене все одно ніхто не чекав.
Кордон зачинено на замок.
І, не відходячи ні на крок,
моя душа, ніби щось чуже,
тіло моє стереже.
 
* * *
 
Смерть моряка річкового флоту
схована в прибережній глині,
доки він робить свою роботу,
доки мусони стоять в долині.
 
 
Стишені баржі, рухливі шхуни,
що пропливають за течією,
торкають хребта його басові струни,
шепочуть: вона не буде твоєю,
 
 
вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,
із серцем зі слонової кістки,
настоюється на своєму горі,
не дочекавшись від тебе звістки,
 
 
кинула все, що тримала досі,
ховає дощі глибоко в тілі.
чуєш, за міддю в її волоссі
плачуть риболовецькі артілі?
 
 
Тому пливи собі повз пороги,
повз мерехкі електричні турбіни,
подалі від своєї тривоги,
подалі від цієї країни.
 
 
На золоті вогні малярії,
на стомлений голос діви Марії,
на обважнілі одеські тумани,
на теплі від мулу і жиру лимани.
 
 
На скумбрії плавники пурпурові,
на рвані потоки нічного вітру,
на вірну смерть від чорної крові,
чорної крові,
технічного спирту.
 
 
Тоді проситимеш трохи ласки,
щоби було не надто жорстоко,
щоб не забули тобі покласти
по срібній монеті на кожне око.
 
 
Потім пітьма набіжить звідусюди.
Потім зірки перестануть снитись.
А потім і серце змушене буде
спинитись.
 
* * *
 
Я пам’ятаю голоси,
станційне плетиво предметів,
і сутінки, які росли
поміж пекарень і буфетів.
 
 
І сонце соком із цитрин
розмащувалось по одежі,
випалюючись, як бензин,
ховалось за вокзальні вежі.
 
 
Й відчувши цей прогірклий смак,
нічні коханки і мисливці
ділили цукор і табак,
немов вори на пересилці.
 
 
І підшивав старий торчок
з шинелі зрізані нашивки,
і теплі хмари вздовж річок
пливли на кримські перешийки.
 
 
І озирнувшися нараз
посеред тиші і огрому,
я пригадав раптово вас
і говорив собі самому,
 
 
що в цьому остиганні доль
усе вирішує випадок,
що чорна квітка алкоголь
вам виростає між лопаток,
 
 
що кожного, хто стереже
в цій тиші потяги товарні,
по смерті пом’януть лише
колійники на сортувальній,
 
 
що в мить, коли я відійду
за бризками нічних припливів,
вони оглушать пустоту
сигналами локомотивів,
 
 
і що поштові багажі
лежатимуть в станційних залах,
криваві й гострі,
як ножі,
як перець,
як смола на шпалах.
 
* * *
 
Польові командири, чиї серця покриті туманом,
лише й чекають, щоби туман розтанув.
Партизан до тих пір вважається партизаном,
доки є ворог, в тилу б якого він партизанив.
 
 
Ваше довге волосся, яке спадає на лиця,
ваші чорні берети і ваші рвані мундири
розвіваються вітром, ніби солодка пшениця,
по якій лежать сполохані дезертири.
 
 
Але кожної ночі з’являться тінь повстанця
і кружляє за вікнами, як бойова химера,
і лежать на дні його шкіряного ранця
нідерландський тютюн і книжка Аполлінера.
 
 
– Ну що, комполка, гортаєш свій молитовник?
чекаєш на пошту, аби прийшла скоріше?
– Та яка там пошта, – відповідає полковник. —
Мені все одно
ніхто не пише.
 
* * *
 
Радість – це те, що дається з боєм.
Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.
І я колись стану простим китобоєм,
і запишусь на норвезьку посудину.
 
 
І я колись знатиму корабельні секрети,
матиму жили, від праці здуті.
Для мене горітимуть червоні комети
в зеленого неба в’язкому мазуті.
 
 
Впливши колись у хвилі безкраї
в сірому светрі грубої в’язки,
я гнатиму втомлені китові зграї
від пляжів Японії до Аляски.
 
 
І чорні кити, рвучись на свободу,
не вірячи, що їх можна дістати,
падатимуть із небес у воду,
наче підбиті аеростати.
 
 
Колись це завершиться п’яним застіллям.
А поки я сплю на залізній шконці,
і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям,
і граю в трамваях на губній гармоніці.
 
 
І життя моє котиться, ніби колесо,
не маючи жодного інтересу,
солодкими яблуками по укосу,
теплими хвилями на Одесу.
 
* * *
 
Море дихає чорним теплом,
розгортається, мов полотно.
І три комерсанта сидять за столом
і порівну ділять сухе вино.
 
 
Туману встояне молоко
затікає до піджаків.
І перший збиває своїм кулаком
хрустких метеликів і жуків.
 
 
Бо в серці в нього пекучі вогні
палають, невідомо чому,
і темна хвороба останні дні
роз’їдає легені йому.
 
 
Він уже знає, які дива
є в цьому мороці і молоці,
що значать насправді зелені слова,
наколоті на його кулаці.
 
 
Все, що він бачив, – нічні міста,
портові крани і вантажі,
тривога, яка вночі вироста
і топчеться тобі по душі.
 
 
Все, що він чув, – старі кораблі,
друзі, розстріляні впритул,
жінка, яка в готельній імлі
розповідає щось про Стамбул.
 
 
Тепер він у цьому тумані сидить,
і знає все, і йому все одно.
І другий завжди йому дасть кредит,
а третій запропонує вино.
 
 
І я хотів би в кінці життя
купитись на цей солодкий обман,
перш ніж відчалити без вороття,
перш ніж пірнути в чортів туман.
 
 
Сидіти й пити своє вино.
Дивитися смерті в просте лице
з друзями, котрі все знають давно,
знають, але не говорять про це.
 
* * *
 
Ти довго тримався за наші місця,
за ці гарячі піски,
де місяць із синім лицем мерця
жене табуни тріски.
 
 
Але і ти наважився теж
відійти назавжди
з червоних вигорілих побереж
крізь потаємні ходи.
 
 
Це віра, яка тебе огорта,
допомогла дійти,
збираючи в чорних нічних портах
ватаги таких, як ти.
 
 
І кочегари в липкому диму
здіймали сяйво заграв,
вганяючи в солодку пітьму
громіздкий пароплав.
 
 
Там співи матросів пливуть догори,
й між ними пісня твоя,
й піднявши зелені свої прапори,
лежить ефіопія.
 
 
Там сонце пройма прибережні ліси,
і світиться океан,
і спокоєм повняться голоси
всіх растафаріан.
 
 
Там зблискує неба коштовне хутро
над тьмяністю теплих тіл,
там моря вивернуте нутро
викочується в суходіл.
 
 
І кожному, хто потрапив туди,
хто, зрештою, не потонув,
вдосталь буде хліба й води,
цукру і тютюну.
 
 
Тому що смерть відпускає тих,
за ким немає боргів,
хто плив у трюмах залізних своїх
до ламких берегів.
 
 
Тому що і кров у кожному з нас
вертається без кінця,
перекочуючись повсякчас
через наші серця,
 
 
і кожне слово дзвінким піском
тримається горла твого,
аби ти міг своїм язиком
вимовити його.
 
* * *
 
Я завжди з повагою ставився до професійного спорту.
Мені здавалося, є якесь вище призначення
в усіх цих гетрах і майках, важких від солоного поту,
в розбитих фізіономіях, які показує телебачення.
 
 
Діти робітників, котрі живуть на спальних районах,
сходяться на пустирях за чорними теплотрасами
і кожного вечора грають від оборони,
витоптуючи траву китайськими адідасами.
 
 
Кожен із них хотів би стати нормальним боксером,
підписати контракт на бої де-небудь у штатах,
завалити пару кубинців і стати зрештою мільйонером,
просаджуючи гонорари на ігрових автоматах.
 
 
Стати колись чемпіоном, щоби всі ці придурки
знімали собі на мобіли твоє нагородження.
Щомісяця відраховувати кошти в дитячі притулки,
ніколи не забуваючи про соціальне походження.
 
 
Боротися із депресією медичними препаратами.
Спати із покоївками, битись із репортерами.
Громити різний непотріб, принесений спекулянтами,
і заливатись у ліжку золотою мадерою.
 
 
Не засинати без морфію, в’язати зап’ястя бинтами.
Наче золото в ріках, шукати снодійне у венах.
Ставати у залі під грушу й бити її до нестями,
ніби це справді вона винна в твоїх проблемах.
 
* * *
 
В серпні тепло витікає з кварталів
і мулом одсвічує дно ріки,
і в темряві безпритульні з вокзалів
зривають яблук терпкі зірки.
 
 
І в чорних нічліжках вони таємниче,
знаходячи в цьому умовний знак,
вивчають печальні дівочі обличчя
і курять справжній дорослий табак.
 
 
І в їхній чіпкій повільній розмові,
в їхніх жорстоких дитячих серцях
стільки злості й стільки любові,
ніби спокою у мерцях.
 
 
Можливо, колись твердий, ніби гравій,
час, що між ними зараз трива,
і з їхніх ламаних біографій
буде складати нові слова.
 
 
Можливо, невидимі і примарні,
в тумані, який пливе догори,
солдатами щойно сформованих армій
вони ще ставатимуть під прапори,
 
 
і злість, із якою весь час виростали,
будуть, мов зброю, в руках нести,
рвучись на карпатські глухі перевали
й займаючи сірі балканські хребти.
 
 
І найхоробріші в їхніх загонах,
ті, що похмуро мовчать, ідучи,
ще будуть вішати на балконах
ворожок, шулерів і циркачів.
 
 
Ще буде рватися під катеринку
роз’ятрена дезертирська душа,
і можна буде купити на ринку
хліб і набої до калаша.
 
 
І в ночі витишені і серпневі
зростатимуть часу ламкі хребці,
і ластівкè літатимуть в небі,
і риби плаватимуть у ріці.
 
* * *
 
Вже кілька днів стояла спека,
і сонце ховалося між тополями.
В будинку напроти була аптека,
де вони купували бинти і знеболювальне.
 
 
Лежали розпечені квартали,
ніби розсипані монети.
В помешканні, яке вони винаймали,
вночі нагрівалися усі предмети.
 
 
Нагрівалися фінки і відмички,
одяг із запахом нікотину,
нагрівались бензинові запальнички,
в яких уже давно не було бензину.
 
 
Темніли повіки її обважнілі,
і дерева за вікнами відкидали тіні.
Нагрівались порізи на її сухожиллі,
нагрівалися кулі у нього в тілі.
 
 
І коли вона торкалася повітря рукою,
нагрівалося повітря – чорне й прозоре.
До ранку було тихо, і тиша була такою,
що чути було, як їм сниться море.
 
* * *
 
чорна зоря арештантів висить угорі,
і стебла трави від нічного туману важкі й вологі,
і юний торчок дивиться на ліхтарі,
сидячи третю добу в обласній наркології.
 
 
І доки сплять на матрацах брати-торчки,
доки прострілюють тишу старі пружини,
доки пливуть сновидінь золоті річки,
він співає тюремних пісень, не дотримуючись режиму.
 
 
І місяць ховається злодієм серед хмар,
і втирає сльозу найпохмуріший санітар,
заливаючись жовтим чаєм із сушених трав,
поминаючи добрим словом старий мінздрав.
 
 
І він співає:
той, хто боїться, той зводить високі мури,
Джа не вигадував для мене цю трудову терапію,
мудрості мені не добавлять жодні мікстури,
я завжди буду робити лише те, що я вмію.
Ніхто не скаже за мене мої слова.
Ніхто не зробить за мене мою роботу.
Час на волю, бо скоро почнуться жнива,
і тому сидіти мені тут, скажемо прямо, без понту.
І коли я вийду звідси, збиваючи вранішні роси,
і коли я прийду додому запашними полями,
старенька мама віддасть мені мої папіроси,
а друзі дитинства зійдуться з повними кораблями.
І ніч буде минати, і туга з нею,
і падуть вавилонські стіни, тюремні мури,
і, йдучи до праці скошеною стернею,
будуть співати псалми втішені драпокури.
 
 
Ніч відійшла за мости, за темні горби,
із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,
і радість росла, мов лісові гриби,
над печальним торчком і розчуленим медперсоналом.
 
 
І слово правди здіймало своє крило.
І здіймало своє крило слово любові.
І сонце в зеленому небі на захід пливло.
І тягнулись за сонцем зернові та бобові.
 
* * *
 
Я добре домовився з провідником —
нормальне місце на верхній полиці,
і вечір диким вростав часником
у золото молодої пшениці.
 
 
Без змінного одягу і паспортів,
червоне вино допиваючи з фляги,
підтягувались до південних портів
сезонні робітники та бродяги.
 
 
І в снах, як в озерах, світло пливло,
щемке від сутінків та спиртного,
і кожен знаходив своє тепло
в доках Кейптауна й Порто-Ново.
 
 
І кожен нечутно знімав уві сні
чорне срібло з жіночих мізинців
і купував за монети дрібні
каву і овочі в абісинців.
 
 
І рвався крізь морок усіх перепон,
крізь дихання субтропічному шторму…
(Їх брали вночі, блокувавши вагон,
і викидали на першу платформу…)
 
 
Крізь товщі води, що невпинно несе,
крізь кригу й вогні океанського тиску…
(Тягли, вибиваючи з них усе
про ранні судимості і прописку…)
 
 
Той, хто створив ці сузір’я німі,
напевне забув про нас із тобою.
І що нам лишилось? Блукати в пітьмі
серпневою сушею і водою,
 
 
ходити поміж непевних чудес
і розглядати серед туману
запалене піднебіння небес,
холодні нутрощі океану.
 
* * *
 
Один із них працював на ливарному.
Інший, молодший, на машинобудівному.
Вони зустрілись у себе на спальному,
коли повертались із роботи додому.
 
 
За їхніми робітничими рухами,
за їхніми словами – короткими й виваженими,
стояла вулиця з усіма звуками,
з усіма проблемами, складними й невирішеними.
 
 
Перший сказав: «Страйкуємо, товаришу.
Цехи наповнені сонячним пилом.
Паровози на сортувальному
пахнуть соняшниками та мастилом».
 
 
«Отримає все лише той, хто бореться.
Нехай відчують тепер різницю.
Незалежна профспілка на вашому боці», —
відповів йому другий і потиснув правицю.
 
 
І старший тримав собі у пам’яті,
стоячи у шкірянці потертій,
дві ходки – по сто дев’яносто п’ятій
і двісті дев’яносто четвертій.
 
 
А молодший був у свої дев’ятнадцять
кращим бійцем у всьому місті
і щовечора тепер повертався з праці,
відкинувшись по президентській амністії.
 
 
І молодший дістав пачку з останньою цигаркою,
і сонце було вибите на руці у нього.
А старший не мав двох пальців, відрізаних болгаркою, —
великого і вказівного.
 
* * *
 
Мулярі зранку починають роботу,
вивершують стіну дзвінкими кельмами,
ніби не мають іншого клопоту —
відділяти світло від темряви.
 
 
Діти зупиняються, задирають голови,
розглядають картонку неба, на сонці згорілу,
мріють стати мулярами із залізними горлами,
і мати повні кишені сонячного пилу.
 
 
А в їхніх порваних підручниках
лише порох і прізвища померлих поетів,
жодного золота на обручках,
жодних небезпек і жодних секретів.
 
 
Коли настає обідня перерва,
робітники дістають хліб і овочі,
і навколо будинки високі, ніби дерева,
а з радіо вилітають пісеньки дівочі.
 
 
І діти заздрісно дивляться на робітничі блузи,
на скрипучі ліфти, що рухаються в хмарочосі.
І їхні серця волокнами кукурудзи
застигають в повітрі, відчуваючи осінь.
 
* * *
 
Це історія, що трапилася якось із китайцями,
із утікачами, що живуть на автостанціях,
в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах,
на товарі у контейнері і на соснових нарах.
 
 
Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю,
але всяке слово Мао береже і пам’ятає,
складно уживатися щодня з капіталізмом,
із народним, інородним, видатним алкоголізмом.
 
 
І найстарші із китайців порішили більш не паритись
й взяли собі у складчину розйобаний Ікарус,
в салон напакувавши задля виїзду з країни
садовини, городини та іншої мівіни.
 
 
І ось їдуть
 
 
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта —
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
 
 
І ось вони вкладаються між торбами картатими
і рухаються сторожко осінніми Карпатами,
за чорною пітьмою, за господньою сурмою,
за райською, угорською, смурною шаурмою.
 
 
І в кожного китайця є душа його непрощенна,
і сниться йому сонячна республіка Угорщина
з полями і тополями, фіатами і опелями,
сîплями, рублями і солодкими коноплями,
 
 
з побудками і дудками, з фінансовими мутками,
з дешевими, кошерними, страшними проститутками,
з відкритими кордонами, циганськими баронами
і майже ще не вживаними польськими гандонами.
 
 
Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться,
і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються,
криво посміхаючися кожному китайцю,
які їм влаштували тут китайську окупацію,
 
 
фігачать по облому, переборюючи втому,
щоби цю китайську наволоч довезти до кордону,
щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції,
і накупити шмоток, алкоголю і по піці.
 
 
Везуть
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта —
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
 
 
І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці,
хто вислизне за браму бандитизму і корупції,
ще буде підробляти документи між арештами
і торгувати коксом на вокзалах Будапешта.
 
 
Й збираючись у клубах на свята і на паради,
на засідання китайської марксистської громади,
вони співатимуть: Мао!
Ми на місці, Мао!
 
 
Китайців ніколи не буває замало.
 
* * *
 
Той, хто говорить про смерть і час,
говорить усе навпаки.
Я знав в обличчя кожного з вас,
лузери і пияки.
 
 
Я чув, який нікотиновий щем
ваші ламав голоси.
Хто пригадає сьогодні ще
ті божевільні часи.
 
 
Коли, наче нафта, горіли зірки
і прохідні двори,
і вітер, ніби арабські хустки,
розмотував прапори.
 
 
Коли ви йшли в золотій імлі,
в сутіні хідників —
юні обірвані королі
борделів і пивняків.
 
 
І ваше життя не мало кінця,
плутане, як роман,
і проституток гарячі серця
розігрівали туман.
 
 
Я знав, що нічого, окрім образ,
не знайдеш у ваших речах.
час – це лиш те, що кожен із вас
вмістив у своїх очах.
 
 
Смерть – це такий, як і ви, торчок,
у неї свої гріхи,
і заяче серце її щокрок
стискають нічні страхи.
 
 
Ти їй говориш: сестро, давай,
тримайся, сестро, мене.
Я пам’ятаю усе, нехай
це і не головне:
 
 
твій чорний біт, вранішній жар,
твій героїчний бодун.
Я тільки останній стійкий комунар
твоїх алкогольних комун,
 
 
я той, хто не раз виносив тебе
з пітьми комунальних квартир.
Спробуй продати комусь тепер
свій монопольний спирт.
 
 
Спробуй докупи тепер збери
наші веселі війська,
хай знову засвічується згори
неба оздоба близька.
 
 
Бий у свій полковий барабан,
розлякуй важких ворон,
нехай залітають в густий туман,
не маючи перепон.
 
 
Хай сонце обірветься, радість моя,
і упаде з висоти.
Спершу його триматиму я,
а потім триматимеш ти.
 
* * *
 
І найменша дівчинка в чайна-тауні,
і старі баптисти в холодних церквах Мангетена
навіть не уявляють, які зірки падають в наші комини
і яке смарагдове часникове листя
росте на наших футбольних полях.
 
 
Це ось океан, без початку і кінця,
заливає берег, на якому стоять китайські їдальні,
і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом,
навіки відділяючи мене від країни,
яку я любив.
 
 
Це ось чорні дерева в холодних снігах,
ніби африканки на білих простирадлах,
і на кожному дереві сидять птахи,
крикливі птахи еміграції,
співучі птахи вигнання.
 
 
А це ось я
кожної ночі
вві сні
вантажу свій пароплав зорями і пшеницею,
заповнюю трюми ромом і цикутою,
прогріваю старі машини,
так як топлять кахляні печі.
 
 
Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх,
поверне океанські потоки, пожене нас у темряву.
Ридай тоді за мною,
морська незрима капусто Америки,
так як умієш лише ти одна,
так як умієш лише ти одна.
 
* * *
 
Фабрики в дощі, ніби в жалобі.
Дощ над мостами летить, минаючи.
Сама потім вирішиш – зізнатись у хворобі,
чи хай собі живуть, нічого не знаючи.
 
 
Сама потім повернешся, якщо захочеш,
якщо забудеш про заборони.
Сидиш і спомини перекочуєш,
як перекочують порожні вагони.
 
 
І кожна розмокла рама віконна,
наче схованка спорожніла,
і дим виходить із високого комина,
мов душа із померлого тіла.
 
 
І дивишся довго, мовби востаннє,
на чорні коридори й верстати,
маючи відповіді на всі питання,
які ніхто не захотів поставити.
 
* * *
 
Час працює на мене – він мене убиває.
Все, що у мене є, і все, чого не буває,
я встиг сховати собі до кишень.
Я зараз найкраща мішень.
 
 
І навколо ніч вогняною лавою,
і київська траса десь під Полтавою,
і в кожній фурі тінями темними
ховаються перелякані демони.
 
 
І зорі зависають в напрузі,
і морок ховається в кукурудзі,
і душі померлих смертю страшною
тяжко літають над окружною.
 
 
І темно в їхніх очницях порожніх,
і гріються в кабаках придорожніх
нічної тиші дзвінкі оркестри,
і проститутки – добрі, як сестри,
 
 
і вбивці з латаними серцями,
і діти з яскравими олівцями,
і кельнери з паленим алкоголем,
і відьми з гострим підшкірним сердечним болем,
 
 
і перевізники чорної нафти,
і просто беззахисні їбанати,
і жовті біженці звідкись з Китаю —
я всіх люблю і всіх пам’ятаю.
 
 
І навіть якщо я забуду про когось,
чиєсь ім’я чи знайомий голос,
мені ще стане часу і нервів,
щоби згадати усіх померлих.
 
 
Тому літайте, мої хороші,
доки тривають ці ночі найдовші,
доки тягнуться ці дороги,
літайте попри всі застороги.
 
 
Я вигрібатиму між берегами,
я розберуся, врешті, з боргами,
я вириватиму вам гортані.
Доброї ночі, мої кохані.
 

Поети

Хороші молоді поети
 
Життя завжди робить чіткий розподіл.
Залежно від того, на якому боці
ти опинишся, і складається твоя
кар’єра.
 
 
Пам’ятаю, коли ми всі були
молодими поетами, серед нас
була компанія, вони були на гарному
рахунку в старших, їх вважали
хорошими молодими поетами,
про них говорили: хороші
молоді поети, це хороші
молоді поети.
 
 
Вони дивились на нас і сміялись:
– Що, знову йдете пити? Ну-ну.
Самі вони, ясна річ, ніколи не пили.
Вони збирались і читали вірші,
п’ючи при цьому кефір. Вони говорили
про нас: раз уже ці блазні вважають,
 
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента