Ганс Крістіан Андерсен. Снігова королева (збірник)

   – Ой, ми б хотіли так робити, але не можемо, – бідкались Ялмарові літери. – Ми так незграбно написані!
   – Тоді вас треба стерти! – зауважив Оле-Лукоє.
   – Ні, ні! – закричали вони й вишикувались так рівно, що приємно було поглянути.
   – Мусимо відкласти наші історії й трошки позайматись із літерами, – сказав Оле-Лукоє. – Раз-два, раз-два, раз-два!
   Він тренував їх, доки вони не навчились стояти рівненько і виглядати так само охайно, як зразки. Але коли Оле-Лукоє пішов і Ялмар поглянув на літери зранку, вони виглядали такими ж безладними й недолугими, як завжди.

Вівторок

   Коли Ялмар вмостився спати, Оле-Лукоє доторкнувся своєю чарівною паличкою до меблів у кімнаті. Вони миттю навчились говорити, й кожен забалакав про своє.
   Над комодом висіла велика картина у позолоченій рамі. На ній був намальований пейзаж – крислаті дерева, квіти у траві, широкий струмок, що протікав лісом, минав розкішні палаци й впадав у океан. Оле-Лукоє доторкнувся до картини своєю чарівною паличкою – й миттю защебетали птахи, зашелестіло листя, а хмари попливли в небі, відкидаючи тіні на землю.
   Потім Оле-Лукойє підняв маленького Ялмара і допоміг йому промкнутися у намальований краєвид. І ось хлопчик опинився на осяяній сонцем галявині під деревами. Він побіг до річки й сів у маленький червоно-білий човник. Сяяли срібляні вітрила, й шість лебедів із золотими обручами на шиях та яскравими блакитними зорями на чолі потягнули човен річкою. Дерева розповідали про грабіжників і відьом, квіти шепотіли про чарівних ельфів і фей – ці історії переповідали хлопчику метелики. Рибки зі срібною та золотою лускою пливли за човном, раз по раз вистрибуючи з води. А червоні й сині птахи – великі та малі – летіли позаду двома довгими вервечками. Комарі танцювали довкола, а хрущі гули: «Дз-з-з!» Усі вони хотіли мандрувати з Ялмаром, й кожен мав що розповісти хлопчикові.
   Це була приємна подорож. Інколи ліс був дрімучий і темний, а інколи він скидався на садок, наповнений сонячними променями й квітами. Коли човен пропливав повз великі палаци, зроблені зі скла й мармуру, на балконах стояли принцеси. Вони нагадували Ялмару дівчаток, з якими він часто грався разом. Одна з них тримала в руці вигадливу цукерку, зроблену у вигляді серця. Коли хлопчик пропливав повз, він ухопився за краєчок того смаколика. Кожне потягло цукерку до себе, і серце розламалось на два шматки. У Ялмара в руці лишився один шматок, а в принцеси – другий, проте хлопчикові дістався більший.
   Біля кожного палацу на варті стояв маленький принц. Кожен віддавав честь, тримав золотого меча й щедро розсипав родзинки й іграшкових солдатиків – звісно ж, це були справжні принци!
   Ялмар плив і плив, минаючи ліси, високі пагорби й великі міста. Врешті він дістався до містечка, де жила няня, що гляділа його, коли він був зовсім маленький. Вона побачила Ялмара, погукала його й заспівала пісеньку, яку склала сама:

 
Частенько спогадами лину
До тебе, Ялмаре мій милий!
Згадаю радощі дитини
і слізки, як рясні перлини.
Як бавила я і втішала,
і як на ручках колихала.
Слова найперші й перші кроки,
щасливі миті та мороки.
Прошу у неба, скільки можу, —
Нехай Ялмару допоможе!
 

   Усі птахи заспівали цю пісеньку, квіти затанцювали на своїх стеблах, а крислаті дерева хитали кронами, наче це їм Оле-Лукоє розповідав свою казку.

Середа

   Як страшенно лляв дощ! Ялмар чув ту зливу навіть крізь сон. Коли Оле-Лукоє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня. На вулиці утворилось величезне озеро, й до будинку підплив прегарний корабель.
   – Чи готовий ти податися зі мною у мандри, юний Ялмаре? – запитав Оле-Лукоє. – Ми попливемо у далекі країни, а вже на зорі ти знову опинишся вдома.
   І тієї ж миті Ялмар опинився на палубі величного корабля. Зненацька розвиднілося. Корабель поплив вулицями, обігнув церкву й подався у відкрите море. Вони пливли, аж із виднокола зникла земля. У небі виднів журавлиний ключ – птахи покинули домівку й подались у вирій. Журавлі летіли один за одним і дуже довго не мали перепочинку. Один із них виглядав таким утомленим, що вже не міг летіти. Він був останнім у ключі й незабаром відстав. Зрештою він спустився низько-низько, розкинувши крила. Махати ними було йому вже несила. Птах наштовхнувся на корабельний такелаж, ковзнув поміж вітрилами на палубу й опинився просто перед екіпажем. Моряк зловив його і відвів до корабельного курника, де тримали качок та індичок. Бідолашний журавель стояв серед них зовсім спантеличений.
   – Гляньте-но на нього! – заквоктали кури.
   Індик щомога надувся, аби показати, хто тут головний. Качки ходили перевальцем і кричали: «Кря! Кря!»
   А журавель розповів місцевому птаству про теплу Африку, про піраміди й страусів, які бігають пустелею, як дикі коні. Але качки не розуміли, що він каже, й балакали нишком:
   – Оце так бовдур! Згодні, кумасі?
   Індик піддакував:
   – Атож! Дурний, як чіп! – і самовпевнено ґелґотів.
   Тоді журавель замовк і поринув у спогади.
   – Такі у тебе гарні стрункі ноги! – сказав індик. – І по чім ярд?
   – Кря, кря, кря! – розреготались качки. А журавель удавав, ніби не чує.
   – Міг би посміятись із нами, – зауважив індик. – Я це влучно сказав! Ге-ге, хіба ж я не розумник? Доки ти будеш тут, ми добряче порозважаємося!
   Індик знову заґелґотів, а качки закрякали:
   – Ґел-ґел-ґел! Кря-кря-кря!
   І птаство зняло страшенний галас.
   Ялмар зайшов до курника, відчинив двері й покликав журавля. То й підстрибом попрямував на палубу. Він відпочив і виглядав щасливим. Здавалося, птах киває Ялмарові, наче дякує йому. А потім розправив крила й полетів – шлях його лежав до вирію. Кури заквоктали, качки закрякали, а індик надувся, аж почервонів.
   – Завтра з вас зварять суп, – сказав Ялмар галасливому птаству.
   І тут він прокинувся й побачив, що лежить у своєму ліжечку.
   Ось таку чудесну мандрівку влаштував йому Оле-Лукоє цієї ночі.

Четвер

   – Ану відгадай, що тут у мене? – сказав Оле-Лукоє. – Тільки не бійся – це маленька мишка. – Він відкрив долоню, де лежало гарненьке створіннячко. – Вона прийшла запросити тебе на весілля. Двійко мишей сьогодні беруть шлюб. Вони мешкають під підлогою комори, де порядкує твоя матуся.
   – Але як я проберусь крізь мишачу нірку в підлозі? – запитав Ялмар.
   – Полиш на мене цей клопіт, – заспокоїв його Оле-Лукоє. – Я тебе зменшу.
   І доторкнувся до Ялмара чарівною паличкою, після чого хлопчик почав зменшуватись, аж став завбільшки з мізинець.
   – Тепер ти можеш приміряти мундир іграшкового солдатика. Гадаю, він буде наче для тебе шитий. Коли збираєшся до вишуканого товариства, краще виглядати відповідно.
   – Аякже, – погодився Ялмар і миттю вбрався, як найбільш вишколений з усіх його іграшкових солдатиків.
   – А тепер будь ласкавий, сідай до матусиного наперстка, – запропонувала маленька миша. – Я з радістю відвезу тебе на весілля.
   – Вам не буде важко везти мене, вельмишановна пані? – перепитав Ялмар. Миша наполягала, тож він сів у наперсток і поїхав на мишаче весілля.
   Спочатку вони спустились під підлогу, тоді поїхали довгим коридором, де їхньому ридванові ледве вистачало місця. Коридор був освітлений гнилицями.
   – Правда ж, пахне чудово? – запитала миша. – Стіни й підлога змащені салом. Хіба є щось смачніше?
   Незабаром вони дістались до зали, де мало відбуватись весілля. По правий бік стояли панночки-мишки – вони шепотілись і хихотіли, ніби гралися в якусь гру. По ліву руч стояли миші-джентльмени й пригладжували свої вуса передніми лапками. Посередині зали загальну увагу привертала пара молодят. Вони стояли лапка до лапки на вигризеній шкуринці сиру й цілувались у всіх на очах. Щойно відбулися їхні заручини, й ось-ось мало розпочатися весілля. З’їжджались гості, згодом мишей напхалося стільки, що ніде було яблуку впасти, гості навіть молодят відтіснили до порога, й пропхатися до дверей тепер стало неможливо.
 

 
   Кімната була натерта салом – так само, як і коридор. Ним і пригощали гостей. А на десерт подали горошинки, на яких родичка нареченої зубками вигризла перші літери імен молодят. Це було дуже незвично. Усі миші зійшлись на думці, що весілля було чудове, а пригощання – дуже смачне.
   І Ялмар повернувся додому. Він щойно відвідав поважне товариство. Але для цього довелось повзти під підлогою й стати настільки крихітним, щоб одягнути мундир іграшкового солдатика.

П’ятниця

   – Просто дивовижно, скільки дорослих були би щасливі, якби я приходив до них уночі, – сказав Оле-Лукоє. Особливо ті, які зробили щось погане. «Будь такий ласкавий, Оле, – просять вони мене. – Ми не можемо зімкнути очей, лежимо без сну цілісіньку ніч й бачимо наші лихі вчинки, що сидять на ліжку, наче маленькі бісенята, й бризкають на нас окропом. Прийди до нас і прожени їх геть. Може, тоді ми спочинемо вночі?» – а потім важко зітхають і додають: «Ми з радістю заплатили б тобі. На добраніч, Оле-Лукойє, гроші лежать на підвіконні». Але я ніколи нічого не роблю за платню – нащо мені те золото?
   – А чим ми займемося сьогодні? – запитав Ялмар.
   – Не знаю, як ти поставишся до того, щоб відвідати ще одне весілля, – відповів Оле-Лукойє. – Втім, воно дуже відрізняється від прийняття, де ми побували з тобою вчора. Серед ляльок твоєї сестри є Герман, що збирається одружитись із лялькою на ім’я Берта. Усе це має відбутися на їхній день народження, тож вони отримають багато подарунків.
   – О, я про це вже знаю, – відказав Ялмар. – Моя сестра полюбляє гратися, справляючи день народження ляльок, або влаштовує їм весілля. Бо тоді вона може вбирати їх у нові сукенки. Певен, таке було вже сто разів.
   – Що ж, можливо. Але сьогодні відбудеться сто перше весілля, воно мусить бути останнім, а отже, найкращим. От поглянь лишень!
   Ялмар подивився на стіл, де стояв маленький ляльковий будиночок, зроблений із картону. Усі його вікна світилися, а попереду стояв парадний караул із іграшкових солдатиків, що віддавали честь. Наречені виглядали дуже замисленими, та це й було не дивно. І тоді Оле-Лукоє одягнув бабусину чорну мантію, щоб одружити молодят.
   Коли церемонія завершилася, усі меблі в кімнаті почали співати чарівну вітальну пісню на мелодію військового маршу. Слова до неї склав олівець.

 
Розносить вітер звісточку про свято,
Його причина радісна й відома:
Навіки поєднались молодята,
Поранені стрілою Купідона.
Ура! Розносить спів швидкий гонець!
Та ще гучніша музика сердець!
 

   А потім настав час подарунків. Правда, молодята нічого не їли – вони були ситі коханням.
   – Що ж нам робити – відпочити у заміському будиночку чи податись у мандрівку?
   Молода пара вирішила порадитись із ластівкою, знаною мандрівницею, та зі старою куркою – та виростила п’ять виводків курчат.
   Ластівка розповіла їм про теплі краї, де виноград звисає великими кетягами із виноградної лози, де повітря м’яке й приємне, а гори виблискують немислимо прекрасними кольорами.
   – Але там немає червоної капусти, яка росте в нас, – заперечила курка. – Якось я цілісіньке літо провела у селі з моїми курчатами. Там була яма з піском, ми бабрались у ній, скільки заманеться. А ще ми ходили на город, де росла червона капуста. Ох, яка ж вона була чудова – я ніколи нічого смачнішого не їла!
   – Але одна капустина виглядає точнісінько так само, як інша, – втрутилась ластівка. – А ще в нас завжди погана погода.
   – Проте ми вже звикли до неї, – сперечалась далі курка.
   – Тут завжди холодно, часом навіть заморозки бувають.
   – Коли холодно, добре росте капуста, – впевнено сказала курка. – Крім того, інколи все ж буває тепло. Чотири роки тому літо тривало понад п’ять тижнів, і стояла така спека, що аж важко було дихати. А ще в нашій країні нема гадюк і грабіжники не шастають. Той, хто не визнає нашу країну найкращою, – справжній негідник! Він просто не заслуговує жити тут! – на цих словах курка розплакалась і сказала: – Я також якось мандрувала. Проїхала дванадцять миль у клітці. Повірте, у мандрівках немає нічого приємного.
   – Курка – дуже мудра пані, – сказала лялька Берта. – Щось мені не дуже кортить мандрувати гірською місцевістю – підніматися нагору, а потім знову спускатись. Ні, давай краще поїдемо туди, де є яма з піском напроти воріт, а потім прогуляємось на город, де вирощують капусту.
   Так вони й вирішили зробити.

Субота

   – Ти мені розкажеш ще якусь історію? – запитав маленький Ялмар, коли Оле-Лукоє вклав його спати.
   – У нас на це сьогодні не буде часу, – відповів Оле й відкрив свою гарну парасолю над хлопчиком. – Поглянь на цих китайців!
   Уся парасолька виявилась розмальованою, наче велика китайська ваза, із синіми деревами й крихітними місточками, де стояли китайці й похитували головами.
   – Ми повинні прикрасити світ до завтрашнього ранку, – промовив Оле-Лукоє. – Бо ж завтра свято, неділя. Зараз я мушу сходити до церковної дзвіниці й простежити, чи маленькі привиди, що живуть там, відполірували дзвони для найкращого звучання. Тоді мені треба піти на поля й подивитись, чи вітер поздував куряву з трави й листя. А найважче завдання – зняти всі зорі й почистити їх. Я маю пронумерувати їх перед тим, як складати до свого фартуха, а ще позначити номерами місця, з яких я їх зніматиму, щоб кожна зоря повернулась на правильне місце. Інакше на чужих місцях вони не триматимуться й попадають із неба. Треба, щоб не почався справжній зорепад!
   – Послухайте, пане Оле-Лукоє, – звернувся старий портрет, що висів на стіні Ялмарової спальні. – Ви пам’ятаєте мене? Я – прадідусь Ялмара. Звісно, дякую, що розказуєте йому казки, але прошу, не заплутуйте його! Зорі не можна знімати з неба й чистити. Це ж величезні кулі, схожі на нашу Землю.
   – Дякую, прадіде! – сказав Оле-Лукоє. – Щиро дякую. Певно, ви були главою родини – я в цьому навіть не сумніваюсь. Але я старший за вас. Я – давній поганин. Колись давні римляни й греки називали мене Богом Сну. Тоді я відвідував шановані родини і досі так роблю. Тож я знаю, як піднятись до небес і спуститись униз. А тепер самі можете розповідати казки! – і Оле-Лукоє зник, забравши із собою парасольки.
   – Отакої, навіть не можна висловити свою думку! – пробурчав портрет.
   І тут Ялмар прокинувся.

Неділя

   – Добрий вечір! – сказав Оле-Лукоє.
   Ялмар кивнув у відповідь, а тоді звівся з ліжка і обернув портрет прадідуся до стіни, щоб він не заважав їм, як учора.
   – А зараз, – сказав хлопчик, – розкажи мені казку про п’ять зелених горошин, що жили в одному стручку, або про зернята піщанки, або про штопальну голку, яка дуже запишалася, бо уявляла себе голкою для вишивання.
   – Ти забагато хочеш, – сказав Оле-Лукоє. – Ти ж знаєш, що я більше люблю щось показувати тобі. Тому сьогодні я покажу тобі свого брата. Його теж звати Оле-Лукоє, але він ніколи не приходить двічі до однієї людини. А коли вже навідується, то садовить людину на свого коня й розповідає казки, поки вони їдуть верхи. Він знає лише дві історії. Одна з них настільки прекрасна, що ніхто на світі собі навіть не уявляє нічого подібного. А інша – така жахлива й страшна, що й словами не опишеш.
   Тоді Оле-Лукоє підняв Ялмара до вікна.
   – А тепер поглянь – бачиш, он верхи скаче мій брат, інший Оле-Лукоє. Його ще називають Смерть. Бачиш, він не такий страшний, як його малюють. Там він зображений як скелет, а насправді на ньому гаптоване сріблом убрання. Він одягнутий, як гусар, а позаду нього розвівається чорна оксамитова накидка.
   Ялмар дивився, як повз них проїжджає інший Оле-Лукоє, підбираючи старих і молодих. Він садовив їх позаду або попереду, але перед цим запитував, як вони поводилися. Якщо добре, вони опинялись попереду й слухали прекрасну казку. А якщо погано, то він садив їх позаду й розказував жаску історію.
   – А він не такий то вже й страшний, цей інший Оле-Лукоє, – сказав хлопчик. – Я його не боюсь.
   – Авжеж, його не треба боятися, – сказав Оле-Лукоє. – Надто ж якщо ти поводишся добре.
   – Яка повчальна сьогодні казка, – буркнув портрет прадідуся. – Все ж таки інколи корисно висловити свою думку, – сказав він задоволено.
   Ось такі історії показував і розповідав Оле-Лукоє. Сподіваюся, він навідається до вас сьогодні ввечері й розкаже вам ще щось.
 

Принцеса на горошині

 

 
   Колись давно жив собі принц, який хотів одружитися з принцесою. Але була одна умова: його наречена мусила виявитися справжньою принцесою. Він мандрував світом, шукаючи гідну претендентку, але ніде не зустрічав тієї, яка б не викликала сумнівів. Щоразу була якась дрібничка, що все псувала. Тому принц повернувся додому засмучений, адже йому страшенно кортіло таки знайти справжню принцесу.
   Одного вечора почалася жахлива буря; лунав гуркіт грому й спалахували блискавиці, а дощ лився з неба стрімким потоком. Раптом у ворота постукали, і старий король подався відкривати.
   За воротами стояла принцеса. Але – от лишенько! – як же вона постраждала від зливи й вітру! Дощові цівки струменіли з її волосся й одягу, вода затікала в черевики й вихлюпувалась із них. Проте дівчина заявила, що вона – справжня принцеса.
   «Що ж, незабаром ми це перевіримо», – подумала королева-мати. Вона нічого не сказала, пішла до спальні, зняла всі матраци з ложа, поклала на дошки маленьку горошину, тоді взяла дванадцять матраців й застелила їх поверх горошини, а потім вимостила ліжко ще й дванадцятьма перинами.
   Тут мала провести ніч принцеса. Вранці королева-мати поцікавилась, як дівчині спалося.
   – Ой, страшенно незручно! – поскаржилась та. – Я майже не стулила повік. Хтозна, що там таке лежало й муляло, але тепер у мене все тіло в синцях! Жах, та й годі!
   Тепер усі переконались, що перед ними була справжня принцеса – тільки вона була здатна відчути горошину крізь дванадцять матраців і дванадцять перин. Лише справжня принцеса могла виявитись настільки чутливою.
   Тож принц одружився з нею, адже тепер він мав докази, що його наречена – справжня принцеса. А горошину віддали до музею, і, напевно, вона й досі там, якщо тільки ніхто її не вкрав.
   Хочете, вірте, хочете – ні, але ця історія – щира правда.