Страница:
Вони повторювались, наростаючи, все голосніші і частіші, і серця людей забилися сильніше під впливом несвідомого страху, який несли ці сріблясті звуки, ні до чого не подібні, далекі від усього живого.
Лівієць зупинився і з жалібним криком упав навколішки. Піднявши руки до неба, він молився богам, просив захистити від страшенного лиха. Перелякані втікачі щільно збилися докупи у вузькому просторі між трьома піщаними горбами. Пандіон запитливо глянув на Кідого і здивувався — чорна шкіра негра стала сірою. Молодий еллін вперше бачив свого друга переляканим і не знав, що так бліднуть чорношкірі. Каві схопив за плече провідника і, без всякого зусилля підвівши його на ноги, злісно спитав, що трапилося.
Ахмі повернув до нього спотворене від страху обличчя, вкрите рясними краплинами поту.
— Пісок пустині співає, кличе вітер, а з ним прилітає і смерть, — хрипло промовив лівієць. — Йде піщана буря…
Гнітюча мовчанка повисла над загоном, її порушували тільки звуки півучого піску.
Каві стояв приголомшений — він не знав, що робити, а ті, хто знав, розуміли силу небезпеки, яка загрожувала всім, і теж мовчали.
Нарешті Ахмі опам'ятався.
— Вперед, швидше вперед! Я бачив скелясту площадку, вільну від піску: треба встигнути дійти до неї. Тут смерть неминуча — всіх засипле піском, а там… може, частина врятується…
Перелякані люди кинулись за лівійцем, що побіг уперед.
Свинцевий туман перетворився на багрову імлу, що затягла все небо. Вершини піщаних горбів зловісно закуріли, дихання вітру торкнулося запалених облич роєм найдрібніших піщинок. Нічим стало дихати, повітря наче наситилося пекучою отрутою. Але ось розступилися піщані горби, і втікачі опинилися на невеликому клаптику кам'янистого грунту, почорнілого і згладженого. Навкруги наростав Гуркіт і гул вітру, що летів здалека, багряна хмара швидко потемніла знизу, начебто чорна завіса заволокла небо. Вона вгорі залишилась темночервоною, блідий диск сонця сховався в страшній хмарі. За прикладом більш досвідчених, люди похапцем зривали з себе пов'язки, ганчірки, що прикривали голови й плечі, закутували обличчя й падали на нерівну поверхню гарячого каміння, притискаючись один до одного.
Пандіон трохи забарився. Останнє, що він позичив, сповнило його жахом. Все навкруги набуло руху. По чорному грунті покотилося каміння завбільшки з кулак, наче сухе листя, що його підганяє осінній вітер. Торби повикидали в напрямі до втікачів товсті завивисті щупальці, пісок почав рухатись і швидко понісся, розтікаючись навколо, ніби вода, викинута бурею на пологий берег. Заклубочена маса налетіла на Пандіона — юнак упав і більше нічого не бачив. Серце часто билося, і кожний його удар відбивався в голові. Прискорене дихання насилу проривалося крізь горло і рот, які, здавалося, вкрилися твердою коркою.
Свист вітру звучав високими нотами, змішуючись з глухим шумом летючого піску, пустеля гуркотіла і ревла навколо. В голові Пандіона запаморочилося, він боровся з непритомністю, яку викликала буря, що давила й сушила його. Страшенно кашляючи, молодий еллін звільняв горло від піщаного пилу і знову починав прискорено дихати. Зусилля опору в Пандіона повторювалися все рідше, нарешті він втратив свідомість.
А грім бурі ставав усе впевненішим і грізнішим, його гуркіт перекочувався по пустелі, мов велетенські мідні колеса: Кам'янистий грунт здригався, відповідаючи гулом, наче металевий лист, а над ним неслися хмари піску. Піщинки, насичені електрикою, спалахували блакитними іскорками, і вся маса рухливого піску котилася, повна синюватих виблисків. Здавалось, от-от поллє дощ і свіжа вода врятує висушених пекучим повітрям, знепритомлених людей. Але дощу не було, а буря гуркотіла. Темна купа людських тіл вкривалася все товщим шаром піску, що приховував слабкі рухи, глушив поодинокі стогнання…
Пандіон розплющив очі і побачив на тлі зірок силует чорної голови Кідого. Як потім довідався Пандіон, негр довго клопотався над позбавленими життя тілами друзів — молодого елліна та етрусків.
У темряві метушилися люди, розкопуючи занесених піском товаришів, прислухаючись до слабкого трепету життя в грудях непритомних, відсуваючи в сторону загиблих.
Лівієць Ахмі із своїми звиклими до пустелі одноплемінниками і кілька негрів пішли назад», до джерела в скелях. Кідого залишився з Пандіоном, не в силі покинути друга, що ледве дихав.
Зрештою напівживі п'ятдесят п'ять чоловік, що майже не розрізняли дороги, пішли, тримаючись один за одного, на чолі з Кідого, по слідах тих, які пішли раніш.
Ніхто не думав про те, що їм довелося повернути назад, може, назустріч можливій погоні,— в думках у кожного була тільки мрія про воду. Вода, що відтіснила волю до боротьби, погасила всі прагнення, — вона була маяком у туманній гарячці розпаленого мозку.
Пандіон втратив всяку уяву про час, забув про те, що вони відійшли від джерела не далі, ніж на двадцять тисяч ліктів, забув про все, крім того, що треба триматися за плечі переднього товариша і мляво ступати в такт з товаришами, що рухалися попереду. Приблизно на середині дороги вони почули попереду голоси, що здалися надзвичайно гучними: Ахмі та двадцять сім чоловік, що пішли з ним, поспішили назустріч, обережно несучи намочене у воді ганчір'я і дві старі посудини з тикви, знайдені біля джерела.
Люди знайшли в собі сили відмовитися від води, запропонувавши Ахмі піти до тих, що лишилися на місці катастрофи.
Надлюдські зусилля потрібні були для того, щоб повернутися до колодязя, сили підупадали з кожним десятком кроків, та проте люди мовчки пропустили групу водоносів і попленталися далі.
Хиткий чорний туман застилав очі людей, що спотикалися, деякі з них падали, але, підбадьорені умовляннями, підтримувані більш витривалими товаришами, йшли далі. П'ятдесят п'ять чоловік не могли пригадати останньої години дороги — люди йшли майже несвідомо, ноги їх продовжували невпевнені, уповільнені рухи. І все ж таки мандрівники дійшли, вода повернула їм свідомість, напоїла їхні тіла, дала змогу загуслій крові знову розм'якшити висохлі м'язи.
І як тільки мандрівники опам'яталися, вони згадали про товариські обов'язки. Трохи набравшись сили, вони пішли назад за прикладом перших, несучи назустріч тим, що брели в пісках, джерело життя — воду, яка капала з мокрих шматків тканини. Ця допомога була неоціненна, бо прийшла саме вчасно. Сонце вже сходило. Останню групу тих, що зосталися живими, підтримала принесена лівійцями вода. Люди зупинилися посеред пісків, не маючи сили йти далі, незважаючи на умовляння, спонукання і навіть погрози. Мокре ганчір'я дало людям ще годину відстрочки — час, що виявився достатнім для того, щоб дістатися до колодязя.
Так повернулися до води ще тридцять один чоловік, — всього врятувалося сто чотирнадцять — менше ніж половина тих, що вступили в пустелю два дні тому. Найслабкіші загинули ще під час першого переходу через піски, тепер страшна катастрофа загубила багато прекрасних, міцних бійців. Майбутнє здавалося дуже непевним. Вимушена бездіяльність пригнічувала, сили для продовження накресленого шляху ще не було, зброю було кинуто там, де захопила людей піщана буря. Коли б у бунтівників були харчі, то вони швидше відновили б сили, але рештки їжі було поділено ще на початку минулої ночі.
Сонце полум'яніло в чистому, нічим не затьмареному небі, і ті, що залишилися на місці катастрофи, в кому ще жевріло згасаюче життя, тепер напевно загинули.
Врятовані ховалися в щілині між скелями, де лежали минулої доби разом з тими, яких уже не було. Як і вчора, люди чекали вечора, але вже не тільки спаду денної спеки, а початку ночі, сподіваючись, що її прохолода дасть змогу ослаблим продовжувати боротьбу з пустелею, що стояла на шляху до батьківщини.
Цій останній надії не судилося здійснитися. З настанням ночі втікачі відчули, що можуть потихеньку рухатися далі, як раптом почули здалека хриплий рев осла і гавкання собак. Деякий час повстанці сподівалися, що не торговельний караван або загін збирача податків, але незабаром на оповитій присмерком рівнині показалися вершники. Знайомі вже крики «аату» залунали в пустині. Втікати було нікуди, битися нічим, ховатися марно — злі гостровухі собаки однаково знайшли б втікачів. Декілька повстанців опустилося на землю — останні сили залишили їх, інші розгублено заметались серед каміння. Дехто в розпачі рвав на собі волосся. Один з лівійців, зовсім молодий, жалібно застогнав, і краплисті сльози покотилися з переляканих очей. Аму й херіуша стояли, понуривши голови і скрегочучи зубами. Кілька чоловік несвідомо кинулися тікати, але їх зараз же затримали собаки.
Більш витримані залишилися на місці, наче закам'янілі, і напружували думку, щоб знайти спосіб порятунку. Воїнам Чорної Землі, безперечно, пощастило: вони наздогнали втікачів, коли ті були зовсім знесилені. Коли б хоч половина колишньої енергії залишилась у повстанців, то більшість воліла б скоріше вмерти в нерівному бою, ніж потрапити вдруге в полон. Але зараз сили повстанців були вичерпані — втікачі не вчинили опору воїнам, що під'їжджали з луками напоготові. Боротьба за волю скінчилась, — тепер у тисячу разів щасливіші були ті, хто спав вічним сном серед розкиданої зброї.
Змучені раби, втративши надію на волю, стали покірними і байдужими.
Незабаром усі сто чотирнадцять чоловік із зв'язаними назад руками, оковані за шиї ланцюгами по десятку, побрели на схід під ударами бичів. Декілька воїнів поїхало до місця катастрофи, щоб переконатися, що решта загинула.
Переслідувачі розраховували одержати нагороду за кожну приведену назад людину. Тільки це врятувало втікачів від жорстокої смерті. Жоден не загинув у цьому жахливому поході назад, коли вони йшли голі і зв'язані, схльостані бичами, не одержуючи їжі. Караван повільно рухався, обходячи піски по дорозі.
Пандіон брів, не сміючи глянути на товаришів, не сприймаючи зовнішніх вражень. Навіть удари бича не виводили молодого елліна з заціпеніння. Єдиним спогадом, що зберігся в Пандіона від шляху назад у рабство, був момент, коли вони досягли долини Нілу, недалеко від міста Абідоса. Начальник загону затримав караван, шукаючи поглядом пристань, де спійманих мала чекати баржа. Бранці збились на краю спуску в долину, дехто опустився на землю. Ранішній вітер доносив запах свіжої води.
Пандіон, що залишався на ногах, раптом побачив на краю пустині веселі ніжноблакитні квіти. Хитаючись на своїх високих стебельцях, вони видихали тонкі пахощі, і у Пандіона майнула думка, що втрачена воля посилає йому свій останній привіт.
Губи молодого елліна, потріскані й кровоточиві, заворушились; невпевнені, слабкі звуки вирвалися з горла. Кідого, що з тривогою придивлявся до друга на зупинках, — негр був у другому цепу, — прислухався.
— Блакитні…— долинуло до нього останнє слово. Пандіон поринув знов у заціпеніння.
Втікачів звільнили від пут і загнали в баржу, яка привезла їх до околиць столиці. Там їх, як особливо небезпечних і стійких бунтівників, кинули у в'язницю, в якій вони мусили чекати неминучого заслання на золоті рудники.
В'язниця являла собою величезну яму, викопану в сухій і твердій землі, облицьовану цеглою і перекриту кіль кома крутими склепіннями. Замість вікон були пробиті вгорі чотири вузенькі щілини, замість дверей — похилий люк у стелі, через який спускали воду і кидали їжу.
Пітьма, що завжди панувала в ямі, виявилась цілющою для втікачів: у багатьох із них від яскравого світла пустелі боліли запалені очі, і бранці, залишаючись на сонці, неминуче осліпли б.
Яка мука була після кількох днів волі опинитися в темній, смердючій ямі!
Ув'язнені були наглухо відрізані від світу, до їхніх почуттів і переживань нікому не було діла.
І все ж таки, незважаючи на безвихідність становища, як тільки люди очуняли від наслідків тяжкого походу, вони знову почали на щось сподіватись.
Знову заговорив Каві, як завжди трохи грубувато викладаючи зрозумілі для всіх думки. Знову розносився сміх Кідого, залунали різкі вигуки лівійця Ахмі. Пандіон, що тяжко переживав загибель надій, приходив до пам'яті повільніше.
Не раз молодий еллін намацував у своїй пов'язці камінь — чудовий подарунок Яхмоса, але йому здавалося кощунством вийняти прекрасну річ тут, в цій огидній, темній ямі. До того ж камінь підвів його, він виявився нечарівним, не допоміг добитися волі й досягнути моря.
Все-таки Пандіон якось крадькома витяг зеленосиній кристал і підніс його до блідого променя, що падав із щілини, але не досягав долівки підземелля. При першому ж погляді, кинутому на радісну прозорість каменя, бажання жити і боротися знову відродилося в Пандіоновій душі. Він позбувся всього — він навіть не сміє подумати про Тессу, не сміє викликати образи батьківщини. Все, що в нього залишилося — це камінь, як мрія про море, про колишнє, інше, справжнє життя. І Пандіон почав часто любуватися каменем, знаходячи в його прозорій глибині втіху, без якої не можна було жити.
Не більше десяти днів провів Пандіон з товаришами в підземеллі. Без допитів, без усякого суду долю втікачів було вирішено пануючими людьми там, нагорі. Несподівано відчинився люк, в отвір упала дерев'яна драбина. Рабів виводили нагору і, засліплених денним світлом, зв'язували і сковували цепом по шестеро. Потім бунтівників повели до Нілу і негайно повантажили на велику баржу, що незабаром відпливла вверх по річці. Бунтівників відправляли на південну межу Чорної Землі, до Воріт Півдня,[65] звідки мав відбутися останній безповоротний шлях до страшних золотих рудників країни Нуб.[66]
Через два тижні, після того як втікачі змінили підземну в'язницю на плавучу, за п'ятсот тисяч ліктів вверх по річці, на південь від столиці Та-Кемту, в розкішному палаці начальника Воріт Півдня на острові Неб відбувалося ось що.
Начальник Воріт Півдня, він же начальник провінції Неб, жорстокий і владний Кабуєфта, що вважав себе другою особою після фараона в Чорній Землі, викликав командуючого своїми військами, начальника полювання і головного каравановожатого Півдня.
Кабуєфта прийняв викликаних на балконі палацу за багато заставленим столом, в присутності головного писаря. Великий і м'язистий, Кабуєфта пихато підносився над співбесідниками, сидячи, як і фараон, на високому кріслі з чорного дерева та слонових іклів.
Він кілька разів перехоплював запитливі погляди, якими обмінювалися скликані ним сановники, і посміхався про себе.
З балкона палацу, що стояв на підвищеній частині острова, відкривався краєвид з широкими рукавами ріки, що обтікали групу храмів з білого вапняку і червоного граніту. Береги вкривала густа поросль високих пальм, листя яких темною перистою смугою тяглося вздовж підніжжя стрімкого скелястого берега. З півдня підходила прямовисна стіна гранітного плоскогір'я, на східному кінці якого знаходився перший поріг Нілу. Там долина ріки відразу звужувалась, простір обробленої спокійної рівнини обривався біля незмірного пустельного простору країни золота Нуб. З уступів скель дивились на палац могили знаменитих предків — володарів Воріт Півдня, безстрашних дослідників країни чорних, починаючи з самого великого Хірхуфа.[67]
Далина потопала в сіруватій імлі спеки, але на острові була прохолода — північний вітер боровся зі спекою, що наступала з півдня, відганяючи її назад, у пустині, спалені степи.
Начальник Півдня довго дивився в далечінь на гробниці предків, потім жестом наказав присутньому рабові налити по останньому келиху вина. Частування було закінчено, гості встали і пішли за господарем до внутрішніх покоїв палацу. Вони опинилися в квадратній, не дуже високій кімнаті, оздобленій з такою витонченістю і таким смаком, як за часів великого Менхеперри.[68] Гладенькі білі стіни над підлогою були прикрашені широким ясно-синім бордюром із складним прямолінійним орнаментом з білих ліній, а попід стелею йшла вузенька смуга з квітів лотоса і символічних фігур, зображених синьою, зеленою, чорною та білою фарбами на фоні матового золота.
Стеля, окреслена вузькою смужкою з чорних та золотих клітин, перетиналась чотирма паралельними брусками з дерева густого вишневого кольору. В проміжках між брусками вся поверхня стелі була вкрита строкатим візерунком золотих спіралей та білих розеток на червоних та блакитних квадратах, що чергувалися в шахматному порядку.
Широкі одвірки дверей з гладеньких полірованих дощок кедра облямовувались вузькими чорними смужками, перерізаними безліччю подвійних поперечних блакитних рисочок.
Килим, кілька складаних стільців з слонової кістки та з верхом із леопардової шкури, два крісла з чорного дерева з золотою інкрустацією і кілька ящиків на ніжках, що були одночасно столиками, становили всю обстановку просторної і світлої, наповненої чистим повітрям кімнати.
Кабуєфта не поспішаючи сів у крісло, і його різкий профіль чітко окреслився на білосніжній стіні. Сановники присунули стільці ближче, головний писар став біля високого столика з чорного дерева, інкрустованого золотом і слоновою кісткою.
На блискучій дошці стола лежав сувій папірусу з червоно-білою печаткою. За знаком начальника Півдня писар розгорнув сувій і застиг у шанобливому мовчанні.
Командуючий військами, худий, з лисою головою, без парика, підморгнув маленькому дебелому каравановожатому, даючи зрозуміти, що зараз почнеться розмова, для якої їх покликано.
Справді, Кабуєфта схилив голову й заговорив, звертаючись до всіх присутніх:
— Їх величність, володар обох країн Чорної Землі, життя, здоров'я, сила, надіслав мені спішного листа. В ньому звелів його величність здійснити нечуване — приставити до міста живого носорогого звіра, з тих, що водяться за країною Вават[69] і відзначаються страшенною силою і люттю. Багато звірів з далеких країн Півдня приставлялося живими до Великого Дому за минулих часів. Люди Міста і люди Та-мері-хеб бачили великих мавп, жираф, звірів Сетха і земляних свиней;[70] люті леви і леопарди зграєю супроводили великого Усермар-Сотепенру[71] і навіть билися з ворогами Та-Кемту,[72] але ніколи не було піймано жодного носорога.
— З давніх давен володарі Півдня доставляли Чорній Землі все потрібне з країн чорношкірих, для них не було неможливого для здійснення. Я хочу продовжити цей славний звичай: Та-Кемт повинен побачити живого носорога. Я покликав вас, щоб порадитися, яким найлегшим способом ми зможемо привезти в Та-Кемт хоч би одного з цих страшних звірів. Що скажеш ти, Незі, який бачив стільки славних полювань? — він звернувся до начальника полювання, похмурого, опасистого чоловіка, кучеряве волосся, темна шкіра і горбатий ніс якого виказували його походження від гіксосів.
— Неймовірно страшний звір південних степів, шкіра його непрониклива для списів, сила подібна силі слона, — заговорив Незі поважно. — Нападає він перший, розтрощуючи і давлячи все, що стане йому на дорозі. В яму його не піймаєш: важкий звір неминуче покалічиться. Але коли влаштувати велике полювання і знайти матку з малям, то можна, забивши матір, захопити в полон маля і доставити його в Та-Кемт…
Кабуєфта сердито стукнув по підлокітнику крісла.
— Сім і сім разів до ніг Великого Дому, мого володаря, припадаю я. Тьху на тебе, — палець володаря Півдня ткнув в оторопілого начальника полювання, — бо ти грішиш проти їх величності. Ми повинні привезти їм не напівживого малюка, а звіра — нефер-неферу,[73] в розквіті сил, що вселяє повну міру страху. І не можна чекати, поки малюк підросте в нас у полоні… Наказ треба виконати з невідкладною готовністю, тим більше, що звір цей водиться далеко від Воріт Півдня.
Каравановожатий Пехені порадив відправити сотні три найвідважніших воїнів без зброї, з вірьовками і тенетами, якими можна було б зловити страховисько.
Командуючий військами Сенофрі невдоволено поморщився, насупився й Кабуєфта.
Тоді каравановожатий поспішив додати, що можна і не відправляти воїнів, а змусити нубійців самих упіймати звіра.
Кабуєфта похитав головою, скрививши рота в презирливій посмішці:
— Часи Менхеперри і Сотепенри давно минули — мерзенні жителі країни Нуб уже не зігнуті в покорі. Сенофрі знає, з якими зусиллями і хитрощами ми стримуємо пожадливість їхніх голодних ротів… Ні, це не годиться, нам доведеться самим виконати повеління…
— Коли замість воїнів пожертвувати рабами, — обережно вставив Сенофрі.
Замислений Кабуєфта пожвавішав:
— Клянуся Маат,[74] ти маєш рацію, мудрий начальнику війська! Я візьму із в'язниць бунтівників і втікачів, цих найсміливіших рабів. Вони зловлять страховище.
Начальник полювання недовірливо посміхнувся.
— Ти мудрий, володарю Півдня, але, насмілюсь запитати, чим примусиш ти рабів іти на вірну смерть від жахливого страховища? Погрози не допоможуть — ти зможеш поставити проти смерті лише смерть. Яка їм буде різниця?
— Ти знаєш краще звірів, ніж людей, Незі, тому залиш мені людей. Я пообіцяю їм волю. Ті, хто вже йшов на смерть заради неї, підуть іще раз. Ось чому я хочу взяти бунтівливих рабів.
— І виконаєш обіцянку? — знову запитав Незі. Кабуєфта гордовито відкопилив нижню губу:
— Велич володарів Півдня не дозволить мені принижуватись до брехні перед рабами, але назад вони не повернуться. Облишмо це. Краще скажи мені, скільки людей потрібно буде для того, щоб схопити звіра, і чи далекий шлях до тих місць, де він водиться.
— Треба не менше двох сотень людей. Звір розтопче половину, решта придавить його купою і зв'яже. Через два місяці почнеться час поводі, в країні Нуб підуть дощі, трави в степу оживуть. Тоді звірі підуть на північ по траву і їх можна буде знайти біля самої річки в області шостого ступеня. Найголовніше, щоб зловити звіра недалеко від ріки, бо інакше воїни не зможуть привезти страховисько вагою в сім биків живцем. А по річці ми сплавимо його у великій клітці до самого Міста…
Начальник Півдня розмірковував, щось підраховуючи, губи його ворушилися.
— Хет![75] — промовив він нарешті. — Півтораста рабів досить, коли люди добре битимуться. Сотню воїнів, двадцять мисливців і провідників. Ти візьмеш на себе начальство над усіма, Незі! Приступай до справи негайно. Сенофрі відбере надійних воїнів і мирних негрів.[76]
Начальник полювання вклонився.
Сановники залишили кімнату, посміюючись над новим дорученням Незі.
Кабуєфта посадив писаря і почав диктувати листа начальникові в'язниць обох міст, розташованих біля Воріт, — Неб і Севене.
Розділ п'ятий
Внизу біля сходів, що спускалися з горба до південного краю острова Неб, стояла юрба рабів, прикованих до великих бронзових кілець на стовпах з червоного граніту, які високо здіймалися на нижній площадці. Тут були всі сто чотирнадцять утікачів, що залишились живими, і ще сорок рабів, — негрів та нубійців — з лютими обличчями, з рубцями ран на тілі, що вже загоїлись. Довго томилися люди під пекучим промінням сонця, чекаючи вирішення своєї долі.
Нарешті на верхній площадці сходів показався високий чоловік у білому вбранні, в золоті, що виблискувало на лобі, на грудях і на чорному жезлі. Він ішов поволі, затінений двома опахалами, що їх несли нубійські воїни! Кілька чоловік, судячи з їх одягу — знатні сановники, оточували володаря. Це був Кабуєфта — начальник Воріт Півдня.
Воїни поспішно вишикувалися навколо рабів. Тюремний писар, що супроводив полонених, виступив наперед і вклонився аж до землі.
Кабуєфта спокійно, із закам'янілим виразом на обличчі, зійшов униз і впритул наблизився до рабів. Мигцем, зневажливо обвівши очима всіх присутніх, він бундючно сказав щось чиновникові. В голосі його було чути легке схвалення. Начальник Воріт Півдня стукнув жезлом — мідний кінець його брязнув об кам'яну плиту.
Лівієць зупинився і з жалібним криком упав навколішки. Піднявши руки до неба, він молився богам, просив захистити від страшенного лиха. Перелякані втікачі щільно збилися докупи у вузькому просторі між трьома піщаними горбами. Пандіон запитливо глянув на Кідого і здивувався — чорна шкіра негра стала сірою. Молодий еллін вперше бачив свого друга переляканим і не знав, що так бліднуть чорношкірі. Каві схопив за плече провідника і, без всякого зусилля підвівши його на ноги, злісно спитав, що трапилося.
Ахмі повернув до нього спотворене від страху обличчя, вкрите рясними краплинами поту.
— Пісок пустині співає, кличе вітер, а з ним прилітає і смерть, — хрипло промовив лівієць. — Йде піщана буря…
Гнітюча мовчанка повисла над загоном, її порушували тільки звуки півучого піску.
Каві стояв приголомшений — він не знав, що робити, а ті, хто знав, розуміли силу небезпеки, яка загрожувала всім, і теж мовчали.
Нарешті Ахмі опам'ятався.
— Вперед, швидше вперед! Я бачив скелясту площадку, вільну від піску: треба встигнути дійти до неї. Тут смерть неминуча — всіх засипле піском, а там… може, частина врятується…
Перелякані люди кинулись за лівійцем, що побіг уперед.
Свинцевий туман перетворився на багрову імлу, що затягла все небо. Вершини піщаних горбів зловісно закуріли, дихання вітру торкнулося запалених облич роєм найдрібніших піщинок. Нічим стало дихати, повітря наче наситилося пекучою отрутою. Але ось розступилися піщані горби, і втікачі опинилися на невеликому клаптику кам'янистого грунту, почорнілого і згладженого. Навкруги наростав Гуркіт і гул вітру, що летів здалека, багряна хмара швидко потемніла знизу, начебто чорна завіса заволокла небо. Вона вгорі залишилась темночервоною, блідий диск сонця сховався в страшній хмарі. За прикладом більш досвідчених, люди похапцем зривали з себе пов'язки, ганчірки, що прикривали голови й плечі, закутували обличчя й падали на нерівну поверхню гарячого каміння, притискаючись один до одного.
Пандіон трохи забарився. Останнє, що він позичив, сповнило його жахом. Все навкруги набуло руху. По чорному грунті покотилося каміння завбільшки з кулак, наче сухе листя, що його підганяє осінній вітер. Торби повикидали в напрямі до втікачів товсті завивисті щупальці, пісок почав рухатись і швидко понісся, розтікаючись навколо, ніби вода, викинута бурею на пологий берег. Заклубочена маса налетіла на Пандіона — юнак упав і більше нічого не бачив. Серце часто билося, і кожний його удар відбивався в голові. Прискорене дихання насилу проривалося крізь горло і рот, які, здавалося, вкрилися твердою коркою.
Свист вітру звучав високими нотами, змішуючись з глухим шумом летючого піску, пустеля гуркотіла і ревла навколо. В голові Пандіона запаморочилося, він боровся з непритомністю, яку викликала буря, що давила й сушила його. Страшенно кашляючи, молодий еллін звільняв горло від піщаного пилу і знову починав прискорено дихати. Зусилля опору в Пандіона повторювалися все рідше, нарешті він втратив свідомість.
А грім бурі ставав усе впевненішим і грізнішим, його гуркіт перекочувався по пустелі, мов велетенські мідні колеса: Кам'янистий грунт здригався, відповідаючи гулом, наче металевий лист, а над ним неслися хмари піску. Піщинки, насичені електрикою, спалахували блакитними іскорками, і вся маса рухливого піску котилася, повна синюватих виблисків. Здавалось, от-от поллє дощ і свіжа вода врятує висушених пекучим повітрям, знепритомлених людей. Але дощу не було, а буря гуркотіла. Темна купа людських тіл вкривалася все товщим шаром піску, що приховував слабкі рухи, глушив поодинокі стогнання…
Пандіон розплющив очі і побачив на тлі зірок силует чорної голови Кідого. Як потім довідався Пандіон, негр довго клопотався над позбавленими життя тілами друзів — молодого елліна та етрусків.
У темряві метушилися люди, розкопуючи занесених піском товаришів, прислухаючись до слабкого трепету життя в грудях непритомних, відсуваючи в сторону загиблих.
Лівієць Ахмі із своїми звиклими до пустелі одноплемінниками і кілька негрів пішли назад», до джерела в скелях. Кідого залишився з Пандіоном, не в силі покинути друга, що ледве дихав.
Зрештою напівживі п'ятдесят п'ять чоловік, що майже не розрізняли дороги, пішли, тримаючись один за одного, на чолі з Кідого, по слідах тих, які пішли раніш.
Ніхто не думав про те, що їм довелося повернути назад, може, назустріч можливій погоні,— в думках у кожного була тільки мрія про воду. Вода, що відтіснила волю до боротьби, погасила всі прагнення, — вона була маяком у туманній гарячці розпаленого мозку.
Пандіон втратив всяку уяву про час, забув про те, що вони відійшли від джерела не далі, ніж на двадцять тисяч ліктів, забув про все, крім того, що треба триматися за плечі переднього товариша і мляво ступати в такт з товаришами, що рухалися попереду. Приблизно на середині дороги вони почули попереду голоси, що здалися надзвичайно гучними: Ахмі та двадцять сім чоловік, що пішли з ним, поспішили назустріч, обережно несучи намочене у воді ганчір'я і дві старі посудини з тикви, знайдені біля джерела.
Люди знайшли в собі сили відмовитися від води, запропонувавши Ахмі піти до тих, що лишилися на місці катастрофи.
Надлюдські зусилля потрібні були для того, щоб повернутися до колодязя, сили підупадали з кожним десятком кроків, та проте люди мовчки пропустили групу водоносів і попленталися далі.
Хиткий чорний туман застилав очі людей, що спотикалися, деякі з них падали, але, підбадьорені умовляннями, підтримувані більш витривалими товаришами, йшли далі. П'ятдесят п'ять чоловік не могли пригадати останньої години дороги — люди йшли майже несвідомо, ноги їх продовжували невпевнені, уповільнені рухи. І все ж таки мандрівники дійшли, вода повернула їм свідомість, напоїла їхні тіла, дала змогу загуслій крові знову розм'якшити висохлі м'язи.
І як тільки мандрівники опам'яталися, вони згадали про товариські обов'язки. Трохи набравшись сили, вони пішли назад за прикладом перших, несучи назустріч тим, що брели в пісках, джерело життя — воду, яка капала з мокрих шматків тканини. Ця допомога була неоціненна, бо прийшла саме вчасно. Сонце вже сходило. Останню групу тих, що зосталися живими, підтримала принесена лівійцями вода. Люди зупинилися посеред пісків, не маючи сили йти далі, незважаючи на умовляння, спонукання і навіть погрози. Мокре ганчір'я дало людям ще годину відстрочки — час, що виявився достатнім для того, щоб дістатися до колодязя.
Так повернулися до води ще тридцять один чоловік, — всього врятувалося сто чотирнадцять — менше ніж половина тих, що вступили в пустелю два дні тому. Найслабкіші загинули ще під час першого переходу через піски, тепер страшна катастрофа загубила багато прекрасних, міцних бійців. Майбутнє здавалося дуже непевним. Вимушена бездіяльність пригнічувала, сили для продовження накресленого шляху ще не було, зброю було кинуто там, де захопила людей піщана буря. Коли б у бунтівників були харчі, то вони швидше відновили б сили, але рештки їжі було поділено ще на початку минулої ночі.
Сонце полум'яніло в чистому, нічим не затьмареному небі, і ті, що залишилися на місці катастрофи, в кому ще жевріло згасаюче життя, тепер напевно загинули.
Врятовані ховалися в щілині між скелями, де лежали минулої доби разом з тими, яких уже не було. Як і вчора, люди чекали вечора, але вже не тільки спаду денної спеки, а початку ночі, сподіваючись, що її прохолода дасть змогу ослаблим продовжувати боротьбу з пустелею, що стояла на шляху до батьківщини.
Цій останній надії не судилося здійснитися. З настанням ночі втікачі відчули, що можуть потихеньку рухатися далі, як раптом почули здалека хриплий рев осла і гавкання собак. Деякий час повстанці сподівалися, що не торговельний караван або загін збирача податків, але незабаром на оповитій присмерком рівнині показалися вершники. Знайомі вже крики «аату» залунали в пустині. Втікати було нікуди, битися нічим, ховатися марно — злі гостровухі собаки однаково знайшли б втікачів. Декілька повстанців опустилося на землю — останні сили залишили їх, інші розгублено заметались серед каміння. Дехто в розпачі рвав на собі волосся. Один з лівійців, зовсім молодий, жалібно застогнав, і краплисті сльози покотилися з переляканих очей. Аму й херіуша стояли, понуривши голови і скрегочучи зубами. Кілька чоловік несвідомо кинулися тікати, але їх зараз же затримали собаки.
Більш витримані залишилися на місці, наче закам'янілі, і напружували думку, щоб знайти спосіб порятунку. Воїнам Чорної Землі, безперечно, пощастило: вони наздогнали втікачів, коли ті були зовсім знесилені. Коли б хоч половина колишньої енергії залишилась у повстанців, то більшість воліла б скоріше вмерти в нерівному бою, ніж потрапити вдруге в полон. Але зараз сили повстанців були вичерпані — втікачі не вчинили опору воїнам, що під'їжджали з луками напоготові. Боротьба за волю скінчилась, — тепер у тисячу разів щасливіші були ті, хто спав вічним сном серед розкиданої зброї.
Змучені раби, втративши надію на волю, стали покірними і байдужими.
Незабаром усі сто чотирнадцять чоловік із зв'язаними назад руками, оковані за шиї ланцюгами по десятку, побрели на схід під ударами бичів. Декілька воїнів поїхало до місця катастрофи, щоб переконатися, що решта загинула.
Переслідувачі розраховували одержати нагороду за кожну приведену назад людину. Тільки це врятувало втікачів від жорстокої смерті. Жоден не загинув у цьому жахливому поході назад, коли вони йшли голі і зв'язані, схльостані бичами, не одержуючи їжі. Караван повільно рухався, обходячи піски по дорозі.
Пандіон брів, не сміючи глянути на товаришів, не сприймаючи зовнішніх вражень. Навіть удари бича не виводили молодого елліна з заціпеніння. Єдиним спогадом, що зберігся в Пандіона від шляху назад у рабство, був момент, коли вони досягли долини Нілу, недалеко від міста Абідоса. Начальник загону затримав караван, шукаючи поглядом пристань, де спійманих мала чекати баржа. Бранці збились на краю спуску в долину, дехто опустився на землю. Ранішній вітер доносив запах свіжої води.
Пандіон, що залишався на ногах, раптом побачив на краю пустині веселі ніжноблакитні квіти. Хитаючись на своїх високих стебельцях, вони видихали тонкі пахощі, і у Пандіона майнула думка, що втрачена воля посилає йому свій останній привіт.
Губи молодого елліна, потріскані й кровоточиві, заворушились; невпевнені, слабкі звуки вирвалися з горла. Кідого, що з тривогою придивлявся до друга на зупинках, — негр був у другому цепу, — прислухався.
— Блакитні…— долинуло до нього останнє слово. Пандіон поринув знов у заціпеніння.
Втікачів звільнили від пут і загнали в баржу, яка привезла їх до околиць столиці. Там їх, як особливо небезпечних і стійких бунтівників, кинули у в'язницю, в якій вони мусили чекати неминучого заслання на золоті рудники.
В'язниця являла собою величезну яму, викопану в сухій і твердій землі, облицьовану цеглою і перекриту кіль кома крутими склепіннями. Замість вікон були пробиті вгорі чотири вузенькі щілини, замість дверей — похилий люк у стелі, через який спускали воду і кидали їжу.
Пітьма, що завжди панувала в ямі, виявилась цілющою для втікачів: у багатьох із них від яскравого світла пустелі боліли запалені очі, і бранці, залишаючись на сонці, неминуче осліпли б.
Яка мука була після кількох днів волі опинитися в темній, смердючій ямі!
Ув'язнені були наглухо відрізані від світу, до їхніх почуттів і переживань нікому не було діла.
І все ж таки, незважаючи на безвихідність становища, як тільки люди очуняли від наслідків тяжкого походу, вони знову почали на щось сподіватись.
Знову заговорив Каві, як завжди трохи грубувато викладаючи зрозумілі для всіх думки. Знову розносився сміх Кідого, залунали різкі вигуки лівійця Ахмі. Пандіон, що тяжко переживав загибель надій, приходив до пам'яті повільніше.
Не раз молодий еллін намацував у своїй пов'язці камінь — чудовий подарунок Яхмоса, але йому здавалося кощунством вийняти прекрасну річ тут, в цій огидній, темній ямі. До того ж камінь підвів його, він виявився нечарівним, не допоміг добитися волі й досягнути моря.
Все-таки Пандіон якось крадькома витяг зеленосиній кристал і підніс його до блідого променя, що падав із щілини, але не досягав долівки підземелля. При першому ж погляді, кинутому на радісну прозорість каменя, бажання жити і боротися знову відродилося в Пандіоновій душі. Він позбувся всього — він навіть не сміє подумати про Тессу, не сміє викликати образи батьківщини. Все, що в нього залишилося — це камінь, як мрія про море, про колишнє, інше, справжнє життя. І Пандіон почав часто любуватися каменем, знаходячи в його прозорій глибині втіху, без якої не можна було жити.
Не більше десяти днів провів Пандіон з товаришами в підземеллі. Без допитів, без усякого суду долю втікачів було вирішено пануючими людьми там, нагорі. Несподівано відчинився люк, в отвір упала дерев'яна драбина. Рабів виводили нагору і, засліплених денним світлом, зв'язували і сковували цепом по шестеро. Потім бунтівників повели до Нілу і негайно повантажили на велику баржу, що незабаром відпливла вверх по річці. Бунтівників відправляли на південну межу Чорної Землі, до Воріт Півдня,[65] звідки мав відбутися останній безповоротний шлях до страшних золотих рудників країни Нуб.[66]
Через два тижні, після того як втікачі змінили підземну в'язницю на плавучу, за п'ятсот тисяч ліктів вверх по річці, на південь від столиці Та-Кемту, в розкішному палаці начальника Воріт Півдня на острові Неб відбувалося ось що.
Начальник Воріт Півдня, він же начальник провінції Неб, жорстокий і владний Кабуєфта, що вважав себе другою особою після фараона в Чорній Землі, викликав командуючого своїми військами, начальника полювання і головного каравановожатого Півдня.
Кабуєфта прийняв викликаних на балконі палацу за багато заставленим столом, в присутності головного писаря. Великий і м'язистий, Кабуєфта пихато підносився над співбесідниками, сидячи, як і фараон, на високому кріслі з чорного дерева та слонових іклів.
Він кілька разів перехоплював запитливі погляди, якими обмінювалися скликані ним сановники, і посміхався про себе.
З балкона палацу, що стояв на підвищеній частині острова, відкривався краєвид з широкими рукавами ріки, що обтікали групу храмів з білого вапняку і червоного граніту. Береги вкривала густа поросль високих пальм, листя яких темною перистою смугою тяглося вздовж підніжжя стрімкого скелястого берега. З півдня підходила прямовисна стіна гранітного плоскогір'я, на східному кінці якого знаходився перший поріг Нілу. Там долина ріки відразу звужувалась, простір обробленої спокійної рівнини обривався біля незмірного пустельного простору країни золота Нуб. З уступів скель дивились на палац могили знаменитих предків — володарів Воріт Півдня, безстрашних дослідників країни чорних, починаючи з самого великого Хірхуфа.[67]
Далина потопала в сіруватій імлі спеки, але на острові була прохолода — північний вітер боровся зі спекою, що наступала з півдня, відганяючи її назад, у пустині, спалені степи.
Начальник Півдня довго дивився в далечінь на гробниці предків, потім жестом наказав присутньому рабові налити по останньому келиху вина. Частування було закінчено, гості встали і пішли за господарем до внутрішніх покоїв палацу. Вони опинилися в квадратній, не дуже високій кімнаті, оздобленій з такою витонченістю і таким смаком, як за часів великого Менхеперри.[68] Гладенькі білі стіни над підлогою були прикрашені широким ясно-синім бордюром із складним прямолінійним орнаментом з білих ліній, а попід стелею йшла вузенька смуга з квітів лотоса і символічних фігур, зображених синьою, зеленою, чорною та білою фарбами на фоні матового золота.
Стеля, окреслена вузькою смужкою з чорних та золотих клітин, перетиналась чотирма паралельними брусками з дерева густого вишневого кольору. В проміжках між брусками вся поверхня стелі була вкрита строкатим візерунком золотих спіралей та білих розеток на червоних та блакитних квадратах, що чергувалися в шахматному порядку.
Широкі одвірки дверей з гладеньких полірованих дощок кедра облямовувались вузькими чорними смужками, перерізаними безліччю подвійних поперечних блакитних рисочок.
Килим, кілька складаних стільців з слонової кістки та з верхом із леопардової шкури, два крісла з чорного дерева з золотою інкрустацією і кілька ящиків на ніжках, що були одночасно столиками, становили всю обстановку просторної і світлої, наповненої чистим повітрям кімнати.
Кабуєфта не поспішаючи сів у крісло, і його різкий профіль чітко окреслився на білосніжній стіні. Сановники присунули стільці ближче, головний писар став біля високого столика з чорного дерева, інкрустованого золотом і слоновою кісткою.
На блискучій дошці стола лежав сувій папірусу з червоно-білою печаткою. За знаком начальника Півдня писар розгорнув сувій і застиг у шанобливому мовчанні.
Командуючий військами, худий, з лисою головою, без парика, підморгнув маленькому дебелому каравановожатому, даючи зрозуміти, що зараз почнеться розмова, для якої їх покликано.
Справді, Кабуєфта схилив голову й заговорив, звертаючись до всіх присутніх:
— Їх величність, володар обох країн Чорної Землі, життя, здоров'я, сила, надіслав мені спішного листа. В ньому звелів його величність здійснити нечуване — приставити до міста живого носорогого звіра, з тих, що водяться за країною Вават[69] і відзначаються страшенною силою і люттю. Багато звірів з далеких країн Півдня приставлялося живими до Великого Дому за минулих часів. Люди Міста і люди Та-мері-хеб бачили великих мавп, жираф, звірів Сетха і земляних свиней;[70] люті леви і леопарди зграєю супроводили великого Усермар-Сотепенру[71] і навіть билися з ворогами Та-Кемту,[72] але ніколи не було піймано жодного носорога.
— З давніх давен володарі Півдня доставляли Чорній Землі все потрібне з країн чорношкірих, для них не було неможливого для здійснення. Я хочу продовжити цей славний звичай: Та-Кемт повинен побачити живого носорога. Я покликав вас, щоб порадитися, яким найлегшим способом ми зможемо привезти в Та-Кемт хоч би одного з цих страшних звірів. Що скажеш ти, Незі, який бачив стільки славних полювань? — він звернувся до начальника полювання, похмурого, опасистого чоловіка, кучеряве волосся, темна шкіра і горбатий ніс якого виказували його походження від гіксосів.
— Неймовірно страшний звір південних степів, шкіра його непрониклива для списів, сила подібна силі слона, — заговорив Незі поважно. — Нападає він перший, розтрощуючи і давлячи все, що стане йому на дорозі. В яму його не піймаєш: важкий звір неминуче покалічиться. Але коли влаштувати велике полювання і знайти матку з малям, то можна, забивши матір, захопити в полон маля і доставити його в Та-Кемт…
Кабуєфта сердито стукнув по підлокітнику крісла.
— Сім і сім разів до ніг Великого Дому, мого володаря, припадаю я. Тьху на тебе, — палець володаря Півдня ткнув в оторопілого начальника полювання, — бо ти грішиш проти їх величності. Ми повинні привезти їм не напівживого малюка, а звіра — нефер-неферу,[73] в розквіті сил, що вселяє повну міру страху. І не можна чекати, поки малюк підросте в нас у полоні… Наказ треба виконати з невідкладною готовністю, тим більше, що звір цей водиться далеко від Воріт Півдня.
Каравановожатий Пехені порадив відправити сотні три найвідважніших воїнів без зброї, з вірьовками і тенетами, якими можна було б зловити страховисько.
Командуючий військами Сенофрі невдоволено поморщився, насупився й Кабуєфта.
Тоді каравановожатий поспішив додати, що можна і не відправляти воїнів, а змусити нубійців самих упіймати звіра.
Кабуєфта похитав головою, скрививши рота в презирливій посмішці:
— Часи Менхеперри і Сотепенри давно минули — мерзенні жителі країни Нуб уже не зігнуті в покорі. Сенофрі знає, з якими зусиллями і хитрощами ми стримуємо пожадливість їхніх голодних ротів… Ні, це не годиться, нам доведеться самим виконати повеління…
— Коли замість воїнів пожертвувати рабами, — обережно вставив Сенофрі.
Замислений Кабуєфта пожвавішав:
— Клянуся Маат,[74] ти маєш рацію, мудрий начальнику війська! Я візьму із в'язниць бунтівників і втікачів, цих найсміливіших рабів. Вони зловлять страховище.
Начальник полювання недовірливо посміхнувся.
— Ти мудрий, володарю Півдня, але, насмілюсь запитати, чим примусиш ти рабів іти на вірну смерть від жахливого страховища? Погрози не допоможуть — ти зможеш поставити проти смерті лише смерть. Яка їм буде різниця?
— Ти знаєш краще звірів, ніж людей, Незі, тому залиш мені людей. Я пообіцяю їм волю. Ті, хто вже йшов на смерть заради неї, підуть іще раз. Ось чому я хочу взяти бунтівливих рабів.
— І виконаєш обіцянку? — знову запитав Незі. Кабуєфта гордовито відкопилив нижню губу:
— Велич володарів Півдня не дозволить мені принижуватись до брехні перед рабами, але назад вони не повернуться. Облишмо це. Краще скажи мені, скільки людей потрібно буде для того, щоб схопити звіра, і чи далекий шлях до тих місць, де він водиться.
— Треба не менше двох сотень людей. Звір розтопче половину, решта придавить його купою і зв'яже. Через два місяці почнеться час поводі, в країні Нуб підуть дощі, трави в степу оживуть. Тоді звірі підуть на північ по траву і їх можна буде знайти біля самої річки в області шостого ступеня. Найголовніше, щоб зловити звіра недалеко від ріки, бо інакше воїни не зможуть привезти страховисько вагою в сім биків живцем. А по річці ми сплавимо його у великій клітці до самого Міста…
Начальник Півдня розмірковував, щось підраховуючи, губи його ворушилися.
— Хет![75] — промовив він нарешті. — Півтораста рабів досить, коли люди добре битимуться. Сотню воїнів, двадцять мисливців і провідників. Ти візьмеш на себе начальство над усіма, Незі! Приступай до справи негайно. Сенофрі відбере надійних воїнів і мирних негрів.[76]
Начальник полювання вклонився.
Сановники залишили кімнату, посміюючись над новим дорученням Незі.
Кабуєфта посадив писаря і почав диктувати листа начальникові в'язниць обох міст, розташованих біля Воріт, — Неб і Севене.
Розділ п'ятий
ЗОЛОТИЙ СТЕП
Внизу біля сходів, що спускалися з горба до південного краю острова Неб, стояла юрба рабів, прикованих до великих бронзових кілець на стовпах з червоного граніту, які високо здіймалися на нижній площадці. Тут були всі сто чотирнадцять утікачів, що залишились живими, і ще сорок рабів, — негрів та нубійців — з лютими обличчями, з рубцями ран на тілі, що вже загоїлись. Довго томилися люди під пекучим промінням сонця, чекаючи вирішення своєї долі.
Нарешті на верхній площадці сходів показався високий чоловік у білому вбранні, в золоті, що виблискувало на лобі, на грудях і на чорному жезлі. Він ішов поволі, затінений двома опахалами, що їх несли нубійські воїни! Кілька чоловік, судячи з їх одягу — знатні сановники, оточували володаря. Це був Кабуєфта — начальник Воріт Півдня.
Воїни поспішно вишикувалися навколо рабів. Тюремний писар, що супроводив полонених, виступив наперед і вклонився аж до землі.
Кабуєфта спокійно, із закам'янілим виразом на обличчі, зійшов униз і впритул наблизився до рабів. Мигцем, зневажливо обвівши очима всіх присутніх, він бундючно сказав щось чиновникові. В голосі його було чути легке схвалення. Начальник Воріт Півдня стукнув жезлом — мідний кінець його брязнув об кам'яну плиту.