Українка Леся. Камінний господар

Леся Українка
Камінний господар

   ДIЯЧI:
   Командор дон Гонзаго де Мендоза.
   Донна Анна.
   Дон Жуан*.
   Долорес.
   Сганарель – слуга дон Жуана.
   Дон Пабло де Альварес \ батько
   Донна Мерседес / i мати донни Анни.
   Донна Соль.
   Донна Консепсьйон – грандеса.
   Марiквiта – покоївка.
   Дуенья донни Анни.
   Гранди, грандеси, гостi, слуги. *Тут ужито французької, а не iспанської вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiєю у всесвiтнiй лiтературi. З тої самої причини ужито iтальянської форми слова "донна". (Прим. Лесi Українки).

I

   Кладовище в Севiльї. Пишнi мавзолеї, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.
   Бiльше краси, нiж туги.
   Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоїть на колiнах коло одної могили, убраної свiжими вiнками з живих квiток.
   Д о л о р е с
   (устає i втирає хустинкою очi)
   Ходiм, Анiто!
   А н н а
   (сiдає на скамницю пiд кипарисом)
   Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так.
   Д о л о р е с
   (сiдає коло Анни)
   Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй!
   А н н а
   Щасливiй?..
   Д о л о р е с
   Ти ж без примусу iдеш за командора?
   А н н а
   Хто б мене примусив?
   Д о л о р е с
   Ти ж любиш нареченого свого?
   А н н а
   Хiба того не вартий дон Гонзаго?
   Д о л о р е с
   Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiдаєш, Анно, на питання.
   А н н а
   Бо се такi питання незвичайнi.
   Д о л о р е с
   Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, – ти можеш все менi казать по правдi.
   А н н а
   Спочатку ти менi подай сей приклад.
   Ти маєш таємницi. Я не маю.
   Д о л о р е с
   Я? Таємницi?
   А н н а
   (смiючись)
   Що? Хiба не маєш?
   Нi, не спускай очей! Дай я погляну!
   (Заглядає їй в очi i смiється).
   Д о л о р е с
   (iз слiзьми в голосi)
   Не муч мене, Анiто!
   А н н а
   Навiть сльози?
   Ой господи, се пассiя правдива!
   Долорес закриває обличчя руками.
   Ну, вибач, годi!
   (Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).
   Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети твоїх покiйних батенька й матусi?
   (Розкриває медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити її руку).
   Хто вiн такий, сей прехороший лицар?
   Д о л о р е с
   Мiй наречений.
   А н н а
   Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним?
   Д о л о р е с
   I не побачиш.
   А н н а
   Чи вiн умер?
   Д о л о р е с
   Нi, вiн живий.
   А н н а
   Вiн зрадив?
   Д о л о р е с
   Мене не зрадив вiн нiчим.
   А н н а
   (нетерпляче)
   Доволi тих загадок. Не хочеш – не кажи.
   Я лiзти в душу силомiць не звикла.
   (Хоче встати, Долорес удержує її за руку).
   Д о л о р е с
   Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш, як тяжко зрушити великий камiнь?
   (Кладе руку до серця).
   А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно… вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного…
   Ти думаєш, я плакала по мертвiй своїй родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози…
   А н н а
   То ти давно заручена?
   Д о л о р е с
   Ще зроду.
   Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надiї.
   А н н а
   Ох, як се нерозумно!
   Д о л о р е с
   Нi, Анiто.
   Либонь, се воля неба, щоб могла я його своїм по праву називати, хоч вiн менi i не належить.
   А н н а
   Хто вiн?
   Як чудно се, що я його не знаю.
   Д о л о р е с
   Вiн – дон Жуан.
   А н н а
   Який? Невже отой…
   Д о л о р е с
   Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншої прикмети?
   А н н а
   Тепер я розумiю… Тiльки як же?
   Його вже скiльки лiт нема в Севiльї…
   Таж вiн банiт?* * Банiт – вигнанець.
   Д о л о р е с
   Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах… жив контрабандою… а часом плавав з пiратами… Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що струїла брата для дон Жуана… Потiм та мориска пiшла в черницi. * Мориски – мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам.
   А н н а
   Се неначе казка.
   Д о л о р е с
   Однак се щира правда.
   А н н а
   А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно.
   Д о л о р е с
   Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi.
   А н н а
   Та iнфанта його любила?
   Д о л о р е с
   Так говорять люди, а я не вiрю.
   А н н а
   Чому?
   Д о л о р е с
   Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр.
   А н н а
   Чи се ж так легко?
   Д о л о р е с
   Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна – вiри зреклась для нього.
   А н н а
   Потiм що?
   Д о л о р е с
   Втопилась.
   А н н а
   Ото, який страшний твiй наречений!
   Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…
   Д о л о р е с
   Ти забуваєш про iнфанту!
   А н н а
   Ну, з iнфантою все невиразна справа!
   Д о л о р е с
   Вiн, у вигнання їдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.
   А н н а
   Невже?
   Д о л о р е с
   Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.
   А н н а
   (смiється)
   Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..
   А ти неначе горда з того всього, – рахуєш тих сперечниць, мов трофеї, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.
   Д о л о р е с
   А заздрю їм, Анiто, тяжко заздрю!
   Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльної для нього?
   Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!
   Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б її не ощадила…
   А н н а
   Долорес, бiйся бога!
   Д ол о р е с
   Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!
   Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!
   (Стискає руки Аннi).
   Анно! Анно!
   Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!
   А н н а
   Я б їм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув!
   Д о л о р е с
   Мене не кидав вiн i не покине.
   А н н а
   Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
   Д о л о р е с
   Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…
   А н н а
   (з палкою цiкавiстю)
   Ну? i що ж? Кажи!
   Д о л о р е с
   Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад
   її убив, а дон Жуана зранив…
   А н н а
   Та як же ти дiсталася до нього?
   Д о л о р е с
   Тепер я вже й сама того не тямлю…
   То щось було, як гарячковий сон…
   Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоїла, i вигоїла.
   А н н а
   Що ж?
   Осе i все?
   Д о л о р е с
   Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.
   А н н а
   Такою ж, як була?
   Д о л о р е с
   Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.
   Нiколи в свiтi!
   А н н а
   Але ж ти кохаєш його шалено.
   Д о л о р е с
   Анно, то не шал!
   Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таємнiй святого Граля.
   Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.
   I вiн се знає.
   А н н а
   Як?
   Д о л о р е с
   Душею чує.
   I вiн до мене має почуття, але те почуття – то не кохання, воно не має назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моєї i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".
   А н н а
   Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохає справдi?
   Д о л о р е с
   (сумно хитає головою)
   Словами серденька не одурити…
   Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.
   Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука!
   Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрiї…
   А н н а
   "Всi сни, всi мрiї" – се вже ти занадто!
   Д о л о р е с
   Чому занадто? Що тобi бракує?
   Все маєш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.
   А н н а
   (засмiявшись, устає)
   Не бачу тiльки, де тут сни i мрiї.
   Д о л о р е с
   (з блiдою усмiшкою)
   Та їх для тебе мовби вже й не треба.
   Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.
   А н н а
   Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?
   У мене є одна – дитяча – мрiя…
   Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила їх…
   Д о л о р е с
   Яка ж то мрiя?
   А н н а
   Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неї доступитися на кручу…
   Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвиває пiдгiр'я…
   Д о л о р е с
   От яка жорстока мрiя!
   А н н а
   У мрiях все дозволено. А потiм…
   Дол о р е с
   (переймає)
   …Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.
   Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.
   А н н а
   (смiється)
   Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немає нiде на свiтi.
   Д о л о р е с
   Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?
   А н н а
   Шклянку лимонади для прохолоди!
   (Уриває. Iншим тоном).
   Глянь лишень, Долорес, – як блимає у сiй гробницi свiтло, мов заслоняє хто i вiдслоняє…
   Ну що, як там хто є?
   Д о л о р е с
   То кажани навкруг лампади в'ються.
   А н н а
   Я загляну…
   (Заглядає крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпає Долорес за рукав i показує щось. Пошепки).
   Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу.
   (Кидається бiгти).
   В ту хвилину одчиняються дверi.
   Долорес скрикує i млiє.
   Д о н Ж у а н
   (вийшовши з гробницi, до Анни)
   Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.
   Анна вертається i нахиляється до Долорес.
   Д о л о р е с
   (очутившись, стиснула Аннi руку)
   Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?
   А н н а
   Ви – дон Жуан?
   Д о н Ж у а н
   (уклоняючись)
   До вашої послуги.
   Д о л о р е с
   Як ви могли сюди прибути?
   Д о н Ж у а н
   Кiнно, а потiм пiшки.
   Д о л о р е с
   Боже, вiн жартує!
   Ви ж головою важите своєю!
   Д о н Ж у а н
   Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, є думки, та тiльки легкi.
   А н н а
   А що важкого єсть у вашiм серцi?
   Д о н Ж у а н
   О сеньйорито, сеє може знати лиш та, що вiзьме теє серце в ручку.
   А н н а
   То ваше серце важене не раз.
   Д о н Ж у а н
   Гадаєте?
   Д о л о р е с
   Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали!
   Д о н Ж у а н
   Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель?
   Анна усмiхається, Долорес спускає чорний серпанок собi на обличчя i одвертається.
   А н н а
   (махає на нього рукою)
   Iдiть уже назад в свою домiвку!
   Д о н Ж у а н
   Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу.
   Д о л о р е с
   (знов обертається до дон Жуана)
   Невже ви мешкаєте в сьому склепi?
   Д о н Ж у а н
   Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч – менi не треба бiльше, – та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут!
   А н н а
   Куди ж ви подастеся?
   Д о н Ж у а н
   Я й сам iще не знаю.
   Д о л о р е с
   Дон Жуане, тут є тайник пiд церквою, сховайтесь.
   Д о н Ж у а н
   Навряд чи веселiше там, нiж тут.
   Д о л о р е с
   Ви дбаєте все про веселiсть!
   Д о н Ж у а н
   Чом же про те не дбати?
   А н н а
   Отже якби хто на маскараду кликав вас – пiшли б ви?
   Д о н Ж у а н
   З охотою пiшов би.
   А н н а
   То прошу вас.
   Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед моїм весiллям.
   Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого.
   Д о н Ж у а н
   (до Долорес)
   Ви будете на балi, сеньйорито?
   Д о л о р е с
   Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобi.
   (Вiдходить набiк).
   Д о н Ж у а н
   (до Анни)
   А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю.
   (Вклоняється).
   А н н а
   Який костюм ваш буде?
   Д о н Ж у а н
   Ще не знаю.
   А н н а
   Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати.
   Д о н Ж у а н
   По голосу пiзнаєте.
   А н н а
   Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю?
   Д о н Ж у а н
   Так от пiзнаєте по сьому перснi.
   (Показує персня на своєму мiзинцi).
   А н н а
   Ви завжди носите його?
   Д о н Ж у а н
   Так, завжди.
   А н н а
   Ви дуже вiрний.
   Д о н Ж у а н
   Так, я дуже вiрний.
   Д о л о р е с
   (виходячи з бiчної стежки)
   Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.
   Дон Жуан ховається в гробницю.
   Анна йде назустрiч командоровi.
   К о м а н д о р
   (повагом наближається. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ)
   Ви тут самi? А де ж дуеньї вашi?
   А н н а
   Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як буває на гробi рiдних.
   К о м а н д о р
   (поважно кивнувши головою до Долорес)
   Я се розумiю.
   (До Анни).
   А я прийшов до вашої господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви маєте вдягтись для сього балу.
   А н н а
   У бiле. А навiщо вам се знати?
   К о м а н д о р
   Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.
   А н н а
   Мене пiзнаєте у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу.
   К о м а н д о р
   Се добре.
   Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску.
   А н н а
   А чому ж ви про се не мовили нi слова досi?
   Ко м а н д о р
   Я волi вашої не хтiв стiсняти.
   Д о л о р е с
   Се чудно слухати, як наречений боїться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе.
   К о м а н д о р
   Не я її зв'яжу, а бог i право.
   Не буду я вiльнiший, нiж вона.
   Д о л о р е с
   Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять – хто з їх слово держить?
   К о м а н д о р
   Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, – без певностi не варто брати шлюбу.
   А н н а
   Чи всi ж ту певнiсть мають?
   К о м а н д о р
   Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу…
   А н н а
   Ох, се аж страшно!
   К о м а н д о р
   То не любов, що присяги боїться.
   Вам справдi страшно?
   А н н а
   Нi, се я жартую.
   (До Долорес).
   Ну, я ж тобi казала – вiн гора!
   К о м а н д о р
   Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi.
   А н н а
   Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда?
   К о м а н д о р
   (подає Аннi руку, щоб вести її. Анна приймає)
   Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиляєтесь.
   Iдуть. Долорес трохи позаду їх.
   А н н а
   (несподiвано голосно до Долорес)
   А знаєш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так.
   Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неї.
   К о м а н д о р
   Хто?
   А н н а
   Наречений Долорiти.
   К о м а н д о р
   Хто ж вiн такий?
   А н н а
   Се поки що секрет.
   Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.
   Виходять всi троє.
   С г а н а р е л ь
   (слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближається до гробницi)
   А вийдiть, пане!
   Д о н Ж у а н
   (виходить)
   Як? То ти вже тута?
   С г а н а р е л ь
   Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче, щоб ви до неї йшли, – боїться слави, дуенья в неї зла. Вона волiє, урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама.
   Д о н Ж у а н
   Уже? Так хутко?
   С г а н а р е л ь
   Вам наче недогода?
   Д о н Ж у а н
   (не слухає)
   Роздобудь менi який костюм для маскаради, але порядний.
   С г а н а р е л ь
   Звiдки ж ви дiзнались, що донна Соль на маскарадi буде у молодої командора? Значить, ви хочете її зустрiти там i взять сюди?
   Д о н Ж у а н
   (захоплений iншою думкою)
   Кого?
   С г а н а р е л ь
   Та донну Соль!
   Кого ж iще? Хiба ми не для неї пригналися в Севiлью?
   Д о н Ж у а н
   Я не знаю.
   Побачимо.
   С г а н а р е л ь
   Ану ж ви розминетесь, то що я буду тут робити з нею?
   Д о н Ж у а н
   Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш, вона ж до чоловiка.
   С г а н а р е л ь
   Ей, мiй пане!
   Я доказав би кращого лицарства, якби-то я був пан, а ви – слуга.
   Виходить. Дон Жуан ховається в мавзолей.

II

   Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галереєю пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галереї рiвна, з балюстрадою, як орiєнтальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галереї ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi – надiл, високi й вузенькi – нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика – альтанка, обплетена виноградом.
   Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галереї походжає скiлька гостей – ще небагато, – з ними донна Анна.
   К о м а н д о р
   Дозволите менi сюди просити прекрасну донну Анну на хвилинку?
   Д о н н а М е р с е д е с
   Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!
   А н н а
   (перехиляється через балюстраду i заглядає вниз)
   А вам сюди не ласка завiтати?
   Ах, правда, не горi нагору йти!
   (Збiгає, смiючись, прудко вдiл).
   Д о н н а М е р с е д е с
   Ти, Анно, надто голосно смiєшся.
   Д о н П а б л о
   I жарти сi менi не до сподоби.
   Ти мусиш пам'ятати…
   К о м а н д о р
   Не сварiте моєї нареченої за теє, що близький шлюб її не засмутив.
   Я звик до жартiв донни Анни.
   Д о н н а М е р с е д е с
   Пабло, нам слiд пiти нагору гостi бавить.
   К о м а н д о р
   Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiльї не звичай нареченим бути вдвох.
   Та я не забарю вас. Донно Анно, прошу прийняти сю малу ознаку великої пошани i любовi.
   (Виймає з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоняється перед Анною).
   Д о н н а М е р с е д е с
   Що за чудовi перли!
   Д о н П а б л о
   Командоре, чи не занадто дорогий дарунок?
   К о м а н д о р
   Для донни Анни?!
   А н н а
   От ви задля чого мене питали вранцi про убрання!
   К о м а н д о р
   Боюсь, я, може, не зумiв добрати…
   Але я думав, що як бiле вбрання, то бiлi перли саме…
   А н н а
   Дон Гонзаго, ви хочете зовсiм не мати вад, а се вже й не гаразд, – се пригнiтає.
   Д о н н а М е р с е д е с
   (нишком, сiпнувши Анну)
   Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!
   Анна мовчки вклоняється командоровi глибоким церемонiальним поклоном.
   К о м а н д о р
   (здiймає убiр над її головою)
   Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли на гордовиту сю голiвку, вперше похилену передо мною низько.
   А н н а
   (раптом випростується)
   Хiба iнакше ви б не досягли?
   К о м а н д о р
   (наложивши на неї убiр)
   Як бачите, досяг.
   Дворик сповняється юрбою маскованих i немаскованих, розмаїто убраних гостей, – однi зiйшли з горiшньої галереї, а другi увiйшли з надвiрньої брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя їй щiльно закрите маскою.
   Г о л о с и в ю р б i г о с т е й
   (що зiйшли з галереї)
   Де наш господар?
   Де господинi?
   Д о н П а б л о
   Ось ми, любi гостi.
   Д о н н а М е р с е д е с
   (до новоприбулих)
   Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дiм.
   П i д с т а р к у в а т а г о с т я
   (з новоприбулих до другої, давнiшої, нишком)
   Либонь, вже зрахувала i скiльки нас, i скiльки ми коштуєм!..
   Г о с т я д р у г а
   (так само до попередньої)
   О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра, лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи…
   Г о с т я-п а н н о ч к а
   (до Анни, вiтаючись)
   Анiто, як же ти препишно вбрана!
   (Тихше).
   А тiльки в бiлому ти заблiда.
   А н н а
   О, се нiчого, се тепера мода.
   (Ще тихше).
   Як хочеш, я бiлил тобi позичу, бо в тебе навiть i чоло червоне.
   П а н н о ч к а
   Не треба, дякую.
   (Одвертається, вiдступивши, i поправляє маску й волосся, щоб закрити лоба).
   М о л о д а п а н i
   (нишком до другої, показуючи очима на Анну)
   Який убiр!
   Д р у г а м о л о д а п а н i
   (iронiчно)
   Та тiльки ж i потiхи! Бiдна Анна!..
   С т а р и й г i с т ь
   (до дона Пабло)
   А що, дон Пабло? вже тепер нарештi покличе вас король до свого двору, – такого зятя тесть…
   Д о н П а б л о
   Його величнiсть не по зятях, а по заслузi цiнить.
   С т а р и й г i с т ь
   На жаль, оцiнки часом довго ждати.
   Д о н П а б л о
   Чи довго, ви сами зазнали лiпше.
   (Повертається до iншого).
   Ви, графе? Як я радий! Честь яка!
   Господар, господинi, командор i гостi йдуть у дiм долiшнiм входом. Маска "Чорне домiно" лишається в дворику, незамiтно вiдступивши в тiнь вiд кущiв. Незабаром Анна з молодшими дамами з'являється на горiшньому рундуцi.