------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого
чола, тi ю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих.
Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову,
то, не бачивши його, подумав би, що то грима старий, бородатий
Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цi © весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються!
За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiлл борщ з
ложки, - Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: "А нащо так
накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, - вiн зразу
видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на
образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
Не вподоба ться йому що-небудь - зараз на пiч, укри ться рядном i почне
звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас
недобре, i те не так, як у людей ведеться!
Батько було слуха , а потiм скаже:
- Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всi в сiм'© взивали його "свекром".
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його
було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до
самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до ©х бубонить собi.
- Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому
одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмару шся попiд
пiччю.
- Ну, так i женiть, коли пора! - озвався з-пiд печi Василько.
- От тако©!.. - смi ться, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не
хочеш?
- Що менi та школа - хлiба дасть? - стару десь у куточку Василько,
перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати,
сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув
на матiр, на дiти та й промовля :
- Хай його батько стеря ться!.. Не хочу вже робити: ось i ноги
подерев'янiли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба,
мабуть, женити котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати.
Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як вiн
срiбнi сво© рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставля , щоб
почути батькову мову.
- Тiльки котрого б нам з трьох женити? - мiрку батько далi. - Миколi
он на осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки сво ©... хiба
Василь? Вiн вже й до хазяйства бiльше ма охоти, нiж до вчення.
Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби
не про його й рiч...
- То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо
женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
- Ги!.. - засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова
розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жарту батько.
- Ну, то чого ж там смiятися! - промовля поважно батько. - Кажи: коли
женити - будемо женити, коли нi - пiдождемо.
- Кажи, Васильку, - то, може, сьогоднi де-небудь i засвата мо дiвчину,
- обiзвалася й мати. Василько оглянув усiх - нiхто не смi ться. "Чому б i
справдi менi не женитись?" - подумав вiн собi. Було б добре, коли б у його
була жiнка: обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печi
та погукував би до не©: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
- Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи
рот рукою:
- Хо-чу!..
- Ну, от i гаразд! - каже батько. - Тепер тiльки молоду треба йому
вибрати. Чи, може, в тебе вже на примiтi яка?
А в Василька й справдi вже одна дiвчина на думцi. Давно вже
сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тодi, як вирятувала його з багнюки,
як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала
спершу його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з
калюжi; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
- Ганну хочу, - промовив Василько смiливiше.
- Ганну то й Ганну, - згоджу ться батько, - тобi виднiше. Та коли
казати правду, то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й
здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi боже,
Василю!
Василько зна , що тут йому слiд було б подякувати батьковi, та чогось
соромився й тiльки чмихнув носом.
- Ну, то не будемо ж i гаятися, - каже далi батько, - будемо зараз
одягатися та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув
до матерi.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька
одягатись. Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на
середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не
дивно. Одягла його мати в свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала
батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу
хлiб, да йому пiд пахву. Взяв Василько той хлiб, обома руками вчепився в
його, насилу вдержить.
- Ну, сину, помолимося богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, - каже
до його батько. - Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи
будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то
вже й не до душi йому...
- А де ж я грошей вiзьму? - спитав вiн.
- Як де грошей вiзьмеш? - диву ться батько. -
А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сiяти, косити... Ти ж тодi
хазя©ном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
- Е-е!.. - протяг Василько з непевнiстю.
- Будеш уже сам усе робити - себе й жiнку годувати й зодягати, сестру
замiж оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати?
- перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а ушi зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що
розпочав таку справу!
- Я не хо... - промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
- Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з
матiр'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усiх
годували, до розуму доводили, а як постарiлися, то невже ж ти доженеш iз
хати, щоб ми з торбинками пiшли попiдвiконню?
Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
- Я ма-а-лий ще!..
Всi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв
аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову
свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!
Часто пiсля того питали його:
- А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а
потiм поважно одмовить:
- Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат
вiзьме!..
[1911]
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого
чола, тi ю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих.
Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову,
то, не бачивши його, подумав би, що то грима старий, бородатий
Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цi © весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються!
За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiлл борщ з
ложки, - Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: "А нащо так
накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, - вiн зразу
видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на
образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
Не вподоба ться йому що-небудь - зараз на пiч, укри ться рядном i почне
звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас
недобре, i те не так, як у людей ведеться!
Батько було слуха , а потiм скаже:
- Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всi в сiм'© взивали його "свекром".
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його
було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до
самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до ©х бубонить собi.
- Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому
одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмару шся попiд
пiччю.
- Ну, так i женiть, коли пора! - озвався з-пiд печi Василько.
- От тако©!.. - смi ться, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не
хочеш?
- Що менi та школа - хлiба дасть? - стару десь у куточку Василько,
перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати,
сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув
на матiр, на дiти та й промовля :
- Хай його батько стеря ться!.. Не хочу вже робити: ось i ноги
подерев'янiли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба,
мабуть, женити котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати.
Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як вiн
срiбнi сво© рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставля , щоб
почути батькову мову.
- Тiльки котрого б нам з трьох женити? - мiрку батько далi. - Миколi
он на осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки сво ©... хiба
Василь? Вiн вже й до хазяйства бiльше ма охоти, нiж до вчення.
Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби
не про його й рiч...
- То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо
женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
- Ги!.. - засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова
розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жарту батько.
- Ну, то чого ж там смiятися! - промовля поважно батько. - Кажи: коли
женити - будемо женити, коли нi - пiдождемо.
- Кажи, Васильку, - то, може, сьогоднi де-небудь i засвата мо дiвчину,
- обiзвалася й мати. Василько оглянув усiх - нiхто не смi ться. "Чому б i
справдi менi не женитись?" - подумав вiн собi. Було б добре, коли б у його
була жiнка: обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печi
та погукував би до не©: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
- Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи
рот рукою:
- Хо-чу!..
- Ну, от i гаразд! - каже батько. - Тепер тiльки молоду треба йому
вибрати. Чи, може, в тебе вже на примiтi яка?
А в Василька й справдi вже одна дiвчина на думцi. Давно вже
сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тодi, як вирятувала його з багнюки,
як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала
спершу його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з
калюжi; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
- Ганну хочу, - промовив Василько смiливiше.
- Ганну то й Ганну, - згоджу ться батько, - тобi виднiше. Та коли
казати правду, то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й
здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi боже,
Василю!
Василько зна , що тут йому слiд було б подякувати батьковi, та чогось
соромився й тiльки чмихнув носом.
- Ну, то не будемо ж i гаятися, - каже далi батько, - будемо зараз
одягатися та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув
до матерi.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька
одягатись. Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на
середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не
дивно. Одягла його мати в свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала
батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу
хлiб, да йому пiд пахву. Взяв Василько той хлiб, обома руками вчепився в
його, насилу вдержить.
- Ну, сину, помолимося богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, - каже
до його батько. - Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи
будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то
вже й не до душi йому...
- А де ж я грошей вiзьму? - спитав вiн.
- Як де грошей вiзьмеш? - диву ться батько. -
А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сiяти, косити... Ти ж тодi
хазя©ном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
- Е-е!.. - протяг Василько з непевнiстю.
- Будеш уже сам усе робити - себе й жiнку годувати й зодягати, сестру
замiж оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати?
- перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а ушi зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що
розпочав таку справу!
- Я не хо... - промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
- Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з
матiр'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усiх
годували, до розуму доводили, а як постарiлися, то невже ж ти доженеш iз
хати, щоб ми з торбинками пiшли попiдвiконню?
Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
- Я ма-а-лий ще!..
Всi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв
аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову
свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!
Часто пiсля того питали його:
- А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а
потiм поважно одмовить:
- Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат
вiзьме!..
[1911]