Страница:
правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо.
Н а т а л к а (с нетерпением), А хто такий той жених?
В ы б о р н ы й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його зна те... Чим же
не чоловiк?
Н а т а л к а. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною,
пане виборний!
Т е р п и л и х а. Я так привикла к сво му безталанню, що боюся i
вiрити, щоб була сьому правда.
В ы б о р н ы й. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку
полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько,
як ви дума те?
Т е р п и л и х а. Я душею рада такому затевi.
В ы б о р н ы й. А ти, Наталко?
Н а т а л к а. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати,
щоб такий пан - письменний, розумний i поважний - хотiв на менi женитись.
Скажiте менi перше, для чого люди женяться?
В ы б о р н ы й. Для чого? Для того... а ти буцiм не зна ш?
Н а т а л к а. Менi зда ться, для того, щоб завести хазяйство i
сiмейство; жити люб'язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно
другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде ©© вiрно
любити? Чи буде ©й щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все
ро©тися, що вiн ©© виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не
рiвня; буде на не© дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у
пана така жiнка буде гiрше наймички... буде крепачкою.
Т е р п и л и х а. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з
нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й
Наталка була б як шовкова.
В ы б о р н ы й. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада?
Т е р п и л и х а. Уже рокiв трохи не з чотири.
В ы б о р н ы й. I Наталка так обезглуздiла, що любить за
пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить
рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i
туж-туж умираючу од голодно© смертi, - не зжалиться над матiр'ю? А ради
кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер
або в москалi завербовався!..
В продолжение сего монолога мать й дочь плачут.
N 10
В ы б о р н ы й.
Ей, Наталко, не дрочися!
Т е р п и л и х а.
Та пожалiй рiдной,
Мене, старой, бiдной,
Схаменися!
Н а т а л к а.
Не плач, мамо, не журися!
В ы б о р н ы й.
Забудь Петра-ланця,
Пройдоху-поганця, -
Покорися!
Т е р п и л и х а.
Будь же дочко, мнi неслушна!
Н а т а л к а.
Тобi покоряюсь,
На все соглащаюсь
Прямодушно.
В с е т р о .
Де згода в сiмействi, де мир i тишина,
Щасливi там люди, блаженна сторона.
х бог благословля ть,
Добро ©м посила ть,
I з ними вiк живеть.
Т е р п и л и х а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця,
покорность твоя жизнi i здоров'я менi прида ть. За твою повагу i любов до
мене бог тебе не оставить, мо дитятко!
Н а т а л к а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i
коли менi бог поможеть осушити тво© сльози, то я найщасливiша буду на
свiтi, тiлько...
В ы б о р н ы й. А все-таки "тiлько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь
лиш дур з голови; удар лихом об землю, - мовчи та диш!
Т е р п и л и х а. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то
подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж.
Н а т а л к а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не
спiшили з весiллям.
В ы б о р н ы й. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не
суддi.
Т е р п и л и х а. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i
сть готовi, так iще дечого треба.
В ы б о р н ы й. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не
турбуйтеся: наш возний - чоловiк, не взяв його кат - на свiй кошт таке
бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо
сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом
i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости
прийдуть! Пам'ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте!
Т е р п и л и х а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас бог за вашу
приязнь.
(Уходит вместе с выборньм).
Я В Л Е Н И Е 7
Наталка (одна)
Не минула мене лиха година; возний гiрше реп'яха причепився. А
зда ться, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо
мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як
нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi
шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте
мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер.
(Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже
воля твоя сть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого
серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки...
(Встает и поет).
Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?
Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била?
Мене ж мати та не била - самi сльози ллються;
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку.
Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
Д Е Й С Т В И Е II
Театр представляет прежнюю улицу.
Я В Л Е Н И Е 1
Микола (один).
Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота - без роду, без
племенi, без талану i без приюту. Що робить - i сам не знаю. Був у городi,
шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает). Одважусь в пекло на три днi!
Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак
буде, та сть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за ©х обичай! Вони
коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню ©х, що
мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.
N 12
Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi,
Туман поле покрива , мати сина виганя .
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме".
"Мене, мати, мене, мати, орда зна ,
В чистiм полi об'©жджа , в чистiм полi об'©жджа ".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть".
"Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,
Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають".
"Iди сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме".
"Мене, мати, мене, мати, турчин зна ,
Срiблом, злотом надiля , срiблом, злотом надiля ".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме".
"Пiду, мати, москаль мене добре зна ,
Давно уже пiдмовля , давно мене пiдмовля .
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити".
Так i я з чорноморцями буду тетерю ©сти, горiлку пити, люльку курити i
черкес бити. Тiлько там треба ута©ти, що я письменний: у них, кажуть, iз
розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно
прикинутись.
Я В Л Е Н И Е 2
Петро и Микола.
П е т р о (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).
N 13
Сонце низенько,
Вечiр близенько,
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Мо серденько!
Ти обiщалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
Серденько мо ,
Колись ми обо
Любились вiрно,
Чесно, примiрно
I жили в поко©.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я бiлi©
Та й нежив стану...
М и к о л а (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.
П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.
М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, зда ться, не
тутешнiй.
П е т р о. Нi, пане брате.
М и к о л а. Вiдкiль же ти?
П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобi i сказати - вiдкiль
хочеш...
М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?
П е т р о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.
М и к о л а. Та що ж ти за чоловiк?
П е т р о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер
iду в Полтаву.
М и к о л а. Може, у тебе родичi сть в Полтавi або знакомi?
П е т р о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або
родичi у сироти?
М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як i я - безприютний.
П е т р о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.
М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко
бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.
П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодаренi богу, до сього часу
прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя
одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце мо до
тебе склоня ться, як до рiдного брата. Будь мо©м приятелем...
Я В Л Е Н И Е З
Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм
платком.
Выбороный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии
старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною
миною.
Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в
дверь Терпилихи.
В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло сть.
Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний!
Нехай трохи прочума ться.
В ы б о р н ы й. Та надворi швидше провiтриться.
Т е р п и л и х а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.
В ы б о р н ы й. За всi голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на
сватаннi i через край смикнув окаянно© варенухи (Увидя Миколу). Здоров,
Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?
В о з н ы й. Не обрiта ться лi в городi новинок каких курйозних?
В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарi - що там чути?
М и к о л а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там
так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки
красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було
пiшки, що аж дивитись мило.
В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество
говорить, чи мило, чи нi?
В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од
себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що
не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви
дума те, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що ©м велять.
Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.
В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж
треба сказати, що всякий господар для себе ж i стро©ть.
М и к о л а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б
од вiтру самi попадали i подавили б сво©х хазя©нiв. Коли прислухатись, хто
бiльше грима на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього
розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi
шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!
В о з н ы й. По крайнiй мiрi - те -то як його - чи не чути чого об
обидах, спорах i грабежах i - те -то як його - о жалобах i позвах?
В ы б о р н ы й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки
продавав... (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланя шся пану возному та не
поздоровиш його? Адже бачиш - вiн заручився.
М и к о л а. Поздоровляю вас, добродiю... А з ким же бог привiв?
В о з н ы й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць
дiвицею.
В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за
парубок?
М и к о л а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.
В о з н ы й. Хiба-развi - те -то як його - iз Коломака через наше село
дорога в город?
П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.
Выборный и возный уходят.
Я В Л Е Н И Е 4
Петро и Микола.
П е т р о. Се старший в вашiм селi?
М и к о л а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний - так i
бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз
рiдного батька злупить!
П е т р о. А то, другий?
М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так
бiда - хитрий, як лисиця, i на всi сторони мота ться; де не посiй, там i
уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
П е т р о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?
М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то,
мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до не© багато женихiв залицялись.
П е т р о (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на
свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?
М и к о л а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не
багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий ©х
родич i знаю ©х бiдне поживання.
П е т р о. Де ж вони перше жили?
М й к о л а. В Полтавi.
П е т р о (с ужасом). В Полтавi!..
М и к о л а. Чого ж ти не сво©м голосом крикнув?
П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже
Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?
М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорит протяжно, как будто в
мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз
по смертi Наталчиного батька.
П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер!
М и к о л а. Що з тобою робиться?
П е т р о. Нiчого, нiчого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
М и к о л а. Стара прозива ться Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.
Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит
неподвижно.
М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал,
и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:
N 14
Вiтер вi горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
Полюбила Петруся
I сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А за того Петруся
Била мене матуся,
Ой, лихо, не Петрусь...
Де ж блука мiй Петрусь,
Що i досi не вернувсь?
Ой, лихо, не Петрусь...
Я хоть дiвка молода,
Та вже знаю, що бiда.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).
П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка
припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а
тепер...
М и к о л а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не зна мо, може, i не ©©
засватали.
П е т р о. Но серце мо замира , начува ться для себе великого горя.
Братику Миколо, ти говорив менi, що ти ©х родич, чи не можна тобi
довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.
М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю.
Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?
П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то
лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо ©й
вспоминати об тiм, якого так легко забула!
М и к о л а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю ©©,
то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут.
(Уходит к Терпилихе).
Я В Л Е Н И Е 5
Петро (один).
Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i
любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку,
спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто
багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все зда ться,
близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб
горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi.
Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все уда ться, всi його люблять,
всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет).
N 15
У сосiда хата бiла,
У сосiда жiнка мила,
А у мене нi хатинки,
Нема щастя анi жiнки.
За сосiдом молодицi,
За сосiдом i вдовицi,
I дiвчата поглядають, -
Всi сосiда полюбляють.
Сосiд ранше мене сi , -
У сосiда зеленi ,
А у мене не орано
I нiчого не сiяно.
Всi сосiда вихваляють,
Всi сосiда поважаюсь;
А я марно часи трачу,
Один в свiтi - тiлько плачу.
Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании
подходит к Петру и говорит.
Я В Л Е Н И Е 6
Петро и выборный.
В ы б о р н ы й. Ти, небоже, i спiвака добрий.
П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то.
В ы б о р н ы й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за
чоловiк?
П е т р о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в
Полтаву.
В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?
П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був
на лiнi©, заходив i в Харков.
В ы б о р н ы й. I в Харковi був? Лепський то десь город?
П е т р о. Гарний город; там всього доброго сть, я i в театрi був.
В ы б о р н ы й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?
П е т р о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистро ний великий
будинок. Туда ввечерi з'©жджаються пани i сходяться всякi люди, хто
заплатити може, i дивляться на комедiю.
В ы б о р н ы й. На комедiю (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате,
сю комедiю, яка вона?
П е т р о. I не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то i вдруге
схочеться.
Я В Л Е Н И Е 7
Те же и возный.
В о з н ы й. Що ти тут, старосто мiй, - те -то як його -
розглагольству ш з пришельцем?
В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та
бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.
В о з н ы й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру). Продолжай,
вашець...
П е т р о. На комедi© однi виходять - поговорять, поговорять та й
пiдуть; другi вийдуть - те ж роблять; деколи пiд музику спiвають,
смiються, плачуть, лаються, б'ються, стрiляються, колються i умирають.
В ы б о р н ы й. Так таке то комедiя? сть же на що дивитись, коли люди
убиваються до смертi; нехай ©й всячина!..
В о з н ы й. Они не убиваються i не умирають - те -то як його -
настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби
справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!
В ы б о р н ы й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке
тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?
В о з н ы й. Не лицемiрство, а лицедiйство.
В ы б о р н ы й. Ну, ну! Лицедiйство...
П е т р о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся,
був Климовський, Прудиус i Грицько.
В ы б о р н ы й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.
П е т р о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав
з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав
москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.
В ы б о р н ы й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив
i наколотив гороху з капустою.
П е т р о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний
козак: служив в полку пана Кочубея на баталi© з шведами пiд нашою
Полтавою.
В о з н ы й. В полку пана Кочубея? Но в славнi© полтавськi© времена -
те -то як його - Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i
пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй
Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.
В ы б о р н ы й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта,
шануючи бога i вас.
В о з н ы й. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сi
малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.
П е т р о. Там i Iскру почитують.
В о з н ы й. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i
пострадал вмiстi з Кочубе м, мало не за год до Полтавськой баталi©; то
думать треба, що i полк не ему принадлежал во врем'я сраженiя при Полтавi.
П е т р о. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено,
що нiбито царську казну зата©ли.
В о з н ы й. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм'© не
без виродка - те -то як його. Хiба сть яка земля, праведними Iовами
населена? Два плута в селi i селу безчестям не роблять, а не тiлько цiлому
кра вi.
В ы б о р н ы й. От то тiлько нечепурне, що москаль взявся по-нашому i
про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обича©в i повiр'я
нашого. Коли не пiп...
В о з н ы й (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке
дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущо© мо © тещi. (Уходят.)
Я В Л Е Н И Е 8
Петро (один).
Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так
Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для
которо© одважовав жизнь свою на всi бiди, для которо© стогнав пiд тяжкою
роботою, для которо© скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав
докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку сво ю вiчно! I коли сам бог
благословив мо© труди, Наталка тогдi доста ться другому! О злая моя доле!
Чом ти не такая, як других? (Поет).
N 16
Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сiв над водою.
Сiвши над водою, проклина долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая!
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим да ш лишн , мене ж обижа ш,
I що менi миле, i те однiма ш.
Не спасибi долi, коли козак в полi,
Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi.
Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле,
Тогдi б ти згадала, кого обижала.
Я В Л Е Н И Е 9
Петро и Микола.
П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?
М и к о л а. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з
виборним. Та тобi б треба прита©тись де-небудь. Наталка обiщала на час
сюда вийти.
П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро прячется
Я В Л Е Н И Е 10
Микола и Наталка.
Н а т а л к а (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо?
Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.
М и к о л а. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за
возного?
Н а т а л к а (печально). Посватана... Що ж робить, не можна бiльше
сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала
©© сво©м одказом.
М и к о л а. Ну, що ж? Возний - не взяв його враг - завидний жених. Не
бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?
Н а т а л к а (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною
смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю
одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалiв би i мене, i його.
М и к о л а. Петра? (Поет).
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
Н а т а л к а (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздира ш мо серце. О,
я бiдна! (Помолчав, указывает на реку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi
за ким.
М и к о л а (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту
сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.
Н а т а л к а. Ти, менi зда ться, побувавши довго в городi, ошалiв i
совсiм не тим став, що був.
М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що
тепер.
Н а т а л к а. Ти чорт зна ть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет
уйти).
М и к о л а (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв'яжись од
мене.
Н а т а л к а. Говори ж - що таке ?
М и к о л а. Хочеш бачити Петра?
Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?
М и к о л а. Вiн тут, та бо©ться показатись тобi, потому що ти
посватана за возного.
Н а т а л к а. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не
вiнчана... Та ти обманю ш!..
М и к о л а. Не обманюю - приглядайся! Петре, явись!
Наталка при появлении Петра вскрикивает: "Петро!" Петро вскрикивает:
"Наталка!", оба стремятся друг к другу, обнимаются.
Немая сцена.
М и к о л а (поет),
Поблукавши, мiй Петрусь
До мене оп'ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
П е т р о. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько
побачились, щоб навiки розлучитись.
Н а т а л к а. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i
затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе - божусь...
М и к о л а (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим
часом; а тепер поговорiте, як з возним розв'язаться.
Н а т а л к а. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не пiду, та й
кiнцi в воду!
П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати...
Н а т а л к а (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла
замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить
одступитися.
П е т р о. Возний - пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з
матiр'ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не
помощ подам.
Н а т а л к а. Петре! Не так ти думав, як одходив!
П е т р о. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i
мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.
М и к о л а. Трохи Петро неправду говорить.
Н а т а л к а. Одгадую сво нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому
нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!
N 17
Н а т а л к а.
Пiдеш, Петре, до тi ©, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.
П е т р о.
Я друго© не полюбив i любить не буду,
Тебе ж, мо серденятко, по смерть не забуду.
О б а в м е с т е.
Н а т а л к а
Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.
П е т р о
Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.
Н а т а л к а.
Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю,
Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.
П е т р о.
Коли вiрно Петра любиш, так живи для його,
Молись богу, моя мила, не страшись нiкого.
О б а.
Бог поможе серцям вiрним пережити муки;
Душi нашi з' динились, з' динить i руки.
М и к о л а. Так, Наталко! Молись богу i надiйся од його всього
доброго. Бог так зробить, що ви обо незчу тесь, як i щастя на вашiй
сторонi буде.
Н а т а л к а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi
за ким не буду. У мене рiдна мати - не мачуха, не схоче сво © дитини
погубити.
П е т р о. Дай боже, щоб ©© природна доброта взяла верх над приманою
багатого зятя.
Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене?
П е т р о. Ти все-таки не довiря ш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.
Н а т а л к а. Дай же менi свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим i
менi вiрним, а я навiк твоя.
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi
не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержу . (К Наталке). За се
заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти
собою, воно i без тебе славне. (Поет).
N 18
Ворскло рiчка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед полiг головою.
Ворскло зрiло
Славне дiло:
Як цар бiлий,
Мудрий, смiлий,
Побив шведську вражу силу
I насипав ©м могилу.
Козаченьки
З москалями
Потiшились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всiй Росi© в вiчну славу!
П е т р о. Отже iдуть...
М и к о л а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступа хмара, i буде
великий грiм.
Я В Л Е Н И Е 11
Те же, возный, выборный и Терпилиха.
В ы б о р н ы й. Що ви тут так довго роздабарю те?
В о з н ы й. О чем ви - те -то як його -- бесiду те?
Т е р п и л и х а (увидя Петра). Ох, менi лихо!
Н а т а л к а (с нетерпением), А хто такий той жених?
В ы б о р н ы й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його зна те... Чим же
не чоловiк?
Н а т а л к а. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною,
пане виборний!
Т е р п и л и х а. Я так привикла к сво му безталанню, що боюся i
вiрити, щоб була сьому правда.
В ы б о р н ы й. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку
полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько,
як ви дума те?
Т е р п и л и х а. Я душею рада такому затевi.
В ы б о р н ы й. А ти, Наталко?
Н а т а л к а. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати,
щоб такий пан - письменний, розумний i поважний - хотiв на менi женитись.
Скажiте менi перше, для чого люди женяться?
В ы б о р н ы й. Для чого? Для того... а ти буцiм не зна ш?
Н а т а л к а. Менi зда ться, для того, щоб завести хазяйство i
сiмейство; жити люб'язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно
другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде ©© вiрно
любити? Чи буде ©й щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все
ро©тися, що вiн ©© виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не
рiвня; буде на не© дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у
пана така жiнка буде гiрше наймички... буде крепачкою.
Т е р п и л и х а. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з
нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й
Наталка була б як шовкова.
В ы б о р н ы й. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада?
Т е р п и л и х а. Уже рокiв трохи не з чотири.
В ы б о р н ы й. I Наталка так обезглуздiла, що любить за
пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить
рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i
туж-туж умираючу од голодно© смертi, - не зжалиться над матiр'ю? А ради
кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер
або в москалi завербовався!..
В продолжение сего монолога мать й дочь плачут.
N 10
В ы б о р н ы й.
Ей, Наталко, не дрочися!
Т е р п и л и х а.
Та пожалiй рiдной,
Мене, старой, бiдной,
Схаменися!
Н а т а л к а.
Не плач, мамо, не журися!
В ы б о р н ы й.
Забудь Петра-ланця,
Пройдоху-поганця, -
Покорися!
Т е р п и л и х а.
Будь же дочко, мнi неслушна!
Н а т а л к а.
Тобi покоряюсь,
На все соглащаюсь
Прямодушно.
В с е т р о .
Де згода в сiмействi, де мир i тишина,
Щасливi там люди, блаженна сторона.
х бог благословля ть,
Добро ©м посила ть,
I з ними вiк живеть.
Т е р п и л и х а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця,
покорность твоя жизнi i здоров'я менi прида ть. За твою повагу i любов до
мене бог тебе не оставить, мо дитятко!
Н а т а л к а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i
коли менi бог поможеть осушити тво© сльози, то я найщасливiша буду на
свiтi, тiлько...
В ы б о р н ы й. А все-таки "тiлько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь
лиш дур з голови; удар лихом об землю, - мовчи та диш!
Т е р п и л и х а. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то
подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж.
Н а т а л к а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не
спiшили з весiллям.
В ы б о р н ы й. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не
суддi.
Т е р п и л и х а. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i
сть готовi, так iще дечого треба.
В ы б о р н ы й. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не
турбуйтеся: наш возний - чоловiк, не взяв його кат - на свiй кошт таке
бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо
сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом
i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости
прийдуть! Пам'ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте!
Т е р п и л и х а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас бог за вашу
приязнь.
(Уходит вместе с выборньм).
Я В Л Е Н И Е 7
Наталка (одна)
Не минула мене лиха година; возний гiрше реп'яха причепився. А
зда ться, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо
мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як
нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi
шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте
мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер.
(Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже
воля твоя сть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого
серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки...
(Встает и поет).
Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?
Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била?
Мене ж мати та не била - самi сльози ллються;
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку.
Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
Д Е Й С Т В И Е II
Театр представляет прежнюю улицу.
Я В Л Е Н И Е 1
Микола (один).
Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота - без роду, без
племенi, без талану i без приюту. Що робить - i сам не знаю. Був у городi,
шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает). Одважусь в пекло на три днi!
Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак
буде, та сть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за ©х обичай! Вони
коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню ©х, що
мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.
N 12
Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi,
Туман поле покрива , мати сина виганя .
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме".
"Мене, мати, мене, мати, орда зна ,
В чистiм полi об'©жджа , в чистiм полi об'©жджа ".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть".
"Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,
Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають".
"Iди сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме".
"Мене, мати, мене, мати, турчин зна ,
Срiблом, злотом надiля , срiблом, злотом надiля ".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме".
"Пiду, мати, москаль мене добре зна ,
Давно уже пiдмовля , давно мене пiдмовля .
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити".
Так i я з чорноморцями буду тетерю ©сти, горiлку пити, люльку курити i
черкес бити. Тiлько там треба ута©ти, що я письменний: у них, кажуть, iз
розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно
прикинутись.
Я В Л Е Н И Е 2
Петро и Микола.
П е т р о (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).
N 13
Сонце низенько,
Вечiр близенько,
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Мо серденько!
Ти обiщалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
Серденько мо ,
Колись ми обо
Любились вiрно,
Чесно, примiрно
I жили в поко©.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я бiлi©
Та й нежив стану...
М и к о л а (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.
П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.
М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, зда ться, не
тутешнiй.
П е т р о. Нi, пане брате.
М и к о л а. Вiдкiль же ти?
П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобi i сказати - вiдкiль
хочеш...
М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?
П е т р о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.
М и к о л а. Та що ж ти за чоловiк?
П е т р о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер
iду в Полтаву.
М и к о л а. Може, у тебе родичi сть в Полтавi або знакомi?
П е т р о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або
родичi у сироти?
М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як i я - безприютний.
П е т р о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.
М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко
бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.
П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодаренi богу, до сього часу
прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя
одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце мо до
тебе склоня ться, як до рiдного брата. Будь мо©м приятелем...
Я В Л Е Н И Е З
Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм
платком.
Выбороный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии
старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною
миною.
Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в
дверь Терпилихи.
В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло сть.
Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний!
Нехай трохи прочума ться.
В ы б о р н ы й. Та надворi швидше провiтриться.
Т е р п и л и х а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.
В ы б о р н ы й. За всi голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на
сватаннi i через край смикнув окаянно© варенухи (Увидя Миколу). Здоров,
Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?
В о з н ы й. Не обрiта ться лi в городi новинок каких курйозних?
В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарi - що там чути?
М и к о л а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там
так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки
красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було
пiшки, що аж дивитись мило.
В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество
говорить, чи мило, чи нi?
В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од
себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що
не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви
дума те, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що ©м велять.
Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.
В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж
треба сказати, що всякий господар для себе ж i стро©ть.
М и к о л а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б
од вiтру самi попадали i подавили б сво©х хазя©нiв. Коли прислухатись, хто
бiльше грима на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього
розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi
шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!
В о з н ы й. По крайнiй мiрi - те -то як його - чи не чути чого об
обидах, спорах i грабежах i - те -то як його - о жалобах i позвах?
В ы б о р н ы й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки
продавав... (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланя шся пану возному та не
поздоровиш його? Адже бачиш - вiн заручився.
М и к о л а. Поздоровляю вас, добродiю... А з ким же бог привiв?
В о з н ы й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць
дiвицею.
В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за
парубок?
М и к о л а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.
В о з н ы й. Хiба-развi - те -то як його - iз Коломака через наше село
дорога в город?
П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.
Выборный и возный уходят.
Я В Л Е Н И Е 4
Петро и Микола.
П е т р о. Се старший в вашiм селi?
М и к о л а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний - так i
бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз
рiдного батька злупить!
П е т р о. А то, другий?
М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так
бiда - хитрий, як лисиця, i на всi сторони мота ться; де не посiй, там i
уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
П е т р о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?
М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то,
мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до не© багато женихiв залицялись.
П е т р о (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на
свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?
М и к о л а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не
багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий ©х
родич i знаю ©х бiдне поживання.
П е т р о. Де ж вони перше жили?
М й к о л а. В Полтавi.
П е т р о (с ужасом). В Полтавi!..
М и к о л а. Чого ж ти не сво©м голосом крикнув?
П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже
Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?
М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорит протяжно, как будто в
мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз
по смертi Наталчиного батька.
П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер!
М и к о л а. Що з тобою робиться?
П е т р о. Нiчого, нiчого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
М и к о л а. Стара прозива ться Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.
Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит
неподвижно.
М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал,
и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:
N 14
Вiтер вi горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
Полюбила Петруся
I сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А за того Петруся
Била мене матуся,
Ой, лихо, не Петрусь...
Де ж блука мiй Петрусь,
Що i досi не вернувсь?
Ой, лихо, не Петрусь...
Я хоть дiвка молода,
Та вже знаю, що бiда.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).
П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка
припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а
тепер...
М и к о л а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не зна мо, може, i не ©©
засватали.
П е т р о. Но серце мо замира , начува ться для себе великого горя.
Братику Миколо, ти говорив менi, що ти ©х родич, чи не можна тобi
довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.
М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю.
Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?
П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то
лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо ©й
вспоминати об тiм, якого так легко забула!
М и к о л а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю ©©,
то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут.
(Уходит к Терпилихе).
Я В Л Е Н И Е 5
Петро (один).
Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i
любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку,
спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто
багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все зда ться,
близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб
горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi.
Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все уда ться, всi його люблять,
всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет).
N 15
У сосiда хата бiла,
У сосiда жiнка мила,
А у мене нi хатинки,
Нема щастя анi жiнки.
За сосiдом молодицi,
За сосiдом i вдовицi,
I дiвчата поглядають, -
Всi сосiда полюбляють.
Сосiд ранше мене сi , -
У сосiда зеленi ,
А у мене не орано
I нiчого не сiяно.
Всi сосiда вихваляють,
Всi сосiда поважаюсь;
А я марно часи трачу,
Один в свiтi - тiлько плачу.
Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании
подходит к Петру и говорит.
Я В Л Е Н И Е 6
Петро и выборный.
В ы б о р н ы й. Ти, небоже, i спiвака добрий.
П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то.
В ы б о р н ы й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за
чоловiк?
П е т р о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в
Полтаву.
В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?
П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був
на лiнi©, заходив i в Харков.
В ы б о р н ы й. I в Харковi був? Лепський то десь город?
П е т р о. Гарний город; там всього доброго сть, я i в театрi був.
В ы б о р н ы й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?
П е т р о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистро ний великий
будинок. Туда ввечерi з'©жджаються пани i сходяться всякi люди, хто
заплатити може, i дивляться на комедiю.
В ы б о р н ы й. На комедiю (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате,
сю комедiю, яка вона?
П е т р о. I не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то i вдруге
схочеться.
Я В Л Е Н И Е 7
Те же и возный.
В о з н ы й. Що ти тут, старосто мiй, - те -то як його -
розглагольству ш з пришельцем?
В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та
бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.
В о з н ы й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру). Продолжай,
вашець...
П е т р о. На комедi© однi виходять - поговорять, поговорять та й
пiдуть; другi вийдуть - те ж роблять; деколи пiд музику спiвають,
смiються, плачуть, лаються, б'ються, стрiляються, колються i умирають.
В ы б о р н ы й. Так таке то комедiя? сть же на що дивитись, коли люди
убиваються до смертi; нехай ©й всячина!..
В о з н ы й. Они не убиваються i не умирають - те -то як його -
настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби
справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!
В ы б о р н ы й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке
тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?
В о з н ы й. Не лицемiрство, а лицедiйство.
В ы б о р н ы й. Ну, ну! Лицедiйство...
П е т р о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся,
був Климовський, Прудиус i Грицько.
В ы б о р н ы й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.
П е т р о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав
з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав
москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.
В ы б о р н ы й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив
i наколотив гороху з капустою.
П е т р о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний
козак: служив в полку пана Кочубея на баталi© з шведами пiд нашою
Полтавою.
В о з н ы й. В полку пана Кочубея? Но в славнi© полтавськi© времена -
те -то як його - Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i
пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй
Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.
В ы б о р н ы й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта,
шануючи бога i вас.
В о з н ы й. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сi
малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.
П е т р о. Там i Iскру почитують.
В о з н ы й. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i
пострадал вмiстi з Кочубе м, мало не за год до Полтавськой баталi©; то
думать треба, що i полк не ему принадлежал во врем'я сраженiя при Полтавi.
П е т р о. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено,
що нiбито царську казну зата©ли.
В о з н ы й. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм'© не
без виродка - те -то як його. Хiба сть яка земля, праведними Iовами
населена? Два плута в селi i селу безчестям не роблять, а не тiлько цiлому
кра вi.
В ы б о р н ы й. От то тiлько нечепурне, що москаль взявся по-нашому i
про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обича©в i повiр'я
нашого. Коли не пiп...
В о з н ы й (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке
дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущо© мо © тещi. (Уходят.)
Я В Л Е Н И Е 8
Петро (один).
Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так
Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для
которо© одважовав жизнь свою на всi бiди, для которо© стогнав пiд тяжкою
роботою, для которо© скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав
докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку сво ю вiчно! I коли сам бог
благословив мо© труди, Наталка тогдi доста ться другому! О злая моя доле!
Чом ти не такая, як других? (Поет).
N 16
Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сiв над водою.
Сiвши над водою, проклина долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая!
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим да ш лишн , мене ж обижа ш,
I що менi миле, i те однiма ш.
Не спасибi долi, коли козак в полi,
Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi.
Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле,
Тогдi б ти згадала, кого обижала.
Я В Л Е Н И Е 9
Петро и Микола.
П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?
М и к о л а. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з
виборним. Та тобi б треба прита©тись де-небудь. Наталка обiщала на час
сюда вийти.
П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро прячется
Я В Л Е Н И Е 10
Микола и Наталка.
Н а т а л к а (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо?
Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.
М и к о л а. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за
возного?
Н а т а л к а (печально). Посватана... Що ж робить, не можна бiльше
сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала
©© сво©м одказом.
М и к о л а. Ну, що ж? Возний - не взяв його враг - завидний жених. Не
бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?
Н а т а л к а (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною
смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю
одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалiв би i мене, i його.
М и к о л а. Петра? (Поет).
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
Н а т а л к а (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздира ш мо серце. О,
я бiдна! (Помолчав, указывает на реку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi
за ким.
М и к о л а (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту
сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.
Н а т а л к а. Ти, менi зда ться, побувавши довго в городi, ошалiв i
совсiм не тим став, що був.
М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що
тепер.
Н а т а л к а. Ти чорт зна ть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет
уйти).
М и к о л а (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв'яжись од
мене.
Н а т а л к а. Говори ж - що таке ?
М и к о л а. Хочеш бачити Петра?
Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?
М и к о л а. Вiн тут, та бо©ться показатись тобi, потому що ти
посватана за возного.
Н а т а л к а. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не
вiнчана... Та ти обманю ш!..
М и к о л а. Не обманюю - приглядайся! Петре, явись!
Наталка при появлении Петра вскрикивает: "Петро!" Петро вскрикивает:
"Наталка!", оба стремятся друг к другу, обнимаются.
Немая сцена.
М и к о л а (поет),
Поблукавши, мiй Петрусь
До мене оп'ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
П е т р о. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько
побачились, щоб навiки розлучитись.
Н а т а л к а. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i
затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе - божусь...
М и к о л а (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим
часом; а тепер поговорiте, як з возним розв'язаться.
Н а т а л к а. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не пiду, та й
кiнцi в воду!
П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати...
Н а т а л к а (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла
замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить
одступитися.
П е т р о. Возний - пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з
матiр'ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не
помощ подам.
Н а т а л к а. Петре! Не так ти думав, як одходив!
П е т р о. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i
мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.
М и к о л а. Трохи Петро неправду говорить.
Н а т а л к а. Одгадую сво нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому
нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!
N 17
Н а т а л к а.
Пiдеш, Петре, до тi ©, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.
П е т р о.
Я друго© не полюбив i любить не буду,
Тебе ж, мо серденятко, по смерть не забуду.
О б а в м е с т е.
Н а т а л к а
Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.
П е т р о
Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.
Н а т а л к а.
Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю,
Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.
П е т р о.
Коли вiрно Петра любиш, так живи для його,
Молись богу, моя мила, не страшись нiкого.
О б а.
Бог поможе серцям вiрним пережити муки;
Душi нашi з' динились, з' динить i руки.
М и к о л а. Так, Наталко! Молись богу i надiйся од його всього
доброго. Бог так зробить, що ви обо незчу тесь, як i щастя на вашiй
сторонi буде.
Н а т а л к а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi
за ким не буду. У мене рiдна мати - не мачуха, не схоче сво © дитини
погубити.
П е т р о. Дай боже, щоб ©© природна доброта взяла верх над приманою
багатого зятя.
Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене?
П е т р о. Ти все-таки не довiря ш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.
Н а т а л к а. Дай же менi свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим i
менi вiрним, а я навiк твоя.
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi
не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержу . (К Наталке). За се
заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти
собою, воно i без тебе славне. (Поет).
N 18
Ворскло рiчка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед полiг головою.
Ворскло зрiло
Славне дiло:
Як цар бiлий,
Мудрий, смiлий,
Побив шведську вражу силу
I насипав ©м могилу.
Козаченьки
З москалями
Потiшились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всiй Росi© в вiчну славу!
П е т р о. Отже iдуть...
М и к о л а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступа хмара, i буде
великий грiм.
Я В Л Е Н И Е 11
Те же, возный, выборный и Терпилиха.
В ы б о р н ы й. Що ви тут так довго роздабарю те?
В о з н ы й. О чем ви - те -то як його -- бесiду те?
Т е р п и л и х а (увидя Петра). Ох, менi лихо!