Страница:
Розділ четвертий
Принц і принцеса
Герда стомилася і сіла перепочити, аж поруч з’явився великий крук. Він підстрибом походжав по снігу неподалік дівчинки. Згодом крук спинив на ній свій погляд, а тоді повернув голову й промовив:
– Кар, кар! Добр-р-рого дня!
Він намагався вимовляти слова якомога розбірливіше, бо хотів бути ввічливим. Потім він поцікавився, чому вона сама-самісінька блукає білим світом.
Герда добре знала, що означає «сама-самісінька». Тож вона розповіла крукові про свої пригоди і запитала, чи не бачив він Кая.
Крук дуже серйозно кивнув головою і мовив:
– Можливо, й так, – цілком можливо.
– Невже! Ви й справді його бачили? – закричала Герда й на радощах кинулась цілувати крука.
– Спокійно, спокійно, – відказав крук. – Певно, що бачив. Думаю, це міг бути Кай. Але в такому разі він про тебе зовсім забув, адже він зараз у принцеси.
– Він живе у принцеси? – здивувалась Герда.
– Так, слухай, – відповів крук. – Але мені дуже важко розмовляти твоєю мовою. Якби ти говорила моєю, воронячою, я б міг тобі все до пуття пояснити. Ти знаєш воронячу мову?
– На жаль, я її ніколи не вивчала, – сказала Герда. – Але моя бабуся розуміла її й подеколи говорила на ній зі мною. Шкода, що я не знаю воронячої.
– Ну, то пусте, – заспокоїв дівчинку крук. – Поясню, як зможу, хоч би й не дуже до ладу.
І крук заходився розповідати Герді історію, яку чув.
– У нашому королівстві живе принцеса, настільки розумна, що прочитала всі газети на світі, ну, і забула їх теж, хоча вона й розумна. І ось якось вона сиділа на своєму троні, який – кажуть люди – не настільки то й зручний, як про нього думають. Так от, принцеса сиділа й почала наспівувати пісеньку, що починається словами: «І чому б мені не вийти заміж?»
– Справді, чому б не вийти? – мовила вона і твердо вирішила вийти заміж одразу, як знайде нареченого. Її обранець має знати, що й коли казати, і не бути надміру пихатим, бо це занудно.
Тож принцеса ударила в барабан і скликала свій почет. І коли фрейліни почули про ці наміри, то дуже зраділи.
– Ми страшенно раді чути це, – сказали вони, – ми вже давно про це балакали.
Тут крук зупинив розповідь.
– Усе, що я кажу, – щира правда, повір мені. Моя кохана служить у палаці придворною пташкою – вільно ходить, де собі забажає. Вона й розповіла мені цю історію.
Звісно, кохана крука була вороною, адже кожен шукає собі пару на власний штиб.
– Газети без зволікань опублікували принцесине оголошення. Там ішлося про те, що кожен привабливий юнак може вільно прийти до палацу й поспілкуватись із принцесою. І ті з претендентів, що зарекомендують себе як найбільш красномовні й не нітитимуться від пишноти палацу, отримують можливість позмагатись за право стати чоловіком принцеси. Так-так, можеш мені повірити, це така ж правда, як те, що я сиджу тут, – крук вів свою оповідь далі. – Людей напхалася сила-силенна. Претендентів було так багато, що годі проштовхнутись, але все одно ні першого, ні другого дня гідних не знайшлося. Всі були героями, поки стояли надворі, – говорили так, що не переслухати. Але тільки-но вони заходили до палацової брами і бачили охорону в срібних мундирах, а потім лакеїв у золотих лівреях на сходах, та ще й велику пишну залу, як їм ніби мову одтинало. І коли вони стояли перед троном, де сиділа принцеса, єдине, на що вони були здатні, – повторювати останні вимовлені нею слова. А принцесі, звісно, не було від того втіхи. Складалося враження, ніби вони перебували під дією якихось гальмівних чарів, що діяли в палаці, адже дар мовлення повертався до них тільки тоді, коли вони виходили на вулицю.
Від брами міста до палацу тягнулась довжелезна черга з претендентів на руку й серце принцеси. Я і сам ходив подивитись на них, – сказав крук. – Вони були голодні й хотіли пити, бо не мали звідки взяти бодай склянку води. Наймудріші взяли з собою кілька скибок хліба з маслом, але з сусідами не ділилися. Претенденти думали так: якщо принцеса побачить їх знеможеними, вони матимуть більше шансів на перемогу.
– А Кай? Розкажи мені про Кая! – попрохала Герда. – Він був у цьому натовпі?
– Не поспішай так, ми вже дійшли до нього. Це сталось на третій день. Без коней, не в кареті, а пішки, зате з відчуттям власної гідності до палацу крокував один хлопчина. Його очі сяяли, як твої; він мав чудове довгасте волосся, але вбраний був у дуже пошарпаний одяг.
– Це був Кай! – радісно сказала Герда. – О, я нарешті знайшла його! – і дівчинка заплескала в долоні.
– У нього на спині був маленький ранець, – додав крук.
– Та ні, в нього з собою були тільки санчата, – заперечила Герда, – адже він зник разом із ними.
– Може, й так, – погодився крук. – Я дуже не приглядався. Але я знаю від своєї коханої, що він увійшов до палацової брами, побачив охорону в срібних мундирах, і лакеїв у золотих лівреях, що стояли на сходах, але не знітився ані на крихту. «Певно, це дуже стомлює – весь час стояти на сходах, – промовив він. – Я ліпше увійду». Зала сяяла від запалених свічників. Радники й посли ходили босі, а в руках тримали позолочений посуд. Коли він увійшов, його черевики голосно рипнули, але це його теж не збентежило.
– Це точно Кай, – сказала Герда. – У нього були нові черевики, я чула, як вони риплять, коли він заходив до бабусиної кімнати.
– Вони й справді рипіли, – погодився крук, – навіть коли він сміливо зайшов до покоїв принцеси, де вона сиділа на перлині завбільшки з колесо від прядки. Там були присутні всі її фрейліни зі служницями й усі лицарі з прислужниками; та ще й кожна служниця мала біля себе власну покоївку, а кожен лицарів прислужник стояв поруч із власним пажем. І весь цей почет колом оточив принцесу, і чим ближче вони стояли до дверей, тим більше цим пишались. Неповороткі пажі, яких ніколи не докличешся, дуже гордо стояли біля самих дверей.
– Оце так зібрання, – похитала Герда. – А що ж Кай? Він завоював серце принцеси?
– Якби я не був круком, – зізнався співрозмовник дівчинки, – я й сам би з нею одружився, незважаючи навіть на те, що я вже заручений. Але, мушу відзначити, що й він говорив так само вишукано, як я (коли, звісно, балакаю воронячою мовою). Про це мені розповіла моя кохана. Він почувався цілком вільно й створив приємне враження, до того ж сказав, що прийшов сюди не свататись до принцеси, а послухати її мудру бесіду. Словом, вони сподобались одне одному.
– О, це й справді був Кай, – сказала Герда. – Він такий розумник; він навіть уміє подумки додавати й віднімати, а ще знає дроби. Скажи, ти зможеш провести мене до палацу?
– Це не так просто, як хотілося б, – відповів крук. – Але я можу попросити про допомогу в моєї коханої. Може, вона щось порадить. Але, гадаю, дістати дозвіл, щоб потрапити до палацу, для такої маленької дівчинки, як ти, буде дуже складно.
– Звісно. Але я певна, що з дозволом проблем не буде, – сказала Герда. – Щойно Кай дізнається, що я тут, він одразу ж прийде і забере мене.
– Що ж, тоді чекай мене тут, біля огорожі, – сказав крук, кивнув головою на прощання і полетів.
Коли він повернувся, уже звечоріло.
– Кар, кар, – звернувся крук до Герди. – Моя кохана передавала тобі вітання, а ще послала ось цей клунок. Вона взяла його на кухні, тут є хліб, – ти ж, напевно, зголодніла. Увійти до палацу через парадний вхід ти не зможеш. Охорона в срібних мундирах і лакеї в золотих лівреях тебе не пустять. Але не плач, ми придумаємо щось інше. Моя кохана знає потайні сходи, що ведуть до спальних покоїв, а ще вона зможе дістати ключ.
Вони увійшли до саду широкою алеєю, де з дерев опадало листя, і бачили, як у палаці поступово гасять світло. Крук провів Герду до чорного входу – двері були прочинені.
Сердечко Герди гупало так, наче хотіло вискочити з грудей. Вона відчувала тривогу й нетерпіння, ніби збиралась зробити щось заборонене. Але понад усе їй хотілося знайти Кая. «Це мусить бути він, – думала дівчинка, – адже в нього теж ясні очі й довге волосся». Вона уявляла собі його усмішку – так він усміхався до неї, коли вони разом сиділи у трояндовому садочку. Він точно зрадіє, коли побачить її і почує, який довгий шлях вона здолала, розшукуючи його, і коли дізнається, як сумували всі вдома, коли він не повернувся. Дівчинка почувала і величезну радість, і страх. Вони вже стояли на сходах, і зверху в таємній кімнаті горіла лампа. Там їх чекала приручена ворона, вона крутила головою з боку в бік і пильно придивлялась до Герди. Дівчинка зробила граційний реверанс, як її навчала бабуся.
– Мій наречений розповідав про тебе багато хорошого, дівчинко, – промовила приручена ворона. – Твоя історія дуже зворушлива. Бери лампу, а я піду поруч із тобою. Нам треба йти прямо, і, гадаю, ми нікого не зустрінемо.
– Мені здається, що нас хтось переслідує, – сказала Герда. Їй здалось, ніби щось ковзнуло біля неї, наче тінь, й після цього по стіні біля неї плавно почали рухатись коні з примарними вершниками.
– Це просто сни, – заспокоїла дівчинку ворона. – Вони приходять, щоб полювати на думки великих людей. І все ж для нас це краще – буде безпечніше роздивитись їх сонних. Я сподіваюсь, що коли ти виростеш у славі й пошані, твоє серце лишиться благородним.
– Я в цьому переконаний, – відгукнувся крук.
Вони увійшли до першої зали. Стіни були оббиті рожевим атласом із вишитими на ньому квітами. Їх і далі переслідували примарні тіні, але рухалися вони так швидко, що Герда не могла розрізнити постаті шляхетних людей. Кожні наступні покої були ошатніші, ніж попередні, – розкіш палацу просто приголомшувала. Зрештою вони дістались до спальні. Запона над ліжками була зроблена у вигляді великої пальми зі скляними листками, виготовленими з найдорожчого кришталю. У центрі кімнати стояли два ліжка, що нагадували лілії. Вони розходились від золотого стебла. На одному, що скидалось на білу лілію, лежала принцеса. Інше нагадувало червону лілію, і на ньому Герда сподівалась побачити Кая. Дівчинка відхилила одну червону пелюстку й побачила силует сплячого. О, це напевно Кай! Герда досить голосно промовила його ім’я і піднесла лампу ближче, щоб роздивитись. Кімнатою гарцювали примарні тіні верхи на конях. Хлопець прокинувся і повернув голову. Це був не Кай! Принц нагадував його статурою, адже так само був юний і вродливий. Принцеса визирнула зі свого ліжка й поцікавилась, що сталося. Герда розплакалась і розповіла свою історію, а крук і ворона допомогли їй у цьому.
– Бідолашне дитя, – промовили принц і принцеса. Потім вони похвалили крука з вороною і сказали, що вони не сердяться за їхній учинок. Цього разу вони заслужили на винагороду – але щоб більше таке не повторювалось.
– Що вам хочеться? – запитала принцеса. – Ви б воліли опинитись на свободі, чи, може, хочете обоє посісти посаду приручених птахів, а на додачу отримувати все, що заманеться, з палацової кухні?
Крук і ворона поклонились і щиро попрохали дозволу отримувати стабільне утримання. Адже вони мусили подбати про старість, коли добувати собі харчі стане важко.
Тоді принц зліз зі свого ліжка і запропонував Герді вмоститись у ньому й поспати. Дівчинка з радістю лягла. Вона склала свої руки й подумала: «До мене всі такі добрі – і люди, й птахи». Потім вона заплющила очі й поринула в солодкий сон. Уві сні до неї прилетіли примарні тіні, й вони нагадували янголів, а один із них тягнув санчата, на яких сидів Кай і кивав їй. Але все це був тільки сон, що розвіявся, щойно дівчинка прокинулась.
Наступного дня її вдягнули у вбрання з шовку й оксамиту. Принцеса запропонувала Герді погостювати у палаці кілька днів – відпочити й розважитись. Але дівчинка просила тільки про одне: щоб їй дали пару черевиків, а ще коляску, запряжену конем, щоб вона могла мандрувати світом, шукаючи Кая.
І вона отримала те, що хотіла. Не лише пару черевиків, а ще й муфту, теплий одяг. А коли вона вийшла на поріг, готова до подорожі, то побачила, що на неї чекає карета, зроблена із щирого золота, та ще й прикрашена гербом принца й принцеси. Біля карети стояли кучер, лакей і ескорт – усі в золотих головних уборах. Принц і принцеса особисто допомогли Герді сісти до карети й побажали їй успіху.
Крук зібрався супроводжувати мандрівницю протягом трьох миль. Він сидів поруч із Гердою і дуже не хотів розлучатися з нею. Приручена ворона стояла біля дверей і махала крильми. Вона не могла приєднатись до чоловіка, бо в неї боліла голова – звісно ж, тепер вона забагато їла. У карету поклали чималий запас солодких пирогів, а під сидіннями були заховані фрукти й імбирні пряники.
– Щасливої дороги! – гукали принц і принцеса, а Герда плакала. Навіть крук пустив сльозу. За кілька миль мусив і він попрощатись – і це було найсумніше. Крук злетів на дерево й сидів там, поки міг бачити карету, що сяяла у яскравих сонячних променях.
Розділ п’ятий
Маленька Розбійниця
Карета їхала дрімучим лісом й сяяла, мов смолоскип. Побачили її розбійники і не могли встояти перед спокусою пограбувати заможних мандрівників.
– Це золото! Золото! – закричали вони й накинулись на карету, перепинивши коней. Розбійники повбивали ескорт, кучера і лакея, а тоді витягли Герду з карети.
– Яка ж вона гарненька й пишненька, нібито відгодовувалась на горіхах! – сказала стара розбійниця, яка мала страхітливу бороду й кущисті брови. – Вона смачна, як молоде ягня; ох, як же вона нам смакуватиме!
Стара розбійниця витягнула гострого ножа, і він загрозливо зблиснув.
– Ой! – тієї ж миті скрикнула розбійниця. Це її донька вискочила їй на шию і вкусила за вухо.
Донька була диким і неслухняним дівчиськом; мати так сварила її, що забула про намір убити Герду.
– Ця дівчинка буде моєю іграшкою, – сказала Маленька Розбійниця. – Вона віддасть мені муфту й сукенку і спатиме зі мною у ліжку.
Свавільне дівчисько знову вкусило матір, потім перекинулось у повітрі й підстрибнуло. Усі розбійники засміялись; вони казали:
– Гляньте-но, як наша отаманка танцює зі своїм дитинчам!
– Я хочу покататись на цій кареті, – заявила тим часом Маленька Розбійниця. Вона завжди все робила по-своєму, бо дуже була свавільною і впертою.
Маленька Розбійниця сіла в карету разом із Гердою і поїхала в ліс. Дівчисько було на зріст приблизно таке ж, як і її полонянка, але значно дужче: воно мало ширші плечі й смаглявішу шкіру, очі були майже чорні, а погляд похмурий. Маленька Розбійниця обв’язала Герду мотузком навколо талії та й сказала:
– Вони тебе не вб’ють, поки ти мені не набриднеш. Сподіваюсь, ти принцеса.
– Ні, – зізналась Герда. Потім вона розказала Розбійниці всю історію про те, як вона шукала Кая.
Маленька Розбійниця пильно подивилась на полонянку, трошки схилила голову й промовила:
– Вони тебе не вб’ють, навіть коли я на тебе розізлюсь. Я сама це зроблю.
Потім вона витерла сльози з очей Герди, забрала в неї муфту й засунула туди руки. Муфта виявилась м’якою і теплою.
Зрештою вони приїхали. Карета спинилась у внутрішньому дворі розбійницького замку. Він був геть занедбаний – стіни порепалися від верху до низу.
З тріщин вилітали галки й ворони, збіглися звідусіль великі білі бульдоги, кожен з яких міг загризти людину, але гавкати їм заборонили. У великому закуреному залі яскраве багаття палало просто на кам’яній підлозі. Комина не було, тож дим підіймався до стелі й знаходив собі вихід крізь тріщини. У великому казані варилась юшка, а на рожнах смажились зайці та кролики.
– Сьогодні ти спатимеш зі мною та моїми звірятами, – сказала Маленька Розбійниця після вечері. Вона забрала Герду собою до закутку, де була постелена солома й кілька килимів. Зверху на жердках сиділо більше сотні голубів. Вони спали, але коли дівчата увійшли, декотрі голуби попрокидалися.
– Тут усе належить мені, – сказала Маленька Розбійниця. Вона схопила найближчого голуба за ноги і трусила його, аж він заходився махати крильми. – Поцілуй його! – наказала вона Герді, піднісши голуба до її обличчя. – Тут сидять дикі голуби, – вела далі Маленька Розбійниця й вказала на двійко птахів у клітці, закріпленій на стіні. – Ці крутії негайно втекли б, якби я їх не закривала. А ось мій улюбленець, – на цих словах Розбійниця заходилась крутити ріг великому оленю з блискучим мідним кільцем на шиї. Він виглядав дуже виснаженим. – Його ми також змушені тримати прив’язаним, щоб він не втік. Щовечора я лоскочу його шию своїм гострим ножем, і це страшенно його лякає.
Маленька Розбійниця витягнула ножа, застромленого у щілину в стіні, й легко ковзнула ним по шиї оленя. Бідолашна тварина почала бити копитом, а Розбійниця розсміялась і штовх нула Герду на ліжко.
– Ти і спиш із цим ножем? – спитала Герда, злякано дивлячись на гостре лезо.
– Я завжди тримаю біля себе ножа, коли сплю, – запевнила Маленька Розбійниця. – Ніхто не знає, що може статися. А тепер розкажи мені ще раз про Кая і про свою мандрівку.
Герда ще раз розказала свою історію. Маленька Розбійниця поклала одну руку під шию Герди, а в іншій тримала ножа. Незабаром вона вже міцно спала. Але Герда не могла навіть заплющити очей. Вона не знала, житиме чи загине. Грабіжники сиділи довкола багаття, пиячили і горлали пісень, а Стара Розбійниця вешталась поблизу. Для маленької полонянки все це було жахливо.
І раптом дикі голуби сказали:
– Гу, гу… Ми бачили Кая. Біла пташка несла його санчата, а він сам сидів у санях Снігової Королеви, що мчали лісом. Ми сиділи у гнізді, й Королева дихнула на нас, усі пташенята позамерзали на смерть. Лиш ми двоє вижили. Гу, гу…
– Що ви кажете? – скрикнула Герда. – Куди прямувала Снігова Королева? Вам щось про це відомо?
– Найпевніше, вона прямувала до Лапландії, де завжди сніг і лід. Спитай ліпше в оленя.
– Так, там завжди сніг і лід, – промовив олень. – Це гарне місце. Там можна вільно скакати й бігти сяючими сніговими просторами. Там стоїть літнє шатро Снігової Королеви, але її головний замок розташований на Північному полюсі, на острові Шпіцберген.
– Ох, мій Каю, маленький Каю! – зітхнула Герда.
– Лежи тихо, – буркнула Маленька Розбійниця. – Бо встромлю в тебе ножа.
Зранку Герда переказала їй слова диких голубів. Маленька Розбійниця спохмурніла, схилила голову й сказала:
– Усе це балачки. Ти що, справді знаєш, де та Лапландія? – спитала вона в оленя.
– Ніхто не знає цього краще за мене, – впевнено відповів той, зблиснувши очима. – Я народився і виріс там, я гасав тими засніженими просторами.
– Тоді слухай сюди, – сказала Маленька Розбійниця. – Зараз уся зграя розбіглася, тільки моя мамка тут. Але опівдні вона завжди дудлить пійло з великої пляшки і лягає поспати. Тоді я дещо для вас зроблю.
На цих словах Маленька Розбійниця злізла з ліжка, кинулась своїй матері на шию і смикнула її за бороду з криком:
– Доброго ранку, моя люба кізко!
Мати у відповідь луснула доньку по носі, аж той почервонів, – так вона висловлювала свою любов.
Коли мати напилась і лягла спати, Маленька Розбійниця підійшла до оленя й сказала:
– Я б із превеликою радістю полоскотала твою шию ножем ще кілька разів, бо це було дуже кумедно, але дарма. Зараз я відв’яжу твою мотузку. Ти звільнишся і зможеш помчати до своєї Лапландії. Але є одна умова: ти мусиш відвезти цю дівчинку до замку Снігової Королеви, куди забрали її друга. Ти ж чув історію, яку вона розповіла мені, – вона говорила голосно, й ти мусив слухати.
Олень на радощах аж підстрибнув. Маленька Розбійниця підсадила Герду на його спину, завбачливо прив’язала її і навіть віддала свою подушку, щоб дівчинці було зручніше сидіти.
– Забирай свої черевики, – сказала вона. – Ти без них замерзнеш. Але муфту віддати не можу – вона мені дуже вже подобається. А щоб твої руки не мерзли, тримай теплі рукавиці моєї матері. Вони тобі будуть аж до ліктів. Зараз я їх на тебе надягну. Ну ось, твої руки виглядають точнісінько, як руки моєї матері.
Герда аж заплакала від розчулення.
– Ану не смій рюмсати! – гаркнула Маленька Розбійниця. – Ти маєш зараз виглядати щасливою. Ось тримай ще два буханці й шмат шинки, щоб мала що поїсти, коли зголоднієш.
Коли клунок із їжею був надійно закріплений, Маленька Розбійниця відчинила двері, вгамувала собак, а потім своїм гострим ножем перерізала припону і сказала оленеві:
– А тепер біжи щосили і пам’ятай, що мусиш дбати про дівчинку.
Тоді Герда простягнула свою руку, закутану великою рукавицею, щоб попрощатись із Маленькою Розбійницею, і олень стрімко помчав. Він летів крізь дрімучий ліс, через болота й поля – так швидко, як тільки міг. Завивали вовки, каркали ворони, а олень усе біг і біг, аж мандрівники побачили, як небо сяє червоними вогнями, неначе там горить багаття.
– Ось моя рідна земля, – промовив олень. – Поглянь: це північне сяйво!
І знову помчав. Але все ж запаси їжі скінчились раніше, ніж вони добрались до Лапландії.
Розділ шостий
Лапландка і фінка
Вони спинились біля маленької хатки. Вона виглядала дуже убого: дах перехнябився, а двері були такі низькі, що люди мусили заповзати туди на колінах. Удома була тільки стара лапландка, яка готувала рибу при світлі каганця. Олень розповів їй про свої поневіряння, а потім – історію Герди. Дівчинка настільки замерзла, що сама говорити не могла.
– Бідолашка, – пожаліла її лапландка, – ти подолала такий довгий шлях! А тобі треба ще далі, за сотні мить звідси, до Фінляндії. Снігова Королева живе там. Я напишу кілька слів на в’яленій рибині, бо паперу в мене немає, і ти занесеш моє послання фінці, яка живе там. Вона зможе тобі розказати більше, ніж я.
Тож коли Герда зігрілася й попоїла, жінка написала кілька слів на в’яленій рибині й сказала Герді берегти послання як зіницю ока. Потім лапландка допомогла дівчинці знову залізти верхи на оленя, і той помчав далі швидко, як вітер. Спалах за спалахом з’являлось прекрасне блакитне північне сяйво у небі протягом цілої ночі. Зрештою мандрівники дістались до Фінляндії і постукали у комин хижки, де мешкала фінка, – адже в цій хатині не було дверей. Вони пролізли всередину, й там виявилось страх як гаряче. Фінка виявилась маленькою на зріст і дуже брудною, до того ж на ній майже не було одягу. Вона допомогла Герді зняти верхній одяг, рукавиці й роззутися. Потім фінка поклала оленеві на голову шмат льоду і заходилась читати послання на в’яленій рибині. Після того як вона прочитала його тричі й вивчила напам’ять, вона вкинула рибину до каструлі, де варився суп, бо не звикла марнувати харчі. Олень розповів свою історію першим, за ним настала черга Герди, і фінка слухала їх, але нічого не казала.
– Ти така мудра, – звернувся до неї олень. – Я знаю, ти можеш зв’язати всі вітри світу шматком мотузки. Якщо моряк розпустить один вузол, повіє легкий вітерець; коли він розпустить другий, вітер повіє дужче; але якщо він розв’яже всі вузли, зірветься шторм, здатний з корінням повиривати цілі ліси. Хіба ти не можеш дати цій дівчинці таку силу, щоб вона змогла перемогти Снігову Королеву?
– Від сили, – сказала фінка, – зиску небагато.
Вона підійшла до полиці, взяла й розгорнула велику шкуру, на якій були накреслені загадкові літери. Фінка читала їх, аж піт покотився градом з її чола. Потім завела оленя у куток і, міняючи кригу в нього на голові, прошепотіла:
– Кай і справді в Снігової Королеви. Але він там почувається якнайкраще, він переконаний, що це – найпрекрасніше місце у світі. Думає він так тому, що має крихітні уламки дзеркала у серці і в оці. Їх треба дістати, а то він ніколи не стане людиною, і Снігова Королева назавжди збереже свою владу над ним.
– А ти можеш дати Герді якусь річ, що допоможе їй перебороти цю владу?
– Я не можу дати їй більшої сили, ніж та, якою вона вже володіє, – сказала фінка. – Хіба ти не бачиш, яка вона сильна? Як люди й звірі допомагають їй, і як добре вона долає свій нелегкий шлях, зовсім боса. Вона не може отримати від мене жодної сили, могутнішої, ніж та, яка вже в неї є. Герда має чисте й невинне серце. Якщо вона сама не зможе здолати Снігову Королеву й дістати скалки дзеркала із серця й ока Кая, ми нічим їй не допоможемо. За дві милі звідси починаються володіння Снігової Королеви. Ти зможеш довезти туди дівчинку й зсадити її біля великого куща, всіяного червоними ягодами. Не барися й швидше повертайся сюди.
Фінка посадила Герду на оленя, й він помчав уперед.
– Ой, я забула взути черевики й одягнути рукавиці! – скрикнула Герда, щойно її пробрав холод, але олень не спинявся, поки не привіз дівчинку до куща з червоними ягодами. Тут Герда опустилась на землю, олень поцілував її, і великі мерехтливі сльози покотились по його щоках. Тоді олень залишив її саму і якомога швидше заспішив назад.
Бідолашна Герда залишилась стояти там одна-однісінька – без черевичків, без рукавиць, у самому серці холодної, суворої, скутої кригою Фінляндії. Вона побігла уперед, у той час як її оточили юрми велетенських сніжинок. Утім, вони не могли падати з неба – воно було чисте й світилось відблисками північного сяйва. Сніжинки кружляли над землею, і що ближче вони підлітали до дівчинки, то більшими ставали. Герда пам’ятала, якими величезними й досконалими вони виглядали крізь збільшувальне скло. Але ці були справді величезні, здавалося, що це військо Снігової Королеви, яке набрало найдивовижніших форм. Деякі сніжинки скидались на дикобразів, інші нагадували сплетених змій із витягнутими головами, а деякі були схожі на товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Але всі вони були сліпучо-білими живими сніжинками. Герда почала промовляти «Отче наш». Було так холодно, що дівчинка бачила власний подих – він парою виривався з рота, коли вона вимовляла слова. Герда молилася, і пари більшало – подих набував форми маленьких янголів. У них на головах були шоломи, а в руках – списи й щити. Янголів ставало дедалі більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї зібрався цілий легіон. Вони спрямували свої списи на сонмище страхітливих сніжинок, і ті розлетілись на сотні шматочків. Тепер Герда змогла сміливо й безпечно продовжувати шлях. Янголи пестили її руки й ноги, і їй не було холодно.