Як не дивно, в цьому місті нема що робити: я лише спілкуюся з Олею або читаю. Зі мною навчається багато вузьколобих, вони ходять по університету купками по п'ять-шість чоловік, голосно регочуть, кричать в коридорах і матюкаються. Особливо люблять вони юрмитися у туалетах, де збираються на перервах, курять дешеві цигарки й плюють на підлогу.
Люблю, коли до мене додому приходить Оля зі своїми одногрупницями. Взагалі, з філологами — цікавіше, вони не такі тупі, як історики: розкуті, бадьорі й інтелектуально розвинутіші. Коли в мене перебої з хавчиком, я запрошую Олю з подругами в гості. Мантелепи, більшість із яких місцеві, зносять у моє лігво домашні страви — мариновані гриби, помідори, деруни з картоплі чи котлети, різноманітні салати, деколи смажені курячі стегенця, лимони, яблука, оливки, голландський сир, дрогобицьку ковбасу (яка смакота — ням-нямі),а ще біле або червоне вино — і ми часто робимо гучні застілля, під час яких вони багато говорять на інтелектуальні теми.
Марго — симпатична сцикуха з групи Олі — ще з жовтня на мене накинула оком і коли б я не виходив на перекур, вона не втрачала зручний момент — тут як тут. Звичайно, увага до мене — приємна фішка; одного разу, здається ще восени, коли було бабине літо, виявив слабкість і дав їй поссати за хатою, але вона це робила незграбно, тому я просто натягнув її стоячи. У мене тоді був такий мандраж, бо якби помітили, що нас нема і почали шукати, то невідомо, чим би все скінчилося. Ця мантелепа ще кілька разів приходила до мене посеред дня і я добряче полірував у її розкішному тілі свою торпеду. Скоро все припинилося, бо на моєму маленькому другові вискочила бородавка, через що я ходив наче сам не свій: у цей час якраз поволі капітулював неприступний бастіон Олі — вона вже сама мене прагнула без особливих штурмів з мого боку, а я мусив накладати на свій болт болгарську мазь, яку мені приписав на трипдачі лікар, до речі, мій земляк (такі зв'язки потрібні); він мене ще застеріг, щоб я був дуже обережним, бо по нашому університеті багато біди гуляє: «ти ж сам знаєш, встромити — завжди легко». Оля дивувалася, чому я вже два тижні її уникаю, чому не залишаємось наодинці. Коли клята бородавка засохла й відвалися, я знову взявся за обробку Олі, а від тієї хвойди Марго намагаюся триматися на відстані, бо не дай Боже… ще дізнається моя маленька…
У мойому барлозі минають прекрасні вечори. Подружки Олі помітно змінюються — кілька з них почали курити, пити міцні напої (на коньяк поки нема бабок, тому практикують водочкою), а деякі стали зовсім легковажними і трішки розпущеними (общага, однако, впливає). Грубку добряче розпалюю тільки в тих випадках, коли приходять вони. Через зимовий холод сплю одягнутим у светрі й спортивній шапці, зранку мій ніс, який залишається єдиним «неодягнутим» органом тіла — синій, як шнобель у пияка. Підкидаю дрова, хата за кілька годин добряче прогрівається (тепла вистачить аж до ранку), прикурюю й слухаю їхні голоси. Деякі з дівчат голосно читають вірші, я уважно вникаю у слова, але через думки ніяк не можу зосередитися. Мені подобається бути з ними. Вони говорять про сучасну літературу, сперечаються, раптом кличуть мене. Я викидаю недопалок і сідаю між ними. Одна з них, — здається, Марійка (моя дурнувата звичка забувати імена колись підведе) — несподівано запитує:
— А що ти читаєш?
Не знаю, що їй сказати. Виправдовуюсь: на превеликий жаль, мало обізнаний із сучасною літературою, бо люблю середні віки. Що я читав? З поезії — лише «Божественну комедію» Данте (таке можна написати тільки добряче дьорнувши — думаю про себе).
— Ми це будемо проходити на третьому курсі, — каже одна зі сцикух і трохи дивно дивиться на мене. Я вмикаю легку повільну музику, запалюю свічки. Танцюю з ними по черзі, від кожної пахне парфумами: солодкими, гострими, насиченими, геть негодящими. Від цього болить голова. Коли вони нарешті вирішують звалювати, я відчиняю вікна — аби провітрити помешкання, бо не люблю спати в приміщенні із «післязастільними» запахами. Проводжаю дівчат на центральну площу, де вони розповзаються по своїх барлогах, сідаю з Олею в автобус і ми їдемо до неї.
— На Новий рік ти поїдеш? — запитує вона зі смутком.
— Ми вже про це говорили…
— Так ти не передумав? — захоплено вигукує.
— Ні.
Вона притискається до мене щокою, я відчуваю, яка вона холодна від морозу, хочеться, щоб автобус їхав якомога довше. Оля розповідає, які страви готуватиме на свято. Ми рівно дихаємо, випускаючи з носа пару. Це мене трохи смішить і я кажу, що ми схожі на двох маленьких дракончиків.
10
11
12
13
Люблю, коли до мене додому приходить Оля зі своїми одногрупницями. Взагалі, з філологами — цікавіше, вони не такі тупі, як історики: розкуті, бадьорі й інтелектуально розвинутіші. Коли в мене перебої з хавчиком, я запрошую Олю з подругами в гості. Мантелепи, більшість із яких місцеві, зносять у моє лігво домашні страви — мариновані гриби, помідори, деруни з картоплі чи котлети, різноманітні салати, деколи смажені курячі стегенця, лимони, яблука, оливки, голландський сир, дрогобицьку ковбасу (яка смакота — ням-нямі),а ще біле або червоне вино — і ми часто робимо гучні застілля, під час яких вони багато говорять на інтелектуальні теми.
Марго — симпатична сцикуха з групи Олі — ще з жовтня на мене накинула оком і коли б я не виходив на перекур, вона не втрачала зручний момент — тут як тут. Звичайно, увага до мене — приємна фішка; одного разу, здається ще восени, коли було бабине літо, виявив слабкість і дав їй поссати за хатою, але вона це робила незграбно, тому я просто натягнув її стоячи. У мене тоді був такий мандраж, бо якби помітили, що нас нема і почали шукати, то невідомо, чим би все скінчилося. Ця мантелепа ще кілька разів приходила до мене посеред дня і я добряче полірував у її розкішному тілі свою торпеду. Скоро все припинилося, бо на моєму маленькому другові вискочила бородавка, через що я ходив наче сам не свій: у цей час якраз поволі капітулював неприступний бастіон Олі — вона вже сама мене прагнула без особливих штурмів з мого боку, а я мусив накладати на свій болт болгарську мазь, яку мені приписав на трипдачі лікар, до речі, мій земляк (такі зв'язки потрібні); він мене ще застеріг, щоб я був дуже обережним, бо по нашому університеті багато біди гуляє: «ти ж сам знаєш, встромити — завжди легко». Оля дивувалася, чому я вже два тижні її уникаю, чому не залишаємось наодинці. Коли клята бородавка засохла й відвалися, я знову взявся за обробку Олі, а від тієї хвойди Марго намагаюся триматися на відстані, бо не дай Боже… ще дізнається моя маленька…
У мойому барлозі минають прекрасні вечори. Подружки Олі помітно змінюються — кілька з них почали курити, пити міцні напої (на коньяк поки нема бабок, тому практикують водочкою), а деякі стали зовсім легковажними і трішки розпущеними (общага, однако, впливає). Грубку добряче розпалюю тільки в тих випадках, коли приходять вони. Через зимовий холод сплю одягнутим у светрі й спортивній шапці, зранку мій ніс, який залишається єдиним «неодягнутим» органом тіла — синій, як шнобель у пияка. Підкидаю дрова, хата за кілька годин добряче прогрівається (тепла вистачить аж до ранку), прикурюю й слухаю їхні голоси. Деякі з дівчат голосно читають вірші, я уважно вникаю у слова, але через думки ніяк не можу зосередитися. Мені подобається бути з ними. Вони говорять про сучасну літературу, сперечаються, раптом кличуть мене. Я викидаю недопалок і сідаю між ними. Одна з них, — здається, Марійка (моя дурнувата звичка забувати імена колись підведе) — несподівано запитує:
— А що ти читаєш?
Не знаю, що їй сказати. Виправдовуюсь: на превеликий жаль, мало обізнаний із сучасною літературою, бо люблю середні віки. Що я читав? З поезії — лише «Божественну комедію» Данте (таке можна написати тільки добряче дьорнувши — думаю про себе).
— Ми це будемо проходити на третьому курсі, — каже одна зі сцикух і трохи дивно дивиться на мене. Я вмикаю легку повільну музику, запалюю свічки. Танцюю з ними по черзі, від кожної пахне парфумами: солодкими, гострими, насиченими, геть негодящими. Від цього болить голова. Коли вони нарешті вирішують звалювати, я відчиняю вікна — аби провітрити помешкання, бо не люблю спати в приміщенні із «післязастільними» запахами. Проводжаю дівчат на центральну площу, де вони розповзаються по своїх барлогах, сідаю з Олею в автобус і ми їдемо до неї.
— На Новий рік ти поїдеш? — запитує вона зі смутком.
— Ми вже про це говорили…
— Так ти не передумав? — захоплено вигукує.
— Ні.
Вона притискається до мене щокою, я відчуваю, яка вона холодна від морозу, хочеться, щоб автобус їхав якомога довше. Оля розповідає, які страви готуватиме на свято. Ми рівно дихаємо, випускаючи з носа пару. Це мене трохи смішить і я кажу, що ми схожі на двох маленьких дракончиків.
10
Зранку отримую лист від Бідона, який для мене стає несподіванкою. З перших же слів — «Професор, привіт» — у мене починається мігреневий настрій і хочеться вити. Він пише, що адресу дістав у Маман, що вона за мене дуже переживає і не знає, як я даю собі раду серед чужих людей. Радісно й натхненно, щоправда з жахливими граматичними та стилістичними помилками, повідомляє про своє одруження з Романною, називає себе «найщасливіиюю людиною в нашій країні», бо «має все необхідне для життя».
Що означає: мати все необхідне для життя? Невже можна знати, що «необхідно»?
Бідон ділиться своїми планами на майбутнє, видно, що з нього вийде комерсант чи підприємець (гроші ніколи його не цуралися).
Отже, Рома з ним.
…(!!!).
Я заплющую очі і нічого не бачу… Хочу уявити обличчя Роми, але нічого не виходить. Сиджу на ліжку, як відморожений, лише ліниво повзу очима по предметах кімнати і нічого не думаю, наче в голові моїй — повне спустошення — без кольорів, без думок, без контурів — нічого виразного. Кілька разів перечитую цей безглуздий лист і шукаю відповідь на запитання «чому?».
«У нас скоро буде дитина. Рома дуже щаслива».
Вона дуже щаслива!
Звечора йду на телеграф, кілька разів набираю номер Роми, але в неї зайнято. Одного разу — ще на початку листопада — я телефонував до неї у суботу і вона підняла слухавку. «Алло?», «алло?», «говоріть» — чув її голос, але так і не наважився розпочати розмову, і врешті — гудки.
Виходжу з приміщення, в найближчому кіоску купую пиво й сідаю на лавці в невеликому парку біля Миколаївського собору. Згадую нас, але її не бачу. Те, що в моїх спогадах має бути на її місці, більше схоже на порожню, тьмяну оболонку з ледве зримими контурами Роми. Це навіть не спогад про людину, а спогад про неприємну пляму, яка мені до тепер ще трохи болить. Повз мене проходить гурт сцикух (о такій порі вони сповзаються. наче таргани, в міський будинок культури на скачки), шумлять і невдовзі знову покидають мою тишу. Я залишаюся на місці і не знаю, скільки часу вже тут сиджу. Повертаюся на телеграф, стовбичу у черзі — підвалило кілька студентів. Черга поволі розсмоктується, нарешті мені дають номерок на телефонну кабіну. Набираю, йдуть гудки виклику.
«Алло» — чую жіночий голос, але через шум не можу зрозуміти хто говорить.
«Добрий вечір. Будьте ласкаві, покличте Рому».
«Це я».
«Привіт», — ледве видавлюю й одразу згнічуюсь, бо мене наче проймає морозом. Я ніколи не думав, що наша розмова після розлуки може так розхвилювати.
«Хто це?»
«Олег».
«Ти?»
«Як поживаєш?»
«Добре, що ти зателефонував, — перебиває мене бадьорим і ніби захопленим голосом, — я маю тобі сказати одну новину».
«Да? Давай».
«Словом… як би це сказати? Ну… тільки ти не переживай…»
«Не переживати?»
«Да! Я… я… Олег, я не знаю, від кого у мене буде дитина».
«???» — від цих слів відчуваю мороз по шкірі.
Шєт!
Шєт! Шєт! Шєт!
Звідки на світі беруться такі потвори, що вриваються в наші життя, наче торнадо на узбережжя Америки? Що це за диявольські жарти? Я ж із нею закрив усі файли?
«Я вже на шостому. Доганяєш?»
«Да… тобто… — ні» — мій голос тремтить, наче перелякана дитина.
«Ти особливо не шифруйся. Я рахувала дні, прикидала, словом, ти — можеш бути батьком. Хочеш бути батьком? — регоче вона і додає, — Олег, хочеш? Чи, може, слабо?»
Пауза.
«Чого мовчиш? Боїшся?» — сміється вона.
«Я навіть не знаю…»
«Дурник, не бійся. Хай це буде наша маленька таємниця», — знову сміється вона; в мене таке враження, що в неї поїхала планка, — баби деколи здатні втрачати здоровий глузд і нести повну лажу, поки в їхніх мозках все не стане на свої місця.
…наша маленька таємниця… — пересихає мені в горлі.
Ми ще трохи розмовляємо, певно, вона сама вдома, бо трохи кокетує, поводиться розкуто, згадує окремі епізоди з нашого інтимного життя, навіть мого маленького друга, як він її завжди слухав і виконував усі накази.
Прощаючись вона несподівано каже:
«А знаєш, я рада, що дитина буде твоя». І кидає слухавку.
Господи…
Додому повертаюся вбитим: мене щойно викрутили, як випрані штани.
На тарілці кілька днів лежать булочки, які принесла Оля. Ними можна забивати в стінку цвяхи. І як людям не набридає щодня пекти булочки? Від цього ж може поїхати дах…
Мляво повечерявши (яєчня так і не полізла в пельку), знову перечитую Бідонового листа. Там, де він пише про майбутню дитину, намагаюся телефонну розмову з Ромою не згадувати.
«О, Булавка поступив у Київський універ на юридичний — вчиться заочно, він тепер тусується з Карбюратором і Петром Кінконгом, Карбюратора кілька місяців тому мали за якусь херню посадити, так дядько Басі його відмазав. Уявляєш ?»
Видно, що в житті Булавки наперед все передбачено і жодних збоїв не буде. Цікаво, що з нього буде через двадцять-тридцять років, коли повмирають його срані родичі, які зараз мають вплив на людей?
«Що в нас ще нового? Булавка тепер у мійбік навіть не дивиться, гнида. Недавно він мені таке сказав! Олег, прошу тебе СПАЛИТИ ЦЬОГО ЛИСТА. Булавка сказав, що «наш» труп один із його серйозних родичів списав на трьох бандюків із Дніпропетровська, які тоді шуміли і багатьом заважали. Шариш, яка тема? О! Мало не забув. Я лежав у лікарні, мене виловили ті негідники Вареного і зламали кілька ребер і праву руку. Мене ще ніколи в житті так не били, аж. образливо. У Роми від цього мало нервовий стрес не трапився, так за мене бідолашна перелякалася».
Неприємне почуття ностальгії заповнює душу і від цього кидає у відчай. Виходжу у сіні, беру відра і йду викручувати з криниці воду. З чорної круглої прірви виринає відро на мотузці, хапаю його руками і мене одразу проймає холод, мокрі пальці дерев'яніють. У хаті сідаю біля грубки й гріюся. Сполоснувши лице криничною крижаною водою, знову сідаю за листа.
«У Мишки дах поїхав, вона тепер у Свідках Єгови. Карбюратор за те, що вона підкинула йому сифак, страшно її побив. Вона заявила на нього в суд, але Вася, цей смердючий козел, її так зашугав, що вона забрала заяву. Матір Циркуля (тьотю Оксану пам'ятаєш?) паралізувало, кажуть все через нерви і смерть сина».
Пропадає настрій. Вася, який не знає таблиці множення, тепер буде юристом. Непогано. Далі Бідон пише, що купив у горах біля Микуличина невеличку пасіку і хоче влаштувати приватне підприємство, налагодити торгівлю медом і прополісом.
Рома з ним не пропаде — цілеспрямований типоша.
Не можу читати, ховаю листа.
Я хочу плакати.
Просто — як усі нормальні люди. Плакати.
Недаремно Оля деколи запитує, чому сумний.
А й справді — чому? Невже я ще люблю Рому? Невже боляче втрачати чи усвідомлювати те, що вона зараз з іншим?
Недаремно Оля деколи плаче, коли думає про моє минуле.
Більше нічого їй не розповідати, нічого!
Хоча в неї дуже добре розвинена інтуїція.
Вона бачить мене як облупленого.
Що означає: мати все необхідне для життя? Невже можна знати, що «необхідно»?
Бідон ділиться своїми планами на майбутнє, видно, що з нього вийде комерсант чи підприємець (гроші ніколи його не цуралися).
Отже, Рома з ним.
…(!!!).
Я заплющую очі і нічого не бачу… Хочу уявити обличчя Роми, але нічого не виходить. Сиджу на ліжку, як відморожений, лише ліниво повзу очима по предметах кімнати і нічого не думаю, наче в голові моїй — повне спустошення — без кольорів, без думок, без контурів — нічого виразного. Кілька разів перечитую цей безглуздий лист і шукаю відповідь на запитання «чому?».
«У нас скоро буде дитина. Рома дуже щаслива».
Вона дуже щаслива!
Звечора йду на телеграф, кілька разів набираю номер Роми, але в неї зайнято. Одного разу — ще на початку листопада — я телефонував до неї у суботу і вона підняла слухавку. «Алло?», «алло?», «говоріть» — чув її голос, але так і не наважився розпочати розмову, і врешті — гудки.
Виходжу з приміщення, в найближчому кіоску купую пиво й сідаю на лавці в невеликому парку біля Миколаївського собору. Згадую нас, але її не бачу. Те, що в моїх спогадах має бути на її місці, більше схоже на порожню, тьмяну оболонку з ледве зримими контурами Роми. Це навіть не спогад про людину, а спогад про неприємну пляму, яка мені до тепер ще трохи болить. Повз мене проходить гурт сцикух (о такій порі вони сповзаються. наче таргани, в міський будинок культури на скачки), шумлять і невдовзі знову покидають мою тишу. Я залишаюся на місці і не знаю, скільки часу вже тут сиджу. Повертаюся на телеграф, стовбичу у черзі — підвалило кілька студентів. Черга поволі розсмоктується, нарешті мені дають номерок на телефонну кабіну. Набираю, йдуть гудки виклику.
«Алло» — чую жіночий голос, але через шум не можу зрозуміти хто говорить.
«Добрий вечір. Будьте ласкаві, покличте Рому».
«Це я».
«Привіт», — ледве видавлюю й одразу згнічуюсь, бо мене наче проймає морозом. Я ніколи не думав, що наша розмова після розлуки може так розхвилювати.
«Хто це?»
«Олег».
«Ти?»
«Як поживаєш?»
«Добре, що ти зателефонував, — перебиває мене бадьорим і ніби захопленим голосом, — я маю тобі сказати одну новину».
«Да? Давай».
«Словом… як би це сказати? Ну… тільки ти не переживай…»
«Не переживати?»
«Да! Я… я… Олег, я не знаю, від кого у мене буде дитина».
«???» — від цих слів відчуваю мороз по шкірі.
Шєт!
Шєт! Шєт! Шєт!
Звідки на світі беруться такі потвори, що вриваються в наші життя, наче торнадо на узбережжя Америки? Що це за диявольські жарти? Я ж із нею закрив усі файли?
«Я вже на шостому. Доганяєш?»
«Да… тобто… — ні» — мій голос тремтить, наче перелякана дитина.
«Ти особливо не шифруйся. Я рахувала дні, прикидала, словом, ти — можеш бути батьком. Хочеш бути батьком? — регоче вона і додає, — Олег, хочеш? Чи, може, слабо?»
Пауза.
«Чого мовчиш? Боїшся?» — сміється вона.
«Я навіть не знаю…»
«Дурник, не бійся. Хай це буде наша маленька таємниця», — знову сміється вона; в мене таке враження, що в неї поїхала планка, — баби деколи здатні втрачати здоровий глузд і нести повну лажу, поки в їхніх мозках все не стане на свої місця.
…наша маленька таємниця… — пересихає мені в горлі.
Ми ще трохи розмовляємо, певно, вона сама вдома, бо трохи кокетує, поводиться розкуто, згадує окремі епізоди з нашого інтимного життя, навіть мого маленького друга, як він її завжди слухав і виконував усі накази.
Прощаючись вона несподівано каже:
«А знаєш, я рада, що дитина буде твоя». І кидає слухавку.
Господи…
Додому повертаюся вбитим: мене щойно викрутили, як випрані штани.
На тарілці кілька днів лежать булочки, які принесла Оля. Ними можна забивати в стінку цвяхи. І як людям не набридає щодня пекти булочки? Від цього ж може поїхати дах…
Мляво повечерявши (яєчня так і не полізла в пельку), знову перечитую Бідонового листа. Там, де він пише про майбутню дитину, намагаюся телефонну розмову з Ромою не згадувати.
«О, Булавка поступив у Київський універ на юридичний — вчиться заочно, він тепер тусується з Карбюратором і Петром Кінконгом, Карбюратора кілька місяців тому мали за якусь херню посадити, так дядько Басі його відмазав. Уявляєш ?»
Видно, що в житті Булавки наперед все передбачено і жодних збоїв не буде. Цікаво, що з нього буде через двадцять-тридцять років, коли повмирають його срані родичі, які зараз мають вплив на людей?
«Що в нас ще нового? Булавка тепер у мійбік навіть не дивиться, гнида. Недавно він мені таке сказав! Олег, прошу тебе СПАЛИТИ ЦЬОГО ЛИСТА. Булавка сказав, що «наш» труп один із його серйозних родичів списав на трьох бандюків із Дніпропетровська, які тоді шуміли і багатьом заважали. Шариш, яка тема? О! Мало не забув. Я лежав у лікарні, мене виловили ті негідники Вареного і зламали кілька ребер і праву руку. Мене ще ніколи в житті так не били, аж. образливо. У Роми від цього мало нервовий стрес не трапився, так за мене бідолашна перелякалася».
Неприємне почуття ностальгії заповнює душу і від цього кидає у відчай. Виходжу у сіні, беру відра і йду викручувати з криниці воду. З чорної круглої прірви виринає відро на мотузці, хапаю його руками і мене одразу проймає холод, мокрі пальці дерев'яніють. У хаті сідаю біля грубки й гріюся. Сполоснувши лице криничною крижаною водою, знову сідаю за листа.
«У Мишки дах поїхав, вона тепер у Свідках Єгови. Карбюратор за те, що вона підкинула йому сифак, страшно її побив. Вона заявила на нього в суд, але Вася, цей смердючий козел, її так зашугав, що вона забрала заяву. Матір Циркуля (тьотю Оксану пам'ятаєш?) паралізувало, кажуть все через нерви і смерть сина».
Пропадає настрій. Вася, який не знає таблиці множення, тепер буде юристом. Непогано. Далі Бідон пише, що купив у горах біля Микуличина невеличку пасіку і хоче влаштувати приватне підприємство, налагодити торгівлю медом і прополісом.
Рома з ним не пропаде — цілеспрямований типоша.
Не можу читати, ховаю листа.
Я хочу плакати.
Просто — як усі нормальні люди. Плакати.
Недаремно Оля деколи запитує, чому сумний.
А й справді — чому? Невже я ще люблю Рому? Невже боляче втрачати чи усвідомлювати те, що вона зараз з іншим?
Недаремно Оля деколи плаче, коли думає про моє минуле.
Більше нічого їй не розповідати, нічого!
Хоча в неї дуже добре розвинена інтуїція.
Вона бачить мене як облупленого.
11
Новий рік я зустрічав без Олі — вона захворіла і лежала вдома з температурою, а я пішов в общагу до знайомих.
Те, що там було, — майже не пригадую, лише складаю до купи розповіді різних людей: я сидів за кількома столами, в різних компаніях, з якими добряче пив; потім обстругав сходи між сьомим і дев'ятим поверхом, обстругав блок знайомих сци-кух (мабуть, до однієї з них просився на нічліг); з таксомату на першому поверсі телефонував готовим у дим до Олі, відірвав слухавку і товк нею по голові якогось типошу, який зустрівся мені вночі на сходах. Потім мене накрило ще більше: в кімнаті свого одногрупника, в одній із тумбочок я знайшов поліетиленовий пакет із гречкою і пішов по кімнатах засівати студентів, вриваючись на незнайомі застілля і осипаючи голови присутніх крупою; мене заспокоювала ціла зграя приятелів, забрали в одну з кімнат, роздягнули, запхали під душ і поклали спати.
Олі батьки дали згоду на мою пропозицію поїхати з їхньою донькою до мене додому на зимові канікули. По телефону я повідомив Маман, що б вона готувалася, по її голосу зрозумів, що вона зраділа і водночас занепокоїлася.
«Чому ти сумна?» — майже кричу в слухавку, бо на лінії жахливі звуки, які перешкоджають добре чути Маман.
«Ти більше не вернешся», — каже вона і я нарешті розумію, чому в неї такий понурий настрій.
Признатися, я ніколи не думав над тим, чи є потреба після навчання повертатися додому.
«Да — не повернуся», — раптом усвідомлюю, що справді — ні за які гроші не повернуся; від однієї думки, що — не дай Боже — життя змусить повертатися, — стає не по собі. Своє рідне місто, своє дитинство і юність у ньому сприймаю, як страшний кошмар, як неприємний сон, в якому все понуре й чуже, безлюдне й дике. Мені навіть не вкладається в голові, як там можна жити, працювати чи навчатися, як там минають дні і ночі; рідне місто — тьмяне, повільне, сонливе царство нудьги.
Не повернуся.
Те, що там було, — майже не пригадую, лише складаю до купи розповіді різних людей: я сидів за кількома столами, в різних компаніях, з якими добряче пив; потім обстругав сходи між сьомим і дев'ятим поверхом, обстругав блок знайомих сци-кух (мабуть, до однієї з них просився на нічліг); з таксомату на першому поверсі телефонував готовим у дим до Олі, відірвав слухавку і товк нею по голові якогось типошу, який зустрівся мені вночі на сходах. Потім мене накрило ще більше: в кімнаті свого одногрупника, в одній із тумбочок я знайшов поліетиленовий пакет із гречкою і пішов по кімнатах засівати студентів, вриваючись на незнайомі застілля і осипаючи голови присутніх крупою; мене заспокоювала ціла зграя приятелів, забрали в одну з кімнат, роздягнули, запхали під душ і поклали спати.
Олі батьки дали згоду на мою пропозицію поїхати з їхньою донькою до мене додому на зимові канікули. По телефону я повідомив Маман, що б вона готувалася, по її голосу зрозумів, що вона зраділа і водночас занепокоїлася.
«Чому ти сумна?» — майже кричу в слухавку, бо на лінії жахливі звуки, які перешкоджають добре чути Маман.
«Ти більше не вернешся», — каже вона і я нарешті розумію, чому в неї такий понурий настрій.
Признатися, я ніколи не думав над тим, чи є потреба після навчання повертатися додому.
«Да — не повернуся», — раптом усвідомлюю, що справді — ні за які гроші не повернуся; від однієї думки, що — не дай Боже — життя змусить повертатися, — стає не по собі. Своє рідне місто, своє дитинство і юність у ньому сприймаю, як страшний кошмар, як неприємний сон, в якому все понуре й чуже, безлюдне й дике. Мені навіть не вкладається в голові, як там можна жити, працювати чи навчатися, як там минають дні і ночі; рідне місто — тьмяне, повільне, сонливе царство нудьги.
Не повернуся.
12
Ніяк не можу заснути. Виходжу в тамбур. Закурюю. Починає боліти голова, мабуть, від безсоння й куріння. Вагонами трохи хитає, спираюся на стінку. Зі мною у тамбурі сорокарічний чоловік, він швидко курить і, не приховуючи сліз, плаче. Відчиняються вагонні двері. «Валік, пішли» — гукає його молода вродлива блондинка, мабуть дружина, але він не реагує.
— Сука, — каже він. Пауза.
— Що би ти зробив з тією сукою, якби вона тобі зрадила? — раптом звертається до мене. Його запитання так несподівано вривається у мої спогади, що не можу одразу нічого сказати. Він втуплюється в мене своїми розширеними вистражданими очима і я бачу, як йому важко.
— Причини цьому були? — запитую. Він зводить праву брову, потім опускає голову і довго думає.
— Причини?
— Да, — намагаюся підштовхнути його до сповіді, аби говорив він, а не я.
— Але ж вона мені зрадила! — впивається в мене своїми витріщеними, палаючими очима. — Як тебе звати?
— Олег.
— Олег, вона зрадила. Розумієш? — розводить руками в різні боки. — Після зради — жінки стають іншими. — Ще трохи бурмотить собі під ніс, поки не заходить у вагон, нічого не сказавши на прощання.
Через кілька хвилин у тамбурі знову з'являється блондинка. У неї подавлений, згаслий погляд. Жінка нервово курить, швидко потягуючи цигарку, тліюча кінцівка якої з кожною затяжкою видовжується і загострюється. Помічаю, що пальці жінки тремтять, вона задумано дивиться собі під ноги і мовчить. Раптом знову забігає той, що кілька хвилин тому від розпачу пускав шмарклі. Довго вивчає її обличчя, підійшовши упритул.
— Куриш? — 3 усієї сили б'є жінку в живіт. Вона, глухо йойкнувши, сповзає по стінці тамбура, а чоловік копає її ногами і сичить, що ти, шваль гуляща, треба було з тобою ще тоді розв'язатися, коли їздили в Казахстан. П'ятнадцять років життя! П'ятнадцять років! Сука! Забрала в мене половину життя! Чого мовчиш?! Коли повна жопа — тоді мовчиш?! Я вже давно б знайшов собі добру дівчину, з якою мав би дітей і яка мене завжди чекала вдома з роботи!
Не віриш?! Давно!!! Твоє місце — на панелі! На панелі! С-сука!
— Благаю, не треба… — скавулить вона, розпластавшись на запльованій підлозі тамбура, але я покидаю їх, аби більше не чути.
Повільно, аби нікого не збудити, зачиняю за собою двері купе. Старий дідок на верхній полиці важко сопе, від нього ще й досі тхне салом і цибулею, якими він вечеряв зі своїм десятилітнім внуком. Малий одразу в мене викликав підозру, бо нахабно намагався своїми бруднюшими руками хапати наші продукти, але мій камінний погляд його вчасно зупинив. Я змушував себе не звертати уваги на те, як це неспокійне створіння щоразу копало мене під столиком в коліно, особливо тоді, коли їв бутерброди з шинкою, які приготувала нам на дорогу Оліна матір.
Найгірше — тривожити людину, коли вона їсть. Обличчя Олі освітлене ліхтарем, який стоїть за вагонним вікном, — ми зупинилися на станції невеликого містечка.
Злегка нахиляюся до неї і повільно цілую заспане обличчя, мокре й трішки солонувате від поту. Мені раптом здається, що Оля пахне булочками, які півдня пекла разом із матір'ю задовго до відправлення нашого потягу. «На дорожку, діти» — усміхнулася матір. Якщо я колись одружуся з Олею, то в мене з роками буде товстенька дружина, — думаю про себе й посміхаюся. Товстенькі, здається, дуже спокійні, мало діють на нерви, не кумарять…
Дивлюся на нічні постаті людей за тьмяним склом, які поволі снують туди-сюди. Хриплуватий голос жінки вигукує «біляші, пиріжки з капустою, вареники з сиром», я помічаю її, вона стоїть, закутана в кожух, тупцює на місці у валянках, перед нею — великий дерев'яний ящик на коліщатах, з якого дістає покупцям пиріжки. її обличчя не можу розгледіти, зате бачу, як з рота вона випускає пару.
Який придурок буде їсти її пиріжки о третій ночі?
Оля важко перевертається на інший бік, мабуть, у неї неспокійний сон. Про що вона думає? Переживає за майбутню зустріч із моїм минулим? Лежить, закинувши руку за голову, ковдра сповзла, оголивши ноги, обережно накриваю її, цілую волосся. Оля солодко потягується і у сні посміхається до мене. Як ніколи спокійна. Раптом приходить думка, що більше такої миті не буде, більше не буде неземного, щасливого спокою, який Оля бачить у приємному безпам'ятстві; кутики її рота злегка здригаються.
Дивно: я ще ніколи не здогадувався, що сонна людина може бути радісною… мабуть мріє і теплі води спокою гойдають її — далеко-далеко — за межами цього потягу і сонних тіл у ньому.
Невже Оля буде зі мною?
Хочеться знати її сон. Трохи заздрісно (доброзичливо, звісно), що не можу бути із нею там, де нема цього світу. Приємно позіхаю, згорнувшись на верхній полиці клубочком, наче в материнській утробі, під монотонну музику поїзда. Зранку будемо вдома, побачимо радісну Маман, вона знову розпочне грандіозне пекарство, як у неї в таких випадках годиться.
Чомусь навертаються сльози, але не такі, як від горя чи болю.
Від чогось зовсім іншого.
Господи, я не бачив Маман стільки часу!
Третя ночі. Потяг поволі рушає. Не можу заснути на цій дурнуватій вузькій полиці. За вікном чорню-ща ніч, крізь морок якої пробиваються спершу невиразні квартали незнайомого міста, потім білі простори полів, укритих безмежними снігами, невеликі смуги скелетів дерев, поодинокі селища. Навіть не знаю, скільки часу дивлюся у вікно.
Безсоння — це бездонна дірка, в яку витікають думки і тривоги.
Стежу за спокійним обличчям Олі. Вона у сні прокидається, їй, мабуть, тісно на вагонній полиці.
Провідниця розкочегарює вагонну грубку, від чого почуваюся, наче в справжніх субтропіках. Через кожних десять-п'ятнадцять хвилин виходжу у тамбур. Згадую час, проведений в іншому місті, прекрасний час в іншому світі. Таке враження, наче минув великий період мого життя — принаймні, у моїх переживаннях — з того дня, як виїхав із рідної домівки.
— Сука, — каже він. Пауза.
— Що би ти зробив з тією сукою, якби вона тобі зрадила? — раптом звертається до мене. Його запитання так несподівано вривається у мої спогади, що не можу одразу нічого сказати. Він втуплюється в мене своїми розширеними вистражданими очима і я бачу, як йому важко.
— Причини цьому були? — запитую. Він зводить праву брову, потім опускає голову і довго думає.
— Причини?
— Да, — намагаюся підштовхнути його до сповіді, аби говорив він, а не я.
— Але ж вона мені зрадила! — впивається в мене своїми витріщеними, палаючими очима. — Як тебе звати?
— Олег.
— Олег, вона зрадила. Розумієш? — розводить руками в різні боки. — Після зради — жінки стають іншими. — Ще трохи бурмотить собі під ніс, поки не заходить у вагон, нічого не сказавши на прощання.
Через кілька хвилин у тамбурі знову з'являється блондинка. У неї подавлений, згаслий погляд. Жінка нервово курить, швидко потягуючи цигарку, тліюча кінцівка якої з кожною затяжкою видовжується і загострюється. Помічаю, що пальці жінки тремтять, вона задумано дивиться собі під ноги і мовчить. Раптом знову забігає той, що кілька хвилин тому від розпачу пускав шмарклі. Довго вивчає її обличчя, підійшовши упритул.
— Куриш? — 3 усієї сили б'є жінку в живіт. Вона, глухо йойкнувши, сповзає по стінці тамбура, а чоловік копає її ногами і сичить, що ти, шваль гуляща, треба було з тобою ще тоді розв'язатися, коли їздили в Казахстан. П'ятнадцять років життя! П'ятнадцять років! Сука! Забрала в мене половину життя! Чого мовчиш?! Коли повна жопа — тоді мовчиш?! Я вже давно б знайшов собі добру дівчину, з якою мав би дітей і яка мене завжди чекала вдома з роботи!
Не віриш?! Давно!!! Твоє місце — на панелі! На панелі! С-сука!
— Благаю, не треба… — скавулить вона, розпластавшись на запльованій підлозі тамбура, але я покидаю їх, аби більше не чути.
Повільно, аби нікого не збудити, зачиняю за собою двері купе. Старий дідок на верхній полиці важко сопе, від нього ще й досі тхне салом і цибулею, якими він вечеряв зі своїм десятилітнім внуком. Малий одразу в мене викликав підозру, бо нахабно намагався своїми бруднюшими руками хапати наші продукти, але мій камінний погляд його вчасно зупинив. Я змушував себе не звертати уваги на те, як це неспокійне створіння щоразу копало мене під столиком в коліно, особливо тоді, коли їв бутерброди з шинкою, які приготувала нам на дорогу Оліна матір.
Найгірше — тривожити людину, коли вона їсть. Обличчя Олі освітлене ліхтарем, який стоїть за вагонним вікном, — ми зупинилися на станції невеликого містечка.
Злегка нахиляюся до неї і повільно цілую заспане обличчя, мокре й трішки солонувате від поту. Мені раптом здається, що Оля пахне булочками, які півдня пекла разом із матір'ю задовго до відправлення нашого потягу. «На дорожку, діти» — усміхнулася матір. Якщо я колись одружуся з Олею, то в мене з роками буде товстенька дружина, — думаю про себе й посміхаюся. Товстенькі, здається, дуже спокійні, мало діють на нерви, не кумарять…
Дивлюся на нічні постаті людей за тьмяним склом, які поволі снують туди-сюди. Хриплуватий голос жінки вигукує «біляші, пиріжки з капустою, вареники з сиром», я помічаю її, вона стоїть, закутана в кожух, тупцює на місці у валянках, перед нею — великий дерев'яний ящик на коліщатах, з якого дістає покупцям пиріжки. її обличчя не можу розгледіти, зате бачу, як з рота вона випускає пару.
Який придурок буде їсти її пиріжки о третій ночі?
Оля важко перевертається на інший бік, мабуть, у неї неспокійний сон. Про що вона думає? Переживає за майбутню зустріч із моїм минулим? Лежить, закинувши руку за голову, ковдра сповзла, оголивши ноги, обережно накриваю її, цілую волосся. Оля солодко потягується і у сні посміхається до мене. Як ніколи спокійна. Раптом приходить думка, що більше такої миті не буде, більше не буде неземного, щасливого спокою, який Оля бачить у приємному безпам'ятстві; кутики її рота злегка здригаються.
Дивно: я ще ніколи не здогадувався, що сонна людина може бути радісною… мабуть мріє і теплі води спокою гойдають її — далеко-далеко — за межами цього потягу і сонних тіл у ньому.
Невже Оля буде зі мною?
Хочеться знати її сон. Трохи заздрісно (доброзичливо, звісно), що не можу бути із нею там, де нема цього світу. Приємно позіхаю, згорнувшись на верхній полиці клубочком, наче в материнській утробі, під монотонну музику поїзда. Зранку будемо вдома, побачимо радісну Маман, вона знову розпочне грандіозне пекарство, як у неї в таких випадках годиться.
Чомусь навертаються сльози, але не такі, як від горя чи болю.
Від чогось зовсім іншого.
Господи, я не бачив Маман стільки часу!
Третя ночі. Потяг поволі рушає. Не можу заснути на цій дурнуватій вузькій полиці. За вікном чорню-ща ніч, крізь морок якої пробиваються спершу невиразні квартали незнайомого міста, потім білі простори полів, укритих безмежними снігами, невеликі смуги скелетів дерев, поодинокі селища. Навіть не знаю, скільки часу дивлюся у вікно.
Безсоння — це бездонна дірка, в яку витікають думки і тривоги.
Стежу за спокійним обличчям Олі. Вона у сні прокидається, їй, мабуть, тісно на вагонній полиці.
Провідниця розкочегарює вагонну грубку, від чого почуваюся, наче в справжніх субтропіках. Через кожних десять-п'ятнадцять хвилин виходжу у тамбур. Згадую час, проведений в іншому місті, прекрасний час в іншому світі. Таке враження, наче минув великий період мого життя — принаймні, у моїх переживаннях — з того дня, як виїхав із рідної домівки.
13
З першого її погляду помічаю, що моє місто їй подобається. Сонні стоїмо на ранковій безлюдній зупинці, очікуючи автобус. Дикий мороз. Ще не світає.
Оля виглядає втомленою, але усміхненою, роздивляється вузькі вулиці, невеликі дво— та триповерхові будинки з високими вікнами, котрі щільно туляться один до одного і через дошкульний холод видаються ніби покинутими. Вона горнеться до мене, несподівано зізнаюся собі, що приїзд Олі в моє місто, до мене додому є недаремним, не примхою чи забаганкою, що спала на думку від нудьги, коли більшість часу проводжу сам на сам зі своїми помислами. Відчуваю, що в мені поволі зароджується нове і раніше не відоме ставлення до жінки, чого до цього часу не було: наче раптове прозріння, що звалюється на голову, так як спадок чи виграш у лотерею. Олі про це, звичайно, говорити не слід, бо ще хвіст розпустить, як та пава.
— У нас трохи простіше, — каже задумано, оглядаючи старі триповерхові будинки з високими вікнами.
За тридцять хвилин, протягом яких розповідав Олі про місця, пов'язані з моїми пригодами, доїжджаємо автобусом до спального району з дев'ятиповерхівок і старих хрущовок, де моя оселя.
Маман, яка з нагоди нашого приїзду піднялася ще близько шостої, коли радіо після нічної перерви озивається національним гімном, сприймає Олю бадьоро й ніби піднесено. За час нашої розлуки вона стала наче меншою, на обличчі з'явився сіруватий відтінок і кілька зайвих зморшок.
Вибираю вдалу нагоду, коли Оля знаходиться в іншій кімнаті, цілую Маман і кажу «прости мене, що не міг раніше приїхати». Вона дивиться на мене суворими, а проте трохи дитячими очима і сумно посміхається.
— Я все розумію.
— Я, здається, змінився.
— Я це помітила.
— Правда?
— Да. Ти став спокійнішим, — цілує мене в голову.
Дивлячись, як вона крутиться біля Олі, мені здається, що в неї зароджується нове зацікавлення та захоплення. Оля почувається трохи незручно, бо Маман постійно згадує багатьох моїх знайомих, які передають вітання, згадує окремих мантелеп і в Олі від цього морщиться лобик і пропадає настрій. Її безпідставні ревнощі знову оживають і починають вовтузитися, як комашня після зимової сплячки.
Цілими днями нудьгую, можу по кілька годин сидіти перед вікном і дивитися на біле марево, у якому потопають люди, дерева, будинки, автомобілі. Кілька разів разом блукав з Олею містом, виконував роль такого собі гіда — показував найцікавіші споруди, розповідав про окремі епізоди з історії. Оля дивувалася, що в нас нема пам'ятника Леніну. Хм, звісно, що нема. Розповідаю їй, що колись більшовики поставили пам'ятник вождю пролетаріата на місце пам'ятника Пілсудському, від якого зберігся постамент і на відкритті якого була моя бабця; вона згадувала, що коли з пам'ятника скидали покриття, то побачили, як, обійнявшись із Пілсудським, на коні спить безпритульний — шуму було ого-го!
— Я нещодавно дійшов висновку, що майже всі скульптори, які створюють пам'ятники, є дуже дотепними людьми.
— ?
— Да, да! Коли ще стояв «наш» Лєнін, простягаючи руку до готелю, то можна було побачити його болт, що визирав з-під плаща.
— Як?
— Отак! Якщо дивитися на нього під певним кутом зору, ставши позаду і зазираючи знизу, одна зі складок плаща, яка заокруглювалася, фантастично нагадувала конячу ковбасину, що мирно висіла між ногами.
— І його за це не посадили?
— Кого «його»?
— Ну, скульптора?
— Думаю, що ні. Пам'ятники мають свої пікантні деталі. Треба тільки знайти потрібний ракурс. Це, як із жінками, головне — правильний підхід.
Оля погрожує мені пальчиком, «нечемний», мовляв, дивись мені, ловелас. Показую їй наше озеро і вона від видовища в захопленні.
— Центр до Другої світової був значно симпатичніший, як стверджують старожили. Отам, де зараз універмаг, стояла найвища споруда в місті — довгий, шпилястий костел, його розбомбили, тільки фундамент вцілів — на нього й поставили універмаг. Ось ці сталінки, що ти бачиш по обидва боки центральної вулиці, — це вже повоєнні будинки, бо центр був зруйнований майже вщент.
Оля екскурсією задоволена. Завів її у піцерію і вона зізналася, що ніколи не пробувала піци.
Під час вечері ненароком згадуємо Тюлю і Маман несподівано для мене починає ридати.
— Такий гарний хлопець був! Він же там зіпсується, — плаче Маман. Розповідає, як прибігала його матір, коли їх тільки закрили, як рвала на собі волосся, бідна жінка, сумно киває головою Маман, її можна зрозуміти, обох втратила — старого і малого.
— Скільки йому впаяли?
— Здається шість. Боже, чого ж вам діти так не таланить. Грицько ваш, Циркуль… такий був високий і симпатичний хлопчина — зарізали, а ота дівчина, як її? — Мишка, — дитині все життя зіпсували, а вона така красива! — пауза. — А тепер ще Тюля! Діти мої, чого ж вам так погано ведеться! — важко ковтає вона свій біль і витирає хустинкою очі. — Невже й ви пропаще покоління? Пауза.
— Добре, що хоча б у вас все нормально. Я ж за вас дітки завжди думаю. Прокляте місто! Тільки й чую, що когось убили, когось посадили, а скільки дівчат гарних вивезли за кордон — у борделі! А скільки померло від наркотиків!
Кілька хвилин мовчимо. Маман втирає носа хустинкою.
— Кажуть, що в Роми й отого товстенького… — знову озивається Маман.
— У Бідона?
— Так-так, Бідона… у них усе добре. Дитятко скоро буде. Молодці. Вони також звідси виїхали, кудись у Карпати. Хай хоч вам усім щастить, — крізь сльози сміється Маман і йде на кухню.
Від згадки про Рому в мені знову все здригається і тремтить; важко сідаю на диван. Оживають старі почуття, які, наче підлі сектанти, до цієї миті поводилися законспіровано й не нагадували про себе. До мене повертається давня, втрачена ілюзія — бути з Ромою. Вона стає настільки реальною, що я починаю трохи боятися і водночас її прагнути. Хоча Рома схожа більше на химеру, не можу її чітко бачити.
Оля виглядає втомленою, але усміхненою, роздивляється вузькі вулиці, невеликі дво— та триповерхові будинки з високими вікнами, котрі щільно туляться один до одного і через дошкульний холод видаються ніби покинутими. Вона горнеться до мене, несподівано зізнаюся собі, що приїзд Олі в моє місто, до мене додому є недаремним, не примхою чи забаганкою, що спала на думку від нудьги, коли більшість часу проводжу сам на сам зі своїми помислами. Відчуваю, що в мені поволі зароджується нове і раніше не відоме ставлення до жінки, чого до цього часу не було: наче раптове прозріння, що звалюється на голову, так як спадок чи виграш у лотерею. Олі про це, звичайно, говорити не слід, бо ще хвіст розпустить, як та пава.
— У нас трохи простіше, — каже задумано, оглядаючи старі триповерхові будинки з високими вікнами.
За тридцять хвилин, протягом яких розповідав Олі про місця, пов'язані з моїми пригодами, доїжджаємо автобусом до спального району з дев'ятиповерхівок і старих хрущовок, де моя оселя.
Маман, яка з нагоди нашого приїзду піднялася ще близько шостої, коли радіо після нічної перерви озивається національним гімном, сприймає Олю бадьоро й ніби піднесено. За час нашої розлуки вона стала наче меншою, на обличчі з'явився сіруватий відтінок і кілька зайвих зморшок.
Вибираю вдалу нагоду, коли Оля знаходиться в іншій кімнаті, цілую Маман і кажу «прости мене, що не міг раніше приїхати». Вона дивиться на мене суворими, а проте трохи дитячими очима і сумно посміхається.
— Я все розумію.
— Я, здається, змінився.
— Я це помітила.
— Правда?
— Да. Ти став спокійнішим, — цілує мене в голову.
Дивлячись, як вона крутиться біля Олі, мені здається, що в неї зароджується нове зацікавлення та захоплення. Оля почувається трохи незручно, бо Маман постійно згадує багатьох моїх знайомих, які передають вітання, згадує окремих мантелеп і в Олі від цього морщиться лобик і пропадає настрій. Її безпідставні ревнощі знову оживають і починають вовтузитися, як комашня після зимової сплячки.
Цілими днями нудьгую, можу по кілька годин сидіти перед вікном і дивитися на біле марево, у якому потопають люди, дерева, будинки, автомобілі. Кілька разів разом блукав з Олею містом, виконував роль такого собі гіда — показував найцікавіші споруди, розповідав про окремі епізоди з історії. Оля дивувалася, що в нас нема пам'ятника Леніну. Хм, звісно, що нема. Розповідаю їй, що колись більшовики поставили пам'ятник вождю пролетаріата на місце пам'ятника Пілсудському, від якого зберігся постамент і на відкритті якого була моя бабця; вона згадувала, що коли з пам'ятника скидали покриття, то побачили, як, обійнявшись із Пілсудським, на коні спить безпритульний — шуму було ого-го!
— Я нещодавно дійшов висновку, що майже всі скульптори, які створюють пам'ятники, є дуже дотепними людьми.
— ?
— Да, да! Коли ще стояв «наш» Лєнін, простягаючи руку до готелю, то можна було побачити його болт, що визирав з-під плаща.
— Як?
— Отак! Якщо дивитися на нього під певним кутом зору, ставши позаду і зазираючи знизу, одна зі складок плаща, яка заокруглювалася, фантастично нагадувала конячу ковбасину, що мирно висіла між ногами.
— І його за це не посадили?
— Кого «його»?
— Ну, скульптора?
— Думаю, що ні. Пам'ятники мають свої пікантні деталі. Треба тільки знайти потрібний ракурс. Це, як із жінками, головне — правильний підхід.
Оля погрожує мені пальчиком, «нечемний», мовляв, дивись мені, ловелас. Показую їй наше озеро і вона від видовища в захопленні.
— Центр до Другої світової був значно симпатичніший, як стверджують старожили. Отам, де зараз універмаг, стояла найвища споруда в місті — довгий, шпилястий костел, його розбомбили, тільки фундамент вцілів — на нього й поставили універмаг. Ось ці сталінки, що ти бачиш по обидва боки центральної вулиці, — це вже повоєнні будинки, бо центр був зруйнований майже вщент.
Оля екскурсією задоволена. Завів її у піцерію і вона зізналася, що ніколи не пробувала піци.
Під час вечері ненароком згадуємо Тюлю і Маман несподівано для мене починає ридати.
— Такий гарний хлопець був! Він же там зіпсується, — плаче Маман. Розповідає, як прибігала його матір, коли їх тільки закрили, як рвала на собі волосся, бідна жінка, сумно киває головою Маман, її можна зрозуміти, обох втратила — старого і малого.
— Скільки йому впаяли?
— Здається шість. Боже, чого ж вам діти так не таланить. Грицько ваш, Циркуль… такий був високий і симпатичний хлопчина — зарізали, а ота дівчина, як її? — Мишка, — дитині все життя зіпсували, а вона така красива! — пауза. — А тепер ще Тюля! Діти мої, чого ж вам так погано ведеться! — важко ковтає вона свій біль і витирає хустинкою очі. — Невже й ви пропаще покоління? Пауза.
— Добре, що хоча б у вас все нормально. Я ж за вас дітки завжди думаю. Прокляте місто! Тільки й чую, що когось убили, когось посадили, а скільки дівчат гарних вивезли за кордон — у борделі! А скільки померло від наркотиків!
Кілька хвилин мовчимо. Маман втирає носа хустинкою.
— Кажуть, що в Роми й отого товстенького… — знову озивається Маман.
— У Бідона?
— Так-так, Бідона… у них усе добре. Дитятко скоро буде. Молодці. Вони також звідси виїхали, кудись у Карпати. Хай хоч вам усім щастить, — крізь сльози сміється Маман і йде на кухню.
Від згадки про Рому в мені знову все здригається і тремтить; важко сідаю на диван. Оживають старі почуття, які, наче підлі сектанти, до цієї миті поводилися законспіровано й не нагадували про себе. До мене повертається давня, втрачена ілюзія — бути з Ромою. Вона стає настільки реальною, що я починаю трохи боятися і водночас її прагнути. Хоча Рома схожа більше на химеру, не можу її чітко бачити.