------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
- Куди це ти, парубче, наджигурився? - питають з полу дiд Лаврiн i
прикахикують насмiшкувато, наче й справдi щось про мене знають. А що в тiм
такого, що я нову сорочку нап'яв i кiбчика на головi прислинив,- може, я
на збори пiду?
У хатi споночiло так, що й цвiлi по кутках не видно, i шибки посинiли,
мов на грозу. А пiд полом бiлi картопля:
ключки повикидала, в землю проситься.
Пора менi вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик i помiчаю, як на
дiдовiй щоцi ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись
викрутив: смiються. В'©дливi - страх! I я знаю чого.
Тож було, як вечiр настане, то вони й починають: про те, як ©м у
австрiйському полонi жилося, якi пироги там печуть та як гарно з-пiд корiв
вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печi не злажу.
Сиджу, спiваю з дiдом колядок рiзних:
Звiзда гряде чудно
З восток на полудно,
Над вертепом сiя ,
Христа-царя явля ...
А тепер - минулося. Тепер я... самi ж, бач, кажуть: парубок...
Iду до дверей, а вони:
- Ото як женишся на тiй проявi, то кислички тобi, внуче, не тiльки
снитимуться, а ще й привидяться.
- Дiду, перестаньте,прошу.
- ...бо то дiвка з тi © куряви, що чорти на дорогах крутять!
- Просто в не© мiцний характер,- кажу спокiйно, аби швидше виприснути з
дому.
- Еге ж,бубонять,- i тюрма мiцна, та чорт ©й рад...
Ну, годi. Хряпаю дверима i виходжу на порiг. Надворi пахне молодим
осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнiйком, торiшнiми бур'янами i
мокрим попелом. Садок уже одцвiвся i густо вкрив землю бiлими пелюстками.
Вiтер щодня потроху вигорта ©х на шлях, i коли вночi ©де якась приблудна
машина, вони рожевим валком котяться за нею слiдом аж до мосту, а там
падають у рiчку.
По той бiк шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона
заграва: то присяде до само© землi - i тодi на кутку ста поночi й глухо,
то знову шуга вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола i молоденькi
осокорчики червоною крейдою - видно, трактористи стару солому палять. Iду
садом на край кутка, до провалля, i вже здалеку бачу маленьку бiлу постать
на обнiжку. То - Соня. Жде... Менi зда ться, що я ширшаю в плечах,
твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу. А от голосу - не ста ...
- Соню,белькочу шепеляво й противно,- це ти?
- Нi, це не я,- озива ться вона i потихеньку смi ться.- Це - мара...
Потiм мiцно бере мене пiд руку, трошки зляга на не© теплими пругкими
грудьми.
- Ходiм, я тобi снiг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у Проваллi.
Ми лiземо з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи одне одного
плечима i хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллi
справдi пахне талиною, як ото кора з трухло© вiльхи, а пiд ногами щось
гуде i рипить.
- Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову i лоско-чучи мо пiдборiддя
гарячими губами.- А що, а ти не вiрив...
У небо знову сягнула заграва, i в проваллi повиднiшало настiльки, що
менi ста добре видно Сонинi очi. Вони якiсь дивнi: наче й зляканi трохи,
й смiються. У мене починають терпнути ноги i стають як мотузянi. А голова
хилиться, хилиться...
"А що, - думаю, - як я ©© поцiлую, а вона мене - в пику? Бува ж так.
Он i в кiно показують..." - i шия переста гнутися, дубi .
А Соня вже й не смi ться, i очi примружила так сердито, що... Нi. Нехай
краще другим разом.
Отак i стовбичу коло не©, не знаючи, що й казати, аж доки вона не
озива ться:
- Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
- Ото, коли б нi! - вигукую, хапаючи ©© за тоненький поперек, але
раптом пiдсковзуюся i з переляком i огидо до себе вiдчуваю, що зараз так i
обербенимось у грязюку. А вона сердито пруча ться з рук i ошпарю мене
злим поглядом.
- Пусти! Силач...
- Пiдсковзнувся,- мимрю,- хiба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисте одверта ться i мовчить. А в мене перед очима з'являються
дiд Лаврiн, ворушать чорненьким дупельцем на щоцi, оскиряються... Може,
вони ото й правду казали, що - кислички...
Згадка про дiда робить i мене смiливiшим.
- Ну, - кажу, - раз так, то що ж... Беруся рукою за кущ i, твердiше,
нiж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору.
- Миколко, а я? - жалiбно шепоче Соня.
I вiд того шепоту у мене наморочиться голова, а серце почина калатати,
як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю ©© за плечi i з розгону цiлую в
рипучу холодну хустку.
- Навiщо ж ти... аж за вухо, дурненький...- видиха Соня i смi ться
якось покiрно й лагiдно. - Ходiм уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу ©© вгору на руках, I сили в мене - як у
вола. Огляда мось на те мiсце, де ми тiльки що гарцювали. Там бiлi снiг.
- От чудно, - каже Соня, зiтхаючи, - кругом садки цвiтуть, а там -
снiг...
- Туди сонце не доста ,- пояснюю.- Та ще й землею був прикиданий. Тепер
вiн розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас пiд хлiвом. Соня тремтить,
горнеться до плеча й диха менi за комiр.
- Ти не змерз?- пита .
Я'з усi © сили зцiплюю зуби, щоб не труситись, а ©й кажу:
- Та н-наче нi...
У степу ще дужче розжеврiлось, i на грядках, у кого вже зорано, червоно
виблискують скиби, а в борознах, як снiг у проваллi, бiлi опалий цвiт.
Листя в садках ще тiльки проклюнулося, тому в гiллi рясно миготять дрiбнi,
мов роса, прозеленкуватi крапельки: то зав'язь.
- От якби менi отаке намисто,- каже Соня,- зроду б не знiмала...
- Купимо,обiцяю впевнено.- Ось як тiльки вивчусь на шофера, так i
купимо.
- А я тобi сорочки вишиватиму. Гарнi-прегарнi, кращi, аж у лавий
Соня раптом зупиня ться, ста навшпиньки i потихеньку, вбома долонями,
нахиля до себе мою голову. На якусь мить я бачу ©© сухi вимогливi очi i
чую сором'язливий шепiт:
- В сто раз кращi... милий... в тисячу!
А далi вже нiчого не бачу i нiчого не чую... Потiм ми ще довго сидимо
на лавочцi мiж осокорами, не розплiтаючи обiймiв навiть тодi, коли мимо
нас на Полтаву мчать раннi базаровi машини i шофери горлають iз кабiн щось
веселе, заохочуюче i безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за пiвнiч, ледве переступаючи зомлiлими
ногами i несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозi я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клаца засовом i
тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиня дверi.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Iз-за сажа вивертаються дiд,
у куфайцi й з вилами. А над деревами синi , клубочиться дим.
- Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихiй
годинi уся зав'язь.
Я прожогом кидаюся в садок, нагрiбаю п'ятiрнями сякого-такого труску i
розкладаю вогонь аж на межi, щоб тягло дим i на Сонин садок.
- Та не там, ближче до сажа розкладай! - сердито гукають дiд.
- Нiчого,одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей - буде i в
нас...
А сам собi думаю: за чим би його сьогоднi забiгти до су-сiдiв, бо до
вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
- Куди це ти, парубче, наджигурився? - питають з полу дiд Лаврiн i
прикахикують насмiшкувато, наче й справдi щось про мене знають. А що в тiм
такого, що я нову сорочку нап'яв i кiбчика на головi прислинив,- може, я
на збори пiду?
У хатi споночiло так, що й цвiлi по кутках не видно, i шибки посинiли,
мов на грозу. А пiд полом бiлi картопля:
ключки повикидала, в землю проситься.
Пора менi вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик i помiчаю, як на
дiдовiй щоцi ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись
викрутив: смiються. В'©дливi - страх! I я знаю чого.
Тож було, як вечiр настане, то вони й починають: про те, як ©м у
австрiйському полонi жилося, якi пироги там печуть та як гарно з-пiд корiв
вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печi не злажу.
Сиджу, спiваю з дiдом колядок рiзних:
Звiзда гряде чудно
З восток на полудно,
Над вертепом сiя ,
Христа-царя явля ...
А тепер - минулося. Тепер я... самi ж, бач, кажуть: парубок...
Iду до дверей, а вони:
- Ото як женишся на тiй проявi, то кислички тобi, внуче, не тiльки
снитимуться, а ще й привидяться.
- Дiду, перестаньте,прошу.
- ...бо то дiвка з тi © куряви, що чорти на дорогах крутять!
- Просто в не© мiцний характер,- кажу спокiйно, аби швидше виприснути з
дому.
- Еге ж,бубонять,- i тюрма мiцна, та чорт ©й рад...
Ну, годi. Хряпаю дверима i виходжу на порiг. Надворi пахне молодим
осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнiйком, торiшнiми бур'янами i
мокрим попелом. Садок уже одцвiвся i густо вкрив землю бiлими пелюстками.
Вiтер щодня потроху вигорта ©х на шлях, i коли вночi ©де якась приблудна
машина, вони рожевим валком котяться за нею слiдом аж до мосту, а там
падають у рiчку.
По той бiк шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона
заграва: то присяде до само© землi - i тодi на кутку ста поночi й глухо,
то знову шуга вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола i молоденькi
осокорчики червоною крейдою - видно, трактористи стару солому палять. Iду
садом на край кутка, до провалля, i вже здалеку бачу маленьку бiлу постать
на обнiжку. То - Соня. Жде... Менi зда ться, що я ширшаю в плечах,
твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу. А от голосу - не ста ...
- Соню,белькочу шепеляво й противно,- це ти?
- Нi, це не я,- озива ться вона i потихеньку смi ться.- Це - мара...
Потiм мiцно бере мене пiд руку, трошки зляга на не© теплими пругкими
грудьми.
- Ходiм, я тобi снiг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у Проваллi.
Ми лiземо з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи одне одного
плечима i хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллi
справдi пахне талиною, як ото кора з трухло© вiльхи, а пiд ногами щось
гуде i рипить.
- Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову i лоско-чучи мо пiдборiддя
гарячими губами.- А що, а ти не вiрив...
У небо знову сягнула заграва, i в проваллi повиднiшало настiльки, що
менi ста добре видно Сонинi очi. Вони якiсь дивнi: наче й зляканi трохи,
й смiються. У мене починають терпнути ноги i стають як мотузянi. А голова
хилиться, хилиться...
"А що, - думаю, - як я ©© поцiлую, а вона мене - в пику? Бува ж так.
Он i в кiно показують..." - i шия переста гнутися, дубi .
А Соня вже й не смi ться, i очi примружила так сердито, що... Нi. Нехай
краще другим разом.
Отак i стовбичу коло не©, не знаючи, що й казати, аж доки вона не
озива ться:
- Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
- Ото, коли б нi! - вигукую, хапаючи ©© за тоненький поперек, але
раптом пiдсковзуюся i з переляком i огидо до себе вiдчуваю, що зараз так i
обербенимось у грязюку. А вона сердито пруча ться з рук i ошпарю мене
злим поглядом.
- Пусти! Силач...
- Пiдсковзнувся,- мимрю,- хiба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисте одверта ться i мовчить. А в мене перед очима з'являються
дiд Лаврiн, ворушать чорненьким дупельцем на щоцi, оскиряються... Може,
вони ото й правду казали, що - кислички...
Згадка про дiда робить i мене смiливiшим.
- Ну, - кажу, - раз так, то що ж... Беруся рукою за кущ i, твердiше,
нiж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору.
- Миколко, а я? - жалiбно шепоче Соня.
I вiд того шепоту у мене наморочиться голова, а серце почина калатати,
як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю ©© за плечi i з розгону цiлую в
рипучу холодну хустку.
- Навiщо ж ти... аж за вухо, дурненький...- видиха Соня i смi ться
якось покiрно й лагiдно. - Ходiм уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу ©© вгору на руках, I сили в мене - як у
вола. Огляда мось на те мiсце, де ми тiльки що гарцювали. Там бiлi снiг.
- От чудно, - каже Соня, зiтхаючи, - кругом садки цвiтуть, а там -
снiг...
- Туди сонце не доста ,- пояснюю.- Та ще й землею був прикиданий. Тепер
вiн розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас пiд хлiвом. Соня тремтить,
горнеться до плеча й диха менi за комiр.
- Ти не змерз?- пита .
Я'з усi © сили зцiплюю зуби, щоб не труситись, а ©й кажу:
- Та н-наче нi...
У степу ще дужче розжеврiлось, i на грядках, у кого вже зорано, червоно
виблискують скиби, а в борознах, як снiг у проваллi, бiлi опалий цвiт.
Листя в садках ще тiльки проклюнулося, тому в гiллi рясно миготять дрiбнi,
мов роса, прозеленкуватi крапельки: то зав'язь.
- От якби менi отаке намисто,- каже Соня,- зроду б не знiмала...
- Купимо,обiцяю впевнено.- Ось як тiльки вивчусь на шофера, так i
купимо.
- А я тобi сорочки вишиватиму. Гарнi-прегарнi, кращi, аж у лавий
Соня раптом зупиня ться, ста навшпиньки i потихеньку, вбома долонями,
нахиля до себе мою голову. На якусь мить я бачу ©© сухi вимогливi очi i
чую сором'язливий шепiт:
- В сто раз кращi... милий... в тисячу!
А далi вже нiчого не бачу i нiчого не чую... Потiм ми ще довго сидимо
на лавочцi мiж осокорами, не розплiтаючи обiймiв навiть тодi, коли мимо
нас на Полтаву мчать раннi базаровi машини i шофери горлають iз кабiн щось
веселе, заохочуюче i безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за пiвнiч, ледве переступаючи зомлiлими
ногами i несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозi я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клаца засовом i
тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиня дверi.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Iз-за сажа вивертаються дiд,
у куфайцi й з вилами. А над деревами синi , клубочиться дим.
- Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихiй
годинi уся зав'язь.
Я прожогом кидаюся в садок, нагрiбаю п'ятiрнями сякого-такого труску i
розкладаю вогонь аж на межi, щоб тягло дим i на Сонин садок.
- Та не там, ближче до сажа розкладай! - сердито гукають дiд.
- Нiчого,одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей - буде i в
нас...
А сам собi думаю: за чим би його сьогоднi забiгти до су-сiдiв, бо до
вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...