Логвин Юрий. Слiди на плинфi (на украинском языке)

   А в княжих людей якi ж гарнi були конi! Високi, стрункi, тонконогi й зовсiм без кошлатостi. Казали, що князь тих коней закуповував i в угрiв, i в грекiв царгородських, i навiть в пiдступних кровожерних печенiгiв. Що правда, пiсля того, як князь Ярослав розбив окаянного Святополка, казали, що печенiги кудись зникли, розпорошились, подались геть, чи пошесть їх якась подушила. А деякi люди казали, i малий Пiвник це сам чув, бо вiн до всього прислухався, що печенiги просто розбрелись по степових околицях Київської землi. I час вiд часу пробiгають по селах прикордонних i полюють на людей.
   Пiвник чекав темряви, щоб непомiтно зникнути з подвiр'я. I ще вiн помiтив, як кiлька молодших холопiв, потиху крадучись, пiшли з двору. А Талець i Будий i ще старшi розвели багаття на подвiр'ї.
   Малий з подиву уздрiв, як звiдкiлясь з туману виплила городникова служниця. I тримала вона в руках глечик. В таких глеках настоювали хмiльний мед.
   Спадала темрява найкоротших лiтнiх ночей, як до iстобки ще пiдiйшло кiлька дiвочих постатей. Талець нагрiв бубон над вогнем, а Будий спробував струни гудка, хтось продував сопiлку.
   Пiвник озирнувся й тихо-тихо вiдступив межи конi . Вперше за всi днi поспiшав сам без Ходи i Реп'яха. Хода, добре нагодований, спав пiд возом у сiнi, а Реп'ях його охороняв.
   Малий пiшов у густих сутiнках швидкою ходою непомiтними, але добре йому вiдомими стежками. Тут, на Київських горбах, у глибоких долинах, неможливо заблукати. Тут нема жодного мiсця, яке було б схоже на друге. То в землi древлянськiй i в прип'ятських оболотах можна заблукати.
   Пiвник одяг постоли, а в постоли на ноги навернув м'якенькi онучi ще й моху наклав, щоб не так ноги тупали об землю, хоч його хода i так була нечутна. За десять перелетiв стрiли вiн уже був на узвишшi, в Липовiм гаю. Звiдси, з високого мiсця, було видно: на далеких верхах горбiв запалювались вогнища.
   Пiвник поспiшав на пiвдень до Либiдi, тiльки не до перевозу, а значно далi, вниз по течiї. За вогнищами на пагорбах, почали свiтитись вогнi i в долинах, глибоких ярах. Не вiд бiгу, а вiд хвилювання в малого закалатало шалено серце. Було страшно, бо не знав, чи не причаїлись де княжi люди, щоб хапати тих, хто поганськi iгрища водить. Було страшно, щоб не помiтили парубки i дiвчата його малолiтнього, за таке зухвальство йому можуть бути великi неприємностi. I ще йому хотiлося подивитися, як дiвки ворожать на водi, як скачуть через вогонь парубки i дiвчата, як спалюють опудало Купали.
   Малий поспiшав через гай i на якийсь час дерева закривали вогнi на найвищих пагорбах. Коли ж вiн знов вийшов на хвилясту рiвнину, покриту невисокими чагарями, то побачив, що кiлькiсть далеких вогнiв збiльшилась. З'явились на схилах i рухомi вогнi. Однi з тих вогнiв крутились на невеличкому просторi - то зникаючи, то з'являючись з-за чорних куп дерев. Другi вогнi виникали на горбах i котились униз iз шаленою швидкiстю. Ще здавалося, нiби за ними, по всьому схилу гори тягнуться червонi вогнянi хвости. Спочатку малий не мiг второпати, що це воно, аж раптом став i вдарив себе по лобi. Та тож вогнене колесо вогненної колесницi бога Сонця. Добре, що тут такi височеннi гори i можна сонячнi колеса пускати. Ось стежка пiшла вгору серед густих чагарiв. Коли Пiвник подряпався на гребiнь горба, йому просто в вiчi вдарили вогнi. Вiн вiдскочив назад пiд захист тiнi густого куща. Добре обдивився освiтлену галявину i здивувався: посеред галявини, на гiлках засохлого дуба палили в'язанки сухої берести. Нiде нiкого. Малий нiчого не зрозумiв спочатку. I тому обминув освiтлену галявину в кущах, далi по стежцi прийшов вгору над урвищем i побачив багаття, бiля якого теж нiкого. А знизу свiтло вiд багаття проривалось крiзь кленове верховiття червоними променями i сполохами золотих iскр. Iскри високо летiли вгору роями густих вогняних бджiл. Але далi якiсь темнi тiнi по навскiсному пагорбi над рiкою скакали навколо трьох величезних вогнищ. Малий згадав розмову старших, що сперечалися мiж собою i гадали, чи попини цього разу випросять у князя стражу, щоб ганяти купальськi iгрища. Певно, отi всi вогнi, про всяк випадок, розпалили юнаки, щоб сплутати, а одночас i подратувати стражiв. Але малий чув ще й таке. Говорили мiж собою поважнi каменярi на Софiївському подвiр'ї: "Не буде наш каган попiвським забаганкам потурати - не посилатиме стражу проти купальських iгрищ". "Авжеж, погодився другий. - Пiсля того, як препадлючий Анастасiй покрав усi княжi скарби i подався до ляхiв, каган став обачнiший. Не всяке слово грецьке зразу чує... Бiдна наша земля... На Бога менi не шкода останнього шеляга... Але ж наше золото й срiбло, i хутра на церкву, пливуть до Царграда". "Тихше, - ще хтось почує! "- i каменярi рiвно задовбали важкими теслами по рожевих шиферних плитах.
   Пiвник по зiрках побачив, якраз пiвнiч настала. Настав час ворожiння. Тепер треба перейти ще два пагорби i там, за тими долинками чарiвне мiсце. Там, де вливається повноводий ручай до Либiдi. Там, говорили мiж собою старшi, ворожать, за поганським звичаєм, дiвчата на вiнках. Потихеньку переказували, що в тому мiсцi, хто ворожить, в того все збувається точнiсiнько! Чи погане, чи хороше - як наворожилось! Тому в це мiсце не всi вiдважувались прийти, а раптом горе наворожиш?!
   Либiдь круто звернула на захiд. I було видно далеко всi пагорби в вогнях. Було видно, як оддалiк на однiй галявинi водили волiв i корiв зi свiчками на рогах. Он на тих водах з човнiв пускали вiнки зi свiчками.
   Пiвник подивився вниз на галявину, вона була рiвна-рiвнесенька до самої води, поросла шовковистою травою. З усiх бокiв її оточували велетенськi тополi. Свiтло йшло знизу крiзь вiття i малому здавалося не таким яскравим, як iншi багаття. Але смiх чувся лише дiвочий. Висвистували весело кугички, гудiла сопеля, i раз по раз лупав бубон. Малий йшов стежкою обережно, тихо спускався униз до рiчки. Крiзь кущi пробивалося червоне свiтло, все на галявинi починало рухатися швидше й швидше. Коло танцiвниць крутилося навколо яскравого багаття. Спалахи вогню то висвiтлювали людськi постатi з усiма подробицями, то робили їх чорними тiнями. Чорнi тiнi змiнювались бiлими постатями, червоне свiтло заливало червiнню половину лиця, половину ховало в тiнi. Пiд уквiтчаним деревом клена шарпалося три освiтленi постави. Одна метеляла головою i з неймовiрною швидкiстю видобувала свист iз очеретяних з'єднаних свистульок-кугичок. Друга притупувала ногами, рвзгойдувалася, метеляла довжелезними косами i дула в довгу сопiлку, брови в неї пiднiмались на лоба i очi закочувались догори, тiльки бiлки вiдблискували червоним вiд вогню. Третя була геть дебела, i мала голову, так покриту намiткою, що й лиця не було видно. Вона щосили гатила калаталом у бубон, притоптувала ногою. I чим швидше вiдбивала вона калаталом по бубону, тим швидше неслися в танцi танцiвницi. Крутилося живе колесо людських тiл, розвивалися їхнi коси, мерехтiли намiтки замiжних, бряжчало намисто на дiвочих шиях, а на головах у них у всiх були вiнки, а в довгому волоссi розвивалося зiлля любистка i м'яти, i василькiв, i довголистої трави лiпника.
   Та трава збиралася дiвчатами, щоб приворожити до себе хлопцiв, щоб знайти собi чоловiка.
   Свист кугичок i калатання бубона досягло такої сили й швидкостi, що малий затамував подих, i враз ланцюг живий луснув i розiрвався, малий видихнув з полегкiстю. Але рух ще бiльше посилився, тiльки тепер почалося стрибання через вогнища. Танцiвницi схопили ляльку солом'яну всю в прикрасах, що стояла пiд деревом, i почали з нею стрибати через багаття. Вони передавали ляльку з рук до рук, i коли одна розбiгалася i стрибала з лялькою через вогонь, iншi починали ще сильнiше ляскати в долонi i приспiвувати: "Ой, грайте, грайте, в дудочку грайте, Купалу вславляйте! Купалу вславляйте!"
   Малий i незчувся, як почав пiдспiвувати: "Ой, грайте, грайте!.." притупувати ногою по кореню старезного похиленого клена. Вiн до нього прихилився, просто лежав на ньому животом, вiн притупував ногою i поводив плечима, як i танцiвницi внизу. Вiн цього i не помiчав, що вiн пiдспiвує i пританцьовує, захоплений купальськими iгрищами.
   Ось одна жiнка в намiтцi i васильковому вiнку наблизилась до вогню, схопилась за подiл сорочки, i пригнувшись, одним рухом стягла iз себе сорочку i кинула її до вогню. На хвилю сорочка збила полум'я i стало темно. Коли за мить вогонь огорнув сорочку, нага жiнка вже добiгла до краю берега, i високо знявши руки, стрибнула в рiчку. Останнi знову схопились за руки i знов навколо вогню закрутилось живе коло. Спiвали, гукали, а музики так вигравали, що пiт їх зливав ручаями. Пiвниковi було видно, що їхнi сорочки на плечах, пiд пахвами, на стегнах потемнiли i облипли по тiлу. За першою молодицею до багаття стала друга. Але вона, роздягшись, свою сорочку лишила на землi, а до вогню кинула дитячу сорочечку. Пiвник добре знав, що це значить: перша молодиця сама хворiла, через те не могла понести, а в другої хворiла мала дитина. Разом iз сорочками у купальському вогнi спалювали жiнки й хвороби.
   Ось iз-за пагорбiв почало свiтлiшати небо. Сходив мiсяць. Як виплив майже повний мiсяць - всi закликали в один голос!
   Коло рухалося швидше, швидше! Враз жiнка з бубоном викинула руку з калаталом i торкнулась плеча наймолодшої дiвчини. Була вона роки на три старша за Пiвника, може на рiк старша за доньку коваля. Ось чому та, з бубоном, поводила головою, немов шукала когось. Вона стежила за дiвчиною. Дiвчина вiдпустила руки i вистрибнула в середину кола на яскраве свiтло. Тремтячими руками тягла з себе сорочку i заплуталась у рукавах. А коло танцюристок шалено крутилося, вже не маючи сили спинитись. I всi волали, аж у вухах лящало: "Купало, Купало, Купало!" Дiвчина зняла з голови вiнок, затисла його мiж колiньми, i одним рухом вiдкинула на землю сорочку. Тодi взяла вiнок на голову, перескочила на край вогню, прослизнула мiж руками дiвчат, стрибнула з берега у воду. Вiнок спав з її голови i поплив на середину рiчки. Сама вона вилiзла з води i вскочила до кола. Вилiзли з води й молодицi i теж стали до танцю. I їхнi великi, особливо першої, провислi груди метелялися з боку на бiк, скакали вгору i вниз i ляскали по мокрому тiлу. Мiсяць геть зовсiм пiднявся вгору. Тодi музика враз увiрвалася. А танцюристки все неслися навколо вогнища. Троє жiнок-музик пожбурнули свої iнструменти, скинули одяг i вскочили до кола. Пiвник тепер бачив лише ту, що вибивала калаталом по бубону. Вона бiгла у швидкому вертiннi танцю i було дивно, як вона, гака дебела, швидко й зграбно рухається! Однi груди в неї були завбiльшки з голову Пiвника кожна. Довжелезнi, з чорними набряклими сосцями. Могутнi чресла, з глибокими ямками на крижах i тiло її так само блищало у свiтлi багаття, як i в тих, що вилiзли з рiчки.
   Коло ще разiв три пронеслося навкруги багаття i розпалося. Вiн дивився в її лице з ледь вирлатими очима, iз роздутими нiздрями кирпатого носа.
   Рвонувся назад за дерево.
   Оступився. Завалився навзнак i, боляче вдарившись об корiння головою, покотився на галявину вниз.
   Товстуха щосили заволала.
   - Тихо! Мовчiть! Пропаде ворожiння. На менi все зависає! Цур! Цур! Цур!
   Всi заклякли нерухомо. Навiть декотрi з розкритими ротами. I в очах у всiх був розпач - пропало ворожiння!!!
   Малий лежав голiчерва i не ворушився - все тiло його затерпло.
   - Слухайте мене! - В голосi товстухи вiдчувалась така сила, що всi зразу ж мовчки пiдступили до неї. - Ти, ти й ти! - Вона тицьнула на наймолодших дiвчат. - Тримайте його руки, ноги, голову! А ти, - вона взяла за руку наймолодшу купальницю, - закрий йому очi.
   Пiвник занiмiв вiд страху i не пручався.
   Коли над ним схилились нагi тiла, коли до його обличчя наблизились тремтливi перса, мокрi гарячi долонi легко лягли на його повiки.
   Потiм важка гаряча рука лягла йому не серце. I мiж чужими пальцями вiн вiдчув, як вiстря ножа дотикає його крiзь сорочку. Потiм руку вiдняли i вiстрям ножа провели по сорочцi хрест на хрест. I зразу ж на сорочку злилась хмiльна медова рiдина.
   Гучний голос сповiстив:
   - Кров пролилась! Тiло кидайте у воду.
   I Пiвника пiднесли вгору i бiгцем, бiгцем понесли до води.
   Щосили розгойдали. Кинули у рiчку.
   Тепла вода iз страшним шумом зiйшлась над його головою.
   Вiн зрадiв - живий! Його не закололи!
   Незважаючи на одяг, що облипав його тiло i заважав рухатись, поплив навпростець на правий берег Либедi.
   Та його наввимашки наздогнала молодиця.
   - Не тiкай! Вертай до берега.
   А з берега танцiвницi стрибали у вiнках. Вiнки злiтали з їхнiх голiв.
   Тодi вилазили на берег i бiгли по березi до звороту рiки, стежачи за своїми вiнками. Вгадували свою долю.
   Далi звороту нiхто не ходив.
   Вiд звороту поверталися до багаття, i знов водили танок пiд кугички та сопелю.
   Товстуха, тiльки почула музику, зразу ж розiбрала донага хлопця, вiн i писнути не встиг та й не посмiв.
   - Пiшли до багаття. Поведемо танок! I товстуха врiзалась у коло там, де була наймолодша дiвчина.
   За лiвицю його тримала найтовстiша, найгрудастiша жiнка, а за правицю наймолодша дiвчина.
   Спочатку вiн не бiг, а його просто тягли, несли за руки, а потiм звуки кугичок та сопелi почали пробиватись крiзь шум до його слуху. I наповнили його тiло полегкiстю i радiстю. Вiд цього й сила, й прудкiсть у ногах з'явились. I вiн вже гнав i гнав з усiма по колу, щосили б'ючи п'ятами.
   Дебела вирвала його iз ланцюга танцюристок i помчала до вогню.
   Вони вдвох просто перелетiли через тахнуче вогнище.
   Коло знов розпалось.
   Його хапали за руки iншi i стрибали з ним через вогонь.
   Коли вiн почав стомлюватись, звiдкiлясь з'явилась товстуха кирпата, вирлата. Вона тягла великий оберемок свiжостятого очерету.
   Пожбурнула його на яскраве полум'я.
   Свiтло згасло.
   Зашипiло й затрiскотiло мокре бадилля на жаринах.
   Над багаттям заклубочився густий бiлий дим. I покрив усю галявину.
   Тодi товстуха схопила свiй i хлопчикiв одяг i пiд покривом диму подалась у кущi. Хлопчик за нею.
   Межи темного гiлля попереду викручуються, хилитаються пишнi бiлi стегна.
   Ось тiльки руки простягни i торкнись.
   Вiн не втримався - простягнув руку i торкнувся.
   I вона стала i поволi повернулась до нього, просто вiддаючи себе всю на огляд i на дотик!
   Вiн гладив i гладив її великий шовковистий живiт, торсав величезнi, неймовiрнi груди, м'яв пальцями набряклi, твердi сосцi.
   Та ось вона вiдкинулась назад, вiдхилилась i стегнами, i животом, i рука Пiвника зависла в повiтрi.
   Знов вiн бiг за нею по добре витоптанiй стежцi.
   Ось вони з розгону вискочили на галявину, залиту срiблом мiсячного свiтла. Старезна засихаюча липа така чорна, наче обгорiла вiд блискавки.
   Жiнка стала пiд липою, а Пiвник з розгону налетiв на неї, занурився лицем межи пишних гарячих грудей.
   Вона впустила на срiблясту траву його мокрий одяг i показала рукою: "Вдягайся!".
   Вiн розбирав, розправляв свiй одяг, а вона стояла в якихось двох кроках, не бiльше, вiд нього i поволi обертала намiтку.
   Пiвник вiдчув, як вiд неї, вiд її мокрого важкого волосся тягне димом багаття i тонким ароматом любистку i ще якогось зiлля.
   З усiх горбiв i ярiв над Либiддю долинали несамовитi пiснi та шалена музика.
   Десь за горбами, на сходi пропiяв далекий пiвень.
   Малий подивився на зорi - i здивувався - вони тiльки-тiльки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся нiч i вже ось-ось настане свiтанок.
   Жiнка широко розчепiрила пальцi i притисши до ключиць навхрест складенi руки з силою натискала на своє тiло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по рвзлогих стегнах, пружно зiгнулась, пройшлась, втискаючи пальцi в тiло по колiнах i гомiлках.
   Рвучко розправилась, i велетенськi перса загойдались, заметелялись з боку на бiк.
   Заметеляла головою.
   З усiх пагорбiв i мисiв рiки долинали шаленi ритми танцiв i нестримнi, запальнi голоси спiвачок.
   Десь за пагорбами пропiяв ще раз пiвень.
   I оголена товстуха схопилась за одiж i миттю накинула сорочку i вправними рухами доправила намiтку, пiдперезала сорочку крайкою.
   Жiнка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучi i натягав постоли.
   Коли вiн пiдвiв голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, бiля дерева нiкого не було.
   Пiвник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортiло спитати, хто вона i звiдки вона.
   Тут вiн, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. I лезо добре, i ручка поцяцькована.
   Хоча добре, що ножа тiльки забрали, а могли ж i втопити. I хто б там почав допитуватись - хто втопив? Сам полiз у воду на Купала, от i захлинувся.
   Вiн уже збирався полишити галявину i озирнувся на остаток. Високо на стовбурi, йому треба пiдстрибнути щосили, або подертись, встромлено його нiж, а на нiж завiшено вiнок iз волошкiв.
   От яка добра та кирпата товста молодиця - приворожила йому якусь синьооку. I хитро як наворожила - вiн i не прохав. Адже йому такого ще й не належить, вiн ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дiвку. А ця чарiвниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.
   З розгону пiдстрибнувши. Пiвник видер ножа, i вiнок сам насунувся йому на руку.
   Та на руцi вiн його нести не став, а натяг на голову.
   I тут вiн зрозумiв - ця добра товста молодиця була й хитрюща - вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого - коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.
   Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.
   А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: "Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!"
   Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.
   Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.
   I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.
   I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.
   Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках...
   А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.
   Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б'ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!
   Не iржуть i не порскають.
   Вiн припав пiд кучу.
   Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.
   А з гайка пропищала дрiмлюга.
   I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.
   Отже, це татi. I вони зводили п'ятьох їхнiх коней.
   Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.
   Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:
   - Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?... Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..
   - Тих-х-хо! - Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. - Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..
   - Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!
   I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.
   - Зараз я,.. та зараз же...
   I зразу ж вiд купини дерев вiддiлилась тiнь i побiгла пiдтюпцем через вiдкрите мiсце i вмить щезла за пагорбом.
   Пiвник тихо-тихо, обережно-обережно посувався мiж кущами вперед i молив подумки нового Бога i всiх старих богiв, щоб вони розчистили його шлях до коней вiд сухих гiлок.
   О диво, справжнє диво, певно, хтось почув його молiння, благання, бо жодна суха гiлка не трiсла пiд його постолами, поки вiн переходив до гаю.
   Один чоловiк при оголенiм мечi, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнiм мороцi, перед Гнiдою присiвши, обмацував їй бабки.
   Двi iншi кобили теж були в путах.
   Ще двi iншi були прив'язанi до грушi-дички i тупцювали стривожено, та тупотiння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледiв, чи, скорiше, вгадав, - були затягнутi закрутки.
   Малому стислося серце вiд уяви, який то бiль терплять конi.
   Копита у всiх добре були завинутi ганчiрками. Все було так, як розповiдали старi холопи на боярськiй кухнi. Тiльки от зброя в татя була не обушок, не нiж, не сокира, а дорогоцiнна, яку може придбати тiльки дружинник чи багатий купець.
   Хлопчик припадав до землi, часом повз навкарачках, i все до грушi-дички, до прив'язаних коней.
   Йому вдалося з першого поруху вiдв'язати вуздечку однiєї кобили, I навкарачках полiз, полiз, тягнучи за собою повiд.
   Вiн затяг її за кущi. Помацав путовi суглоби - не боркана.
   Тодi зразу ж вхопився за закрутку, щоб звiльнити їй дихання. Спочатку нiяк не пiддавалася закрутка - так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пiшла, i морда звiльнилась.
   I кобила, задерши вишкiрену пащу, щосили заiржала, аж луна лупонула горбами.
   Хлопчик, мов вивiрка, скочив на кобилу i вдарив її п'ятами.
   Поруч виросла тiнь з пiднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої митi, коли кобила робила перший стрибок.
   Клинок свиснув i торкнув по вiнку i по шиї кобилi.
   Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманiло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.
   Малий вчепився руками, i зубами прихопив густу гриву.
   З рани прискала кров i бризкала малому на лице, на праву руку i ногу.
   Вiн припав, прилiпився до кобили, молив усiх богiв i духiв не скидати його з обiсiлої кобили.
   I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався - розкручує над головою обушок.
   Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
   Один свиснув зненацька.
   Кобила нiби затрималась.
   I тої ж митi другий опустив гирьку обушка на голову хлопцевi.
   Та цiєї чарiвної ночi удача була з Пiвником. Гранчаста гирька розсiкла вiнок i понеслась далi вниз, розриваючи сорочку на малому i зриваючи з хлоп'ячої спини довгу смугу шкiри.
   Вiд болю малий заверещав наче спiйманий заєць. Кобила пiдпала на переднi i щосили пiдкинулась заднiми. I закрутила, понесла хто зна куди через чагарi, через бур'яни, по схилах, по дорозi. Та все з вибриком, з гоготiнням.
   Малий нiчого не тямив, в головi гули джмелi, а з рота накочувалась солона кров - то вiн гривою порiзав собi губи.
   Головне не впасти. Куди б не занесла його обiсiла кобила - вона вiднесе його подалi вiд татiв-душогубцiв!
   Кобила не пiдвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Пiвника до iстобки.
   I впала бiля конов'язi.
   Саме тодi - як роз'юшений до краю дядько Пiвень схопив Тальця i закручував на шиї аркан, хотiв завiсити на стовпi конов'язi.
   А iншi холопи всi були п'янi.
   Хто де попадав, там i лежав. Вiд них смердiло перегаром хмiльним, i нiхто з них геть нiчого не тямив. Власне, вони спали п'яним небуттям i нiякими зусиллями їх не можна було розбудити.
   Ось валявся Будий i чиясь служниця.
   Багаття було чимале, i хоч воно вже й тахло, проте все добре освiтлювало навколо.
   Пiвень кинув Тальця, i той завалився на землю снопом.
   Схопив скривавленого хлопчика.
   - Ти живий?
   Малий витер з лиця кров i заклiпав повiками, щоб хоч щось нормально бачити.
   - Зовсiм живий! Це кiнська кров... Вони там у кленовiм гаю... Їх троє... Один з мечем...
   - Можеш на конi сидiти?!
   - I можу сидiти, i можу й ускач гнати!
   - Знiми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!
   Сам кинувся до стрiхи i вихопив з-пiд стрiхи рогатину, А з iстобки винiс лук, стрiли та сокиру.
   Скочив охляп на Строкату. Мiцна кобила - та дуже примiтна. Її не наважились звести.
   Пiд'їхав до Будого i осатанiло оперiщив його. I чиїйсь служницi перепало.
   Будий важко застогнав i вiдкрив очi.
   - Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш - конає бiдолашна? I Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.
   Реп'ях ще де взявся, крутився пiд ногами. Чогось скиглив чи брехав жалiсливо.
   - У! - Замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину i задер лапи. Малий теж скочив охляп i вони вдвох поскакали через пагорби i белебень до кленового гаю.
   Настав переддень.
   Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскравi багаття. Попiд берегами в очеретах попритискалися заблудлi купальськi вiнки.
   Деякi навiть з обгорiлими свiчками. Чадiли на пагорбах рештки вогнищ.
   Де-де серед заростей пробiгали крадькома людськi постатi,
   Дядько спльовував i хрестився.
   - У, сiм'я поганське! Сосуди грiховнi! Через вас цi йолопи повпивалися! Все, все через хмiль, блуд i поганство! О Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю Тебе!!!
   Бiля кленового гаю було добре видно на пом'ятих травах бризки почорнiлої кровi.
   Дядько дав повiд Строкатої, а сам спiшився i обдивлявся все ретельно, навiть обнюхував, мов мисливський пес.
   Залiзши на Строкату, довго сидiв мовчки.
   Сидiв, голову похнюпив.
   Цмокнув, рушив, направив Строкату до рiчки. Пiдняв стрiли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього мiсця - думав - конi попливуть. Та виявилось, що тут було мiсце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на той берег. I дядько Пiвень показав, що вiн не тiльки був ловцем вiдчайдушним, а мiг слiд i по людинi гнати, i по звiровi.