— Угу, — кивнула Марла, — йдеться про великі народи, що пережили себе. От які індонезійці? Стильні, яскраві, веселі, без-проблемні… ОК, зупинимося на одязі. Вони стильні, так? і плювати їм на бренди. А що тут? Дєвочка ота — пам'ятаєш, сиділа Дєвочка-«панк» поряд із нами в кав'ярні? — сирота, години дві перед дзеркалом просиділа, доводячи своє волосся до стану «я живу на смітнику, але рента його п'ять штук баксів на місяць», приміряючи gеrnuіnе trash [21] джинсики за €300 і малюючи собі розмазані тіні під очима, «бо ніби я тільки-но побилася». А бідолашні італійці носять светри із У-подібними вирізами поверх сорочок, так само гидко, як і мешканці села Побережжя івано-Франківської області, які — спитайте в Канигіна — стопудове є нащадками гіперборейців…
— Марлочко, ти хоч сама зрозуміла, що мені тут сказати хотіла? — обережно поцікавився Х'ялмар.
— Нє. В мене логіка пройобана багато років тому. А при-чинно-наслідкові зв'язки — штукенція давно не модна. — Марла загигикала і натягнула Х'ялмарову шапку македонських націоналістів йому аж на очі.
One Completery Wrong Air Romance [22]
Світвідсоткове Лайно
Оm Mani Padme Hum
— Марлочко, ти хоч сама зрозуміла, що мені тут сказати хотіла? — обережно поцікавився Х'ялмар.
— Нє. В мене логіка пройобана багато років тому. А при-чинно-наслідкові зв'язки — штукенція давно не модна. — Марла загигикала і натягнула Х'ялмарову шапку македонських націоналістів йому аж на очі.
One Completery Wrong Air Romance [22]
Сказати про паризьке летовише Шарль де Ґолль, що воно — повний футуризм, це ше нічого про нього не сказати. Щоби збагнути всю його помпезність, зумисну ірраціональність і вражаючу, чарівну магічну незручність цього Летовища Летовищ, треба, щоб один ваш літак запізнився, а до наступного залишалося двадцять хвилин. Для повного усвідомлення могутньої краси Шарль-де-Голля вам треба мати за спиною дванадцятикілограмового наплічника, навантаженого пляшками з віскі, яке б ви ні за що на світі ніде не залишили, через плече у вас має теліпатися торба із не найновішим, а значить, далеко не найлегшим ноутбуком з усіма його бебехами, а в голові вашій має заклинити гірку червону думку про «Сатрап», яке кров з носа треба купити в одному із «Тах Frее» [23]. Зрештою, з кампарі у вас нічого не виходить і ви здаєтеся перед титанічною міццю летовища, з висолопленим язиком добігши до клятих дверей Е 43, біля яких вас чекає автобусик, щоб відвезти вас із терміналу Е на термінал С, з якого ви так цілеспрямовано сюди вершили свій похід, бо чомусь літак ваш стоїть саме там, а чого в різних місцях посадка і безпосередньо всадка (вона ж тріумфальне входження до літального апарату), того вам не збагнути Бо то і є велика таїна, що ім'я їй Стратегія
Марла нарешті скинута свої бесаги зі спини й плеча «Алкоголь мене руйнує Особливо, коли він у такій товстошкляній тарі» — Марла скривилася від вигляду вже забитих співгромадянськими торбами поличок для багажу Доведеться тепер все складати собі під дупу і сидіти на пожитках, як квочка
— Фак, — ніжно прошепотіла Марла і почала протискатися до свого місця біля вікна
— А чьо ви так долга? — запитала чорноволоса Марлина сусідка, — кто-та задєрживался?
Марла кивнула Мовний апарат зараз не був налаштований на жодну мову, а тим більше на маловживану російську Відтак Марла витягла свій плейєр і сумку з дисками «Музика хмар і пішли всі на хуй» — вона заплющила очі і замріяла про сон Втім, за якийсь час почали розносити їдло і сон кудись утік Цього разу Марла летіла на диво не-жлобськими «Аіr Frаnсе», і уже примірялася до вина, вагаючись між двома марками, як раптом фраза «І вию мнє, карочє Краснає» змусила її різко повернутися у бік сусідки-кралечки, що з й нафарбованих губ ця убогість злетіла Марла співчутливо скривилася і сказала до стюарда
— Du vin rouge pour mademauselle? S’il vous plait. [24]
— О, сенк'ю, — чорнявка з кривавими нитями дмухнула на Марлу солодкими пахощами «Сhanel Chance», як з'ясувалося вже згодом Дівчинка (дівулька9) тикнула на одну із пляшечок Марла кивнула на іншу
— Еt moi, je prends le «Chateаu» [25] Сheers' — то вже до чорнявки Дзеленькнули склянки Марла їсти не поспішала і розмовляти також Застеливши коліна серветкою, вона ліниво цяпкала в тарілці ножем і виделкою, не зовсім побоюючись падіння брунат-носоусної пасти на неї чи й на її сусідку. Кобіта їла дуже швидко, зігнувшись над своєю тацею, їй, видно, нелегко було втримати столові штрикачі у своїх нелюдських пурпурових нігтях із блискітками. Одяг дівульки був аж до неможливого київським: вузесенькі штанці, мініатюрні чорні чобітки на високих тонких підборах із незрозумілого застосування бляшками, підозріло містка бананоподібна сумочка (телефон, парфуми, косметичка «Lancome», пігулки і від вагітності, презервативи, ключі, серветки, гребінець, люстерко, сигарети «Davidoff slims», запальничка «Trussardi» тощо, можливі варіанти), ультрамодна (як би не страждали страждальці за страждання і тварин) шубка з натурального хутра і просто нереальний перелік | золотих та платинових каблучок, браслетиків, ланцюжків і сережок. Останніх, правда, тільки дві. Масивні блискучі брязкальця мелодійно казали «Дінь!», коли чорнявка ворушила головою.
Марла час від часу боковим зором навіть спостерігала за дівчиною. Згодом та порушила жувальну мовчанку:
— Ду ю спік рашн?
— Иии… А bit. S can understand it quite well but I’m a bit ashmed of speakihg [26], — Марла вже тепер бачила, що кобіта не зовсім рубає те, що їй кажуть, тож повторила іще раз, утричі повільніше:
— Я ро-зу-мі-ю де-я-кі сло-ва, але не-доб-ре го-во-рю са-ма.
Втім, розмова якось зав'язалася. Дівчинку звали Ксенею, чи то пак, Ксюшею. Було їй 19 років і вона не любила Париж. Особливо ж ненавиділа французьких парубків:
— На Украінє парні — о! — показала руками уявного борця-бамбулу. Марла посміхнулася:
— А шоппінг ти любиш?
— О, так! Страшенно люблю. Тільки в Парижі бутіки якісь нудні. Як і люди. Мені магазини більше в Україні подобаються. Чи в Росії. Але в Росії зараз холодно… [27]
І Ксюша захоплено поринула в розповіді про супердешеві українські солярії де за п'ятдесят доларів тобі зроблять «ВСЕ» і про київські клуби (Марлу в цих місцях неприємно смикало), де люди «красиво танцюють, а не смикаються, як Європі», і про російських хлопців, які вони чуйні і про українських (ні, вона таки вживала «українських», хоча навряд чи проводила дія себе хоча би якусь межу розподілу що дужі розважало Марі), котра час від часу демонструвала кобіті свої знання українських лексичних патернів) дівчат, які вони гарні і як майстерно одягаються й фарбуються. Після другої пляшечки бургундського Марлі ця дівчина дивним чином навіть починала подобатися. Вона вже цілком щиро гиготіла з й простеньких давно відомих жартиків, допомагала пояснювати стюардесам, яку саме туш і з яким ефектом хотіла Ксюша вибрати з каталогу «Такс фрі», шукала для неї один євро, котрого не ставало до оплати «без здачі», і просто щось розповідала їй про все незначуще на світі. Марлу певним чином тішила відсутність у дівчини недоумкуватого пафосу напівінтелектуалів і трохи дратував п підлабузницький смішок, що ним зазвичай переслідують іноземців студентки немовних вузів. (Студентки мовних або відразу професійно приступають до справи, або закомплексовано мовчать і перелякано-зневажливо-гордовито-засоромлено викручують зіницями за годинниковою стрілкою) Ксюша була не такою. Не такою як Марла. Вона була дуже гарною і дуже безіндивідуальною (за п'ятнадцять хвилин після їхнього прощання Марла могла згадати хіба що довге чорне волосся і темно-червоні, кольору венозної крові з блискітками нігті), вона навряд чи вміла готувати, але напевно вже добре трахалася, вона навряд чи щось порядне у своєму житті читала, але, мабуть, непогано розбиралася в живописі мейк-апу.
— Ти не хочеш в туалет0 — запитала, підіймаючись із крісла Ксюша.
— Пішли, — Марла не хотіла в туалет Але протиснулася до виходу й пішла слідом за дівчиною.
— Зайдемо разом? — спинилася чорнявка перед дверима.
— Авжеж, — знизала плечима Марла Наступної миті вона Ксюшині пазурики у себе на горлі і навіть трохи злякалася — збоченці й маніяки завжди виглядають супернормально. Але вже за секунду, коли дівчина пристрасно цілувала й в губи, Марла вдалася до розмірковувань про те, що певні збоченства цілком комфортно вкладаються у її персональну нормативну систему. Марла розстібнула блискавку Ксюшиного светерка і без особливого почуття дискомфорту (туалет «Боїнга» все-таки не пентхауз «Реддисона») і сексуального збудження ввімкнула програму «Поступальні рухи по тілу об'єкта Ж», що суттєво відрізнялася від рухів на об'єкті М.
— Які в тебе руки — промуркотіла чорнявка
— Яке в мене дежа вю — прошепотіла ніжно Марла, пригадуючи ці ж самі слова з уст іншої дівчинки на останній вечірці перед від'їздом з України «От фак, я ж пообіцяла їй тоді писати і привезти щось від океану, фуфеля останній. Дівчинка ж хороша була, художниця й білявка» — після тієї думки Марла зловила себе на іншій: «Ага, чорнявки — то вже трохи страшно». Тим часом Ксюша вклякла перед Марлою і, втиснувши й геть у шафки з екстра-рушничками й emergecy -прокладками, заходилася розщіпати Марлині джинси Завдання це виявилося куди легшим, ніж вона того сподівалася широкі штани з купою кишень і купою непотребу в них моментально гупнули на підлогу туалету Тієї ж миті у двері злостиво постукали і оголосили, що посадка близько У Марлиніи голові застрягнуло на раз дві думки «Бляха-муха, тут же сраль-ник» і «Ну от, так завжди, на самам інтєрєснам мєстє» Ксюша, подарувавши прощальний поцілунок Марлиному пупові, повільно підвелася Вона здавалася спокійною й цілком нейтральною Марлу, що почувалася геть дурнувато зі своїми згубленими штанцями, це трохи дратувало
— Шкода, — знизала плечима Ксюша
— Угу, — Марла нарешті підібрала з підлоги своє знеславлене мілітарі.
— Пішли?
Згодом вони вже обмінювалися телефонами і домовлялися про зустріч. Коли літак нарешті приземлився і погасли лампи на табличках із застібнутими пасами безпеки, Ксюші зателефонували
— Так, все в порядку. Добре долетіла. Угу. Як малий? Так. Давай, я теж тебе люблю.
— Зустрічають? — ввічливо поцікавилася Марла.
— Та ні це чоловік дзвонив. Він зараз на Мальті. Ми там живемо взагалі-то.
Уже на слові «Мальта» Марла похолола Наступний кадр був уже стовідсотково соуп-оперний:
— От, хочеш подивитися на нього? — лукаво, так, ніби щойно кльово когось надурила (чи МАЙЖЕ надурила через невблаганну стюардесу за дверима) підморгнула Ксюша Тут же, в телефоні з'явилася знимка того, про кого вже думала Марла — Іллі.
— От тобі й на — вона аж присвиснула.
— Що, — кокетливо перепитала Ксюша, — важко повірити, що я заміжня? А вже, прикинь, синові майже чотири роки
«От тобі й на, братан Ледве не трахнула твою дружину», а вголос до Ксюші:
— ОК. Знайдемося якось. Папа!
«Та не дай, Боже, нам знайтися… — Марла почекала, доки вийдуть з літака всі до останнього пасажири — Пес ся всрав, фор ева ева.
Марла нарешті скинута свої бесаги зі спини й плеча «Алкоголь мене руйнує Особливо, коли він у такій товстошкляній тарі» — Марла скривилася від вигляду вже забитих співгромадянськими торбами поличок для багажу Доведеться тепер все складати собі під дупу і сидіти на пожитках, як квочка
— Фак, — ніжно прошепотіла Марла і почала протискатися до свого місця біля вікна
— А чьо ви так долга? — запитала чорноволоса Марлина сусідка, — кто-та задєрживался?
Марла кивнула Мовний апарат зараз не був налаштований на жодну мову, а тим більше на маловживану російську Відтак Марла витягла свій плейєр і сумку з дисками «Музика хмар і пішли всі на хуй» — вона заплющила очі і замріяла про сон Втім, за якийсь час почали розносити їдло і сон кудись утік Цього разу Марла летіла на диво не-жлобськими «Аіr Frаnсе», і уже примірялася до вина, вагаючись між двома марками, як раптом фраза «І вию мнє, карочє Краснає» змусила її різко повернутися у бік сусідки-кралечки, що з й нафарбованих губ ця убогість злетіла Марла співчутливо скривилася і сказала до стюарда
— Du vin rouge pour mademauselle? S’il vous plait. [24]
— О, сенк'ю, — чорнявка з кривавими нитями дмухнула на Марлу солодкими пахощами «Сhanel Chance», як з'ясувалося вже згодом Дівчинка (дівулька9) тикнула на одну із пляшечок Марла кивнула на іншу
— Еt moi, je prends le «Chateаu» [25] Сheers' — то вже до чорнявки Дзеленькнули склянки Марла їсти не поспішала і розмовляти також Застеливши коліна серветкою, вона ліниво цяпкала в тарілці ножем і виделкою, не зовсім побоюючись падіння брунат-носоусної пасти на неї чи й на її сусідку. Кобіта їла дуже швидко, зігнувшись над своєю тацею, їй, видно, нелегко було втримати столові штрикачі у своїх нелюдських пурпурових нігтях із блискітками. Одяг дівульки був аж до неможливого київським: вузесенькі штанці, мініатюрні чорні чобітки на високих тонких підборах із незрозумілого застосування бляшками, підозріло містка бананоподібна сумочка (телефон, парфуми, косметичка «Lancome», пігулки і від вагітності, презервативи, ключі, серветки, гребінець, люстерко, сигарети «Davidoff slims», запальничка «Trussardi» тощо, можливі варіанти), ультрамодна (як би не страждали страждальці за страждання і тварин) шубка з натурального хутра і просто нереальний перелік | золотих та платинових каблучок, браслетиків, ланцюжків і сережок. Останніх, правда, тільки дві. Масивні блискучі брязкальця мелодійно казали «Дінь!», коли чорнявка ворушила головою.
Марла час від часу боковим зором навіть спостерігала за дівчиною. Згодом та порушила жувальну мовчанку:
— Ду ю спік рашн?
— Иии… А bit. S can understand it quite well but I’m a bit ashmed of speakihg [26], — Марла вже тепер бачила, що кобіта не зовсім рубає те, що їй кажуть, тож повторила іще раз, утричі повільніше:
— Я ро-зу-мі-ю де-я-кі сло-ва, але не-доб-ре го-во-рю са-ма.
Втім, розмова якось зав'язалася. Дівчинку звали Ксенею, чи то пак, Ксюшею. Було їй 19 років і вона не любила Париж. Особливо ж ненавиділа французьких парубків:
— На Украінє парні — о! — показала руками уявного борця-бамбулу. Марла посміхнулася:
— А шоппінг ти любиш?
— О, так! Страшенно люблю. Тільки в Парижі бутіки якісь нудні. Як і люди. Мені магазини більше в Україні подобаються. Чи в Росії. Але в Росії зараз холодно… [27]
І Ксюша захоплено поринула в розповіді про супердешеві українські солярії де за п'ятдесят доларів тобі зроблять «ВСЕ» і про київські клуби (Марлу в цих місцях неприємно смикало), де люди «красиво танцюють, а не смикаються, як Європі», і про російських хлопців, які вони чуйні і про українських (ні, вона таки вживала «українських», хоча навряд чи проводила дія себе хоча би якусь межу розподілу що дужі розважало Марі), котра час від часу демонструвала кобіті свої знання українських лексичних патернів) дівчат, які вони гарні і як майстерно одягаються й фарбуються. Після другої пляшечки бургундського Марлі ця дівчина дивним чином навіть починала подобатися. Вона вже цілком щиро гиготіла з й простеньких давно відомих жартиків, допомагала пояснювати стюардесам, яку саме туш і з яким ефектом хотіла Ксюша вибрати з каталогу «Такс фрі», шукала для неї один євро, котрого не ставало до оплати «без здачі», і просто щось розповідала їй про все незначуще на світі. Марлу певним чином тішила відсутність у дівчини недоумкуватого пафосу напівінтелектуалів і трохи дратував п підлабузницький смішок, що ним зазвичай переслідують іноземців студентки немовних вузів. (Студентки мовних або відразу професійно приступають до справи, або закомплексовано мовчать і перелякано-зневажливо-гордовито-засоромлено викручують зіницями за годинниковою стрілкою) Ксюша була не такою. Не такою як Марла. Вона була дуже гарною і дуже безіндивідуальною (за п'ятнадцять хвилин після їхнього прощання Марла могла згадати хіба що довге чорне волосся і темно-червоні, кольору венозної крові з блискітками нігті), вона навряд чи вміла готувати, але напевно вже добре трахалася, вона навряд чи щось порядне у своєму житті читала, але, мабуть, непогано розбиралася в живописі мейк-апу.
— Ти не хочеш в туалет0 — запитала, підіймаючись із крісла Ксюша.
— Пішли, — Марла не хотіла в туалет Але протиснулася до виходу й пішла слідом за дівчиною.
— Зайдемо разом? — спинилася чорнявка перед дверима.
— Авжеж, — знизала плечима Марла Наступної миті вона Ксюшині пазурики у себе на горлі і навіть трохи злякалася — збоченці й маніяки завжди виглядають супернормально. Але вже за секунду, коли дівчина пристрасно цілувала й в губи, Марла вдалася до розмірковувань про те, що певні збоченства цілком комфортно вкладаються у її персональну нормативну систему. Марла розстібнула блискавку Ксюшиного светерка і без особливого почуття дискомфорту (туалет «Боїнга» все-таки не пентхауз «Реддисона») і сексуального збудження ввімкнула програму «Поступальні рухи по тілу об'єкта Ж», що суттєво відрізнялася від рухів на об'єкті М.
— Які в тебе руки — промуркотіла чорнявка
— Яке в мене дежа вю — прошепотіла ніжно Марла, пригадуючи ці ж самі слова з уст іншої дівчинки на останній вечірці перед від'їздом з України «От фак, я ж пообіцяла їй тоді писати і привезти щось від океану, фуфеля останній. Дівчинка ж хороша була, художниця й білявка» — після тієї думки Марла зловила себе на іншій: «Ага, чорнявки — то вже трохи страшно». Тим часом Ксюша вклякла перед Марлою і, втиснувши й геть у шафки з екстра-рушничками й emergecy -прокладками, заходилася розщіпати Марлині джинси Завдання це виявилося куди легшим, ніж вона того сподівалася широкі штани з купою кишень і купою непотребу в них моментально гупнули на підлогу туалету Тієї ж миті у двері злостиво постукали і оголосили, що посадка близько У Марлиніи голові застрягнуло на раз дві думки «Бляха-муха, тут же сраль-ник» і «Ну от, так завжди, на самам інтєрєснам мєстє» Ксюша, подарувавши прощальний поцілунок Марлиному пупові, повільно підвелася Вона здавалася спокійною й цілком нейтральною Марлу, що почувалася геть дурнувато зі своїми згубленими штанцями, це трохи дратувало
— Шкода, — знизала плечима Ксюша
— Угу, — Марла нарешті підібрала з підлоги своє знеславлене мілітарі.
— Пішли?
Згодом вони вже обмінювалися телефонами і домовлялися про зустріч. Коли літак нарешті приземлився і погасли лампи на табличках із застібнутими пасами безпеки, Ксюші зателефонували
— Так, все в порядку. Добре долетіла. Угу. Як малий? Так. Давай, я теж тебе люблю.
— Зустрічають? — ввічливо поцікавилася Марла.
— Та ні це чоловік дзвонив. Він зараз на Мальті. Ми там живемо взагалі-то.
Уже на слові «Мальта» Марла похолола Наступний кадр був уже стовідсотково соуп-оперний:
— От, хочеш подивитися на нього? — лукаво, так, ніби щойно кльово когось надурила (чи МАЙЖЕ надурила через невблаганну стюардесу за дверима) підморгнула Ксюша Тут же, в телефоні з'явилася знимка того, про кого вже думала Марла — Іллі.
— От тобі й на — вона аж присвиснула.
— Що, — кокетливо перепитала Ксюша, — важко повірити, що я заміжня? А вже, прикинь, синові майже чотири роки
«От тобі й на, братан Ледве не трахнула твою дружину», а вголос до Ксюші:
— ОК. Знайдемося якось. Папа!
«Та не дай, Боже, нам знайтися… — Марла почекала, доки вийдуть з літака всі до останнього пасажири — Пес ся всрав, фор ева ева.
Світвідсоткове Лайно
— Памілуйтє, батенька, зачєм асквєрнять уста сахарниє пацелуєм бєсформєннай тварі? — казала Марлина ядуча посмішка, подарована Флюгельгорнові. Останній, маючи не особливої краси дружину, намагався знайти максимальну кількість лажі в інших жінках. Принаймні так собі пояснювала Марла його заочні (в денній формі Флюгельгорн повсякчас обіймав-цілував-милував її, як рідну душу) коментарі стосовно її зовнішності. Щось на кшталт «Ой! Це Марла на картинці? Дивіться, і фігуру їй тут намалювали» не особливо би її підшкрібало, якби не видавалося в присутності важливих для Марли людей. Іллі, наприклад. Але, на щастя, його це взагалі не займало, хіба лиш викликало посмішку правим кутиком губ.
— Яка ти… Співачка, письменниця, журналістка… — (Марлі всі ті прикладки ставали поперек горла. Всього потроху, нічого досконало), — красива жінка.
— And I kissed her — good bye — said all beauty must die [28]… — Марла потріпала його русяве волосся. — Пам'ятаєш цю пісеньку?
— Ні, навіть її не знаю.
— Там герой відводить героїню до ставка із дикими трояндами і, не витримавши того видовиська, що вона гарніша за криваві квіти, вбиває її каменем по голові, кладе на воду і в зуби встромляє ту саму дику троянду…
— Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… — Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.
— Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ — плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.
— Тобі усе попса. Злобна контркультурниця, — Ілля знову повернув не туди, захопившись Марлиними теревенями. — Ну і де ж ми тепер?
— Не знаю, в мене — топографічний кретинізм, я ж попереджала, — вмила руки Марла.
— От фак, у нас тут вода кипить в насосі. 170 градусів… Чорт, треба зупинятися.
Із відкритого капоту валив густий нездоровий дим. Шум кипіння антифризу нагадував шипіння колонок «Marshall» перед тим, як вибухнути. Ілля долив у роздерту помпу рештки ясно блакитної рідини.
— Як сльози світу, — Марла притулилася лобом до зимного вікна.
— Ну, з Богом, — Ілля зачинив дверцята. Авто рушило.
— А прикинь, ми зараз помремо. Ти потрапиш у рай. а я — в пекло. Фе, ти чуєш, як смердить?
— Чим смердить — раєм чи пеклом?
— Паленою помпою смердить. Думаєш в раю хтось палить помпи?
— Ну от, скоро википлять рештки води і все вибухне нафіг. 118 Але нам нічого не буде.
— Ага, я теж вірю в потойбічне життя. Пошпацируємо попід, руку чорним тунелем до білого світла.
— Гм, підемо туди разом… — Іллю явно дуже гріла можливість такого сценарію. Зрештою, Марла також навряд чи про щось шкодувала б. Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив'язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов'язання — помирати легко будь-якої миті. Марла від смерті могла лише набути. Набути досвіду смерті.
— Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, — провадив далі Ілля, — і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні — до пекла, другі — до раю.
— Ага, а насправді і перші, і другі — до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.
Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.
— І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам — пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.
І Марла натхненно всіх найобувала. Робила це виважено-професійно й екстатично-аматорськи. Найобувала тих, кого любила, щоб не завдати їм болю, і найобувала тих, кого не любила, щоби пізніше зробити їм боляче. Останнє вона мимоволі робила красиво. Садила всюди квіти зла, гедоністично відслідковувала їхні молоденькі парості, кохала їх і в слушну мить блискавично зрізала гострими ножицями. Марла жила в потоках чогось далеко не власного, а втім, відчувала себе їх невід'ємною складовою.
— Яка ти… Співачка, письменниця, журналістка… — (Марлі всі ті прикладки ставали поперек горла. Всього потроху, нічого досконало), — красива жінка.
— And I kissed her — good bye — said all beauty must die [28]… — Марла потріпала його русяве волосся. — Пам'ятаєш цю пісеньку?
— Ні, навіть її не знаю.
— Там герой відводить героїню до ставка із дикими трояндами і, не витримавши того видовиська, що вона гарніша за криваві квіти, вбиває її каменем по голові, кладе на воду і в зуби встромляє ту саму дику троянду…
— Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… — Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.
— Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ — плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.
— Тобі усе попса. Злобна контркультурниця, — Ілля знову повернув не туди, захопившись Марлиними теревенями. — Ну і де ж ми тепер?
— Не знаю, в мене — топографічний кретинізм, я ж попереджала, — вмила руки Марла.
— От фак, у нас тут вода кипить в насосі. 170 градусів… Чорт, треба зупинятися.
Із відкритого капоту валив густий нездоровий дим. Шум кипіння антифризу нагадував шипіння колонок «Marshall» перед тим, як вибухнути. Ілля долив у роздерту помпу рештки ясно блакитної рідини.
— Як сльози світу, — Марла притулилася лобом до зимного вікна.
— Ну, з Богом, — Ілля зачинив дверцята. Авто рушило.
— А прикинь, ми зараз помремо. Ти потрапиш у рай. а я — в пекло. Фе, ти чуєш, як смердить?
— Чим смердить — раєм чи пеклом?
— Паленою помпою смердить. Думаєш в раю хтось палить помпи?
— Ну от, скоро википлять рештки води і все вибухне нафіг. 118 Але нам нічого не буде.
— Ага, я теж вірю в потойбічне життя. Пошпацируємо попід, руку чорним тунелем до білого світла.
— Гм, підемо туди разом… — Іллю явно дуже гріла можливість такого сценарію. Зрештою, Марла також навряд чи про щось шкодувала б. Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив'язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов'язання — помирати легко будь-якої миті. Марла від смерті могла лише набути. Набути досвіду смерті.
— Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, — провадив далі Ілля, — і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні — до пекла, другі — до раю.
— Ага, а насправді і перші, і другі — до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.
Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.
— І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам — пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.
І Марла натхненно всіх найобувала. Робила це виважено-професійно й екстатично-аматорськи. Найобувала тих, кого любила, щоб не завдати їм болю, і найобувала тих, кого не любила, щоби пізніше зробити їм боляче. Останнє вона мимоволі робила красиво. Садила всюди квіти зла, гедоністично відслідковувала їхні молоденькі парості, кохала їх і в слушну мить блискавично зрізала гострими ножицями. Марла жила в потоках чогось далеко не власного, а втім, відчувала себе їх невід'ємною складовою.
Оm Mani Padme Hum
Літак до Делі жахливо затримувався. Через приїзд російського президента. Марла вже встигла скупити майже все кампарі в бориспільському дьюті-фрі і посадити акумулятори в плейєрі. Встигла подзвонити Іллі й сказати:
— Який мудак ваш президент. Через нього я тут тупезно втикаю.
Встигла позлитися і дописати парочку пісень. Встигла, врешті, дочекатися запрошення на посадку — будь-яке втикалово в житті скінчається, як і саме життя.
А от пики бицюганів совкодупих вічні… — Марла щосили посміхалася стюардам «Аеросвіту», соломоволосим короткостриженим пупсам-переросткам підкиївської склепки.
Місце Марли було коло аварійного виходу. Тепер уже була її черга уявляти, як, у випадку катастрофи, панічним смердючим потоком (бо ж із того жаху люди стовідсотково гуртом ходитимуть під себе) пасажири боїнга валитимуть, шпортаючись об її новенькі зеленаві черевики. Поворушила пальцями ніг. Шкода черевиків, блін.
Але фенозипам — ніззя фор ева.
— Піть желаєтє? — (Ну якою ж мовою можуть розмовляти малоросійські авіалінії?)
— Кров твою, хохол позірний! — Крізь зубату посмішку процідила Марла. Хохол собі подумав, що Марла хтіла кави, і налив чогось гарячого і темного. Хохол, на відміну від українця, в камській своїй паплюжості завжди знаходить загальноприйнятий вихід. Все давольни, все смєются.
Політ мав би тривати шість годин.
— Всього-на-всього! За шість годин я дивитимуся в світлі Х'ялмарові очі, проставивши собі опцію автозаміни… М-да.
— Don’t worry? We have enough fuel [29]! — оголосив капітан пасажирам.
— Сподіваюся, це не будуть його останні слова, — позіхнула Марла, — зазвичай останні слова пілота це: «Ну всьо. Піздєц».
Марлі вже вистачило часу на розсилку телепатичних повідомлень всім, кого вона любила і кого зовсім навпаки («А ви більше не будьте такими уйобками!»), а літак усе кружляв і кружляв над Нью-Делі.
— Цікаво, чи можлива аварійна посадка на священні води Гангу?
Чомусь першою річчю, яку би Марла ухопила, вистрибуючи з літака, була літрова пляшка яскраво-червоної випивки. Хоча, певно, розумніше випити її просто тут. У салоні починався істеричний чоловічий сміх. Сміялися жлоби-стюарди. Певно, вже знайшли в аптечці необхідні речовини. Марлі, дивлячись на них, хотілося срати і було дуже сумно. Чи то пак, просто нудно.
— Хоч би вже ЩОСЬ сталося. Де екшн?! Вистачить палива-вистачить палива… То піздяч до Лас-Вегасу, мудак в пілоточці! Хоча й бабла у мене — не сильно розгуляєшся…
Турбулентність. Такі парфуми були в Марлиної мами, такий бестселер видав конвеєр Кінга і такого явища страх як боявся Чікін із мультика «Cow and Chiken» [30], що його Марла часто називала «Cow and Kitchen» [31]. А ще в абсолютно всіх мовах вона плутала «рис» і «сир».
— Ну й про що я думаю, коли же вшистко поєбане?! — Марлі було нудно через край.
— Кастрат-політ. Жоднісінького натяку вам на кінець… Ой дарі-дарі-дарі-де, ой дарі-дарі-Дерріда! — вже ледь не на повну гучність співала Марла на своєму Еmergency Ехit [32] місці. — Атаки символічно було би склеїти ласти в епіцентрі сансари, ги… В небі, поміж чужої паніки і своїх двох чоловіків, коли один із них спровадив тебе в це саме небо, а другий стоїть десь там унизу і прислухається, можливо, до гуркоту турбін. Не приймає мене свята земля, ну що ти зробиш…
І відразу оголосили про те, що літак прямує на запасний аеродром до Мумбаю. Бідолашний Х'ялмар саме звідти і припхався до Нью-Делі зустрічати свою Марлу.
Довгочасове неспання розмиває контури реальності, додає речам несподіваних присмаків і неочікуваних назв. Люди видаються малознайомими і пронизливо красивими. Рідні люди. Нерідні постають аморфним фоном.
Митний контроль, сценарні запитання, сценарне завмирання серця, все більше й більше людей у формах, просто якісь орди індійських напівсонних солдатів, а попереду всіх — сяючий білявим волоссям і невиспаними синіми очима Х'ялмар. Посміхаючись і розмахуючи руками.
— Якийсь ти нереально сьодні гарний! — замість привітання виголосила Марла. — Я вже й забула, який ти. і англійською Щелепи ще не шамкають… Спати, певно, хочеш?
Певно, хотів. Чекав же її 12 годин в аеропорту Індіри Ганді.
— Ух ти, відразу індійське кіно! — невиховано запищала Марла, уздрівши двох сікхів у помаранчевих чалмах. — Так значить, це все чиста правда?
Х'ялмар втомлено, проте багатообіцяюче посміхався.
— Східна Азія. — Для чогось констатувала Марла. Вийшли з аеропорту, сіли до таксівки марки «Амбассадор». Смішної чорної лакованої машини в дусі Гічкока, причому 2000-го року випуску.
— Косять під антикваріат навіть тут… — пізніше скаже Марла. Зараз вона просто балушила широчезно розплющені очі на все, що траплялося дорогою: бездомні сірі святі корови, їхні бики з дивовижними, як на думку мешканця середніх широт, ґулями на карку, дітлахи, що навіжено грали в крокет на витоптаних галявках, картонно-целофанові житлові споруди тих, хто мав нагоду вродитися під знаком найнижчої касти, зустрічні моторикші зелено-жовтих кольорів із гумовими шторками і боллівудською музикою на всю горлянку пукалок-динаміків.
— Тобі би до Мумбаю спершу… — зітхнув Х'ялмар, зауваживши Марлиний миклухо-маклаївський вираз обличчя, — там усе куди реальніше.
— Реальніше за це?!
— Ну так, там — справжня Індія. З усіма її запахами, звуками і кольорами.
Отже, тутешні запахи людських придорожніх екскрементів і сечовини, що розкладалася на сонці, ще не відбивали достатнього колориту країни. До них, місцевих запахів, ще треба було принюхуватися, щоб їх ідентифікувати.
— Знаєш, тут воно тхне куди менше, ніж в Індонезії… -з доброю посмішкою констатувала Марла.
— Ти не була в Мумбаї, — ще раз скрушно повторив Х'ялмар. Марлина зростаюча ненависть до країни мрій, у якій належало віджити два роки, гірко його засмучувала. Але Марла моментально забувала про неї і вже на повну силу відловлювалася від Індії.
— Тут таки зовсім не тхне! — ніяк не полишало її щастя чуттєвого естета, — навіть вихлопними газами. Тут дихати можна на дорозі!
(В Джокджакарті після десятихвилинного перебування на проїжджій частині без карбонової маски Марла вже скаржилася на прогресуючий рак легенів).
— Ага, тепер можна. Після того, як літаки не могли вже сідати в аеропорту Делі, а люди не бачили світанку через постійний смог, вирішили перейти на природній газ.
Тим часом дорожній трафік залишався скаженим, а руки з сигналів тут ніхто не прибирав і на мить — певно, вважалося би за лохівство. Кількома днями пізніше Марла відловить усі форми і змісти цієї катавасії, спізнюючись на потяг до непальського кордону (назву міста, куди слідував той потяг, вона так і не запам'ятала), сидячи в моторикші й спокійнісінько покурюючи неоковирну цигарку купленого в Агрі гашишу. Купленого в такого ж водія рикші, тільки трохи молодшого і схожого на українського письменника Любка Дереша.
Будинки в Індії будувати не вміли. Певно, вчилися тій майстерності у британських колонізаторів.
— Замість того, щоби збудувати нормальні стіни і повкладати подвійні вікна, британці придумали підлоги й ковдри з електропідігрівом… — Х'ялмар навшпиньки крався з холодної ванни до холодної спальні. Цій бетонній підлозі підігрів і не снився. Спати мусили в теплих шкарпетках, штанях, светрах і шапках. Марла на такій немилосердній холодризі не вірила навіть у захисну дію протименінґітного щеплення.
— Якої сраки, питається, Марлочка брала з собою купальник і всі ці грьобані футболочки? — залізати доводилося під дві ковдри і ще бажано було закидатися зверху всіма шматами, які були в господарці.
— Ото тобі й теплі краї… — цокотіла зубами Марла, щосили притискаючись до Х'ялмара. Про жоден секс в такому температурному режимі не могло бути й мови.
— Цікаво, як вони вмудряються розмножуватися до таких масштабів, живучи у слам-картонних коробках?
— Гм, здається, надворі тепліше, ніж у нас… Хоча зазвичай мало хто тут доживає до тридцяти…
— Live slums, die youhg [33].
Самі ті легендарні нетрища, вони ж трущоби, вони ж сламзи Марла спостерігала із безпечної відстані. Не те, щоби вона боялася куріпкових історій білошкірих співробітниць дипломатичних корпусів, у яких їх мацали за дупу й цицьки всі без винятку індуси. Ні. Марлі такого петінгу відгребти не довелося — видно, замало якось плоті росло у неї на кістках. Або засильно вона скидалася на хлопчика і волосся її не було достатньо світлим. Вона ніколи б не підійшла надто близько до злидарської оселі тому, що боялася взагалі ходити без запрошення, і справа тут навіть не у ввічливості. Справа у Марлиній дратівливості. Якщо якийсь один «колоритний персонаж» — байдуже, в Берліні чи в Чанмаї — відмовлявся бути нею сфотографованим, Марла зарікалася фоткати будь-кого із «цих уродів, які себе уявляють не-в'їбенними звьоздами чи хуй зна ким, і, певно, думають, що завтра я наштампую постерів і продаватиму їхні фізіономії за шалені бабки!» Марла була страшенно неполіткоректною. Показувала факи вуличному перукареві, що проявив власну гідність і хитанням голови відхилив Х'ялмарову пропозицію зйомки. Х'ял-мар заспокійливо гладив Марлу по руці, і це її ще більше бісило. Марла завжди вживала слово «нігери», виправдовуючись латинським словом «пі§ег», що значить «чорний» і не більше. Х'ялмар від того взагалі страшенно злився, і з кожним новим «нігером» його лють зростала. Марла, не встилаючись, показувала, що їй бридко, коли їй було бридко їхати в липкому й обдертому індійському поїзді, пліч-о-пліч з шістьма смердючими мужиками, що длубалися в вухах. Х'ялмар обіймав її за плечі. Тоді Марла намагалася віднайти внутрішню рівновагу, підключити український імунітет до загальних вагонів найстрашнішого поїзда «Київ — Івано-Франківськ» часів її першого курсу і, ввійшовши в ритм місцевого біосу, зашпилитися у спальному мішку й заснути. Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь-яких своїх проявах. А в будь-якій потворності живе краса і сила. Так любила повторювати Марла. Якщо особисто вона вважала повних жінок красивішими за тендітних, довгі носи сексуальнішими від коротких, короткі ноги звабливішими від довших, а змішану породу вартіснішою за чисту, то якого, питається, рожна, повинна була вона вичісувати свої сприйняття згідно з чиїмись окремими — байдуже, рафінованими чи панківськими — канонами? Марла щиросердно кайфувала від Агри.
— Який мудак ваш президент. Через нього я тут тупезно втикаю.
Встигла позлитися і дописати парочку пісень. Встигла, врешті, дочекатися запрошення на посадку — будь-яке втикалово в житті скінчається, як і саме життя.
А от пики бицюганів совкодупих вічні… — Марла щосили посміхалася стюардам «Аеросвіту», соломоволосим короткостриженим пупсам-переросткам підкиївської склепки.
Місце Марли було коло аварійного виходу. Тепер уже була її черга уявляти, як, у випадку катастрофи, панічним смердючим потоком (бо ж із того жаху люди стовідсотково гуртом ходитимуть під себе) пасажири боїнга валитимуть, шпортаючись об її новенькі зеленаві черевики. Поворушила пальцями ніг. Шкода черевиків, блін.
Але фенозипам — ніззя фор ева.
— Піть желаєтє? — (Ну якою ж мовою можуть розмовляти малоросійські авіалінії?)
— Кров твою, хохол позірний! — Крізь зубату посмішку процідила Марла. Хохол собі подумав, що Марла хтіла кави, і налив чогось гарячого і темного. Хохол, на відміну від українця, в камській своїй паплюжості завжди знаходить загальноприйнятий вихід. Все давольни, все смєются.
Політ мав би тривати шість годин.
— Всього-на-всього! За шість годин я дивитимуся в світлі Х'ялмарові очі, проставивши собі опцію автозаміни… М-да.
Але літак ніяк не міг зайти на посадку в Делі. Абсолютно негодні умови (важко їх назвати просто несприятливими погодніми).
…А я собі схильна до авто замін.
Для мене життя це тупий кокаїн.
— Don’t worry? We have enough fuel [29]! — оголосив капітан пасажирам.
— Сподіваюся, це не будуть його останні слова, — позіхнула Марла, — зазвичай останні слова пілота це: «Ну всьо. Піздєц».
Марлі вже вистачило часу на розсилку телепатичних повідомлень всім, кого вона любила і кого зовсім навпаки («А ви більше не будьте такими уйобками!»), а літак усе кружляв і кружляв над Нью-Делі.
— Цікаво, чи можлива аварійна посадка на священні води Гангу?
Чомусь першою річчю, яку би Марла ухопила, вистрибуючи з літака, була літрова пляшка яскраво-червоної випивки. Хоча, певно, розумніше випити її просто тут. У салоні починався істеричний чоловічий сміх. Сміялися жлоби-стюарди. Певно, вже знайшли в аптечці необхідні речовини. Марлі, дивлячись на них, хотілося срати і було дуже сумно. Чи то пак, просто нудно.
— Хоч би вже ЩОСЬ сталося. Де екшн?! Вистачить палива-вистачить палива… То піздяч до Лас-Вегасу, мудак в пілоточці! Хоча й бабла у мене — не сильно розгуляєшся…
Турбулентність. Такі парфуми були в Марлиної мами, такий бестселер видав конвеєр Кінга і такого явища страх як боявся Чікін із мультика «Cow and Chiken» [30], що його Марла часто називала «Cow and Kitchen» [31]. А ще в абсолютно всіх мовах вона плутала «рис» і «сир».
— Ну й про що я думаю, коли же вшистко поєбане?! — Марлі було нудно через край.
— Кастрат-політ. Жоднісінького натяку вам на кінець… Ой дарі-дарі-дарі-де, ой дарі-дарі-Дерріда! — вже ледь не на повну гучність співала Марла на своєму Еmergency Ехit [32] місці. — Атаки символічно було би склеїти ласти в епіцентрі сансари, ги… В небі, поміж чужої паніки і своїх двох чоловіків, коли один із них спровадив тебе в це саме небо, а другий стоїть десь там унизу і прислухається, можливо, до гуркоту турбін. Не приймає мене свята земля, ну що ти зробиш…
І відразу оголосили про те, що літак прямує на запасний аеродром до Мумбаю. Бідолашний Х'ялмар саме звідти і припхався до Нью-Делі зустрічати свою Марлу.
Довгочасове неспання розмиває контури реальності, додає речам несподіваних присмаків і неочікуваних назв. Люди видаються малознайомими і пронизливо красивими. Рідні люди. Нерідні постають аморфним фоном.
Митний контроль, сценарні запитання, сценарне завмирання серця, все більше й більше людей у формах, просто якісь орди індійських напівсонних солдатів, а попереду всіх — сяючий білявим волоссям і невиспаними синіми очима Х'ялмар. Посміхаючись і розмахуючи руками.
— Якийсь ти нереально сьодні гарний! — замість привітання виголосила Марла. — Я вже й забула, який ти. і англійською Щелепи ще не шамкають… Спати, певно, хочеш?
Певно, хотів. Чекав же її 12 годин в аеропорту Індіри Ганді.
— Ух ти, відразу індійське кіно! — невиховано запищала Марла, уздрівши двох сікхів у помаранчевих чалмах. — Так значить, це все чиста правда?
Х'ялмар втомлено, проте багатообіцяюче посміхався.
— Східна Азія. — Для чогось констатувала Марла. Вийшли з аеропорту, сіли до таксівки марки «Амбассадор». Смішної чорної лакованої машини в дусі Гічкока, причому 2000-го року випуску.
— Косять під антикваріат навіть тут… — пізніше скаже Марла. Зараз вона просто балушила широчезно розплющені очі на все, що траплялося дорогою: бездомні сірі святі корови, їхні бики з дивовижними, як на думку мешканця середніх широт, ґулями на карку, дітлахи, що навіжено грали в крокет на витоптаних галявках, картонно-целофанові житлові споруди тих, хто мав нагоду вродитися під знаком найнижчої касти, зустрічні моторикші зелено-жовтих кольорів із гумовими шторками і боллівудською музикою на всю горлянку пукалок-динаміків.
— Тобі би до Мумбаю спершу… — зітхнув Х'ялмар, зауваживши Марлиний миклухо-маклаївський вираз обличчя, — там усе куди реальніше.
— Реальніше за це?!
— Ну так, там — справжня Індія. З усіма її запахами, звуками і кольорами.
Отже, тутешні запахи людських придорожніх екскрементів і сечовини, що розкладалася на сонці, ще не відбивали достатнього колориту країни. До них, місцевих запахів, ще треба було принюхуватися, щоб їх ідентифікувати.
— Знаєш, тут воно тхне куди менше, ніж в Індонезії… -з доброю посмішкою констатувала Марла.
— Ти не була в Мумбаї, — ще раз скрушно повторив Х'ялмар. Марлина зростаюча ненависть до країни мрій, у якій належало віджити два роки, гірко його засмучувала. Але Марла моментально забувала про неї і вже на повну силу відловлювалася від Індії.
— Тут таки зовсім не тхне! — ніяк не полишало її щастя чуттєвого естета, — навіть вихлопними газами. Тут дихати можна на дорозі!
(В Джокджакарті після десятихвилинного перебування на проїжджій частині без карбонової маски Марла вже скаржилася на прогресуючий рак легенів).
— Ага, тепер можна. Після того, як літаки не могли вже сідати в аеропорту Делі, а люди не бачили світанку через постійний смог, вирішили перейти на природній газ.
Тим часом дорожній трафік залишався скаженим, а руки з сигналів тут ніхто не прибирав і на мить — певно, вважалося би за лохівство. Кількома днями пізніше Марла відловить усі форми і змісти цієї катавасії, спізнюючись на потяг до непальського кордону (назву міста, куди слідував той потяг, вона так і не запам'ятала), сидячи в моторикші й спокійнісінько покурюючи неоковирну цигарку купленого в Агрі гашишу. Купленого в такого ж водія рикші, тільки трохи молодшого і схожого на українського письменника Любка Дереша.
Будинки в Індії будувати не вміли. Певно, вчилися тій майстерності у британських колонізаторів.
— Замість того, щоби збудувати нормальні стіни і повкладати подвійні вікна, британці придумали підлоги й ковдри з електропідігрівом… — Х'ялмар навшпиньки крався з холодної ванни до холодної спальні. Цій бетонній підлозі підігрів і не снився. Спати мусили в теплих шкарпетках, штанях, светрах і шапках. Марла на такій немилосердній холодризі не вірила навіть у захисну дію протименінґітного щеплення.
— Якої сраки, питається, Марлочка брала з собою купальник і всі ці грьобані футболочки? — залізати доводилося під дві ковдри і ще бажано було закидатися зверху всіма шматами, які були в господарці.
— Ото тобі й теплі краї… — цокотіла зубами Марла, щосили притискаючись до Х'ялмара. Про жоден секс в такому температурному режимі не могло бути й мови.
— Цікаво, як вони вмудряються розмножуватися до таких масштабів, живучи у слам-картонних коробках?
— Гм, здається, надворі тепліше, ніж у нас… Хоча зазвичай мало хто тут доживає до тридцяти…
— Live slums, die youhg [33].
Самі ті легендарні нетрища, вони ж трущоби, вони ж сламзи Марла спостерігала із безпечної відстані. Не те, щоби вона боялася куріпкових історій білошкірих співробітниць дипломатичних корпусів, у яких їх мацали за дупу й цицьки всі без винятку індуси. Ні. Марлі такого петінгу відгребти не довелося — видно, замало якось плоті росло у неї на кістках. Або засильно вона скидалася на хлопчика і волосся її не було достатньо світлим. Вона ніколи б не підійшла надто близько до злидарської оселі тому, що боялася взагалі ходити без запрошення, і справа тут навіть не у ввічливості. Справа у Марлиній дратівливості. Якщо якийсь один «колоритний персонаж» — байдуже, в Берліні чи в Чанмаї — відмовлявся бути нею сфотографованим, Марла зарікалася фоткати будь-кого із «цих уродів, які себе уявляють не-в'їбенними звьоздами чи хуй зна ким, і, певно, думають, що завтра я наштампую постерів і продаватиму їхні фізіономії за шалені бабки!» Марла була страшенно неполіткоректною. Показувала факи вуличному перукареві, що проявив власну гідність і хитанням голови відхилив Х'ялмарову пропозицію зйомки. Х'ял-мар заспокійливо гладив Марлу по руці, і це її ще більше бісило. Марла завжди вживала слово «нігери», виправдовуючись латинським словом «пі§ег», що значить «чорний» і не більше. Х'ялмар від того взагалі страшенно злився, і з кожним новим «нігером» його лють зростала. Марла, не встилаючись, показувала, що їй бридко, коли їй було бридко їхати в липкому й обдертому індійському поїзді, пліч-о-пліч з шістьма смердючими мужиками, що длубалися в вухах. Х'ялмар обіймав її за плечі. Тоді Марла намагалася віднайти внутрішню рівновагу, підключити український імунітет до загальних вагонів найстрашнішого поїзда «Київ — Івано-Франківськ» часів її першого курсу і, ввійшовши в ритм місцевого біосу, зашпилитися у спальному мішку й заснути. Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь-яких своїх проявах. А в будь-якій потворності живе краса і сила. Так любила повторювати Марла. Якщо особисто вона вважала повних жінок красивішими за тендітних, довгі носи сексуальнішими від коротких, короткі ноги звабливішими від довших, а змішану породу вартіснішою за чисту, то якого, питається, рожна, повинна була вона вичісувати свої сприйняття згідно з чиїмись окремими — байдуже, рафінованими чи панківськими — канонами? Марла щиросердно кайфувала від Агри.