Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧЕРВОНА ХУСТИНА
Оксанi - радiсть: мати одрiзала з полотна хустку, а порошком
пофарбувала в червоний колiр. Вийшла червона хустина.
На тину висiла, коли дiвчина пригнала з степу на обiд, - сохла. А зразу
ж за тином буйно цвiли рожi червоними квiтами. I то з одно© нiби пелюстка
зiрвалась - упала на тин. Така то хустина.
Дiвчина аж усмiхнулася, як вгледiла. Швиденько загнала скот у загороду
та до хустки мерщiй. Лап, - вогкенька ще. Ну, та нiчого, i на головi
висохне. Ось вона скача ©©. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж
сьогоднi. А дiдусь пожене пасти пiсля обiд, а вона з дiвчатами до
панського ставка пiде купатися.
- Ой, червона ж яка! Аж не зглянути...
Пiдстрибуючи, побiгла в хату. А в хатi -теж свято. Прибрано. Бiля печi
мати висунула горщик i в миску насипала борщу. Дiд бiля порога допалював
люльку, а батько на лавi сидiв. Тиша. I чути в тишi тiй, як крiзь маленькi
вiконечка сонце пасмами промiння снувало: ж... жж... А може, то мухи по
шибках? Iч, який ткач - i пару з борщу, i сизий дим з дiдово© люльки - все
в основу свою вплiта . Химерно як!
Дiд вибив з люльки жужелицю об порiг, а тодi пiдвiв очi до онуки:
- О, дiвувати вже! Де там пасьба в головi буде. Мабуть, гречку як
витовкла?
- Чого б я в гречку пускала - дурна хiба? - вiдповiла Оксана. - I на
стернi пашi ста .
- Та ось пожену пiсля обiд, подивлюся. Оце вiн, власне, й хотiв
сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав.
Така вже в нього вдача.
- А ти ж копи глядiла? - озвався батько. Оксана знiтилась: згадала, як
на минулому тижнi порозкидала ©хня корова в сусiдки Галущихи полукiпки та
який лемент зняв був тодi дядько Мусiй.
- Обома дивись. Щоб не довелося знову...
Дiд перебив:
- Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денiкiн наказа видав, щоб i пановi
щось там кидати.
- Гарне "щось там". Двi третини пановi, - сказав батько.
- Що? - аж горзнувся на стiльцi дiд. - Та бий же його нечиста сила! Не
сiяв. Не жав. Проваландався рiк по загряницях, а це вернувсь, i на тобi -
двi третини.
- I нiчого не поробиш, тату. ©хня сила зараз.
Тодi мати од печi:
- А он Мусiй, бач, всi копи собi забере. Казала Галущиха, що випросив у
пана, пообiцяв той нiчого не брати в них.
- Ну, не всяк же, як Мусiй, буде поклони пановi бити, - сказав на це
дiд. А батько додав:
- Та нi, тут дiло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан
щедрий чи дурний, щоб за самi поклони когось там копами обдаровувати.
Сiли обiдати в сiнях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок i думали -
кожен про сво . Батько про копи, i дiд теж, i мати - може.
Оксана ж - хоч би обiд швидше, та надвiр, та з дiвчатами на левади. В
розчиненi сiнешнi дверi видко - в городi соняшники жовтi на тин
посхилялися, i горобцi пурхають мiж них, цвiрiнчать. Далi - латка маку, а
далi зелена завiса садка. Та вона зна - левада там, за завiсою тою. Мiж
осик бiлих по травi стежки навхрест переплутались. Пiти одною - просто до
панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегiв
над водою.
По вулицi залопотiло щось раптом i з гиком пронеслося. Лиш курява
знялась, видко, як по подвiр'ю розляглась.
- Козаки, мабуть, - сказала мати.
А дiд:
- I куди вони ©здять усе?
Батько нахмурив брови. А на чолi залягла глибока зморшка:
- До©здяться й вони. Не однi вже тут ©здили - i нiмцi, i гайдамаки. Та
рачки.потiм назад полiзли.
Оксана дивилася в дверi. Он, iз-за тину, видко - у Мусi©в з хати вийщла
Марiйка й побiгла на леваду. Оксана одхилилася iз сiней i гукнула услiд:
- Марiйко! Ось я зараз!
Вона пiдвелась i хусткою червоною запнулася.
- Ну, я ж пiду, мамо.
Затим крутнулася й подалась городами на леваду.
Помiж осик стежкою, що нижче городiв, iшли - Марiйка спереду, а ззаду
ще кiлька дiвчат.
Оксана погукала на них, i вони зупинились, пiдождали. А як прибiгла,
обступили i милувалися з хустки.
- Ой, гарна ж! Це порошками?
- Атож.
- Дуже гарна. Аби не полиняла тiльки. Ну, а йдуть вони до ставка. Пiде
й вона ж? Ще он i Федорка на городi огiрки збира , гукнуть i ©©.
Як проходили повз Федорчин город, справдi спинились i загукали на
подругу:
- Сюди-и!
Федорка пiдвелась i мовчки стояла. Потiм висипала огiрки з пелени на
землю, i обережно ступаючи по вгудинi, пiдiйшла до дiвчат.
- Купатися ходiм, - Оксана ©й. Федорка похитала головою:
- Не хочу.
- Чого?
- Так.
Дiвчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про
батька, що десь iз дому зник, од козакiв хова ться... Може, про панiв, що
бачила - вчора з мiста при©хали. Не казала нiчого. А дiвчата кликали,
Оксана, та аж за руку тягла:
- Ходiм-бо.
Федорка блiдо всмiхнулася самими устами й пiшла з ними.
До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тодi через рiв -
паркана давно вже не було - i опинилися бiля ставка пiд високими вербами.
Вгору зразу ж починався сад, i в прогалини червонiли цегловi будiвлi
ма тку.
Марiйка перша розляглась i плигнула у воду.
Iншi теж почали роздягатись, як раптом iз саду маленьке кривоноге
цуценя вибiгло i, лементуючи, кинулось до них. А згодом двi панi вийшли
з-пiд дерев, i за ними бiг довгоногий у куценьких, до колiн, штанцях
хлопець - панич.
Дiвчата оторопiли. Близько було. Усього кiлька крокiв. Тому ©м i видко
було, як жовте обличчя старо© панi враз скривилося, I крiзь губи тоненько
вискочило в не©:
- Це просто жах! Нема й тут од них порятунку. Геть звiдси, паскуднi
дiвчиська! I так весь став забруднили. Ступайте!
Цуценя верещало й терлось у панi пiд ногами. А дiвчата - за одiж, i -
як вiтром здуло ©х, лиш лози затрiщали. За ровом зупинилися захеканi в
соняшниках, i Федорка тiльки тут надiла спiдницю. Тодi вистромила голову
iз соняшникiв i, скривившись, перекривляючи панi, запищала:
- Ах, ах! Який жах! Нема й тут одних порятунку! У-у! Пани - на трьох
однi штани! - додала потiм грубо, як могла.
Дiвчата пiдхопили: вистромивши з бур'яну голови, пищали, - дражнили
панi. А та дратувалась i погрозливо махала голубою парасолькою. I панич
сварився, а потiм схопив палюгу i шпурнув на дiвчат. Не докинув.
- Батька в лоб! - гукнула якась i, вхопивши грудку, ринула у вiдповiдь
на нього. Iншi теж брали труддя i шпурляли смiючись. Марiйка перестала.
- Цур ©м! Ходiмо, дiвчата, бо тепер ©хн право, ще нагорить. Ходiмо.
Бур'янами, а далi городами, повз соняшники, побiгли вгору до вулицi.
Вже були бiля тину, як раптом Оксана, що бiгла попереду, зупинилась i
великими очима оглянулася до дiвчат:
- Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!..
До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю.
Пробiг вершник. З-пiд копит пiднявся пил, брудним серпанком вулицю
загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з
голими шаблями, а в колi ©х душ п'ятеро селян. Були без шапок, iшли
похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазнi. Чути було ще, як конi стукали
копитами.
Дiвчата й дух зата©ли. Зiтхнула якась. А Федорка раптом перехилилася
головою за тин i очима зiрко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче
повiтря ©й не вистачило, i прутик тину хруснув пiд рукою.
- Тата повели!
Зблiдла одразу. Дивилася вслiд по вулицi. Не видно вже, пилом накрило.
Чути - зарипiли ворота в ма ток - ковтнули юрбу i знов зарипiли. А по
вулицi пил побiг сполоханий i ген за селом шмигнув. У бур'яни.
Федорка, плачучи, побiгла додому. I всi дiвчата посмутились. Почали
розходитись.
Марiйка з Оксаною теж пiшли тi ю ж стежкою помiж осик, що нижче
городiв. Iшли й мовчали. Спереду - Марiйка, Оксана за нею. I спитала
Оксана раптом:
- А правда, Марiйко, що пан казав, нiби у твого батька кiп не братиме?
- Не знаю, - вiдповiла та. А сама згадала, що справдi чула вдома про це
розмову, i сказала: - Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю.
Тут Оксанi було звертати. Марiйка пiшла далi, а вона по картоплi
звернула до хати. Iшла помалу, i чомусь мимохiть пригадувалося: то панi
сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулицi в пилу. Ще Федорка
пригадалася - зблiдла вся, а очi такi зляканi-зляканi.
Було боляче.
Дiд погнав уже пасти на степ: хвiртка в загородi стояла одчиненою. А в
сiнях на порозi проти сонця - мати з сусiдкою.
Оксана пiдбiгла й насамперед розповiла, що бачила заарештованих -
погнали вулицею. Бачили й вони. То каца©вськi всi, один тiльки Семен,
батько Федорчин, тутешнiй, а в Каца©вцi ховавсь. Ну й половили.
Оксанi сумно так. I хустка, що на колiнах лежала, наче аж полиняла
одразу. Згадалося (ще не було тодi козакiв), дiд якось пiсля сходки на
дубках отут за двором при всiх сказав Семеновi:
- Молодця, Семен! Бiдняк, за бiднякiв i дба ш. Молодця, синашу! - I по
плечi ударив.
А дiд же в не© сивий - розумний. Чи то ж зна , що трапилося?
I було сумно. I ще було боляче.
Побiгла дiвчина в садок, пiвники сво© полила. Нi, тоскне. А сусiдка
додому пiшла, i мати спати поклалася. Така нудьга! Тодi знялась i - з
двору. А далi стернями навпростець подалася до дiда, що пасе за могилою
бiля гречки.
Там i була аж до вечора. А як сонце сiдало, вернулася^ з дiдом разом.
Трошки розважена. I спати лягла надiйна: адже дiдусь каже, - може, ще й
випустять.
На другий день Оксана встала рано, як i завжди - ще до схiд сонця, i
зразу ж по дiдовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: вiн
так кумедно пiдморгнув до не© I посмiхнувся весело.
- Ну, брат, шукай вiтру в полi. Утекли нашi.
- Хто?
I вмить сама догадалась. Блиснула очима.
- I Федорчин?
- Атож. Усi втекли. Пiдкопалися з конюшнi. А вартовi почули, та пiзно,
як тiкали вже. Стрiлянину зняли там таку були. Ну, нiч - мати. Пiймай
його!
Вiн радо смiявся очима, що так поталанило втiкачам. Дивився на онуку,
на ©© очi блискучi i посмiхався.
Рада й Оксана, погнала на степ.
До обiд пасла з iншими дiвчатами вкупi. Грали у крем'яшки, вишивали.
Потiм прилучилися хлопцi до них i почали жартувати: то крем'ях закинуть
абощо.
А один хустку червону одняв у Оксани й почав у "революцiю" грати.
Дiвчина сердилась, бо хiба хустку порвати довго? А хлопцi не потурали ©й.
Та таки одняла якось - спасибi, Марiйка допомогла. I зразу ж одлучились од
них.
Погнали - аж за могилу. Там сiли пiд копами й почали уставки вишивати,
а корови на пшеничищi паслись.
I навколо тиша така. Тiльки десь оддалiк дзвенiла коса - хтось
запiзнився з жнивами.
Дiвчата посхилялися над шитвом i в два голоси замугичили яко©сь
пiсеньки. А iз-за кiп промiнь сонячний i собi глянув на полотно. Блиснув
на голцi i хрестики червонi позолотив.
- Ой, гарно ж! Що, якби й справдi, Марiйко, нитки такi - золотi!
Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набiк -
теля в гречцi. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.
- I, капосне! Ось я тобi дам!
Схопилася з мiсця й побiгла завертати, плутаючись у високiй та густiй
гречцi. Враз зупинилася та аж остовпiла неначе. Просто пiд ногами в не©
лежав чоловiк. Весь у бiлому й голова простоволоса, а очi плямами темними
дивились на не©. Мовчали обо . Потiм плями очей ворухнулись, i чоловiк
спитав:
- Злякалася? Не бiйсь, дитино, я не страшний.
I якось усмiхнувся, наче болiло йому. Оксана аж трусилася вся, але
стояла. I поспитав чоловiк iще:
- Близько нiкого нема ?
Дiвчина оглянулась: степ... копи... Сказала:
- Нема нiкого.
- Ну й добре.
Замовк вiн, а очима пильно обглянув дiвча з нiг до голови. Знову
сказав:
- Дивлюсь я, а сорочечка на тобi полатана. бiднi, мабуть?
- Бiднi, дядю!
Вiн знов помовчав. А тодi пiдвiвся на лiкоть, промовив пошепки:
- Ну, так слухай же: я ховаюсь од козакiв. Тiльки ж нiкому не кажи, а
то мене вб'ють. Зрозумiла?
Оксана хитнула головою. Вiн потiм спитав, чи води в не© нема . Нi, ,
ось у пляшцi, в торбинцi. Вона оглянулась: нiкого не видко. Тодi, як
перепеличка, впала, сiла в гречку. Подала пляшку чоловiковi. Той жадно
припав до не© й випив усю. Потiм пляшку поклав на землю, а до дiвчини
всмiхнувся i знов болюче так:
- Отака рости, дочко, - сказав, - та щаслива будь. Бач, одразу ж
полегшало. А то ж iз само© ночi - ну, горить усерединi, i край. Та ще й
нiч безросяна. Думав - згорю.
Оксана насмiлилася i спитала:
- А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловiк помовчав. Далi вiдповiв:
- Утекли вночi. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у
панську конюшню закинули. Були б уночi й розстрiляли всiх. Ну, а ми
пiдкопалися. О!
Вiн показав руки сво© в землюцi i в кровi.
- Бач, чим пiдкопувалися! Аж пiт з усiх лив: нiч яка ж тепер: i
хвилиночку зга ш - не наженеш. А треба ж до свiту хоч у степи вирватись.
Ну, й вирвались. Та вартовi почули - стрiляти почали. А нiч темна,
розбiглися на всi боки - лови нас!
Вiн уже стернею бiг, як раптом у ногу дало, так i спiткнувсь. Рачки
лiз, а воно свiта , свiта . Кров'ю стiк - нема сили. Тодi у гречку залiз i
прищулився...
- Не чула - чи всi втекли? Не вбито нiкого?
- Нi, нiкого не вбито.
- Значить, усi. А не чула, шукають?
- Е, шукають. В обiд як була дома, то розказували - що i в Каца©вку
©здили. Ну, не знайшли нiкого. Дiд же каже: шукай тепер вiтру в полi.
- Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися нiяк. А схови - якi вже це
в гречцi, яка у степу голому латочкою маячить.
Ну, та якось буде! Цю нiч тут полежить i день, а тодi вже хоч рачки
буде подаватися до лiсу, що ген-ген на обрiю смужкою темнi .
- Може, таки не знайдуть. - Це Оксана потiша . А як гнатиме завтра,
©сти принесе й води повну пляшку.
Чоловiк усмiхнувся й рукою в землюцi, що на нiй кров запеклася, провiв
по голiвцi бiлявiй.
- Моя дитино люба! Принесеш - ©стиму. А тiльки на слободi - нi словечка
нiкому.
- Нi, хiба я дурна?
I пiдвелась, бо вже вечорiло, i промiнь останнiй кривавив бiлу гречку.
Ступила крок, а тодi зупинилась i ще нищечком кинула:
- Не бiйтесь, дядю. Я не скажу.
Тiльки тепер Оксана вигнала теля з гречки i навмисне не поспiшала до
кiпу де сидiла Марiйка, щоб дати собi хоч трохи заспоко©тись. Аж мусила
Марiйка гукнути ©©.
- Що ти робила там, у гречцi? - спитала вона, коли Оксана згодом
пiдiйшла до не©.
- Нiчого я там не робила, - вiдповiла розгублено Оксана.
- Ось не дури! - пильно дивлячись на подругу, Сказала Марiйка. - Що ти
знайшла там?
Оксанi подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула
плечима.
- А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, - надумалась
раптом дiвчина. - Iще добре, що з ниткою була.
- Голку? - примружила очi Марiйка. - А що ж ти почервонiла отак?
- Нiчого я не почервонiла! I що ти причепилась до мене? Як той реп'ях!
I завжди ти отак...
Марiйка спалахнула:
- Он як! То це вже я не подруга тобi, - а реп'ях! - .i замовкла
ображена. Знову взялась за шитво.
Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:
- Давай уже гнати, Марiйко, - по довгiй важкiй мовчанцi озвалась Оксана
примирливо.
- Жени собi, - холодно вiдказала Марiйка.
Е, нi. Не така вона дурна. "Ти того тiльки й ждеш, мабуть, - подумала
Оксана, - щоб я погнала. А тодi мо©м слiдом - у гречку". Од само© думки
цi © дiвчину пройняв острах. I вона терпляче ждала, аж поки Марiйка не
звелася перша з мiсця.
Отак i гнали потiм - i разом, i нарiзно: за всю дорогу словом не
обiзвалися.
Оксану вже починало гнiтити мовчання це. I жаль було подругу: отак
обидила ©© нi за що. Та вся ця прикрiсть одразу ж зникала, тiльки-но
дiвчина згадувала про чоловiка в гречцi. I натомiсть серце виповнювало
чуття вдоволення собою за додержане слово - обiцянка нiкому не казати.
Уже були близько села, як раптом Марiйка озвалась:
- То оце така ти, Оксано, подруга менi!
- Яка це -"така"? - зрадiло кинулась Оксана. Зрадiла, що заговорила
Марiйка.
- А нiяка! Бо справжнi подруги нi з чим нiколи не криються одна од
одно©.
- I я од тебе не криюсь.
- Не бреши. Ти дума ш, що я - дурна. А я все чисто бачила.
- Що ти бачила? - навiть зупинилась Оксана.
- Все. Бачила, як ти озирнулась, а тодi вийняла з торби пляшку й
присiла в гречку. Кого ти напувала?
Оксана так i обмерла. Як блискавка, вдарила думка - "пропало все!" Що
одмовлятися тепер - рiч даремна, розумiла вона. Але що ж робити - не
знала. З жахом в очах дивилась на Марiйку i враз у розпачi затулила лице
долонями й забилась у плачi.
В такому горi Оксану Марiйка ще не бачила нiколи. Навiть розгубилась.
Стала, як тiльки могла, заспокоювати ©©. Та дарма. Оксана в плачi нiчого
не чула. I тiльки, коли Марiйка надумалась врештi: - "Та цить-бо, он
люди!" - Оксана одразу притихла.
Поки обгонили ©х косарi, помовчали дiвчата. Потiм Марiйка обережненько
дорiкнула Оксанi:
- Дурненька! Ну, чого ти? Хiба я кому скажу! А хто ж вiн такий?
Критися далi'Оксанi не було-вже чого. Вона розповiла Марiйцi про
чоловiка в гречцi. Переказала всю розмову з ним.
- Тiльки ж, Марiйко! - застерегла пiд кiнець. - Нi слова нiкому. А то
його вб'ють.
- Чи я не розумiю! - гаряче мовила Марiйка. Потiм вони домовились разом
вигонити узавтра. Дещо з харчiв для втiкача i Марiйка вiзьме. I на тому
розлучилися.
Пригнала додому Оксана - на обличчi та мнiсть така! А дiд на призьбi -
люльку палив, глянув примружено:
- О, вже, мабуть, натворила щось?
-Нi, - схвильовано одказала дiвчина. I очi опустила. Мовчала. А далi
подумала: дiдусь же - сво©. Хiба скажуть кому? I, повагавшися трохи,
розповiла все про чоловiка, що в гречцi ©хнiй хова ться. Дiд замислився.
Велiв бiльш нiкому - нi гу-гу. О, нi! Хiба вона не розумi ? Його ж уб'ють.
I не сказала навiть батькам. Та дiд сам, мабуть, розповiв ©м. Бо, як
вечеряти сiли, батько раптом спитав:
- Так що ти там бачила у гречцi?
Оксана аж похолонула. А дiд:
- Кажи, дочко. Хiба тут чужi?
Дiвчина розповiла. Все. I як наткнулася на нього, i про що говорили, i
який вiн .
- У ногу ранений: холоша до колiна обiрвана й нога зав'язана та в
кровi. Нiяк i поворухнутись йому. А казав, що нiч оцю полежить iще, а тодi
до лiсу буде лiзти.
Батько замислився, а згодом сказав:
- Ну, i мовчiть же.
А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночi, вже й спати лягли,
а вiн десь надворi.
Оксанi не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася.
Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загримiло i притихло. А
пiд вiкном осики листячком зашепотiли сполохано. Вулицею парубки йшли -
пiснi спiвали.
Тужили молодi голоси i тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло
в хатi, мов хто креснув, а на левадi, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки
забрязкотiли. Блиснуло ще i грякнуло iз степу. Гроза. Поза хатою буря
метнулась. У садку мiж дерев заплуталася на мить, вирвалась i гайнула
далi. Зашумiв дощ, i грякало, i блискало в хату.
Мати божкала i хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя i притихла.
А в головi думки пензлями малюнок малювали. Нiч у степу... Громи... У
гречцi у самiй сорочцi вiн лежить. А навкруги - степ, голий, нiмий...
Малюнок фарбами. А потiм блекнути став чи дощем затуманило. Сiро... тьмянi
крапки кiп...
Заснула.
А кинулась - дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хатi поночi й
тиша. Десь далеко-далеко загримiло i стихло. А пiд вiкном осики шепотiли
стомлено.
Батько роздягся i лiг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. I чу -
мати раптом спитала:
- Що це ти швидко так вернувсь?
- Нiчого не вийшло, - утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далi став
пошепки розповiдати. Уже були з Грицьком за слободу ви©хали, а тут, як на
зло, - вiйсько назустрiч. "Хто такий? Куди серед ночi?" I завернули. Ще
добре - викрутились. "Хотiли, мовляв, до дощу снопiв привезти". Ну, i
вiдпустили.
- Та як же воно тепер буде?
- Завтра по©демо. Вдень.
- Що-бо ти "вдень"! - занепоко©лась мати.
- Удень iще безпечнiш, як в отаку нiч. Повна слобода солдатнi. Може,
зранку вирушать. По©демо за житом та в снопах i перевеземо.
Оксана насторожилась, аж голову пiдвела i вухо до батькiв наставила.
Батько почув.
- Що ти, Оксано?
- Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
- Та вже ж не кого, - i додав ласкавенько: - Спи вже, спи, дочко.
Якийсь час у хатi панувала тиша. Можна було подумати - всi сплять. Та
нi. Ось батько раптом звiвся на лiкоть i тихо:
- Оксано, ти ще не спиш?
- Нi, тату. А що таке?
- Окрiм дома оце, ти нiкому не проговорилась?
- Нi, нi, - похопилась дiвчина й вiдчула, що почервонiла дуже. "Добре,
що хоч поночi в хатi", - подумала i спитала: - А що таке?
- Та... нiчого. Спи вже.
Оксана одвернулась лицем до стiни, але чуйно прислухалась. Може, ще
батько щось буде говорити про чоловiка в гречцi.
- Мусiй до пана в ма ток почимчикував, - по довгiй мовчанцi сказав
батько. Мати промовчала. - А ти кажеш-"випросив копи". Одробляти пiшов.
-Одробляти? - не зрозумiла мати. - Що ж вiн уночi?
- Наслуха ться за день мiж народом та вночi й несе ото пановi-вечiрнiй
рапорт!
- I що-бо ти кажеш! - навiть обурилась матi©.
- Оте, що ти чу ш!
Уранцi, тiльки-но схопилася з лiжка Оксана, - мерщiй до матерi:
- А що, татко по©хали вже?
- Нi, не по©хав, дочко, - зiтхнула мати. - Вигнали в пiдводи Грицька.
Та й хiба тiльки Грицька?
- Ну, а що ж тепер буде? - занепоко©лась дiвчина.
Мати заспоко©ла ©©. Уже коли батько взявся, то не залишить його
напризволяще. Пiшов у Каца©вку, до родичiв. У них вiзьме пiдводу.
- А ти, донечко, тим часом вигонь мерщiй. Оце я злагодила харчiв йому.
Саме до хати зайшов дiдусь. Од себе ще дав Оксанi кисет з тютюном, може
- курящий.
- Та обережненько!
- Ну, а то ж як?!
Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двiр гнала, погукала
Марiйку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марiйка не
гнатиме зараз.
- Мати не пускають, - нiби виправдувалася вона. - Звелiли на городi до
обiд пасти. Мокро й холодно, кажуть.
-Та холодно, - сказала Оксана i додала з наголосом: - А комусь не
тiльки холодно зараз, а ще й голодно.
Марiйка зрозумiла, на кого вона натяка , опустила очi. А все ж
запитала:
- А ти несеш йому?
- Авжеж несу.
Марiйка оговталась уже, пiдвела очi:
- I я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали...
- Мати узнали? - аж пополотнiла дiвчина. - Хiба ти сказала?
- Побачили вузлик мiй та як пристали! Ну й мусила... Ой, було ж менi!
Навiть били.
- За що? - вкрай здивувалась Оксана.
- Коли вiн з-пiд арешту втiк, кажуть, то як дiзнаються денiкiнцi, що ти
йому ©сти носила, хату навiть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!
Од Марiйчиних слiв Оксанi аж у грудях похолонуло. Але страху свого
Марiйцi не показала. Пересмикнула плечем i мовила удавано байдуже:
- Ну! Це ж як дiзнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як
учора. В сто разiв обережнiша буду!
Крутнулась i побiгла вслiд за коровою.
Було голо i пусто в степу. Плямiли копи разками, вiтром розкуйовдженi.
Помiж кiп де-не-де бродила худоба. А ген i та гречка рудi смужкою. I бiля
не© хтось ячмiнь, мабуть, докошу .
От не щастить! Це ж зовсiм близько од гречки. Нiяк буде i ©сти йому
понести.
Запечалилася Оксана.
Пригнала на мiсце i стала бiля кiп замислена. Дивилась на косаря. Нi,
побачить. Побреде вона у гречку, а вiн догада ться та за нею: а що тут
таке? Нi, краще пiдожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.
Стояла бiля кiп, а торбинку й пляшку в руцi напоготовi держала. "Якщо,
- думала, - шмиг у гречку, мовби за перепiлкою. Оддасть i назад тодi.
Ось-ось тiльки вiн ручки дiйде та одвернеться".
Враз очi скосила - та так i похолонула вся. Од могили - гiн дво всього
- неслися три вершники. I сюди просто.
- Невже сюди?
Пiд'©хали до косаря, покрутилися - про щось питалися, мабуть. Потiм
один крикнув щось, i скачки - ой, горенько ж!-у гречку влетiв. Пробiг
одним кра м, серединою. Ой, став раптом! Крикнув i рукою махнув. Тi два
кинулися до нього.
В ту ж мить Оксанi на голову наче гора звалилась - вона тихо опустилася
на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, -
пiд снiп. Тремтiла вся.
Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, бiльше. Враз бахнуло, мов
батогом ляснув хто. Тиша. I знов - бах! А повз копи згодом, як вихор,
пронеслись, пролетiли козаки.
Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врештi, насмiлилась-таки й
лячно зиркнула iз-за полукiпка. Степ захмарився. А може, здалося ©й так?
Тiнi од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побiгли,
побiгли... А навперейми ©м козаки, мов три ворони, низько-низько над
землею полетiли. Обiч - гречка, i збита-збита копитами.
Дiвчина враз зата©ла дихання й наче прислухалась:
"Мусiй до пана в ма ток почимчикував. За копи одробляти", - сказав
батько. Мати не зрозумiла: "Як одробляти?" - "Наслуха ться за день мiж
народом та вночi й несе ото пановi... вечiрнiй рапорт".
- Ой мамочко! - аж зойкнула у розпачi. - й-бож це - Мусiй. Вiн, вiн.
Од Марiйки дiзнавсь... Ой, що ж я наробила!
Руками держалася за крайки хустини червоно©- розпачливо зiрвала. I
простоволоса, тягнучи хустку в руцi, побрела в гречку. Стала. Бiля нiг
чоловiк навзнак лежав нерухомо. На чолi вище брови пляма чорнiла, а пiд
головою - калюжа червона.
Перед очима в не© туман заколихавсь. Стояла поникло. Потiм схилилася до
дядi холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а
тодi тихо навшпиньки побрела з гречки...
Стернями, як привид, iшла - очима великими дивилася перед себе. Далi,
далi... Лиш маячить... Набiгли тiнi - просторiнь. А далина синя, сонцем
гаптована, та мно дивилася в очi i ждала.
1923
ПИЛИПКО
В нього очi наче волошки в житi. А над ними з-пiд драного картузика
волосся - бiлявими житнiми колосками. Це - Пилипко. А ще - сорочечка,
штанцi на ньому iз семiрки, полатанi-полатанi. Бо - бiдняки. I хата ген за
тином розваленим така ж полатана i вбога. А за нею до левади - клаптик
городу - кущi ступити нiде... Це так було, так . I ще десь у степу шмат
"пансько©" землi (як революцiя стала - з комiтету дали), i на нiй зараз
хвилю ться жито й пшеницi яро© смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А
жати чи то ж доведеться? Iде громадянська вiйна. В окрузi гайдамаки i
нiмцi гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось i до них
у Михнiвку сьогоднi вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з
горба, де пасли. Сперш - ген-ген на шляху знялася курява. Придивились - аж
то солдати, валка за валкою. Село в долинi мовчало. I враз забовкав на
сполох дзвiн, i пострiл бахнув пiд вербами, другий, ще... Заклекотiло.
Валка тодi розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧЕРВОНА ХУСТИНА
Оксанi - радiсть: мати одрiзала з полотна хустку, а порошком
пофарбувала в червоний колiр. Вийшла червона хустина.
На тину висiла, коли дiвчина пригнала з степу на обiд, - сохла. А зразу
ж за тином буйно цвiли рожi червоними квiтами. I то з одно© нiби пелюстка
зiрвалась - упала на тин. Така то хустина.
Дiвчина аж усмiхнулася, як вгледiла. Швиденько загнала скот у загороду
та до хустки мерщiй. Лап, - вогкенька ще. Ну, та нiчого, i на головi
висохне. Ось вона скача ©©. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж
сьогоднi. А дiдусь пожене пасти пiсля обiд, а вона з дiвчатами до
панського ставка пiде купатися.
- Ой, червона ж яка! Аж не зглянути...
Пiдстрибуючи, побiгла в хату. А в хатi -теж свято. Прибрано. Бiля печi
мати висунула горщик i в миску насипала борщу. Дiд бiля порога допалював
люльку, а батько на лавi сидiв. Тиша. I чути в тишi тiй, як крiзь маленькi
вiконечка сонце пасмами промiння снувало: ж... жж... А може, то мухи по
шибках? Iч, який ткач - i пару з борщу, i сизий дим з дiдово© люльки - все
в основу свою вплiта . Химерно як!
Дiд вибив з люльки жужелицю об порiг, а тодi пiдвiв очi до онуки:
- О, дiвувати вже! Де там пасьба в головi буде. Мабуть, гречку як
витовкла?
- Чого б я в гречку пускала - дурна хiба? - вiдповiла Оксана. - I на
стернi пашi ста .
- Та ось пожену пiсля обiд, подивлюся. Оце вiн, власне, й хотiв
сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав.
Така вже в нього вдача.
- А ти ж копи глядiла? - озвався батько. Оксана знiтилась: згадала, як
на минулому тижнi порозкидала ©хня корова в сусiдки Галущихи полукiпки та
який лемент зняв був тодi дядько Мусiй.
- Обома дивись. Щоб не довелося знову...
Дiд перебив:
- Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денiкiн наказа видав, щоб i пановi
щось там кидати.
- Гарне "щось там". Двi третини пановi, - сказав батько.
- Що? - аж горзнувся на стiльцi дiд. - Та бий же його нечиста сила! Не
сiяв. Не жав. Проваландався рiк по загряницях, а це вернувсь, i на тобi -
двi третини.
- I нiчого не поробиш, тату. ©хня сила зараз.
Тодi мати од печi:
- А он Мусiй, бач, всi копи собi забере. Казала Галущиха, що випросив у
пана, пообiцяв той нiчого не брати в них.
- Ну, не всяк же, як Мусiй, буде поклони пановi бити, - сказав на це
дiд. А батько додав:
- Та нi, тут дiло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан
щедрий чи дурний, щоб за самi поклони когось там копами обдаровувати.
Сiли обiдати в сiнях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок i думали -
кожен про сво . Батько про копи, i дiд теж, i мати - може.
Оксана ж - хоч би обiд швидше, та надвiр, та з дiвчатами на левади. В
розчиненi сiнешнi дверi видко - в городi соняшники жовтi на тин
посхилялися, i горобцi пурхають мiж них, цвiрiнчать. Далi - латка маку, а
далi зелена завiса садка. Та вона зна - левада там, за завiсою тою. Мiж
осик бiлих по травi стежки навхрест переплутались. Пiти одною - просто до
панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегiв
над водою.
По вулицi залопотiло щось раптом i з гиком пронеслося. Лиш курява
знялась, видко, як по подвiр'ю розляглась.
- Козаки, мабуть, - сказала мати.
А дiд:
- I куди вони ©здять усе?
Батько нахмурив брови. А на чолi залягла глибока зморшка:
- До©здяться й вони. Не однi вже тут ©здили - i нiмцi, i гайдамаки. Та
рачки.потiм назад полiзли.
Оксана дивилася в дверi. Он, iз-за тину, видко - у Мусi©в з хати вийщла
Марiйка й побiгла на леваду. Оксана одхилилася iз сiней i гукнула услiд:
- Марiйко! Ось я зараз!
Вона пiдвелась i хусткою червоною запнулася.
- Ну, я ж пiду, мамо.
Затим крутнулася й подалась городами на леваду.
Помiж осик стежкою, що нижче городiв, iшли - Марiйка спереду, а ззаду
ще кiлька дiвчат.
Оксана погукала на них, i вони зупинились, пiдождали. А як прибiгла,
обступили i милувалися з хустки.
- Ой, гарна ж! Це порошками?
- Атож.
- Дуже гарна. Аби не полиняла тiльки. Ну, а йдуть вони до ставка. Пiде
й вона ж? Ще он i Федорка на городi огiрки збира , гукнуть i ©©.
Як проходили повз Федорчин город, справдi спинились i загукали на
подругу:
- Сюди-и!
Федорка пiдвелась i мовчки стояла. Потiм висипала огiрки з пелени на
землю, i обережно ступаючи по вгудинi, пiдiйшла до дiвчат.
- Купатися ходiм, - Оксана ©й. Федорка похитала головою:
- Не хочу.
- Чого?
- Так.
Дiвчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про
батька, що десь iз дому зник, од козакiв хова ться... Може, про панiв, що
бачила - вчора з мiста при©хали. Не казала нiчого. А дiвчата кликали,
Оксана, та аж за руку тягла:
- Ходiм-бо.
Федорка блiдо всмiхнулася самими устами й пiшла з ними.
До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тодi через рiв -
паркана давно вже не було - i опинилися бiля ставка пiд високими вербами.
Вгору зразу ж починався сад, i в прогалини червонiли цегловi будiвлi
ма тку.
Марiйка перша розляглась i плигнула у воду.
Iншi теж почали роздягатись, як раптом iз саду маленьке кривоноге
цуценя вибiгло i, лементуючи, кинулось до них. А згодом двi панi вийшли
з-пiд дерев, i за ними бiг довгоногий у куценьких, до колiн, штанцях
хлопець - панич.
Дiвчата оторопiли. Близько було. Усього кiлька крокiв. Тому ©м i видко
було, як жовте обличчя старо© панi враз скривилося, I крiзь губи тоненько
вискочило в не©:
- Це просто жах! Нема й тут од них порятунку. Геть звiдси, паскуднi
дiвчиська! I так весь став забруднили. Ступайте!
Цуценя верещало й терлось у панi пiд ногами. А дiвчата - за одiж, i -
як вiтром здуло ©х, лиш лози затрiщали. За ровом зупинилися захеканi в
соняшниках, i Федорка тiльки тут надiла спiдницю. Тодi вистромила голову
iз соняшникiв i, скривившись, перекривляючи панi, запищала:
- Ах, ах! Який жах! Нема й тут одних порятунку! У-у! Пани - на трьох
однi штани! - додала потiм грубо, як могла.
Дiвчата пiдхопили: вистромивши з бур'яну голови, пищали, - дражнили
панi. А та дратувалась i погрозливо махала голубою парасолькою. I панич
сварився, а потiм схопив палюгу i шпурнув на дiвчат. Не докинув.
- Батька в лоб! - гукнула якась i, вхопивши грудку, ринула у вiдповiдь
на нього. Iншi теж брали труддя i шпурляли смiючись. Марiйка перестала.
- Цур ©м! Ходiмо, дiвчата, бо тепер ©хн право, ще нагорить. Ходiмо.
Бур'янами, а далi городами, повз соняшники, побiгли вгору до вулицi.
Вже були бiля тину, як раптом Оксана, що бiгла попереду, зупинилась i
великими очима оглянулася до дiвчат:
- Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!..
До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю.
Пробiг вершник. З-пiд копит пiднявся пил, брудним серпанком вулицю
загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з
голими шаблями, а в колi ©х душ п'ятеро селян. Були без шапок, iшли
похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазнi. Чути було ще, як конi стукали
копитами.
Дiвчата й дух зата©ли. Зiтхнула якась. А Федорка раптом перехилилася
головою за тин i очима зiрко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче
повiтря ©й не вистачило, i прутик тину хруснув пiд рукою.
- Тата повели!
Зблiдла одразу. Дивилася вслiд по вулицi. Не видно вже, пилом накрило.
Чути - зарипiли ворота в ма ток - ковтнули юрбу i знов зарипiли. А по
вулицi пил побiг сполоханий i ген за селом шмигнув. У бур'яни.
Федорка, плачучи, побiгла додому. I всi дiвчата посмутились. Почали
розходитись.
Марiйка з Оксаною теж пiшли тi ю ж стежкою помiж осик, що нижче
городiв. Iшли й мовчали. Спереду - Марiйка, Оксана за нею. I спитала
Оксана раптом:
- А правда, Марiйко, що пан казав, нiби у твого батька кiп не братиме?
- Не знаю, - вiдповiла та. А сама згадала, що справдi чула вдома про це
розмову, i сказала: - Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю.
Тут Оксанi було звертати. Марiйка пiшла далi, а вона по картоплi
звернула до хати. Iшла помалу, i чомусь мимохiть пригадувалося: то панi
сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулицi в пилу. Ще Федорка
пригадалася - зблiдла вся, а очi такi зляканi-зляканi.
Було боляче.
Дiд погнав уже пасти на степ: хвiртка в загородi стояла одчиненою. А в
сiнях на порозi проти сонця - мати з сусiдкою.
Оксана пiдбiгла й насамперед розповiла, що бачила заарештованих -
погнали вулицею. Бачили й вони. То каца©вськi всi, один тiльки Семен,
батько Федорчин, тутешнiй, а в Каца©вцi ховавсь. Ну й половили.
Оксанi сумно так. I хустка, що на колiнах лежала, наче аж полиняла
одразу. Згадалося (ще не було тодi козакiв), дiд якось пiсля сходки на
дубках отут за двором при всiх сказав Семеновi:
- Молодця, Семен! Бiдняк, за бiднякiв i дба ш. Молодця, синашу! - I по
плечi ударив.
А дiд же в не© сивий - розумний. Чи то ж зна , що трапилося?
I було сумно. I ще було боляче.
Побiгла дiвчина в садок, пiвники сво© полила. Нi, тоскне. А сусiдка
додому пiшла, i мати спати поклалася. Така нудьга! Тодi знялась i - з
двору. А далi стернями навпростець подалася до дiда, що пасе за могилою
бiля гречки.
Там i була аж до вечора. А як сонце сiдало, вернулася^ з дiдом разом.
Трошки розважена. I спати лягла надiйна: адже дiдусь каже, - може, ще й
випустять.
На другий день Оксана встала рано, як i завжди - ще до схiд сонця, i
зразу ж по дiдовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: вiн
так кумедно пiдморгнув до не© I посмiхнувся весело.
- Ну, брат, шукай вiтру в полi. Утекли нашi.
- Хто?
I вмить сама догадалась. Блиснула очима.
- I Федорчин?
- Атож. Усi втекли. Пiдкопалися з конюшнi. А вартовi почули, та пiзно,
як тiкали вже. Стрiлянину зняли там таку були. Ну, нiч - мати. Пiймай
його!
Вiн радо смiявся очима, що так поталанило втiкачам. Дивився на онуку,
на ©© очi блискучi i посмiхався.
Рада й Оксана, погнала на степ.
До обiд пасла з iншими дiвчатами вкупi. Грали у крем'яшки, вишивали.
Потiм прилучилися хлопцi до них i почали жартувати: то крем'ях закинуть
абощо.
А один хустку червону одняв у Оксани й почав у "революцiю" грати.
Дiвчина сердилась, бо хiба хустку порвати довго? А хлопцi не потурали ©й.
Та таки одняла якось - спасибi, Марiйка допомогла. I зразу ж одлучились од
них.
Погнали - аж за могилу. Там сiли пiд копами й почали уставки вишивати,
а корови на пшеничищi паслись.
I навколо тиша така. Тiльки десь оддалiк дзвенiла коса - хтось
запiзнився з жнивами.
Дiвчата посхилялися над шитвом i в два голоси замугичили яко©сь
пiсеньки. А iз-за кiп промiнь сонячний i собi глянув на полотно. Блиснув
на голцi i хрестики червонi позолотив.
- Ой, гарно ж! Що, якби й справдi, Марiйко, нитки такi - золотi!
Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набiк -
теля в гречцi. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.
- I, капосне! Ось я тобi дам!
Схопилася з мiсця й побiгла завертати, плутаючись у високiй та густiй
гречцi. Враз зупинилася та аж остовпiла неначе. Просто пiд ногами в не©
лежав чоловiк. Весь у бiлому й голова простоволоса, а очi плямами темними
дивились на не©. Мовчали обо . Потiм плями очей ворухнулись, i чоловiк
спитав:
- Злякалася? Не бiйсь, дитино, я не страшний.
I якось усмiхнувся, наче болiло йому. Оксана аж трусилася вся, але
стояла. I поспитав чоловiк iще:
- Близько нiкого нема ?
Дiвчина оглянулась: степ... копи... Сказала:
- Нема нiкого.
- Ну й добре.
Замовк вiн, а очима пильно обглянув дiвча з нiг до голови. Знову
сказав:
- Дивлюсь я, а сорочечка на тобi полатана. бiднi, мабуть?
- Бiднi, дядю!
Вiн знов помовчав. А тодi пiдвiвся на лiкоть, промовив пошепки:
- Ну, так слухай же: я ховаюсь од козакiв. Тiльки ж нiкому не кажи, а
то мене вб'ють. Зрозумiла?
Оксана хитнула головою. Вiн потiм спитав, чи води в не© нема . Нi, ,
ось у пляшцi, в торбинцi. Вона оглянулась: нiкого не видко. Тодi, як
перепеличка, впала, сiла в гречку. Подала пляшку чоловiковi. Той жадно
припав до не© й випив усю. Потiм пляшку поклав на землю, а до дiвчини
всмiхнувся i знов болюче так:
- Отака рости, дочко, - сказав, - та щаслива будь. Бач, одразу ж
полегшало. А то ж iз само© ночi - ну, горить усерединi, i край. Та ще й
нiч безросяна. Думав - згорю.
Оксана насмiлилася i спитала:
- А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловiк помовчав. Далi вiдповiв:
- Утекли вночi. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у
панську конюшню закинули. Були б уночi й розстрiляли всiх. Ну, а ми
пiдкопалися. О!
Вiн показав руки сво© в землюцi i в кровi.
- Бач, чим пiдкопувалися! Аж пiт з усiх лив: нiч яка ж тепер: i
хвилиночку зга ш - не наженеш. А треба ж до свiту хоч у степи вирватись.
Ну, й вирвались. Та вартовi почули - стрiляти почали. А нiч темна,
розбiглися на всi боки - лови нас!
Вiн уже стернею бiг, як раптом у ногу дало, так i спiткнувсь. Рачки
лiз, а воно свiта , свiта . Кров'ю стiк - нема сили. Тодi у гречку залiз i
прищулився...
- Не чула - чи всi втекли? Не вбито нiкого?
- Нi, нiкого не вбито.
- Значить, усi. А не чула, шукають?
- Е, шукають. В обiд як була дома, то розказували - що i в Каца©вку
©здили. Ну, не знайшли нiкого. Дiд же каже: шукай тепер вiтру в полi.
- Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися нiяк. А схови - якi вже це
в гречцi, яка у степу голому латочкою маячить.
Ну, та якось буде! Цю нiч тут полежить i день, а тодi вже хоч рачки
буде подаватися до лiсу, що ген-ген на обрiю смужкою темнi .
- Може, таки не знайдуть. - Це Оксана потiша . А як гнатиме завтра,
©сти принесе й води повну пляшку.
Чоловiк усмiхнувся й рукою в землюцi, що на нiй кров запеклася, провiв
по голiвцi бiлявiй.
- Моя дитино люба! Принесеш - ©стиму. А тiльки на слободi - нi словечка
нiкому.
- Нi, хiба я дурна?
I пiдвелась, бо вже вечорiло, i промiнь останнiй кривавив бiлу гречку.
Ступила крок, а тодi зупинилась i ще нищечком кинула:
- Не бiйтесь, дядю. Я не скажу.
Тiльки тепер Оксана вигнала теля з гречки i навмисне не поспiшала до
кiпу де сидiла Марiйка, щоб дати собi хоч трохи заспоко©тись. Аж мусила
Марiйка гукнути ©©.
- Що ти робила там, у гречцi? - спитала вона, коли Оксана згодом
пiдiйшла до не©.
- Нiчого я там не робила, - вiдповiла розгублено Оксана.
- Ось не дури! - пильно дивлячись на подругу, Сказала Марiйка. - Що ти
знайшла там?
Оксанi подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула
плечима.
- А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, - надумалась
раптом дiвчина. - Iще добре, що з ниткою була.
- Голку? - примружила очi Марiйка. - А що ж ти почервонiла отак?
- Нiчого я не почервонiла! I що ти причепилась до мене? Як той реп'ях!
I завжди ти отак...
Марiйка спалахнула:
- Он як! То це вже я не подруга тобi, - а реп'ях! - .i замовкла
ображена. Знову взялась за шитво.
Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:
- Давай уже гнати, Марiйко, - по довгiй важкiй мовчанцi озвалась Оксана
примирливо.
- Жени собi, - холодно вiдказала Марiйка.
Е, нi. Не така вона дурна. "Ти того тiльки й ждеш, мабуть, - подумала
Оксана, - щоб я погнала. А тодi мо©м слiдом - у гречку". Од само© думки
цi © дiвчину пройняв острах. I вона терпляче ждала, аж поки Марiйка не
звелася перша з мiсця.
Отак i гнали потiм - i разом, i нарiзно: за всю дорогу словом не
обiзвалися.
Оксану вже починало гнiтити мовчання це. I жаль було подругу: отак
обидила ©© нi за що. Та вся ця прикрiсть одразу ж зникала, тiльки-но
дiвчина згадувала про чоловiка в гречцi. I натомiсть серце виповнювало
чуття вдоволення собою за додержане слово - обiцянка нiкому не казати.
Уже були близько села, як раптом Марiйка озвалась:
- То оце така ти, Оксано, подруга менi!
- Яка це -"така"? - зрадiло кинулась Оксана. Зрадiла, що заговорила
Марiйка.
- А нiяка! Бо справжнi подруги нi з чим нiколи не криються одна од
одно©.
- I я од тебе не криюсь.
- Не бреши. Ти дума ш, що я - дурна. А я все чисто бачила.
- Що ти бачила? - навiть зупинилась Оксана.
- Все. Бачила, як ти озирнулась, а тодi вийняла з торби пляшку й
присiла в гречку. Кого ти напувала?
Оксана так i обмерла. Як блискавка, вдарила думка - "пропало все!" Що
одмовлятися тепер - рiч даремна, розумiла вона. Але що ж робити - не
знала. З жахом в очах дивилась на Марiйку i враз у розпачi затулила лице
долонями й забилась у плачi.
В такому горi Оксану Марiйка ще не бачила нiколи. Навiть розгубилась.
Стала, як тiльки могла, заспокоювати ©©. Та дарма. Оксана в плачi нiчого
не чула. I тiльки, коли Марiйка надумалась врештi: - "Та цить-бо, он
люди!" - Оксана одразу притихла.
Поки обгонили ©х косарi, помовчали дiвчата. Потiм Марiйка обережненько
дорiкнула Оксанi:
- Дурненька! Ну, чого ти? Хiба я кому скажу! А хто ж вiн такий?
Критися далi'Оксанi не було-вже чого. Вона розповiла Марiйцi про
чоловiка в гречцi. Переказала всю розмову з ним.
- Тiльки ж, Марiйко! - застерегла пiд кiнець. - Нi слова нiкому. А то
його вб'ють.
- Чи я не розумiю! - гаряче мовила Марiйка. Потiм вони домовились разом
вигонити узавтра. Дещо з харчiв для втiкача i Марiйка вiзьме. I на тому
розлучилися.
Пригнала додому Оксана - на обличчi та мнiсть така! А дiд на призьбi -
люльку палив, глянув примружено:
- О, вже, мабуть, натворила щось?
-Нi, - схвильовано одказала дiвчина. I очi опустила. Мовчала. А далi
подумала: дiдусь же - сво©. Хiба скажуть кому? I, повагавшися трохи,
розповiла все про чоловiка, що в гречцi ©хнiй хова ться. Дiд замислився.
Велiв бiльш нiкому - нi гу-гу. О, нi! Хiба вона не розумi ? Його ж уб'ють.
I не сказала навiть батькам. Та дiд сам, мабуть, розповiв ©м. Бо, як
вечеряти сiли, батько раптом спитав:
- Так що ти там бачила у гречцi?
Оксана аж похолонула. А дiд:
- Кажи, дочко. Хiба тут чужi?
Дiвчина розповiла. Все. I як наткнулася на нього, i про що говорили, i
який вiн .
- У ногу ранений: холоша до колiна обiрвана й нога зав'язана та в
кровi. Нiяк i поворухнутись йому. А казав, що нiч оцю полежить iще, а тодi
до лiсу буде лiзти.
Батько замислився, а згодом сказав:
- Ну, i мовчiть же.
А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночi, вже й спати лягли,
а вiн десь надворi.
Оксанi не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася.
Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загримiло i притихло. А
пiд вiкном осики листячком зашепотiли сполохано. Вулицею парубки йшли -
пiснi спiвали.
Тужили молодi голоси i тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло
в хатi, мов хто креснув, а на левадi, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки
забрязкотiли. Блиснуло ще i грякнуло iз степу. Гроза. Поза хатою буря
метнулась. У садку мiж дерев заплуталася на мить, вирвалась i гайнула
далi. Зашумiв дощ, i грякало, i блискало в хату.
Мати божкала i хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя i притихла.
А в головi думки пензлями малюнок малювали. Нiч у степу... Громи... У
гречцi у самiй сорочцi вiн лежить. А навкруги - степ, голий, нiмий...
Малюнок фарбами. А потiм блекнути став чи дощем затуманило. Сiро... тьмянi
крапки кiп...
Заснула.
А кинулась - дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хатi поночi й
тиша. Десь далеко-далеко загримiло i стихло. А пiд вiкном осики шепотiли
стомлено.
Батько роздягся i лiг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. I чу -
мати раптом спитала:
- Що це ти швидко так вернувсь?
- Нiчого не вийшло, - утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далi став
пошепки розповiдати. Уже були з Грицьком за слободу ви©хали, а тут, як на
зло, - вiйсько назустрiч. "Хто такий? Куди серед ночi?" I завернули. Ще
добре - викрутились. "Хотiли, мовляв, до дощу снопiв привезти". Ну, i
вiдпустили.
- Та як же воно тепер буде?
- Завтра по©демо. Вдень.
- Що-бо ти "вдень"! - занепоко©лась мати.
- Удень iще безпечнiш, як в отаку нiч. Повна слобода солдатнi. Може,
зранку вирушать. По©демо за житом та в снопах i перевеземо.
Оксана насторожилась, аж голову пiдвела i вухо до батькiв наставила.
Батько почув.
- Що ти, Оксано?
- Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
- Та вже ж не кого, - i додав ласкавенько: - Спи вже, спи, дочко.
Якийсь час у хатi панувала тиша. Можна було подумати - всi сплять. Та
нi. Ось батько раптом звiвся на лiкоть i тихо:
- Оксано, ти ще не спиш?
- Нi, тату. А що таке?
- Окрiм дома оце, ти нiкому не проговорилась?
- Нi, нi, - похопилась дiвчина й вiдчула, що почервонiла дуже. "Добре,
що хоч поночi в хатi", - подумала i спитала: - А що таке?
- Та... нiчого. Спи вже.
Оксана одвернулась лицем до стiни, але чуйно прислухалась. Може, ще
батько щось буде говорити про чоловiка в гречцi.
- Мусiй до пана в ма ток почимчикував, - по довгiй мовчанцi сказав
батько. Мати промовчала. - А ти кажеш-"випросив копи". Одробляти пiшов.
-Одробляти? - не зрозумiла мати. - Що ж вiн уночi?
- Наслуха ться за день мiж народом та вночi й несе ото пановi-вечiрнiй
рапорт!
- I що-бо ти кажеш! - навiть обурилась матi©.
- Оте, що ти чу ш!
Уранцi, тiльки-но схопилася з лiжка Оксана, - мерщiй до матерi:
- А що, татко по©хали вже?
- Нi, не по©хав, дочко, - зiтхнула мати. - Вигнали в пiдводи Грицька.
Та й хiба тiльки Грицька?
- Ну, а що ж тепер буде? - занепоко©лась дiвчина.
Мати заспоко©ла ©©. Уже коли батько взявся, то не залишить його
напризволяще. Пiшов у Каца©вку, до родичiв. У них вiзьме пiдводу.
- А ти, донечко, тим часом вигонь мерщiй. Оце я злагодила харчiв йому.
Саме до хати зайшов дiдусь. Од себе ще дав Оксанi кисет з тютюном, може
- курящий.
- Та обережненько!
- Ну, а то ж як?!
Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двiр гнала, погукала
Марiйку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марiйка не
гнатиме зараз.
- Мати не пускають, - нiби виправдувалася вона. - Звелiли на городi до
обiд пасти. Мокро й холодно, кажуть.
-Та холодно, - сказала Оксана i додала з наголосом: - А комусь не
тiльки холодно зараз, а ще й голодно.
Марiйка зрозумiла, на кого вона натяка , опустила очi. А все ж
запитала:
- А ти несеш йому?
- Авжеж несу.
Марiйка оговталась уже, пiдвела очi:
- I я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали...
- Мати узнали? - аж пополотнiла дiвчина. - Хiба ти сказала?
- Побачили вузлик мiй та як пристали! Ну й мусила... Ой, було ж менi!
Навiть били.
- За що? - вкрай здивувалась Оксана.
- Коли вiн з-пiд арешту втiк, кажуть, то як дiзнаються денiкiнцi, що ти
йому ©сти носила, хату навiть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!
Од Марiйчиних слiв Оксанi аж у грудях похолонуло. Але страху свого
Марiйцi не показала. Пересмикнула плечем i мовила удавано байдуже:
- Ну! Це ж як дiзнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як
учора. В сто разiв обережнiша буду!
Крутнулась i побiгла вслiд за коровою.
Було голо i пусто в степу. Плямiли копи разками, вiтром розкуйовдженi.
Помiж кiп де-не-де бродила худоба. А ген i та гречка рудi смужкою. I бiля
не© хтось ячмiнь, мабуть, докошу .
От не щастить! Це ж зовсiм близько од гречки. Нiяк буде i ©сти йому
понести.
Запечалилася Оксана.
Пригнала на мiсце i стала бiля кiп замислена. Дивилась на косаря. Нi,
побачить. Побреде вона у гречку, а вiн догада ться та за нею: а що тут
таке? Нi, краще пiдожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.
Стояла бiля кiп, а торбинку й пляшку в руцi напоготовi держала. "Якщо,
- думала, - шмиг у гречку, мовби за перепiлкою. Оддасть i назад тодi.
Ось-ось тiльки вiн ручки дiйде та одвернеться".
Враз очi скосила - та так i похолонула вся. Од могили - гiн дво всього
- неслися три вершники. I сюди просто.
- Невже сюди?
Пiд'©хали до косаря, покрутилися - про щось питалися, мабуть. Потiм
один крикнув щось, i скачки - ой, горенько ж!-у гречку влетiв. Пробiг
одним кра м, серединою. Ой, став раптом! Крикнув i рукою махнув. Тi два
кинулися до нього.
В ту ж мить Оксанi на голову наче гора звалилась - вона тихо опустилася
на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, -
пiд снiп. Тремтiла вся.
Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, бiльше. Враз бахнуло, мов
батогом ляснув хто. Тиша. I знов - бах! А повз копи згодом, як вихор,
пронеслись, пролетiли козаки.
Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врештi, насмiлилась-таки й
лячно зиркнула iз-за полукiпка. Степ захмарився. А може, здалося ©й так?
Тiнi од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побiгли,
побiгли... А навперейми ©м козаки, мов три ворони, низько-низько над
землею полетiли. Обiч - гречка, i збита-збита копитами.
Дiвчина враз зата©ла дихання й наче прислухалась:
"Мусiй до пана в ма ток почимчикував. За копи одробляти", - сказав
батько. Мати не зрозумiла: "Як одробляти?" - "Наслуха ться за день мiж
народом та вночi й несе ото пановi... вечiрнiй рапорт".
- Ой мамочко! - аж зойкнула у розпачi. - й-бож це - Мусiй. Вiн, вiн.
Од Марiйки дiзнавсь... Ой, що ж я наробила!
Руками держалася за крайки хустини червоно©- розпачливо зiрвала. I
простоволоса, тягнучи хустку в руцi, побрела в гречку. Стала. Бiля нiг
чоловiк навзнак лежав нерухомо. На чолi вище брови пляма чорнiла, а пiд
головою - калюжа червона.
Перед очима в не© туман заколихавсь. Стояла поникло. Потiм схилилася до
дядi холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а
тодi тихо навшпиньки побрела з гречки...
Стернями, як привид, iшла - очима великими дивилася перед себе. Далi,
далi... Лиш маячить... Набiгли тiнi - просторiнь. А далина синя, сонцем
гаптована, та мно дивилася в очi i ждала.
1923
ПИЛИПКО
В нього очi наче волошки в житi. А над ними з-пiд драного картузика
волосся - бiлявими житнiми колосками. Це - Пилипко. А ще - сорочечка,
штанцi на ньому iз семiрки, полатанi-полатанi. Бо - бiдняки. I хата ген за
тином розваленим така ж полатана i вбога. А за нею до левади - клаптик
городу - кущi ступити нiде... Це так було, так . I ще десь у степу шмат
"пансько©" землi (як революцiя стала - з комiтету дали), i на нiй зараз
хвилю ться жито й пшеницi яро© смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А
жати чи то ж доведеться? Iде громадянська вiйна. В окрузi гайдамаки i
нiмцi гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось i до них
у Михнiвку сьогоднi вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з
горба, де пасли. Сперш - ген-ген на шляху знялася курява. Придивились - аж
то солдати, валка за валкою. Село в долинi мовчало. I враз забовкав на
сполох дзвiн, i пострiл бахнув пiд вербами, другий, ще... Заклекотiло.
Валка тодi розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче,