— Га? — Х'ялмар не знає і того мінімуму, причетного до вєлікого й могучого Russian язика, тому мрійливо продовжує далі:
   — Про його статеві здібності й розмір дітородних органів люди складали легенди…
   — Думаєш, на кожному фасаді його хуй в натуральну величину?
   — Нє, думаю, їх сором'язливо там применшують. Ги-ги.
   — Ги-ги, — погодилася Марла. — То він був кимось на зразок Діогена?
   — Ну, частково…
   — Ух ти! Треба десь спробувати висратися на очах у пуританської громади, скажімо, міста Львова, а потім написати щось у розділі «Девіантна поведінка як засіб виховання мас».
   — Марло, це буде плагіатом.
   — Ага, але ніхто не знатиме, що я то свиснула не в Діогена, а в Лами Друкпи Кунлі — і в цьому фішка. Я вже, до речі, колись пропонувала тим добропорядним громадянам помастурбувати на презентації «Четверга», але, окрім Окрю Іржона, Лешкілєва і Лешкєліва ґьорл-френдки, всі забоялися…
   — І що — ти не мастурбувала?
   — Нє, пішли вони в сраку. Треба берегти останню барикаду українського моралізаторства… Вони ж бо там як кактуси в акваріумі.
   — Кактуси живуть у кактусаріях.
   — Або в пустелях. А ті живуть в акваріумі порожньому, поки без води. І не підозрюють, що то скляне пуделко, де їм тепло і сухо, насправді призначене для мокрої і свіжої Н2О, що одною дня накриє їх і вб'є.
   — Моралізаторство — останнє виправдання негідників.
   — Ага, так мій друг Анджей казав. Тільки не треба про це повідомляти моралізаторів, вони ж бо й так такі нещасні у тій своїй однобокості… їх у житті тішить тільки те, що вони «знають, як все має бути».
   — Ну то й навіщо нам перейматися їх долею?
   — Я знаю? Певно, кожному суспільству час від часу потрібен свій Божественний Божевільний, що може дозволити собі геть усе, щоби своєю волею звільнити інших.
   — У Лами було на це право… Він відрізнявся винятково бездоганним кармічним бекґраундом. Тому й міг усе це витворяти.
   Знаєш, насправді кожен з нас дуже добре відчуває, що там у нього на кармічному бекграунді нашарувалося… Одним слід, відповідно, вчити дітей доброму й вічному, а другим — показувати, що добре й вічне не може існувати без своїх темних аспектів, інакше би здохло від своєї неповноцінності. Одним слід нав'язувати людям ритуали людського суспільства, а другим — показувати тим зацофаним людям альтернативні життєві шляхи, щоби хтось із них — зовсім малий відсоток — зміг колись розцофатися.
   — Слухай, реально дуже схоже на те, що витворяв Лама Друк-па! — в стриманого Х'ялмара навіть з'явилося щось, подібне до емоції. — Одного разу, коли він дістав благословення — якийсь талісман, що належно було повісити на шию — Божественний Божевільний намотав його собі на член, сказавши, що це принесе йому успіх з іще більшою кількістю жінок.
   — Круто.
   Х'ялмар продовжував:
   — Через свою скандальну поведінку й сексуальний гротеск він таки добивався звільнення людей, провокуючи їх позбутися непотрібних упереджень…
   — І, що найдивніше — це йому вдавалося! — сміялася Марла, — і то ще коли! В Європі в той час влаштовували інквізиторські вогнища найвищої християнської моралі, а папа Пій ібав рідну дочку!
   — Атож, у Європи вже тоді не було шансів… — сміявся Х'ялмар.
   — Точно, не було.
   — Угу… — Х'ялмар зупинився й показав рукою в той бік, звідкіля вони щойно прийшли. — До речі, хочеш почитати найвідоміший вірш Божественного? Він буквально виклав суть своєї позиції в кількох рядках, коли зустрівся з одним чуваком… зара подивимося, як того чувака звали
   Чувака звали Пема Лінґпа [66]. Марла із Х'ялмаром підійшли до заскленого підсвіченого сувою (складені таблички з непальськими письменами, перемежовані яскравими, вицвілими від давності, клаптиками шовку) і заходилися читати видрукований на А4 англійський переклад [67].
   Я, божевільний з Кийшодрука,
   Тиняюся з місця до місця;
   Я вірю в лам, коли мені підходить,
   Я практикую Дхарму, як мені завгодно,
   Я вибираю будь-яку якість, всі вони ілюзії,
   Будь— які боги, всі вони Пустота Розуму.
   Я промовляю гарними й огидними словами Мантри; це все одно,
   Моя медитаційна практика — дівчата і вино;
   Я роблю те, що хочеться робити, блукаючи у Пустоті,
   Минулого разу я бачив тебе з бумтангським [68] трулку [69];
   З моїм тлом бездоганним кармічним я зміг наближатись.
   Воістину, це було добрим знаком, тебе зустріти на прочанському шляху…
   — Отож… — зітхнула після прочитання Марла, — ще б розібратися з усіма пемами й ламами!
   — Хочеш писати докторську в Бутані?
   Ага, і по 200 баксів за день перебування. Гіннесс би всрався.
   — А Фройд би плакав.
   — Істинно. Яко мала дитина при цій казці про Всесильне Лібідо. Добре плакати від щастя, знаєш…
   — Добре плакати над Еверестом?
   — І в Національному Музеї.
   — І при першій зустрічі з океаном.
   — І при останній.
   — І при тому, як в одній культурі хтось вважається святим за те, за що в іншій його би знищили в найганебніший спосіб.
   — І при тому, як ненавмисно твоя Мрія підходить до звершення.
   — І при тому, як втрачаєш того, кого любив, добровільно вступаючись із його дороги до Мрії…
   — І при тому, як той, кого любиш, сумує.
   — І коли сміється.
   — І коли усвідомлюєш його минущість.
   — І коли свою власну.
   — І намарність геть усього.
   — І Пустоту.
   Для усвідомлення останнього Марлі знадобилися би довгі роки й неймовірні зусилля. Поки вона просто усвідомлювала, що ще просто неготова. Глобально неготова. Всі її усвідомлення жили десь там собі попереду, проте невтомно нагадуючи про свою необхідність.
   — Як би то не провтикати час? — запитала Марла чи то в Х'ялмара, чи то в мосту, на який вони підіймалися, щоби перейти від дзону на іншу, жилу частину Паро. Дерев'яний старий міст було збудовано у формі тунелю, при вході виведено яскраву мандалу, а з обох боків тріпотиш різнобарвні молитовні прапорці Марла фотографувала, як вони повняться вітром як живуть і дихають на них старовинні й завжди нові тексти буддійських звернень до Бога.

Hot stone is a good stone [70]

   В готелі, де в обов'язковому порядку мали жити Марла з Х'ялмаром, раніше відпочивали тільки королівські гості, а єдиним неподільним власником його був прем'єр-міністр. Тепер готелик називався «Тsger Nest» і мав дуже обмежену кількість кімнат, що радше скидалися на експонати виставки прикладного мистецтва, ніж на житлові апартаменти.
   Спершу Марла навіть боялася сісти на ліжко чи скинути шкарпетки на один із дивнотканих килимків кімнати. Відтак на додачу до всього в двері дуже ввічливо постукали, й служки в національному одязі (хоча вже було по шостій — можна вдягати казна-що!) занесли до кімнати пляшки з гарячою водою й повкладали їх у ліжка, щоби нагріти постіль подорожнім. У Марли все більше й більше відвисала щелепа, з огляду на різьблені й розписані балки на стелі, на розцяцьковані стіни, на дивовижні столики, стільчики та інші предмети інтер'єру
   — Дивно, — думала Марла, — з одного боку, тут все так, ніби ти на іншій планеті. А з другого, це все не викликає такого нестерпного й болючого відчуття чужинності, як скажімо, острів Ява… — вже сказавши це. Марла збагнула, що думала вона вголос, і Х'ялмара це п спостереження вже встигло засмутити.
   — Пробач…
   — Ні, Марло, це ти мене пробач. Я не хочу силою тримати тебе в ненависній Індонезії.
   — Перестань, малий, ти не тримаєш мене силою. Я вже почала звикати. Я маю, чим зайнятися там…
   — Облиш, не втішай мене. Це нормально — щось тобі подобається, щось ні. Ти хочеш до Києва — я ж бачу.
   — Я нікуди не хочу. В сенсі, назавжди.
   — А що таке «завжди»?
   — А що таке «ти і я»? — засміялася Марла, збагнувши, що зараз вони цитують пісню ТRІСКY. Х'ялмар посміхнувся й обійняв її.
   — Гаразд, якось воно буде. Час покаже. А зараз у нас на черзі ванна на гарячих каменях.
   — Це ще що таке? Типу, сауна по-бутанському?
   — Ні, це, певно, ліпше. Думаю, фіни, що працюють в Друку [71], ліпше почуваються, ніж фіни в Замбії. Тут уже все є. А там вони будують сауни собі.
   — Дурдом… — Марлу прошиб піт від думки про збудовану 188 дев'яностоградусну парилку на тлі природної п'ятдесятиградусної. — Нє, все-таки добре, що наш проект у Південно-Східній Азії. Принаймні там люди знають, що таке дощ. Я б не вижила с без нього, як і без вітру.
   — І як я без сауни, — Х'ялмар поплескав себе по животі, набундючивши щоки, зображаючи з себе типового фіна. В двері знову постукали:
   — Лазня готова.
   Марла зітхнула й загребла з ванної два величезних білих рушники:
   — Ну, ходім… — ідея ця не дуже її гріла, на вулиці було зимнувато навіть у вовняному светрі.
   Лазнею була невеличка дощата будівля, схожа на сарайчик в українському смт. Перед лазничкою було розкладено багаття, довкола нього розташувалося з трійко дорослих і один хлопчик-підліток.
   — Заходьте! — запрошував один із них, досить гарний юнак, котрий, як згодом виявилося, був менеджером готелю, на диво легким і на диво ерудованим.
   — Скажете, якщо вам буде зимно, ми принесемо ще каміння. А холодна вода там є, доллєте, в разі чого.
   — Ага, добре… — Марла нарешті ступила до лазнички. Всередині було темно. Лише кілька смолоскипів і відблиски вогнища знадвору освітлювали дві подоби дерев'яних ночв, наповнених водою. Нижню частину цих ванночок було перегороджено дощатою заставкою — так, аби розпечене на вогні каміння, викладене за нею, не попекло ступні того, хто купається. Вода була приємно теплою, вхід до лазнички завішено простирадлом, для скинутого одягу пропонувалося стільці, поряд із ковшиками для холодної води лежало мило. Х'ялмар роздягнувся і заліз у ванну
   — Я не буду, — накопилилася Марла, — вони тут всі шоряться, а я цицьками блимати буду!
   — Марлочко, вони попереджають, коли заходять.
   Цієї ж миті без стуку чи попередньої голосової звукоподачі до лазнички зайшов менеджер:
   — У вас тут все гаразд?
   — Ага, просто чудово! — крізь зуби прошипіла злобна Марла. її саму злив цей бозна-звідки взятий пуританський настрій. — Щось мене заклинило. Чи просто холодно мені?
   — Тут не холодію. Лізь у воду. Такий кайф… — Х'ялмар заплющив очі й витягнув тіло. Марла, врешті-решт, наважилася роздягнутися до майток і теж занурилася у бутанську ванну. Тепла вода миттєво пожирала змерзле тіло.
   — Гаряче! — Марла плюснула цілий ковшик зимної води. — Холодно…
   — Ти дуже гарна…
   — Га?
   — Ти дуже гарна в цьому світлі.
   — От йолка-палка! То при світлі денному тобі я не мадонна?!
   Х'ялмар стиха засміявся. Напівтемрява й густота повітря бутанськоі лазнички на гарячому камінні не допускали різких голосних звуків. Вода стиха хлюпала при найменшому поруху, тендітні хвильки відловлювали мерехтіння смолоскипів, Мар-лина шкіра й собі світилася якимось теплим підводним світлом, а Х'ялмарові очі здатні були вмістити відображення всієї картини разом.
   Наступного ранку їм показали відбитки долонь Далай-Лами на стіні.

Ніmalayan Death [72]

   Недільна ярмарка у Тхімпху може проковтнути таку силу-силенну епітетів, що вистачило б роботи двом цехам епігонів Андруховича.
   — М-да, — розглядалася довкола Марла, — та тут провести саму інвентаризацію товару — на три статті вистачить.
   — Угу, — погодився Х'ялмар, — але мене тут цікавить лише той сушений сир
   — А мене — той лук зі стрілами в людський зріст.
   — Умієш стріляти?
   — Нє. А ти що — вмієш гризти сирні скам'янілості?
   — Ну, спробую Найгероїчніші особистості Бутану згризають аж по шість його шматків за час перельоту Паро — Катманду. Це гід мені казав.
   Сушений на камінь сир звисав світлими й темними вервицями з-під стель базарних і придорожніх яток, нагадуючи намиста з корінних зубів дракона. На смак був таким самим. Після півгодинного розсмоктування такого гострокутного шматка, завбільшки з сірникову коробку, ваш рот починає скидатися на китайський CD-box із поганого шкірозамінника, а до смакових сосочків нарешті доходить усвідомлення того, що цей паралелепіпед знаходиться в далекому родинному зв'язку з кисломолочним сиром. Місцеві мешканці пожовували цю білу (або коричневу, засушену за іншим рецептом) несолену твердиню, щоби вбити час.
   — Жодного наркотичного ефекту, на відміну він бетелю… — Х'ялмар якраз фотографував здоровенний міх із горіхами, що їх напередодні вони з Марлою жували.
   — Ага, бетель мене теж не вставляє. Певно, я його не розкусила до кінця. Терпко в роті трохи, та й усе.
   Тим часом увесь базар завзято жував цей азійський аналог листя коки, почувався цілком щасливо, дозволяв фотографувати свій химерний золотий і срібний носовий і вушний пірсинґ, посміхався червоними ротами і з неабиякою цікавістю розглядав світловолосих зайд.
   У Марлин об'єктив випадково потрапила жінка, щоб потім назавжди поселитися в й голові В плетеному головному уборі з гострим кінчиком і блямбочкою на ньому, в довгій темно-сірій вовняній туніці поверх строкатих светрів і сукенок, вона тримала за руку хлопчика з сумними очима, схожого на малого Будду. її власні очі були двома китенятами, що плили назустріч одне одному. Волосся жінки кучерявилося й вільно падало їй на плечі. Вона не була схожа на жодну бачену Марлою доти людину Марла вперше бачила жінку з народності лайя. Жінка з народності Лайя вперше бачила фотоапарат.
   Марла сором'язливо показала їй і хлопчику їхні цифрові зображення, жінка щось намагалася їй сказати, Марла, звісно ж, ні слова не зрозуміла. Жінка робила жести, Марла їх не розуміла. Жінка склала руки, як до молитви, Марла дурнувато зробила те саме, чим вже вкінець збила з пантелику лайятку.
   Х'ялмар тим часом активно спілкувався з чоловіком у ґо і в шапці Rееbоk Чоловік, очевидно, хотів отримати від Х'ялмара знимки, але не розумів Х'ялмарових вимог записати поштову адресу. Потім з'ясувалося, що він просто був неписьменним. Зрештою, не це потрібно людині для виживання тіла й розвитку душі
   — Знайди ручку, будь ласка… — попросив Х'ялмар. Марла перелякано оббігала всі довколишні магазинчики і ятки, аж поки не знайшла якогось кулькового драпака.
   — На ось, тримай…
   Тепер до магазину посунула уся процесія чоловік— Rееbоk, Маленький Будда, його мати, Х'ялмар і засапана Марла Продавець розмовляв англійською, а гіда, як завжди в найпотрібніший момент, було не дошукатися.
   — Доброго дня, — звернулася Марла, — я хочу записати адресу цієї леді, щоби потім відіслати їй знимки.
   — Якої леді? — спаситель явно не асоціював лайятську принцесу з цим словом.
   — Цієї, — терпляче підтвердила Марла
   Продавець про щось поговорив із жінкою, відтак простягнув Марлі шматок паперу.
   — Цю… пані звати **** **. Вона живе звідси дуже далеко В горах. Спускається до нас на ринок час від часу. Поштарі до них не ходять. Давайте запишемо мою адресу, а вона зайде до мене й забере ваші знимки.
   Марла купила Маленькому Будді шоколадного печива, попрощалася з жінкою чомусь англійською, а не українською (дивні таки стереотипи живуть в наших головах…) і не переставала сумно питати себе, чи зрозуміла лайятка те, що відбулося, й чи висітимуть Марлині знимки колись у й хащі на Гімалайській висоті. Чоловж— Rееbоk узяв Марлу за руку й намалював їй пальцем на лобі те, що мало значити, напевно, третє око. Принаймні таке пояснення видавалося їй найближчим. Тільки от чого він це зробив?. Пізніше Марла написала таке:
   «Глибока Гімалайська С.»
   — Це буде не про тебе, точно, — мовчки глянула вона на Х'ялмара. — Але, може, трохи про мене Або про когось, трохи схожого…
   Невеличкий міні-бус раз по раз підкидало на бутанському серпантині, здивовані індуси-будівничі пильно вдивлялися вслід чужинцям. Марла вже вдесяте, певно, слухала «Ноtel Саlіforniya», бо не мала особливого вибору, в водія була лише одна касета. Видно, саме через це написана історія теж пахла безвихіддю:
   «…Я везу його в Гімалаї вмирати. А він ненавидить гори Сидить там, на задньому сидінні, і моститься. Не вірить, що гори вміють бути рожевими і просякати наскрізь заходом сонця. Каже, що Реріхи — пиздоваті наркомани, а всі фотографи використовують рhotoshoр. Каже, що гори або білі (в снігу), або зелені (в зелені), або коричневі (в гівні). Ще він плутає кольори взагалі. Сильно полисів останнім часом і часто ходить до клозету. Ну і запах же після нього. Жаліється, що його нудить на гірських поворотах, але з вікон не ригає. Хвала і честь. А ще він мій учитель (колишній) І коханець (та ж фігня). Сидить там і дується.
   А пиляти нам іще дохуя. Довга, бля, дорога в дюнах — аж на схід, до Паро. Звідти вже тільки вгору і тільки пішки. Бутан — країна хоч і крихітна, а ці довбані 120 км ми вже чавимо сьому годину. Дай, Буддо, здоров'я цьому розбеханому дикозеленому ленд-крузеру, взятому в оренду. Лізе повільно, але надійно. Як я. Не дуже старий, але ретельно роздовбаний. Як ти. Раз по раз на дорозі обвали. Як і вся ця лажа мені на голову.
   Я погано керую автом, але ще й досі нікого не збила. Може, тому, що на всю країну в них 700 тисяч населення. Всього-на-всього. Тихо, бля, вечірня казка, до шостої вечора ми ходимо в ґо[ з білими манжетиками, після шостої вже йдемо в бар, увібравшись у світові стандарти. Інакше — штраф. Але однаково тут люди напрочуд милі. На відміну від нас із тобою.
   Зупиняюся, купляю тобі скам 'яніного сиру у старої жінки, що жує бетель [73] і спльовує закривавленим ротом. От і ти сиди й жуй. І не нуди.
   …Ну от і все, любий, приїхали на дачу. Рюкзаки на спину і хуячим, хуячим… там, здається, про лопати було? За лопату я подбаю потім.
   …Гм, рекомендовано сходити туди поволі. 3700 метрів — це вже вірна смерть тобі. Але мусиш долізти аж на самий вершечок, щоби гарно було. І тобі, і мені. Вже як є мені потреба скоєння цього зумисного вбивства, треба, щоб усе красиво — в Гімалаях, і в Лайї І з лайяпами. Ну от, хто такі лайяпи… Бідолашний мій захеканий склеротику, та ж ти сам був забрав у мене знимку жінки з народності лайя, спав із тою знимкою і їв, переживав, що не встигнеш, бо всього їх у високогірному селищі залишилося 800 осіб. І тепер ти мене, мудак, питаєш, хуз ту блейм… Тоді питаєш, коли я веду тебе до подвійної мрії — весілля і смерті. Ну, ОК, не весілля, а так — певного набору ритуалів, не знаю я про них нічого. Що я тобі, етнограф, блядь, чи ентомолог? Ендокринолог. Тьху! Лайяти сушать своє м 'ясо попід стріхами, а важкі срібні прикраси — дуже часто вкупі з десертними ложечками — носять на спинах. Ну, і ті їх капелюхи плетені, зі шпичкою вгорі. Схоже на церковну баню, аби її вигинати не назовні, а всередину… Та фак, випхай ту фотку зі сраки і сам подивися, не втикай. Не втикай, бо вже слина з кутика писка тече. Дивитися гидко… Я вперед піду.
   …Сядь і дихай, як я тебе вчила. Не можна ненавидіти гори, бо вб'ють тебе до часу Звикай. Мені теж не заїбісь із цим децлом кисню, а бач — уже звикла. Ну так, нелегко їсти жирну кашу в мокрих шкарпетках. Це тобі не сьорбати цитриново-коріандрову зупку на даху готелю «Golden Palace» в Ґантоці. (От туди я і повернуся, коли все буде зроблено…) Чудова все-таки там зупа. Глитай свою кашу і плач, як заходить сонце в Гімалаях. Ця червона земля зовсім скоро поглине тебе.
   …Все— все, вже ми в хаті і життя не гівно. Бач', і чайок тут у них па поняттям -з маслом і з сіллю. Всі порядні гімалайці так п'ють, в Сіккімі [74], як в Бутані. Про Непал не знаю — я там жлуктила локальну бадягу з етикеткою віскі. Принаймні, вона називалася «МоипtEverestі». Подякуй за чай господині. Ну, склади так руки благально, як для «Namaste!». Все, герой. Думаю, це вони нам постелили Лягай. Хев найс передостанні сни. На добраніч, діти.

Газета «Киеnsel» за ІЗ.02.04, рубрика розваг:

   «Ще й досі не з ясовано обставин дивного зникнення української дослідниці Елоіди Панорик, що вийшла вночі у с. Лайя, що на захід від Паро, до лазнички і не повернулася. Місцеві жителі на запитання наших кореспондентів не дали жодної конкретної відповіді. Дехто з них вважає, що молоду жінку викрали духи — тієї ночі було чути звуки невідомого походження. З якої причини це могло статися — ні місцеві, ні прибулий із дослідницею співвітчизник не мають жодного уявлення. До речі, останній попросив політичного притулку в королівського уряду і планує надалі залишитися жити в Лат (3700 м над р.м) Пан У. довірив нашим кореспондентам свої таємні експектацй: він хотів би стати художником і впродовж життя зафіксувати всі можливі відтінки Гімалайських гір»

Каньчинчонґа

   Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.
   — Других завжди є декілька, а перша — завжди одна…
   Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка
   — К2 [75] версус Каньчинчонґа… — зітхнула Марла. — Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.
   — Вам ще чогось принести? — намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.
   — Ага, будь ласка, кулькову ручку.. — Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.
   Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів — геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті
   Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові — вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.
   — Воnjour! Vous parles francais? — підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.
   — Маіs оui… — здивовано підняла голову Марла.
   — Vous etes Francaise? — дівчинка дивилася Марлі просто в очі.
   — No. I’m not, — дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.
   — Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French [76]. — Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.
   — Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.
   Марла розрахувалася й пішла до своєї кімнати ВВС о цій порі показувало фінансові новини Марла позіхнула й вийшла на вулицю.
   — Дуже іронічно, що головна шопінґ-вулиця столиці Сікюму названа на честь Махатми Ґанді. — Х'ялмар також взявся бозна-звідки й закрокував поряд із нею тротуаром.
   — Ага, це вже точно. Так само іронічно, як друкувати портрети цього аскета на банкнотах Нацбанку.
   — Я все зробив. Виїжджаємо завтра зранку в гори. В долину Юмтанґ і вище, аж до китайського кордону. Фотографування заборонене.
   — От і кльово Сфоткаюся просто під табличкою про це.
   — Хороше хобі.
   — Я знаю.
   Долина Юмтанґ знаходилася на висоті коло чотирьох тисяч метрів. Там на снігу паслися пелехаті яки. Цікаво, що вони там їли. З довжелезної м'якої вовни яків робилися мітли, що більше пасували для сексуального розігріву коханого слона, ніж для банального замітання долівки.
   Дороги в Сіккімі будувалися проектом «5\уа5іік», що на своїх біґ-бордах обіцявся змайструвати автошляхи всюди, крім хіба що на небі.
   — Ги-ги, як в точку… — Марла подумала, що перша асоціація пересічної людини з цими знаками — «Німецький хрест».
   — Пересічна людина би не їздила цими доріжками з таким легким серцем…
   Організатори проекту, либонь здогадуючись про ці нездорові європейські асоціації, всіляко намагалися розрадити подорожнього стьобними закликами дотримуватись автодорожної дисципліни.