– Нікого не видно, – пояснила вона. – Якщо ти вже закінчила прибирати спальні, може, залишся тут на трошки? Може, ти би хотіла посмакувати шматочок торта?
Протягом наступних десяти хвилин Беккі здавалося, ніби вона потрапила у світ, створений фантазією. Сара відчинила буфет і дала їй великий шматок торта. Вона дуже раділа, коли бачила, як голодна дівчинка жадібно відкушувала і ковтала смаколик. Сара щось розповідала, запитувала, весело сміялася, доки страхи Беккі не розвіялись остаточно. Зрештою вона набралася сміливості, щоб і самій запитати.
– А це… – ризикнула вона, із захватом вдивляючись у рожеву сукню. Запитувала Беккі майже пошепки: – А це ваша найкраща?
– Це одна з моїх танцювальних суконь, – відповіла Сара. – Тобі подобається?
На кілька секунд Беккі майже втратила дар мови від захоплення. Зрештою вона промовила голосом, у якому бриніло обожнювання:
– Одного разу я бачила принцесу. Я стояла на вулиці в натовпі. Люди зібралися, щоб подивитись, як вищий світ іде в оперу. А на одну леді всі дивилися більше, ніж на інших. Люди казали, що то принцеса. Вона була вже доросла панночка, але вбрана геть в усе рожеве – з голови до п’ят, і навіть квіти були рожеві. Я її одразу згадала, коли побачила, як ви сидите там, на столі. Ви виглядали точнісінько як вона.
– Я часто думала, – сказала Сара задумливим голосом, – що мені сподобалось би бути принцесою. Цікаво, як би я почувалася? Думаю, якось я спробую вдати, ніби я – принцеса.
Беккі дивилась на неї із захопленням, але нічогісінько не зрозуміла. У погляді відчувалось обожнення. Згодом Сара виринула із задуми і повернулася до співрозмовниці з новим запитанням.
– Беккі, – спитала вона, – ти ж слухала ту історію?
– Так, міс, – зізналася Беккі, знову стривожившись. – Я знала, що мені не можна. Але казка була така гарна! Мені дуже хотілося послухати!
– Мені приємно, що тобі сподобалося слухати, – мовила Сара. – Коли ти розповідаєш історії, найприємніше – це коли знаходяться вдячні слухачі. Не знаю, чому так. А ти би хотіла почути, що було далі?
Беккі знову перехопило подих.
– Я? Послухати? – перепитала вона. – Страшенно, міс! Послухати казку про Принца і про маленьких русалоньок із зірками у волоссі, які плавають і сміються?
Сара кивнула.
– Боюсь, у нас уже зараз нема часу, щоб розказувати історії, – відповіла вона. – Та якщо ти мені скажеш, коли ти знову збираєшся прийти до моєї кімнати, я спробую теж бути тут. Так я розповідатиму казку потрошку кожного разу – аж до кінця. Це гарна, довга казка, а ще я весь час вигадую її продовження.
– Тоді, – з гідністю мовила Беккі, – я не зважатиму на те, який важкий ящик із вугіллям. І як мене лаятиме кухарка. Я весь час буду думати про казку.
– Добре, – сказала Сара. – А я тобі розкажу її всю, аж до кінця.
Коли Беккі спустилася сходами вниз, вона була вже зовсім іншою Беккі, аніж та, котра нещодавно піднімалася, зігнута під вагою вугілля. У неї був ще один шматок торта в кишені, вона почувалася ситою і зігрітою, не лише від їжі та вогню. Найбільше зігріло й наситило її інше – увага, яку їй приділила Сара.
Коли Беккі пішла, Сара сиділа на своєму улюбленому місці – на краю стола. Її ноги стояли на кріслі, лікті вона вмостила на колінах, а підборіддя сперла на долоні.
– Якби я була принцесою – справжньою принцесою, – бурмотіла вона, – я би роздавала людям щедрі пожертви. Та навіть якщо я лише вдаватиму, ніби я – принцеса, все одно в моїх силах вигадувати щось маленьке для інших людей. Наприклад, щось таке, як для Беккі. Вона була б така щаслива, ніби отримала від мене щось цінне. Буду вдавати, ніби робити щось для людей – це як дарувати їм подарунки. Щойно я так і зробила.
Розділ 6
Незабаром після цього надійшла захоплива новина. Захопливою її вважала не лише Сара, а й уся школа. Новина стала головним предметом обговорення на кілька тижнів. В одному зі своїх листів капітан Кру розповів дивовижну історію. Його шкільний приятель неочікувано при їхав до Індії, щоб відвідати капітана. Він був власником великої земельної ділянки, де знайшли діаманти, і зараз займався організуванням видобутку коштовностей. Якщо справа піде так, як задумано, незабаром він неймовірно розбагатіє. А з доброї пам’яті про шкільні роки він вирішив надати своєму другові можливість випробувати удачу – словом, запропонував капітанові Кру стати партнером у справі видобутку діамантів. Принаймні це зрозуміла Сара з батькових листів. Звісно, жодні справи, навіть вагоміші, не могли би по-справжньому зацікавити дівчинку або її шкільних подруг. Та фраза «діамантові копальні» звучала так схоже на історії з арабських казок, що ніхто не міг лишитися байдужим. Сара вважала, що це дуже захопливо, й описувала для Ерменґарди й Лотті картини, де звивисті, заплутані переходи снувалися під землею, їхні стіни й стеля були всипані сяючими каменями, а дивні темношкірі люди видобували їх важкими кирками. Ерменґарді історія дуже сподобалась, а Лотті просила, щоб тепер Сара переповідала її щовечора. Лавінія дуже розізлилася, коли почула про діамантові копальні, і сказала Джессі, що взагалі не вірить у те, що вони існують.
– Моя мама має діамантовий перстень, який коштує сорок фунтів, – казала вона. – І цей камінь не такий уже й великий, скажу я вам. Якби існували копальні, напхані діамантами, їхні власники були би сміховинно багатими.
– Може, Сара незабаром стане сміховинно багатою, – хихотіла Джессі.
– Вона і зараз сміховинна, без цього багатства, – пхикнула Лавінія.
– Схоже, ти її ненавидиш, – сказала Джессі.
– Нічого такого, – буркнула Лавінія, – але я не вірю в те, що бувають діамантові копальні.
– Проте люди звідкись мусять брати діаманти, – парирувала Джессі й знову захихотіла. – Лавініє, а як ти думаєш, що сказала Гертруда?
– Навіть не знаю. Але якщо це знову щось про нашу неповторну Сару, то повір – мені все одно.
– Справді, про Сару. Знаєш, про що одна з її вигадок? Сара вдає, ніби вона принцеса. Бавиться весь час, навіть у школі. Вона каже, що це допомагає їй краще вчитися. А ще вона хотіла, щоб Ерменґарда теж стала принцесою, але та відмовилась – сказала, що вона для цього занадто гладка.
– Ну, це правда, – кивнула Лавінія. – Вона занадто гладка. А Сара – занадто худа.
Джессі знову захихотіла.
– Сара каже, що немає значення, як ти виглядаєш або чим володієш. Важливо тільки, що ти думаєш і що робиш.
– Думаю, вона вважає, що жебрачка може перетворитись на принцесу, – насмішкувато відповіла Лавінія. – Давай відтепер називати її Ваша Королівська Високість.
Того дня уроки вже скінчилися, і учениці сиділи перед коминком у класній кімнаті, насолоджуючись часом, який любили більш за все. Це був час, коли міс Мінчін разом із міс Амелією пили свій чай у вітальні, дотримуючись непорушного ритуалу. О цій порі про все вже було перебалакано, всі секрети розказано, надто як молодші учениці поводилися добре й не лаялись та не ганяли довкола галасуючи, що насправді відбувалося досить часто. Якщо ж молодші чинили галас, старші дівчатка вгамовували їх суворим слівцем і прочуханом. Порядку треба було дотримуватися, в іншому разі могли з’явитися міс Мінчін та міс Амелія, і веселощам настав би кінець. Саме тоді, коли Лавінія про щось розповідала, відчинилися двері й увійшла Сара. За нею чеберяла Лотті – дівчинка всюди ходила за названою мамою хвостиком.
– Ось вона, з цією набридливою малечею! – невдоволено прошепотіла Лавінія. – Якщо вона їй так подобається, чому вона не поселить її з собою? Закладаюсь, це дівчисько почне пхинькати, не мине й п’яти хвилин.
Вийшло так, що Лотті раптово закортіло погратись у класній кімнаті, і вона почала благати свою названу маму піти з нею. Лотті одразу ж приєдналася до гурту менших учениць, які бавились у кутку. Сара присіла на лавку у віконній ніші, взяла книжку й читала. Це була книжка про Французьку революцію, і дівчинка незабаром спинилась на малюнку, де були зображені в’язні у Бастилії – чоловіки, які провели стільки років за ґратами, що коли їх визволили, довге сиве волосся і бороди майже повністю сховали їхні обличчя, а бідолашні вже й забули про світ за стінами в’язниці й існували, наче уві сні.
Сара думками була так далеко від класної кімнати, що повернення до реальності стало для неї не надто приємним – раптово завищала Лотті. Ще ніколи їй не було так важко не втрачати витримки, як тоді, коли її відривали від книги в найбільш неслушний момент. Люди, які люблять читання, знають те роздратування, що охоплює їх у подібну мить. Спокуса бути нестриманим і сказати щось під гарячу руку буває така велика, що з нею важко боротися.
– У мене з’являється таке відчуття, наче мене хтось ударив, – якось по секрету розповіла Сара Ерменґарді. – І мені страшенно хочеться вдарити у відповідь. Я мушу стримуватися, щоб не сказати щось неприємне.
Ось і зараз Сара була змушена тримати себе в руках, коли відклала книжку на лавку і й вийшла зі свого затишного закутка.
Лотті ганяла по класній кімнаті й галасувала, чим неабияк роздратувала Лавінію та Джессі, аж поки не впала та не розбила своє пухкеньке колінце. Тепер вона кричала й підстрибувала посеред невеликого гурта друзів та ворогів, які по черзі втішали й лаяли її.
– Негайно припини, нюня! Зараз же припини! – наказувала Лавінія.
– Я не нюня… Не нюня! – верещала Лотті. – Саро, Са-ро!
– Якщо вона не спиниться, її почує міс Мінчін, – непокоїлася Джессі. – Лотті, дорогенька, я дам тобі пенні!
– Не треба мені твій пенні, – схлипнула Лотті. Поглянувши вниз на своє колінце й побачивши там краплину крові, вона розридалася ще дужче.
Сара підбігла через усю кімнату й, опустившись на коліна, обняла дівчинку.
– Заспокойся, Лотті, – сказала вона. – Заспокойся. Лотті, ти обіцяла Сарі.
– Вона мене обізвала нюнею, – ридала Лотті.
Сара заспокійливо поплескала її, але далі говорила твердим голосом, який Лотті добре знала:
– Але якщо ти плакатимеш, то й справді станеш нюнею. Ти обіцяла.
Лотті пам’ятала, що вона обіцяла, але вирішила підвищити голос.
– У мене немає мамусі, – голосила вона. – У мене зовсім немає ма-мусі-і-і!
– Чому ж, – бадьоро відказала Сара, – хіба ти забула? Хіба ж не Сара – твоя мамуся? Ти не хочеш, щоб Сара була твоєю мамусею?
Лотті кинулась їй в обійми, заспокоєно сопучи.
– Ходімо зі мною, сядемо на лаві біля вікна, – вела далі Сара, – і я пошепки розкажу тобі якусь історію.
– Розкажеш? – запхинькала Лотті. – А ти розкажеш мені про діамантові копальні?
– Діамантові копальні? – перебила Лавінія. – Ах ти розбалуване, шкодливе дівчисько, я би тебе зараз відлупцювала!
Сара мерщій звелася на ноги. Треба пам’ятати, що вона дуже глибоко поринула в читання книги про Бастилію і ледве стримувала гнів, коли зрозуміла, що доведеться піти й подбати про свою названу доньку. Вона не була янголом, і їй зовсім не подобалась Лавінія.
– Що ж, – палко мовила Сара. – Мені би теж хотілося тебе відлупцювати. Та я цього не робитиму! – стримала вона свій характер. – Хоч би як мені кортіло тебе відшмагати, і з якою радістю я б це зробила, – я стримаюсь. Ми не маленькі невиховані діти. Ми обидві вже досить дорослі, щоб знати, що можна робити, а що ні.
Тепер Лавінії випала нагода відігратись.
– О так, ваша королівська високосте, – сказала вона. – Ми ж принцеси, як не гляди. Принаймні одна з нас точно. Тепер школа мусить пишатися тим, що міс Мінчін вдалося прийняти в учениці саму принцесу!
Сара заклякла на місці. Вона виглядала так, ніби збирається дати ляпаса. Може, так і було. Вигадка, ніби вона – принцеса, незмірно тішила її. Сара ніколи не розповідала про неї дівчаткам, до яких не відчувала приязні. Нова розвага вдавати із себе принцесу була дуже великим секретом, тож Сара сприймала все, пов’язане з нею, дуже близько до серця. Вона би хотіла, щоб це лишилось у таємниці, але ось Лавінія висміяла її захоплення майже перед усією школою. Сара відчула, як кров прилила до обличчя, а у вухах задзвеніло. Вона ледве стрималася. Принцеси не шаленіють від люті. Тож опустила руку й постояла якусь хвильку нерухомо. Коли Сара зрештою заговорила, її голос був твердий і спокійний. Вона високо тримала голову, і всі довкола слухали її.
– Це правда, – сказала вона. – Інколи я вдаю, ніби я принцеса. І це дає мені снагу поводитися, як принцеса.
Лавінія розгубилась – не знала, що відповісти. Уже кілька разів таке бувало, що вона не могла придумати задовільної відповіді в суперечці із Сарою. Причина в тому, що симпатії решти дівчаток, здавалося, невиразно схилялись на сторону її суперниці. Ось і зараз Лавінія бачила, як вони зацікавлено нашорошили вуха. І справді, всім дівчатам подобалися принцеси, й вони очікували почути більше про цю історію, тож підійшли ближче до Сари.
Лавінія спромоглася вигадати лише одну репліку, і то не надто дотепну:
– Боже мій, – сказала вона, – будемо сподіватися, коли тебе коронують, ти про нас не забудеш!
– Не забуду, – відповіла Сара й після цього більше не мовила ані слова. Просто мовчки стояла і пильно дивилась на Лавінію, доки та не взяла Джессі за руку й не повернулася, щоб іти.
Після цього дівчатка, які заздрили Сарі, називали її «Принцеса Сара» із підкреслено презирливою інтонацією. А ті, яким вона подобалася, називали її так, щоб висловити своє обожнення. Ніхто не говорив на неї просто «принцеса» замість «Сара». Дівчатка, які приязно до неї ставилися, вважали, що цей титул звучить дуже ефектно й велично. І міс Мінчін, коли почула про це, то раз чи двічі згадала про цей факт перед батьками, що навідувались до школи, вважаючи, що це додає пансіону якоїсь королівської пишноти.
Протягом наступних десяти хвилин Беккі здавалося, ніби вона потрапила у світ, створений фантазією. Сара відчинила буфет і дала їй великий шматок торта. Вона дуже раділа, коли бачила, як голодна дівчинка жадібно відкушувала і ковтала смаколик. Сара щось розповідала, запитувала, весело сміялася, доки страхи Беккі не розвіялись остаточно. Зрештою вона набралася сміливості, щоб і самій запитати.
– А це… – ризикнула вона, із захватом вдивляючись у рожеву сукню. Запитувала Беккі майже пошепки: – А це ваша найкраща?
– Це одна з моїх танцювальних суконь, – відповіла Сара. – Тобі подобається?
На кілька секунд Беккі майже втратила дар мови від захоплення. Зрештою вона промовила голосом, у якому бриніло обожнювання:
– Одного разу я бачила принцесу. Я стояла на вулиці в натовпі. Люди зібралися, щоб подивитись, як вищий світ іде в оперу. А на одну леді всі дивилися більше, ніж на інших. Люди казали, що то принцеса. Вона була вже доросла панночка, але вбрана геть в усе рожеве – з голови до п’ят, і навіть квіти були рожеві. Я її одразу згадала, коли побачила, як ви сидите там, на столі. Ви виглядали точнісінько як вона.
– Я часто думала, – сказала Сара задумливим голосом, – що мені сподобалось би бути принцесою. Цікаво, як би я почувалася? Думаю, якось я спробую вдати, ніби я – принцеса.
Беккі дивилась на неї із захопленням, але нічогісінько не зрозуміла. У погляді відчувалось обожнення. Згодом Сара виринула із задуми і повернулася до співрозмовниці з новим запитанням.
– Беккі, – спитала вона, – ти ж слухала ту історію?
– Так, міс, – зізналася Беккі, знову стривожившись. – Я знала, що мені не можна. Але казка була така гарна! Мені дуже хотілося послухати!
– Мені приємно, що тобі сподобалося слухати, – мовила Сара. – Коли ти розповідаєш історії, найприємніше – це коли знаходяться вдячні слухачі. Не знаю, чому так. А ти би хотіла почути, що було далі?
Беккі знову перехопило подих.
– Я? Послухати? – перепитала вона. – Страшенно, міс! Послухати казку про Принца і про маленьких русалоньок із зірками у волоссі, які плавають і сміються?
Сара кивнула.
– Боюсь, у нас уже зараз нема часу, щоб розказувати історії, – відповіла вона. – Та якщо ти мені скажеш, коли ти знову збираєшся прийти до моєї кімнати, я спробую теж бути тут. Так я розповідатиму казку потрошку кожного разу – аж до кінця. Це гарна, довга казка, а ще я весь час вигадую її продовження.
– Тоді, – з гідністю мовила Беккі, – я не зважатиму на те, який важкий ящик із вугіллям. І як мене лаятиме кухарка. Я весь час буду думати про казку.
– Добре, – сказала Сара. – А я тобі розкажу її всю, аж до кінця.
Коли Беккі спустилася сходами вниз, вона була вже зовсім іншою Беккі, аніж та, котра нещодавно піднімалася, зігнута під вагою вугілля. У неї був ще один шматок торта в кишені, вона почувалася ситою і зігрітою, не лише від їжі та вогню. Найбільше зігріло й наситило її інше – увага, яку їй приділила Сара.
Коли Беккі пішла, Сара сиділа на своєму улюбленому місці – на краю стола. Її ноги стояли на кріслі, лікті вона вмостила на колінах, а підборіддя сперла на долоні.
– Якби я була принцесою – справжньою принцесою, – бурмотіла вона, – я би роздавала людям щедрі пожертви. Та навіть якщо я лише вдаватиму, ніби я – принцеса, все одно в моїх силах вигадувати щось маленьке для інших людей. Наприклад, щось таке, як для Беккі. Вона була б така щаслива, ніби отримала від мене щось цінне. Буду вдавати, ніби робити щось для людей – це як дарувати їм подарунки. Щойно я так і зробила.
Розділ 6
Діамантові копальні
Незабаром після цього надійшла захоплива новина. Захопливою її вважала не лише Сара, а й уся школа. Новина стала головним предметом обговорення на кілька тижнів. В одному зі своїх листів капітан Кру розповів дивовижну історію. Його шкільний приятель неочікувано при їхав до Індії, щоб відвідати капітана. Він був власником великої земельної ділянки, де знайшли діаманти, і зараз займався організуванням видобутку коштовностей. Якщо справа піде так, як задумано, незабаром він неймовірно розбагатіє. А з доброї пам’яті про шкільні роки він вирішив надати своєму другові можливість випробувати удачу – словом, запропонував капітанові Кру стати партнером у справі видобутку діамантів. Принаймні це зрозуміла Сара з батькових листів. Звісно, жодні справи, навіть вагоміші, не могли би по-справжньому зацікавити дівчинку або її шкільних подруг. Та фраза «діамантові копальні» звучала так схоже на історії з арабських казок, що ніхто не міг лишитися байдужим. Сара вважала, що це дуже захопливо, й описувала для Ерменґарди й Лотті картини, де звивисті, заплутані переходи снувалися під землею, їхні стіни й стеля були всипані сяючими каменями, а дивні темношкірі люди видобували їх важкими кирками. Ерменґарді історія дуже сподобалась, а Лотті просила, щоб тепер Сара переповідала її щовечора. Лавінія дуже розізлилася, коли почула про діамантові копальні, і сказала Джессі, що взагалі не вірить у те, що вони існують.
– Моя мама має діамантовий перстень, який коштує сорок фунтів, – казала вона. – І цей камінь не такий уже й великий, скажу я вам. Якби існували копальні, напхані діамантами, їхні власники були би сміховинно багатими.
– Може, Сара незабаром стане сміховинно багатою, – хихотіла Джессі.
– Вона і зараз сміховинна, без цього багатства, – пхикнула Лавінія.
– Схоже, ти її ненавидиш, – сказала Джессі.
– Нічого такого, – буркнула Лавінія, – але я не вірю в те, що бувають діамантові копальні.
– Проте люди звідкись мусять брати діаманти, – парирувала Джессі й знову захихотіла. – Лавініє, а як ти думаєш, що сказала Гертруда?
– Навіть не знаю. Але якщо це знову щось про нашу неповторну Сару, то повір – мені все одно.
– Справді, про Сару. Знаєш, про що одна з її вигадок? Сара вдає, ніби вона принцеса. Бавиться весь час, навіть у школі. Вона каже, що це допомагає їй краще вчитися. А ще вона хотіла, щоб Ерменґарда теж стала принцесою, але та відмовилась – сказала, що вона для цього занадто гладка.
– Ну, це правда, – кивнула Лавінія. – Вона занадто гладка. А Сара – занадто худа.
Джессі знову захихотіла.
– Сара каже, що немає значення, як ти виглядаєш або чим володієш. Важливо тільки, що ти думаєш і що робиш.
– Думаю, вона вважає, що жебрачка може перетворитись на принцесу, – насмішкувато відповіла Лавінія. – Давай відтепер називати її Ваша Королівська Високість.
Того дня уроки вже скінчилися, і учениці сиділи перед коминком у класній кімнаті, насолоджуючись часом, який любили більш за все. Це був час, коли міс Мінчін разом із міс Амелією пили свій чай у вітальні, дотримуючись непорушного ритуалу. О цій порі про все вже було перебалакано, всі секрети розказано, надто як молодші учениці поводилися добре й не лаялись та не ганяли довкола галасуючи, що насправді відбувалося досить часто. Якщо ж молодші чинили галас, старші дівчатка вгамовували їх суворим слівцем і прочуханом. Порядку треба було дотримуватися, в іншому разі могли з’явитися міс Мінчін та міс Амелія, і веселощам настав би кінець. Саме тоді, коли Лавінія про щось розповідала, відчинилися двері й увійшла Сара. За нею чеберяла Лотті – дівчинка всюди ходила за названою мамою хвостиком.
– Ось вона, з цією набридливою малечею! – невдоволено прошепотіла Лавінія. – Якщо вона їй так подобається, чому вона не поселить її з собою? Закладаюсь, це дівчисько почне пхинькати, не мине й п’яти хвилин.
Вийшло так, що Лотті раптово закортіло погратись у класній кімнаті, і вона почала благати свою названу маму піти з нею. Лотті одразу ж приєдналася до гурту менших учениць, які бавились у кутку. Сара присіла на лавку у віконній ніші, взяла книжку й читала. Це була книжка про Французьку революцію, і дівчинка незабаром спинилась на малюнку, де були зображені в’язні у Бастилії – чоловіки, які провели стільки років за ґратами, що коли їх визволили, довге сиве волосся і бороди майже повністю сховали їхні обличчя, а бідолашні вже й забули про світ за стінами в’язниці й існували, наче уві сні.
Сара думками була так далеко від класної кімнати, що повернення до реальності стало для неї не надто приємним – раптово завищала Лотті. Ще ніколи їй не було так важко не втрачати витримки, як тоді, коли її відривали від книги в найбільш неслушний момент. Люди, які люблять читання, знають те роздратування, що охоплює їх у подібну мить. Спокуса бути нестриманим і сказати щось під гарячу руку буває така велика, що з нею важко боротися.
– У мене з’являється таке відчуття, наче мене хтось ударив, – якось по секрету розповіла Сара Ерменґарді. – І мені страшенно хочеться вдарити у відповідь. Я мушу стримуватися, щоб не сказати щось неприємне.
Ось і зараз Сара була змушена тримати себе в руках, коли відклала книжку на лавку і й вийшла зі свого затишного закутка.
Лотті ганяла по класній кімнаті й галасувала, чим неабияк роздратувала Лавінію та Джессі, аж поки не впала та не розбила своє пухкеньке колінце. Тепер вона кричала й підстрибувала посеред невеликого гурта друзів та ворогів, які по черзі втішали й лаяли її.
– Негайно припини, нюня! Зараз же припини! – наказувала Лавінія.
– Я не нюня… Не нюня! – верещала Лотті. – Саро, Са-ро!
– Якщо вона не спиниться, її почує міс Мінчін, – непокоїлася Джессі. – Лотті, дорогенька, я дам тобі пенні!
– Не треба мені твій пенні, – схлипнула Лотті. Поглянувши вниз на своє колінце й побачивши там краплину крові, вона розридалася ще дужче.
Сара підбігла через усю кімнату й, опустившись на коліна, обняла дівчинку.
– Заспокойся, Лотті, – сказала вона. – Заспокойся. Лотті, ти обіцяла Сарі.
– Вона мене обізвала нюнею, – ридала Лотті.
Сара заспокійливо поплескала її, але далі говорила твердим голосом, який Лотті добре знала:
– Але якщо ти плакатимеш, то й справді станеш нюнею. Ти обіцяла.
Лотті пам’ятала, що вона обіцяла, але вирішила підвищити голос.
– У мене немає мамусі, – голосила вона. – У мене зовсім немає ма-мусі-і-і!
– Чому ж, – бадьоро відказала Сара, – хіба ти забула? Хіба ж не Сара – твоя мамуся? Ти не хочеш, щоб Сара була твоєю мамусею?
Лотті кинулась їй в обійми, заспокоєно сопучи.
– Ходімо зі мною, сядемо на лаві біля вікна, – вела далі Сара, – і я пошепки розкажу тобі якусь історію.
– Розкажеш? – запхинькала Лотті. – А ти розкажеш мені про діамантові копальні?
– Діамантові копальні? – перебила Лавінія. – Ах ти розбалуване, шкодливе дівчисько, я би тебе зараз відлупцювала!
Сара мерщій звелася на ноги. Треба пам’ятати, що вона дуже глибоко поринула в читання книги про Бастилію і ледве стримувала гнів, коли зрозуміла, що доведеться піти й подбати про свою названу доньку. Вона не була янголом, і їй зовсім не подобалась Лавінія.
– Що ж, – палко мовила Сара. – Мені би теж хотілося тебе відлупцювати. Та я цього не робитиму! – стримала вона свій характер. – Хоч би як мені кортіло тебе відшмагати, і з якою радістю я б це зробила, – я стримаюсь. Ми не маленькі невиховані діти. Ми обидві вже досить дорослі, щоб знати, що можна робити, а що ні.
Тепер Лавінії випала нагода відігратись.
– О так, ваша королівська високосте, – сказала вона. – Ми ж принцеси, як не гляди. Принаймні одна з нас точно. Тепер школа мусить пишатися тим, що міс Мінчін вдалося прийняти в учениці саму принцесу!
Сара заклякла на місці. Вона виглядала так, ніби збирається дати ляпаса. Може, так і було. Вигадка, ніби вона – принцеса, незмірно тішила її. Сара ніколи не розповідала про неї дівчаткам, до яких не відчувала приязні. Нова розвага вдавати із себе принцесу була дуже великим секретом, тож Сара сприймала все, пов’язане з нею, дуже близько до серця. Вона би хотіла, щоб це лишилось у таємниці, але ось Лавінія висміяла її захоплення майже перед усією школою. Сара відчула, як кров прилила до обличчя, а у вухах задзвеніло. Вона ледве стрималася. Принцеси не шаленіють від люті. Тож опустила руку й постояла якусь хвильку нерухомо. Коли Сара зрештою заговорила, її голос був твердий і спокійний. Вона високо тримала голову, і всі довкола слухали її.
– Це правда, – сказала вона. – Інколи я вдаю, ніби я принцеса. І це дає мені снагу поводитися, як принцеса.
Лавінія розгубилась – не знала, що відповісти. Уже кілька разів таке бувало, що вона не могла придумати задовільної відповіді в суперечці із Сарою. Причина в тому, що симпатії решти дівчаток, здавалося, невиразно схилялись на сторону її суперниці. Ось і зараз Лавінія бачила, як вони зацікавлено нашорошили вуха. І справді, всім дівчатам подобалися принцеси, й вони очікували почути більше про цю історію, тож підійшли ближче до Сари.
Лавінія спромоглася вигадати лише одну репліку, і то не надто дотепну:
– Боже мій, – сказала вона, – будемо сподіватися, коли тебе коронують, ти про нас не забудеш!
– Не забуду, – відповіла Сара й після цього більше не мовила ані слова. Просто мовчки стояла і пильно дивилась на Лавінію, доки та не взяла Джессі за руку й не повернулася, щоб іти.
Після цього дівчатка, які заздрили Сарі, називали її «Принцеса Сара» із підкреслено презирливою інтонацією. А ті, яким вона подобалася, називали її так, щоб висловити своє обожнення. Ніхто не говорив на неї просто «принцеса» замість «Сара». Дівчатка, які приязно до неї ставилися, вважали, що цей титул звучить дуже ефектно й велично. І міс Мінчін, коли почула про це, то раз чи двічі згадала про цей факт перед батьками, що навідувались до школи, вважаючи, що це додає пансіону якоїсь королівської пишноти.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента