Пояснив Гальці.
– А я кажу – жаднюги! – стояла вона на своєму. – І я кожному з них вуха понакручую! – пообіцяла.
На вулицю навпроти кладовища ми вийшли попід городом отих Давиденків, брата котрих убив переляканий машиною кінь. Як проходили мимо їхньої хати, до Гальки обізвалася з сіней Вірка, та, що гірко голосила за братом на подвір'ї бригади колгоспу:
– То ти, Галько?
– Я! – відгукнулася Галька.
Далі між ними відбувся такий діалог:
– Де була?
– Та-а, скрізь!
– А Параска на буряках?
– На буряках!
– Чому до нас не приходиш?
– Все ніколи!
– Приходь якось!
– Прийду!
І все. Ми з Галькою перейшли дорогу й опинились на кладовищі, в зарослях якого теж були шовковиці. Невеличкі, низенькі, але родили рясно. Тож ми й вирішили перевірити: а раптом уже й на них є напівстиглі ягоди.
Кладовище зустріло нас тишею н спокоєм, приємними запахами різнотрав'я, від яких забивало дух, було ніби якось затхло.
– Ходімо до могилок моїх батьків, – попросила мене Галька.
Я згодився:
– Ходімо.
Ми нарвали на галявинці по жмутику різнокольорових самосійних квіточок, поклали на вже запалі могилки.
Постояли мовчки, пожурилися. Галька заплакала. Потім витерла сльози, торкнула мене за руку, мабуть, щоб іти шукати шовковиць.
Я поглянув на сонце. Воно вже підбилося високо в небі, показувало на обідню пору.
– Мені пора додому, – сказав їй.
– Додому й підемо, – згодилась Галька. – Тобі справді пора.
Ми обережно пішли краєчком кладовища поміж свіжих могил, яких з кожним днем тут ставало більше й більше. З хрестами і без хрестів. Насипаних дбайливо і абияк.
Йшли мовчки, щось стримувало нас від розмови. Може, те, що на кладовищі взагалі не прийнято розмовляти? А може, інше. Не знаю.
Раптом за розлогим кущем бузку, що ріс обіч стежки, ми почули розмову. Говорили чоловіки. Тихо, але розбірливо.
– Сюди, сюди давайте. Опускайте помаленьку.
– Мабуть, дядька Хому ховають, – обернулася до мене Галька.
– Хтозна, – засумнівався я. – Може, ще хтось помер. – І знову звів голову до сонця. Воно продовжувало припікати, й здалося мені – висіло вже на обідній порі. Над кладовищем панувала спека.
– Зараз побачимо, – шепнула мені Галька й пішла поза кущем, туди, де говорили. Я – за нею.
І ось ми за бузком. Стали й заціпеніли від побаченого. Мені здалося, що я сплю і бачу це уві сні. Що варто прокинутись, і все зникне, розвіється. Але воно не зникало. Було наяву. Серед білого дня. В жорстокій реальності.
Неподалік від зарослої кропивою, акацією та бузиною канави, яка відмежовувала кладовище від людських городів, була викопана значно ширша від тих, що копають для одного покійника, яма. Біля неї стояла запряжена в старий незашильований віз худа ряба кобила, а на возі лежали у різних позах мертві люди. Скільки їх було, ми не могли порахувати, та й не прагнули, бо виглядало це жахливо. А тим часом два дядьки, худі й зарослі щетиною, зняли з воза мертвого діда й подавали двом іншим дядькам у яму. З рук у руки. Це їхні голоси ми з Галькою й почули за кущем.
– Що-о в-ви р-робите-е? – запитала тремтливим голосом Галька дядьків.
Вони повернули на нас обох здивовані очі.
– Хіба не бачиш, дочко? Людей ховаємо, – одказав один із двох у ямі, коли вони поклали діда на дні.
– Як, і без труни, і всіх в одну яму? – не вірила Галька. – А де ж їхні родичі, що нікого немає?
Від дядьків з Окопу, котрі займалися похоронами померлих, ми довідалися, що ховають вони у такий спосіб тих, кого нікому поховати, у кого вже всі рідні повмирали раніше. Хто ж їх буде споряджувати в останню дорогу? І на труни в колгоспі дощок немає. Ось сільське начальство й звеліло всіх отаких покласти в братську могилу. Вони й роблять так, по наряду бригадира. Одні викопали яму, а їм довелося з мертв'яками возитись. Треба ж комусь. Сьогодні вони возять, а через кілька днів і їх, може, отак хтось привезе.
Мені було страшно, мені було дико слухати отаку спокійну розповідь дядьків про смерть. Я стояв і мовчав. В ті хвилини у мене, здалося, відібрало мову.
А дядьки, пояснивши Гальці те, чим вона цікавилась, знову взялися до роботи. Двоє зняли з воза труп дівчинки років десяти, синьої від опухлості, з розпущеними русявими кісками, подали тим двом, що в ямі. Ті вклали дівчинку поруч з висохлим дідом і гукнули нагору: «Давайте далі!»
Коли дядьки стали за руки й за ноги знімати літню жінку в довгій спідниці з повернутою чомусь назад головою, мене занудило, я більше не витримав, узяв Гальку за руку й попросив:
– Ходімо мерщій, мене вже починає трясти. Водночас з нудотою я відчув, що у мене справді починало все тремтіти всередині, робилося млосно, зашуміло в голові. Значить, піднімалася температура.
Від кладовища до нас додому стежкою через городи три хвилини ходу. Але ми з Галькою побігли. Бо у мене вже вичерпувалися сили.
Тільки я ліг у постіль, тільки Галька укрила мене двома теплими ряднами, як мною заволоділа лихоманка.
…Прокинувся я раптом немов від чийогось штурхана. Був мокрий від поту і в'ялий. Злегка шуміло в голові. Повів очима по хаті – нікого. Отже – Галька пішла десь за новинами. Скоро з'явиться. Вона завжди приходить до мене після сну.
За вікнами стояв гарячий, сонячний день, крізь шибки долинало цвірінькання горобців, мабуть, купалися на дорозі в піску, і раптом чиргикання колеса об полудрабок воза й прокурений чоловічий голос:
– Н-но-о, ряба-а!
І мені знову стало погано. Знову поїхали дядьки збирати померлих з голоду. Перед очима одразу вималювалась картина: ряба кобила у возі, на возі трупи і дядьки над викопаною могилою тримають у руках жінку з повернутою назад головою.
Я заплющив очі й накрив голову рядном.
– Уставай, уставай! – почувся раптом від порога Гальчин голос. – Я бачила у вікно, що ти вже не спиш.
Я розкутався.
– Ну, де була, що чула? – питаю.
– Дядька Хому зараз повезуть на кладовище, – сповістила мені Галька. – Дід Йосип зробив труну і хрест, поховають як належить. Уставай, я тобі щось принесла. – Засилає руку в кишеню спідниці, дістає маленький шматочок зеленої цукерки – льодинки, простягає мені й пояснює: – Тітка Христя роздавала дітям по половинці. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.
Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.
З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:
– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.
Галька охоче згоджується:
– Ходімо!
Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.
– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?
Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.
Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.
Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.
Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.
Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!
Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.
Від жалю за дідом, від плачу баби з тіткою у мене на очі набігли сльози. А коли тітка Дунька підвела мене за руку до діда й заголосила, приказуючи: «Ой таточку, ой голубчику, та до вас же онук у гості прийшов, а ви веж його й небачите!» – я теж заплакав.
На противагу бабі, дід любив мене. Але по-дорослому суворо. Не всміхався, не казав мені ніжних слів. Завжди, коли я приходив до них, прихиляв мене до себе, лоскотав бородою й мовчки гладив по голові. А коли, бувало, щось давав, цукерку, бублик чи п'ятак, то робив це непомітно, шепочучи: «Щоб баба не бачила». Він був у неї в приймах і завжди її боявся.
…Поховали діда на другий день. У труні, хрест поставили. Помер він, розказала тітка Дунька, на роботі в Арпасі. Ще з одним таким же дідом вони щодня вивозили гній з воловень. Волів розбирали люди вранці на роботи, а вони вдвох залишали собі пару, заїздили возом у воловню і скидали на нього гній. Зберуть в одній воловні, одвезуть у поле і їдуть у другу. Так і минали в них день за днем у роботі, за яку вони одержували пайку глевкого хліба і вранці та в обід порцію супу з гороху або чечевиці. Суп дід їв сам, а хліб носив додому бабі.
Так ось того дня, після обіду, запріг дід воли, заїхали вони з напарником у воловню, став дід накидати гній на воза, понатужився, ойкнув і присів з вилами в руках на порозі дверей. Та так більше й не встав. Смерть здолала його. Дідів напарник з Аркадіївки і привіз його волами додому.
Вертаючись від дідової могили, ми знову пішли мимо тієї братської могили, в яку звозили померлих дядьки по наряду бригадира. І якраз саме тоді, коли вони скидали трупи з воза, запряженого рябою кобилою, у ще не заповнену яму. Я торкнув матф за руку, он, мовляв, як ховають, ми ще вчора з Галькою бачили. А мати заступила мене від того страшного видовиська, обняла за плечі й мовила тихо:
– Не дивися, синку, туди. Не дивися.
І повела мене з кладовища.
Розділ дев'ятнадцятий. НАЙСТРАШНІШЕ
– А я кажу – жаднюги! – стояла вона на своєму. – І я кожному з них вуха понакручую! – пообіцяла.
На вулицю навпроти кладовища ми вийшли попід городом отих Давиденків, брата котрих убив переляканий машиною кінь. Як проходили мимо їхньої хати, до Гальки обізвалася з сіней Вірка, та, що гірко голосила за братом на подвір'ї бригади колгоспу:
– То ти, Галько?
– Я! – відгукнулася Галька.
Далі між ними відбувся такий діалог:
– Де була?
– Та-а, скрізь!
– А Параска на буряках?
– На буряках!
– Чому до нас не приходиш?
– Все ніколи!
– Приходь якось!
– Прийду!
І все. Ми з Галькою перейшли дорогу й опинились на кладовищі, в зарослях якого теж були шовковиці. Невеличкі, низенькі, але родили рясно. Тож ми й вирішили перевірити: а раптом уже й на них є напівстиглі ягоди.
Кладовище зустріло нас тишею н спокоєм, приємними запахами різнотрав'я, від яких забивало дух, було ніби якось затхло.
– Ходімо до могилок моїх батьків, – попросила мене Галька.
Я згодився:
– Ходімо.
Ми нарвали на галявинці по жмутику різнокольорових самосійних квіточок, поклали на вже запалі могилки.
Постояли мовчки, пожурилися. Галька заплакала. Потім витерла сльози, торкнула мене за руку, мабуть, щоб іти шукати шовковиць.
Я поглянув на сонце. Воно вже підбилося високо в небі, показувало на обідню пору.
– Мені пора додому, – сказав їй.
– Додому й підемо, – згодилась Галька. – Тобі справді пора.
Ми обережно пішли краєчком кладовища поміж свіжих могил, яких з кожним днем тут ставало більше й більше. З хрестами і без хрестів. Насипаних дбайливо і абияк.
Йшли мовчки, щось стримувало нас від розмови. Може, те, що на кладовищі взагалі не прийнято розмовляти? А може, інше. Не знаю.
Раптом за розлогим кущем бузку, що ріс обіч стежки, ми почули розмову. Говорили чоловіки. Тихо, але розбірливо.
– Сюди, сюди давайте. Опускайте помаленьку.
– Мабуть, дядька Хому ховають, – обернулася до мене Галька.
– Хтозна, – засумнівався я. – Може, ще хтось помер. – І знову звів голову до сонця. Воно продовжувало припікати, й здалося мені – висіло вже на обідній порі. Над кладовищем панувала спека.
– Зараз побачимо, – шепнула мені Галька й пішла поза кущем, туди, де говорили. Я – за нею.
І ось ми за бузком. Стали й заціпеніли від побаченого. Мені здалося, що я сплю і бачу це уві сні. Що варто прокинутись, і все зникне, розвіється. Але воно не зникало. Було наяву. Серед білого дня. В жорстокій реальності.
Неподалік від зарослої кропивою, акацією та бузиною канави, яка відмежовувала кладовище від людських городів, була викопана значно ширша від тих, що копають для одного покійника, яма. Біля неї стояла запряжена в старий незашильований віз худа ряба кобила, а на возі лежали у різних позах мертві люди. Скільки їх було, ми не могли порахувати, та й не прагнули, бо виглядало це жахливо. А тим часом два дядьки, худі й зарослі щетиною, зняли з воза мертвого діда й подавали двом іншим дядькам у яму. З рук у руки. Це їхні голоси ми з Галькою й почули за кущем.
– Що-о в-ви р-робите-е? – запитала тремтливим голосом Галька дядьків.
Вони повернули на нас обох здивовані очі.
– Хіба не бачиш, дочко? Людей ховаємо, – одказав один із двох у ямі, коли вони поклали діда на дні.
– Як, і без труни, і всіх в одну яму? – не вірила Галька. – А де ж їхні родичі, що нікого немає?
Від дядьків з Окопу, котрі займалися похоронами померлих, ми довідалися, що ховають вони у такий спосіб тих, кого нікому поховати, у кого вже всі рідні повмирали раніше. Хто ж їх буде споряджувати в останню дорогу? І на труни в колгоспі дощок немає. Ось сільське начальство й звеліло всіх отаких покласти в братську могилу. Вони й роблять так, по наряду бригадира. Одні викопали яму, а їм довелося з мертв'яками возитись. Треба ж комусь. Сьогодні вони возять, а через кілька днів і їх, може, отак хтось привезе.
Мені було страшно, мені було дико слухати отаку спокійну розповідь дядьків про смерть. Я стояв і мовчав. В ті хвилини у мене, здалося, відібрало мову.
А дядьки, пояснивши Гальці те, чим вона цікавилась, знову взялися до роботи. Двоє зняли з воза труп дівчинки років десяти, синьої від опухлості, з розпущеними русявими кісками, подали тим двом, що в ямі. Ті вклали дівчинку поруч з висохлим дідом і гукнули нагору: «Давайте далі!»
Коли дядьки стали за руки й за ноги знімати літню жінку в довгій спідниці з повернутою чомусь назад головою, мене занудило, я більше не витримав, узяв Гальку за руку й попросив:
– Ходімо мерщій, мене вже починає трясти. Водночас з нудотою я відчув, що у мене справді починало все тремтіти всередині, робилося млосно, зашуміло в голові. Значить, піднімалася температура.
Від кладовища до нас додому стежкою через городи три хвилини ходу. Але ми з Галькою побігли. Бо у мене вже вичерпувалися сили.
Тільки я ліг у постіль, тільки Галька укрила мене двома теплими ряднами, як мною заволоділа лихоманка.
…Прокинувся я раптом немов від чийогось штурхана. Був мокрий від поту і в'ялий. Злегка шуміло в голові. Повів очима по хаті – нікого. Отже – Галька пішла десь за новинами. Скоро з'явиться. Вона завжди приходить до мене після сну.
За вікнами стояв гарячий, сонячний день, крізь шибки долинало цвірінькання горобців, мабуть, купалися на дорозі в піску, і раптом чиргикання колеса об полудрабок воза й прокурений чоловічий голос:
– Н-но-о, ряба-а!
І мені знову стало погано. Знову поїхали дядьки збирати померлих з голоду. Перед очима одразу вималювалась картина: ряба кобила у возі, на возі трупи і дядьки над викопаною могилою тримають у руках жінку з повернутою назад головою.
Я заплющив очі й накрив голову рядном.
– Уставай, уставай! – почувся раптом від порога Гальчин голос. – Я бачила у вікно, що ти вже не спиш.
Я розкутався.
– Ну, де була, що чула? – питаю.
– Дядька Хому зараз повезуть на кладовище, – сповістила мені Галька. – Дід Йосип зробив труну і хрест, поховають як належить. Уставай, я тобі щось принесла. – Засилає руку в кишеню спідниці, дістає маленький шматочок зеленої цукерки – льодинки, простягає мені й пояснює: – Тітка Христя роздавала дітям по половинці. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.
Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.
З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:
– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.
Галька охоче згоджується:
– Ходімо!
Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.
– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?
Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.
Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.
Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.
Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.
Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!
Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.
Від жалю за дідом, від плачу баби з тіткою у мене на очі набігли сльози. А коли тітка Дунька підвела мене за руку до діда й заголосила, приказуючи: «Ой таточку, ой голубчику, та до вас же онук у гості прийшов, а ви веж його й небачите!» – я теж заплакав.
На противагу бабі, дід любив мене. Але по-дорослому суворо. Не всміхався, не казав мені ніжних слів. Завжди, коли я приходив до них, прихиляв мене до себе, лоскотав бородою й мовчки гладив по голові. А коли, бувало, щось давав, цукерку, бублик чи п'ятак, то робив це непомітно, шепочучи: «Щоб баба не бачила». Він був у неї в приймах і завжди її боявся.
…Поховали діда на другий день. У труні, хрест поставили. Помер він, розказала тітка Дунька, на роботі в Арпасі. Ще з одним таким же дідом вони щодня вивозили гній з воловень. Волів розбирали люди вранці на роботи, а вони вдвох залишали собі пару, заїздили возом у воловню і скидали на нього гній. Зберуть в одній воловні, одвезуть у поле і їдуть у другу. Так і минали в них день за днем у роботі, за яку вони одержували пайку глевкого хліба і вранці та в обід порцію супу з гороху або чечевиці. Суп дід їв сам, а хліб носив додому бабі.
Так ось того дня, після обіду, запріг дід воли, заїхали вони з напарником у воловню, став дід накидати гній на воза, понатужився, ойкнув і присів з вилами в руках на порозі дверей. Та так більше й не встав. Смерть здолала його. Дідів напарник з Аркадіївки і привіз його волами додому.
Вертаючись від дідової могили, ми знову пішли мимо тієї братської могили, в яку звозили померлих дядьки по наряду бригадира. І якраз саме тоді, коли вони скидали трупи з воза, запряженого рябою кобилою, у ще не заповнену яму. Я торкнув матф за руку, он, мовляв, як ховають, ми ще вчора з Галькою бачили. А мати заступила мене від того страшного видовиська, обняла за плечі й мовила тихо:
– Не дивися, синку, туди. Не дивися.
І повела мене з кладовища.
Розділ дев'ятнадцятий. НАЙСТРАШНІШЕ
Раннього ранку Параска сперечалася біля свого двору з головою колгоспу. Він сидів у своїй бідарці з батогом і віжками в руках і кричав на неї, обзивав прогульницею й ледаркою за те, що уже другий день не йде на буряки, погрожував великим штрафом. А Параска голосно, казала йому у відповідь, що ніяких штрафів не боїться і не піде на ті його розпрокляті буряки, поки не знайде своєї сестри Гальки.
– У вас що, душі немає? – питала вона голову. – Невже ви цього не розумієте?
– А я кажу – знайдеться твоя сестра, ніде вона не дінеться! – кричав на неї голова. – Бери сапу і зараз же йди на буряки! Чула? Щоб я вдруге до тебе не приїздив, бо гірше буде!
– Гірше вже не буде, як є! – відрізала йому Параска. – І що хочете робіть, а на буряки не піду, поки не знайду дівчини!
– Н-н-у-у, д-див-ви-ся! – процідив гнівно крізь зуби голова. – Щоб не пожаліла! – смикнув коня за віжки й поїхав, мабуть, далі виганяти жінок на буряки. Бо, казала мати, все менше й менше стало їх виходити в поле. У багатьох попухли ноги, й вони не могли ходити. А чимало жінок уже вмерло. От і їздив слідом за бригадиром голова, виганяв кого міг у поле, рятувати посіви буряків, що заростали бур'янами.
Всю Паращину суперечку з головою я чув із-за нашої повітки над дорогою, якраз навпроти хати Кулиновичів. Тільки зібрався було йти до Параски довідатися, чи піде вона шукати Гальку в Турівку, аж гульк – голова натягнув віжки коневі навпроти їхнього двору й кличе Параску. Я й сховався за рогом повітки.
А чого шукати Гальку в Турівці? І чого її шукати взагалі? Бо пропала Галька. Як ото ми зайшли з нею до моєї баби й вона побачила, що помер дід і я почав плакати, підступила до мене й шепнула на вухо: «Ти залишайся, а я піду». І як пішла – немов у воду канула Я залишився того вечора в баби. І мати туди прийшла прямо з буряків смерком уже. Відбували над дідом всеношну. Якась стара жінка читала псалтир, а баби та жінки сиділи хто де цілу ніч і вели між собою балачку про всякі свої біди та незгоди.
Майже цілу ніч не спала й Параска, побиваючись за Галькою, бо не прийшла Галька додому ночувати. Допізна прошукала її по всіх усюдах, думала, може, захворіла раптом чи десь заснула голодна. Не знайшла. Приходила й до мене (у баби), питала, може, казала мені Галька, куди піде. Ні, не говорила, я нічого не знав.
Не прийшла Галька додому й другого дня, коли хоронили мого діда. Параска прошукала її цілий день.
Вишукав після похорону Гальку і я по всіх бур'янах і кущах на кутку, заглядав у порожні ями та погреби, а раптом упала туди ненароком і не вилізе.
Не знайшов.
З повними очима сліз прийшла до нас пізно ввечері Параска.
– Що ж мені робити? Де її шукати? – забідкалась.
– А може, пішла до Катрі в Турівку? – відказала їй мати, помовчавши. – Ото збрело в голову – й подалася. Що їй!
– Думала я, – втомлено зітхнула Параска. – Тільки одразу ж і засумнівалася. Не дуже Катря родичається з нами, а Гальки вона змалку не любить за хлоп'яцтво. І Галька це знає. Навряд чи пішла б вона до Катрі.
Катря – старша Паращина й Гальчина сестра, вийшла заміж за якогось пихатого удівця в Турівку, і він одразу ж, заборонив їй родичатися зі своїми. Навіть на похорон батька й матері не пустив.
Порадилися Параска з матір'ю та й вирішили: треба таки сходити Парасці до Катрі. А раптом Галька там? Бо де ж їй іще бути?
Ото й зібралася Параска раненько другого дня в Турівку, а натрапила на голову.
Як тільки голова поїхав від неї, я вийшов на дорогу, махнув Парасці рукою, запропонував:
– Може, удвох сходимо?
– Ні, ні, – заперечила Параска. – Ти хворий, а як що в дорозі трапиться? Краще пошукай дома. Походи ще на Окопі, людей спитай. А я сама швиденько збігаю. Туди й назад. Господи, хоч би знайти!
Параска перехрестилася в дорогу й подалась на Турівку.
Пішов і я шукати Гальку. Пішов Темнорядівкою на Окіп з наміром зайти до Івана Крупки й пошукати з ним на їхньому кутку, адже він його краще знає.
І мати, як ішла в поле, і бригадир Петро Басанський, що зустрівся мені на Темнорядівці на своїй сухоребрій кобилі, з якої він, здавалось, і не вставав, порадили шукати Гальку по ямах і погребах, по старих колодязях, куди вона могла необачно впасти. Більше їй нікуди було подітися, не така вона дівчина, щоб потрапити в якусь іншу халепу.
Темнорядівка – найглухіша вулиця в селі, з одним рядом хат від поля (від чого, мабуть, і назва) – була майже безлюдною. Поки пройшов її, зустрів лише одну бабу з відром води, несла від колодязя, опираючись на ціпочок. Двори й городи позаростали бур'яном, хати дивилися на дорогу вибитими вікнами. В одних люди повмирали, з інших виїхали кудись. Аж моторошно стало. На Окопі хат густіше, і то там, то там хтось з'явиться на подвір'ї. Не в кожному, але траплялися люди, й мені відлягло трохи на душі.
Ось і Иванова хата. Така ж старенька, як і в нас, під солому, з обвислою від дощів стріхою, з такими ж маленькими віконцями, заскленими битими-перебитими шибками, з таким же, як і в нас, виплетеним з лози димарем. Замість тину від вулиці кілька жердин на стовпцях, прикручених дротом, за хатою куценький, перекособочений хлівець. І все.
Іван якраз ремонтував граблі на подвір'ї, вставляв у валок нові дерев'яні зуби й, загледівши мене, радо здивувався:
– О-о, яким вітром тебе занесло?
Бачилися ми з ним давненько, і я теж зрадів зустрічі з Іваном. Хлопець він був компанійський і чесний у своїх учинках. Як тоді з Антоном учинив. І слова, свого дотримав – не ходив більше до Дроботів.
Я одразу ж розповів йому про Гальку, й Івана це дуже схвилювало.
– Де ж вона могла подітися? – насупив по дорослому густі, кущисті брови. – Ді-і-ла-а! Що ж, ходімо пошукаємо, нехай граблі підождуть. – І поставив їх під стіною хати.
Іван справді знав на своєму Окопі всі закутки, глинища, ями й старі колодязі, але де ми з ним не ходили, куди не заглядали – Гальки, звичайно, ніде не знайшли. Ми не шукали її мовчки, нарочито голосно розмовляли між собою, а над колодязями, ямами й погребами просто гукали: «Га-алько-о!»
Дарма.
Так у пошуках дійшли до крайньої від греблі хати У вербах, мимо якої не так давно ми проходили з Галькою і з якої чувся плач за померлим.
Ось тут лишилась одна тітка Наталка Рискалів -сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей – сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей. Всі померли. Залишилась одна. Від горя з глузду з їхала. Щодня стоїть годинами на воротях, жде дітей із школи. А як надворі стемніє, всю ніч у хаті голосить. Аж волосся на голові дибки стає від її голосіння. О, та он і вона з двору до воріт іде. Нас побачила, мабуть, казатиме щось.
Я глянув, справді, з глибини подвір'я поспішала до воріт невисока, запнута чорною хусткою, в старій кофті й довгій спідниці молода жінка. Я колись бачив її, здається, біля крамниці, але як звати і чия вона, – не знав, як не знав і ще багатьох людей у селі, котрі жили на далеких від нашого кутках.
Помітивши, що ми з Іваном ось-ось минемо її подвір'я, жінка замахала до нас рукою і щось загукала нерозбірливе.
– Чого їй? – зупинився Іван. І до мене: – Зайдемо?
– Як хочеш, – відказав я.
А жінка знову замахала до нас рукою і нею ж показувала, чи то в сад, чи на свій зарослий бур'яном город.
Підійшли до воріт, привітались. А жінка із запалими щоками і порожніми сірими очима показує нам рукою на забур'янений город і хрипло каже:
– Вона там… Під шовковицею… Я кликала до хати – не йде… Скажіть ви їй… Може, вас послухає…
Ми з Іваном переглянулись. У мене аж у серце кольнуло тривожно. Невже Галька? Що з нею? Чого вона тут опинилася?
Притьма перестрибуємо через перелаз біля воріт і, не звертаючи уваги на нещасну, котра продовжувала ще щось розповідати нам, біжимо подвір'ям, а далі стежкою – на город.
Шовковиця була майже в кінці городу. Стара, гілляста, уже з дуплом від землі. Але ще родила, бо вся в зеленому листі і ягодах. Стоїть, пишається собою, тягнеться гіллям до сонця.
А під шовковицею, коли ми підійшли, сиділа мертва дівчина. Може, такого віку, як ми з Іваном, чи, може, на рік старша. Боса. Ноги пухлі, сині, аж блищать. В благенькій, сірій спідничці і порваній на ліктях голубенькій хлопчачій сорочці. Простоволоса, русява. Личко чисте, гарне, маленькі губи міцно стулені, червоно-чорні, схоже, покусані. В одній руці, правій, маленький вузлик з картатої полотняної хустки, а друга, ліва, вільно відкинута на траві. Отак немов сіла собі й відпочиває під деревом у холодочку, споглядаючи все навколо широко відкритими блакитними очима.
Іван упізнав дівчину одразу.
– Це вона вчора зранку ходила у нас по кутку, просила дати хоч що-небудь з'їсти, – пояснив мені. – Не наша вона, не з нашого села. Доходилася, сердешна, бо хто що дасть, коли в самих миші в хаті з голоду видохли.
По гарному білому личку дівчини повзла велика зелена муха. Іван зі злістю прогнав її й запитав мене:
– Ти не знаєш, як їй закрити очі? Кажуть, тепер вони не закриються?
Я стенув плечима, не знаю, мовляв. Мені стало не по собі від цієї картини. Теплий сонячний день, навколо зелено, гарно, на шовковиці голосно цвірінькають горобці, а під нею сидить дівчинка – звідки? чия? – і дивиться на нас мертвими очима.
Слідом за нами підійшла тітка Наталка й знову стала просити нас:
– Скажіть, хай іде до мене в хату… Будемо удвох жити… Скажіть, може, вас послухає…
Іван повернувся до неї.
– Вона вмерла, тітко Наталко. Умерла! Ми зараз перекажемо, щоб її забрали. А ви йдіть до хати.
Тітка Наталка згодилась з Іваном.
– І я ж кажу – хай іде в хату.
– Ходімо, – бере мене за рукав Іван, – бо вона однак не зрозуміє.
Ми простуємо назад стежкою, виходимо через двір, на вулицю.
– Ну, ось бачиш, немає у нас на Окопі Гальки, – каже мені уже на вулиці Іван. – Шукай на інших кутках, а я піду шукати сьогоднішніх дядьків, що померлих на кладовище звозять, нехай заберуть ту нещасну дівчину.
І ми розійшлися. А нам услід щось гукала із-за своїх воріт збожеволіла від горя тітка Наталка. Бідна, бідна жінка!
Мене ж тим часом уже починало потроху ламати, кидало в піт. Я прискорив кроки, щоб устигнути дійти до своєї хати, поки почне лихоманити.
Ішов, а переді мною сиділа мертва дівчина з розплющеними очима і зеленою мухою на крейдяному обличчі. Дивиться на мене, немов хоче щось сказати. Звідки вона? Чия дитина? Мабуть, сирота, голод привів у чуже село. Я рішуче хитаю головою, відгоню від себе цю уяву й думаю про Гальку: де вона поділась? Може, теж, як ця дівчина, пішла в сусідні села і… Ні, ні! Не треба про таке! Вона знайдеться! Вона в Турівці, у сестри Катрі! А якщо немає? Тоді де ж?
Додому я дійти не встиг. Ледве дочвалав до баби Дуньки, вона послала мені ряднину в сінях за дверима, вкрила старим дідовим кожухом, і мною повністю заволоділа лихоманка. Там я й заснув, коли мене перетрясло. А як тільки розплющив очі, перше, що прийшло мені на пам'ять, це, коли ми верталися з Галькою після невдалого походу на Воловицю і її навіщось питала про Параску Вірка Давиденкова. Чому вона тоді цікавилася Параскою?
«Треба розказати про це Парасці», – вирішив я й кволо звівся зі своєї постелі. Ні баби, ні тітки в хаті не було, і я тихенько вийшов із сіней у двір, а з двору на вулицю й, перемагаючи слабість, почвалав на свій куток. Мені кортіло швидше довідатися, чи вернулася з Турівки Параска.
Ще від своєї хати побачив – сінешні двері в Кулиновичів були відчинені. Значить, вернулася. Може, й з Галькою?
Перейшов по гарячому від сонця піску дорогу, наближаюся до хати, а з неї мені у вуха бгається протяжне голосіння.
То голосила Параска.
«Значить, немає Гальки», – обірвалася в мене остання надія.
Параска не почула, коли я зайшов у хату. Вона лежала ниць на полу, уткнувшись головою в подушку, й ридала, нарікаючи на Бога:
– Та за віщо ж ти, Господи, покарав мене жорстоко? Та чим же я перед тобою провинилася, що забрав у мене всіх рідних? Та забери ж і мене до себе, щоб я не мучилася на цьому світі сиротою!
Багато я бачив сліз і чув голосінь жіночих, але від гіркого Паращиного плачу, від тих її причитувань мені стало моторошно.
– Параско! – гукнув від порога. – Годі, не плач!
Параска одразу стихла, повернулась до мене. Обличчя її було червоне, в сльозах, коси розпатлані, поприлипали на лобі.
– Це ти? – запитала навіщось.
– Я! – відказав.
Вона звелася, сіла на полу, звісивши ноги додолу, і сумно-сумно подивилася на мене підпухлими очима. Потім тихо мовила:
– Немає Гальки. Не було її в Катрі, не приходила.
– І я не знайшов… Ми з Іваном Крупкою шукали, весь Окіп обійшли, – винувато кажу Парасці немов у своє виправдання і розумію, що говорю дурницю, бо якби знайшов, то прийшли б удвох з Галькою.
Параска витерла заплакане обличчя хусткою.
– Пропала Галька, – зітхнула безнадійно.
І тоді я, як останню надію, розповів Парасці про Вірку Давиденкову, про те, як вона цікавилась у Гальки нею, Параскою, як казала Гальці: «Чого не заходиш? Приходь!»
Параска звела на мене округлі очі.
– Чого ж ти досі про це не сказав?
– Просто забув, – признаюся чесно. – Оце недавно лише прийшло в голову.
– І я теж якось забула про них, – ніби картає себе за докір мені Параска. – Хіба не забудеш при такому горі? Ось зараз умиюсь і сходжу городами до них, запитаю.
– Може, ходімо удвох? – пропоную.
Параска заперечує:
– Я сама. Ти он слабий який, не треба. – І далі немов сама до себе: – Хоч що та Вірка може сказати? Була – пішла. Або навпаки – не було, не бачила.
Побрів я від Параски додому, а на душі гірко-гірко. Гіркіше від хіни, про яку я думав, що гіркішого від неї немає нічого в світі. І образа ятрила серце за свою безпомічність. І ще оволоділо мною якесь дивне передчуття. Немов ще щось мало статися. Грім, дощ, пожежа.
Колись, ще зовсім малим, я отак передчув пожежу. Було це зимою. Мати гарненько натопила в печі, бо надворі стояли люті морози, заткнула у сінях димаря великою ганчіркою й злізла до мене на піч погрітися. Батько кудись пішов, а ми лузали насіння, мати розповідала мені казки. Потім вона прилягла подрімати (вставала-бо рано), а я продовжував лузати насіння й раптом відчув – стало мене щось тривожити. Спершу здалося, що ось-ось на нас із матір'ю має впасти низенька стеля над піччю, яка до того ж була нерівною, з неї випирали старі лати. Потім здалося, що зараз під нами провалиться черінь і ми впадемо в чорну, гарячу пащеку печі. Ще уявлялися мені якість страхи, і я не витримав, почав гукати до матері.
– У вас що, душі немає? – питала вона голову. – Невже ви цього не розумієте?
– А я кажу – знайдеться твоя сестра, ніде вона не дінеться! – кричав на неї голова. – Бери сапу і зараз же йди на буряки! Чула? Щоб я вдруге до тебе не приїздив, бо гірше буде!
– Гірше вже не буде, як є! – відрізала йому Параска. – І що хочете робіть, а на буряки не піду, поки не знайду дівчини!
– Н-н-у-у, д-див-ви-ся! – процідив гнівно крізь зуби голова. – Щоб не пожаліла! – смикнув коня за віжки й поїхав, мабуть, далі виганяти жінок на буряки. Бо, казала мати, все менше й менше стало їх виходити в поле. У багатьох попухли ноги, й вони не могли ходити. А чимало жінок уже вмерло. От і їздив слідом за бригадиром голова, виганяв кого міг у поле, рятувати посіви буряків, що заростали бур'янами.
Всю Паращину суперечку з головою я чув із-за нашої повітки над дорогою, якраз навпроти хати Кулиновичів. Тільки зібрався було йти до Параски довідатися, чи піде вона шукати Гальку в Турівку, аж гульк – голова натягнув віжки коневі навпроти їхнього двору й кличе Параску. Я й сховався за рогом повітки.
А чого шукати Гальку в Турівці? І чого її шукати взагалі? Бо пропала Галька. Як ото ми зайшли з нею до моєї баби й вона побачила, що помер дід і я почав плакати, підступила до мене й шепнула на вухо: «Ти залишайся, а я піду». І як пішла – немов у воду канула Я залишився того вечора в баби. І мати туди прийшла прямо з буряків смерком уже. Відбували над дідом всеношну. Якась стара жінка читала псалтир, а баби та жінки сиділи хто де цілу ніч і вели між собою балачку про всякі свої біди та незгоди.
Майже цілу ніч не спала й Параска, побиваючись за Галькою, бо не прийшла Галька додому ночувати. Допізна прошукала її по всіх усюдах, думала, може, захворіла раптом чи десь заснула голодна. Не знайшла. Приходила й до мене (у баби), питала, може, казала мені Галька, куди піде. Ні, не говорила, я нічого не знав.
Не прийшла Галька додому й другого дня, коли хоронили мого діда. Параска прошукала її цілий день.
Вишукав після похорону Гальку і я по всіх бур'янах і кущах на кутку, заглядав у порожні ями та погреби, а раптом упала туди ненароком і не вилізе.
Не знайшов.
З повними очима сліз прийшла до нас пізно ввечері Параска.
– Що ж мені робити? Де її шукати? – забідкалась.
– А може, пішла до Катрі в Турівку? – відказала їй мати, помовчавши. – Ото збрело в голову – й подалася. Що їй!
– Думала я, – втомлено зітхнула Параска. – Тільки одразу ж і засумнівалася. Не дуже Катря родичається з нами, а Гальки вона змалку не любить за хлоп'яцтво. І Галька це знає. Навряд чи пішла б вона до Катрі.
Катря – старша Паращина й Гальчина сестра, вийшла заміж за якогось пихатого удівця в Турівку, і він одразу ж, заборонив їй родичатися зі своїми. Навіть на похорон батька й матері не пустив.
Порадилися Параска з матір'ю та й вирішили: треба таки сходити Парасці до Катрі. А раптом Галька там? Бо де ж їй іще бути?
Ото й зібралася Параска раненько другого дня в Турівку, а натрапила на голову.
Як тільки голова поїхав від неї, я вийшов на дорогу, махнув Парасці рукою, запропонував:
– Може, удвох сходимо?
– Ні, ні, – заперечила Параска. – Ти хворий, а як що в дорозі трапиться? Краще пошукай дома. Походи ще на Окопі, людей спитай. А я сама швиденько збігаю. Туди й назад. Господи, хоч би знайти!
Параска перехрестилася в дорогу й подалась на Турівку.
Пішов і я шукати Гальку. Пішов Темнорядівкою на Окіп з наміром зайти до Івана Крупки й пошукати з ним на їхньому кутку, адже він його краще знає.
І мати, як ішла в поле, і бригадир Петро Басанський, що зустрівся мені на Темнорядівці на своїй сухоребрій кобилі, з якої він, здавалось, і не вставав, порадили шукати Гальку по ямах і погребах, по старих колодязях, куди вона могла необачно впасти. Більше їй нікуди було подітися, не така вона дівчина, щоб потрапити в якусь іншу халепу.
Темнорядівка – найглухіша вулиця в селі, з одним рядом хат від поля (від чого, мабуть, і назва) – була майже безлюдною. Поки пройшов її, зустрів лише одну бабу з відром води, несла від колодязя, опираючись на ціпочок. Двори й городи позаростали бур'яном, хати дивилися на дорогу вибитими вікнами. В одних люди повмирали, з інших виїхали кудись. Аж моторошно стало. На Окопі хат густіше, і то там, то там хтось з'явиться на подвір'ї. Не в кожному, але траплялися люди, й мені відлягло трохи на душі.
Ось і Иванова хата. Така ж старенька, як і в нас, під солому, з обвислою від дощів стріхою, з такими ж маленькими віконцями, заскленими битими-перебитими шибками, з таким же, як і в нас, виплетеним з лози димарем. Замість тину від вулиці кілька жердин на стовпцях, прикручених дротом, за хатою куценький, перекособочений хлівець. І все.
Іван якраз ремонтував граблі на подвір'ї, вставляв у валок нові дерев'яні зуби й, загледівши мене, радо здивувався:
– О-о, яким вітром тебе занесло?
Бачилися ми з ним давненько, і я теж зрадів зустрічі з Іваном. Хлопець він був компанійський і чесний у своїх учинках. Як тоді з Антоном учинив. І слова, свого дотримав – не ходив більше до Дроботів.
Я одразу ж розповів йому про Гальку, й Івана це дуже схвилювало.
– Де ж вона могла подітися? – насупив по дорослому густі, кущисті брови. – Ді-і-ла-а! Що ж, ходімо пошукаємо, нехай граблі підождуть. – І поставив їх під стіною хати.
Іван справді знав на своєму Окопі всі закутки, глинища, ями й старі колодязі, але де ми з ним не ходили, куди не заглядали – Гальки, звичайно, ніде не знайшли. Ми не шукали її мовчки, нарочито голосно розмовляли між собою, а над колодязями, ямами й погребами просто гукали: «Га-алько-о!»
Дарма.
Так у пошуках дійшли до крайньої від греблі хати У вербах, мимо якої не так давно ми проходили з Галькою і з якої чувся плач за померлим.
Ось тут лишилась одна тітка Наталка Рискалів -сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей – сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей. Всі померли. Залишилась одна. Від горя з глузду з їхала. Щодня стоїть годинами на воротях, жде дітей із школи. А як надворі стемніє, всю ніч у хаті голосить. Аж волосся на голові дибки стає від її голосіння. О, та он і вона з двору до воріт іде. Нас побачила, мабуть, казатиме щось.
Я глянув, справді, з глибини подвір'я поспішала до воріт невисока, запнута чорною хусткою, в старій кофті й довгій спідниці молода жінка. Я колись бачив її, здається, біля крамниці, але як звати і чия вона, – не знав, як не знав і ще багатьох людей у селі, котрі жили на далеких від нашого кутках.
Помітивши, що ми з Іваном ось-ось минемо її подвір'я, жінка замахала до нас рукою і щось загукала нерозбірливе.
– Чого їй? – зупинився Іван. І до мене: – Зайдемо?
– Як хочеш, – відказав я.
А жінка знову замахала до нас рукою і нею ж показувала, чи то в сад, чи на свій зарослий бур'яном город.
Підійшли до воріт, привітались. А жінка із запалими щоками і порожніми сірими очима показує нам рукою на забур'янений город і хрипло каже:
– Вона там… Під шовковицею… Я кликала до хати – не йде… Скажіть ви їй… Може, вас послухає…
Ми з Іваном переглянулись. У мене аж у серце кольнуло тривожно. Невже Галька? Що з нею? Чого вона тут опинилася?
Притьма перестрибуємо через перелаз біля воріт і, не звертаючи уваги на нещасну, котра продовжувала ще щось розповідати нам, біжимо подвір'ям, а далі стежкою – на город.
Шовковиця була майже в кінці городу. Стара, гілляста, уже з дуплом від землі. Але ще родила, бо вся в зеленому листі і ягодах. Стоїть, пишається собою, тягнеться гіллям до сонця.
А під шовковицею, коли ми підійшли, сиділа мертва дівчина. Може, такого віку, як ми з Іваном, чи, може, на рік старша. Боса. Ноги пухлі, сині, аж блищать. В благенькій, сірій спідничці і порваній на ліктях голубенькій хлопчачій сорочці. Простоволоса, русява. Личко чисте, гарне, маленькі губи міцно стулені, червоно-чорні, схоже, покусані. В одній руці, правій, маленький вузлик з картатої полотняної хустки, а друга, ліва, вільно відкинута на траві. Отак немов сіла собі й відпочиває під деревом у холодочку, споглядаючи все навколо широко відкритими блакитними очима.
Іван упізнав дівчину одразу.
– Це вона вчора зранку ходила у нас по кутку, просила дати хоч що-небудь з'їсти, – пояснив мені. – Не наша вона, не з нашого села. Доходилася, сердешна, бо хто що дасть, коли в самих миші в хаті з голоду видохли.
По гарному білому личку дівчини повзла велика зелена муха. Іван зі злістю прогнав її й запитав мене:
– Ти не знаєш, як їй закрити очі? Кажуть, тепер вони не закриються?
Я стенув плечима, не знаю, мовляв. Мені стало не по собі від цієї картини. Теплий сонячний день, навколо зелено, гарно, на шовковиці голосно цвірінькають горобці, а під нею сидить дівчинка – звідки? чия? – і дивиться на нас мертвими очима.
Слідом за нами підійшла тітка Наталка й знову стала просити нас:
– Скажіть, хай іде до мене в хату… Будемо удвох жити… Скажіть, може, вас послухає…
Іван повернувся до неї.
– Вона вмерла, тітко Наталко. Умерла! Ми зараз перекажемо, щоб її забрали. А ви йдіть до хати.
Тітка Наталка згодилась з Іваном.
– І я ж кажу – хай іде в хату.
– Ходімо, – бере мене за рукав Іван, – бо вона однак не зрозуміє.
Ми простуємо назад стежкою, виходимо через двір, на вулицю.
– Ну, ось бачиш, немає у нас на Окопі Гальки, – каже мені уже на вулиці Іван. – Шукай на інших кутках, а я піду шукати сьогоднішніх дядьків, що померлих на кладовище звозять, нехай заберуть ту нещасну дівчину.
І ми розійшлися. А нам услід щось гукала із-за своїх воріт збожеволіла від горя тітка Наталка. Бідна, бідна жінка!
Мене ж тим часом уже починало потроху ламати, кидало в піт. Я прискорив кроки, щоб устигнути дійти до своєї хати, поки почне лихоманити.
Ішов, а переді мною сиділа мертва дівчина з розплющеними очима і зеленою мухою на крейдяному обличчі. Дивиться на мене, немов хоче щось сказати. Звідки вона? Чия дитина? Мабуть, сирота, голод привів у чуже село. Я рішуче хитаю головою, відгоню від себе цю уяву й думаю про Гальку: де вона поділась? Може, теж, як ця дівчина, пішла в сусідні села і… Ні, ні! Не треба про таке! Вона знайдеться! Вона в Турівці, у сестри Катрі! А якщо немає? Тоді де ж?
Додому я дійти не встиг. Ледве дочвалав до баби Дуньки, вона послала мені ряднину в сінях за дверима, вкрила старим дідовим кожухом, і мною повністю заволоділа лихоманка. Там я й заснув, коли мене перетрясло. А як тільки розплющив очі, перше, що прийшло мені на пам'ять, це, коли ми верталися з Галькою після невдалого походу на Воловицю і її навіщось питала про Параску Вірка Давиденкова. Чому вона тоді цікавилася Параскою?
«Треба розказати про це Парасці», – вирішив я й кволо звівся зі своєї постелі. Ні баби, ні тітки в хаті не було, і я тихенько вийшов із сіней у двір, а з двору на вулицю й, перемагаючи слабість, почвалав на свій куток. Мені кортіло швидше довідатися, чи вернулася з Турівки Параска.
Ще від своєї хати побачив – сінешні двері в Кулиновичів були відчинені. Значить, вернулася. Може, й з Галькою?
Перейшов по гарячому від сонця піску дорогу, наближаюся до хати, а з неї мені у вуха бгається протяжне голосіння.
То голосила Параска.
«Значить, немає Гальки», – обірвалася в мене остання надія.
Параска не почула, коли я зайшов у хату. Вона лежала ниць на полу, уткнувшись головою в подушку, й ридала, нарікаючи на Бога:
– Та за віщо ж ти, Господи, покарав мене жорстоко? Та чим же я перед тобою провинилася, що забрав у мене всіх рідних? Та забери ж і мене до себе, щоб я не мучилася на цьому світі сиротою!
Багато я бачив сліз і чув голосінь жіночих, але від гіркого Паращиного плачу, від тих її причитувань мені стало моторошно.
– Параско! – гукнув від порога. – Годі, не плач!
Параска одразу стихла, повернулась до мене. Обличчя її було червоне, в сльозах, коси розпатлані, поприлипали на лобі.
– Це ти? – запитала навіщось.
– Я! – відказав.
Вона звелася, сіла на полу, звісивши ноги додолу, і сумно-сумно подивилася на мене підпухлими очима. Потім тихо мовила:
– Немає Гальки. Не було її в Катрі, не приходила.
– І я не знайшов… Ми з Іваном Крупкою шукали, весь Окіп обійшли, – винувато кажу Парасці немов у своє виправдання і розумію, що говорю дурницю, бо якби знайшов, то прийшли б удвох з Галькою.
Параска витерла заплакане обличчя хусткою.
– Пропала Галька, – зітхнула безнадійно.
І тоді я, як останню надію, розповів Парасці про Вірку Давиденкову, про те, як вона цікавилась у Гальки нею, Параскою, як казала Гальці: «Чого не заходиш? Приходь!»
Параска звела на мене округлі очі.
– Чого ж ти досі про це не сказав?
– Просто забув, – признаюся чесно. – Оце недавно лише прийшло в голову.
– І я теж якось забула про них, – ніби картає себе за докір мені Параска. – Хіба не забудеш при такому горі? Ось зараз умиюсь і сходжу городами до них, запитаю.
– Може, ходімо удвох? – пропоную.
Параска заперечує:
– Я сама. Ти он слабий який, не треба. – І далі немов сама до себе: – Хоч що та Вірка може сказати? Була – пішла. Або навпаки – не було, не бачила.
Побрів я від Параски додому, а на душі гірко-гірко. Гіркіше від хіни, про яку я думав, що гіркішого від неї немає нічого в світі. І образа ятрила серце за свою безпомічність. І ще оволоділо мною якесь дивне передчуття. Немов ще щось мало статися. Грім, дощ, пожежа.
Колись, ще зовсім малим, я отак передчув пожежу. Було це зимою. Мати гарненько натопила в печі, бо надворі стояли люті морози, заткнула у сінях димаря великою ганчіркою й злізла до мене на піч погрітися. Батько кудись пішов, а ми лузали насіння, мати розповідала мені казки. Потім вона прилягла подрімати (вставала-бо рано), а я продовжував лузати насіння й раптом відчув – стало мене щось тривожити. Спершу здалося, що ось-ось на нас із матір'ю має впасти низенька стеля над піччю, яка до того ж була нерівною, з неї випирали старі лати. Потім здалося, що зараз під нами провалиться черінь і ми впадемо в чорну, гарячу пащеку печі. Ще уявлялися мені якість страхи, і я не витримав, почав гукати до матері.