На що зловмисники й розраховували, вивозячи тіла вбитих.
Барон заплющив очі. Темрява під повіками заспокоювала, на відміну від кімнати-чорнильниці. Інфернальна гармонія сфер в особистому користуванні. Генеральний психот Приказу, наймиліший Джакомо Паванца, у приватних спасенних бесідах називав це «тугою за утробою», рекомендуючи тривалу відпустку на водах.
Або короткий, але гіркий запій.
Барон розплющив очі й зітхнув. Відпустка, запій… Пустопорожні мрії про прекрасне. Машинально перебираючи папери, він наткнувся на ще один конверт, якого раніше не помітив. Адреси, прямої чи зворотної, на конверті не було. На лицьовому боці в червоному сургучі красувався відбиток печатки: грифон сердито роззявив дзьоба. Символ для людини втаємниченої більш ніж ясний: небезпека. Плюс трохи панібратське застереження: «Не клацай дзьобом!»
У Всевидющому Приказі пакети завжди підписували. Натяки й алюзії тут не заохочувалися. Генрієтта вісточку прислала? Гаразд, подивимося…
Щільний жовтавий аркуш паперу, складений учетверо. «Верже Алехандро» з відливом у жовток. Буквально годину тому барон тримав у руках його брата-близнюка. Почерк теж виявився знайомим.
Барон підвів голову. Хоча більше хотілося підняти що-не-будь важке й пожбурити в гостя. Вдруге підряд обірвати читання заповітного листа – це занадто навіть для лагідного аскета.
– Світлосте, слухай, що скажу… Там наші зібралися. Тільки на тебе й чекають.
У дверях, загородивши весь отвір, а тім'ям упираючись у одвірок, стирчав рудий бовдур-кінофоб. Ощиривши міцні, білосніжні – й такі нетутешні на Чорній половині! – зуби, він привітно посміхався. З-під коміра червоної блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камінців і річкових мушлів-перламутрівок. Ось, мовляв, що в мене є! Заздріть…
Конрад тужливо зітхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневі різницю між «Агов, світлосте!» і «Ваша світлосте!» або навіть «Перепрошую, ваша світлосте, що турбую…» Здивується, кліпне пухнастими віями, трусоне намистом, тим повчання й закінчиться.
– Наші, кажу, всі жданки переждали. Мене відрядили кликати…
– Добродію, ви впевнені, що в нас із вами є якісь спільні «наші»? Чи ви про величезних і злих собак? Захист від свійських тварин не входить в обов'язки Всевидющого Приказу…
Не втримався. Поліз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом і золоченою іронією. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзається в гною.
– Даремно, – немов підслухавши думки барона, раптом сказав здоровань.
Ступив за поріг. Мабуть, забобонний: передавати один одному речі, гроші й навіть просто слова через поріг вважається поганою прикметою.
– Даремно зобиджаєш, світлість. Є в нас із тобою й наші, і не наші. І лихо є, одне на всіх. Ідеш, чи як?
Він і досі посміхався: спокійно, доброзичливо.
– Як вас кличуть, добродію?
– Це тебе кличуть, світлосте, – бадьоро відрапортував рудий дурень. – Не в'їхав? Це буває, з перевтоми… Може, гукнути хазяїна? Нехай разсольчику спроворить…
– Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, – виразно, по складах, як дитині, роз'яснив Конрад, для переконливості тицьнувши себе в груди пальцем. – А ти хто?
Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.
– Ух ти! Барон! Справжній! А вони мені: ти, Коше, кажи йому «світлість», бо по шиї накостиляє! А ти ніяка не світлість, ти цільний барон!
Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.
– Так, я барон. А ти, Коше, хто?
– А я не барон! Не-а, не барон я, мамою клянуся…
– Слухай, малий, ти мені всю печінку…
– О! Точно! А звідки ти, світлосте, визнав, що я Малий? Тільки в нас, у Глухій Пущі, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бігцем біг. А наші кажуть: немає твоєї сестрички. Пропала Агнешка, згинула…
Здоровань зажурився, безумдно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в голові стрімко обертався уривок жалюгідних архівних відомостей: «З осілих гомо-люпусів Глухої Пущі». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»
Цього не могло бути, тому що цього не могло бути ніколи.
Перевертень боїться собак?! Син Стояна Малого, учасника собачих боїв?! Чи після трагічної загибелі батька в юнака-гомолюпуса виник непереборний жах… Нісенітниця! Це псяче плем'я, якщо не брати до уваги спеціально навчених бійців, перевертнів за версту обходить. А раптом сцена в покоях баби Вертенни була розіграна навмисне? Прикинувся, ніби злякався пса-невидимки, вломився, наплів сім коробів гречаної вовни…
Навіщо?!
За часів Конрадової юності, коли він служив молодшим товаришем квізитора Ліпуна, чоловіка суворого, але відхідливого, король Едвард І прийняв до розгляду чолобитну трьох ватажків зграй, інакше кажучи «вовчих князів» – Древця Келдераря, Лекси Мануша й старезного діда Вайди. Уклінно припадаючи до стоп його величності, ватажки перевертнів благали окреслити для їхніх зграй «рубіж осідлості» з подальшим наданням реттійського громадянства. Довіряють, значить, долі, клянуться у відданості та законослухняності; зобов'язуються, якщо годуватимуть, у ліс не дивитися. Король зглянувся на благання перевертнів. Він взагалі був освіченим монархом: писав вірші, вивчав праці філософів, хотів скасувати страту, але після «Справи про Майтракського людожера» передумав. Словом, західна частина Глухої Пущі, Ближні Лугівці та Шнарант, що межує з Фільчиним бором, королівським указом відійшли для розселення осідлих гомолюпусів.
Так їх стали називати на відміну від гомолюпусів диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав і гонів за ліцензією Департаменту Ловитви.
Років за десять, при Едварді II, осідлі гомолюпуси домоглися почесного права служити в армії, а дехто з «вовчих князів» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий під Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смерті», сформований з одноплемінників Мануша. Цей загороджувальний загін понад дві години утримував прорив «олов'яних солдатиків», поки капітан Штернблад не пробився крізь ряди мерців-гвардійців, які не гинули й не здавалися, і не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навіть за мить до загибелі продовжував лити олово у формочки і слати големів у бій.
Капітана його величність особисто розцілували в обидві щоки, а Лекса дістав грамоту на дворянство й заповітний постфікс «Еск.», тобто есквайр.
– Чого ж ти від собак сахаєшся, Кош Малой? Не соромно?
Здоровань потупився. Смикнув намисто, мало не розірвав.
– Соромно… – на щоках перевертня спалахнув густо-буряковий рум'янець. – Страшенно соромно, світлосте. Та в родині не без виродка. От я і є той виродок…
– Гаразд, ходімо, раз наші чекають. Забалакалися ми з тобою…
Барон сховав заповітний аркуш за обшлаг рукава. Тепер, за наявності листа – хто б його не підкинув, друг чи ворог – можна було спокійно «вписуватися» в компанію родичів.
Свій серед своїх.
Крокуючи коридором і гордо несучи довірений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобі. На щастя, не тією, у якій був свічник, інакше начувайся.
– О! Макітра дірява! Спасибі, світлосте, забув тобі сказати!
– За що? – не зрозумів барон. – За порятунок від злого собаки?
– Нє-а! Собака цей клятий сам пішов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мій, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в ніжки кланяйся! Хороша людина краща за мішок золота!
У душу обер-квізитора закралася страшна підозра.
– І хто ж ця гарна людина?
– Стряпчий! Такі штуки розповідає – отетеріти! Про молочницю одну… як її?.. А-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смішно…
Підлога під ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насіння у благодатну землю. Урожай драконових ікол не забарився.
– Стряпчий сказав: померла вона днями, молочниця…
«Хвала Вічному Мандрівцеві!» – мало не підвів риску фон Шмуц, найменше бажаючи повторення історії про багатородну молочницю Колодзябчик.
– А на похороні, значить, візьми небіжчиця та встань із домовини. Хо-хо-хо! її закопують, а вона встає. Потіха! Люд весь урозсип, хто сміливіший, осику на кілки рубає… Нічого, обійшлося. Не мертвенька вона була, Колодзябчик, – здоровань вимовляв прізвище триклятої молочниці зі смаком, по-дитячому присвистуючи на середині. – Спала вона, от і все!
Канделябром він розмахував у такт розповіді, анітрохи не зважаючи на гарячий віск, що капав зі свічок. З картин, розвішаних по стінах, Кошем похмуро милувалися всілякі чорні сили, зі зброєю в руках відстоюючи ідеали Абсолютного Зла. Либонь, чули споріднену душу.
– У неї ця була… Літра… Лепра… Літургія, о!
– Летаргія, – виправив барон. – Довгий сон, схожий на смерть.
– Точно! Прочумалася баба, і додому! А вдома чоловік – п'яниця, на похорон не пішов… Жінка на поріг, а він, дурбило, жінки не впізнає! Забув! Як звати, не пам'ятає, скільки років, не пам'ятає… І про дітей забув, яких вона йому, п'янчузі, народила. Старший син таткові в пику зацідив – нє, все одно не пам'ятає. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кінця світу.
Здоровань напружився, пустив вітри і сумовито розвів руками.
Барон ледве встиг ухилитися від канделябра.
– Світлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай він тобі теж розкаже.
– Неодмінно, братику! – погодився Конрад.
І ввійшов до камінної зали за Кошем Малим.
– Ціную вашу допомогу!
Конрад вклонився й легким рухом переправив ключі зі столика до власної кишені. Заодно оцінив передбачливість графа: Рівердейл сів у наймасивніше крісло, на безпечній відстані від усього, що б'ється.
– З люб'язним Кошем ви, бароне, як я розумію, вже знайомі? Залишився ще один – і ми будемо в повному складі. Не підкажете, як звати шостого квестора?
– Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаємося.
– Чому?
– Я зробив ряд довідок. Санчес Панчоха – злодій. Якщо завгодно, злодій-ідеаліст. Батько невідомий, теперішнє місцезнаходження матері – теж. Відверто кажучи, навряд чи тут з'явиться хто-небудь із лідерів Синдикату Маландринів. У цьому середовищі особливі уявлення про честь і взаємодопомогу. Особливо це стосується ідеалістів.
– Ваші напої, добродії!
У залі з'явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяїн спритно маніпулював замовленням – кухоль пива з шапкою піни, олов'яний кубок, над яким курилася пара, але сам вміст залишався загадкою, вузький скляний келих із червоним вином, і ще один келих, присадкуватий і пузатий, з бурштиновою рідиною.
Конрад з першого погляду впізнав золотий ром.
Не чекаючи, поки хазяїн рознесе напої, Кош Малой кинувся назустріч, схопив кухоль з пивом і блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудові «вуса» з піни.
– А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! – злісно заскрипіла з кутка Аглая Вертенна. – Звеліла ж йолопові: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формідонт тобі навстріч і пацючий хвіст у печінку!
Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лівою рукою вона колами погладжувала себе по животі, а правою – гупала по підлокітті крісла. Ритм виходив рваний, складний і викликав роздратування. Зате кола виходили плавні та заспокійливі. Барон здригнувся й відвернувся. Незважаючи на довгі роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкідництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяїн несе «схололе»? Коли кубок виразно парує?!
Природна сварливість причин не шукає.
– Даруйте, пані! Вмить скип'ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаєте, ваша світлосте?
– Ром «Претіозо». Доставлений сюди моїм камердинером.
– Як і його сіятельству, задоволено кивнув Трепчик.
Піймавши здивований погляд барона, він пояснив:
– У мене, ваша світлосте, і без чужих камердинерів у льоху всього повнісінько. Могли б не турбуватися даремно…
Роздавши напої, він викотився з зали із самотнім бабиним кубком на таці.
– Отже, пані та панове, почнемо. Прошу вас, графе.
Рівердейл замислено погладив борідку, збираючись із думками.
– Знаєте, бароне, нічого особливо примітного в речах онука я не знайшов. Крім дріб'язку. Два клинки, палаш і дага здалися мені… Як би це точніше висловитися? Повірте, Джеймс чудово знається на зброї. А ці клинки… Флорингенська сталь, ділянки нешліфованої окалини… Візерунок «криптомерія» … Можу лише припустити, що внук неабияк витратився на шляху Добра, якщо зважився придбати подібну… Е-е-е… зброю. Ой, даруйте, хазяїн приніс надто повний келих!
– Дякую вам. Містрис Форзац? Ви нічого не хочете сказати?
Брюнетка немов опам'яталася. Відсутній вираз на мить покинув її гарне, але малорухоме обличчя.
– Ні.
– Ви впевнені?
– Впевнена.
І містрис Форзац знову втратила всякий інтерес до того, що відбувалося.
– Дякую вам. Негативний результат – теж результат.
Конрад старанно дотримувався ввічливої незворушності.
Хоча бесіда із цією пані – задоволення із сумнівних. А вже до баби звертатися не хотілося й поготів. На жаль, життя виткане не з самих лише приємностей.
– Що скажете ви, пані?
– Що скажу, що скажу! Не можна перед походом обнови купувати. Прикмета погана. Казала Лайзочці! – баба схлипнула басом. – Новісіньке в неї все, от що я вам скажу!
Барон не вважав себе знавцем жіночих туалетів, але відрізнити нову річ від ношеної міг. Він добре пам'ятав, що в гардеробі Лайзи Вертенни були не тільки нові речі. Проте викривати брехню Аглаї Вертенни, випадкову чи навмисну, роздумав. Аби уникнути скандалу.
– Прийміть мою подяку. За добровільну допомогу слідству.
– А я?!
Про рудого здорованя Конрад, власне, встиг забути – і, як з'ясувалося, даремно.
– Слухай, світлосте… А як же я?! Я допомогти хочу! Що як із Агнешчиних ганчірок котрусь поцупили? Я окатий! Ти не мовчи, світлосте, га? Ти ключа давай…
Ображений гомолюпус вийшов на полювання. Тепер не відчепиться. Порившись у кишені, барон знайшов потрібний ключ і кинув його Кошу.
– Біла сторона, шостий номер. Двері не переплутай, окатий!
Наступні п'ять хвилин вони мовчали.
Цей час обер-квізитор витратив, розмірковуючи про листа, схованого за обшлагом рукава. Виходило, що за відсутності барона хтось проник у його покої та залишив там листа. Замки, як Конрад встиг переконатися, у готелі благенькі. Втім, невідомий міг і через віконце влізти. Поінформованість доброзичливця вражала:
«…необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак Вам, як близькому родичеві загиблого…»
Таємничий гість знав, що квестори загинули. Не поранені, викрадені, пропали безвісти – загинули. Якщо виключити версію, що листа підкинуто спільником нічних зловмисників, що залишається? Автор листа в курсі вмісту кулі-обсервера. Виходить, маг. «…з кулі знято копію; встановити особу копіювальника доступними мені методами неможливо». Хоча… Він міг отримати закриту інформацію й іншим, прозаїчнішим способом. Від інформованих осіб. Від вігіли або від високих посадових осіб, що проводять дозвілля у термах прокуратора Цимбала.
Невиразна тінь незнайомця постала в уяві. М'яким, котячим кроком пройшлася з кутка в куток, заклавши руки за спину.
Месроп Серкис, голова Тихого Трибуналу?
Тінь спробувала злитися з постаттю голого товстуна, що сидить на парапеті басейну. Вийшло погано, щоб не сказати – ніяк.
Вільгельм Цимбал?
Результат поєднання знову не задовольнив.
Його величність?
Тінь поспішила ретируватися, забившись у запічок свідомості.
Гувальд Мотлох? Рудольф Штернблад? Генрієтта?
Тінь мовчки ховалася в запічку.
Хто ти, доброзичливцю, що вмієш знімати копії з магічних куль і зчитувати залишкові еманації аури? Хазяїн готелю? Велелюбна куховарка? Стряпчий? Хтось із сусідів? З родичів, що приїхали? Містрис Марія Форзац? Ні, мати Кристофера приїхала пізніше… Вуличний крисюк Фелікс Шахрай?
Маско, відкрийся!
Ти поруч. За спиною.
Я відчуваю твій подих.
Слово «катавасія» малабрійською означає «сходження». Якщо завгодно, символічне сходження Заходу та Сходу, яким в інших випадках не зійтися ніяк. На вечірніх службах у храмах Вічного Мандрівця так називався приспів, що виконувався двома хорами одночасно. Трубадури на турнірах у свою чергу не нехтували катавасією, розгортаючи приспіви в багатоголосся. А оскільки в найкращій компанії один нездара, другий без голосу, третьому дракон на вухо наступив, четвертий п'яний, як чіп, п'ятий задумався про бабів…
Ось і зчинилася катавасія.
Ораторія невлад.
«обитель героїв» був будинком солідним, а Чорна зала – далека від місця подій, що розгорнулися. У сенсі ідеалів можна сказати: абсолютно далека. Але голос першого соліста, пронизливий фальцет, вступивши потужним крещендо із другого поверху Білої половини, барон упізнав безпомилково.
– Відчиніть! Негайно відчиніть! Грабіж серед білого дня, стаття… Параграф!..
Стряпчий Терц стояв на посту.
Другий голос, утробний бас, що підхопив вступ Терца, впізнати не вдалося.
– І-е-е-ех! Х-хи-и!
Зате він пролунав у супроводі оркестру: гуркоту і тріску. З аранжування увертюри залишалося припустити, що у фіналі хазяїнові готелю доведеться оплатити ремонт зайвих дверей. До речі, ось і наш друг: стогони Трепчика-молодшого пішли з холу коридорами і сходами хвилею скорботного вібрато.
Трепчик дав відмашку цілому хору співаків, що тільки й чекали команди:
– Тримай!
– Тримай злодія!
Судячи з нижніх регістрів, розташовувався хор у протилежній, Білій залі. Яскрава, експресивна секста в мінорній гармонії, зазвучавши одночасно із квінтовим тоном дверей, виламаних разом із одвірками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедії «Зоря» відкривається знаменита «фанфаражаху», контрастно провіщаючи майбутню тему радості.
Пізніше Конрад не раз замислювався: чи дійсно він все це почув у деталях і подробицях, чи тільки вловив загальну тональність чутливою квізиторською душею? А зараз він просто кинувся геть із Чорної зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганів, і побіг, помчав…
Гадаєте, на другий поверх? У епіцентр катавасії?!
Невірно гадаєте.
Вилетівши з парадного входу надвір, барон побіг уздовж світлої половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вікна квесторських покоїв. Інтуїція мчала поруч, схвально киваючи. Інтуїція знала: бігти треба не туди, де ламають, а туди, де б'ють.
Вона виявилася всюди права.
– Бий злодюгу! Ти ба, зараза…
– У дихало йому!
– До печінок!
– Н-на!
Трудова артіль майстрів, що ремонтували Білу залу, пострибала у вікно, звівши нанівець зусилля багатьох годин роботи. Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спійманого лиходія. Мабуть, за час ремонту перейнявшись ідеалами добра, майстри тільки й чекали можливості втілити їх у життя.
Пійманий добродій був одягнений ремісником, дотримуючи заборони на брижі, буфи та пір'я; навіть фартух на ньому був – як і на більшості трудяг. Цей факт лише подвоював жагу відплати:
– Перевертень!
– Чесних людей ганьбити?
– Чесних людей грабувати?
– Н-на!
– Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Відставити самосуд!
Важко дихаючи, месники розступилися, даючи баронові
пройти до затриманого. Все було зрозуміло. Видавши себе за робітника, злодюга приставив до стіни драбину й тихенько заліз у відчинене вікно. Конрад задер голову: до Германа ліз, скотина! Стяг на підлогу покривало, розкидав речі… «Стратагеми», і ті взяв, спокусився дорогою палітуркою. А як злякали, так і плигонув зі здобиччю через підвіконня. Ба, вчепився у вузол: не віддерти. Мало до смерті не забили, вже годилося молитися про блаженне пристановище! – ні, мовчить і тримає мертвою хваткою…
Книга племінника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровності.
– Встати! Встати, мерзотнику!
– Не можу, – похмуро буркнув мерзотник. – Ногу зламав. Чорта б два ці серви-задрипанці мене наздогнали, коли б не нога…
Злодій підняв розбите обличчя, і Конрад упізнав негідника.
– Гвоздило?! Він же цей… як тебе? Втікач-нелегал з Бадандена?
– Ім'я забув? – через вибиті зуби злодій шепелявив. – Фартить тобі, хорт… Дарма, дасть Нижня Мамка, поквитаємось…
З вікна пограбованих покоїв висунулася солодка парочка: стряпчий Терц і Кош Малой.
– Світлосте! Звели хазяїнові не сваритися! Ну, за двері…
– Я вас попереджав, ваша світлосте! Не на добро це все!..
– Я злодія ловив! Він замкнувся, а я ловив… Ну й двері, значить…
– Пом'яніть моє слово!
Дивлячись на розчервонілу, сповнену мисливського запалу фізіономію Фернана Терца, барон згадав дурнувату розповідь стряпчого: «…Злодюзі в Бадандені руку привселюдно рубали… А рука візьми й вирости наново, за тиждень». Почуваючи себе останнім йолопом, Конрад уважно подивився на злодія-невдаху. Сонце світило яскраво, тінь втікача-нелегала горбилася біля ніг, намагаючись допомогти, не дати відібрати вузол зі здобиччю…
Овал Небес!
Обер-квізитор вирішив, що зір грає з ним погані жарти.
У тіні злодія було три руки.
– Пошліть по лікторів, – утома долала, але слід було триматися. – І простежте, щоб злодій не втік. Ні, бити більше не треба… Досить з нього.
Хлопчисько-служка, посланий у лікторат, повернувся швидко. Ліктора-кур'єра він зустрів за чотири квартали від готелю, а вуличний патруль – біля рибної крамниці, де вартові кокетували з гладкою перекупкою коропів та в'юнів. Конрад передав затриманого в чіпкі руки правосуддя, правосуддя поклало злодія на ноші, складені з двох алебард та одного плаща, і віднесло до буцегарні.
Правосуддя не відкидало дивних тіней, і з кількістю рук у нього проблем не виникало.
Тимчасове непорозуміння вийшло з оформленням затримання. Записавши короткі свідчення очевидців, барон раптом виявив, що дійсно не в змозі згадати ім'я злодія. Вилетіло з пам'яті спритним горобчиком. Цвінь-цвірінь… Теофрад… Е-е… Тофіль Сточек, він же Міхель Ловчило… Ні, якось інакше… Цвінь… Цвірінь… Порятунок графа ле Бреттена, битва під ліхтарем – спогади замерехтіли, виявляючи провали, білі плями… Грабіжників було двоє: крисюк і Сика Пайдар… Ні, троє! Звичайно, троє! Ось цей сучий син і є третій співучасник: Трюфель Гніздило, він же…
Це від перевтоми. Буває.
– Вам пакет із канцелярії Приказу, ваша світлосте!
– Давай сюди, – барон ступив до ліктора, заздалегідь знаючи, що криється в принесеному пакеті. Раптово пам'ять оговталася від сплячки, горобчик повернувся, спритно заходився клювати крихту за крихтою. – Прокляття! Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Міхаль Ловчик з Бадандена! Згадав!
Ліктор, запобігливо посміхаючись, кивав обер-квізитору.
Мовляв, згадали, згадали, а кричите чого?
А Конрад не міг позбутися відчуття, що за рогом, куди потягли Гвоздила, ховається трирука тінь – і крутить, регочучи, цілих шість дуль.
Повернувшись до зали, він схопив келих рому, завчасно принесений хазяїном. Залпом випив міцний «Претіозо», що віддавав ваніллю; упавши в крісло, спробував розслабитися. На щастя барона, увагу товариства утримував Кош Малой: здоровань вихвалявся своєю видатною роллю в затриманні зловмисника. Виламані двері покоїв у його викладі перетворилися на ворота ворожої фортеці, а стряпчий Фернан Терц, котрий першим почув підозрілий шерех, – на сурмача, що підняв сонний гарнізон на битву.
Граф захоплювався, баба Вертенна саркастично гмикала, містрис Форзац мовчала.
– А я!.. Флакон під пахву і гайда воювати! – всоте почав Копі, але спохопився. – Світлосте! Слухай, світлосте! Я знайшов! Знайшов!
Сяючи з гордості, він поставив на столик флакон з перламутровою рідиною.
– Ось! Неродуха!
Ввічливий граф удав, ніби нічого не помітив. Карга хрипко розреготалася. На кам'яній фізіономії пані з'явився слабкий глузливий інтерес.
– Бачу, – зітхнув Конрад. – Ну то й що?
– А те! Якого лисого сестричці цю капость тягати?
– Пані Вертенна або ви, містрис… Чи не будете ви такі люб'язні пояснити панові Малому, навіщо повнолітні гуртівниці тягають із собою певне зілля?
– Ну, ти, світлосте, зовсім мене за щеня тримаєш! – образився Кош. – Знаю, либонь, як баби черево труять, не маленький! Ти мені інше скажи: Агнешці навіщо всяка гидота здалася?!
«Хтива, але без наслідків», – згадав барон характеристику гуртівника Енца Кульгавого.
– Я не хотів би обговорювати чесноти вашої родини, добродію.. Особливо в присутності дам. Але гадаю, ваша сестра, ведучи досить вільний спосіб життя, у такий спосіб… Ви мене розумієте?
– Нє-а, світлосте. Не розумію. Агнешка з гомолюпусів, у неї тічка. Раз на рік, узимку. Тече й тхне до двох тижнів, – здоровань нітрохи не бентежився, викладаючи пікантні подробиці, наче йшлося про будову простенької іграшки. – Під час тічки сестриця кобелів на дух не підпускає. Горло порве! Одному, пам'ятаю, штиря відкусила… А в інший час їй не зачати! Ось і кажу: неродуха Агнешці – як до стіни яйця…
– А хлопець правий, – втрутився Ернест Рівердейл. – Очевидна дивина.
– Дякую, добродію, – з усією щирістю сказав Конрад. – За цінні відомості. Я думав, що знаю про перевертнів достатньо, але виявилося… Без вас, клянуся Добрягою Сусуном, зроду-віку б не здогадався.
Здоровань розплився в ніяковій посмішці.
– Тами шо… Ми завсігди… Знадоблюся, тільки гукніть…
Дивлячись на рудого, барон нагадав собі, що перлина ховається в слизькій плоті молюска. Що урок можна дістати від випадкового перехожого. Що філософи давнини багато в чому праві… У чому саме праві філософи давнини, він розмірковувати не став, цілковито зосередившись на трьох китах сьогоднішнього огляду.
Барон заплющив очі. Темрява під повіками заспокоювала, на відміну від кімнати-чорнильниці. Інфернальна гармонія сфер в особистому користуванні. Генеральний психот Приказу, наймиліший Джакомо Паванца, у приватних спасенних бесідах називав це «тугою за утробою», рекомендуючи тривалу відпустку на водах.
Або короткий, але гіркий запій.
Барон розплющив очі й зітхнув. Відпустка, запій… Пустопорожні мрії про прекрасне. Машинально перебираючи папери, він наткнувся на ще один конверт, якого раніше не помітив. Адреси, прямої чи зворотної, на конверті не було. На лицьовому боці в червоному сургучі красувався відбиток печатки: грифон сердито роззявив дзьоба. Символ для людини втаємниченої більш ніж ясний: небезпека. Плюс трохи панібратське застереження: «Не клацай дзьобом!»
У Всевидющому Приказі пакети завжди підписували. Натяки й алюзії тут не заохочувалися. Генрієтта вісточку прислала? Гаразд, подивимося…
Щільний жовтавий аркуш паперу, складений учетверо. «Верже Алехандро» з відливом у жовток. Буквально годину тому барон тримав у руках його брата-близнюка. Почерк теж виявився знайомим.
«Баронові Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.– Агов, світлосте!
Ваша світлосте!
Цим поспішаю довести до Вашого відома, що Ваш брат Хальдріґ – безсердечний бевзень, ганебно байдужий до долі власного сина. Втім, для Вас це, напевно, не новина. Тому переадресовую це послання Вам. Я знаю, Вам уже відомо, що Герман необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак, як близькому родичеві загиблого, а також як обер-квізитору Всевидющого Приказу Вам буде цікаво довідатися про додаткові обставини, що мають стосунок до даної справи…»
Барон підвів голову. Хоча більше хотілося підняти що-не-будь важке й пожбурити в гостя. Вдруге підряд обірвати читання заповітного листа – це занадто навіть для лагідного аскета.
– Світлосте, слухай, що скажу… Там наші зібралися. Тільки на тебе й чекають.
У дверях, загородивши весь отвір, а тім'ям упираючись у одвірок, стирчав рудий бовдур-кінофоб. Ощиривши міцні, білосніжні – й такі нетутешні на Чорній половині! – зуби, він привітно посміхався. З-під коміра червоної блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камінців і річкових мушлів-перламутрівок. Ось, мовляв, що в мене є! Заздріть…
Конрад тужливо зітхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневі різницю між «Агов, світлосте!» і «Ваша світлосте!» або навіть «Перепрошую, ваша світлосте, що турбую…» Здивується, кліпне пухнастими віями, трусоне намистом, тим повчання й закінчиться.
– Наші, кажу, всі жданки переждали. Мене відрядили кликати…
– Добродію, ви впевнені, що в нас із вами є якісь спільні «наші»? Чи ви про величезних і злих собак? Захист від свійських тварин не входить в обов'язки Всевидющого Приказу…
Не втримався. Поліз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом і золоченою іронією. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзається в гною.
– Даремно, – немов підслухавши думки барона, раптом сказав здоровань.
Ступив за поріг. Мабуть, забобонний: передавати один одному речі, гроші й навіть просто слова через поріг вважається поганою прикметою.
– Даремно зобиджаєш, світлість. Є в нас із тобою й наші, і не наші. І лихо є, одне на всіх. Ідеш, чи як?
Він і досі посміхався: спокійно, доброзичливо.
– Як вас кличуть, добродію?
– Це тебе кличуть, світлосте, – бадьоро відрапортував рудий дурень. – Не в'їхав? Це буває, з перевтоми… Може, гукнути хазяїна? Нехай разсольчику спроворить…
– Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, – виразно, по складах, як дитині, роз'яснив Конрад, для переконливості тицьнувши себе в груди пальцем. – А ти хто?
Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.
– Ух ти! Барон! Справжній! А вони мені: ти, Коше, кажи йому «світлість», бо по шиї накостиляє! А ти ніяка не світлість, ти цільний барон!
Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.
– Так, я барон. А ти, Коше, хто?
– А я не барон! Не-а, не барон я, мамою клянуся…
– Слухай, малий, ти мені всю печінку…
– О! Точно! А звідки ти, світлосте, визнав, що я Малий? Тільки в нас, у Глухій Пущі, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бігцем біг. А наші кажуть: немає твоєї сестрички. Пропала Агнешка, згинула…
Здоровань зажурився, безумдно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в голові стрімко обертався уривок жалюгідних архівних відомостей: «З осілих гомо-люпусів Глухої Пущі». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»
Цього не могло бути, тому що цього не могло бути ніколи.
Перевертень боїться собак?! Син Стояна Малого, учасника собачих боїв?! Чи після трагічної загибелі батька в юнака-гомолюпуса виник непереборний жах… Нісенітниця! Це псяче плем'я, якщо не брати до уваги спеціально навчених бійців, перевертнів за версту обходить. А раптом сцена в покоях баби Вертенни була розіграна навмисне? Прикинувся, ніби злякався пса-невидимки, вломився, наплів сім коробів гречаної вовни…
Навіщо?!
За часів Конрадової юності, коли він служив молодшим товаришем квізитора Ліпуна, чоловіка суворого, але відхідливого, король Едвард І прийняв до розгляду чолобитну трьох ватажків зграй, інакше кажучи «вовчих князів» – Древця Келдераря, Лекси Мануша й старезного діда Вайди. Уклінно припадаючи до стоп його величності, ватажки перевертнів благали окреслити для їхніх зграй «рубіж осідлості» з подальшим наданням реттійського громадянства. Довіряють, значить, долі, клянуться у відданості та законослухняності; зобов'язуються, якщо годуватимуть, у ліс не дивитися. Король зглянувся на благання перевертнів. Він взагалі був освіченим монархом: писав вірші, вивчав праці філософів, хотів скасувати страту, але після «Справи про Майтракського людожера» передумав. Словом, західна частина Глухої Пущі, Ближні Лугівці та Шнарант, що межує з Фільчиним бором, королівським указом відійшли для розселення осідлих гомолюпусів.
Так їх стали називати на відміну від гомолюпусів диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав і гонів за ліцензією Департаменту Ловитви.
Років за десять, при Едварді II, осідлі гомолюпуси домоглися почесного права служити в армії, а дехто з «вовчих князів» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий під Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смерті», сформований з одноплемінників Мануша. Цей загороджувальний загін понад дві години утримував прорив «олов'яних солдатиків», поки капітан Штернблад не пробився крізь ряди мерців-гвардійців, які не гинули й не здавалися, і не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навіть за мить до загибелі продовжував лити олово у формочки і слати големів у бій.
Капітана його величність особисто розцілували в обидві щоки, а Лекса дістав грамоту на дворянство й заповітний постфікс «Еск.», тобто есквайр.
– Чого ж ти від собак сахаєшся, Кош Малой? Не соромно?
Здоровань потупився. Смикнув намисто, мало не розірвав.
– Соромно… – на щоках перевертня спалахнув густо-буряковий рум'янець. – Страшенно соромно, світлосте. Та в родині не без виродка. От я і є той виродок…
– Гаразд, ходімо, раз наші чекають. Забалакалися ми з тобою…
Барон сховав заповітний аркуш за обшлаг рукава. Тепер, за наявності листа – хто б його не підкинув, друг чи ворог – можна було спокійно «вписуватися» в компанію родичів.
Свій серед своїх.
Крокуючи коридором і гордо несучи довірений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобі. На щастя, не тією, у якій був свічник, інакше начувайся.
– О! Макітра дірява! Спасибі, світлосте, забув тобі сказати!
– За що? – не зрозумів барон. – За порятунок від злого собаки?
– Нє-а! Собака цей клятий сам пішов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мій, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в ніжки кланяйся! Хороша людина краща за мішок золота!
У душу обер-квізитора закралася страшна підозра.
– І хто ж ця гарна людина?
– Стряпчий! Такі штуки розповідає – отетеріти! Про молочницю одну… як її?.. А-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смішно…
Підлога під ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насіння у благодатну землю. Урожай драконових ікол не забарився.
– Стряпчий сказав: померла вона днями, молочниця…
«Хвала Вічному Мандрівцеві!» – мало не підвів риску фон Шмуц, найменше бажаючи повторення історії про багатородну молочницю Колодзябчик.
– А на похороні, значить, візьми небіжчиця та встань із домовини. Хо-хо-хо! її закопують, а вона встає. Потіха! Люд весь урозсип, хто сміливіший, осику на кілки рубає… Нічого, обійшлося. Не мертвенька вона була, Колодзябчик, – здоровань вимовляв прізвище триклятої молочниці зі смаком, по-дитячому присвистуючи на середині. – Спала вона, от і все!
Канделябром він розмахував у такт розповіді, анітрохи не зважаючи на гарячий віск, що капав зі свічок. З картин, розвішаних по стінах, Кошем похмуро милувалися всілякі чорні сили, зі зброєю в руках відстоюючи ідеали Абсолютного Зла. Либонь, чули споріднену душу.
– У неї ця була… Літра… Лепра… Літургія, о!
– Летаргія, – виправив барон. – Довгий сон, схожий на смерть.
– Точно! Прочумалася баба, і додому! А вдома чоловік – п'яниця, на похорон не пішов… Жінка на поріг, а він, дурбило, жінки не впізнає! Забув! Як звати, не пам'ятає, скільки років, не пам'ятає… І про дітей забув, яких вона йому, п'янчузі, народила. Старший син таткові в пику зацідив – нє, все одно не пам'ятає. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кінця світу.
Здоровань напружився, пустив вітри і сумовито розвів руками.
Барон ледве встиг ухилитися від канделябра.
– Світлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай він тобі теж розкаже.
– Неодмінно, братику! – погодився Конрад.
І ввійшов до камінної зали за Кошем Малим.
* * *
– Як ви й просили, бароне, ми оглянули речі. Ключі на столику при вході. Апартаменти ми, звісно, замкнули.– Ціную вашу допомогу!
Конрад вклонився й легким рухом переправив ключі зі столика до власної кишені. Заодно оцінив передбачливість графа: Рівердейл сів у наймасивніше крісло, на безпечній відстані від усього, що б'ється.
– З люб'язним Кошем ви, бароне, як я розумію, вже знайомі? Залишився ще один – і ми будемо в повному складі. Не підкажете, як звати шостого квестора?
– Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаємося.
– Чому?
– Я зробив ряд довідок. Санчес Панчоха – злодій. Якщо завгодно, злодій-ідеаліст. Батько невідомий, теперішнє місцезнаходження матері – теж. Відверто кажучи, навряд чи тут з'явиться хто-небудь із лідерів Синдикату Маландринів. У цьому середовищі особливі уявлення про честь і взаємодопомогу. Особливо це стосується ідеалістів.
– Ваші напої, добродії!
У залі з'явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяїн спритно маніпулював замовленням – кухоль пива з шапкою піни, олов'яний кубок, над яким курилася пара, але сам вміст залишався загадкою, вузький скляний келих із червоним вином, і ще один келих, присадкуватий і пузатий, з бурштиновою рідиною.
Конрад з першого погляду впізнав золотий ром.
Не чекаючи, поки хазяїн рознесе напої, Кош Малой кинувся назустріч, схопив кухоль з пивом і блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудові «вуса» з піни.
– А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! – злісно заскрипіла з кутка Аглая Вертенна. – Звеліла ж йолопові: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формідонт тобі навстріч і пацючий хвіст у печінку!
Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лівою рукою вона колами погладжувала себе по животі, а правою – гупала по підлокітті крісла. Ритм виходив рваний, складний і викликав роздратування. Зате кола виходили плавні та заспокійливі. Барон здригнувся й відвернувся. Незважаючи на довгі роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкідництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяїн несе «схололе»? Коли кубок виразно парує?!
Природна сварливість причин не шукає.
– Даруйте, пані! Вмить скип'ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаєте, ваша світлосте?
– Ром «Претіозо». Доставлений сюди моїм камердинером.
– Як і його сіятельству, задоволено кивнув Трепчик.
Піймавши здивований погляд барона, він пояснив:
– У мене, ваша світлосте, і без чужих камердинерів у льоху всього повнісінько. Могли б не турбуватися даремно…
Роздавши напої, він викотився з зали із самотнім бабиним кубком на таці.
– Отже, пані та панове, почнемо. Прошу вас, графе.
Рівердейл замислено погладив борідку, збираючись із думками.
– Знаєте, бароне, нічого особливо примітного в речах онука я не знайшов. Крім дріб'язку. Два клинки, палаш і дага здалися мені… Як би це точніше висловитися? Повірте, Джеймс чудово знається на зброї. А ці клинки… Флорингенська сталь, ділянки нешліфованої окалини… Візерунок «криптомерія» … Можу лише припустити, що внук неабияк витратився на шляху Добра, якщо зважився придбати подібну… Е-е-е… зброю. Ой, даруйте, хазяїн приніс надто повний келих!
– Дякую вам. Містрис Форзац? Ви нічого не хочете сказати?
Брюнетка немов опам'яталася. Відсутній вираз на мить покинув її гарне, але малорухоме обличчя.
– Ні.
– Ви впевнені?
– Впевнена.
І містрис Форзац знову втратила всякий інтерес до того, що відбувалося.
– Дякую вам. Негативний результат – теж результат.
Конрад старанно дотримувався ввічливої незворушності.
Хоча бесіда із цією пані – задоволення із сумнівних. А вже до баби звертатися не хотілося й поготів. На жаль, життя виткане не з самих лише приємностей.
– Що скажете ви, пані?
– Що скажу, що скажу! Не можна перед походом обнови купувати. Прикмета погана. Казала Лайзочці! – баба схлипнула басом. – Новісіньке в неї все, от що я вам скажу!
Барон не вважав себе знавцем жіночих туалетів, але відрізнити нову річ від ношеної міг. Він добре пам'ятав, що в гардеробі Лайзи Вертенни були не тільки нові речі. Проте викривати брехню Аглаї Вертенни, випадкову чи навмисну, роздумав. Аби уникнути скандалу.
– Прийміть мою подяку. За добровільну допомогу слідству.
– А я?!
Про рудого здорованя Конрад, власне, встиг забути – і, як з'ясувалося, даремно.
– Слухай, світлосте… А як же я?! Я допомогти хочу! Що як із Агнешчиних ганчірок котрусь поцупили? Я окатий! Ти не мовчи, світлосте, га? Ти ключа давай…
Ображений гомолюпус вийшов на полювання. Тепер не відчепиться. Порившись у кишені, барон знайшов потрібний ключ і кинув його Кошу.
– Біла сторона, шостий номер. Двері не переплутай, окатий!
Наступні п'ять хвилин вони мовчали.
Цей час обер-квізитор витратив, розмірковуючи про листа, схованого за обшлагом рукава. Виходило, що за відсутності барона хтось проник у його покої та залишив там листа. Замки, як Конрад встиг переконатися, у готелі благенькі. Втім, невідомий міг і через віконце влізти. Поінформованість доброзичливця вражала:
«…необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак Вам, як близькому родичеві загиблого…»
Таємничий гість знав, що квестори загинули. Не поранені, викрадені, пропали безвісти – загинули. Якщо виключити версію, що листа підкинуто спільником нічних зловмисників, що залишається? Автор листа в курсі вмісту кулі-обсервера. Виходить, маг. «…з кулі знято копію; встановити особу копіювальника доступними мені методами неможливо». Хоча… Він міг отримати закриту інформацію й іншим, прозаїчнішим способом. Від інформованих осіб. Від вігіли або від високих посадових осіб, що проводять дозвілля у термах прокуратора Цимбала.
Невиразна тінь незнайомця постала в уяві. М'яким, котячим кроком пройшлася з кутка в куток, заклавши руки за спину.
Месроп Серкис, голова Тихого Трибуналу?
Тінь спробувала злитися з постаттю голого товстуна, що сидить на парапеті басейну. Вийшло погано, щоб не сказати – ніяк.
Вільгельм Цимбал?
Результат поєднання знову не задовольнив.
Його величність?
Тінь поспішила ретируватися, забившись у запічок свідомості.
Гувальд Мотлох? Рудольф Штернблад? Генрієтта?
Тінь мовчки ховалася в запічку.
Хто ти, доброзичливцю, що вмієш знімати копії з магічних куль і зчитувати залишкові еманації аури? Хазяїн готелю? Велелюбна куховарка? Стряпчий? Хтось із сусідів? З родичів, що приїхали? Містрис Марія Форзац? Ні, мати Кристофера приїхала пізніше… Вуличний крисюк Фелікс Шахрай?
Маско, відкрийся!
Ти поруч. За спиною.
Я відчуваю твій подих.
* * *
І раптом, добродії мої, як і годиться в баладах, зчинилася катавасія.Слово «катавасія» малабрійською означає «сходження». Якщо завгодно, символічне сходження Заходу та Сходу, яким в інших випадках не зійтися ніяк. На вечірніх службах у храмах Вічного Мандрівця так називався приспів, що виконувався двома хорами одночасно. Трубадури на турнірах у свою чергу не нехтували катавасією, розгортаючи приспіви в багатоголосся. А оскільки в найкращій компанії один нездара, другий без голосу, третьому дракон на вухо наступив, четвертий п'яний, як чіп, п'ятий задумався про бабів…
Ось і зчинилася катавасія.
Ораторія невлад.
«обитель героїв» був будинком солідним, а Чорна зала – далека від місця подій, що розгорнулися. У сенсі ідеалів можна сказати: абсолютно далека. Але голос першого соліста, пронизливий фальцет, вступивши потужним крещендо із другого поверху Білої половини, барон упізнав безпомилково.
– Відчиніть! Негайно відчиніть! Грабіж серед білого дня, стаття… Параграф!..
Стряпчий Терц стояв на посту.
Другий голос, утробний бас, що підхопив вступ Терца, впізнати не вдалося.
– І-е-е-ех! Х-хи-и!
Зате він пролунав у супроводі оркестру: гуркоту і тріску. З аранжування увертюри залишалося припустити, що у фіналі хазяїнові готелю доведеться оплатити ремонт зайвих дверей. До речі, ось і наш друг: стогони Трепчика-молодшого пішли з холу коридорами і сходами хвилею скорботного вібрато.
Трепчик дав відмашку цілому хору співаків, що тільки й чекали команди:
– Тримай!
– Тримай злодія!
Судячи з нижніх регістрів, розташовувався хор у протилежній, Білій залі. Яскрава, експресивна секста в мінорній гармонії, зазвучавши одночасно із квінтовим тоном дверей, виламаних разом із одвірками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедії «Зоря» відкривається знаменита «фанфаражаху», контрастно провіщаючи майбутню тему радості.
Пізніше Конрад не раз замислювався: чи дійсно він все це почув у деталях і подробицях, чи тільки вловив загальну тональність чутливою квізиторською душею? А зараз він просто кинувся геть із Чорної зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганів, і побіг, помчав…
Гадаєте, на другий поверх? У епіцентр катавасії?!
Невірно гадаєте.
Вилетівши з парадного входу надвір, барон побіг уздовж світлої половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вікна квесторських покоїв. Інтуїція мчала поруч, схвально киваючи. Інтуїція знала: бігти треба не туди, де ламають, а туди, де б'ють.
Вона виявилася всюди права.
– Бий злодюгу! Ти ба, зараза…
– У дихало йому!
– До печінок!
– Н-на!
Трудова артіль майстрів, що ремонтували Білу залу, пострибала у вікно, звівши нанівець зусилля багатьох годин роботи. Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спійманого лиходія. Мабуть, за час ремонту перейнявшись ідеалами добра, майстри тільки й чекали можливості втілити їх у життя.
Пійманий добродій був одягнений ремісником, дотримуючи заборони на брижі, буфи та пір'я; навіть фартух на ньому був – як і на більшості трудяг. Цей факт лише подвоював жагу відплати:
– Перевертень!
– Чесних людей ганьбити?
– Чесних людей грабувати?
– Н-на!
– Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Відставити самосуд!
Важко дихаючи, месники розступилися, даючи баронові
пройти до затриманого. Все було зрозуміло. Видавши себе за робітника, злодюга приставив до стіни драбину й тихенько заліз у відчинене вікно. Конрад задер голову: до Германа ліз, скотина! Стяг на підлогу покривало, розкидав речі… «Стратагеми», і ті взяв, спокусився дорогою палітуркою. А як злякали, так і плигонув зі здобиччю через підвіконня. Ба, вчепився у вузол: не віддерти. Мало до смерті не забили, вже годилося молитися про блаженне пристановище! – ні, мовчить і тримає мертвою хваткою…
Книга племінника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровності.
– Встати! Встати, мерзотнику!
– Не можу, – похмуро буркнув мерзотник. – Ногу зламав. Чорта б два ці серви-задрипанці мене наздогнали, коли б не нога…
Злодій підняв розбите обличчя, і Конрад упізнав негідника.
– Гвоздило?! Він же цей… як тебе? Втікач-нелегал з Бадандена?
– Ім'я забув? – через вибиті зуби злодій шепелявив. – Фартить тобі, хорт… Дарма, дасть Нижня Мамка, поквитаємось…
З вікна пограбованих покоїв висунулася солодка парочка: стряпчий Терц і Кош Малой.
– Світлосте! Звели хазяїнові не сваритися! Ну, за двері…
– Я вас попереджав, ваша світлосте! Не на добро це все!..
– Я злодія ловив! Він замкнувся, а я ловив… Ну й двері, значить…
– Пом'яніть моє слово!
Дивлячись на розчервонілу, сповнену мисливського запалу фізіономію Фернана Терца, барон згадав дурнувату розповідь стряпчого: «…Злодюзі в Бадандені руку привселюдно рубали… А рука візьми й вирости наново, за тиждень». Почуваючи себе останнім йолопом, Конрад уважно подивився на злодія-невдаху. Сонце світило яскраво, тінь втікача-нелегала горбилася біля ніг, намагаючись допомогти, не дати відібрати вузол зі здобиччю…
Овал Небес!
Обер-квізитор вирішив, що зір грає з ним погані жарти.
У тіні злодія було три руки.
* * *
Хмаринка набігла на диск світила. Барон кліпнув і виявив, що тінь перетворилася на безформну пляму. Немов невідомий доброзичливець, бажаючи врятувати Конрадів здоровий глузд, зім'яв тінь у кулаці, як грудку м'якої глини.– Пошліть по лікторів, – утома долала, але слід було триматися. – І простежте, щоб злодій не втік. Ні, бити більше не треба… Досить з нього.
Хлопчисько-служка, посланий у лікторат, повернувся швидко. Ліктора-кур'єра він зустрів за чотири квартали від готелю, а вуличний патруль – біля рибної крамниці, де вартові кокетували з гладкою перекупкою коропів та в'юнів. Конрад передав затриманого в чіпкі руки правосуддя, правосуддя поклало злодія на ноші, складені з двох алебард та одного плаща, і віднесло до буцегарні.
Правосуддя не відкидало дивних тіней, і з кількістю рук у нього проблем не виникало.
Тимчасове непорозуміння вийшло з оформленням затримання. Записавши короткі свідчення очевидців, барон раптом виявив, що дійсно не в змозі згадати ім'я злодія. Вилетіло з пам'яті спритним горобчиком. Цвінь-цвірінь… Теофрад… Е-е… Тофіль Сточек, він же Міхель Ловчило… Ні, якось інакше… Цвінь… Цвірінь… Порятунок графа ле Бреттена, битва під ліхтарем – спогади замерехтіли, виявляючи провали, білі плями… Грабіжників було двоє: крисюк і Сика Пайдар… Ні, троє! Звичайно, троє! Ось цей сучий син і є третій співучасник: Трюфель Гніздило, він же…
Це від перевтоми. Буває.
– Вам пакет із канцелярії Приказу, ваша світлосте!
– Давай сюди, – барон ступив до ліктора, заздалегідь знаючи, що криється в принесеному пакеті. Раптово пам'ять оговталася від сплячки, горобчик повернувся, спритно заходився клювати крихту за крихтою. – Прокляття! Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Міхаль Ловчик з Бадандена! Згадав!
Ліктор, запобігливо посміхаючись, кивав обер-квізитору.
Мовляв, згадали, згадали, а кричите чого?
А Конрад не міг позбутися відчуття, що за рогом, куди потягли Гвоздила, ховається трирука тінь – і крутить, регочучи, цілих шість дуль.
Повернувшись до зали, він схопив келих рому, завчасно принесений хазяїном. Залпом випив міцний «Претіозо», що віддавав ваніллю; упавши в крісло, спробував розслабитися. На щастя барона, увагу товариства утримував Кош Малой: здоровань вихвалявся своєю видатною роллю в затриманні зловмисника. Виламані двері покоїв у його викладі перетворилися на ворота ворожої фортеці, а стряпчий Фернан Терц, котрий першим почув підозрілий шерех, – на сурмача, що підняв сонний гарнізон на битву.
Граф захоплювався, баба Вертенна саркастично гмикала, містрис Форзац мовчала.
– А я!.. Флакон під пахву і гайда воювати! – всоте почав Копі, але спохопився. – Світлосте! Слухай, світлосте! Я знайшов! Знайшов!
Сяючи з гордості, він поставив на столик флакон з перламутровою рідиною.
– Ось! Неродуха!
Ввічливий граф удав, ніби нічого не помітив. Карга хрипко розреготалася. На кам'яній фізіономії пані з'явився слабкий глузливий інтерес.
– Бачу, – зітхнув Конрад. – Ну то й що?
– А те! Якого лисого сестричці цю капость тягати?
– Пані Вертенна або ви, містрис… Чи не будете ви такі люб'язні пояснити панові Малому, навіщо повнолітні гуртівниці тягають із собою певне зілля?
– Ну, ти, світлосте, зовсім мене за щеня тримаєш! – образився Кош. – Знаю, либонь, як баби черево труять, не маленький! Ти мені інше скажи: Агнешці навіщо всяка гидота здалася?!
«Хтива, але без наслідків», – згадав барон характеристику гуртівника Енца Кульгавого.
– Я не хотів би обговорювати чесноти вашої родини, добродію.. Особливо в присутності дам. Але гадаю, ваша сестра, ведучи досить вільний спосіб життя, у такий спосіб… Ви мене розумієте?
– Нє-а, світлосте. Не розумію. Агнешка з гомолюпусів, у неї тічка. Раз на рік, узимку. Тече й тхне до двох тижнів, – здоровань нітрохи не бентежився, викладаючи пікантні подробиці, наче йшлося про будову простенької іграшки. – Під час тічки сестриця кобелів на дух не підпускає. Горло порве! Одному, пам'ятаю, штиря відкусила… А в інший час їй не зачати! Ось і кажу: неродуха Агнешці – як до стіни яйця…
– А хлопець правий, – втрутився Ернест Рівердейл. – Очевидна дивина.
– Дякую, добродію, – з усією щирістю сказав Конрад. – За цінні відомості. Я думав, що знаю про перевертнів достатньо, але виявилося… Без вас, клянуся Добрягою Сусуном, зроду-віку б не здогадався.
Здоровань розплився в ніяковій посмішці.
– Тами шо… Ми завсігди… Знадоблюся, тільки гукніть…
Дивлячись на рудого, барон нагадав собі, що перлина ховається в слизькій плоті молюска. Що урок можна дістати від випадкового перехожого. Що філософи давнини багато в чому праві… У чому саме праві філософи давнини, він розмірковувати не став, цілковито зосередившись на трьох китах сьогоднішнього огляду.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента