— Вітя, не бурчи, — просить його дружина.
Мовчки їмо, батьки Олі говорять про своїх знайомих, а ми з Олею нудьгуємо, дивлячись одне на одного.
Батько знову наливає. Мені — повний.
От маніяк!
Перехиляємо. Запиваю компотом, бо такими порціями пити — повні гайки. Полковник, не закусуючи, каже, що йде на перекур і дістає з нагрудної кишені сорочки пачку цигарок. Встає, незграбно зачіпає стіл, компот у графіні проливається на скатертину. На нього присутні кидають недобрі погляди, але він не зважає.
Пауза.
Матір Олі запитує, чи я один у своїй сім'ї.
Мабуть вивчає ситуацію — думаю про себе.
— Олег, — звертається вона до мене трохи іншим голосом і при зустрічі зі мною поглядами опускає очі, — мушу тобі сказати, як матір Олі… даже не знаю, як начать… вона у нас дєвочька хорошая…
— Ма…
— Іщьо з дєтства помагає, по дому і так… все вміє робити… словом… як би це сказать?
— Мама!
— … словом… нам нада умний, хороший зять.
— Мама! Я ж просила…
— І по дому помогти, і так… Опа!
Мало не падаю зі стільця, настільки це заскочило мене зненацька.
Пауза.
Оля густо червоніє і каже «ма, про це не треба».
Жінка запитливо дивиться, наче чекає від мене реакції. Навіть не знаю, що їй сказати. Уважно стежу за нею, думаю, що буде далі. Киваю головою, як годиться — тіпа все розумію, хоча язик не повернеться сказати бодай слово. Але мовчання стає подібним на допит і я не бачу порятунку й кажу:
— Продовжуйте.
Вона здивовано кліпає, наче хоче сказати, що тут ще незрозумілого, я всьо сказала. Але швидко опановує ситуацію й розповідає, яка Оля умнічка, як вона гарно грає на піаніно, як красіво вміє вишивати, в'язати, варить їсти, і в інтєлєктуальном плане… много читає, правда, любить боліти…
— Ма! Скільки можна?
— Минулу зіму всю в больниці пролежала. Заходить батько:
— Ну що? — запитує невідомо у кого, наче звертається до столу, оглядаючи його стан. Незграбно сідає, сильно шарпаючи стільцем, тягне руку через стіл, бере пляшку й наливає. Не чекаючи, коли присутні візьмуть чарки, каже «ваше здоров'я» і перехиляє.
Відчуваю, що хмелію.
Матір Олі розпитує в мене про наші краї, наших людей і звичаї. Хвалиться, що в молодості проїздила через моє місто і воно їй дуже сподобалось, особливо озеро, а ще в нас хороший украінскій язик, даже в магазінах женщини говорять по-украінскі, красіво.
— І люди у вас такіє хорошиє, порядниє.
— Да, — відповідаю їй.
— Слухай, — звертається до мене батько Олі, — бери щось кушай. Чого нічого не кушаєш? Ти студент чи хто?
Відлякуюся.
— У шахи граєш?
— Да.
— Пішли.
— Вітя! — визвіряється на нього дружина. — Ну неззя так сразу! Чєловєк у нас впєрвий раз у гостях, а ти вже його женеш в шию іграть твої дурацкі шахмати! Таке старе — і щє таке дурне.
— А шо йому з вами сидіти?
— Може Олег кушать хоче? — не втихомирюється вона.
— Оля нам все туди принесе. Да, доця? — звертається до неї.
Підводимося і йдемо до його кімнати, з якої він кричав до дружини, аби знайшла окуляри. Оля на таці заносить нам недопиту пляшку, дві чарки, кілька бутербродів з нарізаними овочами. Полковник розкладає шахівницю й фігури. Розігруємо — мені випадають чорні. Я майже забув комбінації, хоча колись непогано знав сицілійській захист. Робимо по кілька ходів, я туманно пригадую необхідні ходи, аби розпочати необхідне розгорнення фігур, але ніяк не можу второпати, коли треба йти конем, а коли офіцером.
— Що це таке? — незадоволено запитує він, намагаючись зрозуміти мою стратегію. Знизую плечима. Випиваємо. Він далі шифрується, мабуть, над тим, який вид захисту проти нього використовую, хоча насправді я лише пригадую те, що колись знав, і відповідно, міг наробити купу помилок.
Шахи починають мене кумарити, зумисне віддаю фігури, непродумано і навмання наражаюся на небезпеку.
Полковник дратується і кричить:
— Це якесь комсомольство — так безалаберно грати! Мені що — твої ходи завертати? — І він справді завертає мій останній хід, коли я ніби ненароком ставлю під удар свою туру. Ці муки тривають хвилин десять, за яких ми не забуваємо ще двічі випити. В мене добряче заплітається язик.
Нарешті програю.
Після партії він несподівано каже:
— Твоє щастя, що ти граєш у шахи.
— ?
— Чого витріщився? — регоче, оголюючи свої великі жовті зуби. — До хати не пустив би. А до Олі — навіть на кілометр, — заперечливо махає вказівним пальцем.
Матір Олі гукає нас пити чай. Полковник і я заходимо у вітальню, де на столі стоять чашки, блюдця і велика тарілка з булочками різної форми. Почуваюся погано, ледве тримаюся на ногах, таке враження, наче алкоголь і їжа заповнили моє нутро аж по пельку. Оля показує булочки: маленькі — з чорницями, продовгуваті — з яблуками, потім ще якісь і ще якісь.
За чаєм матір Олі запитує:
— У вас цени тоже большиє?
— Мабуть так. Хоча, дивлячись на що.
— Продукти пітанія дороже?
— Цього не знаю.
— Одяг у них дешевий, — вставляє полковник і сьорбає з чашечки чай, він вкривається рясним потом, а волосся чуприни прилипає до чола. — Польща під боком. Хароші базари.
— Да, — підхоплює матір Олі.
— Олег, бери ще, — каже Оля.
— Да-да, бери, синок, — звертається до мене її матір.
— Дякую.
— Матері навєрно трудно? — запитує жінка, кусаючи продовгувату булочку. Від цього її права щока набивається й перетворюється на велику рухливу ґулю; обличчя трясеться від пережовування.
— Смачні булочки, — хочу перевести розмову на інше.
— Да! — пожвавлюється вона. — Вот, попробуй іщо с чернікой. їх Оля дєлала. Возьми, синок, попробуй.
Оля осміхається і кладе мені ще одну булочку, хоча я вже не маю на неї сил. Її обличчя розпашіле, ніби трішки масне, від чого злегка поблискує шкіра. Раптом, мені здається, що колись Оля буде схожою на свою товстеньку матір. І це мене, правду кажучи, змушує серйозно задуматися. Не дивно, що так полюбляє мучне.
Ще раз дякую за гостинність, кажу, пора повертатися. Батьки Олі запрошують мене вгості й надалі, при цьому таємниче перезираються між собою.
Виходимо за ворота, на вулиці цілковитий морок. Одразу ловлю Олю в обійми. Вона вішається мені на шию й шепоче, що я сподобався мамі. Кажу, що старушик у тебе, маленька, підірваний. Вона сміється. Виводить мене на автобусну зупинку, у темряві ми ще трохи облизуємось.
Оля шепоче:
— Мені сьогодні сподобалось.
— Приходь частіше, нема ніяких проблем.
— Розпусник.
7
8
9
Мовчки їмо, батьки Олі говорять про своїх знайомих, а ми з Олею нудьгуємо, дивлячись одне на одного.
Батько знову наливає. Мені — повний.
От маніяк!
Перехиляємо. Запиваю компотом, бо такими порціями пити — повні гайки. Полковник, не закусуючи, каже, що йде на перекур і дістає з нагрудної кишені сорочки пачку цигарок. Встає, незграбно зачіпає стіл, компот у графіні проливається на скатертину. На нього присутні кидають недобрі погляди, але він не зважає.
Пауза.
Матір Олі запитує, чи я один у своїй сім'ї.
Мабуть вивчає ситуацію — думаю про себе.
— Олег, — звертається вона до мене трохи іншим голосом і при зустрічі зі мною поглядами опускає очі, — мушу тобі сказати, як матір Олі… даже не знаю, як начать… вона у нас дєвочька хорошая…
— Ма…
— Іщьо з дєтства помагає, по дому і так… все вміє робити… словом… як би це сказать?
— Мама!
— … словом… нам нада умний, хороший зять.
— Мама! Я ж просила…
— І по дому помогти, і так… Опа!
Мало не падаю зі стільця, настільки це заскочило мене зненацька.
Пауза.
Оля густо червоніє і каже «ма, про це не треба».
Жінка запитливо дивиться, наче чекає від мене реакції. Навіть не знаю, що їй сказати. Уважно стежу за нею, думаю, що буде далі. Киваю головою, як годиться — тіпа все розумію, хоча язик не повернеться сказати бодай слово. Але мовчання стає подібним на допит і я не бачу порятунку й кажу:
— Продовжуйте.
Вона здивовано кліпає, наче хоче сказати, що тут ще незрозумілого, я всьо сказала. Але швидко опановує ситуацію й розповідає, яка Оля умнічка, як вона гарно грає на піаніно, як красіво вміє вишивати, в'язати, варить їсти, і в інтєлєктуальном плане… много читає, правда, любить боліти…
— Ма! Скільки можна?
— Минулу зіму всю в больниці пролежала. Заходить батько:
— Ну що? — запитує невідомо у кого, наче звертається до столу, оглядаючи його стан. Незграбно сідає, сильно шарпаючи стільцем, тягне руку через стіл, бере пляшку й наливає. Не чекаючи, коли присутні візьмуть чарки, каже «ваше здоров'я» і перехиляє.
Відчуваю, що хмелію.
Матір Олі розпитує в мене про наші краї, наших людей і звичаї. Хвалиться, що в молодості проїздила через моє місто і воно їй дуже сподобалось, особливо озеро, а ще в нас хороший украінскій язик, даже в магазінах женщини говорять по-украінскі, красіво.
— І люди у вас такіє хорошиє, порядниє.
— Да, — відповідаю їй.
— Слухай, — звертається до мене батько Олі, — бери щось кушай. Чого нічого не кушаєш? Ти студент чи хто?
Відлякуюся.
— У шахи граєш?
— Да.
— Пішли.
— Вітя! — визвіряється на нього дружина. — Ну неззя так сразу! Чєловєк у нас впєрвий раз у гостях, а ти вже його женеш в шию іграть твої дурацкі шахмати! Таке старе — і щє таке дурне.
— А шо йому з вами сидіти?
— Може Олег кушать хоче? — не втихомирюється вона.
— Оля нам все туди принесе. Да, доця? — звертається до неї.
Підводимося і йдемо до його кімнати, з якої він кричав до дружини, аби знайшла окуляри. Оля на таці заносить нам недопиту пляшку, дві чарки, кілька бутербродів з нарізаними овочами. Полковник розкладає шахівницю й фігури. Розігруємо — мені випадають чорні. Я майже забув комбінації, хоча колись непогано знав сицілійській захист. Робимо по кілька ходів, я туманно пригадую необхідні ходи, аби розпочати необхідне розгорнення фігур, але ніяк не можу второпати, коли треба йти конем, а коли офіцером.
— Що це таке? — незадоволено запитує він, намагаючись зрозуміти мою стратегію. Знизую плечима. Випиваємо. Він далі шифрується, мабуть, над тим, який вид захисту проти нього використовую, хоча насправді я лише пригадую те, що колись знав, і відповідно, міг наробити купу помилок.
Шахи починають мене кумарити, зумисне віддаю фігури, непродумано і навмання наражаюся на небезпеку.
Полковник дратується і кричить:
— Це якесь комсомольство — так безалаберно грати! Мені що — твої ходи завертати? — І він справді завертає мій останній хід, коли я ніби ненароком ставлю під удар свою туру. Ці муки тривають хвилин десять, за яких ми не забуваємо ще двічі випити. В мене добряче заплітається язик.
Нарешті програю.
Після партії він несподівано каже:
— Твоє щастя, що ти граєш у шахи.
— ?
— Чого витріщився? — регоче, оголюючи свої великі жовті зуби. — До хати не пустив би. А до Олі — навіть на кілометр, — заперечливо махає вказівним пальцем.
Матір Олі гукає нас пити чай. Полковник і я заходимо у вітальню, де на столі стоять чашки, блюдця і велика тарілка з булочками різної форми. Почуваюся погано, ледве тримаюся на ногах, таке враження, наче алкоголь і їжа заповнили моє нутро аж по пельку. Оля показує булочки: маленькі — з чорницями, продовгуваті — з яблуками, потім ще якісь і ще якісь.
За чаєм матір Олі запитує:
— У вас цени тоже большиє?
— Мабуть так. Хоча, дивлячись на що.
— Продукти пітанія дороже?
— Цього не знаю.
— Одяг у них дешевий, — вставляє полковник і сьорбає з чашечки чай, він вкривається рясним потом, а волосся чуприни прилипає до чола. — Польща під боком. Хароші базари.
— Да, — підхоплює матір Олі.
— Олег, бери ще, — каже Оля.
— Да-да, бери, синок, — звертається до мене її матір.
— Дякую.
— Матері навєрно трудно? — запитує жінка, кусаючи продовгувату булочку. Від цього її права щока набивається й перетворюється на велику рухливу ґулю; обличчя трясеться від пережовування.
— Смачні булочки, — хочу перевести розмову на інше.
— Да! — пожвавлюється вона. — Вот, попробуй іщо с чернікой. їх Оля дєлала. Возьми, синок, попробуй.
Оля осміхається і кладе мені ще одну булочку, хоча я вже не маю на неї сил. Її обличчя розпашіле, ніби трішки масне, від чого злегка поблискує шкіра. Раптом, мені здається, що колись Оля буде схожою на свою товстеньку матір. І це мене, правду кажучи, змушує серйозно задуматися. Не дивно, що так полюбляє мучне.
Ще раз дякую за гостинність, кажу, пора повертатися. Батьки Олі запрошують мене вгості й надалі, при цьому таємниче перезираються між собою.
Виходимо за ворота, на вулиці цілковитий морок. Одразу ловлю Олю в обійми. Вона вішається мені на шию й шепоче, що я сподобався мамі. Кажу, що старушик у тебе, маленька, підірваний. Вона сміється. Виводить мене на автобусну зупинку, у темряві ми ще трохи облизуємось.
Оля шепоче:
— Мені сьогодні сподобалось.
— Приходь частіше, нема ніяких проблем.
— Розпусник.
7
На початку зими полковник до мене помітно добрішає. Спершу, звичайно, його обурювало, що донька по півдня сиділа з якимсь мудаком із західних країв у кімнаті, де без перестану грала легка музика, його обурювало, що ми не висовували звідтіля носа: він міг без причини й без попереджувального стуку зайти, покрутитися на місці, наче шукає газету, окуляри або інші речі, а згодом демонстративно заходив і забирав мене грати з ним у шахи, незважаючи на те, що ми з Олею могли займатися своїми справами.
Тепер все інакше: любить поговорити зі мною про футбол, про «Динамо» чи «Шахтар», хоча я неодноразово казав йому, що є фаном тільки червоних дияволів «Манчестера», про бокс чи про бандерівщину (так він з мене глузує). Тепер деколи від нього чую «синок».
Полковник може запросити мене на перекур, коли я приходжу до Олі, і розповісти про свої походеньки по медсестрах у госпіталі у Кабулі, але це він говорить пошепки, аби, не дай Боже, не почула дружина. Коли перебуває під конкретним газом, від чого його не слухають ноги, знову змушує мене грати в кляті шахи. З мене шахіст кепський, а йому у місцевому парку Шевченка, як гордо про це каже його дружина, нема рівних: «Он даже виігрує у однорукого Кузнєцова» (мабуть місцевий авторитет у шахах). Коли він грає зі мною готовим у дим, я майже кожної партії примудряюся поцупити у нього то слона, то офіцера і сховати, чого він, як правило, не помічає. Тим самим порушую його складну комбінацію. Полковник зривається на ноги, ніби не вірить своїм очам, що його щойно потовк студент! Гнівається, визнає свою поразку і заставляє грати нову партію. Знову прибираю з дошки коня, або невигідного для створення власного надійного плацдарму ворожого пішака, і він знову обстежує поле каламутними очима і реве на цілу хату «це якась містика!».
— Ви знову програли.
— Да? Щє одну, — каже він наполегливо і нашвидкуруч розставляє фігури. Робить це спіхом, бо пішаки стоять нерівно.
— Може досить?
— Розкладай! — вигукує він і наливає в чарки. — Це якийсь зоопарк! Такого ще не було! Мої — білі. Я ходжу! — кричить він, наче справді йде в атаку з багнетом.
Коли полковника остаточно накриває водяра, його обличчя наливається кров'ю і від поту стає мокрим, хоч бери викручуй. Він може сидіти півгодини, мовчки втупившись у стіл із наїдками та порожніми склянками. У такому стані у нього деколи проскакують солдафонські заморочки — «сукині діти!», «три наряди!», але на них не звертаю увагу, наче це мене не стосується. Отак він сидить і кричить протягом години-другої, а навколо нього жінки прибирають брудний посуд, витирають ганчіркою стіл. Дедалі менше він визвіряється на мене; раніше розпочинав це запитанням, чому я припхався сюди з країв, де самі тільки мішком прибиті націоналісти. Я жартую, що скоро тут буде все, так як у нас. Він тупо дивиться на мене, нічого не говорить, тільки наливає і п'є.
Матір Олі — дуже мила жіночка, яку зсередини з'їдає страшна хвороба — нетерплячка: вона певно у день і ніч думає лише про те, щоб ми з Олею негайно побралися, вклепали спиногриза, який би зробив бабусю щасливою. Поки не виявляю ніякої зацікавленості, бо на все воля Божа. Одного разу зі мною відбулася вельми делікатна розмова віч-на-віч, під час якої вона знову поставила мене перед фактом, що їм терміново потрібний зять.
— Пойми нас правильно… Ти нам дуже нравишся, Олі також…
— Мама! — вигукує вона, як завжди. — Я вже тобі, здається, говорила!
Від слова «терміново», яке вона вжила, кисло посміхаюся. Ставлення цієї жінки до майбутнього чоловіка своєї доньки нагадує звичайну побутову турботу: треба пральну машину, новий пилосос, зятя… Втім я пробачив їй цю слабкість, бо вона надзвичайно смачно готує і відпускає (на свята) до мене ночувати Олю. Деколи балачки на цю тему кумарять, тому що натиск щоразу стає більш вишуканим і нав'язливим. Аби вона відчепилася і не діставала й надалі, я — чисто з балди — ляпнув, що до цієї теми можна буде повернутися після закінчення другого курсу, оскільки такі речі поспіхом не вирішуються. Вона помітно скривилася, однак охолола і тепер більше не дістає, вірніше… майже не дістає.
Єдине, що мені подобається, так це поведінка полковника, який залишається спокійним, як удав, і коли його дружина допікає всіх темою одруження Олі зі мною, ліниво відрубує «хай мастять собі голови». Останнім часом він узяв собі за звичку цікавитися націоналістичною літературою, якої в наших краях достобіса — в кожній поганенькій книгарні, в кожній задрипаній рухівській родині.
— Треба все те прочитати, щоб знати. Правда? У вас же там всі такі? А? Я хочу це зрозуміти. Один може бути придурком, ну двоє, ну хай кілька сотень чи тисяча, але ж весь народ не може бути шизофреніками. Правильно я кажу, Олег? Мабуть, у тих брошурах щось є. Мать! — кричить він до дружини, — Не повіриш! Все життя читати Маркса і Леніна, а на старості — отаке!
Тепер все інакше: любить поговорити зі мною про футбол, про «Динамо» чи «Шахтар», хоча я неодноразово казав йому, що є фаном тільки червоних дияволів «Манчестера», про бокс чи про бандерівщину (так він з мене глузує). Тепер деколи від нього чую «синок».
Полковник може запросити мене на перекур, коли я приходжу до Олі, і розповісти про свої походеньки по медсестрах у госпіталі у Кабулі, але це він говорить пошепки, аби, не дай Боже, не почула дружина. Коли перебуває під конкретним газом, від чого його не слухають ноги, знову змушує мене грати в кляті шахи. З мене шахіст кепський, а йому у місцевому парку Шевченка, як гордо про це каже його дружина, нема рівних: «Он даже виігрує у однорукого Кузнєцова» (мабуть місцевий авторитет у шахах). Коли він грає зі мною готовим у дим, я майже кожної партії примудряюся поцупити у нього то слона, то офіцера і сховати, чого він, як правило, не помічає. Тим самим порушую його складну комбінацію. Полковник зривається на ноги, ніби не вірить своїм очам, що його щойно потовк студент! Гнівається, визнає свою поразку і заставляє грати нову партію. Знову прибираю з дошки коня, або невигідного для створення власного надійного плацдарму ворожого пішака, і він знову обстежує поле каламутними очима і реве на цілу хату «це якась містика!».
— Ви знову програли.
— Да? Щє одну, — каже він наполегливо і нашвидкуруч розставляє фігури. Робить це спіхом, бо пішаки стоять нерівно.
— Може досить?
— Розкладай! — вигукує він і наливає в чарки. — Це якийсь зоопарк! Такого ще не було! Мої — білі. Я ходжу! — кричить він, наче справді йде в атаку з багнетом.
Коли полковника остаточно накриває водяра, його обличчя наливається кров'ю і від поту стає мокрим, хоч бери викручуй. Він може сидіти півгодини, мовчки втупившись у стіл із наїдками та порожніми склянками. У такому стані у нього деколи проскакують солдафонські заморочки — «сукині діти!», «три наряди!», але на них не звертаю увагу, наче це мене не стосується. Отак він сидить і кричить протягом години-другої, а навколо нього жінки прибирають брудний посуд, витирають ганчіркою стіл. Дедалі менше він визвіряється на мене; раніше розпочинав це запитанням, чому я припхався сюди з країв, де самі тільки мішком прибиті націоналісти. Я жартую, що скоро тут буде все, так як у нас. Він тупо дивиться на мене, нічого не говорить, тільки наливає і п'є.
Матір Олі — дуже мила жіночка, яку зсередини з'їдає страшна хвороба — нетерплячка: вона певно у день і ніч думає лише про те, щоб ми з Олею негайно побралися, вклепали спиногриза, який би зробив бабусю щасливою. Поки не виявляю ніякої зацікавленості, бо на все воля Божа. Одного разу зі мною відбулася вельми делікатна розмова віч-на-віч, під час якої вона знову поставила мене перед фактом, що їм терміново потрібний зять.
— Пойми нас правильно… Ти нам дуже нравишся, Олі також…
— Мама! — вигукує вона, як завжди. — Я вже тобі, здається, говорила!
Від слова «терміново», яке вона вжила, кисло посміхаюся. Ставлення цієї жінки до майбутнього чоловіка своєї доньки нагадує звичайну побутову турботу: треба пральну машину, новий пилосос, зятя… Втім я пробачив їй цю слабкість, бо вона надзвичайно смачно готує і відпускає (на свята) до мене ночувати Олю. Деколи балачки на цю тему кумарять, тому що натиск щоразу стає більш вишуканим і нав'язливим. Аби вона відчепилася і не діставала й надалі, я — чисто з балди — ляпнув, що до цієї теми можна буде повернутися після закінчення другого курсу, оскільки такі речі поспіхом не вирішуються. Вона помітно скривилася, однак охолола і тепер більше не дістає, вірніше… майже не дістає.
Єдине, що мені подобається, так це поведінка полковника, який залишається спокійним, як удав, і коли його дружина допікає всіх темою одруження Олі зі мною, ліниво відрубує «хай мастять собі голови». Останнім часом він узяв собі за звичку цікавитися націоналістичною літературою, якої в наших краях достобіса — в кожній поганенькій книгарні, в кожній задрипаній рухівській родині.
— Треба все те прочитати, щоб знати. Правда? У вас же там всі такі? А? Я хочу це зрозуміти. Один може бути придурком, ну двоє, ну хай кілька сотень чи тисяча, але ж весь народ не може бути шизофреніками. Правильно я кажу, Олег? Мабуть, у тих брошурах щось є. Мать! — кричить він до дружини, — Не повіриш! Все життя читати Маркса і Леніна, а на старості — отаке!
8
Оля має невеликий товстий синій записник, в який пише вірші. Також вона відвідує літературну студію при університеті, що для мене виявилося повною несподіванкою. Кілька разів запитував, що вона там забула, на що Оля відповідала «ти нічого не розумієш». «Може» — не заперечую їй. Деколи я туди також заглядаю, аби послухати, як вона читає. Присутні — переважно замріяні, відбиті доходя-ги, яких у дитинстві, або не годували, або постійно товкли, або заставляли відвідувати уроки гри на баяні чи бандурі. Типоші й сцикухи, які сповзають-ся на студію, загалом, між собою подібні: говорять гарною, правильною українською мовою, пишуть патріотичні або любовні вірші, спілкуються, ввічливо посміхаючись до співрозмовника. Все це трохи незвично. Свої твори вони читають із таким напруженим виразом обличчя, ніби це має важливе значення і всі слухачі зобов'язані їх розуміти.
Я не знаю, чи можна назвати літературою те, що пише Оля, але це неймовірно прозора, чиста поезія, в основному про нещасливе кохання й природу тіпа «усміхнене сонечко», «втомлена берізка». Інші дівчата пишуть в такому ж дусі. Одна з дуреп минулого разу читала нудну, довгу поему про ветерана війни, якому не виплачують пенсії, про те, як довго стоїть він у чергах за продуктами харчування. Я мало не заснув.
Більшість мантелеп, які відвідують студію, як я помітив, мають певні фізичні вади — товсті ноги, конячі щелепи, маленькі цицьки, одна навіть із потворною червоною плямою на правій щоці, хоча кілька сцикух (Олю також зараховую до цієї категорії), які з'являються зрідка, є привабливими і я трохи сумую, коли їх не застаю. Особливо сумно, коли нема білявої кішки з пронизливими очима, яка живе в общазі (треба буде неодмінно до неї під'їхати) — пише якусь сексуапьно-порнографічну беліберду, як вона вмивається в білих потоках живої речовини, як шкіряний спис пронизує її тривогу і т. д., від цього літстудійці-хлопчики неспокійно сидять у кріслах, а глухуватий керівник студії — шістдесятилітній доцент-пенсіонер — час від часу перепитує «га?».
Таку розкішну мантелепу гріх не натягнути. Коли вона йде, зухвало розгойдуючи своїм арсеналом, у собі відчуваєш певний землетрус.
Два місяці тому на студію прийшов незнайомий студент. Судячи з його зовнішнього вигляду — місцевий неформал, а насправді — суміш звичайного жлобства з нібито розкутим стилем, який показують деколи у совєцьких фільмах про молодь часів перебудови. Пригадую, він нагло завалив до аудиторії, глузливим поглядом із вогником виклику оглянув присутніх і розвалився на одному з крісел позаду усіх. Якби я зустрів його влітку, без сумніву, зламав би йому носа, але зараз тільки посміхаюся: дешева дерматинова курточка з заклепками, криво пришиті армійські лички, тризуб і червона зірка на лацканах, порвані кроси, які йому, мабуть, подарував старший брат, якому свого часу їх подарував старший сусід… словом, повний лох. Бідон би його обісцяв. Але це чудо горохове мене чомусь не дратує, а навпаки — ніби розважає.
Панкоша — так я його про себе називаю (не назву ж його Панком?) — пише вірші з матами і коли їх читає, то керівник студії хапається за серце і кричить до повного почервоніння. Дідок настільки впадає у раж, що вергає зі свого беззубого отвору на розпашілому обличчі громи й прокльони на сучасну українську літературу, кричить про здеградо-ване покоління, про безбожників і бездуховність.
— Як таке можна писати?!
З часом Панкоша почав мені подобатися ще більше. Звичайно — він повний даун. Але його присутність вносить певну розвагу в це царство ма-размів, яким є літературна студія з серйозними ти-пошами в великих, як ілюмінатори, окулярах, і потухлими, повільними мантелепами з українського філфаку. Засідання з Панкошею пожвавлюються: він пише довгу п'єсу про хробаків, що живуть у череві людини, про поїдання нирочок маленьких дітей — і всіх це шокує: пише про статеві збочення — і це шокує; пише про лесбійок — і фурор. Дівчата на нього гніваються й більша половина з них покинула студію.
— Це аморально! Непристойно! — обурюються деякі з них.
По закінченні студії виходимо в коридор, Оля погоджується йти на кілька годин до мене. Несподівано позаду нас опиняється Панкоша, він відводить мене вбік і пропонує пихнути, показуючи сірникову коробку, набиту травою. Я дивлюся на його позолочені передні зуби і кажу, що ніколи цього не пробував і що це мабуть шкідливо. Певну мить, проте, вагаюся, але гору бере елементарна думка: звідки цей крейзі може дістати нормальний план? йому, мабуть, повне фуфло підсунули, з яким бігає по університету й бла-тує, тіпа — дивіться, який я серйозний пацан.
— Ти що!? Попробуй, — наполягає він. — Вирвався з дому — відривайся!
Пауза.
— Тебе вдома у клітці тримали? — запитую в нього, але Панкоша, певно, не розуміє і віддаляється.
Виходимо з університету, на вулиці вечоріє.
Падає тихий, ніжний сніг.
Проходимо повз невеликий продовольчий магазинчик. Для Мафії Оля купує літру молока в пакеті.
Добре, що сьогодні вона може в мене посидіти трішки довше, бо завтра субота і не треба зранку пхатися на лекції. По дорозі вона розпитує про мої враження від її останніх віршів. Не знаю, що на це сказати, бо поезія для мене — дуже туманна й необов'язкова область. Кажу їй, щоб менше говорила, бо повітря морозяне — можна застудити горло, але Оля не зважає й продовжує діставати мене.
— А ти можеш писати на інші теми? — нагинаюся й хапаю пригорщу снігу, ліплю сніжку й кидаю, не дивлячись в її бік.
— Не зрозуміла? — злегка холоднуватим голосом перепитує.
— Ну, уникати писати про любов там чи щось подібне, — кажу їй і їм свіжий сніг.
— Що ти робиш? У снігу багато бруду!
— Не помру, — дивлюся на неї. — Ти не відповіла…
— А?
— ?
— Не знаю. Просто… просто мені здається, що поезія — це якраз про любов!
Пауза.
— Не знаю. Я влітку Данте читав. Читала? —Ні.
— В нього — про все.
— Про все? — здивовано дивиться на мене. —Да.
— А в нас — не про все?
— Ні, — кажу трохи здавлено, боюся її образити, хоча, чорт би її побрав, вона вже ображається, бо за лічені секунди змінюється на обличчі й дивиться собі під ноги, так, наче мене більше немає поряд.
Оля замовкає і я розумію, що вона, здається, на мене дуже серйозно гниє. Сто разів мені казали старші люди — ніколи не говори їм правди. От бовдур…
Беру її мляву долоню, але вона не відповідає на мій потиск взаємністю.
— Я не сказав, що мені це не сподобалося. Просто…
— Що «просто»? — промовляє вона так, наче я її загнав у глухий кут і їй нічого не залишається, як тільки нападати.
— Просто всі ваші поезії дуже схожі. Крім любові є ще віра, розлука, що ще? — секс, скажімо, смерть, радість, роди, врешті, війна, різанина чи ненависть. Розумієш? Ти рок-музику слухаєш?
—Ні.
— А шкода. Мені колись принесли переклади пісень кількох англійських груп — там багато такого, у що я дотепер не можу в'їхати.
Залишок дороги долаємо мовчки, слухаючи, як під нашими ногами рипить сніг. Коли ми врешті приходимо, я наливаю кішці в невелику брудну миску молока. Мафія — невдячна тварюка, флегматично хлебтає цей щедрий подарунок і більше до молока не підходить, а на свою благодійницю навіть не звертає уваги. Кішка знає собі ціну і нічого тут не скажеш. Нахабна, як бегемот: вимагає, аби на нічліг пускав до хати (мабуть, бідолашній, холодно), у цьому нічого поганого нема, але вона любить біля п'ятої ранку крутитися поруч мене й бурчати, як трактор; за це доводиться кидати в неї тапочком. Умикаю настільну лампу, яка кволо освітлює морок. Розмова з Олею про її дебільну поезію конкретно посадила нам обом настрій. Усі мої спроби розвеселити марні — наче вона потрапила в психологічний штопор. Ще як на зло Оля торкається мого минулого, згадує Рому (навіщо було про ту суку їй триндіти?). Говоримо про майбутні зимові канікули, про те, як можна буде провести вільний час. — Мені пора з'явитися додому. Оля одягнутою лягає на ліжко й думає, дивлячись у стелю. Пауза.
Пробую їй щось розповідати. Але відчуваю, що вона мене не слухає. Оля ще більше втухає, наче я вирушаю в кількарічне плавання.
Лежить на ліжку і дивиться на абажур, її обличчя виглядає засмученим. Здогадуюся чому. Вона боїться, що в моєму місті на мене чекає Рома, з острахом очікує того дня, коли я поїду. Вона переконана, що в наших стосунках ще далеко до фінішу. На цю тему мені не раз доводилося з нею говорити, наводити певні докази, врешті, нервувати й кричати, що це повна клініка про таке думати, що нема для цього ніяк підстав — лише мої скупі розповіді. Але все це мало допомагало. Ніколи б не подумав, уперше побачивши Олю, що це маленьке створіння — таке затяте й ревниве. Довелося відмовитися від поїздки додому, коли була така нагода у жовтні (з Харкова мікроавтобусом повертався мій далекий родич і пропонував їхати з ним); а тепер — напередодні зимової сесії і перших вакацій — вона шифрується ще більше і мене кумарить.
— Там — повний цвинтар, — заспокоюю її, говорячи про Рому, але сполохані оченята, здається, не зовсім вірять.
Зрештою, не все одно? Якщо дурепі, хочеться про це думати, то нехай. Чому я повинен себе парити такими дурницями?
У хаті страшний дубак. Розтоплюю грубку, кидаю оберемок газет і дерев'яні тріски, вони швидко спалахують і я додаю старі дошки. В чайник наливаю воду і ставлю на вогонь, що виривається з печі через круглий отвір. У холодній воді мию брудні чашки, опісля нашвидкоруч згрібаю з письмового стола книги й конспекти. Оля дістає мамині булочки, каже, що цього разу з абрикосовим варенням. Знову лягає на ліжко, закинувши руку за голову, ніби їй ліньки розмовляти чи займатися хатньою робою. Вона трохи дивно за мною спостерігає, бо її погляд притуплений, як у свіжомороженої риби. Така поведінка мене дратує, вдаю, що не звертаю на неї уваги, хоча знаю напевно — Оля чекає розради й пояснень. Але невдовзі починає марудитись, спершу бере й гортає книжки, здійнявшись й опершись на лівий лікоть, потім переглядає мої конспекти, наче в них є надзвичайна інформація, розглядає в них малюнки, які я створюю під час лекцій, коли в печінках сидять дурні предмети.
Несподівано каже:
— Ти мене не кинеш?
— Дурненька, посміхаюся після невеликої паузи, оскільки це запитання виявилося настільки наївним і дитячим, що я мало не розреготався.
— Олег…
— ?
— Олег, я боюсь… Підходжу до неї, хочу обійняти.
— Припини, — відсторонюється, ніби я їй неприємний.
У мене виникає божевільна ідея — божевільна, бо треба буде напрягти цілу купу народу, в першу чергу — батьків, — поїхати з Олею до мене додому. Кажу їй про це і вона на очах оживає, щоки наливаються рум'янцями.
Господи, вона ніби знову народилася!
— Ти запрошуєш?
— Да.
Пауза.
— Я вдячна тобі. А то думала…
— Що думала?
— Що ти зі мною… словом… просто так…
— «Просто так»?
— Як це сказати? Ну… що ти мене просто використовуєш… спиш і все…
— Да. Я з тобою сплю. І не тільки сплю. І що з того? Ти мені дорога. Розумієш? І цим усе сказано. Не має значення, чи ми одружимося. Головне — ми є одне в одного. Могло ж бути все зовсім не так! Як ти не розумієш?
Нарешті закипає чайник. Запарюю чай.
П'ємо мовчки. Мляво їмо булочки.
Мабуть, вона ревнує. Два контакти на стороні, які в мене були (одна сцикуха — її подруга, а інша — з іноземного факультету, одружена — ця не рахується), мабуть породили певні плітки; коли Оля заводить на цю тему розмову, влаштовуючи мені справжнісінький пресинг, я роблю ображено-тупий вираз обличчя й обурююся:
— Як ти можеш про мене таке думати? Невже ти вважаєш, що мені ще хтось потрібний? Мантелепи, які пускають ці плітки, тільки й чекають, щоб ми посварилися. А звідки ти знаєш, може одна з них хоче бути зі мною? Може вони кайфують від того, коли роблять комусь шкоду? Може вони хворі на голову? Ти маєш гарантії, що у них все нормально з психікою? А?
— Ні.
— То навіщо мене кумарити? Це ж зовсім гнила тема…
— Пробач, якщо я тебе образила, — каже вона.
— Найлегше сказати «пробач»… все це залишає на душі осад. Розумієш?
— Олег…
— Не перебивай! Пауза.
Вона зовсім втухає. Обережно беру її за руку, вона розгублено підводить голову, винувато дивиться.
— Олю, ми повинні одне одному довіряти. Розумієш? — тримаю її обличчя в руках і цілую в заплакані оченята.
— Да. Розумію.
Я не знаю, чи можна назвати літературою те, що пише Оля, але це неймовірно прозора, чиста поезія, в основному про нещасливе кохання й природу тіпа «усміхнене сонечко», «втомлена берізка». Інші дівчата пишуть в такому ж дусі. Одна з дуреп минулого разу читала нудну, довгу поему про ветерана війни, якому не виплачують пенсії, про те, як довго стоїть він у чергах за продуктами харчування. Я мало не заснув.
Більшість мантелеп, які відвідують студію, як я помітив, мають певні фізичні вади — товсті ноги, конячі щелепи, маленькі цицьки, одна навіть із потворною червоною плямою на правій щоці, хоча кілька сцикух (Олю також зараховую до цієї категорії), які з'являються зрідка, є привабливими і я трохи сумую, коли їх не застаю. Особливо сумно, коли нема білявої кішки з пронизливими очима, яка живе в общазі (треба буде неодмінно до неї під'їхати) — пише якусь сексуапьно-порнографічну беліберду, як вона вмивається в білих потоках живої речовини, як шкіряний спис пронизує її тривогу і т. д., від цього літстудійці-хлопчики неспокійно сидять у кріслах, а глухуватий керівник студії — шістдесятилітній доцент-пенсіонер — час від часу перепитує «га?».
Таку розкішну мантелепу гріх не натягнути. Коли вона йде, зухвало розгойдуючи своїм арсеналом, у собі відчуваєш певний землетрус.
Два місяці тому на студію прийшов незнайомий студент. Судячи з його зовнішнього вигляду — місцевий неформал, а насправді — суміш звичайного жлобства з нібито розкутим стилем, який показують деколи у совєцьких фільмах про молодь часів перебудови. Пригадую, він нагло завалив до аудиторії, глузливим поглядом із вогником виклику оглянув присутніх і розвалився на одному з крісел позаду усіх. Якби я зустрів його влітку, без сумніву, зламав би йому носа, але зараз тільки посміхаюся: дешева дерматинова курточка з заклепками, криво пришиті армійські лички, тризуб і червона зірка на лацканах, порвані кроси, які йому, мабуть, подарував старший брат, якому свого часу їх подарував старший сусід… словом, повний лох. Бідон би його обісцяв. Але це чудо горохове мене чомусь не дратує, а навпаки — ніби розважає.
Панкоша — так я його про себе називаю (не назву ж його Панком?) — пише вірші з матами і коли їх читає, то керівник студії хапається за серце і кричить до повного почервоніння. Дідок настільки впадає у раж, що вергає зі свого беззубого отвору на розпашілому обличчі громи й прокльони на сучасну українську літературу, кричить про здеградо-ване покоління, про безбожників і бездуховність.
— Як таке можна писати?!
З часом Панкоша почав мені подобатися ще більше. Звичайно — він повний даун. Але його присутність вносить певну розвагу в це царство ма-размів, яким є літературна студія з серйозними ти-пошами в великих, як ілюмінатори, окулярах, і потухлими, повільними мантелепами з українського філфаку. Засідання з Панкошею пожвавлюються: він пише довгу п'єсу про хробаків, що живуть у череві людини, про поїдання нирочок маленьких дітей — і всіх це шокує: пише про статеві збочення — і це шокує; пише про лесбійок — і фурор. Дівчата на нього гніваються й більша половина з них покинула студію.
— Це аморально! Непристойно! — обурюються деякі з них.
По закінченні студії виходимо в коридор, Оля погоджується йти на кілька годин до мене. Несподівано позаду нас опиняється Панкоша, він відводить мене вбік і пропонує пихнути, показуючи сірникову коробку, набиту травою. Я дивлюся на його позолочені передні зуби і кажу, що ніколи цього не пробував і що це мабуть шкідливо. Певну мить, проте, вагаюся, але гору бере елементарна думка: звідки цей крейзі може дістати нормальний план? йому, мабуть, повне фуфло підсунули, з яким бігає по університету й бла-тує, тіпа — дивіться, який я серйозний пацан.
— Ти що!? Попробуй, — наполягає він. — Вирвався з дому — відривайся!
Пауза.
— Тебе вдома у клітці тримали? — запитую в нього, але Панкоша, певно, не розуміє і віддаляється.
Виходимо з університету, на вулиці вечоріє.
Падає тихий, ніжний сніг.
Проходимо повз невеликий продовольчий магазинчик. Для Мафії Оля купує літру молока в пакеті.
Добре, що сьогодні вона може в мене посидіти трішки довше, бо завтра субота і не треба зранку пхатися на лекції. По дорозі вона розпитує про мої враження від її останніх віршів. Не знаю, що на це сказати, бо поезія для мене — дуже туманна й необов'язкова область. Кажу їй, щоб менше говорила, бо повітря морозяне — можна застудити горло, але Оля не зважає й продовжує діставати мене.
— А ти можеш писати на інші теми? — нагинаюся й хапаю пригорщу снігу, ліплю сніжку й кидаю, не дивлячись в її бік.
— Не зрозуміла? — злегка холоднуватим голосом перепитує.
— Ну, уникати писати про любов там чи щось подібне, — кажу їй і їм свіжий сніг.
— Що ти робиш? У снігу багато бруду!
— Не помру, — дивлюся на неї. — Ти не відповіла…
— А?
— ?
— Не знаю. Просто… просто мені здається, що поезія — це якраз про любов!
Пауза.
— Не знаю. Я влітку Данте читав. Читала? —Ні.
— В нього — про все.
— Про все? — здивовано дивиться на мене. —Да.
— А в нас — не про все?
— Ні, — кажу трохи здавлено, боюся її образити, хоча, чорт би її побрав, вона вже ображається, бо за лічені секунди змінюється на обличчі й дивиться собі під ноги, так, наче мене більше немає поряд.
Оля замовкає і я розумію, що вона, здається, на мене дуже серйозно гниє. Сто разів мені казали старші люди — ніколи не говори їм правди. От бовдур…
Беру її мляву долоню, але вона не відповідає на мій потиск взаємністю.
— Я не сказав, що мені це не сподобалося. Просто…
— Що «просто»? — промовляє вона так, наче я її загнав у глухий кут і їй нічого не залишається, як тільки нападати.
— Просто всі ваші поезії дуже схожі. Крім любові є ще віра, розлука, що ще? — секс, скажімо, смерть, радість, роди, врешті, війна, різанина чи ненависть. Розумієш? Ти рок-музику слухаєш?
—Ні.
— А шкода. Мені колись принесли переклади пісень кількох англійських груп — там багато такого, у що я дотепер не можу в'їхати.
Залишок дороги долаємо мовчки, слухаючи, як під нашими ногами рипить сніг. Коли ми врешті приходимо, я наливаю кішці в невелику брудну миску молока. Мафія — невдячна тварюка, флегматично хлебтає цей щедрий подарунок і більше до молока не підходить, а на свою благодійницю навіть не звертає уваги. Кішка знає собі ціну і нічого тут не скажеш. Нахабна, як бегемот: вимагає, аби на нічліг пускав до хати (мабуть, бідолашній, холодно), у цьому нічого поганого нема, але вона любить біля п'ятої ранку крутитися поруч мене й бурчати, як трактор; за це доводиться кидати в неї тапочком. Умикаю настільну лампу, яка кволо освітлює морок. Розмова з Олею про її дебільну поезію конкретно посадила нам обом настрій. Усі мої спроби розвеселити марні — наче вона потрапила в психологічний штопор. Ще як на зло Оля торкається мого минулого, згадує Рому (навіщо було про ту суку їй триндіти?). Говоримо про майбутні зимові канікули, про те, як можна буде провести вільний час. — Мені пора з'явитися додому. Оля одягнутою лягає на ліжко й думає, дивлячись у стелю. Пауза.
Пробую їй щось розповідати. Але відчуваю, що вона мене не слухає. Оля ще більше втухає, наче я вирушаю в кількарічне плавання.
Лежить на ліжку і дивиться на абажур, її обличчя виглядає засмученим. Здогадуюся чому. Вона боїться, що в моєму місті на мене чекає Рома, з острахом очікує того дня, коли я поїду. Вона переконана, що в наших стосунках ще далеко до фінішу. На цю тему мені не раз доводилося з нею говорити, наводити певні докази, врешті, нервувати й кричати, що це повна клініка про таке думати, що нема для цього ніяк підстав — лише мої скупі розповіді. Але все це мало допомагало. Ніколи б не подумав, уперше побачивши Олю, що це маленьке створіння — таке затяте й ревниве. Довелося відмовитися від поїздки додому, коли була така нагода у жовтні (з Харкова мікроавтобусом повертався мій далекий родич і пропонував їхати з ним); а тепер — напередодні зимової сесії і перших вакацій — вона шифрується ще більше і мене кумарить.
— Там — повний цвинтар, — заспокоюю її, говорячи про Рому, але сполохані оченята, здається, не зовсім вірять.
Зрештою, не все одно? Якщо дурепі, хочеться про це думати, то нехай. Чому я повинен себе парити такими дурницями?
У хаті страшний дубак. Розтоплюю грубку, кидаю оберемок газет і дерев'яні тріски, вони швидко спалахують і я додаю старі дошки. В чайник наливаю воду і ставлю на вогонь, що виривається з печі через круглий отвір. У холодній воді мию брудні чашки, опісля нашвидкоруч згрібаю з письмового стола книги й конспекти. Оля дістає мамині булочки, каже, що цього разу з абрикосовим варенням. Знову лягає на ліжко, закинувши руку за голову, ніби їй ліньки розмовляти чи займатися хатньою робою. Вона трохи дивно за мною спостерігає, бо її погляд притуплений, як у свіжомороженої риби. Така поведінка мене дратує, вдаю, що не звертаю на неї уваги, хоча знаю напевно — Оля чекає розради й пояснень. Але невдовзі починає марудитись, спершу бере й гортає книжки, здійнявшись й опершись на лівий лікоть, потім переглядає мої конспекти, наче в них є надзвичайна інформація, розглядає в них малюнки, які я створюю під час лекцій, коли в печінках сидять дурні предмети.
Несподівано каже:
— Ти мене не кинеш?
— Дурненька, посміхаюся після невеликої паузи, оскільки це запитання виявилося настільки наївним і дитячим, що я мало не розреготався.
— Олег…
— ?
— Олег, я боюсь… Підходжу до неї, хочу обійняти.
— Припини, — відсторонюється, ніби я їй неприємний.
У мене виникає божевільна ідея — божевільна, бо треба буде напрягти цілу купу народу, в першу чергу — батьків, — поїхати з Олею до мене додому. Кажу їй про це і вона на очах оживає, щоки наливаються рум'янцями.
Господи, вона ніби знову народилася!
— Ти запрошуєш?
— Да.
Пауза.
— Я вдячна тобі. А то думала…
— Що думала?
— Що ти зі мною… словом… просто так…
— «Просто так»?
— Як це сказати? Ну… що ти мене просто використовуєш… спиш і все…
— Да. Я з тобою сплю. І не тільки сплю. І що з того? Ти мені дорога. Розумієш? І цим усе сказано. Не має значення, чи ми одружимося. Головне — ми є одне в одного. Могло ж бути все зовсім не так! Як ти не розумієш?
Нарешті закипає чайник. Запарюю чай.
П'ємо мовчки. Мляво їмо булочки.
Мабуть, вона ревнує. Два контакти на стороні, які в мене були (одна сцикуха — її подруга, а інша — з іноземного факультету, одружена — ця не рахується), мабуть породили певні плітки; коли Оля заводить на цю тему розмову, влаштовуючи мені справжнісінький пресинг, я роблю ображено-тупий вираз обличчя й обурююся:
— Як ти можеш про мене таке думати? Невже ти вважаєш, що мені ще хтось потрібний? Мантелепи, які пускають ці плітки, тільки й чекають, щоб ми посварилися. А звідки ти знаєш, може одна з них хоче бути зі мною? Може вони кайфують від того, коли роблять комусь шкоду? Може вони хворі на голову? Ти маєш гарантії, що у них все нормально з психікою? А?
— Ні.
— То навіщо мене кумарити? Це ж зовсім гнила тема…
— Пробач, якщо я тебе образила, — каже вона.
— Найлегше сказати «пробач»… все це залишає на душі осад. Розумієш?
— Олег…
— Не перебивай! Пауза.
Вона зовсім втухає. Обережно беру її за руку, вона розгублено підводить голову, винувато дивиться.
— Олю, ми повинні одне одному довіряти. Розумієш? — тримаю її обличчя в руках і цілую в заплакані оченята.
— Да. Розумію.
9
Згадую їхні імена: Тюля, Булавка, Мишка, Бідон, Циркуль, Рома… згадую ці слова і вони нічого суттєвого не говорять. Я майже забув людей, яких раніше знав під цими іменами; вони здаються тепер такими ж випадковими істотами, як пасажири в купе, з якими деколи змушений їхати. Дедалі рідше бачу їх у спогадах, навіть коли прагну пригадати той чи інший епізод зі спільного життя, таке враження, наче вони назавжди покидають мою пам'ять, а коли й на мить повертаються, — то схожі більше на невиразних привидів, аніж на реальних людей, з якими безтурботно проводив дні юності.
Не уявляю, про що би зараз розмовляв, наприклад, із Булавкою, якби з ним випадково зустрівся на вулиці.
Думаю про час, проведений тут. Мене нудить від моєї групи, більшість якої — дівчата із навколишніх сіл та хуторів. Від них так смердить потом і менструацією, а ще погано помитими стопами-вставками до туфель, що не можу знаходитися з ними в приміщенні більше ніж годину, тому змушений тікати з лекцій, бо в аудиторії сидіти всі пари — це концтабір.
Зараз — на початку зими — трохи легше й у приміщеннях повітря свіжіше, оскільки через холод (ректор-жлоб не виділяє кошти на опалення, економить, козел) дівчата майже не скидають верхнього одягу і неприємні запахи не такі гострі, вони менше заповнюють приміщення і від них можна врятуватися, якщо сісти в кінці біля вікна і завбачливо відчинити кватирку.
Уже кілька місяців читаю «Метафізику» Арістотеля, яку мені подарував колись у машині Васі Булавки Тюля. Цей дядя-філософ так серйозно грузить, що я беруся за цю невдячну справу зрідка, коли зовсім нудно, натомість, читаю «простішу» — історичну та художню літературу. За те, що ношуся з томиком Арістотеля, одногрупниці дивляться на мене, як на повного придурка. Звичайно — вони ж читають Кінга і цю беліберду, яку пише, здається, Марініна.
Не уявляю, про що би зараз розмовляв, наприклад, із Булавкою, якби з ним випадково зустрівся на вулиці.
Думаю про час, проведений тут. Мене нудить від моєї групи, більшість якої — дівчата із навколишніх сіл та хуторів. Від них так смердить потом і менструацією, а ще погано помитими стопами-вставками до туфель, що не можу знаходитися з ними в приміщенні більше ніж годину, тому змушений тікати з лекцій, бо в аудиторії сидіти всі пари — це концтабір.
Зараз — на початку зими — трохи легше й у приміщеннях повітря свіжіше, оскільки через холод (ректор-жлоб не виділяє кошти на опалення, економить, козел) дівчата майже не скидають верхнього одягу і неприємні запахи не такі гострі, вони менше заповнюють приміщення і від них можна врятуватися, якщо сісти в кінці біля вікна і завбачливо відчинити кватирку.
Уже кілька місяців читаю «Метафізику» Арістотеля, яку мені подарував колись у машині Васі Булавки Тюля. Цей дядя-філософ так серйозно грузить, що я беруся за цю невдячну справу зрідка, коли зовсім нудно, натомість, читаю «простішу» — історичну та художню літературу. За те, що ношуся з томиком Арістотеля, одногрупниці дивляться на мене, як на повного придурка. Звичайно — вони ж читають Кінга і цю беліберду, яку пише, здається, Марініна.