Страница:
– Ваш тато найняв покоївку-француженку, – мовила міс Мінчін. – Тож я дійшла висновку, що він хотів, аби ви приділяли особливу увагу вивченню французької мови.
Сара збентежилася.
– Певно, він її найняв, – сказала вона, – бо він… він думав, що вона мені сподобається, міс Мінчін.
– Боюся, – промовила міс Мінчін, кисло посміхнувшись, – що вас надміру розбалували. Тож тепер вам завжди здається, ніби все робиться на догоду вашим примхам. А в мене склалося враження, що ваш тато хотів, аби ви вчили французьку.
Якби Сара була старшою або менше дбала про те, щоб завжди виявляти ввічливість, вона би все пояснила кількома словами. Та зараз дівчинка відчула, що її щоки зрадницьки червоніють. Міс Мінчін була суворою і дуже поважною персоною – вона здавалася цілком переконаною в тому, що Сара не знає ані словечка французькою. Тож дівчинці було якось незручно виправляти міс Мінчін. Насправді ж Сара навіть не могла пригадати, коли вона вивчила французьку. Батько говорив із нею цією мовою з того часу, коли вона була немовлям. Її мати була за походженням із Франції, капітан Кру обожнював цю мову, тож так склалося, що Сара завжди чула її та знала не гірше за рідну.
– Я… я справді ніколи не вчила французьку, але.. але… – затинаючись, почала пояснювати дівчинка. Вона засоромилась, але прагнула все пояснити.
Один із прикрих секретів міс Мінчін полягав у тому, що вона сама не розмовляла французькою і всіляко прагнула приховати цей неприємний факт. Тож вона не воліла далі обговорювати цю тему, щоб випадково не наразитися на несподіване запитання від нової учениці.
– Досить, – різко відрубала міс Мінчін. – Якщо ви ще не вивчали цю мову, вам слід розпочати заняття негайно. Наш учитель французької, месьє Дюфарж, прийде за кілька хвилин. Візьміть поки цю книгу і прогляньте її, доки ми на нього чекаємо.
Сарині щоки почервоніли. Вона повернулася на своє місце й відкрила підручник. Із серйозним виразом обличчя поглянула на першу сторінку. Дівчинка знала, що посміхнутися буде неввічливо з її боку, а проявити неввічливість вона хотіла менш за все. Та було якось дивно, що її збираються навчати найпростіших речей – на першій сторінці було написано, що «le pere» означає «батько», а «la mere» означає «мати».
Міс Мінчін пильно дивилась на нову вихованку.
– Схоже, що ви чимось невдоволені, Саро, – промовила вона. – Дуже прикро, що вам не до душі вивчення французької.
– Я дуже люблю французьку, – відповіла Сара. Вона вирішила спробувати ще раз усе пояснити, – але…
– Ви повинні слухатись, коли вам загадують щось зробити, – перебила міс Мінчін. – Вивчайте підручник.
І Сарі не лишилося нічого іншого, як підкоритися. Навіть не посміхнувшись, вона вивчила, що «le f ls» означає «син», а «le frere» означає «брат».
«Коли прийде месьє Дюфарж, – думала дівчинка, – я зможу йому все пояснити».
Незабаром прийшов месьє Дюфарж. Він виявився приємним, розумним французом середнього віку. Учитель зацікавлено поглянув на Сару, яка саме з ввічливості вдавала, ніби її увага поглинута підручником.
– Це моя нова учениця, мадам? – поцікавився вчитель у міс Мінчін. – Сподіваюсь, мені з нею пощастить.
– Її батько – капітан Кру – дуже турбується про те, щоб донька почала вивчати мову. Але, боюся, вона вже налаштувала себе упереджено проти занять. Здається, зовсім не бажає вчитися, – пояснила міс Мінчін.
– Мені шкода, якщо це так, мадемуазель, – лагідно звернувся вчитель до Сари. – Може, коли ми почнемо наші заняття, я зможу вас переконати в тому, що французька – дивовижна мова.
Сара підвелася зі свого місця. Вона була майже у відчаї від того, що впала в немилість. Тож дівчинка благально поглянула на месьє Дюфаржа своїми великими зеленими очима. Сара знала, що він усе зрозуміє, варто буде їй заговорити. Тож вона почала пояснювати своєю вільною, добірною французькою. Мадам не зрозуміла. Сарі й справді досі не доводилося вивчати французьку мову – із підручників, – але її татко й решта людей увесь час говорили з нею французькою. Тож вона читає нею і пише так само, як читає й пише англійською. Її татко обожнює цю мову, і тому вона також її обожнює. Люба матінка, яка померла, народивши її, була родом із Франції. Сара буде рада вивчати те, чого навчатиме її месьє, але вона просто намагалася пояснити мадам, що вже знає слова з цього підручника, – і дівчинка взяла до рук книжку.
Коли вона почала говорити, міс Мінчін аж здригнулася і пильно втупилась на дівчинку крізь окуляри, не зводивши обуреного погляду, аж доки та не закінчила. Месьє Дюфарж посміхнувся, і його посмішка свідчила про щире замилування. Доки він слухав цей чудовий дитячий голосок, що легко й невимушено щебетав його рідною мовою, йому здалося, ніби він потрапив на батьківщину, котра у ці похмурі туманні лондонські дні мріялася недосяжно далекою. Коли дівчинка закінчила пояснення, вчитель забрав у неї підручник, подарувавши їй теплий погляд. Потім він звернувся до міс Мінчін:
– Мадам, мушу зізнатися, – мовив він, – що я навряд чи багато чого її навчу. Вона не вчила французької. Вона сама француженка. У неї дуже вишукана вимова.
– Ви мусили мені про це сказати, – повернувшись до Сари, вигукнула міс Мінчін – їй дуже допекло це непорозуміння.
– Я ж… я ж намагалася, – лепетала дівчинка. – Я… я, мабуть, не так почала.
Міс Мінчін і сама добре знала, що дівчинка пробувала пояснити, – Сара була не винна в тому, що їй просто не дали змоги розказати все до пуття. Та коли побачила, що учениці дослухаються до розмови і Лавінія та Джессі хихотять, затулившись французькими граматиками, вона просто розлютилась.
– Тиша, панночки! – суворо вигукнула вона, постукуючи по столу. – Негайно вгамуйтеся!
І з цієї миті міс Мінчін незлюбила свою новеньку вихованку.
Розділ 3
Того першого ранку, сидячи неподалік від міс Мінчін і знаючи про те, що всі учениці в класі пильно за нею спостерігають, Сара помітила маленьку дівчинку приблизно такого ж віку, як і вона сама. Дівчинка зосереджено дивилась на неї простакуватими світло-блакитними очима. Вона була гладка, не надто кмітлива на вигляд, але мала гарненькі пухкі губенята. Її лляне волосся було стягнуте в тугий хвостик, зав’язаний стрічкою. Дівчинка перекинула хвостик через плече й задумливо покусувала кінчик стрічки. Поклавши лікті на парту, вона здивовано поглядала на нову ученицю. Коли месьє Дюфарж заговорив до Сари, здалося, ніби вона трошки злякалась, а коли Сара виступила уперед і з невинним, зворушливим виглядом без жодних попереджень заходилась відповідати французькою, пухкенька дівчинка аж підскочила з несподіванки й зашарілась від неймовірного здивування. Вона тижнями проливала сльози відчаю над своїми марними спробами запам’ятати, що «la mere» французькою означає «мати», а «le pere» – «тато». Для неї було потрясінням раптово почути, як дівчинка такого ж віку, як і вона сама, не лише добре пам’ятає ці слова, але, без сумніву, знає значно більше, та ще й може правильно поєднувати їх із дієсловами – легко, неначе бавлячись.
Вона дивилася на Сару так пильно і так розгублено кусала кінчик своєї стрічки, що аж привернула увагу міс Мінчін. Та цієї миті кипіла від люті, тож негайно накинулася на вихованку.
– Міс Сент-Джон! – суворо вигукнула вона. – Що означає ваша поведінка? Негайно заберіть лікті зі столу! І вийміть стрічку зі свого рота! Сядьте рівно!
Міс Сент-Джон знову підскочила, а коли Лавінія та Джессі захихотіли, то зашарілася ще дужче, ніж раніше, – дівчинка так побуряковіла, що здавалося, ніби вона не стримається і зараз розплачеться. Сара помітила це, і їй стало так прикро, що вона відчула симпатію до ображеної дівчинки й захотіла заприятелювати з нею. Сара завжди так поводилась – неодмінно втручалася, коли когось ображали або засмучували.
– Якби Сара була хлопцем і жила кілька століть тому, – бувало, казав її тато, – вона би мандрувала країною з мечем напоготові, щоб рятувати й захищати всіх знедолених. Вона завжди рветься до бою, коли бачить, як когось ображають.
Тож вона відчула симпатію до пухкенької, вайлуватої міс Сент-Джон і час від часу поглядала на неї протягом цілого ранку. Сара помітила, що навчання дається дівчинці непросто. Навряд чи їй колись загрожувала небезпека, що її можуть перехвалити, як взірцеву ученицю. Її урок французької був жалюгідним видовищем – від того, як вона вимовляла слова, крадькома посміхався навіть месьє Дюфарж. А Лавінія, Джессі й інші дівчатка, яким говорити вдавалося краще, навіть підсміювалися або поглядали на неї зі здивуванням та зневагою. Та Сара не сміялася. Вона старалася вдавати, ніби не чує, коли міс Сент-Джон говорить із помилками. Міс Кру мала запальний характер, і тому розлютилася, коли почула хихотіння й побачила знічене, простакувате дитяче обличчя.
– Це навіть зовсім не смішно, – прошепотіла вона сама до себе, схилившись над книгою. – Вони не повинні сміятися.
Коли урок закінчився й учениці зібралися невеликими гуртами потеревенити, Сара озирнулася, щоб знайти міс Сент-Джон, і коли побачила, що та з нещасним виглядом притулилась у віконній ніші, підійшла до неї і заговорила. Вона сказала кілька слів, якими дівчатка зазвичай обмінюються на початку знайомства, але зробила це дуже по-дружньому – таку приязнь було неможливо не помітити.
– Як тебе звати? – запитала Сара.
Щоб пояснити здивування міс Сент-Джон, треба згадати про те, що нова учениця за короткий час привернула неабияку увагу – її з’ява в школі не була чимось буденним. Про неї ввечері перед сном балакала ціла школа, із неабияким інтересом переповідаючи різні суперечливі плітки. Знайомство з ученицею, яка мала власний екіпаж, власного поні, власну покоївку й нещодавно прибула з Індії, було далеко не звичайним.
– Мене звати Ерменґарда Сент-Джон, – відповіла дівчинка.
– А мене – Сара Кру, – сказала Сара. – У тебе дуже гарне ім’я. Наче з якогось роману.
– Тобі подобається? – збентежилася дівчинка. – А мені… Мені подобається твоє.
Головна проблема міс Сент-Джон полягала в тому, що в неї був дуже розумний батько. Подеколи це здавалось їй страхітливою напастю. Якщо ти донька батька, який знає усе на світі, говорить сімома чи вісьмома мовами, має бібліотеку з тисячі томів, і, здається, знає їх усі напам’ять, він принаймні очікує від тебе, щоб ти знала, що написано в підручниках, і, цілком імовірно, вимагатиме від тебе запам’ятати кілька дат з історії або виконати вправи з французької. Ерменґарда була суворим випробуванням для містера Сент-Джона. Він не міг збагнути, як дитина може бути такою обмеженою, простакуватою і не виявляти особливих талантів ні у чому.
– Боже милостивий! – не раз вигукував він, дивлячись на доньку. – Подеколи я думаю, що вона така ж тупа, як її тітонька Еліза!
Якщо її тітонька Еліза повільно вчила і швидко забувала все, що мусила запам’ятати, то, безперечно, Ерменґарда дуже скидалася на неї. Вона була найгіршою ученицею школи – з цим годі було сперечатися.
– Примусьте її вчитися, – сказав її батько міс Мінчін.
Тож Емерґарда тепер майже весь час або відчувала себе осоромленою, або плакала. Вона зубрила науку і миттю її забувала, та навіть якщо їй вдавалося запам’ятати якийсь факт, вона просто його не розуміла. Тож природно, що коли з нею захотіла познайомитися Сара, дівчинка просто сиділа і дивилась на неї з неймовірним захопленням.
– Ти вмієш говорити французькою, правда ж? – з повагою запитала вона.
Сара сіла поряд на широку лаву у віконній ніші й, підібгавши ноги, обхопила свої коліна руками.
– Я говорю французькою, бо чула її все своє життя, – відповіла вона. – Ти би теж так могла, якби завжди чула цю мову.
– О ні, я не змогла би, – засумнівалась Ерменґарда. – Я ніколи не навчуся говорити французькою!
– Чому? – здивовано запитала Сара.
Ерменґарда струснула головою, від чого її хвостик заметався.
– Ти ж чула щойно, як я говорю, – сказала вона. – У мене так завжди. Я просто не можу вимовити ті слова. Вони такі дивні.
Вона замовкла на якусь мить, а потім додала з острахом у голосі:
– Ти розумна, правда ж?
Сара поглянула через вікно на похмуру площу, де, цвірінькаючи, стрибали горобці, подивилась на металеву огорожу й темне гілля дерев і на якийсь час задумалася. Вона часто чула, як про неї кажуть, що вона «розумна», і їй було цікаво, чи справді це так, – а якщо так, то як це вийшло.
– Не знаю, – сказала вона. – Хтозна.
А потім, помітивши похмурий погляд на круглому, повновидому обличчі, усміхнулась і змінила тему розмови.
– Ти хотіла би побачити Емілі? – поцікавилась вона.
– А хто така Емілі? – запитала Ерменґарда, точнісінько як міс Мінчін перед тим.
– Ходімо до моєї кімнати, я покажу, – сказала Сара, беручи дівчинку за руку.
Вони разом зіскочили з лави й піднялися нагору.
– А правда, – прошепотіла Ерменґарда, коли вони прямували через хол, – правда, що ти маєш власну кімнату для ігор?
– Так, – відповіла Сара. – Татко попросив міс Мінчін, щоб вона дозволила мені мати власну кімнату, бо коли я граюся, то люблю вигадувати історії та розповідати їх сама собі. Я не люблю, коли мене хтось чує. Коли я думаю про те, що мене слухають, мені вже не так цікаво гратися.
Вони вже дісталися до коридору, що вів до Сариної кімнати, й Ерменґарда раптом спинилася, затамувавши подих і вдивляючись у нову знайому.
– Ти вмієш вигадувати історії! – оторопіло запитала вона. – Ти робиш це так само добре, як розмовляєш французькою? Правда?
Сара подивилась на неї зі здивуванням.
– Усі вміють вигадувати історії, – відповіла вона. – Ти ніколи не пробувала це робити?
Міс Кру застережливо поклала долоню на руку Ерменґарди.
– Давай зайдемо тихенько, – прошепотіла вона, – а потім я зненацька відчиню двері. Може, нам вдасться її спіймати.
Сара ніби й жартувала, але в її очах проглядався відблиск загадкової надії, яка вразила Ерменґарду, хоча вона не зрозуміла, про що йдеться, або кого хоче спіймати Сара, або чому вона хоче це зробити.
Хай би що це означало, Ерменґарда була впевнена: ішлося про щось дуже захопливе. Тож, схвильована від очікування, вона пройшла навшпиньки коридором. Дівчатка старалися не шуміти, доки не дістались до кімнати. Тоді Сара зненацька повернула ручку й широко відчинила двері. Перед ними відкрилася кімната, як на долоні, – у коминку палав вогонь, а перед ним сиділа у кріслі чудова лялька, читаючи книжку.
– Ну от, вона знову сіла в крісло до того, як ми її піймали! – пояснила Сара. – Вони завжди так роблять. Швидкі, мов блискавка.
Ерменґарда перевела погляд із подруги на ляльку і назад, спантеличено запитала:
– Вона може ходити?
– Так, – відповіла Сара. – Принаймні я вірю в це. Принаймні я вдаю, що вірю в це. І тому здається, ніби це правда. Ти ніколи нічого не вдавала?
– Ні, – сказала Ерменґарда. – Ніколи. Розкажи мені про це.
Вона була така зачарована своєю незвичайною новою подругою, що дивилася на Сару більше, ніж на Емілі, – незважаючи на те, що Емілі була найвродливішою лялькою, яку їй тільки доводилося бачити.
– Сядьмо, – запропонувала Сара, – і я тобі розкажу. Це так легко – коли вже почнеш, то не можеш зупинитися. Увесь час хочеш розповідати історії. Це чудово! Емілі, ти маєш послухати. Це Ерменґарда Сент-Джон, Емілі. Ерменґардо, це Емілі. Хочеш потримати її?
– А можна? – запитала Ерменґарда. – Можна, правда? Вона така прекрасна!
І вона взяла Емілі.
Ніколи за своє коротке й не дуже веселе життя міс Сент-Джон і не мріяла про таку годину, яку вона провела з дивакуватою новою ученицею. Вони просиділи разом цілу годину, аж доки не продзвенів дзвінок на обід і дівчатка мусили спуститися вниз до їдальні.
Сара сиділа на килимку перед вогнем і розповідала дивні речі. Вона знову підібгала під себе ноги, її зелені очі сяяли, а щоки пломеніли рум’янцем. Дівчинка розказувала про свою мандрівку і про Індію. Та найбільше Ерменґарду вразила її вигадка про те, що ляльки вміють ходити, розмовляти й робити, що їм заманеться, коли в кімнаті немає людей, але мусять зберігати свої вміння в таємниці, тож миттєво, «наче блискавка», повертаються на свої місця, коли до кімнати хтось заходить.
– Ми так робити не можемо, – казала Сара із серйозним виглядом. – Розумієш, це такі особливі чари.
А коли Сара розповідала історію про те, як шукала Емілі, Ерменґарда помітила, що її обличчя раптово змінилося. Воно миттю спохмурніло, із сяючих очей зникли вогники. Дівчинка зненацька схлипнула, глибоко зітхнувши, а потім міцно зімкнула вуста і тримала їх стисненими у ниточку, наче затялась не зробити чогось. Ерменґарда подумала, що якби вона була схожа на інших дівчаток, то неодмінно розпустила би нюні. Але Сара трималася.
– Тобі що, боляче? – ризикнула запитати Ерменґарда.
– Так, – відповіла Сара, помовчавши хвильку. – Але болить не тіло.
Потім вона тихенько додала, намагаючись говорити рівним голосом:
– Скажи, ти любиш свого татка більше за все на світі?
Ерменґарда аж відкрила рота від несподіванки. Вона знала: для чемної учениці із пансіону шляхетних панянок не годиться зізнаватись у тому, що їй навіть на гадку ніколи не спадало, ніби вона може любити свого батька. Дівчинка просто не могла розказати, що вона старається всіма можливими способами уникнути того, щоб лишитись у його товаристві бодай на десять хвилин. Тож вона почувалася дуже зніченою та розгубленою.
– Я дуже… дуже рідко його бачу, – затинаючись, промовила вона. – Він завжди у бібліотеці – щось читає.
– А я люблю свого татка в десять разів більше за все на світі, – сказала Сара. – Він поїхав. Ось чому мені боляче.
Вона опустила голову на коліна й нерухомо сиділа протягом кількох хвилин.
«Зараз вона заплаче», – злякано подумала Ерменґарда.
Однак Сара не плакала. Вона сиділа нерухомо, і її короткі чорні кучері спадали на вуха. Потім дівчинка заговорила, не піднімаючи голови.
– Я пообіцяла йому, що витримаю розлуку, – сказала вона. – Так і буде. Треба витримувати різні неприємні речі. Подумати лишень, що доводиться витримувати солдатам! Татко – солдат. Якби почалася війна, йому довелося б витримувати походи, спрагу й, може, навіть поранення. І ніхто від нього ніколи би не почув ані словечка нарікань – ані словечка.
Ерменґарда могла лишень дивитись на неї, але відчувала, що в душі наростає обожнювання. Сара була така чудова, така незвичайна – дуже відрізнялася від будь-кого іншого.
Зрештою Сара підняла обличчя, відкинула назад свої темні кучері та ледь усміхнулася своєю дивною усмішкою.
– Якщо ми розмовлятимемо і розмовлятимемо, – і я розповідатиму тобі історії про те, як вдавати різні речі, думаю, мені буде легше витримати розлуку. Забути не вдасться, але витримати стане легше.
Ерменґарда й сама не знала, чому їй здавило горло, а очі ніби наповнилися слізьми.
– Лавінія і Джессі – найкращі подруги, – хрипко сказала вона. – Я би дуже хотіла, щоб ми також стали найкращими подругами. Ти згодна? Ти дуже розумна, а я – найтупіша учениця школи, але ти мені так сильно подобаєшся!
– Я рада, – сказала Сара. – Коли ти комусь подобаєшся, це сповнює тебе вдячністю. Так. Ми будемо подругами. І знаєш що, – несподівана думка осяяла її обличчя, – я можу допомогти тобі з французькою.
Розділ 4
Якби Сара була іншою дитиною, те життя, яке очікувало на неї у зразковому пансіоні міс Мінчін протягом наступних кількох років, не пішло би їй на користь. З нею поводились так, ніби вона була високоповажною гостею, а не просто маленькою дівчинкою. Якби Сара була самовпевненою, свавільною дитиною, то розбестилася б і стала зовсім нестерпною від такої кількості лестощів і потурань кожній примсі. Якби дівчинка була ледачою, то неодмінно закинула би навчання.
Потай міс Мінчін недолюблювала її, але вона була занадто практичною жінкою, аби сказати чи зробити щось, що змусило б таку бажану ученицю покинути її школу. Вона добре знала, що якби Сара тільки написала своєму таткові, що їй тут незатишно чи ж вона почувається нещасною, капітан Кру без зайвих міркувань одразу перевів би доньку до іншого навчального закладу. На думку міс Мінчін, якщо дитину весь час хвалити й не забороняти їй робити все, що заманеться, їй буде добре там, де з нею так поводяться. Тож Сару без угаву хвалили: і за те, як вона швидко вчиться на уроках, і за хороші манери, і за привітність до інших учениць, і за щедрість – варто їй було дати шість пенсів як милостиню зі свого завжди повного гаманця. Найзвичніші її вчинки вихваляли так, наче це були вияви найвищої чесноти, і якби вона не була така розумна й вимоглива до себе, то неодмінно стала би дуже самовдоволеною особою. Та, на щастя, Сара вміла безсторонньо сприймати себе саму і обставини, в яких опинилася. Вона не раз обговорювала ці думки з Ерменґардою.
– З людьми трапляються різні речі, – казала вона. – Зі мною трапилося дуже багато всього хорошого. Просто так сталося, що мені завжди подобалось учитися і читати книжки, до того ж я гарно запам’ятовую все, що маю вивчити. Так сталося, що я народилась у розумного, доброго, милого татка, який може дати мені все, що я тільки забажаю. Може, в мене насправді зовсім не такий хороший характер, але якщо ти маєш усе, що хочеш, і довкола всі до тебе добре ставляться, як тут не виявляти гарні риси? Я навіть не знаю, – серйозно вела вона далі, – як дізнатися, чи я справді мила дитина, чи, може, просто жахлива. Може, я найнестерпніша дитина у світі, просто про це не знають, бо мене ніхто не випробовував.
– Лавінію також ніхто не випробовував, – незворушно відповіла Ерменґарда, – але вона і так нестерпна.
Сара мимохіть потерла кінчик свого маленького носика, міркуючи над цією думкою.
– Можливо, – зрештою сказала вона, – можливо, це тому, що Лавінія росте.
Такий висновок послужливо підказала пам’ять – дівчинка пригадала, як міс Амелія казала якось, що Лавінія занадто швидко росте, і це не може не позначитись на її здоров’ї та характері.
Втім, Лавінія і справді була зла. Вона надміру заздрила Сарі. До того часу, як приїхала новенька учениця, вона почувалася головною в школі. Лавінія верховодила, бо вміла стати просто нестерпною, якщо інші не робили так, як вона казала. Командувала молодшими ученицями й задирала носа перед старшими, які вже годились їй у товаришки. Вона була досить-таки гарненькою і вдягалася найкраще серед усіх, коли зразковий пансіон виходив на прогулянку по двоє. Аж тут приїхала Сара зі своїми оксамитовими пальтами, соболиними муфтами і страусовими перами, що спадали вниз із капелюшків. Міс Мінчін поставила новеньку на чолі шеренги учениць. Спершу це неабияк допікало Лавінії, але згодом з’ясувалося, що Сара й сама була лідером – не тому, що вміла ставати нестерпною, а тому, що ніколи такою не бувала.
– Сара Кру має одну особливу рису, – Джессі доводила до сказу свою найкращу подругу, коли говорила те, що думає насправді. – Вона зовсім не пишається собою, ти знаєш, про що я, Лавві. Я впевнена, що не змогла би так – ну, хоч би трошки запишалась, – якби мала всі ці чудові речі й якби наді мною так трусились. Це просто гидко, як міс Мінчін демонструє її, коли приходять батьки.
– «Треба, щоб до нас у вітальню зайшла дорогенька Сарочка й розповіла місіс Масгрейв про Індію!», – перекривила Лавінія, дуже схоже імітуючи міс Мінчін. – «Дорогенька Сарочка мусить заговорити французькою до леді Піткін. У цієї дівчинки просто досконала вимова!» У кожному разі, французьку вона вивчила зовсім не в пансіоні. І нічого такого особливого в цьому немає. Вона каже, що взагалі її не вчила. Просто підхопила зльоту, бо ж її татко вільно говорить цією мовою. І, до речі, щодо її татка – не бачу нічого особливого в тому, щоб бути офіцером в Індії.
– Ну, – повільно мовила Джессі, – він убивав тигрів. Шкура одного тигра, якого він убив, лежить у Сариній кімнаті. Тому вона їй подобається. Сара лежить на ній, гладить хутро рукою і розмовляє з нею, ніби шкура – це кішка.
– Вона завжди робить щось дурнувате, – відрізала Лавінія. – Моя мама каже, що її звичка вигадувати різні речі – просто безглузда. Вона каже, що з неї виросте ексцентрична особа.
І справді, Сара ніколи не задирала носа. Вона була дуже дружньою і ділилась усім, що мала, щедрою рукою. Маленькі учениці, які вже звикли до того, що їх зневажають і зганяють зі свого шляху дорослі панночки десяти й двана дця ти років, ніколи не плакали через ту, якій найбільше заздрили старші учениці. Сара виявляла неабияку турботливість. Коли хтось із менших падав і обдирав собі колінце, вона неодмінно підбігала, щоб допомогти підвестися, і знаходила у кишені цукерку або якусь іншу дрібничку, аби втішити малечу. Вона ніколи не відштовхувала менших товаришок із дороги і не вважала їхній вік чимось принизливим, схожим на пляму на їхній репутації.
– То й що з того, що їй лише чотири, – суворо вичитувала вона Лавінію, коли та відшльопала Лотті та обізвала її немовлям. – Наступного року їй виповниться п’ять, а ще через рік – шість. А коли мине, – в Сариних очах читався осуд, – шістнадцять років, їй буде аж двадцять.
– Подумати тільки, – пхикнула Лавінія, – ми вміємо додавати!
Звісно, шістнадцять і чотири разом дорівнює двадцять – це незаперечний факт, проте навіть найсміливіші серед учениць не зважувалися мріяти про той час, коли їм виповниться двадцять.
Сара збентежилася.
– Певно, він її найняв, – сказала вона, – бо він… він думав, що вона мені сподобається, міс Мінчін.
– Боюся, – промовила міс Мінчін, кисло посміхнувшись, – що вас надміру розбалували. Тож тепер вам завжди здається, ніби все робиться на догоду вашим примхам. А в мене склалося враження, що ваш тато хотів, аби ви вчили французьку.
Якби Сара була старшою або менше дбала про те, щоб завжди виявляти ввічливість, вона би все пояснила кількома словами. Та зараз дівчинка відчула, що її щоки зрадницьки червоніють. Міс Мінчін була суворою і дуже поважною персоною – вона здавалася цілком переконаною в тому, що Сара не знає ані словечка французькою. Тож дівчинці було якось незручно виправляти міс Мінчін. Насправді ж Сара навіть не могла пригадати, коли вона вивчила французьку. Батько говорив із нею цією мовою з того часу, коли вона була немовлям. Її мати була за походженням із Франції, капітан Кру обожнював цю мову, тож так склалося, що Сара завжди чула її та знала не гірше за рідну.
– Я… я справді ніколи не вчила французьку, але.. але… – затинаючись, почала пояснювати дівчинка. Вона засоромилась, але прагнула все пояснити.
Один із прикрих секретів міс Мінчін полягав у тому, що вона сама не розмовляла французькою і всіляко прагнула приховати цей неприємний факт. Тож вона не воліла далі обговорювати цю тему, щоб випадково не наразитися на несподіване запитання від нової учениці.
– Досить, – різко відрубала міс Мінчін. – Якщо ви ще не вивчали цю мову, вам слід розпочати заняття негайно. Наш учитель французької, месьє Дюфарж, прийде за кілька хвилин. Візьміть поки цю книгу і прогляньте її, доки ми на нього чекаємо.
Сарині щоки почервоніли. Вона повернулася на своє місце й відкрила підручник. Із серйозним виразом обличчя поглянула на першу сторінку. Дівчинка знала, що посміхнутися буде неввічливо з її боку, а проявити неввічливість вона хотіла менш за все. Та було якось дивно, що її збираються навчати найпростіших речей – на першій сторінці було написано, що «le pere» означає «батько», а «la mere» означає «мати».
Міс Мінчін пильно дивилась на нову вихованку.
– Схоже, що ви чимось невдоволені, Саро, – промовила вона. – Дуже прикро, що вам не до душі вивчення французької.
– Я дуже люблю французьку, – відповіла Сара. Вона вирішила спробувати ще раз усе пояснити, – але…
– Ви повинні слухатись, коли вам загадують щось зробити, – перебила міс Мінчін. – Вивчайте підручник.
І Сарі не лишилося нічого іншого, як підкоритися. Навіть не посміхнувшись, вона вивчила, що «le f ls» означає «син», а «le frere» означає «брат».
«Коли прийде месьє Дюфарж, – думала дівчинка, – я зможу йому все пояснити».
Незабаром прийшов месьє Дюфарж. Він виявився приємним, розумним французом середнього віку. Учитель зацікавлено поглянув на Сару, яка саме з ввічливості вдавала, ніби її увага поглинута підручником.
– Це моя нова учениця, мадам? – поцікавився вчитель у міс Мінчін. – Сподіваюсь, мені з нею пощастить.
– Її батько – капітан Кру – дуже турбується про те, щоб донька почала вивчати мову. Але, боюся, вона вже налаштувала себе упереджено проти занять. Здається, зовсім не бажає вчитися, – пояснила міс Мінчін.
– Мені шкода, якщо це так, мадемуазель, – лагідно звернувся вчитель до Сари. – Може, коли ми почнемо наші заняття, я зможу вас переконати в тому, що французька – дивовижна мова.
Сара підвелася зі свого місця. Вона була майже у відчаї від того, що впала в немилість. Тож дівчинка благально поглянула на месьє Дюфаржа своїми великими зеленими очима. Сара знала, що він усе зрозуміє, варто буде їй заговорити. Тож вона почала пояснювати своєю вільною, добірною французькою. Мадам не зрозуміла. Сарі й справді досі не доводилося вивчати французьку мову – із підручників, – але її татко й решта людей увесь час говорили з нею французькою. Тож вона читає нею і пише так само, як читає й пише англійською. Її татко обожнює цю мову, і тому вона також її обожнює. Люба матінка, яка померла, народивши її, була родом із Франції. Сара буде рада вивчати те, чого навчатиме її месьє, але вона просто намагалася пояснити мадам, що вже знає слова з цього підручника, – і дівчинка взяла до рук книжку.
Коли вона почала говорити, міс Мінчін аж здригнулася і пильно втупилась на дівчинку крізь окуляри, не зводивши обуреного погляду, аж доки та не закінчила. Месьє Дюфарж посміхнувся, і його посмішка свідчила про щире замилування. Доки він слухав цей чудовий дитячий голосок, що легко й невимушено щебетав його рідною мовою, йому здалося, ніби він потрапив на батьківщину, котра у ці похмурі туманні лондонські дні мріялася недосяжно далекою. Коли дівчинка закінчила пояснення, вчитель забрав у неї підручник, подарувавши їй теплий погляд. Потім він звернувся до міс Мінчін:
– Мадам, мушу зізнатися, – мовив він, – що я навряд чи багато чого її навчу. Вона не вчила французької. Вона сама француженка. У неї дуже вишукана вимова.
– Ви мусили мені про це сказати, – повернувшись до Сари, вигукнула міс Мінчін – їй дуже допекло це непорозуміння.
– Я ж… я ж намагалася, – лепетала дівчинка. – Я… я, мабуть, не так почала.
Міс Мінчін і сама добре знала, що дівчинка пробувала пояснити, – Сара була не винна в тому, що їй просто не дали змоги розказати все до пуття. Та коли побачила, що учениці дослухаються до розмови і Лавінія та Джессі хихотять, затулившись французькими граматиками, вона просто розлютилась.
– Тиша, панночки! – суворо вигукнула вона, постукуючи по столу. – Негайно вгамуйтеся!
І з цієї миті міс Мінчін незлюбила свою новеньку вихованку.
Розділ 3
Ерменґарда
Того першого ранку, сидячи неподалік від міс Мінчін і знаючи про те, що всі учениці в класі пильно за нею спостерігають, Сара помітила маленьку дівчинку приблизно такого ж віку, як і вона сама. Дівчинка зосереджено дивилась на неї простакуватими світло-блакитними очима. Вона була гладка, не надто кмітлива на вигляд, але мала гарненькі пухкі губенята. Її лляне волосся було стягнуте в тугий хвостик, зав’язаний стрічкою. Дівчинка перекинула хвостик через плече й задумливо покусувала кінчик стрічки. Поклавши лікті на парту, вона здивовано поглядала на нову ученицю. Коли месьє Дюфарж заговорив до Сари, здалося, ніби вона трошки злякалась, а коли Сара виступила уперед і з невинним, зворушливим виглядом без жодних попереджень заходилась відповідати французькою, пухкенька дівчинка аж підскочила з несподіванки й зашарілась від неймовірного здивування. Вона тижнями проливала сльози відчаю над своїми марними спробами запам’ятати, що «la mere» французькою означає «мати», а «le pere» – «тато». Для неї було потрясінням раптово почути, як дівчинка такого ж віку, як і вона сама, не лише добре пам’ятає ці слова, але, без сумніву, знає значно більше, та ще й може правильно поєднувати їх із дієсловами – легко, неначе бавлячись.
Вона дивилася на Сару так пильно і так розгублено кусала кінчик своєї стрічки, що аж привернула увагу міс Мінчін. Та цієї миті кипіла від люті, тож негайно накинулася на вихованку.
– Міс Сент-Джон! – суворо вигукнула вона. – Що означає ваша поведінка? Негайно заберіть лікті зі столу! І вийміть стрічку зі свого рота! Сядьте рівно!
Міс Сент-Джон знову підскочила, а коли Лавінія та Джессі захихотіли, то зашарілася ще дужче, ніж раніше, – дівчинка так побуряковіла, що здавалося, ніби вона не стримається і зараз розплачеться. Сара помітила це, і їй стало так прикро, що вона відчула симпатію до ображеної дівчинки й захотіла заприятелювати з нею. Сара завжди так поводилась – неодмінно втручалася, коли когось ображали або засмучували.
– Якби Сара була хлопцем і жила кілька століть тому, – бувало, казав її тато, – вона би мандрувала країною з мечем напоготові, щоб рятувати й захищати всіх знедолених. Вона завжди рветься до бою, коли бачить, як когось ображають.
Тож вона відчула симпатію до пухкенької, вайлуватої міс Сент-Джон і час від часу поглядала на неї протягом цілого ранку. Сара помітила, що навчання дається дівчинці непросто. Навряд чи їй колись загрожувала небезпека, що її можуть перехвалити, як взірцеву ученицю. Її урок французької був жалюгідним видовищем – від того, як вона вимовляла слова, крадькома посміхався навіть месьє Дюфарж. А Лавінія, Джессі й інші дівчатка, яким говорити вдавалося краще, навіть підсміювалися або поглядали на неї зі здивуванням та зневагою. Та Сара не сміялася. Вона старалася вдавати, ніби не чує, коли міс Сент-Джон говорить із помилками. Міс Кру мала запальний характер, і тому розлютилася, коли почула хихотіння й побачила знічене, простакувате дитяче обличчя.
– Це навіть зовсім не смішно, – прошепотіла вона сама до себе, схилившись над книгою. – Вони не повинні сміятися.
Коли урок закінчився й учениці зібралися невеликими гуртами потеревенити, Сара озирнулася, щоб знайти міс Сент-Джон, і коли побачила, що та з нещасним виглядом притулилась у віконній ніші, підійшла до неї і заговорила. Вона сказала кілька слів, якими дівчатка зазвичай обмінюються на початку знайомства, але зробила це дуже по-дружньому – таку приязнь було неможливо не помітити.
– Як тебе звати? – запитала Сара.
Щоб пояснити здивування міс Сент-Джон, треба згадати про те, що нова учениця за короткий час привернула неабияку увагу – її з’ява в школі не була чимось буденним. Про неї ввечері перед сном балакала ціла школа, із неабияким інтересом переповідаючи різні суперечливі плітки. Знайомство з ученицею, яка мала власний екіпаж, власного поні, власну покоївку й нещодавно прибула з Індії, було далеко не звичайним.
– Мене звати Ерменґарда Сент-Джон, – відповіла дівчинка.
– А мене – Сара Кру, – сказала Сара. – У тебе дуже гарне ім’я. Наче з якогось роману.
– Тобі подобається? – збентежилася дівчинка. – А мені… Мені подобається твоє.
Головна проблема міс Сент-Джон полягала в тому, що в неї був дуже розумний батько. Подеколи це здавалось їй страхітливою напастю. Якщо ти донька батька, який знає усе на світі, говорить сімома чи вісьмома мовами, має бібліотеку з тисячі томів, і, здається, знає їх усі напам’ять, він принаймні очікує від тебе, щоб ти знала, що написано в підручниках, і, цілком імовірно, вимагатиме від тебе запам’ятати кілька дат з історії або виконати вправи з французької. Ерменґарда була суворим випробуванням для містера Сент-Джона. Він не міг збагнути, як дитина може бути такою обмеженою, простакуватою і не виявляти особливих талантів ні у чому.
– Боже милостивий! – не раз вигукував він, дивлячись на доньку. – Подеколи я думаю, що вона така ж тупа, як її тітонька Еліза!
Якщо її тітонька Еліза повільно вчила і швидко забувала все, що мусила запам’ятати, то, безперечно, Ерменґарда дуже скидалася на неї. Вона була найгіршою ученицею школи – з цим годі було сперечатися.
– Примусьте її вчитися, – сказав її батько міс Мінчін.
Тож Емерґарда тепер майже весь час або відчувала себе осоромленою, або плакала. Вона зубрила науку і миттю її забувала, та навіть якщо їй вдавалося запам’ятати якийсь факт, вона просто його не розуміла. Тож природно, що коли з нею захотіла познайомитися Сара, дівчинка просто сиділа і дивилась на неї з неймовірним захопленням.
– Ти вмієш говорити французькою, правда ж? – з повагою запитала вона.
Сара сіла поряд на широку лаву у віконній ніші й, підібгавши ноги, обхопила свої коліна руками.
– Я говорю французькою, бо чула її все своє життя, – відповіла вона. – Ти би теж так могла, якби завжди чула цю мову.
– О ні, я не змогла би, – засумнівалась Ерменґарда. – Я ніколи не навчуся говорити французькою!
– Чому? – здивовано запитала Сара.
Ерменґарда струснула головою, від чого її хвостик заметався.
– Ти ж чула щойно, як я говорю, – сказала вона. – У мене так завжди. Я просто не можу вимовити ті слова. Вони такі дивні.
Вона замовкла на якусь мить, а потім додала з острахом у голосі:
– Ти розумна, правда ж?
Сара поглянула через вікно на похмуру площу, де, цвірінькаючи, стрибали горобці, подивилась на металеву огорожу й темне гілля дерев і на якийсь час задумалася. Вона часто чула, як про неї кажуть, що вона «розумна», і їй було цікаво, чи справді це так, – а якщо так, то як це вийшло.
– Не знаю, – сказала вона. – Хтозна.
А потім, помітивши похмурий погляд на круглому, повновидому обличчі, усміхнулась і змінила тему розмови.
– Ти хотіла би побачити Емілі? – поцікавилась вона.
– А хто така Емілі? – запитала Ерменґарда, точнісінько як міс Мінчін перед тим.
– Ходімо до моєї кімнати, я покажу, – сказала Сара, беручи дівчинку за руку.
Вони разом зіскочили з лави й піднялися нагору.
– А правда, – прошепотіла Ерменґарда, коли вони прямували через хол, – правда, що ти маєш власну кімнату для ігор?
– Так, – відповіла Сара. – Татко попросив міс Мінчін, щоб вона дозволила мені мати власну кімнату, бо коли я граюся, то люблю вигадувати історії та розповідати їх сама собі. Я не люблю, коли мене хтось чує. Коли я думаю про те, що мене слухають, мені вже не так цікаво гратися.
Вони вже дісталися до коридору, що вів до Сариної кімнати, й Ерменґарда раптом спинилася, затамувавши подих і вдивляючись у нову знайому.
– Ти вмієш вигадувати історії! – оторопіло запитала вона. – Ти робиш це так само добре, як розмовляєш французькою? Правда?
Сара подивилась на неї зі здивуванням.
– Усі вміють вигадувати історії, – відповіла вона. – Ти ніколи не пробувала це робити?
Міс Кру застережливо поклала долоню на руку Ерменґарди.
– Давай зайдемо тихенько, – прошепотіла вона, – а потім я зненацька відчиню двері. Може, нам вдасться її спіймати.
Сара ніби й жартувала, але в її очах проглядався відблиск загадкової надії, яка вразила Ерменґарду, хоча вона не зрозуміла, про що йдеться, або кого хоче спіймати Сара, або чому вона хоче це зробити.
Хай би що це означало, Ерменґарда була впевнена: ішлося про щось дуже захопливе. Тож, схвильована від очікування, вона пройшла навшпиньки коридором. Дівчатка старалися не шуміти, доки не дістались до кімнати. Тоді Сара зненацька повернула ручку й широко відчинила двері. Перед ними відкрилася кімната, як на долоні, – у коминку палав вогонь, а перед ним сиділа у кріслі чудова лялька, читаючи книжку.
– Ну от, вона знову сіла в крісло до того, як ми її піймали! – пояснила Сара. – Вони завжди так роблять. Швидкі, мов блискавка.
Ерменґарда перевела погляд із подруги на ляльку і назад, спантеличено запитала:
– Вона може ходити?
– Так, – відповіла Сара. – Принаймні я вірю в це. Принаймні я вдаю, що вірю в це. І тому здається, ніби це правда. Ти ніколи нічого не вдавала?
– Ні, – сказала Ерменґарда. – Ніколи. Розкажи мені про це.
Вона була така зачарована своєю незвичайною новою подругою, що дивилася на Сару більше, ніж на Емілі, – незважаючи на те, що Емілі була найвродливішою лялькою, яку їй тільки доводилося бачити.
– Сядьмо, – запропонувала Сара, – і я тобі розкажу. Це так легко – коли вже почнеш, то не можеш зупинитися. Увесь час хочеш розповідати історії. Це чудово! Емілі, ти маєш послухати. Це Ерменґарда Сент-Джон, Емілі. Ерменґардо, це Емілі. Хочеш потримати її?
– А можна? – запитала Ерменґарда. – Можна, правда? Вона така прекрасна!
І вона взяла Емілі.
Ніколи за своє коротке й не дуже веселе життя міс Сент-Джон і не мріяла про таку годину, яку вона провела з дивакуватою новою ученицею. Вони просиділи разом цілу годину, аж доки не продзвенів дзвінок на обід і дівчатка мусили спуститися вниз до їдальні.
Сара сиділа на килимку перед вогнем і розповідала дивні речі. Вона знову підібгала під себе ноги, її зелені очі сяяли, а щоки пломеніли рум’янцем. Дівчинка розказувала про свою мандрівку і про Індію. Та найбільше Ерменґарду вразила її вигадка про те, що ляльки вміють ходити, розмовляти й робити, що їм заманеться, коли в кімнаті немає людей, але мусять зберігати свої вміння в таємниці, тож миттєво, «наче блискавка», повертаються на свої місця, коли до кімнати хтось заходить.
– Ми так робити не можемо, – казала Сара із серйозним виглядом. – Розумієш, це такі особливі чари.
А коли Сара розповідала історію про те, як шукала Емілі, Ерменґарда помітила, що її обличчя раптово змінилося. Воно миттю спохмурніло, із сяючих очей зникли вогники. Дівчинка зненацька схлипнула, глибоко зітхнувши, а потім міцно зімкнула вуста і тримала їх стисненими у ниточку, наче затялась не зробити чогось. Ерменґарда подумала, що якби вона була схожа на інших дівчаток, то неодмінно розпустила би нюні. Але Сара трималася.
– Тобі що, боляче? – ризикнула запитати Ерменґарда.
– Так, – відповіла Сара, помовчавши хвильку. – Але болить не тіло.
Потім вона тихенько додала, намагаючись говорити рівним голосом:
– Скажи, ти любиш свого татка більше за все на світі?
Ерменґарда аж відкрила рота від несподіванки. Вона знала: для чемної учениці із пансіону шляхетних панянок не годиться зізнаватись у тому, що їй навіть на гадку ніколи не спадало, ніби вона може любити свого батька. Дівчинка просто не могла розказати, що вона старається всіма можливими способами уникнути того, щоб лишитись у його товаристві бодай на десять хвилин. Тож вона почувалася дуже зніченою та розгубленою.
– Я дуже… дуже рідко його бачу, – затинаючись, промовила вона. – Він завжди у бібліотеці – щось читає.
– А я люблю свого татка в десять разів більше за все на світі, – сказала Сара. – Він поїхав. Ось чому мені боляче.
Вона опустила голову на коліна й нерухомо сиділа протягом кількох хвилин.
«Зараз вона заплаче», – злякано подумала Ерменґарда.
Однак Сара не плакала. Вона сиділа нерухомо, і її короткі чорні кучері спадали на вуха. Потім дівчинка заговорила, не піднімаючи голови.
– Я пообіцяла йому, що витримаю розлуку, – сказала вона. – Так і буде. Треба витримувати різні неприємні речі. Подумати лишень, що доводиться витримувати солдатам! Татко – солдат. Якби почалася війна, йому довелося б витримувати походи, спрагу й, може, навіть поранення. І ніхто від нього ніколи би не почув ані словечка нарікань – ані словечка.
Ерменґарда могла лишень дивитись на неї, але відчувала, що в душі наростає обожнювання. Сара була така чудова, така незвичайна – дуже відрізнялася від будь-кого іншого.
Зрештою Сара підняла обличчя, відкинула назад свої темні кучері та ледь усміхнулася своєю дивною усмішкою.
– Якщо ми розмовлятимемо і розмовлятимемо, – і я розповідатиму тобі історії про те, як вдавати різні речі, думаю, мені буде легше витримати розлуку. Забути не вдасться, але витримати стане легше.
Ерменґарда й сама не знала, чому їй здавило горло, а очі ніби наповнилися слізьми.
– Лавінія і Джессі – найкращі подруги, – хрипко сказала вона. – Я би дуже хотіла, щоб ми також стали найкращими подругами. Ти згодна? Ти дуже розумна, а я – найтупіша учениця школи, але ти мені так сильно подобаєшся!
– Я рада, – сказала Сара. – Коли ти комусь подобаєшся, це сповнює тебе вдячністю. Так. Ми будемо подругами. І знаєш що, – несподівана думка осяяла її обличчя, – я можу допомогти тобі з французькою.
Розділ 4
Лотті
Якби Сара була іншою дитиною, те життя, яке очікувало на неї у зразковому пансіоні міс Мінчін протягом наступних кількох років, не пішло би їй на користь. З нею поводились так, ніби вона була високоповажною гостею, а не просто маленькою дівчинкою. Якби Сара була самовпевненою, свавільною дитиною, то розбестилася б і стала зовсім нестерпною від такої кількості лестощів і потурань кожній примсі. Якби дівчинка була ледачою, то неодмінно закинула би навчання.
Потай міс Мінчін недолюблювала її, але вона була занадто практичною жінкою, аби сказати чи зробити щось, що змусило б таку бажану ученицю покинути її школу. Вона добре знала, що якби Сара тільки написала своєму таткові, що їй тут незатишно чи ж вона почувається нещасною, капітан Кру без зайвих міркувань одразу перевів би доньку до іншого навчального закладу. На думку міс Мінчін, якщо дитину весь час хвалити й не забороняти їй робити все, що заманеться, їй буде добре там, де з нею так поводяться. Тож Сару без угаву хвалили: і за те, як вона швидко вчиться на уроках, і за хороші манери, і за привітність до інших учениць, і за щедрість – варто їй було дати шість пенсів як милостиню зі свого завжди повного гаманця. Найзвичніші її вчинки вихваляли так, наче це були вияви найвищої чесноти, і якби вона не була така розумна й вимоглива до себе, то неодмінно стала би дуже самовдоволеною особою. Та, на щастя, Сара вміла безсторонньо сприймати себе саму і обставини, в яких опинилася. Вона не раз обговорювала ці думки з Ерменґардою.
– З людьми трапляються різні речі, – казала вона. – Зі мною трапилося дуже багато всього хорошого. Просто так сталося, що мені завжди подобалось учитися і читати книжки, до того ж я гарно запам’ятовую все, що маю вивчити. Так сталося, що я народилась у розумного, доброго, милого татка, який може дати мені все, що я тільки забажаю. Може, в мене насправді зовсім не такий хороший характер, але якщо ти маєш усе, що хочеш, і довкола всі до тебе добре ставляться, як тут не виявляти гарні риси? Я навіть не знаю, – серйозно вела вона далі, – як дізнатися, чи я справді мила дитина, чи, може, просто жахлива. Може, я найнестерпніша дитина у світі, просто про це не знають, бо мене ніхто не випробовував.
– Лавінію також ніхто не випробовував, – незворушно відповіла Ерменґарда, – але вона і так нестерпна.
Сара мимохіть потерла кінчик свого маленького носика, міркуючи над цією думкою.
– Можливо, – зрештою сказала вона, – можливо, це тому, що Лавінія росте.
Такий висновок послужливо підказала пам’ять – дівчинка пригадала, як міс Амелія казала якось, що Лавінія занадто швидко росте, і це не може не позначитись на її здоров’ї та характері.
Втім, Лавінія і справді була зла. Вона надміру заздрила Сарі. До того часу, як приїхала новенька учениця, вона почувалася головною в школі. Лавінія верховодила, бо вміла стати просто нестерпною, якщо інші не робили так, як вона казала. Командувала молодшими ученицями й задирала носа перед старшими, які вже годились їй у товаришки. Вона була досить-таки гарненькою і вдягалася найкраще серед усіх, коли зразковий пансіон виходив на прогулянку по двоє. Аж тут приїхала Сара зі своїми оксамитовими пальтами, соболиними муфтами і страусовими перами, що спадали вниз із капелюшків. Міс Мінчін поставила новеньку на чолі шеренги учениць. Спершу це неабияк допікало Лавінії, але згодом з’ясувалося, що Сара й сама була лідером – не тому, що вміла ставати нестерпною, а тому, що ніколи такою не бувала.
– Сара Кру має одну особливу рису, – Джессі доводила до сказу свою найкращу подругу, коли говорила те, що думає насправді. – Вона зовсім не пишається собою, ти знаєш, про що я, Лавві. Я впевнена, що не змогла би так – ну, хоч би трошки запишалась, – якби мала всі ці чудові речі й якби наді мною так трусились. Це просто гидко, як міс Мінчін демонструє її, коли приходять батьки.
– «Треба, щоб до нас у вітальню зайшла дорогенька Сарочка й розповіла місіс Масгрейв про Індію!», – перекривила Лавінія, дуже схоже імітуючи міс Мінчін. – «Дорогенька Сарочка мусить заговорити французькою до леді Піткін. У цієї дівчинки просто досконала вимова!» У кожному разі, французьку вона вивчила зовсім не в пансіоні. І нічого такого особливого в цьому немає. Вона каже, що взагалі її не вчила. Просто підхопила зльоту, бо ж її татко вільно говорить цією мовою. І, до речі, щодо її татка – не бачу нічого особливого в тому, щоб бути офіцером в Індії.
– Ну, – повільно мовила Джессі, – він убивав тигрів. Шкура одного тигра, якого він убив, лежить у Сариній кімнаті. Тому вона їй подобається. Сара лежить на ній, гладить хутро рукою і розмовляє з нею, ніби шкура – це кішка.
– Вона завжди робить щось дурнувате, – відрізала Лавінія. – Моя мама каже, що її звичка вигадувати різні речі – просто безглузда. Вона каже, що з неї виросте ексцентрична особа.
І справді, Сара ніколи не задирала носа. Вона була дуже дружньою і ділилась усім, що мала, щедрою рукою. Маленькі учениці, які вже звикли до того, що їх зневажають і зганяють зі свого шляху дорослі панночки десяти й двана дця ти років, ніколи не плакали через ту, якій найбільше заздрили старші учениці. Сара виявляла неабияку турботливість. Коли хтось із менших падав і обдирав собі колінце, вона неодмінно підбігала, щоб допомогти підвестися, і знаходила у кишені цукерку або якусь іншу дрібничку, аби втішити малечу. Вона ніколи не відштовхувала менших товаришок із дороги і не вважала їхній вік чимось принизливим, схожим на пляму на їхній репутації.
– То й що з того, що їй лише чотири, – суворо вичитувала вона Лавінію, коли та відшльопала Лотті та обізвала її немовлям. – Наступного року їй виповниться п’ять, а ще через рік – шість. А коли мине, – в Сариних очах читався осуд, – шістнадцять років, їй буде аж двадцять.
– Подумати тільки, – пхикнула Лавінія, – ми вміємо додавати!
Звісно, шістнадцять і чотири разом дорівнює двадцять – це незаперечний факт, проте навіть найсміливіші серед учениць не зважувалися мріяти про той час, коли їм виповниться двадцять.