Наумов Євген. Чарівна круговерть

   Коли машини зринули, Рукастик-Смугастик, який нетерпляче підстрибував на місці, кинувся вперед. Він так поспішав до своїх, що навіть не попрощався. Лише махнув рукою. Мить - і він вже зайняв місце в лавах Рукастиків-Смугастиків.
   - Щасливо! - кинув йому навздогін Малько-Ванько. Раптом хтось штовхнув його в бік. Він здивовано озирнувся - поруч тупцював Жучок.
   - Ти ще тут?
   - Біда! Зараз трапиться біда! - гарячково випалив той.
   - Яка біда? - Малько-Ванько насторожився.
   Жучок озирнувся і прошепотів:
   - Громобій наказав Тягачу доставити Шляховий Коток на височенну гору й пустити його звідти на дружину Знавця-Моргунця. Коток не має гальм, і його ніхто й ніщо не зможе зупинити!
   - Обманюєш!
   - І зовсім не обманюю, - образився Жучок. - Ваша Варя теж спочатку мені не вірила, а потім повірила. Це я допоміг їй звільнити дружину Знавця-Моргунця. Отак!
   - А де ж вона?
   - Зараз приїде. Але не можна гаяти жодної хвилини!
   - Що ж робити? - задумався Малько-Ванько.
   - Біжи он туди за ріг будинку і чекай мене там. Я відвезу тебе на ту гору, й ти зупиниш Шляховий Коток.
   - Як же його зупинити?
   Та Жучок вже тікав геть - дружина підійшла зовсім близько.
   - Потім скажу! - на бігу вигукнув він.
   Чи треба казати, що Малько-Ванько не гаяв жодної секунди? Треба було рятувати дружину Знавця-Моргунця! За хвилину він був уже в провулку.
   Чекати довго не довелося. З-за рогу вискочив Жучок, але який він мав вигляд! Одна фара в нього чомусь не світилась, бік був добряче пом'ятий. Та він хвацько підкотив до тротуару.
   - Сідай! - розчахнув дверцята. - Машини щось пронюхали. За мною женуться...
   Ледве Малько-Ванько опинився у кабіні Жучка, як з провулка вискочило кілька машин. Попереду мчав грізний Громобій.
   - Ось він! Стій, зраднику! - загримів він.
   Жучок дав повний газ і так рвонув з місця, що хлопчика жбурнуло назад.
   - Тримайся!
   І почалася гонитва!
   Жучок кривуляв, мов заєць, круто завертаючи в провулки. Переслідувачам ніяк не випадало добре розігнатися - вони весь час стримували швидкість.
   Та все ж вогненні фари Громобоя невблаганно наближалися...
   - Стіна! - ахнув Малько-Ванько. - Стіна попереду! Сті-і-ій!
   Але то була не стіна. Дорогу перекривали важкі залізні ворота. Ззаду накочувалося ревіння Громобоя...
   Та замість того щоб загальмувати, Жучок ще додав ходу! Мабуть, вже нічого не тямив з переляку...
   Малько-Ванько заплющив очі.
   Тріск, скрегіт! Його шпурнуло, боляче вдарило об щось тверде...
   Він розплющив очі.
   Жучок знову мчав, тільки вже якимось широким подвір'ям. Ворота залишилися позаду. Хлопчик здивовано озирнувся і помітив поруч з ворітьми відчинену навстіж хвіртку. Перед нею стояв дибки Громобій. Його передні колеса безпорадно крутились.
   - Ох-хой! - стогнав Жучок. - Усі боки обдер.....
   - У тій хвіртці? - засміявся Малько-Ванько. - Як же ти її побачив?
   - Я з дитинства її знаю. Коли за нами ганявся Фургон, ми через той хід тікали. А Фургон зупиниться та сердиться-сердиться! Він навіть радіатора не міг туди просунути...
   Хлопчик ще більше засміявся.
   - Цить! - звелів Жучок. - Тут не можна сміятися. Навіть не треба голосно розмовляти!
   - Чому?
   - Це музей відпрацьованих частин...
   - Ну то й що?
   - Страшно вночі тут. Бр-р! Один я б сюди ніколи не поїхав.
   - А що тут такого?
   - Кажуть, що ночами окремі деталі залишають музей і гуляють собі.
   - Що ж тут страшного?
   - Страшно, страшно! - переконував його Жучок. - Адже вони самі гуляють. Самі! Уяви, раптом назустріч тобі котиться... колесо!
   - Ну й нехай собі котиться!
   - Ой! - Жучок навіть затрусився. - Не кажи так! Боюсь!
   - Гаразд, гаразд, - усміхнувся Малько-Ванько. - Не буду. Далеко ще їхати?
   - А ми вже приїхали. - Жучок зупинився знову біля воріт, та вже інших, поруч з якими була хвірточка, тільки зовсім маленька. - Сюди й мені не пропхнутись, - сумно додав він.
   - Що ж нам робити?
   - Підеш далі сам. Там буде вулиця. Чуєш - це гуркоче Тягач. Він тягне на гору Шляховий Коток. Поспішай!
   Малько-Ванько кинувся до хвірточки. Раптом він зупинився.
   - Як затримати Котка?
   - Ой, я зовсім забув про це! Як затримати Котка... Х-гм... Зупинити... А взагалі будь-яку машину може зупинити цеглина. Та де вона?..
   - На будівництві! - вигукнув хлопчик, не дослухавши Жучка.
   Він штовхнув хвіртку й щодуху помчав вулицею.
   - Швидше повертайся! Мені страшно тут... - гукнув йому навздогін Жучок.
   Вулиця вела вгору. Далеко на тлі світанкового неба вимальовувалися дві кремезні горбаті фігури - надзвичайно сильний Тягач та надважкий Шляховий Коток.
   На бігу Малько-Ванько нишпорив навколо очима - шукав сліди будівництва.
   Зненацька він перечепився і ледве не впав. Цеглина!
   Вона була важка. Малько-Ванько побіг повільніше.
   Він захекався, ледве переставляв ноги... І нарешті зупинився.
   Далеко внизу червоно-жовто-зеленими спалахами сяяла широка площа. Це дружина Знавця-Моргунця Урочисто виходила з провулка.
   А тут угорі чийсь грубий голос прохрипів:
   - Готово? Пускай!
   - Зараз, - обізвався інший. - Щось трос зачепився...
   - Стійте! - закричав Малько-Ванько. - Зупиніться зараз же!
   І де тільки сили брались - він знову побіг.
   - Хто посмів зупинити мене - найважчого з най важчих? невдоволено загув Шляховий Коток.
   Хлопчик знову задихався. Він зміг вимовити тільки одне слово:
   - Цег... ли... на!
   - Цеглина! - лунко відгукнувся Шляховий Коток. - Ти чуєш, друже Тягачу?
   - Ой-ой-ой! - забасував перелякано Тягач. - Вони вже тут!
   І рвонув щосили. Сталевий трос луснув, як нитка. Тягач кинувся навтікача.
   Малько-Ванько подолав останні метри й став перед Шляховим Котком.
   - Де цеглина? - розлютовано просичав той. - Я не бачу її.
   - Та ось же! - і хлопчик високо підняв над головою цеглину.
   - Гра-гра-гра! - загоготів Шляховий Коток. - Ти загинеш, дурний хлопчиську! Зараз я зроблю тебе пласким, мов зошит.
   - Чому загину? - розгублено спитав Малько-Ванько.
   - А тому, що це не жовта цеглина, а сіра! Хіба ти не бачиш?
   - Яка різниця?
   - А така, невігласе, що Жовта цеглина та ще й на червоному кружечку - це одна з найкапосніших дружинниць Знавця-Моргунця, і означає вона: "В'їзд заборонено". З'являється вона завжди в несподіваному місці, там, де бідолашній машині ні розвернутися, ні позадкувати не можна... - Шляховий Коток зневажливо пирхнув і посунув на Малька-Ванька.
   "Так ось про яку цеглину говорив Жучок!" - здогадався хлопчик і раптом несподівано для самого себе вигукнув:
   - Нічого! Я зупиню тебе й цією!
   Розмахнувся щосили і жбурнув цеглину під передній блискучий вал Шляхового Котка. Той ще не встиг набрати швидкості й, коли наштовхнувся на маленьку перешкоду, відразу ж зупинився.
   - Що це таке, що таке?- заволав він. - Мене зупинила сіра цеглина! Нечувано! А-а-а!
   Та Малько-Ванько вже не слухав його лементу й побіг униз. Там, у музеї, чекає на нього бідолашний Жучок...

Покарання Варі

   Варя чимдуж крутила педалі, поспішаючи на допомогу друзям. Нарешті вона вискочила з Похмурого тунелю й озирнулась. Вулиця і перехрестя безлюдні - загони Знавця-Моргунця вже пройшли.
   "Де ж це вони?" - подумала дівчинка й пошукала очима друзів, але на "Острівці безпеки" їх не було. І раптом вона побачила Рукастика-Смугастика - той стояв у центрі перехрестя і махав їй.
   - Ось де він! - засміялася вона й повернула до Рукастика-Смугастика.
   - Стій! Стій, неслухняне дівчисько! - раптом сердито вигукнув той.
   Це було так несподівано й образливо, що Варя аж скипіла. Як він сміє називати її неслухняною?
   Та це, виявляється, зовсім не той Рукастик-Смугастик! Замість блискучого шолома на голові в нього білів берет.
   На руках білі рукавички, а обличчя не усміхнене, як завжди, а суворе-пресуворе!
   - Порушниця! - проказав він суворим голосом. - Тричі порушниця, ти будеш й тричі покарана!
   - Чому це я порушниця? - образилася Варя. - Я нічого не порушувала, їхала по велосипедній доріжці й жодного разу не вискочила за білу лінію. А що я до тебе зараз поїхала, так ти ж сам помахав мені рукою! Не дуже мені й хотілося! Бувайте здорові!
   - О-о-о! - застогнав Рукастик-Смугастик і схопився за берет. Вона абсолютно не знає Закону Вулиць і Доріг! Навіть ніякого уявлення про нього не має... Тебе не можна випускати на вулицю!
   - Та поясни до пуття, що ж я порушила? Мені тут інший Рукастик-Смугастик говорив, щоб я їхала по цій велосипедній доріжці. Я так і їхала...
   - Він правильно казав... Туди можна їхати по цій доріжці. А назад треба іншою - тією, що проходить на протилежному боці вулиці. І цим ти порушила найперше правило Закону Вулиць і Доріг - правило правого боку! Під час руху всі - і пішоходи на тротуарах, І машини на дорогах - зобов'язані триматися правого боку. Інакше неминуче найстрашніше зіткнення!
   Усе це він вимовив одним духом.
   - Звідки я знала? - стенула плечима Варя.
   - Знати - твій обов'язок! Друге порушення - ті не зупинилась, коли я повернувся до тебе обличчям Це - головне правило перехрестя! Порушення його веде до аварії.
   Варя винувато похнюпилась.
   - І третє порушення, - невблаганно продовжував суворий Рукастик-Смугастик, - ти не зупинилась, навіть коли я підняв руку! За цим сигналом зупиняється весь рух на всіх вулицях, що ведуть до перехрестя!
   - Я думала... я гадала... що ти мене кличеш.
   - Якщо всі так подумають і кинуться до мене, коли я підніму руку, до чого це приведе?
   - До тебе, - прошепотіла дівчинка. Рукастик-Смугастик мимохіть усміхнувся, і Варя побачила, що він зовсім не суворий, і вона посмілішала.
   - Але ж я не знала...
   - А ось для того, щоб ти знала, - знову посерйознішав Рукастик-Смугастик, - ми зараз відправимо тебе, дівчинко, до Кімнати Знань. Там тебе пригостять дуже смачними пиріжками, які поліпшують пам'ять, і тобі буде легше вивчити правила Закону.
   - Та мені треба якнайшвидше додому! - злякано запротестувала Варя.
   - Поки не опануєш правил, ми не випустимо тебе на вулицю. Багато отаких, як ти, поспішають додому, а потрапляють до лікарні. Адже через твої незнання може виникнути аварія.
   За його знаком звідкілясь з'явився ще один Рукастик-Смугастик, але в чорному береті та чорних рукавичках. Він узяв дівчинку під руку.
   - А велосипед! Треба відвести Петрикові!
   - Не турбуйся. І велосипед відведемо куди треба, і тебе.
   Дівчинку привели до великої кімнати, де всі стіни були обвішані кольоровими картинками. А посеред кімнати на підлозі Варя побачила...
   ...місто!
   Таке ж іграшкове місто, як у таємничій кімнаті дитячого садка "Парасолька".
   Варя озирнулась. Рукастик-Смугастик кудись зник. Тоді вона простягла руку й торкнулася найближчої машини.
   Та покотилась - дедалі швидше й швидше...

Дід Драндулет і П'яте Колесо

   Малько-Ванько відчинив хвіртку й зупинився. Широкий двір був тьмяно освітлений ліхтарями.
   Нікого.
   Куди ж подівся Жучок?
   Хлопчик огледівся, потім нерішуче зробив крок, другий...
   - Стій! Ні з місця!
   Прямо на нього мчало колесо. Звичайне автомобільне колесо. Точніше, незвичайне, бо котилося саме, без ніякого мотора. Зате горлало ніби навіжене:
   - Попався! Ще один попався! Від мене не втечеш!
   Та Малько-Ванько й гадки не мав тікати. Він з усмішкою розглядав дивовижне колесо. Звідки воно взялося? І тут згадав розповідь Жучка про те, що тут, у музеї, запасні частини гуляють ночами.
   - Виходить, це правда? - вихопилося у нього.
   - Що правда? - насторожилось колесо й зробило хвацьке коло біля Малька-Ванька.
   - Те, що ви гуляєте вночі?
   - Дурниці! - запально відрубало колесо. - Всі перебувають на своїх місцях. Чому б це їм гуляти вночі? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!
   - Не знаю, - кивнув Малько-Ванько. - Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?
   - Я - головний доглядач музею.
   - Ти дивись... Оце так...
   - А звуть мене П'яте Колесо.
   Настала мовчанка.
   - Боїшся? - раптом співчутливо спитало П'яте Колесо.
   - А чого б це мені боятися?
   - Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.
   - Тебе? - здивувався хлопчик.
   - Мене всі бояться! Ось Жучок, недавно...
   - Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де він?
   - Довелося відпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Він так боявся, так боявся! Тремтів, заїкався, плакав... Ну, Дід Драндулет і зглянувся над ним.
   - Який Дід Драндулет?
   - Найголовніший доглядач. Ось я тебе зараз і поведу до нього. Він такий суворий - жах! Але ти його не бійся, гаразд?
   - І не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:
   - Дід Драндулет казав мені: "Ти найпотрібніше колесо! Про тебе навіть прислів'я склали: "Потрібен, як п'яте колесо". Ну, ходімо до нього. - І воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.
   У темному закутку біля паркана хтось завовтузився і зітхнув.
   - Кхе, кхе, кхе...
   - Дідусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.
   - Ну, що там, що? - заскрипіло в закутку. - Що скоїлось?
   - Ще одного веду! Ще одного!
   Колесо підштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи і побачив під накриттям старий автомобіль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висіли в повітрі - під автомобілем виднілися високі підпірки.
   - Кахи, кахи, - продовжував відкашлюватися дивовижний автомобіль. Від напруги він ворушив колесами. - Ох, і ніченька сьогодні... Навіжена! Чому галасуєш?
   - Ось! Знову зловмисника привів!
   - Овва! - продеренчав Дід Драндулет. - Ну й часи пішли: по два зловмисники за одну ніч попадаються. Як тебе сюди занесло? - звернувся він до Малька-Ванька.
   - Я Жучка шукаю.
   - Кого? Га?
   - Кричи дужче! - загорлало П'яте Колесо.
   - Я! Жучка! Шукаю! - несамовито вигукнув Малько-Ванько.
   - Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотів йому нову фару дати та шину замінити, а він так налякався, навіть слухати не захотів, одне тільки торочив: відпусти та відпусти, дідусю, більше, мовляв, не буду. Довелося відпустити... Ото дременув!
   - Мене злякався, мене! - підскакувало П'яте Колесо. - Правда, Діду Драндулете?
   - Правда, правда.
   Малько-Ванько з усіх боків роздивлявся недоладного автомобіля.
   - А чому ти такий дивний? - нарешті не витерпів він.
   - Не дивний, а давній, - образився Дід Драндулет. - Коли я молодий був, ніхто не називав мене дивним, а навпаки, самі диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабріолет! Який гарний та гожий!
   - Не Кабріолет, а Драндулет, - втрутилося П'яте Колесо. - І все ти плутаєш, дідусю...
   - Сам ти плутаник! - розсердився Дід Драндулет. - Кажу тобі, що я - Кабріолет. Це вже коли постарів та спорохнів, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарієш - і тобі якусь назву придумають... П'ята Дірка!
   П'яте Колесо надулося від образи й відкотилося вбік. А Дід Драндулет так розходився, що аж підстрибував на підпірках.
   - Чи ти знаєш, чи відаєш, хто такий Кабріолет? Рід Кабріолетів найзнатніший і найдавніший у Чарівній Круговерті! От життя тоді було! - теревенив старий. - Куди захочеш, туди й мандруєш. Тільки недовго так тривало... - закінчив він сумно.
   - Чому? - в один голос запитали хлопчик і П'яте Колесо.
   - Ось послухайте...

Безладдя
>

   - Було це чи не було, казка це чи бувальщина, тільки бачив я все на власні очі, - почав Дід Драндулет. - Коли з'явилися перші автомобілі, вони самі ще не знали, якими їм бути. І небачені чудовиська запрудили шляхи.
   Рогаті автомашини.
   Їжаки-автомобілі, в яких кузови були всіяні гострими сталевими голками.
   Гнучкі й довгі машини-гадюки.
   Круглі та тугі, ніби м'яч, грузовики. Вони могли підібгати колеса й котитися бездоріжжям.
   Автострибуни.
   Були навіть автомобілі, які могли розсипатися на безліч маленьких автомобільчиків, пролізти через будь-яку шпаринку, а потім з'єднатися і знову їхати далі.
   Були машини з вісьмома колесами - чотири внизу, стільки ж зверху. Коли вони перевертались, то могли спокійнісінько їхати далі догори дном.
   Зустрічалися триколісні та двоколісні. А одного разу з'явився автомобіль на одному колесі! Чудернацький вигляд він мав - довгий і тонкий, мов телеграфний стовп.
   - Як же він їздив на одному колесі? - здивувався Малько-Ванько.
   - Ще й як їздив! Автостоп - так його стали називати - хвацько носився не тільки по дорогах, а й по стежках, бордюрах і навіть... по карнизах будинків.
   - А по карнизах навіщо? Хіба була потреба?
   - Потреба була! Тому що - і це було найголовнішим - автомобілі не тільки не знали, який вигляд вони мали, а й не відали, як їздити. Кожен мчав, куди хотів і як хотів. Плутанина, безладдя! І була це країна Безладна Круговерть. На дорогах весь час траплялися сутички, аварії, чвари, скандали, бійки. То Їжак штрикне когось своїми колючками, то Рогач потовче, то Автогадюка задушить у сталевих обіймах... На дорогах затори, пробки! А машин ставало дедалі більше. І ось одного разу на головній площі Круговерті утворився величезний затор. Тиснули з усіх боків і дедалі сильніше. От у когось затріщав кузов, лопнуло колесо, дзенькнуло скло... Лунали крики, стогони гармидер несосвітенний!
   Але раптом настала мертва тиша - всі оніміли з жаху. Високо над площею запалало червоне світло! Червоне! А треба сказати, що автомобілі бояться червоного світла як вогню. Тому що в нас, автомобілях, повно бензину, мастила. Ледь іскра потрапить - не поїдеш, а полетиш! Ось тільки в різні боки, кахи-кахи... в різні боки.
   - Ну, а далі, далі! - підстрибувало П'яте Колесо. - Хто вибухнув, хто згорів на перехресті, га?
   - Ніхто не вибухнув, ніхто не згорів, - сварливо відповів Дід Драндулет. - А горіла червоним світлом єдина фара Автостопа - дві ж на ньому ніде було примостити, хіба що як гудзики - одна під одною.
   Його затиснули на самісінькій середині перехрестя з чотирьох боків, та так, що від напруги й гніву фара почервоніла. Всі спочатку злякались - а раптом Автостоп палає? І оніміли з переляку. Але тут закричав Автостоп. Він завив, ніби сирена.
   - Е-е-гей! - волав він. - Що ви робите, дурні автомобілі - мідні лоби, залізні голови? Навіщо душите й калічите один одного? Адже дороги навколо вільні, вільні! їдьте, куди хочете!
   - Де ж вони вільні? - загомоніли машини. - Ми не бачимо. Всі дороги забиті, запруджені.
   - Це тому, що ви дивитесь під колеса й далі свого радіатора нічого не бачите! - гукав Автостоп. - А я бачу далеко. Я бачу вільний шлях!
   І він почав показувати машинам, куди їхати, і так блискав червоним вогнем, що всі машини швиденько розбіглись.
   Автостопу дуже сподобалось командувати, й він залишився на перехресті. Але всі машини об'їжджали площу - так вони боялися небаченого червоного вогню. І серед автомобілів пішли страшні чутки про перехрестя, на якому злий Автостоп живцем спалює неслухняних.
   Дід Драндулет замовк і, здається, заснув. П'яте Колесо нетерпляче забігало навколо, потім штовхнуло старого.
   - Га? Що? - прокинувся той.
   - Все ти казки розказуєш, діду! - заверещало П'яте Колесо. - А що далі - не знаєш, не відаєш. Ось і мовчиш. Вигадуєш, мабуть...
   - Нічого я не вигадую, - розсердився Дід Драндулет. - Якщо не подобається, можу не розповідати.
   - Розповідай, розповідай далі! - почали навперебій Просити Малько-Ванько і П'яте Колесо. - Нам дуже цікаво...
   Дід Драндулет пом'якшав і продовжував:
   - І зажурився самотній Автостоп, затужив. А залишити перехрестя не зважувався: а якщо автомашини знову з'їдуться та без нього, височезного Автостопа, перечавлять одна одну?
   Та одного разу занесло на площу якогось малюка, котрий втік з дому від батьків. Коли він побачив таку простору площу, то навіть заверещав від захоплення і почав носитися туди й сюди. І ледве не налетів на Автостопа.
   Вибачився чемно, позадкував, а потім об'їхав навколо нього й питає:
   - А чому ти такий витягнутий?
   - Щоб далеко бачити, - відповідає лагідно Автостоп. Він теж зрадів малюкові.
   - А що це там світиться нагорі, га? У твоєму оці?
   - Це світиться надія моя зелена.
   - Зелена! Зелена! - застрибав малюк. - Зовсім як м'яка травичка на лужку біля нашого будинку.
   І він помчав по майдану й вигукував:
   - Сюди! Всі сюди! Подивіться, яке гарне світло я знайшов!
   На його лемент збіглись автомобілі з усього міста. Та коли побачили, що в єдиній фарі Автостопа палає не страшне червоне світло, а зовсім інше - променисто-зелене, невимовне зраділи.
   - Ой, як це чудово! - казали вони. - Зелене світло - то колір тінистого гаю, рівних лісових галявин з м'якою шовковистою травою, яка не псує шин. Це затишні улоговини з прохолодними струмочками, де можна напитися досхочу чистої джерельної водиці, яка не засмітить радіатора. Хай же це світло горить завжди, наш улюблений Автостопе, і нагадує нам про ті приємні хвилини, коли ми гуляли на околиці Круговерті.
   І вони закружляли у танку навколо Автостопа, а той розчулився і не знав, куди подітися від радості. А зелене світло розгорялося дедалі яскравіше і яскравіше, поки не стало чисто смарагдовим. Тоді у всіх вирвався вигук захоплення. Вони закружляли ще швидше і заспівали:
   Наш зелений,
   наш зелений,
   наш зелений Автобрат!
   І віднині
   прислухайтесь
   до усіх його порад!
   А за містом на смітнику в цей час вовтузився Сміттєвоз. Він по саму кабіну вивалявся в багні і в розпал веселощів з'явився на головній площі. Він мчав щодуху й галасував:
   Тра-та-та, тра-та-та,
   Геть з дороги, дрібнота!
   Ось-ось очманілий гультіпака вріжеться у танок... І раптом око Автостопа спалахнуло пронизливим жовтим вогнем. Немов саме сонце гнівно подивилося з неба. Сміттєвоз тільки жалібно вискнув і різко загальмував.
   - Як ти посмів з'явитися сюди в такому вигляді? - загримів Автостоп. - Мені соромно за тебе!
   - Пробачте мені, - заскиглив Сміттєвоз. - Я більше ніколи-ніколи не буду, тільки не засліплюйте мене...
   - Гаразд, на перший раз я тобі вибачу, - мовив Автостоп. - їдь і працюй. Добросовісно збирай і вози сміття, наводь чистоту на вулицях.
   Присмирнілий Сміттєвоз бочком-бочком поповз у провулок, а потім його тільки й бачили. Кожному зустрічному він розповідав про всесильного чарівника Автостопа, який одним поглядом може засліпити...
   - Ось так, діти мої, і залишився Автостоп командувати на перехресті. А щоб бачити все довкруж, завів багато очей. І кожен, хто підійде до перехрестя, знає: запалали горішні очі червоним світлом це найсуворіший наказ зупинитися. Середні, жовті, радять почекати. А нижні, зелені й лагідні, дозволяють рухатися. І називається звідтоді цей всесильний чарівник...
   - Знавцем-Моргунцем! - вигукнув Малько-Ванько.
   - А країна стала називатися Чарівною Круговертю. Бо кожен, хто потрапить у цю країну, не заплутається і не загубиться. Знавець-Моргунець потурбується про кожного подорожника, кожному вкаже правильний напрямок. У нього тепер багато помічників - ціла дружина, - продовжував Дід Драндулет. - Вони допомагають наводити порядок на вулицях та дорогах. І всі машини їх слухаються...
   - Ні, вже не слухаються, - сумно промовив Малько-Ванько.
   - Як це так? Чому не слухаються? - здивувався Дід Драндулет. - Хто їм дозволив?
   Малько-Ванько похнюпився. Адже це він у всьому винний! І розповів про те, що сталося цієї ночі у Чарівній Круговерті.
   - А зараз мені треба розшукати Варю, - закінчив він.
   - Ну, якщо ви так хоробро визволили дружину Знавця-Моргунця, то я допоможу вам, - закректав Дід Драндулет. - Поїдемо разом шукати Варю.
   - Оце добре! - зрадів хлопчик.
   - На спасибі далеко не заїдеш, - пирхнув Дід Драндулет. - Ти спочатку почисть мене, змасти гарненько, напій бензинчиком і водичкою, а потім я тебе повезу. Гаразд?
   - Гаразд! Тільки... тільки я не знаю, як це робиться.
   - А я покажу! - підскочило П'яте Колесо. - Я тобі все-все покажу!
   І хлопчик узявся за роботу. Він ретельно стер порохняву з кузова Діда Драндулета, щедро змастив усі суглоби, залив води й чистого бензину...
   - А тепер поверни важіль - отой, що внизу, - промовив Дід Драндулет.
   Малько-Ванько вчепився за важіль, натужився і з великим зусиллям повернув його. Підпірки повільно опустилися. Дід Драндулет скрипнув і опинився на землі. Двигун його задеренчав, запирхав. Драндулет виїхав з-під накриття, зробив велике коло по двору і хвацько загальмував. Він блищав, мерехтів і взагалі - сяяв!
   - Згадаймо молодість!- вигукнув він. - Ну, тепер сідай, зараз помчимо!
   Малько-Ванько стрибнув на сидіння і з неприхованим задоволенням погойдався на пружному оксамиті. В кабіні старого автомобіля було затишно й зручно.
   - І я з вами! І я з вами! - заскакало навколо П'яте Колесо.
   - А хто ж буде стерегти музей? - заперечив Дід Драндулет.
   Але П'яте Колесо так жалібно зашипіло, що він пом'якшав і урочисто проголосив:
   - Тепер ти залишаєшся найголовнішим наглядачем.
   П'яте Колесо відразу гордовито роздулось. Дід Драндулет наказав йому пильно стерегти музей, нікого із зловмисників і близько не підпускати.

Правильний Професор

   Туман плавав навколо Варі, над Варею і в очах Варі.
   З туману раптом долинув сердитий голос:
   - Скільки разів попереджав: не залишайте дітей самих... у місті. Вони так і дивляться, аби щось з місця зрушити... або когось. Особливо оті... оці... які не мають знань.
   - А сюди тільки такі й потрапляють, - чомусь радісно відповів інший голос.
   - Тим більше, тим більше!
   Туман розсіявся. З нього випливли дві фігури. Одна була знайома Варі. Рукастик-Смугастик, який привів її сюди, виструнчився посеред Кімнати Знань. А інша фігура... оце так фігура! Окуляри - найбільші окуляри, які Варя бачила в житті. Ніс - найбільший ніс! Ось на такому носі й могли триматися такі великі окуляри. Волосся - найзапатланіше волосся! Здавалося, кожна волосинка так і хотіла злетіти з голови.