- Добре, - замислившись на хвилинку, вiдповiв Тiм. - Згода.
А собi подумав: "Цiлий рiк без смiху - це дуже важко, але ж цiле життя без смiху - це нестерпно. Треба якось перетерпiти цей рiк. А за такий довгий час я, може, придумаю, як пошити барона в дурнi. Як комерсанта я його перехитрити не зумiю, але, може, знайду в нього якесь вразливе мiсце просто як у людини".
Немов прочитавши Тiмовi думки, Троч додав:
- Давайте, пане Талер, весь цей рiк подорожувати. Довкола свiту, вдвох, як приватнi особи. Я дарую вам цю подорож на день народження. I щиро вiтаю вас, хоч i з запiзненням. - Вiн дзвiнко засмiявся й подав Тiмовi холодну-холодну руку.
- Щиро дякую, - вiдповiв Тiм i сьорбнув гарячого чаю.
- А ви знаєте, що п'єте ром стерничого Джоннi, пане Талер?
- Цебто як, пробачте?
- Ви ж забули в шинку в Генуї двi пляшки рому, що виграли в стерничого. Вас тодi вiдвезли до готелю, а ром я переслав сюди, щоб вигране справдi дiсталося вам. Я в таких дрiбницях пунктуальний.
Тiм змовчав, тiльки проказав собi подумки прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу... стерничий!"
Троч перебив хлопцевi думки:
- Ну, а тепер до дiла, пане Талер. Поговорiмо про маргарин.
- Гаразд, бароне, гаразд, до дiла, то й до дiла.
Двадцять шостий аркуш
МАРГАРИН
Барон пiдвiвся й почав походжати павiльйоном, заклавши руки за спину.
Ходячи, вiн говорив до Тiма:
- Ви ж знаєте, пане Талер, що нашому майбутньому маргариновi треба дати назву. Назва має бути приваблива й легко запам'ятовуватись; найкраще, коли вона буде пов'язана з чимсь вiдомим. Ми дуже довго радились про ту назву, бо це надзвичайно важлива справа. Добра назва виробу - це однаково що готовi грошi.
Тiм кивнув головою, ще не розумiючи, до чого ж тут вiн. Але скоро вiн мав про це дiзнатися.
- Пiсля всiляких можливих пропозицiй, - не зупиняючись, провадив барон, - Салех-бей висловив одну думку, i ми її схвалили вiдразу й одноголосно, як найкращу з усiх. Салех-бей, зауважу до речi, дуже корисна для нас людина попри всi свої химернi iдеї. Але це я так, мiж iншим... Вiн запропонував для маргарину назву "Тiм Талер".
Троч зупинився й поглянув на хлопця крiзь темнi окуляри, що їх тепер майже нiколи не скидав. Але на Тiмовому обличчi не вiдбилось нiчого. Хлопець сприйняв ту пропозицiю зовсiм байдуже, чи, може, й не зрозумiв її. Тому барон почав змальовувати йому наслiдки.
- Ви повиннi зрозумiти, пане Талер, що маркового маргарину не було й нема ще нiде в свiтi. Коли ми несподiвано, навально, в великiй кiлькостi викинемо його в продаж, то нам, можливо, пощастить завоювати весь свiтовий маргариновий ринок. У кiлькох пiвденно-американських країнах ми зможемо купити навiть монополiю на продаж маргарину. А все це означає, пане Талер, що ваше iм'я буде на устах у всiх людей вiд Нью-Йорка до Токiо, вiд Стокгольма до Кейптауна. Навiть найменша крамничка в найглухiшому перському селищi продаватиме маргарин iз вашим прiзвищем. I по всьому свiтi розiйдеться надрукована синьою фарбою на жовтому паперi фотографiя усмiхненого хлопця - ваша фотографiя, пане Талер!
Аж тодi Тiм весь нашорошився й тихо-тихо спитав:
- Як же я всмiхатимуся, коли я не вмiю смiятись?
- Це питання другорядне, пане Талер. До нього ми зараз перейдемо. А спершу я хочу знати ось що: чи згоднi ви на таку назву маргарину?
Тiм вiдповiв не зразу.
Вiн зрозумiв нарештi, чому така марка на маргаринi дуже вигiдна товариству. Адже вiн, Тiм Талер, - славнозвiсний багатий спадкоємець, i портрети його та прiзвище й досi з'являються в газетах по всьому свiтi. Отже, не нова марка маргарину вславить його iм'я, а навпаки, його iм'я, вже широко вiдоме, уславить нову марку маргарину.
- Це треба вирiшити швидко, бароне?
- Сьогоднi, пане Талер! Отут на мiсцi, не виходячи з павiльйону. Хоч маргарин буде випущено на ринок тiльки за рiк, однак усе найважливiше треба ухвалити вже цими днями. В справу треба вкласти силу-силенну грошей. Ставка в цiй грi така висока, що все наше товариство може пiти димом догори в разi невдачi.
Застромивши руку в кишеню, Тiм намацав там Салех-беєву авторучку. В вухах йому ще лунали Трочевi слова, що в разi невдачi з маргарином може пiти димом догори все товариство. Чи не хоче Салех-бей за допомогою цiєї ручки "пустити все товариство димом догори"? Отже, Салех-бей - таємний Тiмiв спiльник?
Нiбито в задумi, хлопець вийняв ручку з кишенi й почав крутити її в руках, щоб мати напохватi, коли буде треба.
Що вiн програє, коли маргарин називатиметься його iм'ям? А виграти вiн може багато, маючи Салех-бея на своєму боцi. I хлопець вирiшив довiритися старому.
- Скажiть вашим компаньйонам, бароне, що я згоден!
Троч зiтхнув iз видимою полегкiстю, однак бiльш нiчим не виказав хвилювання.
- В такому разi, - сказав вiн, - треба пiдписати ще одну угоду. Тодi вiдсунув убiк Тiмову чашку й поклав перед Тiмом два однаковi примiрники угоди.
Барон чекав, що Тiм спершу прочитає її. Але хлопець, боячись, що Троч дасть йому iншу ручку, пiдписав не читаючи Салех-беєвою ручкою.
Потiм барон розписався на кожному примiрнику аж двiчi: один раз вiд iменi своєї фiрми, а другий - як Тiмiв опiкун. На жаль, Тiм не звернув на це уваги.
- Ну, випиймо за маргарин "Тiм Талер", Тiме Талере! - барон дiстав iз маленького буфетика двi кришталевi чарочки й налив у них рому. Вони цокнулися. Хлопець сам не знав, чи п'є вiн за своє щастя, чи за нещастя. А втiм, то ж був ром стерничого Джоннi, й Тiмовi це здалося доброю прикметою.
Барон сiв i почав тлумачити, як вони збираються рекламувати маргарин "Тiм Талер".
- Ми розповiдатимемо людям, як маленький хлопчик iз убогого завулка зворушив серце багатого барона, як той барон вiдписав йому все своє добро i як хлопець тодi подбав, щоб усi люди в бiдних завулках могли мастити хлiб дешевим i добрим маргарином.
- Але ж це все брехня! - обурився Тiм.
- Ви говорите точнiсiнько як Салех-бей, - зiтхнув Троч. - Реклама - це не брехня, а висвiтлення.
- Висвiтлення?!
Барон кивнув головою.
- Адже ж усi факти правдивi, пане Талер: ви справдi виросли у вбогому завулку; барон вiдписав вам усе своє майно; i навiть марковий маргарин - це ваша iдея. Лишається тiльки висвiтлити цi факти як треба, i наша зворушлива казочка готова. Дуже добра реклама, конкуренти просто показяться. Але все це ви полиште на нас, пане Талер. Поговорiмо про ваше фото.
- Про фото усмiхненого хлопця?
- Атож, пане Талер. Я сам аматор мистецтва фотографiї, хоч i досить скромний. I зроблю те фото власними руками. Усе вже пiдготовано.
Троч вiдгорнув завiску, що закривала, як гадав Тiм, невеличку кухоньку. Але натомiсть вiн побачив там фотоапарат на штативi, а бiля нього стiлець. На бильцi висiв старенький хлоп'ячий светр. Та найдужче вразила Тiма велетенська, на всю стiну нiшi, фотографiя. То був знiмок його колишнього завулка. Якраз посерединi - дверi до їхнього будинку. Все збiгалося до найменших дрiбничок. Тiм навiть розгледiв у стiнi сусiднього будинку шпарку мiж цеглинами, де вiн колись сховав був п'ять марок. Йому аж запахло перцем, кмином та ганусом.
- Надягнiть, будь ласка, оцього светра та станьте перед фотографiєю, пане Талер! - Троч тим часом обережно перенiс тринiг iз фотоапаратом на середину павiльйону.
Тiм, немов увi снi, зробив усе, що просив Троч. У головi в нього товпилися картинки минулого: батько... мачуха... блiдий Ервiн... сусiдка з будинку лiворуч, що ходила до мачухи пити чай iз тiстечками... праворуч крамничка панi Бебер... недiлi... перегони... допит увечерi... картатий пан... угода... Тiм так схвилювався, що мусив на хвилинку сiсти на стiлець.
Троч довго морочився бiля апарата. Нарештi влаштував усе; тодi навмисне недбало обсмикнув на Тiмовi светра, трохи розпатлав хлопцевi чуба й поставив його перед фотографiєю завулка, а сам вiдiйшов до апарата.
- Дуже добре, пане Талер! Отак i стiйте. А тепер прокажiть слiдом за мною: "Позичаю свiй смiх тiльки на пiвгодини. Життям присягаюся, що поверну його".
- Позичаю свiй смiх... - Голос Тiмовi урвався. Та барон допомiг йому:
- Кажiть частинами. Так буде легше. Отже: "Позичаю свiй смiх..."
- Позичаю свiй смiх...
- "Тiльки на пiвгодини".
- ...Тiльки на пiвгодини.
- "Життям присягаюся..."
- Життям присягаюся...
- "Що поверну його".
- ...Що поверну його.
Тiльки-но Тiм вимовив останнє слово, як Троч моторно. сховав голову пiд чорну хустку. Наче лялька в ляльковому театрi. Тiмовi нестерпно захотiлося смiятись, i вiн... справдi засмiявся. Смiх той здiймався в ньому звiдкись iз живота, лоскотав у горлi, й Тiм реготав, аж заходився, аж у боки йому кололо, аж сльози на очах повиступали. В павiльйонi аж лящало вiд Тiмового реготу, i стiлець бiля нього дрижав, нiби теж смiявся разом iз хлопцем. Свiт неначе знову став на своє мiсце. Тiм Талер смiявся. Барон, схований пiд чорною хусткою, перечiкував той смiх. Пальцi його, що тримали спусковий тросик, тремтiли.
Насмiявшись, Тiм весело вишкiрився й спитав:
- Оце та маргаринова усмiшка, що ви хотiли, бароне?
Йому було легко, радiсно на серцi, хотiлося щось витiвати; барон i досi нагадував йому ляльку на ниточках. Тiм не вiрив, що це лиш на пiвгодини, вiн був певен, що смiх повернувся назавжди. А отого Троча пiд чорною хусткою, барона, що не мав смiху, йому було майже шкода. Навiть той здушений голос, Що ним Троч наказував Тiмовi, як повернутися та як стати, будив у ньому скорiше спiвчуття, нiж насмiшку. Хлопець слухняно виставив уперед праву ногу, нахилив голову трохи набiк, усмiхнувся, на Трочеве прохання вимовив слово "кишмиш", тодi знову приставив праву ногу до лiвої - i аж засмiявся з полегкостi, коли на фотоапаратi сяйнула лампа-спалахiвка.
- Сподiваюся, знiмок вийшов гарно, бароне! - Тiм потягся солодко, втомившися стояти нерухомо, i оскiрився весело в об'єктив фотоапарата. Але Троч не скидав iз себе чорної хустки. Вiн пояснив з-пiд неї, що на один знiмок покладатися не можна, треба зробити ще принаймнi три.
- I все це задля дрiбочки маргарину? - засмiявся Тiм. Але комизитись не став, дав себе поставити як треба й сфотографувати свою усмiшку ще тричi.
Пiсля четвертого, останнього, знiмка Тiм був уже такий стомлений i замлiлий вiд позування, що йому здавалося, нiби вiн простояв не менш як годину. Вiн i гадки не мав, що з тiєї пiвгодини, на яку вiн позичав смiх, минуло всього двi хвилини. I ще невтямки було йому, чого це барон i далi ховається пiд своєю хусткою. Тому вiн пiдiйшов ближче, вiдкинув ту хустку й смiючися спитав:
- Може, ви там уже потихеньку маргарин робите, бароне?
Та смiх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах - обличчя картатого пана з iподрому!
Тiм зрозумiв, що то його отуманив власний смiх. Цей чоловiк не вiддасть йому того смiху по-доброму! Цей чоловiк страшний.
Та смiх iще раз пiдманив хлопця, бо аж пiдпирав йому пiд горло, i Тiм глузливо вигукнув:
- Годi вам гратися в чорта, бароне! Дограли ви свою гру! Бiльше ви мене не побачите!
I метнувся до скляних дверей. Розчинив їх i, як був у старому светрi, вибiг пiд рясний дощ на паркову терасу.
Хоч барон i не гнався за ним, Тiм помчав мов шалений вузенькою алейкою помiж високими живоплотами з пiдстриженого тису. Ця алейка вивела його в другу, та - в третю, в четверту, i так без кiнця.
Тiм звертав то праворуч, то лiворуч, упирався враз у густу непроглядну зелену стiну, вертавсь назад, знову опинявсь у глухому кутку, ще раз вертався, витирав руками дощову воду з очей - i врештi зовсiм заблудився в цих чудернацьких алейках, що мали вхiд, та, здавалось, не мали виходу.
Раптом хлопець якось обважнiв, немов руки й ноги йому налилися оловом. Вiн просто фiзично вiдчував, як смiх залишає його. Стояв, мокрий, мiж мокрими зеленими стiнами своєї в'язницi, мов скутий. А дощ ляпотiв по калюжах бiля його нiг. Сама вода, патьоки, краплi, плюскiт - великий нескiнченний плач довкола, а посерединi - зовсiм маленький Тiм зi своїм поважним, сумним обличчям. Та враз смiх його вернувся знову - знайомий дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi. Тiм i сам не знав: чи то засмiявся вiн, чи смiх ховається в тисових живоплотах?
Та все було куди простiше: за Тiмовою спиною стояв Троч.
- Ви попали в так званий лабiринт, пане Талер. Ходiмо, я вас виведу.
Тiм покiрливо дав бароновi руку, в павiльйонi покiрливо дозволив витерти себе й перевдягти, а тодi покiрливо пiшов до замку зi слугою, що нiс над ним парасольку.
Тiльки в своїй кiмнатi вiн помалу опам'ятався. Та цього разу сльози не дали йому полегкостi. Цього разу його пойняла холодна лють. Ухопивши червоний келих на тонкiй нiжцi, що стояв на полицi, вiн роздушив його з такою злiстю, що порiзав до кровi руки. Кинувши скалки просто додолу, вiн смикнув за гаптований пас вiд дзвоника, а коли прийшов слуга - мовчки показав скривавленою рукою на червонi скалки. Слуга прибрав їх, обмив i перев'язав Тiмовi руку, а тодi вперше за всi днi промовив чотири слова:
- Моя не шпиг, пане!
- А я звiдки знаю? Може, не шпиг, а може, й шпиг, - вiдказав Тiм. - Та спасибi вам i за вашу приязнь.
Увiйшов Салех-бей i вислав слугу з кiмнати. Тодi втупив очi в Тiмову руку:
- Ти не пiдписав угоди? Щось трапилось?
- Нiчого страшного, Салех-бею. Угоду я пiдписав.
- А де ручка?
- Отут у кишенi. Вiзьмiть її, будь ласка, самi.
Старий дiстав ручку в нього з кишенi, й Тiм спитав:
- А що це за ручка?
- В нiй таке чорнило, що помалу вицвiтає, аж поки зникне зовсiм. I коли наше товариство за рiк оголосить випуск на ринок маргарину "Тiм Талер", на угодi, що лежатиме в сейфi, твого пiдпису не буде. I ти тодi можеш не дозволити продавати маргарин. Але зроби це аж тодi, як про маргарин стане вiдомо на весь свiт.
- I товариство тодi полетить димом догори?
Старий засмiявся.
- Нi, синку, не полетить, для цього воно все ж надто тривке. Але воно зазнає величезних збиткiв. Поки пiдготують нову марку, конкуренти ж не спатимуть. Згодом наше товариство однаково матиме величезний зиск iз маркового маргарину, але цiлком завоювати ринок уже не зможе нiколи.
Салех-бей сiв на канапi бiля вiкна й задививсь надвiр, у дощ. Не повертаючи голови, вiн промовив:
- Я не знаю, чи пощастить коли нам iз тобою перехитрити барона. Вiн хитрiший за нас обох разом. I все ж я спробую допомогти тобi. Барон, здається, вiдучив тебе смiятись; а менi б хотiлося, щоб ти навчився знову.
Зляканий Тiм хотiв був щось вiдказати, та Салех-бей вiдмахнувся:
- Краще мовчи, синку. Але й не покладай великих надiй на мою помiч. Смiх, Тiме, це не крам на продаж, як, скажiмо, маргарин. Хто ним торгує., той чинить необачно. Смiху не можна виторгувати. Його можна тiльки заслужити.
Задзеленчав телефон. Глянувши на перев'язану Тiмову руку, Салех-бей пiдiйшов до столика, взяв трубку, вiдповiв, послухав, тодi прикрив мiкрофон долонею й сказав:
- Якийсь чоловiк iз Гамбурга хоче говорити з тобою. Каже, дуже важлива справа.
Тiм змiркував умить: вiн же пообiцяв Трочевi цiлий рiк не шукати зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями, i коли не дотримає обiцянки, з паном Рiкертом може статися щось лихе. Отже, Тiм повинен поки що зректися свого давнього друга задля його ж добра. Тому хлопець приклав пальця до вуст, i Салех-бей мовив у телефон:
- Пан Талер уже поїхав.
I якось нерiшуче поклав трубку.
Скоро вiн пiшов, а хлопець став бiля вiкна й довго дивився надвiр. За вiкном невпинно, рiвно лив дощ.
Тiм думав про те, що за рiк стане власником гамбурзького пароплавства i подарує його пановi Рiкертовi: за рiк Тiмiв зниклий пiдпис на угодi наробить розруху в маргариновому царствi; за рiк вiн побачить Крешимира й Джоннi, пана Рiкерта i його матусю; за рiк...
Хлопець боявся навiть мрiяти про своє можливе щастя. Але вiн мав надiю на нього. Вiн мав також надiю, що вiдбуде ту цiлорiчну подорож довкола свiту вдвох iз Трочем спокiйно й пристойно.
А надiя пiдносить прапори волi.
К н и г а ч е т в е р т а
П О В Е Р Н Е Н И Й С М I Х
Де людина смiється,
там кiнчається чортова влада
Панi Бебер
Двадцять сьомий аркуш
РIК У ПОЛЬОТI
Рiк подорожi був для Тiма роком у польотi. Той рiк почався в невеличкому двомоторному лiтаку їхньої фiрми, що на ньому хлопець iз бароном вiдлетiли до Стамбула. Летячи над горами, Тiм знову бачив унизу чоловiкiв i жiнок, що гнали гiрськими стежками своїх в'ючакiв. Але тi люди не були вже такi чуднi й чужi Тiмовi, як того першого разу, коли вiн їх побачив. Одiж їхня нагадувала вбрання Салех-бея та декого зi слуг у замку. I хоч Тiм зовсiм не знав тих людей, а проте вони йому подобалися. Вiн любив їх i спiвчував їм, так як i афганським гострiям.
У Стамбулi Тiм iз бароном перебули тиждень. Барон водив Тiма по мечетях та музеях, i подорож уже майже тiшила хлопця. Все, що скоїлося з ним у замку, на якийсь час вiдбило йому охоту ганятися за своїм смiхом. Та водночас хлопець плекав надiю, що за рiк усе стане iнакше. Думка про Салех-бея та гамбурзьких друзiв так заспокоювала його, що вiн по-справжньому вiрив, нiби пiсля тiєї подорожi його смiх сам упаде йому до рук, немов стигле яблуко з яблунi.
Та ця надiя таїла в собi й небезпеку: адже Тiм мiг облишити всякi спроби змiнити свою долю й змиритися з таким сумним становищем.
Однак Тiмова зовнiшня байдужiсть мала й перевагу: вона заспокоювала барона. Троч справдi почав думати, що Тiм змирився зi своєю долею, й уже не так пильно наглядав за хлопцем.
Iз тижня на тиждень, iз мiсяця на мiсяць вiн дужче й дужче впевнювався, що Тiмовi Талеровi дедалi бiльше подобається роль багатого спадкоємця i що хлопець уже не схоче помiняти життя нероби-мiльярдера нi на що, навiть на свiй веселий смiх.
I справдi, пiд час тiєї подорожi Тiм згадував свiй утрачений смiх рiдше, нiж доти. У розкiшних готелях бiля дуже багатих людей просто на заднiх лапках ходять. Коли директор такого готелю помiтить, що його багатий пожилець не любить смiятись, вмить уже вся прислуга вiд старшого швейцара й до покоївки знатиме, що поблизу цього пана смiятися не можна. I дiйсно, бiля нього нiхто нiколи не смiється.
Але ж свiт - навiть для дуже багатих людей - складається не з самих розкiшних готелiв. Навiть мiльярдерам iнодi потрiбне буває свiже повiтря. I завжди, виходячи погуляти, чи то сам, чи то вдвох iз бароном, Тiм помiчав, що весь свiт повний смiху.
Пiсля Стамбула вiн iще раз побачив Афiни. З Афiн поїхали до Рима, з Рима до Рiо-де-Жанейро, далi до Гонолулу, Сан-Францiско, Лос-Анджелеса, Чiкаго, Нью-Йорка. Звiдти - до Парижа, потiм до Амстердама, Копенгагена, Стокгольма, на Капрi, до Неаполя, на Тенерiф, у Каїр, у Кейптаун. Лiтали до Токiо, Гонконга, Сiнгапура, Бомбея. Тiм побачив московський Кремль, ленiнградськi мости, Варшаву й Прагу, Белград i Будапешт. I всюди, де приземлявся їхнiй лiтак, Тiм чув на вулицях всесвiтнiй смiх. Смiялися чистильники черевикiв у Белградi й хлопцi-газетярi в Рiо. Смiялися продавцi орхiдей у Гонолулу й продавщицi тюльпанiв у Амстердамi. Усмiхався стамбульський казаняр i багдадський водонос. На празьких мостах жартували й хихотiли так само, як i на ленiнградських. А в токiйському театрi плескали в долонi й реготали так самiсiньке, як у театрi на Бродвеї в Нью-Йорку. Смiх потрiбен людинi, як квiтцi сонце. Коли б смiх раптом вимер у всьому свiтi, людство обернулось би на велетенський зоопарк або на суспiльство ангелiв - поважне, велично-байдуже й нудне.
I Тiмовi, хоч який вiн був поважний на вигляд, дуже хотiлось знову навчитися смiятись. Хоч зовнi вiн здавався цiлком задоволеним, але радий був би стати жебраком у Нью-Йорку, якби це дало йому змогу прилучити й свiй голос до всесвiтнього реготу.
Але Тiмiв смiх Тiмовi не належав. Поруч нього, часом за кiлька крокiв, iнша людина смiялася його заливистим дитячим смiхом. I Тiм от яке лихо! - за той рiк майже звик до цього. Притерпiвся й дбав зовсiм про iнше. Вiн учився. Учився всього, що повинна вмiти й знати так звана "свiтська людина". Вiн уже вмiв вельми зграбно їсти омари, фазанiв, кав'яр; умiв ковтати устрицi й вiдкорковувати пляшки з шампанським; найпоширенiшi вислови чемностi вiд "дуже радий познайомитись" до "не для мене велика честь" умiв сказати тринадцятьма мовами; знав, кому й скiльки треба давати "на чай" у всiх найрозкiшнiших готелях свiту; вмiв не готуючись виголошувати невеличкi промови й звертатися за всiма правилами до графiв, герцогiв та князiв; знав, до яких шкарпеток яка краватка пасує; знав, що по шостiй годинi вечора не годиться носити жовтi черевики, а тiльки чорнi (афте сiкс но браун, як сказав би англiєць); дiзнався, що, пiднiмаючи чашку з чаєм, не слiд вiдставляти мiзинець; мимохiдь, без словникiв, навчився трохи говорити по-французькому, по-англiйському й по-iталiйському; навчився вдавати зацiкавленого, коли насправдi тобi нудно; навчився грати в тенiс, кермувати яхтою та автомобiлем i навiть лагодити мотор; i взагалi навчився прикидатися так добре, що барон був просто захоплений.
Хоч барон майже в кожному мiстi вiв якiсь таємнi переговори про маргарин, але Тiма на них не водив, дозволяв хлопцевi робити, що йому до вподоби. Лиш кiлька разiв довелось Тiмовi сходити з Трочем на банкети - або дуже визначнi (тодi репортери фотографували їх), або ж потрiбнi для фiрми. На таких банкетах Тiм познайомився з одним англiйським герцогом, що захищав афганських гострiїв, i з одним аргентiнським фабрикантом м'ясних консервiв, що боронив привiлеї англiйського дворянства.
Щодо питання про панiв i слуг - а Тiма в його новому становищi воно дуже цiкавило - в усьому свiтi, видимо, панувала велика плутанина. Найкращу вiдповiдь на нього почув Тiм вiд однiєї перекладачки в Москвi.
Катерина Павлiвна - так звали ту дiвчину - обiдала з бароном i Тiмом у готелi "Москва". Нахилившись над своїм смаженим курчам, барон глузливо зауважив:
- Ви, комунiсти, вiрите у вселюдську рiвнiсть, Катерино Павлiвно. Але ж це безглуздя.
Катерина Павлiвна всмiхнулась i показала на смажене курча:
- Якби оцей пiвник був iще живий, я б нiколи не стала вимагати вiд нього, щоб вiн нiс яйця. Нехай би вiн собi правив курником, бо на це тiльки вiн i здатен!
Вiдповiдь була й розумна, й дотепна. Барон гучно зареготав i вигукнув:
- Отже, ви вiрите в панiв вiд природи, Катерино Павлiвно!
- Трошечки вiрю, бароне. По-моєму, буває в людей вiд природи своєрiдний хист до керування, командування, органiзаторства чи як хочете називайте. Однак я не вiрю, що цим хистом надiленi тiльки королi, князi та багатi спадкоємцi. Такi таланти можуть вирости i в моєму передмiстi, й навпаки, в багатьох пишних палацах вони не виростають. Ось цей юнак, наприклад, - Катерина Павлiвна показала на Тiма, - колись має правити вашим королiвством пароплавiв, родзинок та масла. Але я боюся, що вiн занадто великодушний для такої справи!
- Може, й так, - буркнув Троч i урвав розмову. Але Тiмовi вона ще довго не йшла з думки. Тiм зовсiм не образився на Катерину Павлiвну, бо знав, що вона каже правду: адже вiн був хлопець розумний i не чванько. (А до того ж уже доходив вiку, коли людина починає пiзнавати сама себе.)
За календарем Тiм пiд час своєї подорожi постаршав на рiк. Йому скоро мало сповнитися шiстнадцять. Але подорослiшав вiн рокiв на п'ять чи шiсть. I пiдрiс дуже, та й обличчям виглядав уже на двадцятирiчного.
За той рiк Тiм майже три рази облетiв у лiтаку довкола свiту. Але не тiльки в лiтаку, а й у життi вiн весь час був високо вгорi, нiби на вершинах, де й дихати легше, й видно далi, нiж у долинi.
Сказати, що Тiм почував себе кепсько на тiй захмарнiй височинi, це була б неправда. Адже жилося там легко. (Надто людинi, що не вмiє смiятися.) А крiм того, кмiтливий хлопець мiг там багато чого дiзнатися й навчитись.
Але крамничка панi Бебер, де пахло хлiбом та свiжими млинцями, цей невеликий копiйчаний свiт балакучих сусiдок, ця коробочка з плiтками, вимощена по стiнах присмаглими хлiбинами, була йому незрiвнянно милiша за готель "Пальмаро" чи месопотамський замок.
Треба зазначити, що барон чомусь обминав Тiмове рiдне мiсто десятою дорогою. Кiлька разiв Тiм просив його заїхати туди, але Троч, нi разу не вiдмовивши Тiмовi навпростець, удавав, нiби не почув, або ж вигадував якiсь невiдкладнi наради в iнших мiстах.
Наприкiнцi того року подорожування Тiмовi стало страшенно важко удавати з себе спокiйного та грати перед бароном роль задоволеного багатого спадкоємця. I що ближче надходив його день народження, то неспокiйнiший вiн ставав. Коли Троч тепер смiявся при Тiмовi, хлопця аж трусило. Якось уночi в одному брюссельському готелi йому приснилась та його нескiнчена телефонна розмова з паном Рiкертом у Трочевому замку. Як вiн прокинувся, вона ще лунала йому в головi, й вiн виразно пригадав пановi Рiкертовi слова: "Крешимир знає..."
Що знає Крешимир? Як вiдiбрати в барона Тiмiв смiх? Хлопець чесно дотримувався обiцянки не шукати нiякого зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями. Але йому несила було дiждатись кiнця того року, коли термiн обiцянки мине.
За кiлька днiв перед Тiмовими iменинами вони полетiли до Лондона, де Тiм при бароновi одержав iз рук мiстера Пеннi пакет акцiй. То була бiльша частина гамбурзького пароплавства.
Мiстер Пеннi тим часом уже довiдався, що Троч прочитав на вимочцi його таємну умову з Тiмом Талером. Спершу англiйцевi було дуже нiяково, проте скоро вiн заспокоївся. Адже ж однаково барон про все дiзнається, коли надiйде час передавати акцiї.
В лiтаку, що нарештi мчав Тiма до Гамбурга, хлопець спитав барона:
- А ви розмовляли з мiстером Пеннi так само приязно й чемно, як i перше. Хiба ви не сердитесь на нього за те, що вiн поза вашою спиною вiдкупив у мене контрольнi акцiї?
Троч лунко зареготав:
- Любий мiй пане Талер, таж я на мiсцi Пеннi зробив би так самiсiнької Чого ж я маю на нього сердитись? Боротьба за контрольнi акцiї, що їх я тепер маю найбiльше, провадиться потай весь час. Але через те ми ж не видряпуємо один одному очей! Ми як та левина сiм'я: коли трапиться здобич, леви погризуться трошки, дiлячи її, й найстаршому левовi - цебто менi - дiстанеться найбiльша пайка. Та як тiльки здобич подiлено - ми знову одна сiм'я, i нiхто нас не розцурає.
А собi подумав: "Цiлий рiк без смiху - це дуже важко, але ж цiле життя без смiху - це нестерпно. Треба якось перетерпiти цей рiк. А за такий довгий час я, може, придумаю, як пошити барона в дурнi. Як комерсанта я його перехитрити не зумiю, але, може, знайду в нього якесь вразливе мiсце просто як у людини".
Немов прочитавши Тiмовi думки, Троч додав:
- Давайте, пане Талер, весь цей рiк подорожувати. Довкола свiту, вдвох, як приватнi особи. Я дарую вам цю подорож на день народження. I щиро вiтаю вас, хоч i з запiзненням. - Вiн дзвiнко засмiявся й подав Тiмовi холодну-холодну руку.
- Щиро дякую, - вiдповiв Тiм i сьорбнув гарячого чаю.
- А ви знаєте, що п'єте ром стерничого Джоннi, пане Талер?
- Цебто як, пробачте?
- Ви ж забули в шинку в Генуї двi пляшки рому, що виграли в стерничого. Вас тодi вiдвезли до готелю, а ром я переслав сюди, щоб вигране справдi дiсталося вам. Я в таких дрiбницях пунктуальний.
Тiм змовчав, тiльки проказав собi подумки прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу... стерничий!"
Троч перебив хлопцевi думки:
- Ну, а тепер до дiла, пане Талер. Поговорiмо про маргарин.
- Гаразд, бароне, гаразд, до дiла, то й до дiла.
Двадцять шостий аркуш
МАРГАРИН
Барон пiдвiвся й почав походжати павiльйоном, заклавши руки за спину.
Ходячи, вiн говорив до Тiма:
- Ви ж знаєте, пане Талер, що нашому майбутньому маргариновi треба дати назву. Назва має бути приваблива й легко запам'ятовуватись; найкраще, коли вона буде пов'язана з чимсь вiдомим. Ми дуже довго радились про ту назву, бо це надзвичайно важлива справа. Добра назва виробу - це однаково що готовi грошi.
Тiм кивнув головою, ще не розумiючи, до чого ж тут вiн. Але скоро вiн мав про це дiзнатися.
- Пiсля всiляких можливих пропозицiй, - не зупиняючись, провадив барон, - Салех-бей висловив одну думку, i ми її схвалили вiдразу й одноголосно, як найкращу з усiх. Салех-бей, зауважу до речi, дуже корисна для нас людина попри всi свої химернi iдеї. Але це я так, мiж iншим... Вiн запропонував для маргарину назву "Тiм Талер".
Троч зупинився й поглянув на хлопця крiзь темнi окуляри, що їх тепер майже нiколи не скидав. Але на Тiмовому обличчi не вiдбилось нiчого. Хлопець сприйняв ту пропозицiю зовсiм байдуже, чи, може, й не зрозумiв її. Тому барон почав змальовувати йому наслiдки.
- Ви повиннi зрозумiти, пане Талер, що маркового маргарину не було й нема ще нiде в свiтi. Коли ми несподiвано, навально, в великiй кiлькостi викинемо його в продаж, то нам, можливо, пощастить завоювати весь свiтовий маргариновий ринок. У кiлькох пiвденно-американських країнах ми зможемо купити навiть монополiю на продаж маргарину. А все це означає, пане Талер, що ваше iм'я буде на устах у всiх людей вiд Нью-Йорка до Токiо, вiд Стокгольма до Кейптауна. Навiть найменша крамничка в найглухiшому перському селищi продаватиме маргарин iз вашим прiзвищем. I по всьому свiтi розiйдеться надрукована синьою фарбою на жовтому паперi фотографiя усмiхненого хлопця - ваша фотографiя, пане Талер!
Аж тодi Тiм весь нашорошився й тихо-тихо спитав:
- Як же я всмiхатимуся, коли я не вмiю смiятись?
- Це питання другорядне, пане Талер. До нього ми зараз перейдемо. А спершу я хочу знати ось що: чи згоднi ви на таку назву маргарину?
Тiм вiдповiв не зразу.
Вiн зрозумiв нарештi, чому така марка на маргаринi дуже вигiдна товариству. Адже вiн, Тiм Талер, - славнозвiсний багатий спадкоємець, i портрети його та прiзвище й досi з'являються в газетах по всьому свiтi. Отже, не нова марка маргарину вславить його iм'я, а навпаки, його iм'я, вже широко вiдоме, уславить нову марку маргарину.
- Це треба вирiшити швидко, бароне?
- Сьогоднi, пане Талер! Отут на мiсцi, не виходячи з павiльйону. Хоч маргарин буде випущено на ринок тiльки за рiк, однак усе найважливiше треба ухвалити вже цими днями. В справу треба вкласти силу-силенну грошей. Ставка в цiй грi така висока, що все наше товариство може пiти димом догори в разi невдачi.
Застромивши руку в кишеню, Тiм намацав там Салех-беєву авторучку. В вухах йому ще лунали Трочевi слова, що в разi невдачi з маргарином може пiти димом догори все товариство. Чи не хоче Салех-бей за допомогою цiєї ручки "пустити все товариство димом догори"? Отже, Салех-бей - таємний Тiмiв спiльник?
Нiбито в задумi, хлопець вийняв ручку з кишенi й почав крутити її в руках, щоб мати напохватi, коли буде треба.
Що вiн програє, коли маргарин називатиметься його iм'ям? А виграти вiн може багато, маючи Салех-бея на своєму боцi. I хлопець вирiшив довiритися старому.
- Скажiть вашим компаньйонам, бароне, що я згоден!
Троч зiтхнув iз видимою полегкiстю, однак бiльш нiчим не виказав хвилювання.
- В такому разi, - сказав вiн, - треба пiдписати ще одну угоду. Тодi вiдсунув убiк Тiмову чашку й поклав перед Тiмом два однаковi примiрники угоди.
Барон чекав, що Тiм спершу прочитає її. Але хлопець, боячись, що Троч дасть йому iншу ручку, пiдписав не читаючи Салех-беєвою ручкою.
Потiм барон розписався на кожному примiрнику аж двiчi: один раз вiд iменi своєї фiрми, а другий - як Тiмiв опiкун. На жаль, Тiм не звернув на це уваги.
- Ну, випиймо за маргарин "Тiм Талер", Тiме Талере! - барон дiстав iз маленького буфетика двi кришталевi чарочки й налив у них рому. Вони цокнулися. Хлопець сам не знав, чи п'є вiн за своє щастя, чи за нещастя. А втiм, то ж був ром стерничого Джоннi, й Тiмовi це здалося доброю прикметою.
Барон сiв i почав тлумачити, як вони збираються рекламувати маргарин "Тiм Талер".
- Ми розповiдатимемо людям, як маленький хлопчик iз убогого завулка зворушив серце багатого барона, як той барон вiдписав йому все своє добро i як хлопець тодi подбав, щоб усi люди в бiдних завулках могли мастити хлiб дешевим i добрим маргарином.
- Але ж це все брехня! - обурився Тiм.
- Ви говорите точнiсiнько як Салех-бей, - зiтхнув Троч. - Реклама - це не брехня, а висвiтлення.
- Висвiтлення?!
Барон кивнув головою.
- Адже ж усi факти правдивi, пане Талер: ви справдi виросли у вбогому завулку; барон вiдписав вам усе своє майно; i навiть марковий маргарин - це ваша iдея. Лишається тiльки висвiтлити цi факти як треба, i наша зворушлива казочка готова. Дуже добра реклама, конкуренти просто показяться. Але все це ви полиште на нас, пане Талер. Поговорiмо про ваше фото.
- Про фото усмiхненого хлопця?
- Атож, пане Талер. Я сам аматор мистецтва фотографiї, хоч i досить скромний. I зроблю те фото власними руками. Усе вже пiдготовано.
Троч вiдгорнув завiску, що закривала, як гадав Тiм, невеличку кухоньку. Але натомiсть вiн побачив там фотоапарат на штативi, а бiля нього стiлець. На бильцi висiв старенький хлоп'ячий светр. Та найдужче вразила Тiма велетенська, на всю стiну нiшi, фотографiя. То був знiмок його колишнього завулка. Якраз посерединi - дверi до їхнього будинку. Все збiгалося до найменших дрiбничок. Тiм навiть розгледiв у стiнi сусiднього будинку шпарку мiж цеглинами, де вiн колись сховав був п'ять марок. Йому аж запахло перцем, кмином та ганусом.
- Надягнiть, будь ласка, оцього светра та станьте перед фотографiєю, пане Талер! - Троч тим часом обережно перенiс тринiг iз фотоапаратом на середину павiльйону.
Тiм, немов увi снi, зробив усе, що просив Троч. У головi в нього товпилися картинки минулого: батько... мачуха... блiдий Ервiн... сусiдка з будинку лiворуч, що ходила до мачухи пити чай iз тiстечками... праворуч крамничка панi Бебер... недiлi... перегони... допит увечерi... картатий пан... угода... Тiм так схвилювався, що мусив на хвилинку сiсти на стiлець.
Троч довго морочився бiля апарата. Нарештi влаштував усе; тодi навмисне недбало обсмикнув на Тiмовi светра, трохи розпатлав хлопцевi чуба й поставив його перед фотографiєю завулка, а сам вiдiйшов до апарата.
- Дуже добре, пане Талер! Отак i стiйте. А тепер прокажiть слiдом за мною: "Позичаю свiй смiх тiльки на пiвгодини. Життям присягаюся, що поверну його".
- Позичаю свiй смiх... - Голос Тiмовi урвався. Та барон допомiг йому:
- Кажiть частинами. Так буде легше. Отже: "Позичаю свiй смiх..."
- Позичаю свiй смiх...
- "Тiльки на пiвгодини".
- ...Тiльки на пiвгодини.
- "Життям присягаюся..."
- Життям присягаюся...
- "Що поверну його".
- ...Що поверну його.
Тiльки-но Тiм вимовив останнє слово, як Троч моторно. сховав голову пiд чорну хустку. Наче лялька в ляльковому театрi. Тiмовi нестерпно захотiлося смiятись, i вiн... справдi засмiявся. Смiх той здiймався в ньому звiдкись iз живота, лоскотав у горлi, й Тiм реготав, аж заходився, аж у боки йому кололо, аж сльози на очах повиступали. В павiльйонi аж лящало вiд Тiмового реготу, i стiлець бiля нього дрижав, нiби теж смiявся разом iз хлопцем. Свiт неначе знову став на своє мiсце. Тiм Талер смiявся. Барон, схований пiд чорною хусткою, перечiкував той смiх. Пальцi його, що тримали спусковий тросик, тремтiли.
Насмiявшись, Тiм весело вишкiрився й спитав:
- Оце та маргаринова усмiшка, що ви хотiли, бароне?
Йому було легко, радiсно на серцi, хотiлося щось витiвати; барон i досi нагадував йому ляльку на ниточках. Тiм не вiрив, що це лиш на пiвгодини, вiн був певен, що смiх повернувся назавжди. А отого Троча пiд чорною хусткою, барона, що не мав смiху, йому було майже шкода. Навiть той здушений голос, Що ним Троч наказував Тiмовi, як повернутися та як стати, будив у ньому скорiше спiвчуття, нiж насмiшку. Хлопець слухняно виставив уперед праву ногу, нахилив голову трохи набiк, усмiхнувся, на Трочеве прохання вимовив слово "кишмиш", тодi знову приставив праву ногу до лiвої - i аж засмiявся з полегкостi, коли на фотоапаратi сяйнула лампа-спалахiвка.
- Сподiваюся, знiмок вийшов гарно, бароне! - Тiм потягся солодко, втомившися стояти нерухомо, i оскiрився весело в об'єктив фотоапарата. Але Троч не скидав iз себе чорної хустки. Вiн пояснив з-пiд неї, що на один знiмок покладатися не можна, треба зробити ще принаймнi три.
- I все це задля дрiбочки маргарину? - засмiявся Тiм. Але комизитись не став, дав себе поставити як треба й сфотографувати свою усмiшку ще тричi.
Пiсля четвертого, останнього, знiмка Тiм був уже такий стомлений i замлiлий вiд позування, що йому здавалося, нiби вiн простояв не менш як годину. Вiн i гадки не мав, що з тiєї пiвгодини, на яку вiн позичав смiх, минуло всього двi хвилини. I ще невтямки було йому, чого це барон i далi ховається пiд своєю хусткою. Тому вiн пiдiйшов ближче, вiдкинув ту хустку й смiючися спитав:
- Може, ви там уже потихеньку маргарин робите, бароне?
Та смiх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах - обличчя картатого пана з iподрому!
Тiм зрозумiв, що то його отуманив власний смiх. Цей чоловiк не вiддасть йому того смiху по-доброму! Цей чоловiк страшний.
Та смiх iще раз пiдманив хлопця, бо аж пiдпирав йому пiд горло, i Тiм глузливо вигукнув:
- Годi вам гратися в чорта, бароне! Дограли ви свою гру! Бiльше ви мене не побачите!
I метнувся до скляних дверей. Розчинив їх i, як був у старому светрi, вибiг пiд рясний дощ на паркову терасу.
Хоч барон i не гнався за ним, Тiм помчав мов шалений вузенькою алейкою помiж високими живоплотами з пiдстриженого тису. Ця алейка вивела його в другу, та - в третю, в четверту, i так без кiнця.
Тiм звертав то праворуч, то лiворуч, упирався враз у густу непроглядну зелену стiну, вертавсь назад, знову опинявсь у глухому кутку, ще раз вертався, витирав руками дощову воду з очей - i врештi зовсiм заблудився в цих чудернацьких алейках, що мали вхiд, та, здавалось, не мали виходу.
Раптом хлопець якось обважнiв, немов руки й ноги йому налилися оловом. Вiн просто фiзично вiдчував, як смiх залишає його. Стояв, мокрий, мiж мокрими зеленими стiнами своєї в'язницi, мов скутий. А дощ ляпотiв по калюжах бiля його нiг. Сама вода, патьоки, краплi, плюскiт - великий нескiнченний плач довкола, а посерединi - зовсiм маленький Тiм зi своїм поважним, сумним обличчям. Та враз смiх його вернувся знову - знайомий дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi. Тiм i сам не знав: чи то засмiявся вiн, чи смiх ховається в тисових живоплотах?
Та все було куди простiше: за Тiмовою спиною стояв Троч.
- Ви попали в так званий лабiринт, пане Талер. Ходiмо, я вас виведу.
Тiм покiрливо дав бароновi руку, в павiльйонi покiрливо дозволив витерти себе й перевдягти, а тодi покiрливо пiшов до замку зi слугою, що нiс над ним парасольку.
Тiльки в своїй кiмнатi вiн помалу опам'ятався. Та цього разу сльози не дали йому полегкостi. Цього разу його пойняла холодна лють. Ухопивши червоний келих на тонкiй нiжцi, що стояв на полицi, вiн роздушив його з такою злiстю, що порiзав до кровi руки. Кинувши скалки просто додолу, вiн смикнув за гаптований пас вiд дзвоника, а коли прийшов слуга - мовчки показав скривавленою рукою на червонi скалки. Слуга прибрав їх, обмив i перев'язав Тiмовi руку, а тодi вперше за всi днi промовив чотири слова:
- Моя не шпиг, пане!
- А я звiдки знаю? Може, не шпиг, а може, й шпиг, - вiдказав Тiм. - Та спасибi вам i за вашу приязнь.
Увiйшов Салех-бей i вислав слугу з кiмнати. Тодi втупив очi в Тiмову руку:
- Ти не пiдписав угоди? Щось трапилось?
- Нiчого страшного, Салех-бею. Угоду я пiдписав.
- А де ручка?
- Отут у кишенi. Вiзьмiть її, будь ласка, самi.
Старий дiстав ручку в нього з кишенi, й Тiм спитав:
- А що це за ручка?
- В нiй таке чорнило, що помалу вицвiтає, аж поки зникне зовсiм. I коли наше товариство за рiк оголосить випуск на ринок маргарину "Тiм Талер", на угодi, що лежатиме в сейфi, твого пiдпису не буде. I ти тодi можеш не дозволити продавати маргарин. Але зроби це аж тодi, як про маргарин стане вiдомо на весь свiт.
- I товариство тодi полетить димом догори?
Старий засмiявся.
- Нi, синку, не полетить, для цього воно все ж надто тривке. Але воно зазнає величезних збиткiв. Поки пiдготують нову марку, конкуренти ж не спатимуть. Згодом наше товариство однаково матиме величезний зиск iз маркового маргарину, але цiлком завоювати ринок уже не зможе нiколи.
Салех-бей сiв на канапi бiля вiкна й задививсь надвiр, у дощ. Не повертаючи голови, вiн промовив:
- Я не знаю, чи пощастить коли нам iз тобою перехитрити барона. Вiн хитрiший за нас обох разом. I все ж я спробую допомогти тобi. Барон, здається, вiдучив тебе смiятись; а менi б хотiлося, щоб ти навчився знову.
Зляканий Тiм хотiв був щось вiдказати, та Салех-бей вiдмахнувся:
- Краще мовчи, синку. Але й не покладай великих надiй на мою помiч. Смiх, Тiме, це не крам на продаж, як, скажiмо, маргарин. Хто ним торгує., той чинить необачно. Смiху не можна виторгувати. Його можна тiльки заслужити.
Задзеленчав телефон. Глянувши на перев'язану Тiмову руку, Салех-бей пiдiйшов до столика, взяв трубку, вiдповiв, послухав, тодi прикрив мiкрофон долонею й сказав:
- Якийсь чоловiк iз Гамбурга хоче говорити з тобою. Каже, дуже важлива справа.
Тiм змiркував умить: вiн же пообiцяв Трочевi цiлий рiк не шукати зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями, i коли не дотримає обiцянки, з паном Рiкертом може статися щось лихе. Отже, Тiм повинен поки що зректися свого давнього друга задля його ж добра. Тому хлопець приклав пальця до вуст, i Салех-бей мовив у телефон:
- Пан Талер уже поїхав.
I якось нерiшуче поклав трубку.
Скоро вiн пiшов, а хлопець став бiля вiкна й довго дивився надвiр. За вiкном невпинно, рiвно лив дощ.
Тiм думав про те, що за рiк стане власником гамбурзького пароплавства i подарує його пановi Рiкертовi: за рiк Тiмiв зниклий пiдпис на угодi наробить розруху в маргариновому царствi; за рiк вiн побачить Крешимира й Джоннi, пана Рiкерта i його матусю; за рiк...
Хлопець боявся навiть мрiяти про своє можливе щастя. Але вiн мав надiю на нього. Вiн мав також надiю, що вiдбуде ту цiлорiчну подорож довкола свiту вдвох iз Трочем спокiйно й пристойно.
А надiя пiдносить прапори волi.
К н и г а ч е т в е р т а
П О В Е Р Н Е Н И Й С М I Х
Де людина смiється,
там кiнчається чортова влада
Панi Бебер
Двадцять сьомий аркуш
РIК У ПОЛЬОТI
Рiк подорожi був для Тiма роком у польотi. Той рiк почався в невеличкому двомоторному лiтаку їхньої фiрми, що на ньому хлопець iз бароном вiдлетiли до Стамбула. Летячи над горами, Тiм знову бачив унизу чоловiкiв i жiнок, що гнали гiрськими стежками своїх в'ючакiв. Але тi люди не були вже такi чуднi й чужi Тiмовi, як того першого разу, коли вiн їх побачив. Одiж їхня нагадувала вбрання Салех-бея та декого зi слуг у замку. I хоч Тiм зовсiм не знав тих людей, а проте вони йому подобалися. Вiн любив їх i спiвчував їм, так як i афганським гострiям.
У Стамбулi Тiм iз бароном перебули тиждень. Барон водив Тiма по мечетях та музеях, i подорож уже майже тiшила хлопця. Все, що скоїлося з ним у замку, на якийсь час вiдбило йому охоту ганятися за своїм смiхом. Та водночас хлопець плекав надiю, що за рiк усе стане iнакше. Думка про Салех-бея та гамбурзьких друзiв так заспокоювала його, що вiн по-справжньому вiрив, нiби пiсля тiєї подорожi його смiх сам упаде йому до рук, немов стигле яблуко з яблунi.
Та ця надiя таїла в собi й небезпеку: адже Тiм мiг облишити всякi спроби змiнити свою долю й змиритися з таким сумним становищем.
Однак Тiмова зовнiшня байдужiсть мала й перевагу: вона заспокоювала барона. Троч справдi почав думати, що Тiм змирився зi своєю долею, й уже не так пильно наглядав за хлопцем.
Iз тижня на тиждень, iз мiсяця на мiсяць вiн дужче й дужче впевнювався, що Тiмовi Талеровi дедалi бiльше подобається роль багатого спадкоємця i що хлопець уже не схоче помiняти життя нероби-мiльярдера нi на що, навiть на свiй веселий смiх.
I справдi, пiд час тiєї подорожi Тiм згадував свiй утрачений смiх рiдше, нiж доти. У розкiшних готелях бiля дуже багатих людей просто на заднiх лапках ходять. Коли директор такого готелю помiтить, що його багатий пожилець не любить смiятись, вмить уже вся прислуга вiд старшого швейцара й до покоївки знатиме, що поблизу цього пана смiятися не можна. I дiйсно, бiля нього нiхто нiколи не смiється.
Але ж свiт - навiть для дуже багатих людей - складається не з самих розкiшних готелiв. Навiть мiльярдерам iнодi потрiбне буває свiже повiтря. I завжди, виходячи погуляти, чи то сам, чи то вдвох iз бароном, Тiм помiчав, що весь свiт повний смiху.
Пiсля Стамбула вiн iще раз побачив Афiни. З Афiн поїхали до Рима, з Рима до Рiо-де-Жанейро, далi до Гонолулу, Сан-Францiско, Лос-Анджелеса, Чiкаго, Нью-Йорка. Звiдти - до Парижа, потiм до Амстердама, Копенгагена, Стокгольма, на Капрi, до Неаполя, на Тенерiф, у Каїр, у Кейптаун. Лiтали до Токiо, Гонконга, Сiнгапура, Бомбея. Тiм побачив московський Кремль, ленiнградськi мости, Варшаву й Прагу, Белград i Будапешт. I всюди, де приземлявся їхнiй лiтак, Тiм чув на вулицях всесвiтнiй смiх. Смiялися чистильники черевикiв у Белградi й хлопцi-газетярi в Рiо. Смiялися продавцi орхiдей у Гонолулу й продавщицi тюльпанiв у Амстердамi. Усмiхався стамбульський казаняр i багдадський водонос. На празьких мостах жартували й хихотiли так само, як i на ленiнградських. А в токiйському театрi плескали в долонi й реготали так самiсiньке, як у театрi на Бродвеї в Нью-Йорку. Смiх потрiбен людинi, як квiтцi сонце. Коли б смiх раптом вимер у всьому свiтi, людство обернулось би на велетенський зоопарк або на суспiльство ангелiв - поважне, велично-байдуже й нудне.
I Тiмовi, хоч який вiн був поважний на вигляд, дуже хотiлось знову навчитися смiятись. Хоч зовнi вiн здавався цiлком задоволеним, але радий був би стати жебраком у Нью-Йорку, якби це дало йому змогу прилучити й свiй голос до всесвiтнього реготу.
Але Тiмiв смiх Тiмовi не належав. Поруч нього, часом за кiлька крокiв, iнша людина смiялася його заливистим дитячим смiхом. I Тiм от яке лихо! - за той рiк майже звик до цього. Притерпiвся й дбав зовсiм про iнше. Вiн учився. Учився всього, що повинна вмiти й знати так звана "свiтська людина". Вiн уже вмiв вельми зграбно їсти омари, фазанiв, кав'яр; умiв ковтати устрицi й вiдкорковувати пляшки з шампанським; найпоширенiшi вислови чемностi вiд "дуже радий познайомитись" до "не для мене велика честь" умiв сказати тринадцятьма мовами; знав, кому й скiльки треба давати "на чай" у всiх найрозкiшнiших готелях свiту; вмiв не готуючись виголошувати невеличкi промови й звертатися за всiма правилами до графiв, герцогiв та князiв; знав, до яких шкарпеток яка краватка пасує; знав, що по шостiй годинi вечора не годиться носити жовтi черевики, а тiльки чорнi (афте сiкс но браун, як сказав би англiєць); дiзнався, що, пiднiмаючи чашку з чаєм, не слiд вiдставляти мiзинець; мимохiдь, без словникiв, навчився трохи говорити по-французькому, по-англiйському й по-iталiйському; навчився вдавати зацiкавленого, коли насправдi тобi нудно; навчився грати в тенiс, кермувати яхтою та автомобiлем i навiть лагодити мотор; i взагалi навчився прикидатися так добре, що барон був просто захоплений.
Хоч барон майже в кожному мiстi вiв якiсь таємнi переговори про маргарин, але Тiма на них не водив, дозволяв хлопцевi робити, що йому до вподоби. Лиш кiлька разiв довелось Тiмовi сходити з Трочем на банкети - або дуже визначнi (тодi репортери фотографували їх), або ж потрiбнi для фiрми. На таких банкетах Тiм познайомився з одним англiйським герцогом, що захищав афганських гострiїв, i з одним аргентiнським фабрикантом м'ясних консервiв, що боронив привiлеї англiйського дворянства.
Щодо питання про панiв i слуг - а Тiма в його новому становищi воно дуже цiкавило - в усьому свiтi, видимо, панувала велика плутанина. Найкращу вiдповiдь на нього почув Тiм вiд однiєї перекладачки в Москвi.
Катерина Павлiвна - так звали ту дiвчину - обiдала з бароном i Тiмом у готелi "Москва". Нахилившись над своїм смаженим курчам, барон глузливо зауважив:
- Ви, комунiсти, вiрите у вселюдську рiвнiсть, Катерино Павлiвно. Але ж це безглуздя.
Катерина Павлiвна всмiхнулась i показала на смажене курча:
- Якби оцей пiвник був iще живий, я б нiколи не стала вимагати вiд нього, щоб вiн нiс яйця. Нехай би вiн собi правив курником, бо на це тiльки вiн i здатен!
Вiдповiдь була й розумна, й дотепна. Барон гучно зареготав i вигукнув:
- Отже, ви вiрите в панiв вiд природи, Катерино Павлiвно!
- Трошечки вiрю, бароне. По-моєму, буває в людей вiд природи своєрiдний хист до керування, командування, органiзаторства чи як хочете називайте. Однак я не вiрю, що цим хистом надiленi тiльки королi, князi та багатi спадкоємцi. Такi таланти можуть вирости i в моєму передмiстi, й навпаки, в багатьох пишних палацах вони не виростають. Ось цей юнак, наприклад, - Катерина Павлiвна показала на Тiма, - колись має правити вашим королiвством пароплавiв, родзинок та масла. Але я боюся, що вiн занадто великодушний для такої справи!
- Може, й так, - буркнув Троч i урвав розмову. Але Тiмовi вона ще довго не йшла з думки. Тiм зовсiм не образився на Катерину Павлiвну, бо знав, що вона каже правду: адже вiн був хлопець розумний i не чванько. (А до того ж уже доходив вiку, коли людина починає пiзнавати сама себе.)
За календарем Тiм пiд час своєї подорожi постаршав на рiк. Йому скоро мало сповнитися шiстнадцять. Але подорослiшав вiн рокiв на п'ять чи шiсть. I пiдрiс дуже, та й обличчям виглядав уже на двадцятирiчного.
За той рiк Тiм майже три рази облетiв у лiтаку довкола свiту. Але не тiльки в лiтаку, а й у життi вiн весь час був високо вгорi, нiби на вершинах, де й дихати легше, й видно далi, нiж у долинi.
Сказати, що Тiм почував себе кепсько на тiй захмарнiй височинi, це була б неправда. Адже жилося там легко. (Надто людинi, що не вмiє смiятися.) А крiм того, кмiтливий хлопець мiг там багато чого дiзнатися й навчитись.
Але крамничка панi Бебер, де пахло хлiбом та свiжими млинцями, цей невеликий копiйчаний свiт балакучих сусiдок, ця коробочка з плiтками, вимощена по стiнах присмаглими хлiбинами, була йому незрiвнянно милiша за готель "Пальмаро" чи месопотамський замок.
Треба зазначити, що барон чомусь обминав Тiмове рiдне мiсто десятою дорогою. Кiлька разiв Тiм просив його заїхати туди, але Троч, нi разу не вiдмовивши Тiмовi навпростець, удавав, нiби не почув, або ж вигадував якiсь невiдкладнi наради в iнших мiстах.
Наприкiнцi того року подорожування Тiмовi стало страшенно важко удавати з себе спокiйного та грати перед бароном роль задоволеного багатого спадкоємця. I що ближче надходив його день народження, то неспокiйнiший вiн ставав. Коли Троч тепер смiявся при Тiмовi, хлопця аж трусило. Якось уночi в одному брюссельському готелi йому приснилась та його нескiнчена телефонна розмова з паном Рiкертом у Трочевому замку. Як вiн прокинувся, вона ще лунала йому в головi, й вiн виразно пригадав пановi Рiкертовi слова: "Крешимир знає..."
Що знає Крешимир? Як вiдiбрати в барона Тiмiв смiх? Хлопець чесно дотримувався обiцянки не шукати нiякого зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями. Але йому несила було дiждатись кiнця того року, коли термiн обiцянки мине.
За кiлька днiв перед Тiмовими iменинами вони полетiли до Лондона, де Тiм при бароновi одержав iз рук мiстера Пеннi пакет акцiй. То була бiльша частина гамбурзького пароплавства.
Мiстер Пеннi тим часом уже довiдався, що Троч прочитав на вимочцi його таємну умову з Тiмом Талером. Спершу англiйцевi було дуже нiяково, проте скоро вiн заспокоївся. Адже ж однаково барон про все дiзнається, коли надiйде час передавати акцiї.
В лiтаку, що нарештi мчав Тiма до Гамбурга, хлопець спитав барона:
- А ви розмовляли з мiстером Пеннi так само приязно й чемно, як i перше. Хiба ви не сердитесь на нього за те, що вiн поза вашою спиною вiдкупив у мене контрольнi акцiї?
Троч лунко зареготав:
- Любий мiй пане Талер, таж я на мiсцi Пеннi зробив би так самiсiнької Чого ж я маю на нього сердитись? Боротьба за контрольнi акцiї, що їх я тепер маю найбiльше, провадиться потай весь час. Але через те ми ж не видряпуємо один одному очей! Ми як та левина сiм'я: коли трапиться здобич, леви погризуться трошки, дiлячи її, й найстаршому левовi - цебто менi - дiстанеться найбiльша пайка. Та як тiльки здобич подiлено - ми знову одна сiм'я, i нiхто нас не розцурає.