Мабуть, це й виводить Антона з рівноваги, він уже люто кричить:
– Ах, так! Порвав моє пальто! То на ж тобі! – Розмахується і б'є мене кулаком в обличчя.
Від його удару у мене блискає в очах, я відчуваю, що в роті посолоніло, значить – розбиті губи, побігла кров.
Це й вивело мене з рівноваги. Я розгнівився не на жарт і накинувся на Антона. Ми зчепилися за петельки, нагороджуючи один одного стусанами, потім попадали й, не зважаючи на грязь, покотилися по стежці, б'ючись і лаючись.
Розборонив нас старший брат Грицька – Микола, йшов стежкою на вигін.
– Ви це чого зчепилися, півні? – звів нас обох на ноги й став між нами, брудними й подряпаними, з виваляними в грязюці шапками в руках. – Не поділили чогось?
– Не поділили, – буркнув я.
– Чого? – поцікавився Микола.
Ми обидва промовчали. Мені було соромно признаватись. І Антонові, мабуть, теж.
– Гаразд, – не став більше допитуватись Микола – Тепер ідіть, півні, по домівках, хай вам ще дома добавлять деркачами. Он які красені. – И пішов собі далі.
Я мовчки скинув свого куценького піджака, подивився – в грязюці вся спина, рукави. Не чистішими були й штани та чоботи. Що я скажу матері, як повернеться з роботи?
Не краще від мене виглядав і Антон. Довгополе його пальто теж геть виваляне в грязюці.
Та нічого мені не було так жаль, як учительського окрайця хліба, із-за якого ми з Антоном завелися і який лежав тепер сиротою обіч стежки, викачений у грязі. Коли ми почали битися, Антон упустив його і якимось тільки дивом не був розтоптаний нами.
– Ех, ти! – дорікнув я Антонові, нахилився і взяв той окраєць у руку. Від грязі скоринка його уже почала розмокати, але серцевина – ні, скоринку можна було обрізати, а м'якуш з'їсти. – На, – простягнув окрайця Антонові, у якого темнів під оком синяк. «Невже то я?» – подумав, і мені стало його жаль, хоч у самого кровоточила нижня губа.
Антон несміливо взяв брудний окраєць, мовчки потримав у руці, пильно дивлячись на нього, і нарешті мирно мовив до мене:
– Давай розділимо.
– Ні, – заперечив я. – Залиш собі, нічого тепер там ділити. Обмиєш і з'їси, просив же.
У Антона на очах виступили сльози.
– Ні, давай поділимось, – сказав рішуче, взяв обома руками окраєць, примірився і переламав на дві рівні половинки. Одну, з надкушеним крайком, залишив собі, а другу простягнув мені: – Бери! – Довгі тонкі пальці його правої руки, якою подавав мені пів-окрайця, тремтіли.
Я зрозумів – сперечатися з Антоном неварто, і мовчки взяв свою пайку.
На тому ми мовчки й розійшлися. Антон побрів до себе додому, а я до своєї хати.
Увечері я розповів матері про те, як забирали Аполлінарія і про нашу сутичку з Антоном. Мати помовчала, вислухавши, прихилила мене до себе теплою рукою й тихим голосом, розважливо, порадила:
– Нікому більше не розказуй про це, синку. Аполлінарія жаль, добрий був чоловік. А на Антона не сердься. Він не винен, то голод проклятий затуманив йому розум.
Я послухався матері і ні про арешт дядечка Аполлінарія, ні про нашу бійку з Антоном не проговорився нікому й словом.
Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?»
Розділ шостий. ОБРАЗА
– Ах, так! Порвав моє пальто! То на ж тобі! – Розмахується і б'є мене кулаком в обличчя.
Від його удару у мене блискає в очах, я відчуваю, що в роті посолоніло, значить – розбиті губи, побігла кров.
Це й вивело мене з рівноваги. Я розгнівився не на жарт і накинувся на Антона. Ми зчепилися за петельки, нагороджуючи один одного стусанами, потім попадали й, не зважаючи на грязь, покотилися по стежці, б'ючись і лаючись.
Розборонив нас старший брат Грицька – Микола, йшов стежкою на вигін.
– Ви це чого зчепилися, півні? – звів нас обох на ноги й став між нами, брудними й подряпаними, з виваляними в грязюці шапками в руках. – Не поділили чогось?
– Не поділили, – буркнув я.
– Чого? – поцікавився Микола.
Ми обидва промовчали. Мені було соромно признаватись. І Антонові, мабуть, теж.
– Гаразд, – не став більше допитуватись Микола – Тепер ідіть, півні, по домівках, хай вам ще дома добавлять деркачами. Он які красені. – И пішов собі далі.
Я мовчки скинув свого куценького піджака, подивився – в грязюці вся спина, рукави. Не чистішими були й штани та чоботи. Що я скажу матері, як повернеться з роботи?
Не краще від мене виглядав і Антон. Довгополе його пальто теж геть виваляне в грязюці.
Та нічого мені не було так жаль, як учительського окрайця хліба, із-за якого ми з Антоном завелися і який лежав тепер сиротою обіч стежки, викачений у грязі. Коли ми почали битися, Антон упустив його і якимось тільки дивом не був розтоптаний нами.
– Ех, ти! – дорікнув я Антонові, нахилився і взяв той окраєць у руку. Від грязі скоринка його уже почала розмокати, але серцевина – ні, скоринку можна було обрізати, а м'якуш з'їсти. – На, – простягнув окрайця Антонові, у якого темнів під оком синяк. «Невже то я?» – подумав, і мені стало його жаль, хоч у самого кровоточила нижня губа.
Антон несміливо взяв брудний окраєць, мовчки потримав у руці, пильно дивлячись на нього, і нарешті мирно мовив до мене:
– Давай розділимо.
– Ні, – заперечив я. – Залиш собі, нічого тепер там ділити. Обмиєш і з'їси, просив же.
У Антона на очах виступили сльози.
– Ні, давай поділимось, – сказав рішуче, взяв обома руками окраєць, примірився і переламав на дві рівні половинки. Одну, з надкушеним крайком, залишив собі, а другу простягнув мені: – Бери! – Довгі тонкі пальці його правої руки, якою подавав мені пів-окрайця, тремтіли.
Я зрозумів – сперечатися з Антоном неварто, і мовчки взяв свою пайку.
На тому ми мовчки й розійшлися. Антон побрів до себе додому, а я до своєї хати.
Увечері я розповів матері про те, як забирали Аполлінарія і про нашу сутичку з Антоном. Мати помовчала, вислухавши, прихилила мене до себе теплою рукою й тихим голосом, розважливо, порадила:
– Нікому більше не розказуй про це, синку. Аполлінарія жаль, добрий був чоловік. А на Антона не сердься. Він не винен, то голод проклятий затуманив йому розум.
Я послухався матері і ні про арешт дядечка Аполлінарія, ні про нашу бійку з Антоном не проговорився нікому й словом.
Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?»
Нарешті таки вгомонилося, перестали йти дощі, розвіялися сірі, густі тумани, настали теплі, сонячні дні. Й одразу ж у селі почали просихати стежки і вулиці, зазеленіло на деревах листя, гола земля вкрилася травицею.
З настанням тепла пожвавішало птаство, носилося зграями над селом, а в ставках і на болоті жаби вечорами влаштовували цілі концерти.
Раді були сонцю й теплу і ми з Грицьком. Адже скоро можна бігати роздягнутим і босим, бо набридли за зиму важкі чоботи й піджаки. -А там піде рости щавлик на городах, лобода, рогоза в болоті, зацвітуть квіти буциків, і ми підпасатимемось, проганятимемо голод.
Ох, цей голод, як він нам допікав! Та й не тільки нам. Вже скільки людей із села втекли. Чув я від дорослих – їхали на шахти в Донбас, на будови у великі міста. Туди, де давали хліб і сяку-таку страву. Втікали молоді, неодружені, втікали сім'ями, хто мав десь якихось родичів. Поїхав кудись і Грицьків брат Микола, що розбороняв нас з Антоном. Пообіцяв дома, як тільки влаштується десь на роботу та заробить грошей, – одразу ж вишле Грицькові й матері посилку з харчами. І я позаздрив товаришеві, бо нам з матір'ю ніхто не допомагатиме, нам би он батькові допомогти, а нічим. Мати щодня ходить у колгосп на роботу, щоб одержати на громадське харчування скибку хліба та жменьку якихось крупів на юшку. Тим і живемо. Не живемо – животіємо. Щодня тільки й думки, де б що дістати в рот укинути. А де взяти, коли з кожної оселі миші з голоду повтікали.
Невдовзі після потепління, повертаючись зі школи, Грицько раптом похвалився мені, що знає за кладовищем у канаві місце, де росте ріпа, кілька кущів, і запропонував негайно піти накопати.
– Накопаємо, наїмося досхочу, ще й додому, матерям, принесемо, – сказав обнадійливо.
Я одразу погодився, бо хіба ж можна таку нагоду пропустити. Ще й дорікнув Грицькові:
– Чого ж ти раніше не сказав?
– Забувся, – винувато мовив Грицько.
За кілька хвилин ми виходили з Грицькового двору. Він із заступом на плечі, а я з ножем у кишені. Ще в нас за полами піджаків – полотняні торбинки. Заступом ми викопуємо ріпу, ножем чистимо і їмо її досхочу, поки не понаїдаємось, а решту в торбинки й додому. Все розрахували, все продумали.
Щоб не йти через людські городи, що тягнуться до кладовища, вирішили пройти туди бригадним двором, поза конюшнею. Хоч тудою ще грязько, але ближче.
Та краще було б обминути той клятий бригадний двір, щоб не бачити того, що побачили ми там з Грицьком…
Тільки дійшли до конюшні, як з одних її дверей кілька дядьків тягнуть на вірьовках неживу кобилу. Була вона худа-худюща, одні ребра та хребет, з вишкіреними зубами і великими відкритими очима. Мені чомусь одразу здалося, то вона дивилася на дядьків і сміялася з них, що вони вп'ятьох ніяк не можуть витягнути її надвір.
А дядьки справді втомилися, перетягли кобилу до половини через поріг і стали перепочивати, розмовляючи.
З їхньої розмови ми з Грицьком довідалися, що це вже Друга за день кобила, яка загинула з голоду.
– Дохнуть наші коненята, – бідкався конюх дядько Денис із сусіднього кутка. – Що буде далі? Як тими кіньми сіяти, котрі ще живі, коли на бригаді ні віхтя сіна, ні соломинки. Куди те начальство колгоспне дивиться?
Один з дядьків штовхнув конюха ліктем, показуючи очима на нас з Грицьком, що ти, мовляв, розбалакався при дітях.
Але той махнув рукою.
– Хай слухають і знають, що таке колгосп. Ні коням нічого в жолоб покласти, ні людям нічого їсти. Дохазяйнувалися… Так і гинутимуть по черзі: то коні, то люди. Он до чого йдеться!
І вмовк. І ніхто з дядьків нічого більше не сказав. Не захотіли, мабуть, витрачати сили на розмову, бо ще мали витягати з конюшні кобилу, скочувати її на воза й везти за село, в кар'єр, куди звозили мертву худобу.
Мовчали й ми з Грицьком. Мені стало страшно від тих дядькових Денисових слів.
– Ходімо, – сіпнув я його за рукав.
І ми пішли поза конюшнею на кладовище шукати в канаві ріпу.
Кладовище у нас велике, заросле густими кущами бузку, дикими грушами, вишнями і шовковицями, глодом. Коли навесні зацвітають вишні, а потім бузок – воно стає ніби садом, вечорами над селом линуть приємні солодкі пахощі, від яких паморочиться голова. В такий час на кладовищі тиша і спокій, ніхто не ходить туди, не зламає з бузку чи з вишні ні квіточки. Вони цвітуть для покійних. Зате коли дозрівають шовковиці і вишні, там повно нашого брата, дітлахів, ягоди – для живих. Наїдаємось доволі, обмурзуємось до вух, а потім граємо в жмурки, в інші ігри. Граємо у старій частині кладовища, тій, що від поля, де вже невідомо чиї могили і хтозна-коли зникли дерев'яні хрести, бо в тій новій, ближчій до села, гратись не можна. Щоб і нових могил не порушити і спокою померлих. Так нас учили дорослі.
Все кладовище, і стара частина, й нова, обкопане глибокою канавою від худоби. Канава хоч і стара, заросла кущами бузини, шипшини, глоду, кропивою й різними бур'янами, але надійно виконувала свою службу, через неї не перестрибували ні корови, ні телята, ні коні.
Ось десь там, у старій канаві від поля, Грицько й бачив кущі ріпи, туди й вів мене, йдучи попереду з лопатою на плечі. Лопата, чіпляючись за гілля кущів, тихо дзенькала, щось говорив мені Грицько, але я ніби не чув ні того дзенькоту, ні товаришевих слів. У мене перед очима була мертва худа кобила з вишкіреними зубами та вибалушеними очима, а у вухах стриміли дядькові Денисові слова: «Що буде далі?… гинутимуть по черзі і коні, й люди…»
По спині сипнуло морозом, мені стало страшно. Невже доведеться вмерти? І тоді опинюся ось тут, на кладовищі, у холодній, сирій могилі, а в небі світитиме сонце, співатимуть пташки, мимо неї ходитимуть ось такі, як ми з Грицьком, хлопці, інші люди, й усім буде байдуже до того, що ти жив і тебе вже немає, помер голодною смертю.
Від таких думок я сердито сплюнув собі під ноги.
– Ти чого? – обернувся до мене Грицько. – Он уже канава за кущами, – показав уперед рукою.
– Бачу, – буркнув я йому в спину.
Канава справді була за колючими кущами шипшини, і ми зупинились біля неї.
– Куди ж іти? Направо чи наліво? – став пригадувати Грицько. – Мабуть, праворуч! Чи ліворуч?
Я запитав у нього, з якого боку він ішов понад канавою, коли бачив у ній ріпу, кладовищем чи від поля.
– Здається, від поля, – знову став гадати Грицько. Я розсердився на нього. Завжди він отак, треться,
мнеться, поки скаже щось. І уроки в школі отак відповідає, учитель з нього по слову витягує.
– Ходімо, – кажу йому, – на той бік канави, звідти видніше буде.
Перелізли, розгледівся він і нарешті визначив: треба йти ліворуч, до дороги в сусіднє село, до якого й виходило кладовище.
Пішли, не зводячи очей з канави, видивляючись у ній зелених, схожих на соняшникові, стебел ріпи.
– О, бачу, є! – зраділо вигукнув Грицько, коли ми минули розлогу, гіллясту грушу, й тицьнув уперед рукою.
Тицьнув і тут же різко опустив її, а на худе, бліде обличчя немов хмара насунула.
Дивлюсь уперед по канаві й одразу все розумію: хтось уже випередив нас, викопав чималий кущ ріпи, залишивши на дні зелене бадилля.
– От чортяка б його забрав! – вилаяв сердитий Грицько того, хто це зробив.
– Чи забере того чортяка, чи ні, а ріпу він викопав і з'їв, – заспокоїв я товариша. – Хто ж тобі винен, що ти так пізно про неї згадав? Усі зараз їсти хочуть.
Пожурилися ми і пішли далі понад канавою. І далі, ще у двох місцях, було викопано чималі кущі ріпи. А біля дороги ріпа в канаві не росла.
– Хто ж викопав? – продовжував обурюватися Грицько, немов це мало для нас якесь значення.
Щоб не йти знову через бригадний двір і не бачити отієї страшної картини з кіньми, пішли додому дорогою, що простелилася попід кладовищем, беручи свій початок з нашого вигону біля церкви. Так було далі до наших хат, але чого нам спішити додому, де немає нічого їсти.
Йшли мовчки, засмучені невдачею. Надто переживав Грицько, ніби був винен у тому, що хтось випередив нас з цією злощасною ріпою.
– А знаєш! – раптом звернувся він до мене, порушивши мовчанку. – Я обов'язково заведу собі ріпи на городі! Щоб росло багато-багато, щоб вистачило для себе й сусідам дати.
Мені сподобалась ця його думка.
– І я теж заведу на своєму городі, – сказав Грицькові.
Ми обидва повеселіли, а мені навіть здалося, що я зовсім не хочу зараз їсти. Ну ніскілечки!
Але так почувалося, доки не переступив поріг своєї старенької хати, у якій не було ні скоринки, ні зернинки. В хаті ж голод нагадав про себе знову.
«Чому так?» – звернувся в думці до Тараса Григоровича на портреті. Він завжди зустрічав мене допитливим поглядом.
Та Шевченко, як завжди, мовчав.
Тієї ночі я спав неспокійно. Мати казала, що стогнав і кричав уві сні, перевертався з боку на бік. Бо снився мені цілісіньку ніч страшний сон. Снилися мені мертві коні з вишкіреними зубами, які потім ожили і, торохтячи кістками, танцювали навколо мене, а та кобила, котру дядьки витягали вірьовками з бригадної конюшні, весь час чомусь намагалася вкусити мене за голову, дихаючи полум'ям. І я, звісно, кричав, просив дядька Дениса порятувати мене, бо він теж чомусь був у гурті коней і теж танцював з ними, вигукуючи: «Що буде далі? Що буде далі?»
Відтоді минуло багато літ, а я часто згадував той страшний сон. Такі події і сни не забуваються.
З настанням тепла пожвавішало птаство, носилося зграями над селом, а в ставках і на болоті жаби вечорами влаштовували цілі концерти.
Раді були сонцю й теплу і ми з Грицьком. Адже скоро можна бігати роздягнутим і босим, бо набридли за зиму важкі чоботи й піджаки. -А там піде рости щавлик на городах, лобода, рогоза в болоті, зацвітуть квіти буциків, і ми підпасатимемось, проганятимемо голод.
Ох, цей голод, як він нам допікав! Та й не тільки нам. Вже скільки людей із села втекли. Чув я від дорослих – їхали на шахти в Донбас, на будови у великі міста. Туди, де давали хліб і сяку-таку страву. Втікали молоді, неодружені, втікали сім'ями, хто мав десь якихось родичів. Поїхав кудись і Грицьків брат Микола, що розбороняв нас з Антоном. Пообіцяв дома, як тільки влаштується десь на роботу та заробить грошей, – одразу ж вишле Грицькові й матері посилку з харчами. І я позаздрив товаришеві, бо нам з матір'ю ніхто не допомагатиме, нам би он батькові допомогти, а нічим. Мати щодня ходить у колгосп на роботу, щоб одержати на громадське харчування скибку хліба та жменьку якихось крупів на юшку. Тим і живемо. Не живемо – животіємо. Щодня тільки й думки, де б що дістати в рот укинути. А де взяти, коли з кожної оселі миші з голоду повтікали.
Невдовзі після потепління, повертаючись зі школи, Грицько раптом похвалився мені, що знає за кладовищем у канаві місце, де росте ріпа, кілька кущів, і запропонував негайно піти накопати.
– Накопаємо, наїмося досхочу, ще й додому, матерям, принесемо, – сказав обнадійливо.
Я одразу погодився, бо хіба ж можна таку нагоду пропустити. Ще й дорікнув Грицькові:
– Чого ж ти раніше не сказав?
– Забувся, – винувато мовив Грицько.
За кілька хвилин ми виходили з Грицькового двору. Він із заступом на плечі, а я з ножем у кишені. Ще в нас за полами піджаків – полотняні торбинки. Заступом ми викопуємо ріпу, ножем чистимо і їмо її досхочу, поки не понаїдаємось, а решту в торбинки й додому. Все розрахували, все продумали.
Щоб не йти через людські городи, що тягнуться до кладовища, вирішили пройти туди бригадним двором, поза конюшнею. Хоч тудою ще грязько, але ближче.
Та краще було б обминути той клятий бригадний двір, щоб не бачити того, що побачили ми там з Грицьком…
Тільки дійшли до конюшні, як з одних її дверей кілька дядьків тягнуть на вірьовках неживу кобилу. Була вона худа-худюща, одні ребра та хребет, з вишкіреними зубами і великими відкритими очима. Мені чомусь одразу здалося, то вона дивилася на дядьків і сміялася з них, що вони вп'ятьох ніяк не можуть витягнути її надвір.
А дядьки справді втомилися, перетягли кобилу до половини через поріг і стали перепочивати, розмовляючи.
З їхньої розмови ми з Грицьком довідалися, що це вже Друга за день кобила, яка загинула з голоду.
– Дохнуть наші коненята, – бідкався конюх дядько Денис із сусіднього кутка. – Що буде далі? Як тими кіньми сіяти, котрі ще живі, коли на бригаді ні віхтя сіна, ні соломинки. Куди те начальство колгоспне дивиться?
Один з дядьків штовхнув конюха ліктем, показуючи очима на нас з Грицьком, що ти, мовляв, розбалакався при дітях.
Але той махнув рукою.
– Хай слухають і знають, що таке колгосп. Ні коням нічого в жолоб покласти, ні людям нічого їсти. Дохазяйнувалися… Так і гинутимуть по черзі: то коні, то люди. Он до чого йдеться!
І вмовк. І ніхто з дядьків нічого більше не сказав. Не захотіли, мабуть, витрачати сили на розмову, бо ще мали витягати з конюшні кобилу, скочувати її на воза й везти за село, в кар'єр, куди звозили мертву худобу.
Мовчали й ми з Грицьком. Мені стало страшно від тих дядькових Денисових слів.
– Ходімо, – сіпнув я його за рукав.
І ми пішли поза конюшнею на кладовище шукати в канаві ріпу.
Кладовище у нас велике, заросле густими кущами бузку, дикими грушами, вишнями і шовковицями, глодом. Коли навесні зацвітають вишні, а потім бузок – воно стає ніби садом, вечорами над селом линуть приємні солодкі пахощі, від яких паморочиться голова. В такий час на кладовищі тиша і спокій, ніхто не ходить туди, не зламає з бузку чи з вишні ні квіточки. Вони цвітуть для покійних. Зате коли дозрівають шовковиці і вишні, там повно нашого брата, дітлахів, ягоди – для живих. Наїдаємось доволі, обмурзуємось до вух, а потім граємо в жмурки, в інші ігри. Граємо у старій частині кладовища, тій, що від поля, де вже невідомо чиї могили і хтозна-коли зникли дерев'яні хрести, бо в тій новій, ближчій до села, гратись не можна. Щоб і нових могил не порушити і спокою померлих. Так нас учили дорослі.
Все кладовище, і стара частина, й нова, обкопане глибокою канавою від худоби. Канава хоч і стара, заросла кущами бузини, шипшини, глоду, кропивою й різними бур'янами, але надійно виконувала свою службу, через неї не перестрибували ні корови, ні телята, ні коні.
Ось десь там, у старій канаві від поля, Грицько й бачив кущі ріпи, туди й вів мене, йдучи попереду з лопатою на плечі. Лопата, чіпляючись за гілля кущів, тихо дзенькала, щось говорив мені Грицько, але я ніби не чув ні того дзенькоту, ні товаришевих слів. У мене перед очима була мертва худа кобила з вишкіреними зубами та вибалушеними очима, а у вухах стриміли дядькові Денисові слова: «Що буде далі?… гинутимуть по черзі і коні, й люди…»
По спині сипнуло морозом, мені стало страшно. Невже доведеться вмерти? І тоді опинюся ось тут, на кладовищі, у холодній, сирій могилі, а в небі світитиме сонце, співатимуть пташки, мимо неї ходитимуть ось такі, як ми з Грицьком, хлопці, інші люди, й усім буде байдуже до того, що ти жив і тебе вже немає, помер голодною смертю.
Від таких думок я сердито сплюнув собі під ноги.
– Ти чого? – обернувся до мене Грицько. – Он уже канава за кущами, – показав уперед рукою.
– Бачу, – буркнув я йому в спину.
Канава справді була за колючими кущами шипшини, і ми зупинились біля неї.
– Куди ж іти? Направо чи наліво? – став пригадувати Грицько. – Мабуть, праворуч! Чи ліворуч?
Я запитав у нього, з якого боку він ішов понад канавою, коли бачив у ній ріпу, кладовищем чи від поля.
– Здається, від поля, – знову став гадати Грицько. Я розсердився на нього. Завжди він отак, треться,
мнеться, поки скаже щось. І уроки в школі отак відповідає, учитель з нього по слову витягує.
– Ходімо, – кажу йому, – на той бік канави, звідти видніше буде.
Перелізли, розгледівся він і нарешті визначив: треба йти ліворуч, до дороги в сусіднє село, до якого й виходило кладовище.
Пішли, не зводячи очей з канави, видивляючись у ній зелених, схожих на соняшникові, стебел ріпи.
– О, бачу, є! – зраділо вигукнув Грицько, коли ми минули розлогу, гіллясту грушу, й тицьнув уперед рукою.
Тицьнув і тут же різко опустив її, а на худе, бліде обличчя немов хмара насунула.
Дивлюсь уперед по канаві й одразу все розумію: хтось уже випередив нас, викопав чималий кущ ріпи, залишивши на дні зелене бадилля.
– От чортяка б його забрав! – вилаяв сердитий Грицько того, хто це зробив.
– Чи забере того чортяка, чи ні, а ріпу він викопав і з'їв, – заспокоїв я товариша. – Хто ж тобі винен, що ти так пізно про неї згадав? Усі зараз їсти хочуть.
Пожурилися ми і пішли далі понад канавою. І далі, ще у двох місцях, було викопано чималі кущі ріпи. А біля дороги ріпа в канаві не росла.
– Хто ж викопав? – продовжував обурюватися Грицько, немов це мало для нас якесь значення.
Щоб не йти знову через бригадний двір і не бачити отієї страшної картини з кіньми, пішли додому дорогою, що простелилася попід кладовищем, беручи свій початок з нашого вигону біля церкви. Так було далі до наших хат, але чого нам спішити додому, де немає нічого їсти.
Йшли мовчки, засмучені невдачею. Надто переживав Грицько, ніби був винен у тому, що хтось випередив нас з цією злощасною ріпою.
– А знаєш! – раптом звернувся він до мене, порушивши мовчанку. – Я обов'язково заведу собі ріпи на городі! Щоб росло багато-багато, щоб вистачило для себе й сусідам дати.
Мені сподобалась ця його думка.
– І я теж заведу на своєму городі, – сказав Грицькові.
Ми обидва повеселіли, а мені навіть здалося, що я зовсім не хочу зараз їсти. Ну ніскілечки!
Але так почувалося, доки не переступив поріг своєї старенької хати, у якій не було ні скоринки, ні зернинки. В хаті ж голод нагадав про себе знову.
«Чому так?» – звернувся в думці до Тараса Григоровича на портреті. Він завжди зустрічав мене допитливим поглядом.
Та Шевченко, як завжди, мовчав.
Тієї ночі я спав неспокійно. Мати казала, що стогнав і кричав уві сні, перевертався з боку на бік. Бо снився мені цілісіньку ніч страшний сон. Снилися мені мертві коні з вишкіреними зубами, які потім ожили і, торохтячи кістками, танцювали навколо мене, а та кобила, котру дядьки витягали вірьовками з бригадної конюшні, весь час чомусь намагалася вкусити мене за голову, дихаючи полум'ям. І я, звісно, кричав, просив дядька Дениса порятувати мене, бо він теж чомусь був у гурті коней і теж танцював з ними, вигукуючи: «Що буде далі? Що буде далі?»
Відтоді минуло багато літ, а я часто згадував той страшний сон. Такі події і сни не забуваються.
Розділ шостий. ОБРАЗА
Цю новину ми почули з Грицьком по дорозі до школи. Від Антона. Тільки одійшли від нашого подвір'я, як він гукнув нам:
– Хлопці, заждіть!
Зачекали. Підбігає, захеканий, до нас.
– Чули? Гамазей обікрали! Кажуть – цілий засік ячменю виточили!
– Як? – ми з Грицьком.
Очі в Антона загадково блищать, вилицювате обличчя зосереджене. Пояснює нам:
– Хтось підліз уночі під гамазей, просвердлив у підлозі дві дірки і… наточив зерна… Може, мішок, може, два. А потім дірки забив дерев'яними чопками.
– Звідки знаєш? – поцікавився я, бо це таки справді було цікаво. Так придумати! І додумався ж хтось. Голод примусив.
Антон розказав. Його батько чергував уночі в сільраді й почув від голови, той прибіг рано й дзвонив по телефону в міліцію, щоб негайно приїхали. А голові гамазейщик повідомив, прийшов уранці в гамазей і побачив, що в закромі з ячменем посередині впадина чимала, зерно кудись висипалось. Він з гамазею, заглянув під нього, а там сліди від чобіт і ячмінь розсипаний. Догадався одразу – кража, і до голови додому.
– Перепаде сторожу, – зітхнув Грицько.
– І батько так каже, – мовив Антон. – Якщо швидко не знайдуть злодіїв, його посадять, скажуть – нарочито десь подівся, щоб крадіям посприяти.
Грицько безнадійно махнув рукою:
– Якже, знайдуть. Он їх обікрали, – показав на мене очима, – і що. Злодії сливки та сир поїли, а дядька Івана в тюрму посадили.
Я з вдячністю подивився на Грицька. Он він який, мій сусід і товариш. Спасибі йому.
Антон також із співчуттям подивився на мене.
– Авжеж, куди це годиться. Треба міліції краще тих злодіїв шукати.
Розмовляючи про крадіжку зерна з гамазею, ми прийшли до такої думки: злодіїв треба обов'язково зловити й віддати до суду, щоб іншим теж не закортіло красти. Бо куди ж це діло годиться: одні крадуть та їдять і горя не знають, а інші від голоду потерпають, крихті хліба раді. І засудити тих злодіїв по саму зав'язку! Адже вони на посівне зерно зазіхнули, щоб нічим сіяти було, щоб і далі нам хліба не мати!
З одного боку ми були праві: так, красти негарно. Чесності й порядності нас учили дома батьки, а в школі – учителі. І ми це добре усвідомлювали.
З другого ж боку – ми були неправі. Красти тоді (в ті роки) людей змушував голод, страх перед смертю. Вони не витримували й ставали злодіями. Не всі, звичайно, але ставали. А ось цього ми не розуміли, не усвідомлювали. Це було вище нашого дитячого розуму.
В школі теж тільки й розмов було, що про крадіжку. Особливо серед хлопців. Знайшлися такі, що невідомо звідки все знали, розповідали подробиці, сперечалися між собою. Деякі старшокласники збиралися побігти на великій перерві до гамазею подивитися, як там і що. Хтось пустив чутку, що міліція приїде з собакою-шукачем, і він одразу знайде злодіїв.
Ніхто з нас, звичайно, не бачив собаки-шукача та як він шукає, і тому ми з хлопцями теж вирішили побігти за старшокласниками.
Але перед дзвінком на велику перерву учитель Павло Іванович сказав:
– Попереджаю всіх хлопців – до гамазею не бігти! Вам немає там чого робити! Хто не послухає – залишу після уроків і поставлю «ензе» за поведінку.
Попередження було суворе, одержати в Павла Івановича незадовільно за поведінку значно гірше, ніж отримати його за невивчений урок.
І я не зважився на порушення. Та ще після обіду в нього.
Проте біля гамазею я таки того дня побув. Хоч не по своїй волі.
Приходжу зі школи додому, а в нас у дворі міліція, голова сільради, сільські комсомольці-активісти. Никають подвір'ям, заглядають у всі закутки поза сараєм, сажиком, у погребицю.
«Що таке? – дивуюсь. – Що вони шукають? Невже… батько втік? – І одразу ж відкинув цю думку. Батько цього не зробить. – Значить зерно! – вирішую. – Але звідки воно у нас? Уже ж все забрали!»
На сінешньому порозі стоїть заплакана мати, витирає кінцем хустки виплакані очі. Підходжу до неї, питаю:
– Що трапилось, мамо?
Мати знову в сльози.
– Ячменю шукають. Кажуть – я там робила, видивилась усе, а тоді пішли з тобою вночі і… вкрали…
– Та хто ж це таке вигадав? Та як вони сміють на нас таке казати? – не тямлячи себе від образи, вигукнув я. Кулаки мої стиснулись, серце застукало в грудях, мов від шаленого бігу.
Не знаю, куди б я побіг, кому б що сказав, сіпнувшись від матері, якби вона не втримала мене за плече.
– Стій і мовчи, – звеліла.
А тим часом, побачивши мене, до нас із матір'ю підійшов один з міліціонерів. Літній, натоптуватий. Подзьобаний віспою. Обтягнутий портупеєю. З великою кобурою при боці. Зміряв мене з голови до ніг булькатими, прискіпливими очима:
– Із школи, значить, прийшов? – кивнув до мене головою, на якій насунуто на самі брови вилинялий військовий кашкет з великою червоною зіркою над блискучим козирком.
– Прийшов! – буркнув я йому сердито, а мати мене за плече рукою стискує, не їжачся, мовляв.
Той же віспуватий, прокурений, із запахом самогону, не зводить з мене булькатих очей і веде далі:
– Тоді покажи нам, де ви заховали ячмінь.
– Який ячмінь? – костричусь я.
– А той, що ви вдвох украли, – киває головою на матір.
– Ми не злодії! – кидаю йому сердито. – Ми чесні люди! Крадіжками не займаємось!
Булькаті очі віспуватого, здається, просвердлять мене наскрізь. Потім він мружить їх і цідить крізь зуби:
– Чесні, кажеш? А батько в тюрмі за що сидить? Не пам'ятаю, як я не кинувся на нього з кулаками.
Мабуть, утримала мати. Але я закричав йому в рябе лице:
– Не смійте так говорити про мого батька! Чуєте! Не смійте!
– О, то ти ще й кричати вмієш, шмаркач? – просичав на те рябий.
– Бо навіщо ж ви таке кажете? – заступилася за мене мати. – Шукайте справжніх злодіїв, чого до нас прийшли?
– А ви, значить, не справжні? – уколов її булькатий. – Прості, значить?
Чим би скінчилась наша суперечка – не знаю, коли б до нас не підійшов голова сільради Задорожний і не зашепотів рябому щось на вухо.
Той вислухав його мовчки, покліпав рудими віями й звелів міліціонерам і комсомольцям припинити обшук.
– Але експеримент проведемо! – сказав твердо голові. – Согласно інструкції. – І звернувся до нас з матір'ю: – Підете з нами!
Ми з матір'ю здивовано переглянулись, бо не знали, що таке «експеримент», куди йти і навіщо.
Заспокоїв нас Задорожний:
Не бійтесь. Це до гамазею… Ненадовго… – І потім посварився на мене пальцем: – А ти старшим не переч! Іч який! Старших треба слухати! – й підморгнув мені хитро: зрозумів?
Я зрозумів. І мати догадалась. Голова нам вірив, але не хотів суперечити міліції, діло, мовляв, саме покаже, як і що.
В супроводі міліціонерів, голови и комсомольщв-активістів ми з матір'ю пішли до гамазею. Мимо ще й досі закритої крамниці (не було продавця), мимо церкви і школи.
Незважаючи на те, що їх кілька разів завертали назад рябий міліціонер і голова, за нами слідом ішли Грицько, сусідка Галька (через дорогу) й ще кілька хлопчаків. їм також, мабуть, було цікаво, який-то з нами мала провести «експеримент» міліція «согласно інструкції».
Нарешті ми біля гамазею, де нас зустрів ще один міліціонер, який вартував тут, щоб допитливі хлопчаки не затоптали слідів злодіїв і не заглядали під нього, як же хтось просвердлив підлогу та вкрав зерно.
– Ну, як тут, усе гаразд? – запитав міліціонера рябий.
– Так точно, все гаразд, товаришу начальник! – відрапортував міліціонер. Придивившись ближче, я одразу впізнав його: це він приїздив нещодавно за дядечком Аполлінарієм і погрожував почастувати мене батогом.
Я одразу ж сховався за матір, щоб не впізнав часом і не причепився.
Але, на щастя, мій старий знайомий попросився в начальника навідатись до коней, і той відпустив його. Десь, мабуть, їхні коні стояли на колгоспному подвір'ї.
«Експеримент» узявся провести сам «товариш начальник», тобто г – рябий міліціонер, на петлицях у якого я аж тепер розгледів по три червоні трикутнички.
Перше, що він зробив, це – поміряв сліди від наших із матір'ю чобіт з тими, що виднілися біля гамазею, тобто – слідами злодіїв! Не зійшлись. І мої й материні були менші.
Потім він дав мені порожній мішок і звелів полізти з ним під гамазей від того місця, де ми стояли, до того, де було просвердлено в підлозі дірки.
– А далеко це? – запитав я. Рябий пильно– подивився на мене:
– Там побачиш! – І пояснив, що мені робити далі. Я мав знайти просвердлене місце в підлозі, підставити під нього мішок, щоб у нього немовби насипалось зерно, і вилізти з ним назад. А він спостерігатиме за мною.
Під гамазеєм я, звичайно, лазив з хлопцями влітку не раз. Він стояв на шістнадцяти дубових колодах, за якими можна вільно сховатися, граючи в жмурки чи ще в якусь гру, або просто полежати в холодку, обіпершись на лікоть. Сидіти там не можна було, тільки лежати.
Але одне діло лазити під зерносховищем добровільно, зі свого інтересу, і зовсім інше, коли тебе примушують туди лізти, та ще й робити те, чого ти ніколи не робив.
Помітивши, що я вагаюсь, голова сільради взяв мене за лікоть, нахилився й сказав:
– Лізь, дірки тут недалечко, скраю.
І я поліз. Поліз боком, опираючись на лікоть правої руки, бо в лівій тримав мішок. Побачив неподалік у підлозі два дерев'яні чопки, котрими крадії зерна заткнули просвердлені дірки. Побачив і одразу зміркував: просвердлити їх можна було тільки лежачи на спині і зробити це міг тільки дорослий. Такому, як я, нізащо не справитись, бо дошки в закромах гамазею були дубові, товсті. Окрім того, я побачив, що на піску під тим місцем, Де свердлили, лежав не один чоловік, а Два, були відбитки двох спин і чотирьох ніг. Один із чоловіків узутий в чоботи, другий – у валянки з гумовими калошами. Хіба міліція цього не бачила? Адже хтось із них повинен би підлізти сюди?
А втім, яке моє діло до того: бачив чи не бачив. Я зробив усе так, як звелів мені начальник із міліції, і поповз назад, прямо на нього, адже він весь час, поки я лазив під гамазеєм, спостерігав за мною, сидячи навпочіпки і нагнувши голову майже до землі.
Тільки я виповз, звівся на ноги й став обтрушуватись, як із-за рогу гамазею вийшов наш учитель Павло Іванович і в одну мить опинився біля нашого гурту. В стареньких, виношених чоботях, благенькому пальті, з витертим коміром, у сірому картузі з великим козирком, насунутим на брови. Від швидкої ходи – часто дихав.
– Добрий день! – сказав усім і, не чекаючи відповіді, звернувся до рябого міліціонера, що стояв поруч мене та голови сільради: – Ви що тут робите? Хто вам дав право проводити такі експерименти з дітьми? Це порушення закону, антипедагогічно! Це приниження людської гідності! Зараз же відпустіть його! – кивнув на мене. І додав: – Його й матір!
– А ви… Ви хто такий будете? – закліпав рудими віями віспуватий, хоч, мабуть, уже догадався, хто перед ним.
– Це учитель нашої школи, – поспішив пояснити йому голова сільради і тут же перевів погляд на нас із матір'ю: – Ви справді йдіть додому. Уже все. І ви всі йдіть звідси! – повернувся до гурту дітлахів, що назбігалися звідусіль, немов їм хто загадав. – Ідіть! – ще й рукою махнув.
Я бачив, яке сердите було обличчя в Павла Івановича й отупіле в рябого міліціонера. Вони стояли один проти одного й, мабуть, чекали, поки ми підемо, щоб продовжити розмову. Мене цікавило, що мав сказати Павлові Івановичу рябий, але мати взяла за руку й потягнула від них.
Слідом за нами пішли Грицько, Галька, усі, хто прийшов чи прибіг до гамазею подивитись на «експеримент» міліції.
Я йшов і думав про Павла Івановича: хто ж це сповістив йому про нас з матір'ю? І якою буде його подальша розмова з тим рябим міліціонером та головою сільради? Чи не дістанеться йому від них за його заступництво?
Поки ми йшли додому, мати мовчала, міцно стиснувши губи. А як переступила поріг хати – розплакалась, заголосила.
– Та за що ж на нас напасть отака, гірка образа? Та де ж тая правдонька в світі, чому від нас одвернулася? Чим же ми завинили перед нею?
Мені стало сумно від її плачу, аж морозом поза шкірою сипнуло. Я взяв її за руку, став заспокоювати:
– Мамо, годі, не треба плакати.
– Як же його не плакати, синку, як воно само плачеться! – відказала мати, схлипуючи – Від образи гіркої…
Каганця того вечора ми не світили, так і спати полягали, в темряві. Та й навіщо було світити, все одно вечеряти нічого.
…Через багато-багато літ я випадково довідався, хто тоді так придумав украсти зерна ячменю в нашому гамазеї, із-за кого впала підозра на нас із матір'ю.
Вчинив ту крадіжку із сусідом дещо старший від мене мій односельчанин, який жив там же, поряд із гамазеєм.
– Голод примусив, – зізнався він мені. – У мене мати хвора і менші брат із сестрою, і в сусіда – четверо малих. А в хатах – ні зернини. От ми й наважились. Зарили потім той ячмінь уночі в чавунцях, щоб ніхто не бачив, і їли вночі. Знаю, злочин це – красти. Але і вмирати не хотілося. Після того я й трактористом став, щоб землю орати і хліб сіяти, щоб вистачало його всім людям, щоб ніколи не було більше голоду. Чесно трудився, від душі, спокутував свій гріх. Гадаю, що за сорок п'ять років роботи на тракторах люди уже простили мені.
– Хлопці, заждіть!
Зачекали. Підбігає, захеканий, до нас.
– Чули? Гамазей обікрали! Кажуть – цілий засік ячменю виточили!
– Як? – ми з Грицьком.
Очі в Антона загадково блищать, вилицювате обличчя зосереджене. Пояснює нам:
– Хтось підліз уночі під гамазей, просвердлив у підлозі дві дірки і… наточив зерна… Може, мішок, може, два. А потім дірки забив дерев'яними чопками.
– Звідки знаєш? – поцікавився я, бо це таки справді було цікаво. Так придумати! І додумався ж хтось. Голод примусив.
Антон розказав. Його батько чергував уночі в сільраді й почув від голови, той прибіг рано й дзвонив по телефону в міліцію, щоб негайно приїхали. А голові гамазейщик повідомив, прийшов уранці в гамазей і побачив, що в закромі з ячменем посередині впадина чимала, зерно кудись висипалось. Він з гамазею, заглянув під нього, а там сліди від чобіт і ячмінь розсипаний. Догадався одразу – кража, і до голови додому.
– Перепаде сторожу, – зітхнув Грицько.
– І батько так каже, – мовив Антон. – Якщо швидко не знайдуть злодіїв, його посадять, скажуть – нарочито десь подівся, щоб крадіям посприяти.
Грицько безнадійно махнув рукою:
– Якже, знайдуть. Он їх обікрали, – показав на мене очима, – і що. Злодії сливки та сир поїли, а дядька Івана в тюрму посадили.
Я з вдячністю подивився на Грицька. Он він який, мій сусід і товариш. Спасибі йому.
Антон також із співчуттям подивився на мене.
– Авжеж, куди це годиться. Треба міліції краще тих злодіїв шукати.
Розмовляючи про крадіжку зерна з гамазею, ми прийшли до такої думки: злодіїв треба обов'язково зловити й віддати до суду, щоб іншим теж не закортіло красти. Бо куди ж це діло годиться: одні крадуть та їдять і горя не знають, а інші від голоду потерпають, крихті хліба раді. І засудити тих злодіїв по саму зав'язку! Адже вони на посівне зерно зазіхнули, щоб нічим сіяти було, щоб і далі нам хліба не мати!
З одного боку ми були праві: так, красти негарно. Чесності й порядності нас учили дома батьки, а в школі – учителі. І ми це добре усвідомлювали.
З другого ж боку – ми були неправі. Красти тоді (в ті роки) людей змушував голод, страх перед смертю. Вони не витримували й ставали злодіями. Не всі, звичайно, але ставали. А ось цього ми не розуміли, не усвідомлювали. Це було вище нашого дитячого розуму.
В школі теж тільки й розмов було, що про крадіжку. Особливо серед хлопців. Знайшлися такі, що невідомо звідки все знали, розповідали подробиці, сперечалися між собою. Деякі старшокласники збиралися побігти на великій перерві до гамазею подивитися, як там і що. Хтось пустив чутку, що міліція приїде з собакою-шукачем, і він одразу знайде злодіїв.
Ніхто з нас, звичайно, не бачив собаки-шукача та як він шукає, і тому ми з хлопцями теж вирішили побігти за старшокласниками.
Але перед дзвінком на велику перерву учитель Павло Іванович сказав:
– Попереджаю всіх хлопців – до гамазею не бігти! Вам немає там чого робити! Хто не послухає – залишу після уроків і поставлю «ензе» за поведінку.
Попередження було суворе, одержати в Павла Івановича незадовільно за поведінку значно гірше, ніж отримати його за невивчений урок.
І я не зважився на порушення. Та ще після обіду в нього.
Проте біля гамазею я таки того дня побув. Хоч не по своїй волі.
Приходжу зі школи додому, а в нас у дворі міліція, голова сільради, сільські комсомольці-активісти. Никають подвір'ям, заглядають у всі закутки поза сараєм, сажиком, у погребицю.
«Що таке? – дивуюсь. – Що вони шукають? Невже… батько втік? – І одразу ж відкинув цю думку. Батько цього не зробить. – Значить зерно! – вирішую. – Але звідки воно у нас? Уже ж все забрали!»
На сінешньому порозі стоїть заплакана мати, витирає кінцем хустки виплакані очі. Підходжу до неї, питаю:
– Що трапилось, мамо?
Мати знову в сльози.
– Ячменю шукають. Кажуть – я там робила, видивилась усе, а тоді пішли з тобою вночі і… вкрали…
– Та хто ж це таке вигадав? Та як вони сміють на нас таке казати? – не тямлячи себе від образи, вигукнув я. Кулаки мої стиснулись, серце застукало в грудях, мов від шаленого бігу.
Не знаю, куди б я побіг, кому б що сказав, сіпнувшись від матері, якби вона не втримала мене за плече.
– Стій і мовчи, – звеліла.
А тим часом, побачивши мене, до нас із матір'ю підійшов один з міліціонерів. Літній, натоптуватий. Подзьобаний віспою. Обтягнутий портупеєю. З великою кобурою при боці. Зміряв мене з голови до ніг булькатими, прискіпливими очима:
– Із школи, значить, прийшов? – кивнув до мене головою, на якій насунуто на самі брови вилинялий військовий кашкет з великою червоною зіркою над блискучим козирком.
– Прийшов! – буркнув я йому сердито, а мати мене за плече рукою стискує, не їжачся, мовляв.
Той же віспуватий, прокурений, із запахом самогону, не зводить з мене булькатих очей і веде далі:
– Тоді покажи нам, де ви заховали ячмінь.
– Який ячмінь? – костричусь я.
– А той, що ви вдвох украли, – киває головою на матір.
– Ми не злодії! – кидаю йому сердито. – Ми чесні люди! Крадіжками не займаємось!
Булькаті очі віспуватого, здається, просвердлять мене наскрізь. Потім він мружить їх і цідить крізь зуби:
– Чесні, кажеш? А батько в тюрмі за що сидить? Не пам'ятаю, як я не кинувся на нього з кулаками.
Мабуть, утримала мати. Але я закричав йому в рябе лице:
– Не смійте так говорити про мого батька! Чуєте! Не смійте!
– О, то ти ще й кричати вмієш, шмаркач? – просичав на те рябий.
– Бо навіщо ж ви таке кажете? – заступилася за мене мати. – Шукайте справжніх злодіїв, чого до нас прийшли?
– А ви, значить, не справжні? – уколов її булькатий. – Прості, значить?
Чим би скінчилась наша суперечка – не знаю, коли б до нас не підійшов голова сільради Задорожний і не зашепотів рябому щось на вухо.
Той вислухав його мовчки, покліпав рудими віями й звелів міліціонерам і комсомольцям припинити обшук.
– Але експеримент проведемо! – сказав твердо голові. – Согласно інструкції. – І звернувся до нас з матір'ю: – Підете з нами!
Ми з матір'ю здивовано переглянулись, бо не знали, що таке «експеримент», куди йти і навіщо.
Заспокоїв нас Задорожний:
Не бійтесь. Це до гамазею… Ненадовго… – І потім посварився на мене пальцем: – А ти старшим не переч! Іч який! Старших треба слухати! – й підморгнув мені хитро: зрозумів?
Я зрозумів. І мати догадалась. Голова нам вірив, але не хотів суперечити міліції, діло, мовляв, саме покаже, як і що.
В супроводі міліціонерів, голови и комсомольщв-активістів ми з матір'ю пішли до гамазею. Мимо ще й досі закритої крамниці (не було продавця), мимо церкви і школи.
Незважаючи на те, що їх кілька разів завертали назад рябий міліціонер і голова, за нами слідом ішли Грицько, сусідка Галька (через дорогу) й ще кілька хлопчаків. їм також, мабуть, було цікаво, який-то з нами мала провести «експеримент» міліція «согласно інструкції».
Нарешті ми біля гамазею, де нас зустрів ще один міліціонер, який вартував тут, щоб допитливі хлопчаки не затоптали слідів злодіїв і не заглядали під нього, як же хтось просвердлив підлогу та вкрав зерно.
– Ну, як тут, усе гаразд? – запитав міліціонера рябий.
– Так точно, все гаразд, товаришу начальник! – відрапортував міліціонер. Придивившись ближче, я одразу впізнав його: це він приїздив нещодавно за дядечком Аполлінарієм і погрожував почастувати мене батогом.
Я одразу ж сховався за матір, щоб не впізнав часом і не причепився.
Але, на щастя, мій старий знайомий попросився в начальника навідатись до коней, і той відпустив його. Десь, мабуть, їхні коні стояли на колгоспному подвір'ї.
«Експеримент» узявся провести сам «товариш начальник», тобто г – рябий міліціонер, на петлицях у якого я аж тепер розгледів по три червоні трикутнички.
Перше, що він зробив, це – поміряв сліди від наших із матір'ю чобіт з тими, що виднілися біля гамазею, тобто – слідами злодіїв! Не зійшлись. І мої й материні були менші.
Потім він дав мені порожній мішок і звелів полізти з ним під гамазей від того місця, де ми стояли, до того, де було просвердлено в підлозі дірки.
– А далеко це? – запитав я. Рябий пильно– подивився на мене:
– Там побачиш! – І пояснив, що мені робити далі. Я мав знайти просвердлене місце в підлозі, підставити під нього мішок, щоб у нього немовби насипалось зерно, і вилізти з ним назад. А він спостерігатиме за мною.
Під гамазеєм я, звичайно, лазив з хлопцями влітку не раз. Він стояв на шістнадцяти дубових колодах, за якими можна вільно сховатися, граючи в жмурки чи ще в якусь гру, або просто полежати в холодку, обіпершись на лікоть. Сидіти там не можна було, тільки лежати.
Але одне діло лазити під зерносховищем добровільно, зі свого інтересу, і зовсім інше, коли тебе примушують туди лізти, та ще й робити те, чого ти ніколи не робив.
Помітивши, що я вагаюсь, голова сільради взяв мене за лікоть, нахилився й сказав:
– Лізь, дірки тут недалечко, скраю.
І я поліз. Поліз боком, опираючись на лікоть правої руки, бо в лівій тримав мішок. Побачив неподалік у підлозі два дерев'яні чопки, котрими крадії зерна заткнули просвердлені дірки. Побачив і одразу зміркував: просвердлити їх можна було тільки лежачи на спині і зробити це міг тільки дорослий. Такому, як я, нізащо не справитись, бо дошки в закромах гамазею були дубові, товсті. Окрім того, я побачив, що на піску під тим місцем, Де свердлили, лежав не один чоловік, а Два, були відбитки двох спин і чотирьох ніг. Один із чоловіків узутий в чоботи, другий – у валянки з гумовими калошами. Хіба міліція цього не бачила? Адже хтось із них повинен би підлізти сюди?
А втім, яке моє діло до того: бачив чи не бачив. Я зробив усе так, як звелів мені начальник із міліції, і поповз назад, прямо на нього, адже він весь час, поки я лазив під гамазеєм, спостерігав за мною, сидячи навпочіпки і нагнувши голову майже до землі.
Тільки я виповз, звівся на ноги й став обтрушуватись, як із-за рогу гамазею вийшов наш учитель Павло Іванович і в одну мить опинився біля нашого гурту. В стареньких, виношених чоботях, благенькому пальті, з витертим коміром, у сірому картузі з великим козирком, насунутим на брови. Від швидкої ходи – часто дихав.
– Добрий день! – сказав усім і, не чекаючи відповіді, звернувся до рябого міліціонера, що стояв поруч мене та голови сільради: – Ви що тут робите? Хто вам дав право проводити такі експерименти з дітьми? Це порушення закону, антипедагогічно! Це приниження людської гідності! Зараз же відпустіть його! – кивнув на мене. І додав: – Його й матір!
– А ви… Ви хто такий будете? – закліпав рудими віями віспуватий, хоч, мабуть, уже догадався, хто перед ним.
– Це учитель нашої школи, – поспішив пояснити йому голова сільради і тут же перевів погляд на нас із матір'ю: – Ви справді йдіть додому. Уже все. І ви всі йдіть звідси! – повернувся до гурту дітлахів, що назбігалися звідусіль, немов їм хто загадав. – Ідіть! – ще й рукою махнув.
Я бачив, яке сердите було обличчя в Павла Івановича й отупіле в рябого міліціонера. Вони стояли один проти одного й, мабуть, чекали, поки ми підемо, щоб продовжити розмову. Мене цікавило, що мав сказати Павлові Івановичу рябий, але мати взяла за руку й потягнула від них.
Слідом за нами пішли Грицько, Галька, усі, хто прийшов чи прибіг до гамазею подивитись на «експеримент» міліції.
Я йшов і думав про Павла Івановича: хто ж це сповістив йому про нас з матір'ю? І якою буде його подальша розмова з тим рябим міліціонером та головою сільради? Чи не дістанеться йому від них за його заступництво?
Поки ми йшли додому, мати мовчала, міцно стиснувши губи. А як переступила поріг хати – розплакалась, заголосила.
– Та за що ж на нас напасть отака, гірка образа? Та де ж тая правдонька в світі, чому від нас одвернулася? Чим же ми завинили перед нею?
Мені стало сумно від її плачу, аж морозом поза шкірою сипнуло. Я взяв її за руку, став заспокоювати:
– Мамо, годі, не треба плакати.
– Як же його не плакати, синку, як воно само плачеться! – відказала мати, схлипуючи – Від образи гіркої…
Каганця того вечора ми не світили, так і спати полягали, в темряві. Та й навіщо було світити, все одно вечеряти нічого.
…Через багато-багато літ я випадково довідався, хто тоді так придумав украсти зерна ячменю в нашому гамазеї, із-за кого впала підозра на нас із матір'ю.
Вчинив ту крадіжку із сусідом дещо старший від мене мій односельчанин, який жив там же, поряд із гамазеєм.
– Голод примусив, – зізнався він мені. – У мене мати хвора і менші брат із сестрою, і в сусіда – четверо малих. А в хатах – ні зернини. От ми й наважились. Зарили потім той ячмінь уночі в чавунцях, щоб ніхто не бачив, і їли вночі. Знаю, злочин це – красти. Але і вмирати не хотілося. Після того я й трактористом став, щоб землю орати і хліб сіяти, щоб вистачало його всім людям, щоб ніколи не було більше голоду. Чесно трудився, від душі, спокутував свій гріх. Гадаю, що за сорок п'ять років роботи на тракторах люди уже простили мені.