Логвин Юрий. Слiди на плинфi (на украинском языке)

   Виступив варяг, знiмаючи iз шиї гривну i обережно кладучи на тацю.
   - Б'ємося до кровi... До третьої кровi.
   А дядько Пiвень, згаряча забувши, що йому потовкли носа i розбили губу, погодився i висипав проти гривни всi свої монети.
   Вони стояли один проти одного. Найнижчий стрiлець i найбiльший богатир iз княжих найманцiв. Один роз'юшений, необачний у своїй затятостi. А другий спокiйний, впевнений у тому, що поставив надiйну пастку супротивниковi.
   Люди замовкли, бо Пiвнева перемога над iншими бiйцями здавалась їм чимось неймовiрним, якоюсь чаклунсьюю справою.
   Дядьковiй прудкостi, вправностi i вiдвазi не спiвчували.
   Так само, як не спiвчували вони i чужинцевi.
   Бiйцi кружляли один навколо одного.
   Тiльки варяг кидався на дядька Пiвня, як той блискавично вiдскакував назад, як лiсовий кiт.
   Тiльки Пiвень кидався на варяга, як варяг миттю виставляв руку. Дядьковi удари не досягали нi голови, нi тулуба варяга. Всi удари попадали по руках варяга.
   А ще до всього дядько так ударив по лiвiй варягу, що розбив собi в кров пальцi.
   Сурмач задудiв i оповiстив всiх охочих до забав.
   - Перша кров! Перша кров! Усi бачили?!
   I зробив рiзу на своєму посоховi.
   Дядько вiд подiбної халепи так роз'юшився, що не встиг варяг i мигнути, як вiн пiдскочив угору i залiпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив i поставив рiзу на сторонi варяга.
   - Перша кров! У варяга перша кров!
   Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. I таки зачепив. Розбита губа закровила.
   - Друга кров!!! - Загорлали в натовпi.
   Пiвень пiдстрибнув i вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.
   Червона, обпечена сонцем шкiра на вилицi трiсла i кров бризнула на плече.
   Поки дядько Пiвень вiдходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Пiвня на вiдступi i зачепив по носовi. Розбитий в боротьбi нiс не витримав i легкого удару. Кров полилась на груди.
   - Третя кров! - Заволав сурмач. - Варяг перемiг!
   Але поки вiн встиг засурмити в сурму, Пiвень розмахнувся, як усi, на повну вiдкриту руку i вгатив варяга кулаком у черево.
   Варяг зiгнувся навпiл, затискаючи пальцями своє черево. Вiн, напiвзiгнутий, пiдчапав до тацi i зiшкрiб iз неї все собi в капшук.
   А дядьковi Пiвневi знов довелось iти через Подiльську Браму до водограю i обмивати своє спотворене, розпухле лице.
   Малий не пiшов за ним. Вiн сидiв на румаковi i тримався за пакiл дубовий.
   Хлопчик знав, що дядько вiдмиється i причапає знов на Бабин Торжок.
   Ще буде змагання коней.
   Що ж дядько поставить в заставу на кiнських змаганнях?
   Лишилась тiльки печенiзька шабля.
   СРIБЛО ТА ЗЛАТО
   Всi судна, що творились тут на березi Глибочицi, мали в своїй основi довбанки-моноксили. На них потiм нарощували дошки.
   А цей човен був набiрний. Основа всього - рiвний, як струна, дубовий киль - вiн хребет i опора всiх iнших частин човна. Вгору вiд киля вiдходили ребра-шпангоути, плавко вигнутi, мов роги велетенських лукiв, i утримували напруженi тонкi й предовгi дубовi дошки. А корма i нiс однакової висоти зводились круто вгору i увiнчувались фiгурним рiзьбленням.
   Малий спинився на половинi гори i милувався спогляданням цього розбiйницького човна.
   "Завдовжки буде вiсiм з половиною косих саженiв. А завширшки - пiвтори саженi "- подумав Пiвник.
   Коли вiн вимiряв довжину човна кроками i все ствердилось, вiн аж запишався, що так точно визначив!
   I не зчувся, як над ним вирiс високий чоловiк у шкiрянiй безрукавцi, стягнутiй широким пасом.
   - Ну що, горобчику, подобається тобi цей човен?
   - Я не Горобчик, я - Пiвник... Красивiшого човна я не бачив. Просто казка!
   - Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги нашi нi чорта не вмiють робити, тiльки мечами сiчуться та вряди-годи веремiю здiймають.
   - А ти, господине, хiба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.
   - Я зi схiдного берега Бурштинового моря. Всi мої родичi - тiльки рибалки. Але я дуже неспокiйний, гарячий, - поволi i нiби трохи сонно говорив високий чоловiк. - Закортiло менi побачити свiту, i втiк я iз варязькими купцями. I вiдтодi весь час iз варягами на водi. Навчився в них човни будувати. Бiльше, нiж десять рокiв витратив, а навчився.
   - А коли ж ти, господине, воював?
   - Ти на цi позначки, горобчику, дивишся? - Вiн торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. - Це не з бою. В бiй мене варяги не дуже брали берегли. Бо їм була потрiбна не моя сила й вiдвага, а моє вмiння...
   - А хiба так буває, щоб не варяг творив краще вiд варягiв їхнi човни?
   - Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хiба не твiй вуй виграв кiнськi змагання? Чи не так?
   - Так... Одначе кiнь печенiзький!
   - А хто цього румака печенiзького натравив на вороного угорця?
   - Дядько,.. - протягнув хдопчик i подумки додав: "Якби вiн не дав болотного зiлля печенiгу, хiба б вiн отак оскаженiв? "А перед очима враз постала веремiя на Бабинiм Торжку. Курява, збита кiнськими копитами i людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас i шалена музика.
   Хазяїн вороного угорця поставив на кiн три златника Володимира. Запала тиша.
   I тодi дядько Пiвень потяг за вузду печенiзького жеребця. I малий на ньому верхи.
   - Дядьку, що ти робиш? - Зашепотiв хлопчик, не здогадуючись зiстрiбнути на землю. - Постав шаблю! Постав шаблю!!! - Шепотiв йому згори хлопчик.
   - Цить! Чим зiтну голови татям? - Процiдив крiзь стиснутi зуби.
   Притяг коня пiд самий палац, де на галереї сидiв князь iз родичами i старшою дружиною.
   Пiвниковi з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впiвоберта до якогось лiтнього воїна.
   Ось вiн повернув суворе худе лице i, звiвши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. I на якусь мить наче здивувався i ледь всмiхнувся. Ще мить, i знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушностi. Тiльки очi пильно i зацiкавлено стежили за низькою поставою дядька Пiвня.
   Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову i голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден вiн вважати самого полового заставою?
   Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Пiвня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях i спухлiй бровi дядька.
   - А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печенiга та йди по гриби!
   - Я на твоєму вороному поїду по опеньки! - Злостиво просичав дядько.
   - Як так, то зводимо!
   Дядько скинув Пiвника на землю i зразу ж щосили скрикнув i протяг жеребця палицею.
   Воїн оперiщив свого жеребця нагаєм.
   За мить жеребцi важко зiтнулись грудьми, заiржали, розвiяли вихорами свої гриви i товкли, гризли, копали один одного.
   Ось вороний вiдскочив вiд полового i побiг по колу межи розставленими возами.
   Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити переднiми.
   Воїн навперейми вороному. Та збитий з нiг власним конем шкереберть полетiв пiд воза.
   Дядько Пiвень хотiв перейняти свого обiсiлого печенiга, та й собi опинився на землi.
   - Бiда! Помагайте, люди добрi! - Заволав дядько Пiвень.
   I йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку вiдiгнали печенiга вiд вороного, а потiм i спутали коней.
   Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Пiвника, хоча Пiвник аж трусився вiд пережитого страху.
   Бо вiн не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кiлька разiв скаженi тварюки вдарялись об мур поруч малого, тiльки дивом не розтовкли його на мокре.
   Бо кiнь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Пiвневi, тiльки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.
   - Князю, вiтаю тебе i зичу здравiя многая лiта!.. Мене звати Пiвнем i родом я з Нижньої Рудницi. А iм'я моє Павло.
   - Звiдки в тебе цей огир? - Спитав старий iз золотою гривною на шиї.
   - I його, i його господаря я захопив на Росi. Печенiга вiддав княжим людям, а огиря взяв собi.
   - То це, значить, ти полонив печенiзького витязя? - Подав голос великий князь.
   - Так, мiй князю! Я його тупою стрiлою iз дуба зсадив.
   - Молодець!.. Iване, - Кивнув головою назад великий князь. - Дай йому ногату за печенiга, за витязя! - А тодi обернувся до воїна iз золотою гривною. - I з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвiдавши досконало, не поспiшав, чи треба нагороджувати воїв срiбною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчiться господарювати! А ти, молодцю, старайся! - Великий князь махнув рукою, вiдпускаючи дядька Пiвня.
   - Князю! Я дуже хочу тобi служити!
   - Ти хiба не служиш?
   - Я привiв урок людей робити. До городнiх робiт.
   - Скiнчиш урок - вiдпускай людей - i на Берестове до конярень!
   - Дякую, князю, дякую, князю! - I кланяючись низько, вiдступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя...
   Дядько Пiвень пiдхопив пiд вузду огиря i повiв, повiв швидко на Подiл.
   Там у тiснiй золотарськiй майстернi йому пробили дiрочки в золотнику i в ногатi.
   Просто тут, у майстернi, привiсив до натiльного хреста княжу ногату.
   На розi бiля найстаршої київської церкви святого Iлiї вiн полишив малого на конi, накинувши повiд на гостре пакiлля чийогось тину,
   Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, i призивно протяг до небожа правицю.
   - Iди i подивись, як наш золотник сяє на iконi самого святого Iллi!
   Споглядаючи велику iкону з великим багряним сонцем, до якого на червонiй колiсницi мчав володар грому Iлiя, малий так i не второпав, де висить дарований церквi золотник. Бо весь низ iкони було обвiшано дорогим намистом та золотими та срiбними монетами, карбованими у всiх краях i язиках...
   - Бачив?! - Пiднiсши вгору правицю, завзято виголосив Пiвень. - То ж бо й воно!
   I так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.
   - Куди ми?
   - Тьху на тебе! Наврочиш менi все дiло своїми "кудиками"! - Злостився Пiвень на малого.
   Десь неподалiк вдарили в бубон i засвистiли кугички. Опинились просто в широко розчиненiй брамi заїзду. Пiд стiною заїзду з'юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долонi.
   - Дядьку, можна я подивлюсь?
   - Iди та не барись! Бо менi... - не доказав дядько.
   Малий i не озирнувся туди, куди дивився дядько Пiвень. Хлопчина з великою напругою продерся крiзь тiсне коло людей i ледь не викотився на майданчик, де вiдбувалося дiйство.
   Дiвка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а лiтнiй здоровань похмуро товк билом у бубон i щосили тупав ногою.
   Пiд голосну музику танцювало двоє - коза та хлопчик. Тiльки коза пiдстрибувала на заднiх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.
   "От би менi так iз Ходою навчитись!" - Iз заздрiстю подумав хлопчик.
   I тут його штовхнули, i вiн, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.
   - Ану не шарпайся! - Долинув згори знайомий дiвочий голос.
   Пiвник задер обличчя - над ним височiла дебела перевiзникова донька. А її прихопив правицею нiчний гонець. А лiвицею вiн обхопив служницю. Так, служницю городника. I всi троє пiдпилi.
   "Невже вона така п'яна, що не впiзнала мене?" - 3 тривогою подумав хлопчина. I став прислухатись до того, що шепотiв гонець дiвкам.
   Тiльки зрозумiв, що щось соромiцьке. Вони йому нiчого не вiдповiдали, хихикали та попискували, коли вiн засильно лапав їх.
   "У городi все не так, як у нас!"- Вирiшив Пiвник i хотiв знов дивитись на чудасiю, як почув той голос, який купальської ночi керував татями.
   Малий вивернувся, щоб бачити того...
   - Чуєш, Волосе! - Шепотiв у потилицю княжому гонцевi ставний чорновидий молодик. - Дурник у заїздi iз своїм стрибунцем...
   - На те вiн i дурник, щоб сюди припертися iз стрибунцем, - не обертаючись, вiдповiв гонець, ще мiцнiше торсаючи дiвок.
   - Тю на тебе, ребра зламаєш! - Засичала служниця.
   - То йди до Гречина, може ти йому милiша за коняку! - Прошепотiв гонець, торкаючись пухнастими вусами палаючого дiвочого вуха.
   Дiвка приснула, але не вiдповiла.
   - Скажи Зорянi, нехай почастує,.. - шепотiв чорновидий.
   - Не тре, - вперше обернувся гонець. - Стрибунець примiтний. Сьогоднi взяв йому три сонечка на Бабинiм! Поведеш крiзь браму - примiтять зразу. Сам нехай виведе...
   - Довго чекати... А гостi скоро пiдуть до... Хто тодi вiзьме?.. Не перефарбуєш...
   - Поговоримо ввечерi,.. там, де завжди. А зараз - згинь!
   I дiйсно, Гречин за мить наче крiзь землю провалився, хоча ось тут стояв.
   Дядько Пiвень вхопив за комiр небожа.
   - Оце так недовго?!
   - Дядьку! Тут така таємниця! Я тобi скажу!..
   - Тс-с-с! Що тут у нього iз суглобами? - Голосно проказав дядько i присiв до жеребцевих копит. - Говори пошепки.
   - Дядьку! Тiльки-но був отой! Вони iз княжим гонцем зговорювались проти тебе...
   - Звiдки знаєш, що про мене?
   - Вони золотники сонечками називали, а жеребця - стрибунцем. I хотiв Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто пiдпоїла...
   - У-у! - Захрипiв Пiвень i аж зблiд. - Ти... лишайся при... коневi... Я пiду меду вип'ю та подумаю.
   Тiльки дядько зник у дверях заїзду, вiн видерся на коня, i йому тепер через голови глядачiв було добре видно лицедiїв.
   Хлопчик стояв у розмальованої дiвки на плечах i жонглював трьома редьками, а дiвка трьома захалявниками. Нищiвнi леза миготiли в повiтрi i зблискували на сонцi слiпучими спалахами.
   Ось хлопчина впустив одну редьку, i вона в повiтрi накололась на вiстря ножа. За тим друга i третя.
   Всi загукали, заплескали.
   Хлопчик скочив на землю i, втираючи рясний пiт iз засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачiв.
   Поки однi щось подавали, iншi тим часом швиденько вiдступали, нiби й не вони тiльки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.
   Пiвник теж не став розсиджуватись на конi, а скочив на землю.
   Натовп розпорошився, i пiд стiною на колодi лишився сидiти хлопчик-лицедiй поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її вiдштовхував.
   - Ти звiдки? - Спитав Пiвника, надкусуючи пишний калач.
   - Звiдтiля! - Махнув Пiвник на Верхнє Мiсто.
   - Не бреши, ти не киянин!
   - Та хiба я брешу? Я з Нижньої Рудницi. Ми до граду прийшли на княжий урок.
   - То ви княжi холопи?
   - Нi. Дядько боржник боярина Судомира. А всi ми вiльнi ратаї. То вiн один такий...
   - А кiнь не ваший? Боярський? - Спитав малий лицедiй, вiдломлюючи шмат калача i подаючи Пiвниковi.
   - Дякую красно! То дядько печенiга полонив на Росi, а огиря забрав собi. Вiн сьогоднi на Бабинiй Торжку виграв три володимирових златники! Похвалився Пiвник, заковтуючи смачний калач.
   - Дивiться, щоб татi його не звели!
   - Чого мають звести?
   - Бо де хорошi конi, зразу ж там Гречин з'являється. А сьогоднi ось тут вигулькнув. Сам бачив.
   - Який вiн iз себе, той Гречин? - Схитрував Пiвник.
   - Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дiвки просто сохнуть. А йому тiльки конi. Вiн їх мiняє, продає. Кажуть, що вiн всяку татьбу на коней направляє. Але поки-що його нiхто не зловив. Спритний, гадюка...
   - А вiн справдi Гречин? Чи так назвали, бо вiн на гречина схожий? Спитав Пiвник.
   - Бо вiн байстрюк, - малий лицедiй вiдштовхнув козу вiд торби i, озирнувшись, наблизив лице до Пiвника. - I кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.
   - Якого Анастаса? - Так само тихо спитав Пiвник.
   - Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привiз i поставив головним при Десятиннiй церквi. А хто головний у Десятиннiй - той головний над усiма попинами. Той Анастас був найбагатший на Русi. Iз золотих мисок їв i з кришталевих келихiв мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потiм ляхи добули Київ, а Ярослав утiк до Новгорода. Тодi зразу той Анастас перекинувся до короля ляхiв Болеслава i його зятя, окаянного Святополка. Потiм кияни i проста чадь по всiй Русi пiднялись проти ляхiв. Стало їм непереливки, вони похапали великий-превеликий полон i всякого добра нашого i чкурнули у свої землi. I хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж iз ними дременув. Сам чув - люди старшi говорили, що й Гречин iз ляхами побiг, а потiм повернувся. Княжi слуги його мордували, щоб вивiдати в нього про Анастаса. Та вiн затявся на своєму, що нiчого про Анастаса не знає, i нiби Анастас йому навiть не батько. Нiби його батько - то слуга Анастаса...
   - I звiдки ти все знаєш?!
   - Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть! .
   - Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?
   - Що порося? От кота важко навчити. У мене є кiт. Муркiт. На гуслях грає! Бере отако пазурами i струни щипле! Ото штука!
   - А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?
   - Можна... Тiльки що ти менi даси?
   - Ножа! - I Пiвник висмикнув лезо iз пiхов.
   - Давай ножа i завтра приходь
   - Е, нi! Спочатку навчи.
   - Ну, тодi приходь завтра зранку, тiльки не годуй вiд ночi i тримай на прив'язi. Ми отамо живемо, за тим пакiллям усiм родом... Тебе як звати?
   - Пiвником! А тебе?
   - Лютом мене звати... Дивись, дивись! - Зашепотiв маленький лицедiй. Гречин пiшов на Оболонь до конярiв. Вони там вночi збираються - в костi грають, вино-мед п'ють. До них туди i чужi жiнки бiгають на гульбища...
   По соснових болонках хiдника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лiвому плечi. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечi.
   Десь на сусiднiй вулицi наче срiбний дзвiн бамкав до вечiрньої служби.
   - У них, знаєш, найбiльший дзвiн на Подолi. Завбiльшки iз цебро! Пояснив Лют.
   Тут виступив iз дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дiвка щось несла у фартушинi.
   Лют пiдморгнув Пiвниковi i, схопивши важку торбу на плече, а козу за повiдець, поспiшив за дорослими. А в заїздi все тнула весела музика. Небавом i дядько Пiвень з'явився у дверях. Зразу коня за вузду, i швидко потяг iз двору
   Хрестячись пiсля кожного перебору дзвонiв, просто бiг до Верхнього Мiста.
   Малий, озираючись на всi боки, загикуючись вiд хвилювання, виклав усi новини, i навiть про кота, що на гуслях грає.
   Дядько спинився за зворотом, пiд урвищем, i наказав повторити все. Потiм ще раз.
   Нiчого не вiдказав i. знов потяг коня нагору. Вже перед ворiтьми вiдв'язав капшук i видобув другий золотник.
   - Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника i скажи: "Найми, господине, робiтника на замiну моєму дядьку Пiвню'.
   - Та за нього можна дюжину найняти!.. Я рахував!..
   - Не перебивай! Тобi б тiльки все рахувати, та мiряти. Сам ти забери своє порося та Реп'яха, та йди на Подiл до хазяїна берлини...
   - Тої, що сiла на мiлину?
   - Ага! Слухай уважно - попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нiчого не кажи. А йому поясни так - дядько кудись подався, а боярськi люди хотять тебе продати в неволю...
   - Хiба таке може бути?! - Затремтiв хлопчик.
   - Все може бути. Пiдлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись iз ним на лодiї до Iскоростеня. Там на ярмарку питай людей iз нашого краю. Когось обов'язково знайдеш. Ось тобi три ногати. Тiльки не марнуй грошi! Чуєш?!! Поспiшай! Чуєш?!!
   - А ти? Я з тобою! Я допоможу!..
   - Зараз головосiк буде! А до того я слiд гнатиму. Це тобi не пiд силу. Заважатимеш... Iди з Богом!..
   Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бiгцем назад на Подiл.
   Пiвник усе зробив, як наказав дядько - огиря лишив у городника i вiддав золотого на робiтника, а Ходу i Реп"яха забрав iз робочого подвiр"я.
   Геть пiд нiч дiстався Пiвник на Подiл i наскочив на довгий хiд. Було їх може з дюжину, скоморохiв. Жiнок, дiвчат, хлопцiв i чоловiкiв. Навiть дiд старий з гуслями дибав. Вели козу i ведмедя. Попереду з лiхтарем глиняним здоровий молодик. В кiнцi ходу виступав кароокий Лют. I теж нiс лiхтар на довгiм дерев'янiм держаку.
   - Гей, Пiвнику! - Першим примiтив знайомого малий скоморох. - Йдемо забавляти гостей-купцiв до iллiнського заїзду. Ходiмо!
   - А старшi що?
   - Нiчого! Пiшли! Я тебе запрошую!..
   Та все ж перебiг наперед i спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв - нехай iде.
   Пiвник, притримуючи на повiдцях невгамовного Ходу та похмурого Реп"яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подiльськими вулицями.
   Цiлу нiч вони пробули у найбагатшiм заїздi подiльськiм, бiля Iллiнської церкви.
   Пiвник нiчого сам не робив i звiрi його нiчого не робили, а проте йому вдалося пригоститись i горiхами, i фiгами, i калачами, i коржами... I ще чого тiльки не покуштував iз пундикiв хлопчина!
   А скiльки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохiв - той перший силач, що з лiхтарем був, i старезний дiдусь-гусляр. Молодому для вправи натягли мiцну линву мiж горищем комори та конюшнi. I вiн пройшов по линвi туди й назад.
   А дiд спiвав пiд гуслi про походи Iгоря на грекiв, про смерть вiщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенiгiв i визволив киян.
   А коли всi стомленi нiчною веремiєю вертались на свiтанку додому, то Пiвник не йшов, а, здавалось, танцював, i радiсть i бадьорiсть тримали його в силi.
   I так йому хотiлося стати вправним i смiливим скоморохом, що може по линвi ходити i мечами жонглювати, i хотiлося побачити Царгород золотий, i хотiлося чужi мови знати, як славний київський отрок.
   Вiн зовсiм не бачив, якi стомленi, пiдупалi духом лицедiї. Вiн чув, що вони говорять, i зовсiм не брав собi в голову, що господар пожадливий, i що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвiчi менше, нiж було обiцяно.
   Пiвник мовчав, а душа його спiвала вiд радостi. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свiдчив, що життя веселе та щедре. А ведмiдь, що поруч трiскотiв пазурями по хiднику, стверджував нiби - воно до всього ще й казкове!
   Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та пiл i спали до полудня.
   Крiм старого гусляра, Пiвника та його звiрят, що шастали подвiр'ям i все обнюхували, дослiджували
   Побачивши, що Пiвник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтанi, розладнанi гуслi собi на колiна, а Пiвника поставив при справних. I сказав вдаряти по струнах. А сам пiд тi звуки пiдстроював розладнанi. Ударить кiлька разiв по своїх гуслях старий, прислухається, а тодi просить малого Пiвника повторити те ж саме на добрих гуслях. I нiчого, до ладу виходило.
   Так вони чимало часу на гуслi витратили, поки старий сказав:
   - З тебе добрий помiчник. Пiшли, пообiдаємо, ми добре попрацювали.
   Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют i канатоходець, i зразу ж до столу.
   Канатоходець, вiн ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому:
   - Ти, дiду, так гостей частуєш, нiби ти отаман. Хто знає, який заробiток буде завтра на базарi.
   Пiвниковi вiд сорому, що про нього таке виговорюють старiй людинi, та ще за столом, шмат застряг у горлi.
   - Коли я помру - хто вам усiм гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярiв? Хто в таке кодло пiде? Гуслярi хорошi не люблять срiблом дiлитись.
   - То ти його збираєшся вчити? Скiльки рокiв ти сам вчився? Скiльки рокiв витратив?
   - Оце вже не твоє свиняче дiло! Мене не було кому вчити. А його - я вчитиму!
   Пiвниковi аж серце закалатало вiд радостi, що такий гусляр сам його обрав для навчання.
   Пiсля цiєї короткої сутички за столом на Пiвника вже нiхто не звертав уваги, не зиркав, що вiн на дурнячка у них хлiб їсть.
   А коли Лют пробудився, то його зразу Пiвник попрохав, щоб вiн кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.
   - Ну й забувака ти! Я ж тобi вже казав, що вiн жив у нас, а потiм пiшов на Житнiй базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зi всього Подола збiгаються.
   Пiвник сперечатись не став, але зрозумiв - Лют бреше йому i не мигне.
   З того дня сивобородий старець може по пiвдня навчав Пiвника. Сiдали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.
   Коли старезний гусляр бачив, що Пiвник стомився, вiн говорив:
   - Щось у мене пальцi зомлiли... Що то значить старiсть. Пiди, Пiвнику, пiди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Вiн хоч брехун великий i хвалько, але ножа кидає добре... Я, коли iз Святославом ходив, дуже мене нiж виручав. Якось на мене печенiг з булавою напав, а я метнув ножа - точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!..
   Старий пiднiмав над дзвiнкими струнами вузлуватi тремтячi пальцi.
   - Йди, йди Пiвнику! Нiж - зброя найперша! Без ножа чоловiк нiщо! Хто б вiн не був - чи смерд, чи городянин, чи боярин! Нiж тебе порятує скрiзь i завжди - i вночi, i вдень, i за столом, i в лiжку...
   - А я ножа пообiцяв Люту, якщо вiн навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?..
   - Не переймайся. Якщо ти ножа свого вiддаси Люту, я тобi свого подарую. Вiн iз далекої агарянської землi.
   I бiлоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою i широким лезом. Зачепив товстим нiгтем блакитне лезо, i почувся звук дзвiнкий i чистий, наче срiбний.
   Гусляр дотримав слова i вiддав Пiвниковi ножа саме тодi, коли всi лаяли Пiвника i кепкували з нього.
   Тiльки гусляр-дiдусь смiявся.
   - Та чи ви показились - з-за чужого срiбла перейматись. Може то його Господь Бог випробовував?.. Давай, дитино, гуслi настроїмо, якщо пальцi не болять.
   - Та нi, вже не болять, - озвався Пiвник, а думкою до тiєї суботи повернувся. У п'ятницю вони ходили на Подiльське торжище. Грали, грошi заробляли. Тут щоп'ятницi був ярмарок. Повертались опiвночi. Пiсля спекотного дня задуха була страшенна, i старий гусляр просто умлiвав вiд болю в серцi. Спадаючим голосом благав Господа дати йому побачити схiд сонця. До подвiр'я його тягли пiд руки, бо ноги вже не тримали старого.
   I саме тодi завили вiтровiї над Верхнiм Мiстом, засвiтились незлiченнi змiїстi спалахи. Земля й повiтря здригнулись вiд громовиверження.
   Обернувшись до старого, Пiвник побачив при блакитному сполоху - старий оживає! Дихання його вирiвнялося i вiн починав зводитись на лiктi.
   Хлопчик зрадiв i, не зважаючи на страшний гуркiт грому i слiпучi блискавки, примостився на лавi i миттю заснув.
   Потiм наче на свiтаннi хтось пiдiйшов i збудив його вiд липучого сну. Єдине, що вiн мiг ствердити потiм - одяг у того, когось, був наче золотавий.
   Пiвник протер очi. Дверi вiдхиленi. I крiзь дверi, i крiзь вiкно вливалося холодне вологе повiтря.