Малик Владимир. Тайний посол

- Ну, так от, пан Яблоновський - коханець королеви, тi © шльондри, яку,
одначе, безтямно коха король, - завжди був прихильником австрiйсько©
партi© i короля... Може, тому, щоб приспати пильнiсть його
ясновельможностi, який у себе пiд носом не бачить, що королева заводить
шури-мури з iншим... А це раптом став я свiдком i спiвучасником зради пана
Станiслава...
- Як саме?
- З якогось часу до Львова почав навiдуватись посланець великого
пiдскарбiя сенатора Морштина, верховоди французько© партi!... Я нiчого б i
не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станiслав i сказав:
"Пане Мартине, я знаю, ти вiддана менi людина". - "Безперечно,
вельмишановний пане", - вiдповiв я. - "То чи не мiг би ти, пане Мартине,
зробити менi одну дуже важливу послугу?" - "Яку?" - запитав я. "Одвезеш до
Варшави листа... Але такого, що менi може коштувати звання великого
коронного гетьмана, а тобi - голови!" I тут я припустився велико© помилки.
Замiсть того щоб вiдмовитись, як пiдказував здоровий глузд, мов останнiй
дурень, бовкнув: "З радiстю, вельмишановний пане!" Ти чу ш - з радiстю!
Мав би я сказитися на тiм словi! I з того почалося... Не встиг я
повернутися з Варшави, де та мно пробрався до того здрайцi Морштина, як
довелося ©хати знову. I зна ш, про що я дiзнався?
- Про що? - Арсен слухав з пильною увагою, бо вiдразу зрозумiв, що
йдеться про дуже важливi справи.
- I Морштин, i Яблоновський стали вважати мене сво©м однодумцем i вже
не дуже криються вiд мене... Морштин втягнув у змову, крiм пана
Станiслава, братiв Сапег, а також пiдкупив багатьох шляхтичiв на сеймиках,
щоб на вальному сеймi одностайно виступити проти Собеського. Носяться
чутки, що Яблоновський погодився з пропозицi ю братiв Сапег обрати його
королем... Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч
круть-верть, а всюди - смерть! Якщо змовники не прикiнчать, то король
напевне пошле на шибеницю.
- Справдi... Я спiвчуваю тобi. Мартине, - погодився Арсен.
- Але й це ще не все, - промовив пiсля паузи зовсiм знiченим голосом
Спихальський.
- Що ж iще?
- Цiлком випадково я дiзнався, що пан Морштин кожного тижня доповiда
про успiхи змовникiв французькому посланниковi де Бетюну, холера б його
забрала! А крiм того, домовля ться безпосередньо з секретарем мiнiстерства
в Парижi Коль ром i просить у нього грошей для змови... А це вже просто
зрада, о пресвята дiво! Дiзна ться король - пролл ться багато кровi,
полетять голови, а серед них - i моя дурноверха... Ну, що менi робити?
Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще нiколи не бачив його
таким пригнiченим i засмученим. Обличчя блiде, навiть брезкле, постарiле,
нiби пiсля тяжко© хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти...
Арсен обняв друга за плечi:
- Не журися. Мартине! Бували ми i в гiрших бувальцях! А духом не
занепадали.
- Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог - бий його. А тут же
навколо все сво© люди. А виходить - вороги...
- Виходить, що й так. I нам треба зважити, хто наш справжнiй ворог.
- А як ти дума ш? - Уперше в очах пана Мартина блиснула надiя.
Арсен пильно глянув на побратима.
- Бачиш, пане Мартине, я мчав iз Стамбула до Варшави не для того, щоб
випити кухоль старки у шинку над Вiслою. Я поспiшаю до Варшави, щоб
попередити полякiв про страшну небезпеку, що нависа над Польщею.
- Я розумiю.
- Ти розумi ш, а ось пани Морштин i Яблоновський, мабуть, не розумiють,
якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета.
Справдi, до чого вони закликають полякiвi Порвати з Австрi ю? Але ж на
сьогоднi це дина союзниця Польщi... Тiльки разом вони можуть протистояти
туркам. А якщо поодинцi - турки проковтнуть i австрiйцiв, i полякiв! I
писнути не дадуть! А тодi знову вiзьмуться за нас...
- Отже, виходить, ми повиннi пiдтримувати австрiйську партiю? Тобто
короля Я на?
- Виходить, що так... Собеський хоче пiдписати з Австрi ю договiр, щоб
спiльно бити туркiв. То чого ж нам iще треба? Ждати, поки султан забере
Вiдень, а потiм поверне на Варшаву, а звiдти на Ки©в?
- Це було б глупство з нашого боку!
- От бачиш! Життя само пiдказу , що робити.
- А все-таки - що робити?
Арсен пильно глянув на Спихальського.
- Пане Мартине, ти вiриш менi до кiнця?
- Ще б пак! Невже ти сумнiва шся в цьому?
- Тодi у всьому покладись на мене... До Варшави будемо ©хати разом. Щоб
у Яблоновського не викликати нiяко© пiдозри, я вiдрекомендуюсь шляхтичем
Андже м Комарницьким. Ми з тобою познайомимося i здружимося тiльки в
дорозi. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- У Варшавi допоможеш менi зустрiтися з королем. А там видно буде, що
робити.
- Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб менi така голова, то був
би я сенатором Речi Посполито©, от хай би мене грiм побив, коли брешу! -
Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, мiцно обняв i поцiлував
у лоб. - Ну, досить розмовi Сiдай вечеряти...
Шлях до Варшави був важкий. Несподiвано завихрiло, захурделило - дороги
так занесло снiгом, що конi провалювалися по саме черево. Тому замiсть
того, щоб при©хати до столицi напередоднi рiздва, як розраховував
Яблоновський, валка прибула пiсля Нового року i зупинилася на просторому
подвiр'© сенатора Морштина.
Нiхто Арсена на питав, хто вiн i звiдки, бо виявилося, що звiдусюди
©хали на вальний сейм десятки шляхтичiв, приставали до загону львiвського
магната i гуртом торували заснiжену дорогу на Люблiн, а потiм - на
Варшаву.
На другий день по при©здi, поголившись i причепурившись. Арсен з паном
Мартином пiшли до королiвського замку.
Завжди балакучий, сьогоднi Спихальський був на диво похмурий i
мовчазний.
- Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? - спитав Арсен, коли вони,
обiйшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсiм непросто. -
Чого мовчиш?
- А що тут скажеш? Через цi мури хiба що птах перелетить! А потклешся у
ворота - варта не пропустить. Ось так, прошу пана, i будемо галайкати
попiд стiнами...
В цю мить з ворiт, розвихрюючи снiг, вимчали невеликi фарбованi сани з
будкою, запряженi баскими вороними кiньми. У будцi сидiв якийсь поважний
пан у бобровiй шубi й шапцi з павичевим пiр'ям. На козлах - похмурий
вусатий кучер.
Арсен i Спихальський ледве встигли вiдскочити вбiк.
- Холера! Так i задавити чоловiка можна! - бурчав пан Мартин,
обтрушуючи з комiра i вусiв дрiбнi снiжинки. - Видно, неабияке цабе - пре,
мов на пожежу!
Вони знову почали розглядати високi кам'янi мури, вежi i будiвлi замку.
- Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий... - непевно мовив Арсен,
бажаючи нагадати товаришевi, що той у Львовi обiцяв знайти когось, хто б
допомiг зустрiтися з королем.
Але Спихальський, видно, забув обiцянку.
- Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палацi, то я, прошу пана, не
слугував би Яблоновському, хай би був скис!
- Але ж ти похвалявся цим у Львовi, - нагадав Арсен. Спихальський
знiяковiв, потiм почервонiв. Нарештi скрушно махнув рукою.
- Е-е, мало що може бовкнути чоловiк на радощах, що зустрiв найлiпшого
друга! - I вiн винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких свiтилися
по-справжньому глибока i вiрна дружба й любов.
Арсен посмiхнувся, обняв друга за плечi.
- Ну, гаразд... Не журись. Придума мо щось!
- Що ж тут придума ш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить
ви©хати з замку.
- Так можна прождати цiлий тиждень... Нi, це не годиться! Арсен, круто
повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись вiд морозу
в кожухи, тупцяли вартовi.
- Добрий день, панове! - з напускною бадьорiстю привiтався до них.
Вартовi не вiдповiли. Тiльки один, мабуть, старший, спитав суворо:
- Чого треба панам?
- Ми шляхтичi. При©хали на сейм. Хотiли б побалакати з королiвським
секретарем...
- Паном Талентi?
- Так, - швидко вiдповiв Арсен, радiючи, що його маленька хитрiсть
принесла першi плоди.
- Але ж, панове, - здивувався вартовий, - пан Талентi щойно ви©хав з
замку!
- Хiба? А ми й не впiзнали, - розвiв руками Арсен. - Доведеться ждати,
поки при©де.
Вони вiдiйшли на достатню вiдстань. Чекали годину, а може, й двi, аж
поки не побачили знайомi зеленi сани, запряженi вороними кiньми.
Арсен переступив дорогу. Пiдняв догори руки.
- Тпр-р-р-у-уI
Конi зупинилися. Вусатий i дужий, як ведмiдь, вiзник замахнувся
батогом.
- З дороги, лайдаку!
Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен смiливо
пiдступив до саней. Тим часом пан, що сидiв у будцi, прикривши ведмежою
шкурою ноги, наказав кучеровi опустити батiг.
- Пробачте, пане Талентi, що ми насмiлилися зупинити вас на дорозi.
Повiрте, тiльки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми
шляхетного вчинку, - сказав Арсен, вичiкувально поглядаючи на незнайомого
чорнявого пана i не знаючи достовiрно, Талентi це чи нi.
- Що вам треба? - холодно спитав той.
- Ми хочемо бачити короля!
У королiвського секретаря ледь помiтно здригнулися брови.
- Всього-на-всього? - Вiн i не намагався приховати глузливо© iнтонацi©
в голосi. Арсен стишив голос.
- Пане, йдеться про дуже важливi речi... Влаштуйте нам зустрiч з
королем, i ви добре прислужитеся ойчизнi!
- Я кожен день служу ойчизнi! - бундючне вiдрiзав пан. - Я королiвський
секретар, i менi ви можете розповiдати все.
Тепер сумнiву не було. Це справдi був Талентi. Арсен сказав рiшуче:
- Нi, мостивий пане, при всiй нашiй повазi до вас ми нiчого не можемо
вам розповiсти. дине, що можу повiдомити, це те, що я прибув iз Стамбула.
Якщо пан Талентi розумi важливiсть цього...
Королiвський секретар вмить збагнув "важливiсть цього".
- О! - вигукнув вiн. - Прямо iз Стамбула?
- Так.
Талентi вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до нiг.
- Неймовiрно! Хто ж ви такий?
- Потiм дiзна тесь... Мо прiзвище - Анджей Комарницький, але воно вам
нiчого не скаже.
- Гаразд, iдiть до ворiт. Я накажу, щоб вас пропустили... Конi рвонули
з мiсця, i сани помчали до замкових ворiт.
- Ну, ти й зух, Арсене! - радiсно вигукнув вражений Спихальський. -
Тепер не сумнiваюся - вiдчиняться дверi королiвського покою! Хай мене грiм
поб' , якщо брешу!
Арсен теж був радий.
- Ще б пак! Тепер, звичайно, вiдчиняться. Ходiмо! Вартовi бiля брами
вiдiбрали у них зброю i пропустили на подвiр'я.
Вони вiдразу побачили пана Талентi, що стояв бiля високого кам'яного
ганку. Королiвський секретар здалеку махав ©м рукою.
- Сюди, панове!
Вузькими сходами вiн провiв ©х на другий поверх. Тут у невеликiй
склепiнчастiй залi стояла внутрiшня двiрцева варта - кiлька добре
вишколених жовнiрiв. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки,
причепуритися, а тим часом пильно оглянув - чи нема збро©.
- Прошу, панове! - показав рукою в бiк широкого коридора. Талентi йшов
попереду, начальник варти - позаду. Нарештi у великiй свiтлiй залi з
колонами королiвський секретар зупинився.
- Зачекайте на мене тут, - сказав упiвголоса i зник за рiзьбленими
дверима з бiлим орлом. Через кiлька хвилин з'явився й урочисто
проголосив:- Король чека на вас, панове!
Арсен i пан Мартин вступили до королiвського кабiнету.
Це була така велика й розкiшна кiмната, що вони спочатку короля й не
помiтили. Сторопiлi, дивилися на величезний рiзьблений, з позолотою стiл,
на такi ж розкiшнi, з рiзьбою i позолотою шафи та крiсла, на портрети у
важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску пiдлогу i не
помiчали, що король сто©ть праворуч, пiд стiною, мiж двома лицарськими
панцерами. А коли помiтили, обидва мовчки низько вклонилися.
Ян Собеський вийшов на середину кабiнету. Це був високий, огрядний
чоловiк з одутлим лицем, темними очима i такими ж темними, але вже густо
покрапленими сивизною вусами i чубом. Кивком голови вiн вiдповiв на
привiтання i спитав:
- То це правда, панове, що ви прибули iз Стамбула?
- Так, ясновельможний пане круль, то свята правда, - вiдповiв
Спихальський, оскiльки король дивився на нього. - Але тiльки наполовину...
- Як це?
- Менi теж доводилося бувати в Стамбулi, най би був щез, i навiть добре
його пам'ятаю, бо не раз куштував там нага©в, коли був рабом на галерi,
але то було давно... А зараз iз Стамбула прибув мiй лiпший друг, ваша
вельможнiсть, е-е-е... Шляхтич Анджей Комарницький...
Арсен мовчки вклонився, а потiм, боячись, що пан Мартин бовкне щось
таке, чого не варто говорити при секретаревi, сказав:
- Трохи бiльше мiсяця минулого з того часу, ваша вельможнiсть, як я
ви©хав зi Стамбула. Я привiз дуже важливi вiстi, якi хотiв би розповiсти
вам одному.
Собеський пильно глянув на свого молодого спiврозмовника, а потiм
кивнув секретаревi:
- Пане Талентi, вийди!
Секретар вийшов. Король перевiв погляд з Арсена на Спихаль-ського.
- Пан Комарницький сказав, що хотiв би розповiсти менi одному... А
пан...
- Пан Мартин Спихальський - мiй друг, i вiд нього у мене та мниць
нема , - сказав Арсен i додав:- До того ж вiн служить у пана Яблоновського
i розповiсть вам багато дуже цiкавого про стосунки зацного пана з
сенатором Морштином i його друзями...
- О-о! - мимоволi вихопилося з уст короля. Вiн враз прояснiв,
по-дружньому всмiхнувся i показав на оббитi голубим оксамитом крiсла. -
Прошу, панове, сiдайте! Розповiдайте, будьте ласкавi!
Спочатку мову повiв Арсен. Йому довелося стисло розказати i про себе, i
про Юрiя Хмельницького, i про болгарських друзiв. Бiльш докладно змалював
зустрiч з Кара-Мустафою i його оточенням. I вже зовсiм детально, як умiв i
скiльки знав, розповiв про пiдготовку Порти до вiйни з Австрi ю i про
цiлi, якi ставив султан перед вiйськом.
Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, i його великi чорнi очi нi
на мить не вiдривалися вiд Арсенового обличчя. Нарештi, коли Арсен
закiнчив, вiн сказав:
- Все це, пане Комарницький, дуже цiкаво i дуже важливо... Якщо,
звичайно, все це правда, тобто якщо вiдповiда становi речей.
- Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможнiсть, не
вiрити мо©м словам, - з почуттям гiдностi вiдповiв Арсен. - Але я
передбачав це i недаремно взяв з собою пана Спихальського. Вiн зараз
розповiсть вам про те, в що ви не можете не повiрити, бо воно стосу ться
вашо© королiвсько© особи, а вiдтак, оскiльки пан Мартин довiрив цi
та мницi менi, ви повиннi повiрити i всiм мо©м щойно сказаним словам.
- Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевiряти, перш нiж приймати
рiшення. - Король лагiдно поплескав Арсена по колiну й повернувся до
Спихальського. - Що ж менi ма розповiсти цiкавого пан шляхтич?
- Мiй найяснiший пане круль! - урочисто почав пан Мартин. - Я сам, не
вiдаючи того, став мимовiльним учасником змови проти вашо© вельможностi i,
як пiдказав менi мiй друг Комарницький, також змови проти Речi
Посполито!...
- Я слухаю, пане... Розповiдай - i цим полегшиш свою душу, - довiрливо
промовив король.
Пан Мартин вiдкашлявся.
- Великий коронний гетьман Станiслав Яблоновський, у якого я маю честь
служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Вiн кiлька разiв за
останнiй рiк посилав мене до Варшави з та мними листами до пана сенатора,
а той засилав сво©х гiнцiв до пана гетьмана. Жодного разу я не
поцiкавився, - бо я, мостивий пане, чесна людина, - змiстом тих писань,
однак мене було попереджено, що листи дуже важливi й та мнi i що вони
можуть коштувати пановi гетьману мiсця, а менi - голови. Я не
здогадувався, холера б мене побрала, про змiст тих листiв аж до того часу,
коли почув од людей сенатора, що французька партiя готу пана
Яблоновського на короля Речi Посполито!... О, я нещасний! Яких душевних
мук зазнав я вiдтодi, носячи в сво му серцi таку страшну та мницю!
Вражений король тихо промовив:
- Ти спокутував свiй грiх щиросердим зiзнанням, сину мiй. - Вiн поклав
свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. - Що ще тривожить тво
серце?
- Я дiзнався - теж випадково, - що великий пiдскарбiй Морштин, якого
ваша величнiсть осипала сво©ми щедротами й прихильнiстю, доносить
французькому посланниковi де Бетюну про все, що дi ться в Речi Посполитiй,
а також пише листи секретарю мiнiстерства Коль ру в Парижi... А це вже
пряма зрада, пся крев! - вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся i
почервонiв. - Прошу вибачити мене, ваша ясновельможнiсть...
Собеський зблiд вiд хвилювання й гнiву.
- О пан зус! Що я чую! - вигукнув. - Я багато що знав, але щоб пан
Станiслав зазiхнув на корону - повiрити цьому не можу!
- I я не повiрив би, коли б не чув на власнi вуха, хай мене грiм поб' !
- пiдтакнув королевi Спихальський.
- А пан Морштин! - не мiг заспоко©тися Собеський. - Скiльки я зробив
йому добра! Якими почестями i милостями осипав! Возвiв у чин сенатора i
великого пiдскарбiя Речi Посполито©! А вiн... Зрадник, бидло, а не
шляхтич! - Король почав лаятись, як простий жовнiр. - Якщо все це правда,
вiн заслугову найлютiшо© кари!
- Яких доказiв потребу ваша ясновельможнiсть? - спитав Арсен,
побоюючись, що Собеський обмежиться тiльки вибухом гнiву, а потiм згасне.
Король нахилився до сво©х спiврозмовникiв i рiшуче сказав:
- Менi потрiбен речовий доказ, що недвозначно свiдчив би про вину
Морштина i Яблоновського© Менi потрiбен хоча б один листi I то - негайно!
Бо днями вiдкрива ться вальний сейм, i на ньому вирiшиться - яким шляхом
пiде Рiч Посполита: чи пiдтрима Австрiю у вiйнi з турками, чи спокiйно
дивитиметься, як султан проковтне ©©, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви
мене зрозумiли, панове? - I пiдвiвся.
- Зрозумiли, ваша ясновельможнiсть! - пiдвелися також Арсен i
Спихальський.
- Тодi я чекаю на вас найближчим часом... Перед вальним сеймом. Нiяк не
пiзнiше! Запам'ятайте!
- Не забудемо! Постара мося, ваша ясновельможнiсть!
- I ще одно: мо му секретаревi, пановi Талентi, можете цiлком
довiрятися... Бажаю вам успiху!
Три наступнi днi, що минули пiсля зустрiчi з королем. Арсен майже не
спав. По черзi з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого
пiдскарбiя i не спускали очей з дверей його кабiнету, намагаючись серед
безлiчi людей - слуг, охоронцiв, вiдвiдувачiв, гостей i родичiв - виявити
того, хто був зв'язковим мiж ним i французьким посланником. Однак це
нiчого не дало. Пiдозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина,
але ж прослiдкувати за всiма не було нiяко© змоги.
- Так ми нiц не зробимо, холера ясна! - лаявся нетерплячий
Спихальський. - Скоро - сейм, а ми тупцю мо на одному мiсцi... Що подума
король?
Ще бiльше олi© у вогонь пiдлив королiвський секретар. Пiзно ввечерi,
вдягнутий простолюдином, вiн перестрiв Арсена i пана Мартина бiля
костьолу, де вони товклися серед челядi Морштина, пильно назираючи за
кожним незнайомцем, який мiг одержати листа вiд довiрено© особи великого
пiдскарбiя, i, схопивши ©х за руки, шепнув:
- Панове, король все ще сподiва ться на вашу спритнiсть... Матимете
щось важливе - негайно йдiть до сеймового палацу. Постука те тричi в бiчнi
дверi лiвого крила. Я чекатиму на вас...
Королiвський секретар зник так же раптово й непомiтно, як i з'явився.
Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десяткiв
людей, що оточують щодня Морштина, ту дину людину, якiй сенатор довiря
сво© найбiльшi та мницi?
- Чому мовчиш. Арсене? - зашепотiв схвильовано Спихальський. - Хай йому
грець, якщо ми з'явимося до короля з порожнiми руками, вiн матиме повне
право назвати нас брехунами!
- Менi зда ться, пане Мартин, що ми почали танцювати не з того боку, -
задумливо промовив Арсен.
- Як це розумiти? Говори яснiше!
- Бачиш, я подумав, чи не краще б нам стежити за будинком де Бетюна?
Якщо ми там помiтимо кого-небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що
нападемо на вiрний слiд.
Спихальський заклiпав очима.
- Гм, а зна ш, може, ти й ма ш рацiю! I як це ми не додумалися до цього
ранiше?
- Ще не пiзно. Ходiмо!
Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вiсли, був ©м
вiдомий, i через пiвгодини, спiтнiлi й захеканi, вони опинилися перед
ворiтьми, що вели в глибину парку.
Нiч була безмiсячна, але не темна. Порошив дрiбний снiжок, замiтаючи
слiди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.
Друзi обiйшли все обiйстя посольства й переконалися, що, крiм головного
пiд'©зду, з боку Вiсли невелика хвiрточка, якою користувалися не тiльки
влiтку, а й зимою: недалеко вiд берега темнiла свiжопрорубана ополонка, з
яко©, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами
алея за високим дощаним парканом була розчищена од снiгу.
- Доведеться стежити за обома входами, - сказав Арсен. - Ти, Мартине,
залишайся тут, а я пiду на той бiк... Тiльки дивись не засни!
- Заснеш тут у бiсового батька! Адже доведеться лежати в снiгу, а не в
перинi.
- Бiльше нiде, - погодився Арсен, оглядаючись довкола. - Берег голий,
хоч би кущик який... Тож заривайся якомога глибше i справдi не засни, бо
замерзнеш.
Арсен пiдштовхнув друга. Спихальський вiдiйшов крокiв на п'ять вiд
стежки i плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снiгом - тепер
жодна собака не запримiтить.
- Ну, дивись пильно! Трапиться що - свиснеш. А я пiшов...
Арсен зник у темрявi.
Годину чи й двi Спихальський почував себе добре - пiд боками м'яко,
немов i справдi в перинi. Хотiлося спати, але вiн вiдганяв сон, хапаючи
губами нiжний чистий снiг та смикаючи себе за вуса.
Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потiм - руки, а
згодом йому почало здаватися, що вiн лежить не в кожусi i не в добрих
чоботях, якi справив минуло© осенi, а зовсiм голий. Дрiж хвилями
прокочувався по тiлу, а зуби так цокотiли, що, мабуть, було чути на той
бiк Вiсли. I що найгiрше - вiн боявся поворухнутися: а як хтось з-за рогу
стежить за хвiрткою або, навпаки, хоче вийти з посольства i вигляда з-за
тину? Коли б був сам - утiк би звiдси, але було соромно перед Арсеном,
який теж десь лежить, як i вiн, i якому також, мабуть, не тепло.
Звернуло за пiвнiч. I раптом до його слуху долинув легкий скрип снiгу.
Спихальський зцiпив зуби, щоб не цокотiли, i глянув лiворуч, звiдки
долiтали тi звуки. Може, йде Арсен?
Але нi. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був
невисокого зросту i злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно,
оглядаючись i прислухаючись. А наблизившись до хвiртки, зупинився й
обережно натиснув на клямку. Хвiртка була замкнена. Незнайомець вилаявся:
- Йолопи! Скiльки разiв попереджував: у середу не замикайте!
Вiн задер голову, дивлячись на високий паркан, потiм пiдскочив,
ухопився руками i почав здиратися вгору, намагаючись правою, здоровою,
ногою стати на клямку, але не попадав на не©.
Нарештi йому пощастило пiдтягнутись i лягти животом на паркан. Ще мить
- i перевалиться на той бiк.
Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морш-тина, то треба
хапати негайно! Якщо нi, то можна легко викрутитись, звинувативши його у
намiрi пограбувати чужоземне посольство.
Вiн прудко вискочив зi сво © схованки, схопив незнайомця за ногу i
щосили потягнув донизу. Той з несподiванки охнув i впав у снiг.
Спихальський мiцно затулив йому рота долонею, а колiном притиснув до
землi.
- Тихо! Не пручайся! Iнакше...
Незнайомець щось замурчав, заметляв головою. Видно, йому забракло
повiтря. Спихальський вiдпустив трохи руку - i той кiлька разiв зiпнув
ротом.
- Хто такийi До кого йшов? - прошипiв Спихальський. - Та не подумай
крикнути, бо задушу, мов кошеня, клянусь паном зусом! - Вiн дужче
натиснув колiном.
- На бога, пане, вiдпусти!
- Ти хотiв пограбувати посольство!
- Я не злодiй, мостивий пане!
- А хто ж ти?
- Мене звати Юзеком... Кривим Юзеком... Одведiть мене до пана де
Бетюна!
- Ти знайомий з паном де Бетюном? Посланником? - Спихальський ледве
стримав радiсть, бо зрозумiв, що до його рук потрапив той птах, якого вони
з Арсеном вислiджували.
- Так.
- Чим доведеш це? - Пан Мартин трохи послабив руку на горлянцi Юзека,
щоб той мiг говорити.
- Хай пан одведе мене до посланника i сам пересвiдчиться.
- Так я тобi й повiрив! Чи менi розуму забракло, щоб я вiв тебе до пана
де Бетюна, шельмо! Чого захотiв! Я задушу тебе, розбiйнику!
Хоча Спихальський говорив тихо, майже пошепки, Юзековi його слова,
мабуть, лунали як грiм, бо вiн з ляку почав за©катися.
- М-мостивий п-пане, вислухайте мене! Я справдi не розбiйник i не
злодiй! Я йшов до пана де Бетюна вiд вельмишановного пана сенатора
Морштина... Чи мостивий пан чув такого? З листом...
- Не бреши! Щоб вiдомий на всю Варшаву пан сенатор посилав листи з
таким негiдником i злодюгою, як ти! Де вони? Не повiрю, поки не
пересвiдчуся, що сказав правду!
- Хай пан вiзьме в кишенi...
- В якiй?
- Ось тут, злiва...
Спихальський потягнувся було рукою до кишенi, як раптом одержав такого
несподiвано мiцного стусана в груди, що вiдлетiв на кiлька крокiв i впав у
снiг.
Вiн зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звiвся на ноги i, ще
важко дихаючи; пiдняв угору праву руку. В нiй тьмяно заблищав кривий
татарський ятаган.
- Так ось який ти посланець ясновельможного пана Моршти-на! - прошипiв
люто Спихальський. - Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб'ю тебе!
- Тепер буде видно, хто кого, хе-хе! - глузливо хихикнув Юзек. - Тепер
я сам вiдправлю тебе, мостивий пане, до праотцiв!
Вони поволi кружляли один навколо одного, мов пiвнi. Юзек утекти не
мiг: розумiв, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть,
був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна -
заволодiти листом. Вiн мiг скористатися з пiстолiв, але не хотiв здiймати
шуму, тому всю надiю покладав на свою силу i спритнiсть.
Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник не озбро ний,
вiн вирiшив скористатися з сво © переваги i одним ударом ятагана покiнчити
з ним. Його напад був швидкий i рiшучий. Ятаган блискавкою сяйнув у
Спихальського над головою.
Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив вiн
занесену над ним руку сво ю лiвою рукою, а правою щосили затопив Юзековi в
обличчя. Удар був такий мiцний, що Юзек упав як снiп i лежав, не подаючи
нiяких ознак життя.
- Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! - звернувся
Спихальський до знепритомнiлого ворога, витягуючи у нього з кишенi тугий
сувiй паперу. - Сам винен, собачий сину!
З цими не дуже чемними словами вiн схопив Юзека за ноги i поволiк до