– Уклінно дякую вам, бароне! Ваші відвага та доблесть…
   – Годі вам, графе! Будь-яка чесна людина на моєму місці…
   – Чесна і мужня, бароне! Мужня! А це в наші часи не надто поширене поєднання, на жаль.
   – Ви мені лестите… – Конрад, як і більшість його сучасників, був доволі чутливий до фіміаму лестощів, проте, постарався перевести розмову на іншу тему. – До речі, графе… Що привело вас у ці нетрі проти ночі?
   – Ви не повірите, друже мій! Я заблукав! Вийшов прогулятися перед сном – і не зміг знайти дорогу назад. У вас у столиці надто заплутане планування. Особливо на околицях. І надто зухвалі розбійники. У моєму графстві всяка потолоч не ризикує нападати на людей шляхетного стану.
   У останніх словах Рівердейла обер-квізитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змінити тему:
   – Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозі.
   – Кличте мене просто, без церемоній – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…
   – Гаразд, не сперечаюсь, – жартівливо підняв руки барон. – Але тоді й ви називайте мене Конрадом.
   – Ходімо, друже мій Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речі, як ваша дуель? Сподіваюся, все пройшло добре?
   Конрад дозволив собі посміхнутися:
   – Цілком. Не гірше, ніж у провулку.
   – Від душі поздоровляю! «Віяло Сет-Раббі» у вашому виконанні було чудове! Зважте: це не комплімент, а оцінка знавця. Хоча з лівої… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при відтяжці, навпаки, закріплювати жорсткіше. Це дозволить скоротити амплітуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у підручник поміщай.
   Слухаючи міркування графа, барон час від часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рівердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подібні сентенції від ексцентричного старого, врятованого з лабет грабіжників. Але це зайвий раз підтверджувало правильність висновків. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратної справи.
   Що стосується практики, то не всім же бути універсалами.
* * *
   – …це називається готель?! Це називається столиця?! Мені, жінці похилого віку, жити у вугільному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задниці! І за цей склеп – півбінара в день?! Що? їжа? Я ще подивлюся, що у вас за їжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиї такі, що й свині гидуватимуть!
   Біля конторки, за якою ховався зіщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбільше карга скидалася на пірата в спідниці. Вірніше, у багатьох спідницях, що гамузом стирчали одна з-під одної. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жіночому, а з вузлом на потилиці та двома хвостами, що спадали на широченні плечі; сиві пасма повибивалися назовні. Обличчя черепахи, усе в зморшках, ніс гачком. Ліве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискує. Рукави плетеної кофти закочені по лікоть; пальці на жилавих руках ворушаться врізнобій.
   І голос хрипкий, як у голодної ворони.
   – Не турбуйтеся, пані! Зараз запалимо свічки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнівайтеся! От їх сіятельство з їх світлістю – добрий вечір, панове! – підтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спіткнулися, борони Вічний Мандрівцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночі приїхали, пані? Ви б зраночку, завидна…
   – Коли треба, тоді й приїхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоїду! Може, взагалі не треба було приїжджати? Та й інших дурнів віднадити?! То я можу…
   Здорове її око з підозрою косувало на «сіятельство зі світлістю», що ввійшли в хол. Мабуть, пройдисвіти залітні! – читалося в погляді.
   – Що ви! Як можна! Я не те хотів сказати… Дозвольте, я прислужу…
   Трепчик не сумнівався в умінні гості віднадити кого завгодно. Така і Вічного Мандрівця з неба зживе. Вхопивши один з вузлів карги, хазяїн крекнув від натуги. Але впорався і, насилу втримуючи канделябр із трьома свічками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рішуче рушив до карги. Майже не спіткнувшись і нічого не перекинувши, зупинився за два кроки.
   З достоїнством вклонився:
   – Дозвольте відрекомендуватися, пані. Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусідами.
   Карга витріщилася на графа, і раптом відносно спритно зобразила реверанс.
   – Аглая Вертенна. З нетитулованих нобілітів Альгамбри, твоє сіятельство.
   – Барон фон Шмуц, – миттєво опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цікавість, пані… Чи не родичка ви Лайзі Вертенні?
   – Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?
   – На жаль, не маємо честі, – граф перехопив ініціативу. – Але, здається, всіх нас привели сюди схожі обставини. Ви, пані, теж одержали листа?
   – А ви звідки знаєте?
   Барон двозначно розвів руками.
   Найкраща відповідь у його становищі.
 
   У номері на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вільгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну заміську віллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмої.
   «Ось тобі, бабусю, й вихідний!» – подумав барон, невлад згадавши пані Аглаю Вертенну.
* * *
   Вілла прокуратора Цимбала була збудована у стилі еклект-класицизму. Знавці захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливці» підраховували, скільки бінаров з державної скарбниці… Але підраховували нишком: Вільгельм Цимбал не заохочував увагу суспільства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повинні враховувати головний аргумент: якщо другого короля підряд влаштовує прокураторське уявлення про честь і можливості людини, значить, так і мусить бути.
   Далі – тиша.
   Колеса карети зашелестіли по гравію доріжки. Об'їхавши газон, над яким третє століття підряд трудилися кращі стригалі Реттії – віллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможі, що розорився, багато в чому заради цього газону – агітатор осадив коней біля парадного під'їзду.
   – Приїхали, ваша світлосте!
   Тротуар облямовували кущі самшиту й розмарину. Від квітника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пізніх фіалок. У супроводі дворецького, вишуканого, як кручені вежі Чуриха, і загадкового анітрохи не менш, Конрад зійшов мармуровими сходами, оминув простий, зі смаком обставлений атріум і рушив круглим коридором, що оперізував віллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрійні пучки тонких гладких колон зі скульптурними капітелями, з яких проростали нервюри підпружних арок і риштовань напівциркульних склепінь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Ні, не пишнотою тутешньої архітектури, а власною працьовитістю – розкриття широко відомої «Справи про зодчого Труцидаторе і кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторіях Ліги Махінаторів. Нудило від усіх цих пілонів, пілястрів і архівольтів, а «облямівка зубчаста прорізна орнаментальна» викликала внутрішнє здригання.
   – Сюди, прошу вас…
   Дворецький вказав на вхід до терм, розміщених у прибудові – окремому будинку, увінчаному куполом. Увійти в терми можна було й знадвору, але, напевне, сьогоднішній ранок налаштовував на конспірацію. Хоча про яку конспірацію може йтися на віллі прокуратора, де зайві очі давно заплющилися навіки? Або інакше: про яку конспірацію можна говорити в блискучій Реттії, де будь-яке «апчхи» стає надбанням мас раніше, ніж людина втреться хусткою?
   Так і живемо, у єдності протилежностей.
   – Пан прокуратор чекає. Ви зволите роздягтися?
   Заходити до терм одягненим? Серед голих щиколоток, сідниць, животів і спин бути символом манірності? Ні, Конрад рішуче не бажав виставляти себе на посміховисько. Хто б не зібрався раннього ранку в гостях у Вільгельма Цимбала, бажаючи зануритися в басейн і розімліти у парильні – ці люди знали, що роблять і навіщо. Навіть якщо їм просто спало на думку влаштувати годинку дружніх викриттів.
   Жестом відіславши дворецького й відмовившись від допомоги слуг, барон роздягся в тісному аподитерії, загорнувся у махровий рушник і безтрепетно ступив на прийом до начальства.
   – Доброго здоров'я попарившись, панове!
   – Конні! Який я радий тебе бачити! – господар будинку всіх зустрічав цією улюбленою фразою. Навіть державних злочинців, приведених на допит у кайданах. – Хочеш вина? Мені привезли дивовижний аморетійський трокенберг…
   – О ні, Віль, – обер-квізитор відразу прийняв запропонований тон. Уміння тонкими фібрами душі відчути настрій вищої за званням особи та підхопити його – запорука кар'єри. Цинічно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесідах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. – Ти ж знаєш, я зранку не п'ю. Хіба що соснівцевий морс…
   – А серце не заженеш?
   – На моє серце ще не виріс настільки колючий соснівець. Які наші літа?
   Вільгельм Цимбал розреготався у відповідь. Він був однолітком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрішав та облисів, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Відростив із залишків волосся на потилиці ріденький хвостик і незмінно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звірят носять на плечі мандрівні шаржери, пропонуючи бажаючим спільний портрет: «Щоб відтінити цією потворою природну красу замовника!»
   І в усій Реттії заледве знайдеться десяток драконів небезпечніших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.
   – Агов, хто там! Морсу моєму другові!
   Келих з морсом виник на столику перед бароном. Матеріалізувався у запітнілому бокалі з блакитнуватим відливом. Зверху плавала зморщена ягідка. Якщо вірити аптекарям, ягоди соснівцю рятували від задишки – і тому жартома рекомендувалися співробітникам Всевидющого Приказу. Барон давно прийняв цей жарт і полюбив морс зі своєрідним смаком. Тим більше, що морс поліпшував апетит.
   – Дякую, пане Кольраун.
   Бойовий маг трону Просперо Кольраун, що ніжився в басейні з лікувальними грязями, – це він відгукнувся рухом брови на заклик «агов, хто там!» – ще раз ворухнув бровою. Мовляв, немає за що. Свої люди: я вам келих морсу, ви мені кого-небудь заарештуєте. Цей атлет, як і всі послідовники Нихонової школи, більшу частину життя проводив у байдикуванні, уникаючи зайвих рухів. Зате поодинокі спалахи його активності, як правило, супроводилися катаклізмами, стихійними лихами та скороченням чисельності населення.
   Присівши за столик і сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому інші збори в подібній обстановці. Пригадується, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнішу, аніж дурний двобій з корнетиком. Сім років тому Конрад фон Шмуц і прокуратор Цимбал ніжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зі своїм другом, капітаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капітан лежав на тапчані долілиць, віддавши кволе тіло на поталу масажистові, глухому як пень – щоб був байдужий до стогонів підопічного й не дослухався до бесід знатних осіб.
   Той, хто бачив Штернблада під Вернською цитаделлю, міг би підтвердити: капітан так самісінько блаженно охав біля Совиної брами, заколюючи шостого підряд трольха-воротаря.
   Антонін Тератолог, коронний друнґарій Департаменту Монаршої Безпеки – у народі, пошепки, «Дамба» – теж був присутній тоді в Кара-Каллі. Великий Сліпий, прозваний так за байдужість до будь-яких справ і занять, крім захисту царственно! особи від зазіхань зловмисників, – цієї миті Антонін байдуже стругав яблуко мініатюрним ножичком і складав скибочки на блюдце, впереміш із родзинками.
   Виходив гарний орнамент у стилі «делірій».
   Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазні під час подій семирічної давнини. Кавалер ордена «Шкідник Божою Милістю» з трояндами та бантами, Серафим дрімав у кріслі, сопучи і прицмокуючи. Напевне, ніч видалася бурхлива, і години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на корткій нозі з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткій нозі, той нічого не думав і давно кульгав.
   – Доброго здоров'я, бароне! – сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймиліший і найпривітніший волхв Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу, у минулому – некромант, почесний доктор столовертіння.
   Лише однієї людини із присутніх барон не знав. Нічим зовні не примітного чоловіка, повністю загорнутого на східний манір у простирадло з червоною облямівкою. Впізнавати його без відповідного розпорядження було б поганим тоном.
   Нічим не примітний чоловік із розумінням посміхнувся.
   І ледь повернув голову до прокуратора.
   – Конні, дозволь відрекомендувати тобі декого з моїх гостей! Його величність, нині й навіки славний Едвард II інкогніто!
   Барон вирішив обмежитися вставанням і поклоном – церемонним, але не над міру. Раз інкогніто, значить, інкогніто. Хто він такий, щоб суперечити бажанням короля?
   Знатність роду фон Шмуців, що боролися під стародавніми прапорами Гйорта Засновника, чин і ранг Конрада, а також близьке знайомство із прокуратором Цимбалом цілком виправдовували запрошення в таке високоповажне товариство. Навіть якщо взяти до уваги оманливу легковажність ситуації. Вчителі фехтування відзначають, що найважче битися без штанів, а голому – взагалі майже подвиг. Тут, у термах, всі були без штанів, голі та розслаблені, привітні та усміхнені. Але терпкий аромат бою витав у повітрі.
   Дивно, але трагедія в «Притулку героїв» викликала реакцію, порівнянну зі спробою державного перевороту.
   – Не будемо ходити манівцями, бароне! – король чудово зрозумів думки обер-квізитора і ще раз посміхнувся, підбадьорюючи нового гостя. – Ніч і без того стомила нас… Скажіть, у вас є версія зникнення квесторів?
   – Загибелі, ваша величносте, – делікатно, але твердо виправив Конрад. – Думаю, що голова Тихого…
   – Конні!
   У голосі прокуратора Цимбала кривея м'який докір. Мовляв, тон був запропонований і прийнятий. Міняти його тепер на казенний у самовільному порядку – зайве.
   – Даруйте, ваша величносте. Я мав на увазі, що шановний Месроп, скоріш за все, встиг повідомити вам про записи, виявлені в кулі-обсервері. І про зчитування залишкових еманацій аури, героїчно початому вігілою Кукіль у моїй присутності.
   Товстун Месроп кумедно підвів плечі.
   – О, бароне, ви просто ріжете мене без ножа… Зізнаюся, я не вивчив рапорту пані Кукіль належною мірою – мене відволікли інші справи. Генрієтта ризикнула без підготовки зчитувати еманації?!
   – Ризикнула.
   – Це заслуговує нагороди. І що?
   – У возах, що від'їхали від «Притулку героїв» після сутички, лежали мерці. Так сказала вігіла, а в мене немає підстав їй не довіряти.
   – Виходить, квестори загинули… – тихо, самими губами, шепнув бойовий маг Просперо. – Ми розглядали й цей варіант. Але, відверто кажучи, я сподівався…
   Король жестом перервав мага.
   – Версія, бароне! У вас вона є?
   – У мене вона була, ваша величносте. Відразу після перегляду даних обсервера в палатах Тихого Трибуналу.
   – Яка саме?
   Це було в характері Едварда II: брати бика за роги. Придворні лизоблюди за голову хапалися: як можна належною мірою улестити його величність, якщо невгамовна величність вимагає відразу перейти до справи? А справи, окрім вихвалянь, може, і немає зовсім…
   – Порушення орденського Заповіту й «Пакту про нейтралітет». Надмірна активність Чорного Аспіда. Вихід безглуздої гри для натхненної молоді за межі відведеної для ігор території.
   – Що я вам казав, добродії! – Едвард засяяв, хоч це погано поєднувалося зі звісткою про загибель шістьох людей. Такі зміни настрою також були властиві його величності: виграш партії
   в «декольте» міг відволікти владику від заколоту гарнізону в Андоррені. – Єдина версія, що претендує на правдоподібність! Дякую вам, бароне!
   – Немає за що, ваша величносте. Абсолютно нема за що.
   – Що ви маєте на увазі?
   – Конні сказав, – прокуратор Цимбал запалив сандалову паличку і з насолодою вдихнув ароматний дим, – що в нього була версія. Виходить, віднедавна з'явилася інша. Або виникли обставини, що не вписуються в першу версію. Я вірно тебе зрозумів, Конні?
   – Так.
   – Що за обставини?
   – Заселення в готель «обитель героїв» двох нових постояльців.
   – Перший – це ти, Конні, – з розумінням примружився Цимбал. – Дуже, дуже розумне рішення. І оригінальне. Нам і справді небажано закривати готель, привертаючи зайву увагу. А так наш співробітник у приватному порядку…
   – Ти помиляєшся, Віль. Я говорив не про себе.
   – Про кого ж?
   – У готель заселилися Ернест Рівердейл і Аглая Вертенна. Дід квестора Джеймса Рівердейла і бабуся квестора Лайзи Вертенни. У поєднанні з поселенням такого собі Конрада фон Шмуца, дядька квестора Германа…
   Ніхто не встиг помітити, як капітан Штернблад вивернувся з-під пальців масажиста і спершу сів, а потім устав і ступив до столика барона. Сам масажист секунду-другу розминав порожнечу, після чого очманіло витріщився на тапчан, де тепер ніхто не лежав.
   Крихітні, майже дитячі стопи капітана були в мильній піні, що нітрохи не заважало Штернбладу рухатися по слизьких кахлях підлоги.
   – Ти мене дивуєш, Занудо, – старий приятель по службі в полку кавалергардів, шибайголів і викрадачів дівочої честі, капітан міг дозволити собі такий зворот і поза прокураторськими термами. – Довідавшись про лихо, що спіткало молодь, старші родичі цілком природно поспішають до столиці…
   – Звичайно, Рудольфе. Просто дивно поспішають. Довідавшись про лихо, що спіткало онука, – до речі, скажи мені: яким чином довідавшись? – Ернест Рівердейл менше ніж за добу встигає дістатися до Реттії від кордону Бірнамського лісу. Ясна річ, дрібниця. Рукою подати. Тиждень скакати на змінних конях – а тут за вісімнадцять годин. Я вже не кажу про бабу, котра «цілком природно» ледве ходить…
   – Цікаво, – очиці Штернблада зблиснули. – Виходить, вони довідалися заздалегідь? їх хтось попередив?
   – Твоя правда. Граф ле Бреттен згадував про якийсь лист. Старий упевнений, що я одержав такий самий.
   – Ви не одержували листа, бароне? – втрутився голова Месроп.
   – Ні. Але припускаю, що таємничий відправник послав відповідне послання на адресу батька Германа, мого брата Хальдріґа.
   – І ми можемо незабаром чекати прибуття вашого брата до столиці?
   – Навряд чи. Скоріш за все, одержавши листа, в якому йшлося про Германа, мій брат спустив його в нужник. Даруйте мені вульгарність, панове. Стосунки батька з сином не завжди безхмарні.
   Відповідаючи, Конрад виразно уявив брата. Лаючись і проклинаючи геть усе, за хвилину до цього порізавшись при голінні мисливським ножем, Хальдріґ бгав у кулачищі роздрукований конверт. Нужник у картині не фігурував, але, поза сумнівами, перебував десь поблизу, жадаючи здобичі. Синові, про якого йшлося в посланні від невідомого доброзичливця, пропонувалося провалитися в пекло, і не змушувати шляхетного батька розбирати карлючки, від яких у справжнього дворянина голова йде обертом, а в руках з'являється непристойне тремтіння. Такі сини – ганьба батьків, вони можуть зв'язуватися з лихварями, з Орденом Зорі, з некромантами Чуриха, з Нижньою Мамою – родина й пальцем не поворухне…
   Барон був упевнений: якби він звернувся до Просперо Кольрауна чи до Месропа Серкіса з проханням показати цю сцену, як вона відбулася в реальності з допомогою магії, – картина не змінилася б ні на йоту.
   Ну чому лист не прийшов на адресу обер-квізитора?
   Чому доля така байдужа до Германа?!
   – Листа, листа… – король щільніше загорнувся в простирадло і з істинно монаршою величчю пройшовся від басейну до тапчана. – Ви, бароне, звичайно ж, не знаєте, хто відправник? Який зміст цих злощасних листів?
   – Ні, ваша величносте. Я не хотів зізнаватися, що не одержував листа. Це викликало б підозри. Крім того, я не виключаю прибуття й інших родичів.
   – Гувальде, скажіть… Листи – ваша робота?
   Стриманість і обережність, що прозвучали в голосі короля, здивували Конрада. А ще більше здивувала відповідь. Масажист, повернувшись до його величності, хитнув великою голеною головою. «Та він ніякий не глухий!» – здогадався барон.
   – Я не можу відповісти на ваше запитання, сір. Ні так, ні ні. Прошу витлумачити мою потайність правильно. І не наполягати на відповіді.
   Король вибухнув гучним реготом. Відсміявшись, Едвард обернувся до обер-квізитора:
   – Знайомтеся, бароне… Гувальд Мотлох, верховний архіваріус Дозору Сімох. Людина чесна, розумна, але абсолютно нестерпна.
   Масажист, а точніше, один з лідерів таємничого ордену-невидимки, що контролює зловживання магією, чемно вклонився Конрадові й жестом запросив на тапчан.
   Мовляв, спинку розім'яти не бажаєте?

SPATIUM III
Дозор Сімох або Їх дійсно було семеро

   Їх дійсно було семеро.
   Із самого початку.
   Просто це почалося так давно, що почало забуватися.
   …Антек Ронцер, пасічник. Поруч із пасікою знаходився Шпільманів цвинтар, куди одного разу вночі заблукав некрот-імпровізатор з «підйомною» ліцензією. Правда, в ліцензії був відсутній дозвіл на незареєстровані в «Чорному Трилліумі» чари, які некротові страх як кортіло випробувати на практиці. Маг віртуозно розверзнув могилу, підняв навмання першого-ліпшого мерця, провів біографічне бліц-опитування, вимірявши ступінь відновлення пам'яті, дав ряд простих, але трудомістких завдань, фіксуючи реакцію на подразники й тілесну силу, після чого відновив статус-кво і пішов, радіючи. Всі показники були істотно вищими за стандартні. А через дві години небіжчик встав знову, тупий, цілеспрямований і бажаючий «розмножуватися» – побічна дія чарів, яку прогледіли під час лабораторних експериментів. І в будиночку Ронцерів, що трапився на його шляху, розігралася трагедія.
   Вижив тільки Антек, колишній батько колишнього сімейства.
   …Овадія Клін, негоціант. Портовий волхв-темпестор у Нижній Тартинці вирішив вислужитися перед властями, що влаштували День Міста з безкоштовним частуванням народу. Оригінальне заклинання погоди, змайстроване на швидку руку, спрацювало чудово. Багато в чому завдяки локальному «обручу» для елементалей повітря, вплавленому в мана-фактуру пасових вібрацій. Заради кар'єри волхв ризикнув порушити заборону поєднань такого роду напередодні місяця вповні. Городяни раділи сонечку, безхмарному небу та дармовій випивці. А менш ніж за сто миль від порту бушував шторм, страшний, дикий, знавіснілий, що не може розірвати заклятий «обруч»! Корабель Овадії з вантажем тканин та оливкової олії затонув, незважаючи на майстерність капітана. Дружина й дочка негоціанта, на жаль, перебували на борту: рейс передбачався легкий і безпечний. Довідавшись про трагедію, волхв намагався звалити лихо на відоме прислів'я: «Жінка на судні – на біду!» А тут одразу дві жінки…
   Овадія врятувався дивом, тримаючись за відірвані двері каюти; пізніше його підібрав військовий фрегат. У суді негоціант мовчав і не наполягав на страті темпестора. Багато хто думав, що з горя він онімів і збожеволів; багато хто так думав і помилився.
   …Доротея Ренфрю, арфістка Гардельского камерного оркестру. Меценат і покровитель оркестрантів, маркіз Теодор Ля Гарде, за місяць до музичного турніру, призначеного герцогом Карлом Вюрлінберзьким, таємно звернувся до скандально відомого меломага Гелліка Кантилена. Шляхом розробленого поспіхом резонанс-замовляння, що діє без участі й відома об'єкта впливу (заборонено «Угодою про добру волю»), меломаг Геллік підсилив ряд професійних якостей музикантів. Після турніру лише арфістка Доротея, яка через хворобу пропустила концерт, зберегла глузд; інших її колег спіткала скорботна доля завсідників місцевого бедламу. Це був перший випадок «гардельскої глухоти» – божевілля, спричиненого резонанс-замовлянням у поєднанні з хвилюванням, яке відчуває об'єкт під час публічного конкурсу.
   Згодом пані Ренфрю вийшла заміж і народила трьох дітей, двох хлопчиків і одну дівчинку. Але до арфи не підходила ніколи.
   …Гувальд Мотлох, жебрак. Старшина Цеху Мендикусів, виборний цехмейстер від Жовтого Шонтвальда, відомий «розсудник» спірних питань у середовищі волоцюг і жебраків. Шонтвальдська група калік, у складі якої перебував і Мотлох, перебралася на літо в Ґрюнне. Ґрюннський барон, людина неймовірно жадібна, саме замовив найнятому алхімікові виробництво… Ні, не золота із ртуті. Для цього барон був надто розумний. Без дружини ти в провінції ніхто, і звати тебе ніяк, хоч три герби почепи на стінах. Дружину треба годувати, а харч коштує грошей. Виходить, якщо розробити метод перетворення глини, стружок і землі на хліб, м'ясо та вино, можна неабияк заощадити. Алхімік клявся, що знає рецепт. Перші продукти, отримані в результаті квапливих метаморфоз, випробували на завжди голодних жебраках.
   Старшина Гувальд у ті дні постував, тому й вижив.
   Скарги на кривдників він не подавав.
   …Балтазар Монтего, солдат. Хорунжий Драгачівської роти кірасирів, після Тршичської баталії – осавул лави, ескадрону вільнонайманої кавалерії. Ветеран партизанської війни в Загреблі, тричі поранений, кавалер «Вічного Мандрівця» зі стрічкою. Під Сліпою Бялицею ескадрон Монтего було піддано килимовій одержимості, всупереч угоді воюючих сторін про обмеження бранної магії масового ураження. Демонічно регочучи, вершники перебили один одного. Балтазара врятувало поранення: з госпіталю його виписали через тиждень після загибелі ескадрону, і під Бялицю він спізнився.