- I Салех-бей такий самий? - тихо спитав хлопець.
- Салех-бей - це, можливо, виняток, пане Талер, - спокiйно вiдповiв Троч. - Вiн вважає себе за неймовiрно хитрого, а насправдi вiн дуже наївний. Часом нас це дратує, але здебiльшого смiшить. I ми, можна сказати, навiть любимо його.
- Але ж армiя в Пiвденнiй Америцi... - мимохiть прохопився Тiм.
- Та так звана армiя, пане Талер, складається наполовину з наших людей. А зброя, що Салех-бей купує для них за свої власнi грошi, походить iз наших складiв. Таким чином, Салех-беєвi грошi повертаються до нашої фiрми. Виходить наче кругообiг води в природi. I тi грошi, що їх Салех-бей витрачає проти нас у Афганiстанi, теж майже всi повертаються в нашу касу.
- А навiщо тодi ви прийняли Салех-бея до вашої фiрми? Тiльки тому, що вiн однаково добре вмiє ладнати з буддiйцями й магометанами?
- Не тiльки тому, пане Талер. Його дуже шанують у всьому свiтi. Однi - за те, що вiн захищає бiдних i пригноблених, другi - за те, що вiн старшина релiгiйної секти й сам побожний чоловiк. А я, наприклад, шаную його за надзвичайно мудрi погляди щодо чорта, - усмiхаючись пояснив Троч.
- Ну, а як там марковий маргарин? - нiбито зовсiм не до речi спитав Тiм. Але барон дуже добре зрозумiв його.
- Салех-беєва спроба поламати наш маргариновi плани - така сама наївна вигадка.
Тiмове серце забилося швидше. Невже Троч знає, що Тiм пiдписав угоду Салех-беєвим невидимим чорнилом? Спитати про те хлопець не важився. Та барон однаково вiдповiв на його думку:
- В тiй ручцi, пане Талере, що нею ви пiдписалися, було, певна рiч, звичайнiсiньке чорнило. Один iз слуг у Салех-беєвому домi - моя людина. Вiн вчасно замiнив чорнило. Та коли б ваш пiдпис навiть зник з угоди, однаково лишився 6 пiдпис вашого опiкуна. Бо я ж пiдписав кожного примiрника двiчi: раз за товариство, а другий - як ваш опiкун.
Тiм не сказав нiчого. Вiн дививсь у вiконечко вниз, на землю. Там удалинi вже видно було високi будинки - певне, гамбурзькi.
Йому так хотiлось опинитися там, у мiстi, десь на вулицi звичайним, нiкому не вiдомим хлопцем. Велика комерцiя була понад його силу.
Тiм знав, що зможе повернути собi смiх, тiльки спустившись iз захмарної височини додолу. Вiн думав про Джоннi, Крешимира, пана Рiкерта. Пiслязавтра вiн матиме право зустрiтися з ними...
Коли вони ще в Гамбурзi. I коли вони ще живi.
Двадцять восьмий аркуш
ЗУСТРIЧ БЕЗ ОБIЙМIВ
Коли вони з Трочем де-небудь виходили зi свого лiтака, барон звичайно пропускав хлопця вперед, бо на аеродромi їх здебiльшого чекали репортери. Але тут, на гамбурзькому аеродромi Фюльсбютель, барон вийшов iз лiтака перший. I нiхто на них не чекав: нi газетярi, нi фотографи. Навiть директор якого-небудь їхнього пiдприємства не зустрiв їх. Однак фiрма привiтала їх величезним плакатом на стiнi митницi:
-------------------------------------
| ПАЛЬМАРО |
| Перший у свiтi марковий маргарин |
| Дешевий, як маргарин, i смачний, |
| як масло |
| Для смаження, в печиво, в страву |
| й на бутерброди |
-------------------------------------
Тiм подивився спершу на плакат, потiм на барона.
- Вас дивує назва маргарину, пане Талер? Розумiєте, за цей час ми з'ясували, що назва "Тiм Талер" не скрiзь буде зручна. Багатьма мовами ваше iм'я важко написати. Крiм того, в Африцi краще сприйняли 6 плакати з усмiхненим обличчям чорного хлопця, а не бiлого. Та й зворушлива казочка про бiдного хлопчика не завжди доречна, бо ж наш маргарин купуватимуть не самi бiдняки.
Тим часом вони пройшли митницю, де на Тiмовi й Трочевi валiзи без довгої мороки поставили крейдою хрестики. Надворi барон пiдкликав таксi. Тiм здивувався: їх не чекала машина їхньої фiрми. А коли автомобiль рушив, хлопець побачив у дзеркальце одного з генуезьких детективiв, що марно оглядався довкола, шукаючи таксi й для себе.
У машинi Троч повiв далi:
- Ми назвали наш маргарин "Пальмаро", бо ця назва легко вимовляється майже всiма мовами свiту. Та й пальму знають усi. На пiвночi про неї мрiють, на пiвднi вона росте в кожного бiля порога.
- То, виходить, Салех-беєва ручка в кожному разi була марна, бароне?
Троч кивнув головою. Потiм нахилився до шофера й звелiв:
- Через центр не їдьте.
Шофер теж мовчки кивнув головою. Барон знову вiдхилився назад i спитав:
- А що ви хочете зробити з акцiями гамбурзького пароплавства, пане Талер?
- Я подарую пароплавство пановi Рiкертовi, бароне. - I Тiм, силкуючись говорити спокiйно та холодно, пояснив: - Тодi мене бiльше не гризтиме сумлiння, що через мене вiн утратив посаду.
Шофер, видно, черкнув колесом узбiччя тротуару, бо машину труснуло.
- Правуйте уважнiше, стонадцять чортiв! - вигукнув обурено Троч.
- Вибачте, - буркнув шофер. I Тiмовi раптом здалося, що вiн уже десь чув той голос. Вiн скоса поглянув у дзеркальце на шоферове обличчя, але його майже зовсiм закривали великi вуса, темнi окуляри та насунутий низько на лоба кашкет.
Поруч хлопця раптом пролунав заливистий смiх i урвався на кумедному "iк!"
- Ви й досi не маєте правдивого уявлення про наше товариство, сказав барон. - Ви не можете просто так нi сiло нi впало подарувати наше гамбурзьке пароплавство пановi Рiкертовi, пане Талер.
- А чому?
- Бо ви з вашими акцiями тiльки так званий пайовик без голосу. Правда, бiльша частина чистого прибутку вiд пароплавства йде до вашої кишенi: але всi справи й надалi вирiшуватиме керiвна рада товариства, власники контрольних акцiй, цебто я, мiстер Пеннi, сеньйор ван дер Толен i Салех-бей.
- Отже, як пан Рiкерт повернеться на директорську посаду, ви могтимете будь-коли звiльнити його знову?
- Авжеж.
Водiй зменшив швидкiсть, закашлявся: вiн, видно, був застуджений.
Тiм замислено-замислено вiдвернувся до вiкна. Машина їхала тихою, гарною вулицею понад Альстером. Але Тiм нiчого не бачив.
- Слухайте, бароне...
- Що, пане Талер?
- Вам дуже потрiбнi тi акцiї пароплавства?
Троч допитливо глянув на Тiма. Та хлопець i бровою не моргнув. Спереду вже долинало гудiння моторiв на пожвавленiшiй вулицi.
Нарештi барон вiдповiв начебто недбало - а недбалiстю, як Тiм добре знав, Троч приховував своє хвилювання:
- Це пароплавство - невеличка коштовна перлина, що її ще бракує в коронi мого морського королiвства. Сама собою вона не дуже й цiнна, але, як то кажуть, було б гарне заокруглення.
Коли барон отак пересипав свою мову непотрiбними прикрасами, це свiдчило, що вiн дуже зацiкавлений справою. Тiмовi це було вiдомо, й тому вiн не сказав нiчого, а став чекати дальшого запитання. I дочекався:
- А що ви хочете за акцiї, пане Талер?
Вiдповiдь у Тiма була готова давно. Проте вiн удав, нiби ще обмiрковує її. Аж за хвилину вiдказав:
- Дайте менi за них невелике, але солiдне пароплавство в Гамбурзi, що не належить вашому товариству.
- Невже ви хочете конкурувати зi мною, пане Талер? Ви ж самi собi шкодитимете.
- Нi, я маю на увазi таке пароплавство, що до нього нашiй фiрмi нема нiякого дiла. Прибережне абощо.
Барон нахилився до шофера:
- Яке, по-вашому, пароплавство каботажної плавби в Гамбурзi найприбутковiше?
Шофер замислився на хвильку, потiм вiдповiв:
- ПГГ, "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд". Шiсть пароплавiв ходять весь рiк. Власники - сiм'я Денкерiв.
- А де можна знайти пана Денкера?
Шофер поглянув на годинника.
- Зараз пан Денкер у своїй конторi. В порту, на шостому причалi.
- Везiть нас до шостого причалу й почекайте нас там. Заплатити вам зараз?
- Не треба, - буркнув шофер, i Тiмовi голос його знову здався якимсь знайомим.
Недалеко вiд порту таксi затрималося перед свiтлофором. Перед Тiмовими очима на сизо-блакитному вересневому небi чiтким рисунком iз прямовисних лiнiй чорнiли щогли та крани. Хоч шибки в машинi були всi попiднiманi, однак Тiмовi виразно вчувалися портовi запахи солi, смоли, трухлого дерева.
Тi зродженi уявою запахи розбудили цiлий натовп спогадiв, У цьому порту вiн напав на баронiв слiд, у цьому порту почалася його гонитва за своїм смiхом, гонитва непрохiдними хащами, марне полювання.
I ось Тiм повернувся до вихiдної точки. Те, чого не спромiгся вполювати сам, вiн сподiвався тепер добути з допомогою своїх друзiв.
Один кран пiдняв високо в повiтря великий ящик iз намальованою на ньому пальмою. Хлопець тiльки ковзнув по тiй пальмi поглядом: вiн пас очима людей на тротуарах, сподiваючись побачити серед них Джоннi, Крешимира або пана Рiкерта. Адже в його пам'ятi їхнi образи зливалися з цiєю картиною - щоглами, кранами, з оцим лiсом, над яким цвiли вимпели. Але нiкого зi своїх друзiв Тiм не побачив. Вiн не знав навiть, чи знайде їх взагалi. На серцi в нього було важко. I коли таксi рушило, самий лиш рух дав хлопцевi якусь полегкiсть.
Барон теж мовчки розглядав порт, поки машина стояла перед свiтлофором. Але вiн нi про що не мрiяв, а пильно дивився на великий ящик iз намальованою пальмою. Вiн знав, що то вивантажують маргарин "Пальмаро".
Далi думки обох пасажирiв таксi перескочили на пароплавство, що його вони збиралися купити, на "Пасажирську лiнiю Гамбург Гельголанд". Трочеву думку можна було передати двома словами: вигiдна справа.
Тiмовi думки й почуття були складнiшi. Пригнiченiсть пом'якшувала йому надiя, а надiю тiснив таємний страх. Самому йому те пароплавство було не потрiбне: його цiкавило в усьому свiтi лиш одне: його смiх, його воля. Але вiн повинен був якось вистояти в тому паперовому бою за багатство, що його називають комерцiйною справою. Коли сам вiн з усього свого багатства не зможе взяти нiчого в нове життя, то нехай хоч його друзi матимуть якусь користь. Це пароплавство буде знаком Тiмової вдячностi - коли вiн справдi одержить те, за що хоче дякувати їм.
Таксi зупинилось бiля шостого причалу. Троч iз Тiмом вийшли з нього й пiшли до контори ПГГ, де старий пан Денкер, власник пароплавства, на превелике їхнє здивування, трохи не кинувся їх обнiмати.
- Слово честi, дивний збiг, панове, - сказав вiн. - Я оце саме сушу собi голову, як продати моє пароплавство, а тут як iз неба падаєте ви й хочете купити його. Диво дивне, справдi!
Пан Денкер, напевне, так не дивувався б, якби вiн упiзнав шофера таксi, що чекав бiля причалу на Тiма й барона. Та, на щастя, пан Денкер того шофера не бачив. А хоч би й побачив, то навряд чи впiзнав би його - так само, як i Тiм.
А той шофер, сидячи в машинi, обережними пальцями обмацував свої вуса й час вiд часу поглядав у дзеркальце назад. Там, метрiв за сто вiд його машини, зупинилося ще одне таксi, але пасажир так i лишився сидiти в машинi.
Десь за годину барон iз Тiмом вийшли з пайової Денкерової контори, випивши там по три чарочки й уклавши так звану попередню угоду. Остаточна угода мала бути укладена другого дня.
Шофер у таксi вдавав, нiби спить. Троч, що був у доброму гуморi, сам вiдчинив собi дверцята. Тiм сiв у машину з другого боку. Аж тодi шофер буцiмто прокинувся. Вiн дуже добре вдав несподiвано розбудженого. Коли барон сказав йому їхати до готелю "Зима й лiто", вiн навiть заникався цiлком природно, вiдповiдаючи.
- Ви, мабуть, знали, що це пароплавство продається? - спитав його Троч, як машина виїхала з порту.
- Нi, не знав, - вiдказав шофер. - Але диво не велике. Пан Денкер уже не молоденький, пiдупав на силi, а дочки його, певне, вимагають своєї частки грiшми. Не хочуть морочитися з пароплавством, це для них надто брудне дiло. А вас, дозвольте спитати, зацiкавило ПГГ?
Барон, iще в чудовому гуморi, вiдповiв:
- Воно вже моє.
- Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте: тiльки доторкнись, i вже прилип.
Швидкий шоферiв погляд у дзеркальцi ковзнув по Тiмовому обличчi. По тих шоферових словах воно зразу ж пересмикнулось, а тодi застигло, мов кам'яне. Як часто хлопець ховав за тiєю кам'яною мiною страшенну схвильованiсть!
Хвилювання те було зрозумiле: шофер нарештi розкрив себе перед Тiмом. Розкрив натяком, зовсiм невинним для барокових вух, - натяком на казку "Липкохвiст", що в нiй королiвна навчилася смiятись. Того знаку Тiм потай дожидав весь час - знаку, що його друзi пильнують.
"Липкохвiст"! Перший сигнал до початку ловiв.
Тепер Тiм точно знав, хто такий цей шофер. Щось пiдкотилося хлопцевi з живота до горла - не смiх, а те, що не дає вимовити слова. Те, що звичайно називають клубком у горлi.
Таксi тим часом звернуло до Альстеру й зупинилося перед готелем. Водiй вийшов i вiдчинив дверцята. Вiн уперше показавсь на весь свiй неабиякий зрiст. Тепер у Тiма вже не лишилося нiякого сумнiву, хто це такий.
Коли барон розплатився й рушив до готельних дверей, Тiм насилу втримався, щоб не кинутись тому здоровиловi на шию. Захриплий вiд хвилювання, шепнув вiн: "Джоннi!"
Шофер скинув темнi окуляри, глянув хлопцевi в вiчi й голосно сказав:
- До побачення, паничу! - I подав Тiмовi руку. Потiм знову начепив окуляри, сiв у свою машину й поїхав.
А Тiм вiдчув у своїй жменi невеличкий папiрець, манюсiньку записочку. Та хоч який той папiрець був нiкчемний, а з ним: хлопець ураз вiдчув себе багатшим, нiж з усiма акцiями товариства барона Троча - навiть iз контрольними.
Майже щасливий, рушив вiн за Трочем до готелю. Там, у вестибюлi, вже йшов їм назустрiч директор, широко розгорнувши руки.
"Пане бароне, яка честь!" - нiби промовляли тi руки. Та перше нiж директор устиг виповiсти свою радiсть i словами, барон приклав пальця до вуст.
- Будь ласка, без галасу. Ми приїхали iнкогнiто. Мiстер Браун iз сином, лондонськi комерсанти.
Директоровi руки зразу опали. Вiн чемно й стримано вклонився.
- Ез ю лайк iт, мiсте Браун! Йо бегiдж iз олредi гiе! - цебто: "Як вам завгодно, мiстере Браун! Вашi речi вже прибули".
Уся та сценка видалась Тiмовi надзвичайно кумедною.
Вiн ладен був навiть директора обняти - так ураз вiдмiнила для нього свiт ота невеличка записочка.
Але Тiм нiкого не обняв i не засмiявся. Та й як би вiн мiг засмiятись? Вiн тiльки промовив спокiйно й чемно, як уже звик за довгi невеселi роки:
- Сенк'ю верi мач! ("Дуже дякую!")
Двадцять дев'ятий аркуш
ЗАБУТI ОБЛИЧЧЯ
Подорожуючи довкола свiту, Тiм помалу звик, що їх весь час охороняють детективи. Тi детективи робили своє дiло скромно й непомiтно. Кiлька разiв хлопцевi впадали в очi двоє знайомих добродiїв iз Генуї, але не потривожили вони його бiльше нi разу, бо ж вiн пiд час подорожi удавав слухняного Трочевого супутника. Але тепер, коли в Тiма в кишенi лежала коштовна записка, йому за кожною складкою портьєри ввижався детектив. Вiн не мiг наважитися вийняти з кишенi ту записочку й прочитати. Та й маскування Джоннi свiдчило, що за Тiмовими друзями стежать так само, як i за ним.
Нарештi, коли барон лiг на часинку спочити, хлопець зайшов до ванної кiмнати при своєму номерi, засунув дверi на засув, сiв на край обличкованої блакитними кахлями ванни й вийняв записочку з кишенi.
Папiрець був не бiльший, нiж складенi докупи чотири поштовi марки. Один бiк його списано дрiбнесенькими лiтерами. Такого дрiбного письма хлопець не мiг прочитати простим оком. Треба було десь узяти збiльшувальне скло.
Але де його взяти? Ховаючи записочку в кишеню, Тiм мiркував: коли вiн попросить кого-небудь iз слуг у готелi добути лупу, детективи про те дiзнаються. Коли вiн сам купить її в крамницi, детектив потiм може спитати в продавця, що хлопець купив. То як же непомiтно дiстати лупу?
Раптом Тiм почув, що до номера хтось постукав, тодi вiдчинив дверi й увiйшов. Подумавши, що то барон, хлопець задля обережностi спустив воду, потiм якомога тихiше вiдсунув засув i повернувся до вiтальнi.
Посеред неї стояв круглий стiл, а навколо столу - четверо крiсел. У крiслi якраз навпроти дверей, що ними ввiйшов Тiм, сидiла, нахилившись уперед, лiтня, густо нафарбована жiнка в крикливо-барвистому, зовсiм дiвочому вбраннi. Коси її, схожi на солому, були накрученi кучериками. А поряд неї сидiв блiдий довготелесий парубiйко, що мав замiсть нормальної краватки яскравого, надмiру великого "метелика". Тiмовi зненацька запахло перцем, кмином та ганусом.
На мачуху й Ервiна тi гостi були схожi зовсiм мало. Але то були вони.
Тiм безмовно застиг у дверях. Цих облич вiн не сподiвався побачити. Упiзнав вiн їх усього за одну мить, але давнi, знайомi риси розгледiв у тих обличчях не зразу. I вперше в життi вiн побачив, якi вони дурнi, тi обличчя.
У вухах йому залунали батьковi слова! "Бiйся дуростi, коли вона не добродушна..." I вiн уперше збагнув те, про що малим тiльки здогадувався невиразно. Вiн зрозумiв, що тiльки завдяки татковi вiн не розучився смiятись iще зовсiм малим.
Тiмовi набiгли на очi сльози - не вiд зворушення, а вiд пильного погляду. Мачушине обличчя розпливлось, i натомiсть випливло iнше обличчя тiєї, що дала йому смiх, обличчя його рiдної матусi. Чорнi кучерi, блискучi чорнi очi, свiтло-смаглява барва шкiри, ямочки в кутиках уст.
I ще одне збагнув Тiм у ту хвилину: вiн так уподобав картини в генуезькому палацi через те, що несвiдомо впiзнав у них знайоме. З кожного iталiйського портрета дивилось на нього матусине обличчя. Кожен той портрет показував Тiмовi його минуле i - треба сподiватися - його майбутнє.
Мачуха, вгледiвши Тiма, схопилась, подибала до нього й почепилася йому на шию. Тiм, збентежений спогадами про матiр, зопалу трохи не обняв мачуху. Але вiн був уже не той бiдний малий хлопчик, що колись. Вiн навчився опановувати збентеження й не боятись незрозумiлого. Тому вiн мовчки, лагiдно, однак рiшуче вiдiпхнув мачуху вiд себе. I вона скорилася. Схлипнула, подрiботiла назад до столу, де лежала її сумочка, видобула хусточку й почала вимочувати нею штучнi вiї.
Аж тодi пiдвiвся й Ервiн. Недбало пiдiйшовши до зведеного брата, подав йому м'яку безсилу руку й промовив:
- Здоров, Тiме!
- Здоров, Ервiне!
Сказати бiльше вони не встигли, бо дверi розчинились - вбiг задиханий барон.
- Що це за люди?
Звичайно, Троч здогадався зразу, що це за люди, i Тiм це бачив. Однак вiн гречно вiдрекомендував бароновi своїх непроханих гостей:
- Дозвольте, бароне, познайомити вас iз моєю мачухою, панi Талер. А це мiй зведений брат Ервiн.
Тодi пiдкреслено поважно, завченим красивим рухом показав мачусi на свого опiкуна:
- Барон Троч.
Мачуха пiднесла праву руку майже пiд носа Трочевi, видно, сподiваючись, що вiн поцiлує їй ту руку, й прощебетала:
- Дуже приємно, пане бароне!
Однак Троч не звернув на руку нiякої уваги.
- Облишмо комедiю, панi Талер. Вам же, здається, взагалi не щастить iз театром.
Мачуха була вже роззявила рота, щоб ображено огризнутися, та похопилась i змiнила тактику. Вона обернулась до Тiма, подивилась на нього з солодким виразом на своєму кислому виду, ступила крок назад i сказала:
- А з тебе став справжнiй джентльмен, синочку! Я дуже пишаюся тобою. Ми ж про тебе все читали в газетах, правда, Ервiне?
Її син iз видимою досадою гмукнув собi пiд носа: "Угу". Вiн, видно, ставився до матерi так само, як i давнiше. Мазаний, розпещений i водночас прикутий до неї, - бо сам вiн не вмiв добувати собi в життi те, чого хотiв, - Ервiн при людях соромився своєї матерi. Вiн визискував її тваринну любов, але не терпiв її самої.
Тепер Тiм був радий, що мачуха не любила i його так, як свого мазунчика. Бо така любов зламала б його силу, i вiн не змiг би витримати того пекла, що в ньому жив стiльки рокiв.
Тiмовi та зустрiч була дуже доречна й корисна. Iз свого вбогого завулка вiн пiднявся звивистими шляхами на високу гору, в захмарну височiнь, i тепер бачив початок свого шляху далеко-далеко внизу. I ще вiн побачив, що мачуха з Ервiном лишаються там, де й були, i не пiднялись нi на крок вище. Хоч вони стояли в нього перед очима, в його номерi в готелi "Зима й лiто", та були вiд нього такi далекi, що вiн насилу чув їхнi голоси.
Мачуха якраз говорила:
- Ми тепер лишимось назавжди з тобою, будемо дбати про тебе. Ти ж законний спадкоємець усiєї фiрми, а завтра тобi вийде шiстнадцять рокiв, i ти будеш...
- Iще нi в якому разi не повнолiтнiй! - перебив її барон.
Панi Талер рвучко повернула голову до Троча. В очах її спалахнув неприродний вогонь, що ото називають "гарячковим блиском". Тiм добре пам'ятав той вогонь. Але тепер вiн нагадував хлопцевi вологий блиск великих коров'ячих очей, що їх ми колись у дитинствi так боялись i що тепер здаються нам трiшечки дурнi й зовсiм-зовсiм не страшнi. "Нема гiршої бiди, як дурiсть", - подумав Тiм.
А Троч, насилу стримуючи усмiшку, тлумачив Тiмовiй мачусi, чому в шiстнадцять рокiв Тiм iще не буде повнолiтнiй.
- У вашiй країнi, панi Талер, хлопцi досягають повнолiття тiльки в двадцять один рiк, а отже, тiльки тодi спадщина переходить у їхнє цiлковите володiння. Ви, напевне, довiдалися, що я сам - громадянин країни, де чоловiк стає повнолiтнiм у шiстнадцять рокiв. Але вашого пасинка Тiма це зовсiм не стосується. Вiн пiдлягає законам вашої країни. I одержить спадщину тiльки в двадцять один рiк.
Мачуха не перебила барона анi словом. Тiльки повiки її ледь тремтiли та рука нервово м'яла хусточку. Аж ось вона обернулась до пасинка й спитала, насилу опанувавши своє хвилювання:
- А хiба ти не перейшов у баронове громадянство?
Тiм дививсь на неї зовсiм байдуже i навiть не розчув того запитання, бо задумався про своє. Вiн тiльки помiтив, що вона щось сказала, i, аби не здатись нечемою, показав їй на стiлець:
- Сядьмо, чого ж говорити стоячи.
Всi мовчки посiдали за стiл.
Тiм заклав ногу за ногу й сказав:
- Я нiколи не замислювався про те, хто ж тепер, власне, мiй опiкун. Коли барон... - вiн помовчав хвильку, - помер, було оголошено, що мiй опiкун - новий барон. Аж тепер менi спадає на думку, що на це потрiбна була згода моєї мачухи. Ви давали ту згоду чи...
Панi Талер знiтилася й промимрила:
- Ти знаєш, Тiме, ми в таку скруту попали, як ти вiд нас пiшов... Нам дуже не щастило, i я...
- ...I панi Талер офiцiйно передала менi своє опiкунство, докiнчив за неї Троч, звертаючись до Тiма. - За значну суму грошей, що її вона витратила на купiвлю естрадного театру. А тепер той театр, видимо, збанкрутував.
- Але ж я не винна, просто часи тяжкi настали, - панi Талер схлипнула, а тодi заторохтiла без передиху, як колись:
- Язнающонемаюнiякихправ, алежвiнмоядитина, амитеперопинилисьiзсиномнавулицi, iя...
Цього разу її перебив Тiм:
- Якщо ви продали своє опiкунство, то боюся, що нiчого не можна вдiяти.
- Продала! Продала! Небудьтакийжорстокийтiме! Менежскрутазаставила!
- А скiльки грошей треба вам тепер?
- Хтожговоритьпрогро-шi? Мижтеперлишимосьiзто-бою, Тiме!
- Нi, - вiдповiв хлопець. - Ви зi мною не лишитесь. Я сподiваюся, що ми оце бачимось востаннє. Але якщо я можу допомогти вам грiшми, то радо це зроблю. Скiльки вам потрiбно?
- Тiльки за моєю згодою, - докинув барон. Але Тiм нiби й не почув його.
- Ой, Тiме! - мачуха знову роблено захлипала. - Ти ж тепер такий незмiрно багатий, то ж не годиться твоїм родичам жити в злиднях!
Барон трохи не зареготав, але схаменувся й затулив долонею рот: йому вчасно спало на думку, що цим людям - матерi й синовi - знайомий його смiх. Отож треба подбати, щоб вони нiколи не зустрiчалися з ним. А тому доведеться труснути капшуком. I вiн звернувся до жiнки:
- У мене, панi Талер, є на Ямайцi один пляжний заклад, досить прибутковий. Переважно для американських туристiв. Рiчний обiг шiстдесят тисяч доларiв. Ви ж знаєте, що Ямайка - це острiв вiчної весни. Ваше бунгало стоїть у пальмовому гаю над морем.
"Ти диви, барон наче з путiвника читає! - зчудовано подумав Тiм. - Виходить, вiн i так умiє!" - Проте хлопець добре помiтив, як Троч урвав свiй смiх, i зрозумiв, чому барон хоче здихатись цих людей. Тож Тiм не здивувався навiть, коли Троч пообiцяв їм квиток першого класу на пароплав.
Уже знову (чи ще й досi) хлипаючи, мачуха промовила:
- Ви такий добрий, пане бароне!
Ервiновi аж очi загорiлись на думку про Ямайку. Вiн заклiпав ними точнiсiнько, як мати.
- Зайдiть, будь ласка, до мого номера, там ми зразу владнаємо всю справу, - запропонував барон, пiдвiвся i з глузливою чемнiстю вiдчинив жiнцi дверi.
Панi Талер подрiботiла за ним, та вчасно згадала про пасинка, обернулась до нього й сказала:
- Ти ж нас не забудеш, Тiме?
- По-моєму, я вас уже забув, - вiдказав Тiм пiвголосом. Тодi подав їй руку й сказав поважно: - Щасти вам на Ямайцi!
- Спасибi, спасибi, дитино моя! - вона кисло всмiхнулась i побiгла до дверей.
Ервiн також подав Тiмовi руку й хотiв був iти за матiр'ю. Але Тiм притримав його й шепнув:
- Добудь менi лупу й поклади пiд червоною лавкою над Альстером, навпроти готелю. Ось, на! - вiн вийняв iз кишенi жмут грошей i тицьнув у руку зведеному братовi.
Ервiн подививсь на грошi й спитав:
- А це що за папiрець?
- Ой, це менi ще потрiбне! - трохи не закричав Тiм. Та, на щастя, все ж не закричав, а тiльки шепнув.
Записку вiн сховав назад у кишеню, й Ервiн пiшов, шепнувши на вiдповiдь:
- Я нi мур-мур!
Тiм кивнув головою й зачинив дверi за зведеним братом i за своїм далеким минулим.
Тридцятий аркуш
СПРАВИ
Просто диво, як швидко багатi, впливовi люди можуть вiдбувати всiлякi формальностi, що на них простiй, як то кажуть, людинi часом буває мало цiлих мiсяцiв. Видно, з захмарних висот легко приборкувати й бюрократизм.
Одна-єдина контора товариства барона Троча, фiлiя так званого юридичного вiддiлу, оформила для Тiма й барона такi справи:
Пляжний заклад на Ямайцi було переписано на панi Талер та її сина Ервiна як рiвноправних власникiв. (Отже, Тiмовi довелося побачити їх iще раз, але тiльки на хвилинку, i Ервiн шепнув йому, що лупа лежить пiд лавкою.) Пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - . Гельголанд", чи скорочено ПГГ, з того самого дня перейшло у власнiсть Тiма Талера. (Дотеперiшнiй власник, старий пан Денкер, пiдписавши угоду, щиро стис Тiмовi руку, промовив: "Тьху, тьху, тьху", - i тричi сплюнув йому через лiве плече.) А пакет акцiй гамбурзького пароплавства, який Тiм Талер недавно отримав у Лондонi з рук мiстера Пеннi, перейшов до барона - також iз того самого дня. (Рiчний термiн вiдпадав, бо Троч був власником контрольних акцiй.)
- Салех-бей - це, можливо, виняток, пане Талер, - спокiйно вiдповiв Троч. - Вiн вважає себе за неймовiрно хитрого, а насправдi вiн дуже наївний. Часом нас це дратує, але здебiльшого смiшить. I ми, можна сказати, навiть любимо його.
- Але ж армiя в Пiвденнiй Америцi... - мимохiть прохопився Тiм.
- Та так звана армiя, пане Талер, складається наполовину з наших людей. А зброя, що Салех-бей купує для них за свої власнi грошi, походить iз наших складiв. Таким чином, Салех-беєвi грошi повертаються до нашої фiрми. Виходить наче кругообiг води в природi. I тi грошi, що їх Салех-бей витрачає проти нас у Афганiстанi, теж майже всi повертаються в нашу касу.
- А навiщо тодi ви прийняли Салех-бея до вашої фiрми? Тiльки тому, що вiн однаково добре вмiє ладнати з буддiйцями й магометанами?
- Не тiльки тому, пане Талер. Його дуже шанують у всьому свiтi. Однi - за те, що вiн захищає бiдних i пригноблених, другi - за те, що вiн старшина релiгiйної секти й сам побожний чоловiк. А я, наприклад, шаную його за надзвичайно мудрi погляди щодо чорта, - усмiхаючись пояснив Троч.
- Ну, а як там марковий маргарин? - нiбито зовсiм не до речi спитав Тiм. Але барон дуже добре зрозумiв його.
- Салех-беєва спроба поламати наш маргариновi плани - така сама наївна вигадка.
Тiмове серце забилося швидше. Невже Троч знає, що Тiм пiдписав угоду Салех-беєвим невидимим чорнилом? Спитати про те хлопець не важився. Та барон однаково вiдповiв на його думку:
- В тiй ручцi, пане Талере, що нею ви пiдписалися, було, певна рiч, звичайнiсiньке чорнило. Один iз слуг у Салех-беєвому домi - моя людина. Вiн вчасно замiнив чорнило. Та коли б ваш пiдпис навiть зник з угоди, однаково лишився 6 пiдпис вашого опiкуна. Бо я ж пiдписав кожного примiрника двiчi: раз за товариство, а другий - як ваш опiкун.
Тiм не сказав нiчого. Вiн дививсь у вiконечко вниз, на землю. Там удалинi вже видно було високi будинки - певне, гамбурзькi.
Йому так хотiлось опинитися там, у мiстi, десь на вулицi звичайним, нiкому не вiдомим хлопцем. Велика комерцiя була понад його силу.
Тiм знав, що зможе повернути собi смiх, тiльки спустившись iз захмарної височини додолу. Вiн думав про Джоннi, Крешимира, пана Рiкерта. Пiслязавтра вiн матиме право зустрiтися з ними...
Коли вони ще в Гамбурзi. I коли вони ще живi.
Двадцять восьмий аркуш
ЗУСТРIЧ БЕЗ ОБIЙМIВ
Коли вони з Трочем де-небудь виходили зi свого лiтака, барон звичайно пропускав хлопця вперед, бо на аеродромi їх здебiльшого чекали репортери. Але тут, на гамбурзькому аеродромi Фюльсбютель, барон вийшов iз лiтака перший. I нiхто на них не чекав: нi газетярi, нi фотографи. Навiть директор якого-небудь їхнього пiдприємства не зустрiв їх. Однак фiрма привiтала їх величезним плакатом на стiнi митницi:
-------------------------------------
| ПАЛЬМАРО |
| Перший у свiтi марковий маргарин |
| Дешевий, як маргарин, i смачний, |
| як масло |
| Для смаження, в печиво, в страву |
| й на бутерброди |
-------------------------------------
Тiм подивився спершу на плакат, потiм на барона.
- Вас дивує назва маргарину, пане Талер? Розумiєте, за цей час ми з'ясували, що назва "Тiм Талер" не скрiзь буде зручна. Багатьма мовами ваше iм'я важко написати. Крiм того, в Африцi краще сприйняли 6 плакати з усмiхненим обличчям чорного хлопця, а не бiлого. Та й зворушлива казочка про бiдного хлопчика не завжди доречна, бо ж наш маргарин купуватимуть не самi бiдняки.
Тим часом вони пройшли митницю, де на Тiмовi й Трочевi валiзи без довгої мороки поставили крейдою хрестики. Надворi барон пiдкликав таксi. Тiм здивувався: їх не чекала машина їхньої фiрми. А коли автомобiль рушив, хлопець побачив у дзеркальце одного з генуезьких детективiв, що марно оглядався довкола, шукаючи таксi й для себе.
У машинi Троч повiв далi:
- Ми назвали наш маргарин "Пальмаро", бо ця назва легко вимовляється майже всiма мовами свiту. Та й пальму знають усi. На пiвночi про неї мрiють, на пiвднi вона росте в кожного бiля порога.
- То, виходить, Салех-беєва ручка в кожному разi була марна, бароне?
Троч кивнув головою. Потiм нахилився до шофера й звелiв:
- Через центр не їдьте.
Шофер теж мовчки кивнув головою. Барон знову вiдхилився назад i спитав:
- А що ви хочете зробити з акцiями гамбурзького пароплавства, пане Талер?
- Я подарую пароплавство пановi Рiкертовi, бароне. - I Тiм, силкуючись говорити спокiйно та холодно, пояснив: - Тодi мене бiльше не гризтиме сумлiння, що через мене вiн утратив посаду.
Шофер, видно, черкнув колесом узбiччя тротуару, бо машину труснуло.
- Правуйте уважнiше, стонадцять чортiв! - вигукнув обурено Троч.
- Вибачте, - буркнув шофер. I Тiмовi раптом здалося, що вiн уже десь чув той голос. Вiн скоса поглянув у дзеркальце на шоферове обличчя, але його майже зовсiм закривали великi вуса, темнi окуляри та насунутий низько на лоба кашкет.
Поруч хлопця раптом пролунав заливистий смiх i урвався на кумедному "iк!"
- Ви й досi не маєте правдивого уявлення про наше товариство, сказав барон. - Ви не можете просто так нi сiло нi впало подарувати наше гамбурзьке пароплавство пановi Рiкертовi, пане Талер.
- А чому?
- Бо ви з вашими акцiями тiльки так званий пайовик без голосу. Правда, бiльша частина чистого прибутку вiд пароплавства йде до вашої кишенi: але всi справи й надалi вирiшуватиме керiвна рада товариства, власники контрольних акцiй, цебто я, мiстер Пеннi, сеньйор ван дер Толен i Салех-бей.
- Отже, як пан Рiкерт повернеться на директорську посаду, ви могтимете будь-коли звiльнити його знову?
- Авжеж.
Водiй зменшив швидкiсть, закашлявся: вiн, видно, був застуджений.
Тiм замислено-замислено вiдвернувся до вiкна. Машина їхала тихою, гарною вулицею понад Альстером. Але Тiм нiчого не бачив.
- Слухайте, бароне...
- Що, пане Талер?
- Вам дуже потрiбнi тi акцiї пароплавства?
Троч допитливо глянув на Тiма. Та хлопець i бровою не моргнув. Спереду вже долинало гудiння моторiв на пожвавленiшiй вулицi.
Нарештi барон вiдповiв начебто недбало - а недбалiстю, як Тiм добре знав, Троч приховував своє хвилювання:
- Це пароплавство - невеличка коштовна перлина, що її ще бракує в коронi мого морського королiвства. Сама собою вона не дуже й цiнна, але, як то кажуть, було б гарне заокруглення.
Коли барон отак пересипав свою мову непотрiбними прикрасами, це свiдчило, що вiн дуже зацiкавлений справою. Тiмовi це було вiдомо, й тому вiн не сказав нiчого, а став чекати дальшого запитання. I дочекався:
- А що ви хочете за акцiї, пане Талер?
Вiдповiдь у Тiма була готова давно. Проте вiн удав, нiби ще обмiрковує її. Аж за хвилину вiдказав:
- Дайте менi за них невелике, але солiдне пароплавство в Гамбурзi, що не належить вашому товариству.
- Невже ви хочете конкурувати зi мною, пане Талер? Ви ж самi собi шкодитимете.
- Нi, я маю на увазi таке пароплавство, що до нього нашiй фiрмi нема нiякого дiла. Прибережне абощо.
Барон нахилився до шофера:
- Яке, по-вашому, пароплавство каботажної плавби в Гамбурзi найприбутковiше?
Шофер замислився на хвильку, потiм вiдповiв:
- ПГГ, "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд". Шiсть пароплавiв ходять весь рiк. Власники - сiм'я Денкерiв.
- А де можна знайти пана Денкера?
Шофер поглянув на годинника.
- Зараз пан Денкер у своїй конторi. В порту, на шостому причалi.
- Везiть нас до шостого причалу й почекайте нас там. Заплатити вам зараз?
- Не треба, - буркнув шофер, i Тiмовi голос його знову здався якимсь знайомим.
Недалеко вiд порту таксi затрималося перед свiтлофором. Перед Тiмовими очима на сизо-блакитному вересневому небi чiтким рисунком iз прямовисних лiнiй чорнiли щогли та крани. Хоч шибки в машинi були всi попiднiманi, однак Тiмовi виразно вчувалися портовi запахи солi, смоли, трухлого дерева.
Тi зродженi уявою запахи розбудили цiлий натовп спогадiв, У цьому порту вiн напав на баронiв слiд, у цьому порту почалася його гонитва за своїм смiхом, гонитва непрохiдними хащами, марне полювання.
I ось Тiм повернувся до вихiдної точки. Те, чого не спромiгся вполювати сам, вiн сподiвався тепер добути з допомогою своїх друзiв.
Один кран пiдняв високо в повiтря великий ящик iз намальованою на ньому пальмою. Хлопець тiльки ковзнув по тiй пальмi поглядом: вiн пас очима людей на тротуарах, сподiваючись побачити серед них Джоннi, Крешимира або пана Рiкерта. Адже в його пам'ятi їхнi образи зливалися з цiєю картиною - щоглами, кранами, з оцим лiсом, над яким цвiли вимпели. Але нiкого зi своїх друзiв Тiм не побачив. Вiн не знав навiть, чи знайде їх взагалi. На серцi в нього було важко. I коли таксi рушило, самий лиш рух дав хлопцевi якусь полегкiсть.
Барон теж мовчки розглядав порт, поки машина стояла перед свiтлофором. Але вiн нi про що не мрiяв, а пильно дивився на великий ящик iз намальованою пальмою. Вiн знав, що то вивантажують маргарин "Пальмаро".
Далi думки обох пасажирiв таксi перескочили на пароплавство, що його вони збиралися купити, на "Пасажирську лiнiю Гамбург Гельголанд". Трочеву думку можна було передати двома словами: вигiдна справа.
Тiмовi думки й почуття були складнiшi. Пригнiченiсть пом'якшувала йому надiя, а надiю тiснив таємний страх. Самому йому те пароплавство було не потрiбне: його цiкавило в усьому свiтi лиш одне: його смiх, його воля. Але вiн повинен був якось вистояти в тому паперовому бою за багатство, що його називають комерцiйною справою. Коли сам вiн з усього свого багатства не зможе взяти нiчого в нове життя, то нехай хоч його друзi матимуть якусь користь. Це пароплавство буде знаком Тiмової вдячностi - коли вiн справдi одержить те, за що хоче дякувати їм.
Таксi зупинилось бiля шостого причалу. Троч iз Тiмом вийшли з нього й пiшли до контори ПГГ, де старий пан Денкер, власник пароплавства, на превелике їхнє здивування, трохи не кинувся їх обнiмати.
- Слово честi, дивний збiг, панове, - сказав вiн. - Я оце саме сушу собi голову, як продати моє пароплавство, а тут як iз неба падаєте ви й хочете купити його. Диво дивне, справдi!
Пан Денкер, напевне, так не дивувався б, якби вiн упiзнав шофера таксi, що чекав бiля причалу на Тiма й барона. Та, на щастя, пан Денкер того шофера не бачив. А хоч би й побачив, то навряд чи впiзнав би його - так само, як i Тiм.
А той шофер, сидячи в машинi, обережними пальцями обмацував свої вуса й час вiд часу поглядав у дзеркальце назад. Там, метрiв за сто вiд його машини, зупинилося ще одне таксi, але пасажир так i лишився сидiти в машинi.
Десь за годину барон iз Тiмом вийшли з пайової Денкерової контори, випивши там по три чарочки й уклавши так звану попередню угоду. Остаточна угода мала бути укладена другого дня.
Шофер у таксi вдавав, нiби спить. Троч, що був у доброму гуморi, сам вiдчинив собi дверцята. Тiм сiв у машину з другого боку. Аж тодi шофер буцiмто прокинувся. Вiн дуже добре вдав несподiвано розбудженого. Коли барон сказав йому їхати до готелю "Зима й лiто", вiн навiть заникався цiлком природно, вiдповiдаючи.
- Ви, мабуть, знали, що це пароплавство продається? - спитав його Троч, як машина виїхала з порту.
- Нi, не знав, - вiдказав шофер. - Але диво не велике. Пан Денкер уже не молоденький, пiдупав на силi, а дочки його, певне, вимагають своєї частки грiшми. Не хочуть морочитися з пароплавством, це для них надто брудне дiло. А вас, дозвольте спитати, зацiкавило ПГГ?
Барон, iще в чудовому гуморi, вiдповiв:
- Воно вже моє.
- Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте: тiльки доторкнись, i вже прилип.
Швидкий шоферiв погляд у дзеркальцi ковзнув по Тiмовому обличчi. По тих шоферових словах воно зразу ж пересмикнулось, а тодi застигло, мов кам'яне. Як часто хлопець ховав за тiєю кам'яною мiною страшенну схвильованiсть!
Хвилювання те було зрозумiле: шофер нарештi розкрив себе перед Тiмом. Розкрив натяком, зовсiм невинним для барокових вух, - натяком на казку "Липкохвiст", що в нiй королiвна навчилася смiятись. Того знаку Тiм потай дожидав весь час - знаку, що його друзi пильнують.
"Липкохвiст"! Перший сигнал до початку ловiв.
Тепер Тiм точно знав, хто такий цей шофер. Щось пiдкотилося хлопцевi з живота до горла - не смiх, а те, що не дає вимовити слова. Те, що звичайно називають клубком у горлi.
Таксi тим часом звернуло до Альстеру й зупинилося перед готелем. Водiй вийшов i вiдчинив дверцята. Вiн уперше показавсь на весь свiй неабиякий зрiст. Тепер у Тiма вже не лишилося нiякого сумнiву, хто це такий.
Коли барон розплатився й рушив до готельних дверей, Тiм насилу втримався, щоб не кинутись тому здоровиловi на шию. Захриплий вiд хвилювання, шепнув вiн: "Джоннi!"
Шофер скинув темнi окуляри, глянув хлопцевi в вiчi й голосно сказав:
- До побачення, паничу! - I подав Тiмовi руку. Потiм знову начепив окуляри, сiв у свою машину й поїхав.
А Тiм вiдчув у своїй жменi невеличкий папiрець, манюсiньку записочку. Та хоч який той папiрець був нiкчемний, а з ним: хлопець ураз вiдчув себе багатшим, нiж з усiма акцiями товариства барона Троча - навiть iз контрольними.
Майже щасливий, рушив вiн за Трочем до готелю. Там, у вестибюлi, вже йшов їм назустрiч директор, широко розгорнувши руки.
"Пане бароне, яка честь!" - нiби промовляли тi руки. Та перше нiж директор устиг виповiсти свою радiсть i словами, барон приклав пальця до вуст.
- Будь ласка, без галасу. Ми приїхали iнкогнiто. Мiстер Браун iз сином, лондонськi комерсанти.
Директоровi руки зразу опали. Вiн чемно й стримано вклонився.
- Ез ю лайк iт, мiсте Браун! Йо бегiдж iз олредi гiе! - цебто: "Як вам завгодно, мiстере Браун! Вашi речi вже прибули".
Уся та сценка видалась Тiмовi надзвичайно кумедною.
Вiн ладен був навiть директора обняти - так ураз вiдмiнила для нього свiт ота невеличка записочка.
Але Тiм нiкого не обняв i не засмiявся. Та й як би вiн мiг засмiятись? Вiн тiльки промовив спокiйно й чемно, як уже звик за довгi невеселi роки:
- Сенк'ю верi мач! ("Дуже дякую!")
Двадцять дев'ятий аркуш
ЗАБУТI ОБЛИЧЧЯ
Подорожуючи довкола свiту, Тiм помалу звик, що їх весь час охороняють детективи. Тi детективи робили своє дiло скромно й непомiтно. Кiлька разiв хлопцевi впадали в очi двоє знайомих добродiїв iз Генуї, але не потривожили вони його бiльше нi разу, бо ж вiн пiд час подорожi удавав слухняного Трочевого супутника. Але тепер, коли в Тiма в кишенi лежала коштовна записка, йому за кожною складкою портьєри ввижався детектив. Вiн не мiг наважитися вийняти з кишенi ту записочку й прочитати. Та й маскування Джоннi свiдчило, що за Тiмовими друзями стежать так само, як i за ним.
Нарештi, коли барон лiг на часинку спочити, хлопець зайшов до ванної кiмнати при своєму номерi, засунув дверi на засув, сiв на край обличкованої блакитними кахлями ванни й вийняв записочку з кишенi.
Папiрець був не бiльший, нiж складенi докупи чотири поштовi марки. Один бiк його списано дрiбнесенькими лiтерами. Такого дрiбного письма хлопець не мiг прочитати простим оком. Треба було десь узяти збiльшувальне скло.
Але де його взяти? Ховаючи записочку в кишеню, Тiм мiркував: коли вiн попросить кого-небудь iз слуг у готелi добути лупу, детективи про те дiзнаються. Коли вiн сам купить її в крамницi, детектив потiм може спитати в продавця, що хлопець купив. То як же непомiтно дiстати лупу?
Раптом Тiм почув, що до номера хтось постукав, тодi вiдчинив дверi й увiйшов. Подумавши, що то барон, хлопець задля обережностi спустив воду, потiм якомога тихiше вiдсунув засув i повернувся до вiтальнi.
Посеред неї стояв круглий стiл, а навколо столу - четверо крiсел. У крiслi якраз навпроти дверей, що ними ввiйшов Тiм, сидiла, нахилившись уперед, лiтня, густо нафарбована жiнка в крикливо-барвистому, зовсiм дiвочому вбраннi. Коси її, схожi на солому, були накрученi кучериками. А поряд неї сидiв блiдий довготелесий парубiйко, що мав замiсть нормальної краватки яскравого, надмiру великого "метелика". Тiмовi зненацька запахло перцем, кмином та ганусом.
На мачуху й Ервiна тi гостi були схожi зовсiм мало. Але то були вони.
Тiм безмовно застиг у дверях. Цих облич вiн не сподiвався побачити. Упiзнав вiн їх усього за одну мить, але давнi, знайомi риси розгледiв у тих обличчях не зразу. I вперше в життi вiн побачив, якi вони дурнi, тi обличчя.
У вухах йому залунали батьковi слова! "Бiйся дуростi, коли вона не добродушна..." I вiн уперше збагнув те, про що малим тiльки здогадувався невиразно. Вiн зрозумiв, що тiльки завдяки татковi вiн не розучився смiятись iще зовсiм малим.
Тiмовi набiгли на очi сльози - не вiд зворушення, а вiд пильного погляду. Мачушине обличчя розпливлось, i натомiсть випливло iнше обличчя тiєї, що дала йому смiх, обличчя його рiдної матусi. Чорнi кучерi, блискучi чорнi очi, свiтло-смаглява барва шкiри, ямочки в кутиках уст.
I ще одне збагнув Тiм у ту хвилину: вiн так уподобав картини в генуезькому палацi через те, що несвiдомо впiзнав у них знайоме. З кожного iталiйського портрета дивилось на нього матусине обличчя. Кожен той портрет показував Тiмовi його минуле i - треба сподiватися - його майбутнє.
Мачуха, вгледiвши Тiма, схопилась, подибала до нього й почепилася йому на шию. Тiм, збентежений спогадами про матiр, зопалу трохи не обняв мачуху. Але вiн був уже не той бiдний малий хлопчик, що колись. Вiн навчився опановувати збентеження й не боятись незрозумiлого. Тому вiн мовчки, лагiдно, однак рiшуче вiдiпхнув мачуху вiд себе. I вона скорилася. Схлипнула, подрiботiла назад до столу, де лежала її сумочка, видобула хусточку й почала вимочувати нею штучнi вiї.
Аж тодi пiдвiвся й Ервiн. Недбало пiдiйшовши до зведеного брата, подав йому м'яку безсилу руку й промовив:
- Здоров, Тiме!
- Здоров, Ервiне!
Сказати бiльше вони не встигли, бо дверi розчинились - вбiг задиханий барон.
- Що це за люди?
Звичайно, Троч здогадався зразу, що це за люди, i Тiм це бачив. Однак вiн гречно вiдрекомендував бароновi своїх непроханих гостей:
- Дозвольте, бароне, познайомити вас iз моєю мачухою, панi Талер. А це мiй зведений брат Ервiн.
Тодi пiдкреслено поважно, завченим красивим рухом показав мачусi на свого опiкуна:
- Барон Троч.
Мачуха пiднесла праву руку майже пiд носа Трочевi, видно, сподiваючись, що вiн поцiлує їй ту руку, й прощебетала:
- Дуже приємно, пане бароне!
Однак Троч не звернув на руку нiякої уваги.
- Облишмо комедiю, панi Талер. Вам же, здається, взагалi не щастить iз театром.
Мачуха була вже роззявила рота, щоб ображено огризнутися, та похопилась i змiнила тактику. Вона обернулась до Тiма, подивилась на нього з солодким виразом на своєму кислому виду, ступила крок назад i сказала:
- А з тебе став справжнiй джентльмен, синочку! Я дуже пишаюся тобою. Ми ж про тебе все читали в газетах, правда, Ервiне?
Її син iз видимою досадою гмукнув собi пiд носа: "Угу". Вiн, видно, ставився до матерi так само, як i давнiше. Мазаний, розпещений i водночас прикутий до неї, - бо сам вiн не вмiв добувати собi в життi те, чого хотiв, - Ервiн при людях соромився своєї матерi. Вiн визискував її тваринну любов, але не терпiв її самої.
Тепер Тiм був радий, що мачуха не любила i його так, як свого мазунчика. Бо така любов зламала б його силу, i вiн не змiг би витримати того пекла, що в ньому жив стiльки рокiв.
Тiмовi та зустрiч була дуже доречна й корисна. Iз свого вбогого завулка вiн пiднявся звивистими шляхами на високу гору, в захмарну височiнь, i тепер бачив початок свого шляху далеко-далеко внизу. I ще вiн побачив, що мачуха з Ервiном лишаються там, де й були, i не пiднялись нi на крок вище. Хоч вони стояли в нього перед очима, в його номерi в готелi "Зима й лiто", та були вiд нього такi далекi, що вiн насилу чув їхнi голоси.
Мачуха якраз говорила:
- Ми тепер лишимось назавжди з тобою, будемо дбати про тебе. Ти ж законний спадкоємець усiєї фiрми, а завтра тобi вийде шiстнадцять рокiв, i ти будеш...
- Iще нi в якому разi не повнолiтнiй! - перебив її барон.
Панi Талер рвучко повернула голову до Троча. В очах її спалахнув неприродний вогонь, що ото називають "гарячковим блиском". Тiм добре пам'ятав той вогонь. Але тепер вiн нагадував хлопцевi вологий блиск великих коров'ячих очей, що їх ми колись у дитинствi так боялись i що тепер здаються нам трiшечки дурнi й зовсiм-зовсiм не страшнi. "Нема гiршої бiди, як дурiсть", - подумав Тiм.
А Троч, насилу стримуючи усмiшку, тлумачив Тiмовiй мачусi, чому в шiстнадцять рокiв Тiм iще не буде повнолiтнiй.
- У вашiй країнi, панi Талер, хлопцi досягають повнолiття тiльки в двадцять один рiк, а отже, тiльки тодi спадщина переходить у їхнє цiлковите володiння. Ви, напевне, довiдалися, що я сам - громадянин країни, де чоловiк стає повнолiтнiм у шiстнадцять рокiв. Але вашого пасинка Тiма це зовсiм не стосується. Вiн пiдлягає законам вашої країни. I одержить спадщину тiльки в двадцять один рiк.
Мачуха не перебила барона анi словом. Тiльки повiки її ледь тремтiли та рука нервово м'яла хусточку. Аж ось вона обернулась до пасинка й спитала, насилу опанувавши своє хвилювання:
- А хiба ти не перейшов у баронове громадянство?
Тiм дививсь на неї зовсiм байдуже i навiть не розчув того запитання, бо задумався про своє. Вiн тiльки помiтив, що вона щось сказала, i, аби не здатись нечемою, показав їй на стiлець:
- Сядьмо, чого ж говорити стоячи.
Всi мовчки посiдали за стiл.
Тiм заклав ногу за ногу й сказав:
- Я нiколи не замислювався про те, хто ж тепер, власне, мiй опiкун. Коли барон... - вiн помовчав хвильку, - помер, було оголошено, що мiй опiкун - новий барон. Аж тепер менi спадає на думку, що на це потрiбна була згода моєї мачухи. Ви давали ту згоду чи...
Панi Талер знiтилася й промимрила:
- Ти знаєш, Тiме, ми в таку скруту попали, як ти вiд нас пiшов... Нам дуже не щастило, i я...
- ...I панi Талер офiцiйно передала менi своє опiкунство, докiнчив за неї Троч, звертаючись до Тiма. - За значну суму грошей, що її вона витратила на купiвлю естрадного театру. А тепер той театр, видимо, збанкрутував.
- Але ж я не винна, просто часи тяжкi настали, - панi Талер схлипнула, а тодi заторохтiла без передиху, як колись:
- Язнающонемаюнiякихправ, алежвiнмоядитина, амитеперопинилисьiзсиномнавулицi, iя...
Цього разу її перебив Тiм:
- Якщо ви продали своє опiкунство, то боюся, що нiчого не можна вдiяти.
- Продала! Продала! Небудьтакийжорстокийтiме! Менежскрутазаставила!
- А скiльки грошей треба вам тепер?
- Хтожговоритьпрогро-шi? Мижтеперлишимосьiзто-бою, Тiме!
- Нi, - вiдповiв хлопець. - Ви зi мною не лишитесь. Я сподiваюся, що ми оце бачимось востаннє. Але якщо я можу допомогти вам грiшми, то радо це зроблю. Скiльки вам потрiбно?
- Тiльки за моєю згодою, - докинув барон. Але Тiм нiби й не почув його.
- Ой, Тiме! - мачуха знову роблено захлипала. - Ти ж тепер такий незмiрно багатий, то ж не годиться твоїм родичам жити в злиднях!
Барон трохи не зареготав, але схаменувся й затулив долонею рот: йому вчасно спало на думку, що цим людям - матерi й синовi - знайомий його смiх. Отож треба подбати, щоб вони нiколи не зустрiчалися з ним. А тому доведеться труснути капшуком. I вiн звернувся до жiнки:
- У мене, панi Талер, є на Ямайцi один пляжний заклад, досить прибутковий. Переважно для американських туристiв. Рiчний обiг шiстдесят тисяч доларiв. Ви ж знаєте, що Ямайка - це острiв вiчної весни. Ваше бунгало стоїть у пальмовому гаю над морем.
"Ти диви, барон наче з путiвника читає! - зчудовано подумав Тiм. - Виходить, вiн i так умiє!" - Проте хлопець добре помiтив, як Троч урвав свiй смiх, i зрозумiв, чому барон хоче здихатись цих людей. Тож Тiм не здивувався навiть, коли Троч пообiцяв їм квиток першого класу на пароплав.
Уже знову (чи ще й досi) хлипаючи, мачуха промовила:
- Ви такий добрий, пане бароне!
Ервiновi аж очi загорiлись на думку про Ямайку. Вiн заклiпав ними точнiсiнько, як мати.
- Зайдiть, будь ласка, до мого номера, там ми зразу владнаємо всю справу, - запропонував барон, пiдвiвся i з глузливою чемнiстю вiдчинив жiнцi дверi.
Панi Талер подрiботiла за ним, та вчасно згадала про пасинка, обернулась до нього й сказала:
- Ти ж нас не забудеш, Тiме?
- По-моєму, я вас уже забув, - вiдказав Тiм пiвголосом. Тодi подав їй руку й сказав поважно: - Щасти вам на Ямайцi!
- Спасибi, спасибi, дитино моя! - вона кисло всмiхнулась i побiгла до дверей.
Ервiн також подав Тiмовi руку й хотiв був iти за матiр'ю. Але Тiм притримав його й шепнув:
- Добудь менi лупу й поклади пiд червоною лавкою над Альстером, навпроти готелю. Ось, на! - вiн вийняв iз кишенi жмут грошей i тицьнув у руку зведеному братовi.
Ервiн подививсь на грошi й спитав:
- А це що за папiрець?
- Ой, це менi ще потрiбне! - трохи не закричав Тiм. Та, на щастя, все ж не закричав, а тiльки шепнув.
Записку вiн сховав назад у кишеню, й Ервiн пiшов, шепнувши на вiдповiдь:
- Я нi мур-мур!
Тiм кивнув головою й зачинив дверi за зведеним братом i за своїм далеким минулим.
Тридцятий аркуш
СПРАВИ
Просто диво, як швидко багатi, впливовi люди можуть вiдбувати всiлякi формальностi, що на них простiй, як то кажуть, людинi часом буває мало цiлих мiсяцiв. Видно, з захмарних висот легко приборкувати й бюрократизм.
Одна-єдина контора товариства барона Троча, фiлiя так званого юридичного вiддiлу, оформила для Тiма й барона такi справи:
Пляжний заклад на Ямайцi було переписано на панi Талер та її сина Ервiна як рiвноправних власникiв. (Отже, Тiмовi довелося побачити їх iще раз, але тiльки на хвилинку, i Ервiн шепнув йому, що лупа лежить пiд лавкою.) Пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - . Гельголанд", чи скорочено ПГГ, з того самого дня перейшло у власнiсть Тiма Талера. (Дотеперiшнiй власник, старий пан Денкер, пiдписавши угоду, щиро стис Тiмовi руку, промовив: "Тьху, тьху, тьху", - i тричi сплюнув йому через лiве плече.) А пакет акцiй гамбурзького пароплавства, який Тiм Талер недавно отримав у Лондонi з рук мiстера Пеннi, перейшов до барона - також iз того самого дня. (Рiчний термiн вiдпадав, бо Троч був власником контрольних акцiй.)