Страница:
Уляна (в сторону). Що мені з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його піддурювати.
Уляна. А як же? присилай, присилай. (В сторону.) Побачиш, якого облизня піньмають.
Стецько. А піч колупатимеш?
Уляна. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами.)
Стецько (оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?
Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), як ту собаку рудую!
Алексий (в сторону, с огорчением). От тобі і правда на світі! Послухаю, що дальш буде.
Стецько. Ну! Кажи ж ти мені: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.
Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.
Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?
Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсім.
Стецько (смеясь). Еге! Так я тобі усе розкажу: нігде правди діти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется.) Напечемо коржів, зомнемо маку, та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо. І не мудро скажеш? (Увидя у нее шелковый платок.) А що то в тебе? Хустка? Чи не мені то?
Уляна. Кому ж, як не тобі, мій вороне чорнесенький! (Тихо.) Твоїй пиці вона і пристала,
Стецько. А ке сюди, я приміряю.
Уляна. Та нехай же увечері, сама тобі почіплю (тихо), що і у двері не потовпишся.
Стецько. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усі ж то, усі, куди оком закинеш, усі женються. Будеш же мені головоньку мити і голубити?
Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе і чорт не пізна. Цур вже йому! прожену його відсіля та й втечу додому. (Ему.) А приголублю ось так: ось ходи сюди.
Протягивает к нему руки, а он разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней.
Алексий (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобі бог помага!
Уляна (обрадовавшись, бросается к нему). А, мій Олексієчку! Де ти узявся? Я тебе цілий ранок бажала.
Алексий (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що і прийшов, не чув би об своїм нещасті.
Уляна (испугавшись). Ох, мені лихо! А що там за нещастя?
Алексий. Тобі лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на світі! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!
Стецько (важно). Спасибі.
Алексий. Так оце увечері до Уляни і за рушниками пришлеш?
Стецько. Пришлемо.
Алексий. Боже ж вам помагай! (Медленно идет.)
Стецько. Спасибі.
Алексий (все уходя, горестно). Прощай, Уляно!
Стецько. Іди здоров!
Уляна (в сторону). О батечки! що мені робити? Він нічого не зна, та й сердиться і утіка, коли мені світ немилий. Як би його зупинити? (Громко.) Олексію!
Алексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.)
Уляна. Олексію-бо!
Алексий (останавливаясь). А чого там?
Уляна. Чого-бо ти сердишся?
Алексий (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти ідеш з'а його?
Уляна. Так що ж, що правда?
Алексий (поет).
Стецько (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсім дурний, а батько каже, коли ще й він не бреше, що в мене не усі дома. Та дарма: хоч би і дурний, так хіба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.
Алексий. Так що ж у тім, що оженишся, та як не вмітимеш жінку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмієш ти що робити?
Стецько. Робити, пожалуй, вмію, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тік. Дарма, я і пішов, узяв ціп і молотю з дядьком Панасом, а він ще, братику, лисіший, чим мій батько. Я чи вдарив раз по снопові, чи ні, а його як учищу замість снопа та по лисині, а він як гепне об землю, так сторчака і дав! (Смеется.) А я собі: ких-ких-ких! кишки порвав регочучись. Годі після того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.
Алексий. Ходив же ти у дорогу?
Стецько. Ходив.
Алексий. А куди?
Стецько. З хурою, до моря.
Алексий. До якого місця?
Стецько. Аж до Основи.
Алексий (смеется). Крий боже, як далеко! Аж дві верстви!
Уляна. О, щоб тебе, Стецю! і мене розсмішив.
Алексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бір по шишки?
Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й сміється. Кажуть тобі, пішла хура до моря, за рибою. От і мені батько дав пару волів: нехай, каже, хлоп'я привчається. От ми ідемо, ідемо, усе ідемо, усе ідемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядьків, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обідати. От я й сів, та й обідаю, усе обідаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обідаю, усе обідаю… та як пообідав, то й потяг у солому, таки до дядьків на тік, та як дав хропака, та аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побіг провідати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется.) Хропе, сердега, у соломі, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побіжу та через вогороди! А батько як гукне: хлопці, сюди! Тут, брат, неначе з псюрні хорти до дерті, так хлопці повибігали, та мене ловити, та й піймали, узяли, мені руки скрутили, та зв'язали гарненько, та у город, та до волосного правленія, та у колоду, а уранці і у привод,…
Алексий. Так тебе і у привод водили? Я сього і не чув.
Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька та не втікай.
Алексий. Що ж тобі було у приводі?
Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що!
Алексий. Через що тебе не прийняли у салдати?
Стецько. Та так, біда сталася: не зумів пальців перелічити. (Перебирает пальцы.) Та й до біса ж їх ня руках. Станеш їх лічити, так так один одного і попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.) На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собі дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.
Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А іди обідати!
Уляна. Зараз, мамо, прийду.
Одарка. Коли Стецько тут, клич і його.
Стецько. Ось-осьдечки я. Обідати? Зараз. Що то вже я люблю обідати! Я б і вдень і вночі усе б обідав. (Уходит во двор.)
Алексий. Що, Уляно, чула? От за якого дурня ідеш!
Уляна. Чи я ж сама за нього іду, чи що?
Алексий. А як же? коли і за рушниками веліла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тільки мене і бачила. Сам собі смерть заподію!
Уляна (бросаясь к нему). Олексіечку, мій голубчику! І я без тебе не хочу на білім світі жити! Не вмирай без мене, озьми і мене з собою! Не покинь мене сиротинкою.
Алексий (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моєму серцю, коли вже й ги не держиш правди і міняєш того, хто тебе любив від щирого серця… дуже, дуже любив!., і міняєш на кого? Не боїшся ж ти бога, га?
Уляна (все обнимая его). Бога я боюсь, люблю тебе, мій лебедику, мій сизий голубоньку; час від часу більш люблю, чим уперш на вулиці зійшлися. Не покинула б я тебе нізащо на світі; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!
Алексий. Ти ж їй казала, що мене любиш?
Уляна. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й ні за кого не піду; так і говорити не дає. Та вже ж: на усе піду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останній разочок!
Обнимаются.
Уляна.
Алексий.
Стецько (выходя из-за ворот). Чи то тебе довго ждати? Вже й борщ поїли, і яловичину покришили, а вона і не іде. (Увидев, что любовники обнимаются.) Бач, з ким тут вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуте, з Олексієм розмовля; а вона добре розмовля, що женихається! Іди ж, іди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її у потилицю!
Уляна. Та іду, зараз іду. Олексіечку! не втікай відсіля; я швидко вийду. За слізоньками і не їстиму нічого, та й поспішу до тебе. Послідня наша годинонька, тільки і наговоритися з тобою. (Плача, уходит во двор.)
Стецько. Вийдеш, вийдеш, коли то ще пущу. (Подходит к Алексию.) А ти чого тут, пробишака?
Алексий. Чого? Я до Уляни приходив.
Стецько. До Уляни? А зась не знаєш? До Уляни!
Алексий. Що? ще і сей став на мене гримати!
Стецько. А то ж і не гримати? Одарка казала: прожени його.
Алексий. Ти мене проженеш? О вражий сину! Через тебе така напасть! (Бросается к нему.)
Стецько, испуганный, бежит; Алексий, поймав его, схватывает за грудь и трясет.
Задушу анахтемську віру! О! якби не боявсь гріха, тут би і амінь моєму супостатові! (Отталкивает его от себя.) Згинь з очей, католиче!
Стецько, до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит.
Алексий (успокоившись). Дурний і я, що з дурнем зв'язався. Що мені робити? Де ськати помочі? Тяжко моєму серцю! Сам би на себе руки підняв! Похожу по горі, поки Уляна вийде; чи не придумаю чого? (Уходит.)
Стецько (осматривается во все стороны и, не видя Алексия, бегает и кричит). Пробі, ратуйте! ратуйте! Хто в бога вірує, ратуйте! Ой, ратуйте!…
Одарка (бросаясь к Стецьку). Що, що тут таке? Чого ти кричиш?
Прокип. Чи не об'їждчики кого з горілкою злапали?
Стецько (плачет).
ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ
Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же, Алексій! (Ему.) Паслушай, маладєц!
Алексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)
Скорик. Алексій! Ти меня і не познал?
Алексий (подходя к нему, всматривается). Ні, щось не пізнаю. А відкіля ви?
Скорик. Та відтіля, відкіля і ви… Та што тут, негде дєтись: я Осип, дядюшка твой.
Алексий (узнав). А! Так і є.
Обнимаются.
Здорові ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас, та й не пізнав. А що! годів чотири е?
Скорик. Та так-таки што єсть. Втямки тебе, как ми з палком ішли на Туреччину через Харков і я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут і тебя видав.
Алексий. Та знаю ж, знаю. Тоді мене привезли віддаватись у ремество.
Скopик. Так ти усьо у городе і живьош? Што ж я з табой нігде не пастрєчался? А у каком реместві?
Алексий. Та в ковалях, і вже в роботниках, на заводі куби делаемо. Сто двадцать рублів беру у год.
Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка і мать, сестра моя, живенькі?
Алексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава богу, ще жива! Брати поженились, а меншу сестру у двір узяли за баришнею, а ті повиходили у наше ж таки село. Я там заговівши був[2]. Що ж ви до нас не навідаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?
Скорик. Із палявих, був у нехвалитах, а далі чистую палучил. Хатєл, штоб-таки навідатись до сваїх; хоч би сестру павидать. Десять гадов, как її видав; було замиреніє, так у отпуск при.хаднл. Ти і що був махенький, не помніш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мє-стечка, так шго-то не то. Савєтовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат і чесную душу імєю; нам туда не рука.
Алексий. От вже, думаю, походили по світу, навидались усячини!
Скорик (хвастливо). Уж я то не пахаділ? Єсть лі такая старана, где б я не пабувал? Були ми і у Франції, усю Німецію прайшли, у Рассєї стояли, та і у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свєг великий! Как ви живьоте сдеся у глуші, так і думаєте, што только і свєта, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как мита, так, господи, сколька гадов надобно, штоб увесь єно прайти! во г как ми ісхадили-ста.
Алексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коли гуляючи послухати!
Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село і тєбя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землі. Усяк, хто ні разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво прнглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францію, так там усьо француз нагало; а у Німеції – другой парод, немец до єдиного, а уж нашаво і не спра-шуй; у Туреччину прийди, так куда ні абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землі гаворят не по-нашому. А как? рот видиш, я тєбє і ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлеб; вот і я, і ти, і усяк знаєт, што то хлеб, а у них так іначе завьоться. Алі вот і вода: ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них – так і не вмєют так назвать. Умново в них нічаво не спрашуй, усьо па-своєму і савсєм не так, как у нас.
Алексий. Господи милостивий. Яких-то людей на світі нема! Де ви, дядюшка, на хватері? Я б до вас прийшов колись би послухати.
Скорик. Та я так – то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем и прамишляю. Спасіба харковцам, палюбили меня! Де хрестини, де свальба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случае падать, і где какое слово приставить, і где набрехеньку випустить. Та і к тому ж, как стаяли з палком у Ягатині, так там старик хазяїн та і палюбил меня і паказал дешто; так я і знаю алі кроз замовить, алі от гадюки загаваріть, скотину ісправіть, когда ведьма, доївши, іспортить, і прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Франції і по Туреччині, чаво-то чала-вєк не навчиться? А ат таво і хлебушка перепадает. Вот і сей вечер, прахал адии приятель висватать сина; та хоч он і дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу, пабольш брехать, как абнаковенно при сва-танне…
Алексий (нетерпеливо). До кого ж се ви ідете старостою?
Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут і живьот; а девка, брат, важная!
Алексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцім живого ріжете!… Се ви мені смерть заподіваете!
Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?
Алексий. Та не то що приглянулася, а ми вже більш півгоду з нею любимося, і побожилися, і заприсягалися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам і світ не змилився! Поможіть, будьте ласкові! Не ідіть сватать за Стецька, а ходім зо мною до Шкуратів та поговоріте об мені. Ви таки світу навидались; знаєте і хранцюзьке слово, і турецьке; зробіть так, щоб Уляну за мене віддали і щоб не дали мені з журби пропасти, та щоб не загубили і її! Бачите, яка ходить!
Уляна. Зділайте милость, уступітесь за мене, бідную, нещасную! Хотять мені світ зав'язати, хотять мене силою віддати за Стецька, за того дурного…
Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францію, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччині – марушка, а у Рассеї – девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тебя аддать за Стецька, кагда ги любиш маво пламенника!…
Уляна. Ох, батечку! Як же ви оце відгадали, що я його люблю?
Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили-таки па паходам, видали свєту, та дешто і знаєм. Ну, так ти любиш єво?
Уляна (стыдливо). Мені стидно сказати! Адже ви знаєте?
Скорик. Ну, Алексій тебя любіт?
Уляна (скоро). О! про його скажу: він мене любить так, що і сказати не можна, і каже, що краще мене нема ні меж селянами, ні меж городянами. Я б і про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тільки матері сказала, що люблю його дуже-дуже і що краще його і у всім Харкові нема. А вам сього не скажу.
Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона рети-рується-та?
Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селі не обіджали.
Скорик. Крепак? Та што ж за біда? Вана не хадила по свету, так нічаво і не знает. А вот как я хадил па паходам, так видал, што і у Франції, і у Туреччині, і у Рассеї за памєщиками крепакам житьйо доброе. Вот і Алек-сієв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдали, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Паслужил богу і государю, пахадил па паходам, навидался свету і у Франції, і у Німєчинє, і у Рассеї, і у Туреч-чине; та і стал чалавєком, та і горюшки мне малоста.
Алексий. Постарайтеся ж і об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходім до Шкуратки, та поговоріть, нехай не губить нас.
Уляна (поет).
Уляна. Нема! пішла у різниці яловичини куповати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. І я ж кажу: лучче б сьогодні, як паньматка вернеться, та й поговорили б або, може, і відшептали б її від Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться відкидатись, щоб не платити Кандзюбі безчестя за наругательство.
Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводні нікак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу при-німал, щоб стоять і у слові, і у дєлі, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, пасмотрим і на зорі, і што кому присниться. Может-таки, Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лі света не бачил? не учить єво. Развєдьот беду і не такую. Потерпіть до завтрьово. Авось!
Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столі побачите!
Алексий. Як тільки здумаю, що Уляна чіпляє хустку оттому навіженому Стецькові, то мене так трясця і трусить.
Стецько за кулисами поет.
О! бач, який іде!
Скорик. Жалко мнє вас, дєтушки! А по другой команде вот што: не только свету, што у вакнє; я й сам думал, што только его і єсть, што у нас; а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так і ви, не тужіть. Паіськай другой дєвки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час места дажидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)
старий усе кликав мене на вольну, далі і захріп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я поліз на полицю, та й намацав горіхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи, чи ціт, чи лишка? От у жмені держу.
Уляна. Та піди собі геть! Ціт,– тільки відчепись.
ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ
Те же и Алексий, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает.
Стецько. Оце ж увечері і старостів пришлемо. Чи присилать?Уляна. А як же? присилай, присилай. (В сторону.) Побачиш, якого облизня піньмають.
Стецько. А піч колупатимеш?
Уляна. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами.)
Стецько (оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?
Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), як ту собаку рудую!
Алексий (в сторону, с огорчением). От тобі і правда на світі! Послухаю, що дальш буде.
Стецько. Ну! Кажи ж ти мені: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.
Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.
Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?
Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсім.
Стецько (смеясь). Еге! Так я тобі усе розкажу: нігде правди діти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется.) Напечемо коржів, зомнемо маку, та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо. І не мудро скажеш? (Увидя у нее шелковый платок.) А що то в тебе? Хустка? Чи не мені то?
Уляна. Кому ж, як не тобі, мій вороне чорнесенький! (Тихо.) Твоїй пиці вона і пристала,
Стецько. А ке сюди, я приміряю.
Уляна. Та нехай же увечері, сама тобі почіплю (тихо), що і у двері не потовпишся.
Стецько. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усі ж то, усі, куди оком закинеш, усі женються. Будеш же мені головоньку мити і голубити?
Уляна. Змию, змию (тихо), що тебе і чорт не пізна. Цур вже йому! прожену його відсіля та й втечу додому. (Ему.) А приголублю ось так: ось ходи сюди.
Протягивает к нему руки, а он разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней.
Алексий (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобі бог помага!
Уляна (обрадовавшись, бросается к нему). А, мій Олексієчку! Де ти узявся? Я тебе цілий ранок бажала.
Алексий (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що і прийшов, не чув би об своїм нещасті.
Уляна (испугавшись). Ох, мені лихо! А що там за нещастя?
Алексий. Тобі лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на світі! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!
Стецько (важно). Спасибі.
Алексий. Так оце увечері до Уляни і за рушниками пришлеш?
Стецько. Пришлемо.
Алексий. Боже ж вам помагай! (Медленно идет.)
Стецько. Спасибі.
Алексий (все уходя, горестно). Прощай, Уляно!
Стецько. Іди здоров!
Уляна (в сторону). О батечки! що мені робити? Він нічого не зна, та й сердиться і утіка, коли мені світ немилий. Як би його зупинити? (Громко.) Олексію!
Алексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.)
Уляна. Олексію-бо!
Алексий (останавливаясь). А чого там?
Уляна. Чого-бо ти сердишся?
Алексий (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти ідеш з'а його?
Уляна. Так що ж, що правда?
Алексий (поет).
Уляно, Уляно! як же мені не сердитись? Як мені стояти і слухати, що ти, забувши, як десять разів божилася, ген там, на Холодній горі, у ліску, як з тобою за горіхами ходили, що ні за кого не підеш, опріч мене, а тут при мені кажеш, щоб присилав за рушниками… Гріх тобі, Уляно!; Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти ідеш за Стецька, що у посміх на увесь город, за навіженого, за дурня…
Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?
Чи се ж тая дівчинонька, що я женихався?
Женихався, не сміявся, хотів її взяти,
Уродила товариша нечистая мати!
Чи ждав же я бідиноньки такої на себе,
Щоб почути в дівчиноньки, що не йде замене,
Не за мене, за другого йде моя дівчина!
Що робити? Тільки іти світ за очима!
Стецько (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсім дурний, а батько каже, коли ще й він не бреше, що в мене не усі дома. Та дарма: хоч би і дурний, так хіба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.
Алексий. Так що ж у тім, що оженишся, та як не вмітимеш жінку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмієш ти що робити?
Стецько. Робити, пожалуй, вмію, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тік. Дарма, я і пішов, узяв ціп і молотю з дядьком Панасом, а він ще, братику, лисіший, чим мій батько. Я чи вдарив раз по снопові, чи ні, а його як учищу замість снопа та по лисині, а він як гепне об землю, так сторчака і дав! (Смеется.) А я собі: ких-ких-ких! кишки порвав регочучись. Годі після того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.
Алексий. Ходив же ти у дорогу?
Стецько. Ходив.
Алексий. А куди?
Стецько. З хурою, до моря.
Алексий. До якого місця?
Стецько. Аж до Основи.
Алексий (смеется). Крий боже, як далеко! Аж дві верстви!
Уляна. О, щоб тебе, Стецю! і мене розсмішив.
Алексий. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бір по шишки?
Стецько. По шишки! Тю-тю! ще й сміється. Кажуть тобі, пішла хура до моря, за рибою. От і мені батько дав пару волів: нехай, каже, хлоп'я привчається. От ми ідемо, ідемо, усе ідемо, усе ідемо… аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядьків, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обідати. От я й сів, та й обідаю, усе обідаю… та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обідаю, усе обідаю… та як пообідав, то й потяг у солому, таки до дядьків на тік, та як дав хропака, та аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побіг провідати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется.) Хропе, сердега, у соломі, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побіжу та через вогороди! А батько як гукне: хлопці, сюди! Тут, брат, неначе з псюрні хорти до дерті, так хлопці повибігали, та мене ловити, та й піймали, узяли, мені руки скрутили, та зв'язали гарненько, та у город, та до волосного правленія, та у колоду, а уранці і у привод,…
Алексий. Так тебе і у привод водили? Я сього і не чув.
Стецько. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька та не втікай.
Алексий. Що ж тобі було у приводі?
Стецько. Потилицю виголили та й пустили. Не що!
Алексий. Через що тебе не прийняли у салдати?
Стецько. Та так, біда сталася: не зумів пальців перелічити. (Перебирает пальцы.) Та й до біса ж їх ня руках. Станеш їх лічити, так так один одного і попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался.) На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собі дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.
Одарка (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А іди обідати!
Уляна. Зараз, мамо, прийду.
Одарка. Коли Стецько тут, клич і його.
Стецько. Ось-осьдечки я. Обідати? Зараз. Що то вже я люблю обідати! Я б і вдень і вночі усе б обідав. (Уходит во двор.)
Алексий. Що, Уляно, чула? От за якого дурня ідеш!
Уляна. Чи я ж сама за нього іду, чи що?
Алексий. А як же? коли і за рушниками веліла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тільки мене і бачила. Сам собі смерть заподію!
Уляна (бросаясь к нему). Олексіечку, мій голубчику! І я без тебе не хочу на білім світі жити! Не вмирай без мене, озьми і мене з собою! Не покинь мене сиротинкою.
Алексий (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моєму серцю, коли вже й ги не держиш правди і міняєш того, хто тебе любив від щирого серця… дуже, дуже любив!., і міняєш на кого? Не боїшся ж ти бога, га?
Уляна (все обнимая его). Бога я боюсь, люблю тебе, мій лебедику, мій сизий голубоньку; час від часу більш люблю, чим уперш на вулиці зійшлися. Не покинула б я тебе нізащо на світі; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!
Алексий. Ти ж їй казала, що мене любиш?
Уляна. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й ні за кого не піду; так і говорити не дає. Та вже ж: на усе піду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останній разочок!
Обнимаются.
ДУЭТ
Уляна.
Алексий.
Горе, лихо і біда!
Не дають за тебе!
Олексію, серце моє,
Не покинь ти мене!
Уляна.
Не вбивайсь, моя Уляно!
Буду вічно я любити,
Бо ніяк мені не можна
Без тебе на світі жити!
Алексий.
Я боюся зоставатись;
Вже і мати скоро вийде.
Уляна,
Тяжко, важко розставатись!
Що ж? Нехай же хоч і прийде.
В ноги їй оттут впаду,
Слізоньками обіллю.
(Вместе)
Станьмо ми її молити,
Станьмо жалібно просити:
Уляна.
Не розлучай нас, мамо рідна!
Ой, дай пожити ще нам, бідним!
Не пий, не пий ти нашої крові,
Не розривай між нас любові!
Алексий.
Умру без тебе, Олексію!
(Вместе)
Собі я смерть заподію!
Алексий.
Уляна.
Горе, лихо і біда!
Не дають.за мене!
Ой Улясю, серце моє,
Не забудь ти мене!
Обнимаются.
Горе, лихо і біда!
Не дають за тебе!
Олексію, серце моє,
Не покинь ти мене!
Стецько (выходя из-за ворот). Чи то тебе довго ждати? Вже й борщ поїли, і яловичину покришили, а вона і не іде. (Увидев, что любовники обнимаются.) Бач, з ким тут вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуте, з Олексієм розмовля; а вона добре розмовля, що женихається! Іди ж, іди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її у потилицю!
Уляна. Та іду, зараз іду. Олексіечку! не втікай відсіля; я швидко вийду. За слізоньками і не їстиму нічого, та й поспішу до тебе. Послідня наша годинонька, тільки і наговоритися з тобою. (Плача, уходит во двор.)
Стецько. Вийдеш, вийдеш, коли то ще пущу. (Подходит к Алексию.) А ти чого тут, пробишака?
Алексий. Чого? Я до Уляни приходив.
Стецько. До Уляни? А зась не знаєш? До Уляни!
Алексий. Що? ще і сей став на мене гримати!
Стецько. А то ж і не гримати? Одарка казала: прожени його.
Алексий. Ти мене проженеш? О вражий сину! Через тебе така напасть! (Бросается к нему.)
Стецько, испуганный, бежит; Алексий, поймав его, схватывает за грудь и трясет.
Задушу анахтемську віру! О! якби не боявсь гріха, тут би і амінь моєму супостатові! (Отталкивает его от себя.) Згинь з очей, католиче!
Стецько, до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит.
Алексий (успокоившись). Дурний і я, що з дурнем зв'язався. Що мені робити? Де ськати помочі? Тяжко моєму серцю! Сам би на себе руки підняв! Похожу по горі, поки Уляна вийде; чи не придумаю чого? (Уходит.)
Стецько (осматривается во все стороны и, не видя Алексия, бегает и кричит). Пробі, ратуйте! ратуйте! Хто в бога вірує, ратуйте! Ой, ратуйте!…
ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ
Стецько и Прокип с Одаркою выбегают.Одарка (бросаясь к Стецьку). Що, що тут таке? Чого ти кричиш?
Прокип. Чи не об'їждчики кого з горілкою злапали?
ТЕРЦЕТ
Стецько.Одарка.
Харцизяка мене бив!
А я й каші ще не їв…
(Уходит.)
Ось внесу тобі я каші…,
Стецько (плачет).
Прокип.
Ги-ги-ги-ги-ги!
Каші хочу, каші, каші!
Стецько.
Ой, ходім ми за лісок,
Там новенький е шинок,
Купимо горілки глек…
Одарка (приносит ему большой кусок каши).
Цур тобі із нею, пек!
Каші хочу, каші, каші!
Стецько.
Отже й каші на шматок.
їж же, сину, та не плач.
Одарка.
Еге! Ось побач:
Я хоч і зовсім
Оцю грудку з'їм,
А плакати ще буду.
Ще-бо мняса я не їв:
Так сього я не забуду.
Стецько.
Ходім до хати ми, ходімі
Тобі мняса я добуду.
Прокип.
Та я і мнясо хоч поїм,
А плакати-таки все буду,
Уводят Стецька с собою.
От лихо, лихо і зовсім,
Нігде горілки не добуду!
ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ
Та же улица.
ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ
Скорик (выходит с другой стороны дома Прокопова). Што за пріятной оцей Харкові Єй, істинно! і за границею таково не видал!. Таки што хозяїн, то і доброй чалавєк. Той тєбя просіт абедать, другой на кунпанию; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францію і Рассею прахадили, а нєтутє такого приятного города! То-то Харковская Русь-матушка! Та так усі нашаво брата поважають! Ні хрестини, ні свальба у знакомих не буваїть, штоб без меня та абашлось. Правда j то, што уж ніхто так парядка не дасть, как я. (Нюхает табак из тавлинки и вздыхает.) Павидав-таки світу я на свайом віку! I где-то не пабував? Так куди мужику протів нашаво брата справиться-та, хоч у дружках, ілі у старостах, алі у кумах. Все закони знаю, аттаво і усе ка мне. Вот і у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та і старой Кан-дзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-тз. Вот і будет на табак. (Смеется.) В свєті тольки живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)
Лиш умей за дело взяться,
Можно всюди поживляться;
В поле бий, коли, руби,-
Дома денежки бери.
Подпускай девчатам ляси,
Старим бабам балянтраси;
Сам же в. оба лиш смотри,
Да з них денежки бери.
В свєті много чудаков;
Ох! і не без дураков;
Только ім не говори,
Молча деньги з них бери.
Не один на свєті я –
Лекар, купчик і судья
Правдой в свєті не живьот
І, где можно, знай берьот.
ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ
Скорик и Алексий.
Алексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив – а все-таки не знайшов свого щастя. Був і на кладбищі, позавидовав покійникам: їм-то ні печалі, ні воздиханія, як співають дяки. Лежать собі і вже ні об чім не думають; а наш братчик терпи! Думай собі та гадай, та нічого не видумаєш. (Поет.)
Горе, лихо, пропадаю!
Де сховатись від біди?
Смерть найти я де, не знаю;
Від люден куди втекти?
Ой, хожу я і блукаю,
Як те сонце в крузі!
Куди їду – що шукаю?
А все серце в тузі!
Горо крута – розступися,
Лісу темний – розійдися,
Річко бистра – піднімися,
Вся звіряка – ізбіжнся…
Погубіть мене мерщій.
(Подходя к двору Прокипа.) Обіщала ж Уляна після обіду вийти; підожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нічого. Зійдемось, посумуємо, поплачемо… та й тільки; а увечері гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!
Коли хочеш, щоб пропасти,
То живи серед людей.
Від їх бід і від напасти
Швидше вмреш, чим від звірей!
Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же, Алексій! (Ему.) Паслушай, маладєц!
Алексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.) Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)
Скорик. Алексій! Ти меня і не познал?
Алексий (подходя к нему, всматривается). Ні, щось не пізнаю. А відкіля ви?
Скорик. Та відтіля, відкіля і ви… Та што тут, негде дєтись: я Осип, дядюшка твой.
Алексий (узнав). А! Так і є.
Обнимаются.
Здорові ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас, та й не пізнав. А що! годів чотири е?
Скорик. Та так-таки што єсть. Втямки тебе, как ми з палком ішли на Туреччину через Харков і я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут і тебя видав.
Алексий. Та знаю ж, знаю. Тоді мене привезли віддаватись у ремество.
Скopик. Так ти усьо у городе і живьош? Што ж я з табой нігде не пастрєчался? А у каком реместві?
Алексий. Та в ковалях, і вже в роботниках, на заводі куби делаемо. Сто двадцать рублів беру у год.
Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка і мать, сестра моя, живенькі?
Алексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава богу, ще жива! Брати поженились, а меншу сестру у двір узяли за баришнею, а ті повиходили у наше ж таки село. Я там заговівши був[2]. Що ж ви до нас не навідаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?
Скорик. Із палявих, був у нехвалитах, а далі чистую палучил. Хатєл, штоб-таки навідатись до сваїх; хоч би сестру павидать. Десять гадов, как її видав; було замиреніє, так у отпуск при.хаднл. Ти і що був махенький, не помніш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мє-стечка, так шго-то не то. Савєтовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат і чесную душу імєю; нам туда не рука.
Алексий. От вже, думаю, походили по світу, навидались усячини!
Скорик (хвастливо). Уж я то не пахаділ? Єсть лі такая старана, где б я не пабувал? Були ми і у Франції, усю Німецію прайшли, у Рассєї стояли, та і у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свєг великий! Как ви живьоте сдеся у глуші, так і думаєте, што только і свєта, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как мита, так, господи, сколька гадов надобно, штоб увесь єно прайти! во г как ми ісхадили-ста.
Алексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коли гуляючи послухати!
Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село і тєбя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землі. Усяк, хто ні разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво прнглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францію, так там усьо француз нагало; а у Німеції – другой парод, немец до єдиного, а уж нашаво і не спра-шуй; у Туреччину прийди, так куда ні абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землі гаворят не по-нашому. А как? рот видиш, я тєбє і ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлеб; вот і я, і ти, і усяк знаєт, што то хлеб, а у них так іначе завьоться. Алі вот і вода: ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них – так і не вмєют так назвать. Умново в них нічаво не спрашуй, усьо па-своєму і савсєм не так, как у нас.
Алексий. Господи милостивий. Яких-то людей на світі нема! Де ви, дядюшка, на хватері? Я б до вас прийшов колись би послухати.
Скорик. Та я так – то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем и прамишляю. Спасіба харковцам, палюбили меня! Де хрестини, де свальба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случае падать, і где какое слово приставить, і где набрехеньку випустить. Та і к тому ж, как стаяли з палком у Ягатині, так там старик хазяїн та і палюбил меня і паказал дешто; так я і знаю алі кроз замовить, алі от гадюки загаваріть, скотину ісправіть, когда ведьма, доївши, іспортить, і прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Франції і по Туреччині, чаво-то чала-вєк не навчиться? А ат таво і хлебушка перепадает. Вот і сей вечер, прахал адии приятель висватать сина; та хоч он і дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу, пабольш брехать, как абнаковенно при сва-танне…
Алексий (нетерпеливо). До кого ж се ви ідете старостою?
Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут і живьот; а девка, брат, важная!
Алексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцім живого ріжете!… Се ви мені смерть заподіваете!
Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?
Алексий. Та не то що приглянулася, а ми вже більш півгоду з нею любимося, і побожилися, і заприсягалися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам і світ не змилився! Поможіть, будьте ласкові! Не ідіть сватать за Стецька, а ходім зо мною до Шкуратів та поговоріте об мені. Ви таки світу навидались; знаєте і хранцюзьке слово, і турецьке; зробіть так, щоб Уляну за мене віддали і щоб не дали мені з журби пропасти, та щоб не загубили і її! Бачите, яка ходить!
ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ
Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика, застыдилась и хочет воротиться.
Алексий. А іди, Улясю; а іди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мій рідний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш.Уляна. Зділайте милость, уступітесь за мене, бідную, нещасную! Хотять мені світ зав'язати, хотять мене силою віддати за Стецька, за того дурного…
Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францію, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччині – марушка, а у Рассеї – девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тебя аддать за Стецька, кагда ги любиш маво пламенника!…
Уляна. Ох, батечку! Як же ви оце відгадали, що я його люблю?
Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили-таки па паходам, видали свєту, та дешто і знаєм. Ну, так ти любиш єво?
Уляна (стыдливо). Мені стидно сказати! Адже ви знаєте?
Скорик. Ну, Алексій тебя любіт?
Уляна (скоро). О! про його скажу: він мене любить так, що і сказати не можна, і каже, що краще мене нема ні меж селянами, ні меж городянами. Я б і про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тільки матері сказала, що люблю його дуже-дуже і що краще його і у всім Харкові нема. А вам сього не скажу.
Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона рети-рується-та?
Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селі не обіджали.
Скорик. Крепак? Та што ж за біда? Вана не хадила по свету, так нічаво і не знает. А вот как я хадил па паходам, так видал, што і у Франції, і у Туреччині, і у Рассеї за памєщиками крепакам житьйо доброе. Вот і Алек-сієв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдали, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Паслужил богу і государю, пахадил па паходам, навидался свету і у Франції, і у Німєчинє, і у Рассеї, і у Туреч-чине; та і стал чалавєком, та і горюшки мне малоста.
Алексий. Постарайтеся ж і об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходім до Шкуратки, та поговоріть, нехай не губить нас.
Уляна (поет).
Скорик. Нєт, сєво не мажу сделать. Я присяжной чалавєк, абєщал Павлу Кандзюбє ітить за рушниками і довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї в палавіну буду брехать і разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину і усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атаковать стару Шкуратку; я знаю, у нєй уся сила. А когда што не то, так ми і наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться і думкою палево кругом! (Поет.)
Ой дядечку,
Голубчику,
Змилуйся надо мною!
Не дай мені,
Сиротині,
У яму іти живою!
Як рибонька без водиці,
Так я, сердешна, б'юся!
За дурного за Кандзюбу
Силує матуся!
З Олексієм розлучають,
Не дают пожити,
Лучче смерть я заподію,
Коли не любити.
Ой дядечку,
Голубчику,
Не дай мені пропасти!
Прошу тебе,
Ратуй мене,
Зашити від напасти!
Озьми своє ружжо страшне
Та стрельни в Уляну,
Ой, чим іти за нелюба,
Лучче лягти в яму.
Озьми свою шаблю гостру,
Зрубай мене разом!
Без милого Олексія
Вмру одним я часом.
Ой дядечку,
Голубчику,
Прошу тебе,
Ратуй мене,
Не дай мені пропасти!
Алексий. І вже, до завтрього! Лучче б сьогодня. Пожалуста, дядюшка. (Уляне.) Адже мати дома?
Уж недаром ми хадили,
Скрозь в паходах ізслєдилн,
Знаю, знаю весь обряд,
Дело всьо зведу на лад.
Бул у нємцов на родинах
І у турков на хрестинах,
У французов бил дружком,
Там хадил я с рушником.
От гадюки отчитаю,
Стару девку прасватаю,
Лихаманку зашепчу
І злодія проучу.
Все зроблю я, што вам нужно;
Ворожить тепер досужно.
Знаю, знаю весь обряд.
Дело всьо зведу на лад.
Уляна. Нема! пішла у різниці яловичини куповати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. І я ж кажу: лучче б сьогодні, як паньматка вернеться, та й поговорили б або, може, і відшептали б її від Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться відкидатись, щоб не платити Кандзюбі безчестя за наругательство.
Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводні нікак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу при-німал, щоб стоять і у слові, і у дєлі, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, пасмотрим і на зорі, і што кому присниться. Может-таки, Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лі света не бачил? не учить єво. Развєдьот беду і не такую. Потерпіть до завтрьово. Авось!
Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столі побачите!
Алексий. Як тільки здумаю, що Уляна чіпляє хустку оттому навіженому Стецькові, то мене так трясця і трусить.
Стецько за кулисами поет.
О! бач, який іде!
Скорик. Жалко мнє вас, дєтушки! А по другой команде вот што: не только свету, што у вакнє; я й сам думал, што только его і єсть, што у нас; а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так і ви, не тужіть. Паіськай другой дєвки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час места дажидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)
ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ
Уляна, Алексий и Стецько поет а грызет орехи.
Стецько (поет без музыки).Бач, де вона! А я собі сидів, сидів, аж спати захотілося. І що робить, не знаю: чи іти додому, чи тут старостів дожидатись? Нікого і спитатись. Мати повіялась кудись, а
Ішов Стецько льодом,
Свинка огородом;
Подай мені, моя мила,
Свою білу ручку!
старий усе кликав мене на вольну, далі і захріп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я поліз на полицю, та й намацав горіхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи, чи ціт, чи лишка? От у жмені держу.
Уляна. Та піди собі геть! Ціт,– тільки відчепись.