Т. М. Панасенко
Іван Котляревський

   Будеш, батьку, панувати,
   Поки живуть люди,
   Поки сонце з неба сяє,
   Тебе не забудуть!
Тарас Шевченко


   Як день горить, як вітер хилить віти,
   Як те, що є на світі даль і час,
   Між нас тобі, поете, жити,
   Як і між тих, що прийдуть після нас.
Володимир Сосюра

* * *

   Вірш «На вічну пам'ять Котляревському» молодий Тарас Шевченко написав у 1838 році, вражений звісткою про смерть Івана Петровича Котляревського. Тарас Григорович пророкував письменникові невмирущу славу і, звичайно, не помилявся, бо не можна забути людину, що зробила переворот у літературі, переступивши через усі умовності й забобони, щоб розповісти про свою Батьківщину. Не можна забути людину, яка першою почала використовувати в літературі живу мову свого народу, стала зачинателем нової української літератури. Видатний прозаїк XX століття Олесь Гончар зазначав: «Іван Петрович Котляревський належить до тих довгожителів планети, які разом із витворами свого духу впевнено переступають через грані сторіч, далеко йдуть за межі їм відміряного часу».
   Творча спадщина Івана Петровича Котляревського – це поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року…», переспів російською мовою вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Як бачимо, творчий доробок письменника порівняно невеликий за обсягом. Але навіть завжди стримана Олена Пчілка зазначала: «Твори ті сяють, бризкають яскравим водограєм чисто народної мови…»
   Поема «Енеїда», над якою Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською й художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму всього нашого красного письменства. Чи є такі українці, які не знають славнозвісні рядки: «Еней був парубок моторний // І хлопець хоть куди козак…»
   Життя і творчість Івана Петровича Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право існування. Невблаганна дійсність розбивала на друзки всі громадські й культурні сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав на меті остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу. Поневіряннями, визиском, кров'ю вписано в літопис історії українського народу сторінки немилосердного XVIII сторіччя, яке, за справедливим визначенням Пантелеймона Куліша, виявилося віком «расхищения национальной собственности всеми благовидными и неблаговидными способами». То був час, коли на історичному роздоріжжі народ міг утратити все: надії, традиції, культуру, майбутнє і, зрештою, себе. Стихійні протести щораз захлиналися під тиском безжальної сили й жорстокості… І раптом серед мертвої тиші залунав сміх – зневажливий, саркастичний, життєствердний сміх. Той сміх пробудив у душах людей не тільки почуття гідності, але й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість. Іван Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам'яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому».
   Біографія Івана Петровича Котляревського не багата на події: до сьогоднішнього дня в історії його життя залишилися запитання без відповідей, а про особисте життя відомо лиш натяки й здогади. Тому подальша оповідь буде насичена припущеннями, версіями, легендами, а може, й вигадками перших біографів про життя засновника нової української літератури.

Рідна Полтава

   Невелике губернське місто Полтава наприкінці XVIII ст. майже нічим не відрізнялося від навколишніх великих степових сіл. Хоч історія його налічувала вже кількасот років (перші літописні згадки про поселення Лтаву датовано 1174 роком, а пам'ятки матеріальної культури донесли до нашого часу залишки людських поселень VII—VI ст. до н. е.), проте Полтава довгий час залишалася невеликим селищем. Це й не дивно, адже вона була дощенту знищена за монгольської навали у XIII ст., а пізніше не раз зазнавала спустошливих набігів інших кочівників. З 1648 року Полтава стає полковим містом. Мужньо боролися мешканці міста проти польської шляхти, під Полтавою були розгромлені шведські сили Карла ХІІ… Після ліквідації полкового адміністративного поділу України Полтава з 1784 року стає повітовим центром Катеринославського намісництва, а трохи згодом, з 1797 року, – новоорганізованої Малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію, місто почало зростати, впорядковуватися й набувати обличчя культурного центру.
   Було в місті близько тисячі дворів – будинки поспіль дерев'яні, кам'яних усього два-три. Біленькі хати, криті соломою, з призьбами й ґанками, ховалися в зелені вишневих садків; з-за дерев виглядали, ваблячи зір, тільки передні стіни, на яких веселими візерунками вигравали навпроти сонця дерев'яні, різьблені одвірки та коники, красувалися розмальовані віконниці. Біля в'їздів у місто стояли численні вітряки, що розмірено помахували крилами. Задумливі верби хилилися над тихою мальовничою Ворсклою, просторі луки були оточені блакитними стінами лісів. Майже всі мешканці займалися хліборобством, мали навколо міста ниви та пасовиська, тримали худобу. Побут городян був старожитній, майже всі розмовляли українською мовою. Ще зі старих часів при церквах діяли школи, так що майже всі чоловіки були письменними. Єдиний міський середній навчальний заклад – духовна семінарія, відкрита в 1779 році й названа, як і єпархія, Катеринославською (з 1786 року), де навчалися діти всіх суспільних станів.
   На одній з мальовничих околиць міста, на високому пагорбі, з якого видно було чарівну Ворсклу і зарічанську сторону, навколишні хутори й ліси, біля церкви Успіння Богоматері стояв старенький будинок з химерним високим дахом, з ґанком на півтора східця, з невеличкими віконцями. Цей будинок придбав у 1751 році дід Івана Петровича Котляревського, диякон Успенської церкви Іоанн Котляревський, за «27 рублей 50 копеек ходячей российской монеты в вечное и потомственное владение». На сволоці однієї з трьох кімнат, за старовинним звичаєм, кирилицею було вирізано: «Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святаго Духа. Аминь. Року 1705 месяца августа 1». З вікон будинку відкривався чудовий краєвид: поросле садами місто плавно спускалося пологим схилом до річки, що грайливо звивалася зеленими луками, за якими темніли віковічні ліси. Недалеко від хати була комора, хлів і криниця з журавлем, а все обійстя – у вишнях. За ним – скільки сягало око – біліли хатки, зеленіли мальовничі левади, серед яких поміж розлогих кучерявих верб вилася Ворскла.
   У цьому будинку 9 вересня 1769 року народився Іван Петрович Котляревський.
   Рід Котляревських здавна жив у Полтаві. Він походив з українського старшинства й від російського уряду одержав дворянське звання. Батько Івана належав до дворян, але через невеликі статки був змушений працювати канцеляристом у міському магістраті. Хоча ця посада серед чиновників вважалася прибутковою, та маєтність Петра Котляревського була невелика: крім садиби мав за Ворсклою до шістдесяти десятин поля і луків та ділянку лісу. Кріпаків було всього восьмеро – дві родини. Мати майбутнього письменника походила з давнього козацького роду Жуковських.
   У Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та шкільні роки Івана Котляревського. На берегах невеликої річки, у товаристві сільських хлопчаків-ровесників проходили дитячі літа Івана. У біографії, складеній О. В. Терещенком, так описані умови раннього дитинства майбутнього письменника: «Нерідко доводилось Іванові вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки…» Саме така вдача та блискуче почуття гумору в майбутньому будуть допомагати, рятувати й підтримувати поета.

Навчання

   Ніяких відомостей про початкову освіту Івана Котляревського до нас не дійшло. Перший біограф поета, український письменник і педагог Степан Павлович Стеблін-Камінський, який особисто був знайомий з Котляревським, висловив здогад, що, мабуть, за тодішнім звичаєм, письменник ходив у школу до дяка. Це цілком можливо, бо приходська школа існувала в Полтаві ще з XVII ст. З численних історичних і літературних матеріалів добре відомо, якими були ці найпоширеніші в ті часи школи. Навчання відбувалося в хаті дяка, де окремі столи складали певний клас: «буквар, часослов і псалтир». У першому класі тільки читали; писати ж починали з другого класу – спочатку розчиненою крейдою на провоскованих випалених дощечках, а згодом уже чорнилом на папері. З третього класу набиралися охочі в особливий клас, де навчалися церковного співу – взимку в тій же хаті, а навесні – на свіжому повітрі під навісом. Найхарактернішою ознакою такої школи був неймовірний гамір: у класах було по 30—40 учнів, і кожен з них на весь голос читав чи співав щось своє. Початкова наука в той час була досить важкою й гіркою: подавали її у формі зубріння, приправляючи дошкульними способами заохочування до навчання, зокрема відомою «субіткою», тобто тілесними покараннями різками по суботах (наприкінці тижня), щоб очистити учнів від провин навмисних і ненавмисних. Такою, мабуть, була й школа, в якій навчався маленький Іван Котляревський. Напевно, йому довелося пройти весь тернистий шлях дяківської мудрості з її нудним зубрінням і обов'язковими «субітками», про що поет писав у своїх творах і часто згадував у колі знайомих. Згадаймо, як троянці під керівництвом Енея вчили латину:
 
Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи лінувався,
Тому субітки і давав.
 
   Але в дяківській школі Іван був, як вважають біографи, чи не найкращим учнем. Як писав згадуваний уже О. Терещенко, «з дитячих років виявилась у нього охота до читання і старанність у заняттях». Ґрунтовна початкова освіта стала доброю основою для подальшого набуття знань у духовній семінарії.
   Батьки помітили і любов сина до читання, й добрі результати навчання, й бажання вчитися далі, тому вирішили віддати Івана в науку до Полтавської духовної семінарії. У цьому закладі Іван Котляревський навчався з лютого 1780 року до літніх канікул 1789 року, але, як показують архівні дані, не закінчив його. Якою ж була та школа, де виховувався майбутній письменник і де у нього, очевидно, пробудились перші пориви до літературної творчості?
   Заснована в останній чверті XVIII ст., Полтавська семінарія не була вже подібною до тих шкіл, у яких навчались такі попередники Котляревського в українській літературі, як Григорій Сковорода, Іван Некрашевич, не кажучи вже про Митрофана Довгалевського та його сучасників. В освіті, яку вона давала, було вже чимало нового, як порівняти до науки в Київській академії та інших духовних школах в Україні в середині XVIII ст. Хоч навчання в духовних семінаріях кінця XVIII ст. в Росії і не було регламентоване єдиним статутом, а кожна з них була підпорядкована місцевому єпархіальному начальству, яке й визначало програму та організацію навчання, проте це були школи більш-менш єдиного типу. Хоч навчання й було схоластичним, усе ж це був шлях до знань. Учителі, що самі недавно прийшли сюди з Києво-Могилянської академії та Харківського колегіуму, в своїй праці, як правило, часто-густо трималися старих методів та настанов. Формально семінарія вважалася духовним закладом, проте вона давала, як для тих часів, досить широку освіту. В ній, крім богословських предметів, викладалися історія, географія, математика, особливо багато уваги надавалося вивченню мов. Цього вимагали нові віяння в духовних семінаріях у другій половині XVIII ст., а керівники семінарії в Полтаві намагалися не відставати від інших. У 1780 році, як свідчать документи, в семінарії було відкрито й додаткові класи грецької, французької та німецької мов. Товариш Котляревського по семінарії І.І. Мартинов (пізніше видавець журналів «Северный вестник» (1804—1805) та «Лицей» (1806)) згадує про своє навчання в Полтавській семінарії (1780—1788): «Проходячи ординарні класи від форми до богослов'я звичайним тоді для семінарії порядком, крім головних предметів навчання, якими вважаються латинська й російська граматика, поезія, риторика, філософія й богослов'я, я навчився тут грецької, трохи німецької мови й арифметики; інших наук і мов у цій семінарії тоді не навчали». Окремі з цих курсів охоплювали різні галузі, як свідчить той же Мартинов: «…я закінчив курс філософії, тобто логіки, метафізики, фізики і моралі».
   Навчання в такому духовному закладі тривало тоді звичайно від 10 до 12—13 років і включало такі класи: нижчий російський, або заправний (ще звався «інформаторія»), граматичний нижчий («фора»), граматичний вищий («інфіма»), піїтика, риторика, філософія і богослов'я (навчання в деяких класах риторики й богослов'я тривало не менше двох років). Названі класи мала й семінарія в Полтаві в часи перебування там Івана Котляревського. Саме в цей час у науку почали проникати деякі нові віяння. Дуже багато часу приділялося вивченню латинської мови (в обох граматичних класах, а також у класах піїтики, риторики): учнів примушували розмовляти між собою латинською мовою. Чи не відгуком семінарських вражень в «Енеїді» є сцени вивчення троянцями латинської мови і їх спроби розмовляти латинсько-українською сумішшю:
 
Енеус но стер магнус панус
І славний троянорум князь,
Шмигляв по морю, як циганус,
Ад те, о реке! Прислав нунк нас.
 
   Еней у поемі Котляревського знав латину трохи краще за інших троянців, але його суміш двох мов звучить так само дивно:
 
Латинус рекс єсть невгамонний,
А Турнус пессімус дурак.
І кваре воювать вам мекум?
Латинуса буть путоцекум,
А вас, сеньйорес, без ума;
Латинусу рад пацем даре,
Пермітто мертвих поховаре,
І злості корам вас нема.
 
   (Переклад латинських слів за порядком: Латин цар, Турн найгірший, чому, зі мною, Латина, вважаю сліпим, старші, Латину, дати мир, дозволяю, поховати, проти.) Навчання граматики, піїтики й риторики провадилось не тільки на зразках творів латинських поетів (серед яких значне місце посідав римлянин Вергілій Публій Марон), а й російських. У наказі по семінарії на 1787 рік учителеві піїтики пропонувалось вивчати з учнями оди Михайла Ломоносова, Олександра Сумарокова, а також робити переклади російськими віршами творів Вергілія, Овідія, Горація. Прийнятий у семінаріях підручник піїтики «Правила пиитические» Аполлоса Байбакова подавав насамперед приклади з російських авторів, приділяючи, щоправда, спеціально увагу й Вергілієві. У підручнику учні знайомилися з уривками і з невеличкими творами А. Кантеміра, М. Ломоносова, В. Тредіаковського, О. Сумарокова та інших російських поетів XVIII ст. Хай подані уривки та твори й не давали багато матеріалу для читання, проте вони збуджували безсумнівний інтерес семінаристів до літератури. Уже в семінарії, де писання віршів було обов’язковим для учнів, у Івана Котляревського проявилися неабиякі поетичні здібності. Він швидко міг дібрати до одного слова кілька дотепних рим, легко і вправно писав невеликі вірші, за що товариші прозвали його «рифмачем». Перші поетичні вправи юнака являли собою, очевидно, не тільки божественні канти й вірші високого стилю, які складалися всіма учнями за завданням учителя піїтики, а й бурлескні переробки (комічні, пародійні твори з властивою їм невідповідністю між темою і словесною формою: «висока» тема викладається зниженим, простонародним, інколи вульгаризованим стилем, а «низька» – високим, піднесено-героїчним) духовних псалмів, а також сатири на вчителів та однокласників. У VI частині «Енеїди» І. Котляревський звертається до своєї музи з такими словами:
 
Ти, музо, кажуть всі, письменна,
В полтавській школі наученна,
Всіх мусиш поіменно знать.
 
   Саме в семінарські роки Іван Петрович особливо захопився творами Вергілія. Звичайно, не можна категорично твердити, що вже тоді в юнака визрів задум «перелицювати» весь геніальний твір римського поета рідною мовою. Проте є всі підстави вважати, що семінарист Котляревський міг вправлятися в переробці окремих уривків античної поеми, адже в тодішній шкільній практиці таке «перелицьовування» було звичайним явищем.
   Іван Котляревський був одним із кращих учнів свого класу, й восени 1788 року його намітили разом з чотирма іншими учнями відрядити в Петербурзьку Олександро-Невську семінарію. Це відрядження до Петербурга передбачало підготовку з кращих учнів викладачів для тих самих семінарій, звідки їх направляли. Але юнака не могли відшукати, тому що його не було в місті. Можна лише здогадуватися, що Котляревський був десь «на кондиціях» у поміщиків, тобто навчав дітей, що було тоді для семінаристів звичайною справою. Іван знав латинську, вільно володів французькою мовою і, як правило, у вільний час займався вихованням дітей у панських маєтках. Улітку, під час вакацій, семінаристи бралися за будь-яку роботу, аби трохи заробити собі на майбутній навчальний рік. Численні мемуарні й літературні матеріали свідчать, що семінаристам того часу доводилось бути по кілька місяців не тільки вчителями в поміщиків, а також півчими по навколишніх церквах та монастирях, садівниками та городниками, сторожами, а ще ходити групами по козацьких хуторах, виступаючи з вертепними виставами, пародіями, гумористичними віршами, а то й просто жебрати. Ця давня традиція українських шкіл була ще жива в той час.
   Показово, що Котляревський, описуючи ігрища в Сицилії, згадує і школярів:
 
У вікон школярі співали,
Халяндри циганки скакали,
Іграли в кобзи і сліпці.
 
   Добре відомі були тоді бурсаки як спритні в наскоках на сади, городи, ятки базарних перекупок тощо. А жили учні всі разом при семінарії, і ця бурса схожа була на неорганізоване збіговисько різноплемінних чужинців. Семінаристи ділилися на окремі групи, «артілі», які часто ворогували між собою, навіть зчиняли бійки.
   У 1789 році Іван Котляревський, не закінчивши останнього (богословського) класу, залишив семінарію. Чому так сталось? Імовірно, що Котляревський хотів ухилитися від духовної кар'єри. Енергійного, кмітливого, дотепного юнака, напевне, не дуже приваблювала доля священика, і він, не закінчивши повного курсу семінарії, залишив її. Але існує ще версія, що Котляревський вимушений був покинути семінарію через смерть батька. На Івана лягла відповідальність за сім'ю, яка опинилася в скрутному матеріальному становищі (а за навчання в семінарії треба було платити), і він пішов працювати.

Робота

   Після виходу із семінарії юнак пішов дорогою, якою йшли сотні людей його стану, – працювати канцеляристом. Після «Установлення про губернії» в 1775 році і введення намісництв у 1780-х роках багато семінаристів було взято для праці в канцеляріях. Кілька років Іван Котляревський служив у штаті так званої Новоросійської губернської канцелярії, яка містилася тоді в Полтаві, виконував обов'язки протоколіста Полтавської дворянської опіки. Серед тодішніх чиновників здирництво було звичайною, мало не узаконеною справою. Іван Петрович виділявся своєю дивною для деяких його колег готовністю безкорисливо допомогти іншим. На жаль, відомостей про життя письменника в цей час майже немає. Архівні матеріали показують, що в січні 1793 року він був протоколістом Полтавської дворянської опіки і клопотався про затвердження своїх дворянських прав. Скуштувавши чиновницького хліба, Іван Котляревський переходить з 1793 року на вчительську роботу. Коли точно і з яких причин покинув він чиновницьку службу, невідомо.
   Потім Іван Петрович був домашнім учителем у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині – в самому центрі України. Нелегкою була ця праця, як свідчать спогади сучасників поета. Становище вчителя в панській родині було важким, а робота малооплачуваною. Крім обов'язкових занять із дітьми, запрошений учитель мусив виконувати роботу, дуже далеку від навчання та виховання: переписувати папери, виконувати господарські доручення, навіть прислужувати на бенкетах і розважати гостей, доглядати за садом. Платили ж по 10—12 карбованців на рік чи справляли якусь одежину. Іван Петрович добре грав на скрипці й мав чудовий голос, і це було його і бідою, і втіхою. Поміщик, у якого працював молодий поет, любив слухати, як він співає і грає, але Іванові Петровичу робити щось з принуки було просто нестерпно. Певне уявлення про умови, в яких працював Іван Котляревський домашнім учителем, можна скласти і зі статті В. Савінова «Первая любовь Котляревского» (як стверджують біографи, стаття є не зовсім певним джерелом до біографії поета, але деякі описані в ній факти відповідають дійсності). Золотоніський поміщик С-ський, привізши Котляревського вчителем до себе, влаштовує сніданок, під час якого просить учителя заспівати:
   «Ну, пан Іван, валяй, тільки чувствительную, про яку-небудь билиночку, сиротиночку… абощо!
   Іван Петрович підстроїв скрипку, приловчився, піччикатою без смичка торкнув струну і заспівав… повік не забуду… От наче все серденько розмокло, плаче сльозою, плаче і співає:
 
Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру хилюся…
 
   Не видержав і дядюшка, глянув разів два на ключницю, кліпнув очима та й заридав, як мала дитина.
   – Важно, – каже, – дуже важно, пан Іван! Цілуй мене, каторжний! Важно, що хочеш, роби, що знаєш, проси од мене, а я уже не пущу тебе од себе. Учи моїх сиріт-хлопчаків, утішай мене, і от тобі панське слово: життям не поскучаєш! З цього часу пан Герасим С-ський дає вам, пане Котляревський, стіл з нами і тридцять мідних гривен у місяць!.. Абощо, цілуй мене».
   Покінчивши з обов'язками, покладеними господарем на вчителя, ввечері Іван ішов у свою кімнату, знімав зі стіни скрипку, й усі тривоги, образи, душевні турботи й побутові негаразди зникали кудись далеко.
   Бувало – про це молоді вчителі знали й переповідали, застерігаючи, один одному, – коли поміщики після кількох років праці записували цих домашніх учителів своїми кріпаками. У паперах І. Котляревського збереглося свідоцтво повітового маршалка від 1793 року про те, що він (Котляревський) є дворянином Полтавського повіту. Можливо, не даремно свого часу Іван Петрович так клопотався через цей документ? Може, це свідоцтво було охоронною грамотою, яку здобув молодий домашній учитель, щоб захиститися від можливих зазіхань на свою свободу з боку запопадливих поміщиків.
   Провівши дитинство та юність у місті, Котляревський мало знав життя й побут селян. Тепер він мав змогу часто бувати на сільських весіллях, хрестинах, різних ігрищах, забавах молоді. Йому було тільки 24 роки! Він був середнього зросту, плечистий, сильний, зі слідами колись перенесеної віспи на обличчі, очі мав чорні. Молодого вчителя тягнуло до спілкування з однолітками, – він ні тепер, ні потім не жив самітником і затворником. Котляревського можна було зустріти на досвітках і вечорницях: разом із парубками та дівчатами він співав пісень, брав участь у різних іграх. За свідченням С. П. Стебліна-Камінського, він охоче ходив «на зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, нрави, звичаї, обряди, повір'я, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці». Мабуть, відрізнити в той час Івана Петровича, дворянина, від сільського парубка було неможливо. Юнак був вражений багатством і красою народної творчості, мови, звичаїв. Захоплення й враження переросли у вивчення побуту українського селянства. Одягнений у парубоцький одяг, він пильно придивлявся до старожитнього способу життя українців, прислухався до розмов, вивчав звичаї, повір'я, обряди. Записував пісні, прислів'я, приказки, влучні дотепні слівця, жартівливі вислови, анекдоти, перекази – особливо про козацьку старовину. Добре пізнав допитливий юнак і побут, інтереси, звички поміщиків, чиновників, духовенства. У його пам'яті відклалися величезні запаси знань про побутове й громадське життя своїх співвітчизників. Молодий учитель був не тільки дотепним співрозмовником, хорошим співаком та здібним скрипалем, не тільки пристрасним збирачем народної мудрості – вже в цей час його художня обдарованість виливається в перші рядки «Енеїди».
   У роки вчителювання було написано перші три частини твору. Поема відразу ж почала поширюватися в рукописних списках і мала величезний успіх у читачів. її з інтересом читали навіть українські вельможі, хоч і соромилися зізнатися, що вони розуміють мову, якою розмовляють їхні покоївки та конюхи, яку вони зневажають і вважають «мужичою».
   А в житті Котляревського відбуваються різкі зміни, ніяк не пов'язані з його творчістю. Щиро полюбив Іван свою вихованку Марію, дочку (за іншими даними – племінницю) золотоніського поміщика, але дістав відмову від її батька (або дядька). Відмову пояснили тим, що дівчина раніше була заручена з іншим, та насправді на перешкоді поєднанню закоханих була, звичайно, бідність дворянина. Котляревський на другий же день залишив своє вчителювання й записався кадетом[1] розміщеного на Полтавщині Сіверського полку. Та за іншою, не такою романтичною версією, юного дворянина ображало зневажливе ставлення панів до вчителя, який був у становищі слуги, і навіть природжене почуття гумору й оптимістична вдача не могли вже допомогти Івану Петровичу миритися з таким положенням.

Служба

   Дванадцять років (1796—1808) перебував Іван Котляревський на військовій службі. Сіверський карабінерний (згодом драгунський) полк, у якому письменник служив, був укомплектований переважно солдатами-українцями, сформований у 1783 році Рум'янцевим на базі колишніх козацьких полків. Та й дислокований полк був протягом тривалого часу на українській землі. Отже, Котляревський і під час армійської служби всякчасно перебував у колі тих інтересів, якими жив український народ, що, зрозуміло, позитивно впливало на його працю над «Енеїдою». Локальні полтавські спостереження і враження лягли також в основу іншого твору поета – «Пісні на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну».
 
Треба голос подимати,
З Новим годом поздравляти
Пана любого того,
Що і паном буть уміє,
І як батько не жаліє
Живота для нас свого.
 
   Князь Куракін (1759—1829) – освічена людина і відомий державний діяч свого часу, що з 1802-го по 1807 рік був генерал-губернатором Малоросії. Історичні дані засвідчують прогресивність О. Куракіна під час його перебування на цьому посту. Котляревський написав «Пісню…» наприкінці 1804 року, але за життя автора вона не друкувалася. Протягом кількох десятиріч поширювалась у рукописних списках і за одним з них уперше була опублікована 1849 року Яковом Головацьким у львівському часописі «Пчола».
   За час перебування у війську Іван Петрович добре оволодів воєнною справою, глибоко пізнав спосіб життя, інтереси, психологію, взаємини солдат і офіцерів, що йому дуже згодилося під час написання поеми «Енеїда» та водевілю «Москаль – чарівник».
   З 1798-го до 1806 року Котляревський був прикомандирований як інспекторський ад'ютант до генерала Дотішампа, інспектора Дністровської і Кримської інспекції. Атестат, виданий Котляревському цим генералом, відзначає його «відмінну ретельність і старанність» і рекомендує як доброго офіцера, вартого «уваги начальства до його здібностей». У складі Сіверського полку Іван Петрович брав участь у Задунайському поході російської армії під час російсько-турецької війни. На війні виявив себе як сміливий офіцер і вмілий виконавець складних доручень. Тоді він, маючи звання штабс-капітана, виконував обов'язки ад'ютанта генерала Мейєндорфа і за його дорученням вів «Журнал военных действий 2-го корпуса войск». Котляревський виявив хоробрість і мужність у багатьох операціях воєнної кампанії – при облозі і здобутті Бендер, у боях за Ізмаїл. Відзначився він також у переговорах з буджацькими татарами[2], переконавши їх не чинити опору російським військам і мирно приєднатися до Росії. Але в таких сухих фразах не можна викласти всі факти служби Івана Петровича. Завдяки його дипломатичному хисту сорок тисяч татарських кіннотників перейшли на бік російського війська. Під час облоги Ізмаїла він, штабний офіцер, не вагаючись, прийняв на себе командування батальйоном і повів солдатів в атаку. Бендери здалися росіянам без жодного пострілу тільки завдяки майстерно розіграній за сценарієм Котляревського виставі «прибуття підкріплення». За бойові заслуги Іван Петрович Котляревський двічі був «удостоен монаршего благоволения», тобто письмової подяки від самого царя. За вміле виконання складного дипломатичного доручення його було нагороджено орденом Анни. Про ретельність виконання службових обов'язків та різних доручень свідчить і те, що Котляревський за час перебування у війську від кадета дійшов до штабс-капітана.[3]
   
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента