Наумов Євген. Чарівна круговерть

   Фігура помітила, що Варя дивиться на неї, і спрямувала на дівчинку довгий і сухий палець:
   - Ще хвилина - і ти б могла загинути. - Палець накреслив дугу і вказав на іграшкове місто біля ніг Варі. - Добре, що я встиг вчасно уповільнити... запобігти... зупинити...
   Той, хто говорив це, заплутався. Спробував пригладити своє волосся, та де там! Воно здибилося ще більше, і по ньому пролетіли блакитні іскри.
   - Професоре, у вас голова іскрить! - злякано вигукнув Рукастик-Смугастик.
   - Це думки іскрять, думки, - сварливо відмахнувся Професор. - Так ось, зараз я зберуся з думками й скажу... - Він знову повернувся до Варі: - Дивись, що наробила твоя цікавість!
   Дівчинка пильно подивилась на іграшкове місто. Ніби нічого в ньому, на перший погляд, не змінилося. Ось тільки автомобіль... той, до якого вона доторкнулась. Він валявся догори колесами!
   - Мені довелося його перевернути! - вигукнув Професор. - Щоб запобігти... зупинити... знешкодити. Інакше всі машини теж поїхали б. А куди? Адже я не розставив ще дорожніх знаків, покажчиків, стрілок, не ввімкнув світлофорів на перехрестях. Це можна зробити тільки з допомогою чого?
   - Рук... - відповіла Варя.
   - ЗНАНЬ!
   Він так вигукнув це слово, що Варя аж підскочила.
   - Чого ви кричите? - тремтячим голосом запитала вона. - Я ж не знала...
   - Ось я і кажу, - забурмотів Професор і схилився над містом. - Не знала, а лізла... втручалась. Добре, що все обійшлося гаразд - без поломок і нещасть, без потреби в запчастинах. Га? Я тихенько-тихенько її перевернув... м'яко-м'яко поклав...
   Він поставив автомобіля і почав благати Варю:
   - Не чіпай більше тут нічого, добре? Я тебе дуже-ду-же прошу!
   Дівчинку це чомусь ще більше злякало.
   - Та не буду я нічого у вас чіпати! - вже зі слізьми на очах промовила вона. - Відчепіться від мене!
   Професор погладив її по голові й почав утішати:
   - А ось відчепитися від тебе я ніяк не можу. Тому що причеплений... притулений... прилаштований для того, щоб давати вам знання. Отим, хто їх не має. Адже я професор з правил... професор правил...
   - Правильний Професор! - підказав Рукастик-Смугастик.
   Професор усміхнувся і жартівливо насварився на нього пальцем:
   - Знаю, знаю! Так ви мене кличете... називаєте. Ну, нехай. - Він повернувся до Варі.
   - Я буду розповідати і пояснювати тобі правила Закону Вулиць і Доріг, - він накреслив пальцем у повітрі щось дуже хитромудре. - Кожна літера з великої літери... тобто слово. Зрозуміла?
   - Зрозуміла, - відповіла дівчинка, хоча нічого не зрозуміла - який закон, які літери. Та Правильний Професор залишився задоволений її відповіддю і навіть потер руки так сильно, що знову заструмували блакитні іскри - цього разу від довгих сухих пальців.
   - Професоре, у вас руки іскрять! - зляканим голосом знову вигукнув Рукастик-Смугастик.
   - Це енергія моя іскрить, енергія! - нагримав на нього Правильний Професор і гучно, ніби звертався до великої аудиторії, оголосив:
   - Отже, почнемо!
   Варя озирнулася. Нікого, крім неї, в кімнаті не було.
   - Ти чого озираєшся? - підскочив до неї Правильний Професор. Кого чекаєш?
   Вона раптом відчула страшенний голод і згадала, що їй говорили на перехресті.
   - Пи... пиріжки, - вирвалося у неї.
   - А, пиріжки! - Правильний Професор усміхнувся і повернувся до Рукастика-Смугастика. - Ти чув? Принеси їй пиріжків, які поліпшують пам'ять. І негайно, негайно!
   Той вийшов і за хвилину повернувся з тарілкою рум'яних запашних пиріжків. Вони виявилися навіть гарячими, аж парували, і були такі смачні - не описати! Варя ще не знала, яка начинка всередині - сир чи капуста, а вже брала пиріжок.
   Рукастик-Смугастик дивився на неї і голосно ковтав слину.
   - Тихіше ковтайте! - пробурчав Правильний Професор і теж ковтнув слину.
   Тоді Варя підсунула їм тарілку:
   - Їжте й ви. Беріть, беріть, вони такі смачні! Не пошкодуєте...
   Рукастик-Смугастик нерішуче подивився на пиріжки, а потім на Правильного Професора. Той зняв і зніяковіло протер окуляри маленьким носовичком.
   - Якщо сказати по правді, я їсти не хочу, - зам'явся він. - Але, як побачу пиріжки, чомусь завжди хочеться їх їсти...
   - І в мене те ж саме! - здивовано вигукнув Рукастик-Смугастик. От не хочеться їсти, а пиріжків чомусь завжди хочеться.
   - І в мене! - радісно мовила Варя. - Мабуть, пиріжки для того й придумані, щоб їх хотілося їсти!
   Вони засміялись і почали ласувати пиріжками.
   Через кілька хвилин Правильний Професор звернувся до Варі:
   - Що треба зробити, коли переходиш вулицю?
   Та Рукастик-Смугастик відповів за неї:
   - Коли переходиш вулицю, треба спочатку подивитися ліворуч!
   - Чому? - повернувся до нього Правильний Професор.
   Рукастик-Смугастик швидко дожував пиріжок і жваво проторохтів:
   - Тому що зліва може з'явитися автомашина. І тоді трапиться...
   - Зіт-кнен-ня! - разом закінчили вони.
   - А коли дійдеш до середини вулиці, що треба зробити?
   - Подивитися праворуч! - раптом вирвалося у Варі. Вона згадала, як вони переходили вулицю.
   - Чому?
   - Тому що цього разу машина може з'явитися справа! І тоді трапиться аварія!
   - Правильно! - вигукнули Рукастик-Смугастик і Правильний Професор.
   Потім Правильний Професор сказав:
   - Ось бачиш, ці пиріжки справді поліпшують пам'ять. Ти запам'ятала те, що я казав, і те, чого я навіть не казав. А якщо ти не озирнешся ліворуч-праворуч, то станеться...
   - Зіткнення! - хором закінчили всі.
   Після таких ласощів Варю почало хилити на сон. А Правильний Професор все правив та правив про свої правила, і щоразу Рукастик-Смугастик влад відповідав на всі його запитання, навіть найкаверзніші.
   - Якщо ти їдеш на велосипеді і бачиш, що на потрібну тобі вулицю в'їзд велосипедистам заборонений, що ти зробиш?
   - Зійду з велосипеда і поведу його.
   - По тротуару?
   - Ні, по тротуару піду сам, а велосипед вестиму по бруківці, поруч з тротуаром.
   - Молодець! - похвалив Правильний Професор. Від напруги та надміру енергії з його волосся і пальців безперервно летіли блакитні іскри-блискавки...
   Та Варя щось згадала і запитала:
   - А чому Рукастик-Смугастик на перехресті піднімає руку, коли хоче всіх зупинити?
   Рукастик-Смугастик тут же відповів:
   - Тому що цей жест відповідає жовтому сигналові Знавця-Моргунця.
   - Взагалі так, - погодився Правильний Професор. - Але... Це історія... - він підняв палець. - Я розповім вам, як з'явилися Рукастики-Смугастики.
   - Ой, як цікаво! - у Варі й Рукастика-Смугастика відразу ж заблищали очі.
   Професор заклав руки за спину й довгими кроками почав міряти Кімнату Знань.
   - Я особисто був учасником тих історичних подій. І трапилося це... скоїлося... відбулося, коли в Чарівній Круговерті з'явився Знавець-Моргунець. Він стояв на головному перехресті та вказував автомашинам, куди й кому їхати.
   Як він це робив? Червоним вогнем запалає - зупиняються всі машини.
   Жовтим світлом засвітиться - приготуватися до руху. Зеленим засяє - дозволяється їхати.
   І всі автомашини слухались Знавця-Моргунця. Усі, та не всі.
   Мчить якось пробоєм до перехрестя гоночний Громобій. І ще здалеку гукає:
   - Пропустіть! Поспішаю! Не затримуйте мене!
   Він взагалі любив гасати з шаленою швидкістю і таким ревінням, що інші, зачувши його, заздалегідь поступалися...
   Намагався Знавець-Моргунець його врезонити... приструнити... загальмувати, але де там! З гальмами у Громобоя завжди було не все гаразд.
   - Ніколи мені! Я зайнятий! - лементував він.
   А коли його запитували, чим він зайнятий, Громобій верз таку нісенітницю, такого туману напускав, що доводилося вмикати протитуманні фари. Проте всі й так знали, яке в нього "термінове й важливе" заняття - з ранку до смеркання гасати дорогами.
   Знавець-Моргунець вже давно покарав би його, та були у Громобоя захисники.
   - Це ж гордість наших перегонів! - говорили вони. - Подивіться, яка у нього швидкість! Які поршні, циліндри! Нехай ганяє.
   Ну, гаразд. Нехай би вже сам ганяв, а то й інших на таке підбивав.
   - Кого ви слухаєтесь?- казав він. - Його діло - стояти, а наше їздити.
   Дехто з старших докоряв йому:
   - Він заради нас стоїть. Заради нашого організованого руху. А головне - він Знавець! Знає, куди й кому їхати.
   - Звідки ви знаєте, що він знає? - глузливо запитував Громобій.
   Були й такі, що вірили Громобою і теж порушували правила. А це приводило до чого?
   Варя і Рукастик-Смугастик тут же відповіли:
   - До зіткнення!
   - Так. А там, де зіткнення, там і нелади. От і задумався Знавець-Моргунець, як порядок навести. Потрібні помічники - міцні, надійні руки!
   І одного разу такі "руки" з'явились. Оце так руки! Всю дорогу перекрили: відступили перед ними машини - такого дива вони ще не бачили!
   Дійшовши до перехрестя, це "диво" виструнчилося перед Знавцем-Моргунцем і відрапортувало:
   - Доповідає командир Маяк. Прибув у ваше сухопутне розпорядження.
   Знавець-Моргунець зачудовано дивився на незнайомця.
   - Як ти сюди потрапив?
   - З ходовим вітром!
   - А що ти вмієш робити?
   - Тримати курс і дивитись небезпеці в очі!
   Знавець-Моргунець замислився.
   - А тримати лад і порядок ти зможеш? - спитав він. - Руки в тебе міцні?
   - Що накажеш, те й буду робити, - хвацько відповів Маяк.
   Знавець-Моргунець зрадів:
   - Ти мені й потрібен у помічники! Ось тільки... який порядок ти будеш підтримувати?
   - Я підтримуватиму найкращий у світі порядок - морський! проголосив Маяк. - За морського порядку кожен іде своїм курсом, і ніяких аварій не трапляється!
   - Ото гаразд, ото добре, - приказував Знавець-Моргунець. - І як це ти зробиш?
   - А ось як! - І новий помічник повернувся у той бік, куди був спрямований червоний промінь Знавця-Моргунця, і широко розкрив... розчепірив... розмахнув руки, відразу перегородивши всю дорогу: жодна машина не могла проїхати ні вперед, ні назад. Рухалися тільки ті, до яких Маяк стояв боком і не перепиняв їм дороги, - вони бачили тільки зелене світло.
   Знавець-Моргунець був щиро вдячний.
   - Подав ти мені руку допомоги. Братерську руку, надійну. Буду називати тебе братом... Рукастиком... Смугастиком. І форма в тебе гарна - далеко видна.
   Так і пішло. Знавець-Моргунець вказував автомашинам шлях, а його помічник виводив їх на цей шлях.
   Боком стане - машини пропускав, обличчям чи спиною повернеться дорогу заступить. Спочатку дехто виявляв невдоволення, та швидко вгомонився.
   - А Громобій? - спитала Варя.
   - Хитрий Громобій побачив, як повертається справа, і кинув порушувати порядок. Щоправда, на відлюдді він ще продовжував гасати, та згодом і там навели порядок.
   - Щоб не було зіткнень, - оголосив смугастий помічник, - кожен віднині повинен триматися одного боку, одного курсу.
   У нього з'явилися свої помічники - такі ж, як він, суворі й смугасті, ось тільки зростом нижчі, їх теж стали називати Рукастиками-Смугастиками. Вони стояли на перехрестях, дивилися за порядком на дорогах...
   Нині вони вже не розводять руки врізнобіч, але всі знають: повернеться Рукастик-Смугастик обличчям або спиною, це значить, що він ніби руки розкинув - не можна їхати: червоне світло! Можуть їхати тільки ті, до яких він боком стоїть, а це означає зелене світло. А підніме руку - значить, жовте світло: припинити всім рух...
   Професор замовк, а потім звернувся до Варі:
   - Ну що, дівчинко, тепер тобі зрозуміло... ясно?
   - Так, - кивнула Варя. - А я думала, що він кличе мене, коли підняв руку...
   Рукастик-Смугастик усміхнувся.
   - Отож повертатися тобі треба було не по тій велосипедній доріжці, якою ти їхала раніше, - продовжував Правильний Професор. - А чому?
   - Тому що треба триматися правого боку, - впевнено відповіла Варя.

Зустріч давніх друзів

   Дід Драндулет їхав нічними вулицями.
   Малько-Ванько тривожно озирався довкола: що як зненацька з-за рогу вискочить Громобій? Та вулиці були безлюдними й тихими, тільки здалеку долинав дивний невиразний шум. Де ж усі автомашини? Куди вони поділися?
   - Давненько я не мчав так шалено вулицями, - самозадоволено промовив Дід Драндулет, обережно долаючи вибоїну. - Аж дух захоплює!
   Щоправда, Малькові-Ванькові здавалось, що вони ледве тягнуться, але він боявся образити доброго діда й тому промовчав.
   - Тримайся! - відчайдушне вигукнув Дід Драндулет і з рипінням та скреготом почав розвертатися. Він виїхав на велику площу і зупинився, мов укопаний: попереду палав червоний вогонь Знавця-Моргунця, а з усіх боків до нього бігли Рукастики-Смугастики й тривожно сюрчали в срібні свистунці.
   Про всяк випадок Малько-Ванько сповз з оксамитового сидіння і зачаївся під кермом.
   - Ай-яй-яй! - вигукнув Дід Драндулет. - Оце так зустрічаєш добрих гостей, господаре?
   - Діду Драндулете! Старий друже! - загукав Знавець-Моргунець і від хвилювання, а може, з радості спалахнув відразу зеленим, жовтим, червоним вогнями, від чого Рукастики-Смугастики розгублено остовпіли на місці.
   - Пробач, будь ласка! Я спочатку не розгледів, що то за диво з'явилося.
   - Отакої! - гірко промовив Дід Драндулет. А оскільки його мотор був двотактним, то в нього вийшло: "Так-так! Так-так! Так-так!" Виходить, я вже, по-твоєму, дивак? Мені вже й на світ білий з'являтися не можна?
   Знавець-Моргунець зніяковів.
   - Не те я хотів сказати, не те! Не дивак, а диво! Дивне дивакувате диво!
   - Сам ти дивак... - почав було Дід Драндулет, але тут дверцята, до яких притулився спиною Малько-Ванько, розчахнулися, і хлопець шкереберть полетів на землю.
   - От так штука! - здивувався Знавець-Моргунець. - Звідки ти, хлопче, взявся? І що ти там шукаєш?
   - Шукаю дівчинку Варю, - пробурчав Малько-Ванько. Він сидів навпочіпки і тер гулю на потилиці. - Тільки я не тут шукаю, а взагалі... Нам додому треба повертатися.
   Знавець-Моргунець якось незвичайно моргнув Рукастикам-Смугастикам. Ті спритно підбігли й виструнчилися перед своїм начальником.
   - Розшукати дівчинку Варю!
   Наперед виступив Рукастик-Смугастик у білому береті й білих рукавичках.
   - А її й шукати не треба. Варя перебуває в Кімнаті Знань, куди я її відправив через те, що вона зовсім не знала Закону Вулиць і Доріг.
   - Ай-ай-ай, - засмутився Знавець-Моргунець. - Як же цю дівчинку випускати на вулицю, коли вона зовсім не знає правил Закону? Як можна довірити їй самостійно ходити по Чарівній Круговерті? Вона ж не зможе повернутися додому!
   - Тепер вона зможе сама ходити вулицями, - впевнено відповів Рукастик-Смугастик. - Професор допоміг вивчити всі правила. І зараз вона їсть знамениті пиріжки пам'яті, щоб добре все запам'ятовувалось.
   Малько-Ванько голосно ковтнув слину і сказав:
   - Я теж хочу пиріжків...
   - Тоді до професора! Негайно до Правильного Професора!

Замкнене коло

   - Слухайте, - мовив Правильний Професор і почав протирати окуляри. - Щось швидко стали пиріжки зникати... випаровуватись... пропадати. Щойно ціла тарілка була...
   - Та загула! - радісно підхопив Рукастик-Смугастик і змовницьки підморгнув Варі. - Ще принести?
   Правильний Професор підозріло подивився на дівчинку На Вариному платтячку була нашита велика строката кишеня, яку вона вщерть напхала пиріжками. Підрум'янений кінчик одного з них зрадницьки виглядав з кишені.
   Дівчинка почервоніла й похнюпилася. На її очах виступили сльози.
   - Я... я не собі, - схлипнула вона. - Малько-Ванько, мабуть, голодний. І я...
   - Он воно як, ти взяла їх для Малька-Ванька? - зрадів Правильний Професор і почав її утішати. - Ну, не плач... не рюмсай... не розкисай. Це навіть дуже добре, що ти подумала про Малька-Ванька. Про друзів не забувають. Чому ж ти нам нічого не сказала... не повідомила? Хочеш, ми тобі ще цілу тарілку пиріжків дамо? Га? І ти непомітно їх у кишеню...
   - Більше не влізе, - простодушно мовила Варя. - Тут їм і так тісно...
   Цієї миті на вулиці загудів клаксон автомобіля. Рукастик-Смугастик стрімголов вилетів і тут же повернувся:
   - Це за тобою, Варю!
   - Хто це? - чомусь злякалась вона. Та в дверях вже з'явився Малько-Ванько.
   А Професор провадив далі:
   - Навіть якщо ти забула якесь там правило - не біда. Найголовніше - не розгублюйся, не кидайся, куди попало, а подумай... поміркуй... помисли.
   - А якщо думати ніколи? Якщо машина на мене летить?
   - На того, хто думає, машина не налетить! - розсердився Правильний Професор. - Думати треба заздалегідь... завчасно... наперед! Зрозуміло?
   Хлопчик і дівчинка кивнули.
   - Ось я і кажу, якщо забудеш щось, зупинись, вдихни глибоко кілька разів - і згадаєш.
   Варя поцікавилась:
   - Кілька разів - це скільки?
   - Скільки? - Правильний Професор замислився. - Скільки... гм...
   Він приставив палець до чола, потім схрестив руки на грудях, далі заклав їх за спину, відтак засунув у кишені.
   І тут обличчя його посвітлішало.
   - Ага!.. Ось. - Він витягнув з кишені гумову надувну кульку. Звичайну кульку, яку надувають під час свят і пускають у небо. Жовту.
   - Ти запитуєш, скільки разів? Поки не надмеш цю кульку. Тримай.
   Нарешті вони вирушили додому - допитлива Варвара і пустун Малько-Ванько. їх чинно віз Драндулет-Кабріолет. Професор та Рукастики-Смугастики ще довго махали їм услід і бажали щасливого повернення.
   Вони проїхали Похмурий тунель, проминули Триколірний замок і виїхали на пряму дорогу, яка вела за околицю Чарівної Круговерті.
   Та на цьому пригоди наших героїв не закінчилися.
   Коли вони вже збиралися залишити чарівну країну, їх зупинило П'яте Колесо:
   - Стійте! Попереду - страшна небезпека!
   Дід Драндулет уповільнив хід:
   - Яка небезпека? Де вона?
   - Попереду. Там, куди ви їдете.
   - Ми їдемо до Замкненого Кола, - поважно мовив Дід Драндулет. Звідти ми виберемося на потрібний нам шлях.
   - Нікуди ви звідти не виберетесь. Там зібралися всі автомашини...
   Попереду наростав якийсь глухий шум.
   - Це вони...
   - Ой, а чи не можна повернути назад? - захвилювалась Варя.
   - Не-е-е можна, - заперечив Дід Драндулет. - Тут ні повертати, ні зупинятися не можна. Заборонено. Всі дороги ведуть до Замкненого Кола.
   Його немов магнітом тягнуло - котився дедалі швидше й швидше. Поворот і...
   ...відкрилось Замкнене Коло!
   - Тримайтеся! - гукнув Дід Драндулет.
   П'яте Колесо прудко стрибнуло на зап'ятки - там виявилося затишне гніздо-заглиблення.
   За мить вони опинились у вирі машин.

Уникав диму, а впав у вогонь

   Праворуч, ліворуч, спереду, ззаду - скільки сягало око - мчали найрізноманітніші автомобілі. Ні на мить не зупинявся цей величезний потік.
   Варя помітила, що праворуч машини їдуть трохи повільніше, а далі - ще повільніше.
   - Дідусю! - гукнула вона. - Отам тихіше!
   Старий перебрався у сусідній ряд, потім - у сусідній сусіднього, поки не прибився до самого узбіччя, де рух був зовсім неквапливий. Тут їхали старі, деренчливі й малопотужні автомашини.
   - Дивись, - штовхнув Малько-Ванько дівчинку Варю, - це ж наші знайомі... Ей! Е-ей!
   Попереду на кривих коліщатах дріботів Жучок, а ззаду поскрипував Пікап. Але вони нічого не помічали - як заведені котили й котили вперед по колу.
   Як зупинити потік машин, розірвати чарівне Замкнене Коло?
   І тут Варя згадала: "Якщо тобі буде важко, зупинись, подумай. Вдихни глибоко кілька разів..."
   Вона дістала з кишені заповітну кульку.
   - Що це? - запитав Малько-Ванько.
   Варя почала мовчки надувати кульку.
   - Дай мені! Я краще вмію.
   Та дівчинка тільки похитала головою. Вона сама, сама повинна...
   Ось кулька стала завбільшки з кулак, потім - з Варину голову, потім - як П'яте Колесо! "Лопне", - подумав перелякано хлопчик і загукав:
   - Стій!
   І багато голосів підхопили його вигук:
   - Стій! Стій! Стій!
   Пролунав скрегіт гальм. Варя припинила надувати кульку й міцно затиснула гумове кільце в руці. Освітлена променями фар, яскрава куля погойдувалася високо над машинами.
   Відчайдушний зойк пролетів по Замкненому Колу:
   - Ратник! Найсуворіший Ратник-Порадник! Стійте!!!
   Автомашини, які рухалися ззаду, почали різко гальмувати, за ними зупинялись інші - й так, поки все Замкнене Коло не зупинилося. "
   Дід Драндулет теж припинив рух і полегшено відсапувався:
   - Приїхали! Оце перегони! Цікаво, а хто нас зупинив?
   Варя подивилась на жовту кулю, яка повільно похитувалася в її руках, і все збагнула:
   - Зрозуміла! Вони вважають її дружинником!
   - Кого?
   - Оцю надувну кульку! Розумієте, вона кругла й жовта. А найсуворіший Ратник-Порадник теж такий. Його сигнал - "Рух заборонений!"
   - Так ось чому вони зупинились! - здогадався і Малько-Ванько.
   З-за машини вигулькнуло П'яте Колесо й зашепотіло:
   - Тут поруч дорога відгалужується. Прориваємось туди, швидше! І ми врятовані!
   - Почекай, - відштовхнув його Малько-Ванько. - Ти тільки про себе дбаєш, хочеш тільки себе врятувати.
   - А кого ж іще рятувати? - розгублено позадкувало П'яте Колесо.
   - Всіх! - і хлопчик широким жестом показав на автомашини.
   Він узяв з рук Варі кулю, високо підняв її і проголосив:
   - Слухайте всі! Це говорю я, Ратник-Порадник!
   - Він говорить, говорить, - забурмотіли навколо. - Тихше, тихше, слухайте!
   - Наказую вам залишатися на місці! Стійте й не рухайтесь! Знавець-Моргунець послав сюди десять... сто...
   - Тисячу, - швидко підказала Варя.
   - Тисячу дружинників! - підхопив Малько-Ванько. - І вони допоможуть вам, наведуть порядок!
   - А що ж нам робити? - розгублено запитало П'яте Колесо.
   - Тепер, коли ми розімкнули Замкнене Коло, будемо рухатися далі. Вибирайся, дідусю! Веди, П'яте Колесо!
   Вони вихопилися з машинного потоку.
   Перед ними лежав стрімкий спуск, що вів до велетенської дивної споруди. Дід Драндулет загальмував відразу всіма колесами:
   - З вогню та в полум'я!

У лабіринті

   Друзі перелякалися:
   - Що? Що таке?
   - Ми потрапили до лабіринту, - хмурячись, повідомив Дід Драндулет. - А все ота нетяма! - Він подивився на П'яте Колесо.
   Те боязко відсахнулось:
   - Хіба я що... крайній?
   Діти відразу ж пригадали барвисту настільну гру-лабіринт, яку принесла одного разу в садок вихователька Олеся Василівна і познайомила з правилами гри. Важко, ой як важко було знайти вихід з лабіринту! Малькові-Ванькові принаймні це так і не вдалося. А Варя тільки один раз вибралася з плутанини ходів - і то завдяки підказкам подруг. А тут підказувати нікому...
   - Виходить, - жалібним голосом спитала Варя, - ми можемо заплутатися і ніколи-ніколи не знайти звідси виходу?
   - Чому? - здивувався Дід Драндулет. - Виходів з цього лабіринту скільки завгодно.
   Тепер настала черга дивуватися друзям.
   - Що ж це за лабіринт такий?
   - Це лабіринт Чарівної Круговерті. Вам треба знайти правильний вихід з нього.
   Друзі зажурилися. Справді, дивний якийсь лабіринт. Згори він нагадував ромашку або соняшник. Та це була така велика квітка, що по її пелюстках вільно проїжджали автомашини. Кожну пелюстку підтримували в повітрі опори різної височини - одна пелюстка була вище, друга нижче, третя знову вище і так далі.
   Дід Драндулет пояснив дітям, що біля пелюсток чатують дружинники, які вказують виходи.
   Справді, попереду з'явилися двоє вартових. На щиті одного була намальована телефонна трубка, на щиті другого - червоний хрест.
   - Ось подивіться, - мовив Дід Драндулет. - Лівою дорогою поїдеш телефон-автомат зустрінеш, правою - лікарню. Але ж нам ні телефон, ні лікарня не потрібні, еге ж?
   Він покружляв по пелюстці й зупинився перед жовтими Супутниками-Трикутниками.
   - А вони що означають?
   - Знаю, знаю! - загукала Варя. - Той, на щиті якого локомотив намальований, означає, що попереду залізничний переїзд без шлагбаума. А той, на якому стоїть чорний хрест, вказує на перехрестя. Так, так, мені Правильний Професор усе розповів.
   Деякий час їхали мовчки. П'яте Колесо щось стиха бубоніло.
   - Ой, що це таке?
   Перед ними стояв Ратник-Порадник з круглим жовтим щитом, через який навкіс тягнулась широка чорна смуга.
   - Ось він! - закричало радісно П'яте Колесо. - Ось він - вихід!
   - Стривай! Що означає цей знак?
   - Кінець обмежень. Можна їхати, куди хочеш. - І П'яте Колесо звернуло на дорогу, обабіч якої стояв жовтий Ратник-Порадник.
   Старий намагався утримати його, та марно. Зрештою, він і сам не втримався і непомітно переїхав білу смугу...
   Спалахнули сліпучі блискавиці. Пролунав грім. Настала непроглядна пітьма.
   Хлопчик і дівчинка злякано притулилися одне до одного.
   Невідомо, скільки часу пробули вони в непроглядній пітьмі... Та раптом все навколо яскраво освітилось!
   Перед ними засяяв блакитними й червоними спалахами чудовий палац.
   - Де ми?
   Дід Драндулет трусився так, що весь кузов його ходуном ходив. П'яте Колесо десь зникло.
   - За-за-за-ги-ги-ну-ли! - ледве вимовив старий. Малько-Ванько не зрозумів.
   - Куди закинуло?
   Над високими стрункими колонами біля входу до палацу блиснув голубий спалах, і Дід Драндулет трохи заспокоївся.
   - У цьому палаці живе Краса - Мідна Коса! З її володінь жодній машині вороття немає...
   Зненацька пролунав голос:
   - Хлопчику й дівчинко, увійдіть до палацу!
   Щойно друзі ступили на широкі мармурові сходи, що вели нагору, як і Дід Драндулет кудись зник.

Краса - Мідна Коса