Сборник. Казки про богатирів та лицарів

   Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
   – А що? Нагадував про нас?
   – Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
   – Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
   Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
   – А що? Нагадував?
   – Нагадував. Казало сонце – як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
   Вони сказали, що пожертвують – зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
   – Чи нагадував?
   – Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
   Вони викопали, сад почав родити.
   Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.

Нещасний Данило

   Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив – все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка:
   – Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
   Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
   – Ну, – каже, – завтра піду скошу, то це мені і буде.
   Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
   – Піду, – каже, – ще де в другім місці наймусь.
   Приходить до другого хазяїна:
   – Візьміть мене, – каже, – на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
   Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, – думає, – дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша. Плаче він:
   – Піду ще де наймуся.
   Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
   – Наймусь я, – каже, – до вас за цей камінь.
   Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий – срібний, третій – золотий.
   – Ну, – каже, – камінь вже нікуди не дінеться.
   Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь.
   Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
   – Що ж, – кажуть, – як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
   Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
   – Роби, – каже, – що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
   От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
   – Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
   Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
   – Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля – бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
   От ходив він, ходив, лапав, лапав…
   – Ось, – каже, – золото.
   Розбили – аж пісок.
   – Ну, – каже цар, – справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
   Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав. Їде він день, їде й другий – нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить – стіг сіна стоїть.
   – Це, – каже, – хоч не мені, так коневі буде.
   Став до стога під’їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
   – Рятуй мене, бо згорю.
   – Як же я тебе, – каже, – рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
   – А ти, – каже, – подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
   Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», – думає.
   А вона йому й каже:
   – Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
   – Як же я тебе відправлю?
   – Бери мене, – каже, – на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
   От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже:
   – Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
   Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою панною, відчиняє ворота:
   – Веди, – каже, – коня та закусиш і спочинеш. Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
   – Став, – каже, – коня!
   «Таке, – думає, – три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
   Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
   – Що ж мені тут їсти?
   Коли глянув у вікно – овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води – уже наїдається, а все ціле.
   – Що, – каже, – наївся?
   – Спасибі, вже.
   – Ну, лягай же спочинь.
   Встав він на другий день, вона йому і каже:
   – Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою.
   Дає йому сорочку і зброю.
   – Це, – каже, – така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об’являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
   От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
   – Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
   Показали йому, куди їхати, він і поїхав.
   Доступив до царя:
   – Так, – каже, – і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
   Виїхав він з козаками в поле.
   – Лягайте, – каже, – спіть, а я постережу.
   Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
   – Звертай! – кричить.
   – Ні, – каже, – звертай ти!
   Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
   А та чужа земля давай царівну підбивати:
   – Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
   Вона і давай його випитувати.
   – Що ж, – каже, – вся сила моя от у цих рукавицях.
   Вона їх з нього сонного зняла та й віддала їм. От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив. Вона знову до нього:
   – Де ж ваша сила?
   – Сила моя, – каже, – в оцих от чоботях.
   Вона і чоботи зняла і віддала. Виїхали вони проти нього, він знову – таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
   – Сила моя, – каже, – в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
   Давай вона його улещувати:
   – Ви б, – каже, – в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
   Він і подався. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й віддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
   – Е, – каже, – щось уже Данилові заподіялося.
   Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
   – А що, – каже, – я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
   Він уже стоїть та мовчить.
   – Ну, – каже, – перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
   На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
   – Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
   От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
   – Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
   От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, – думає, – одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
   – Продай, – каже. – Що тобі дати?
   – Та давайте п’ять тисяч.
   Цар вийняв гроші, взяв і віддав. Приходить у палац, хвалиться:
   – Піди, душенько, подивись, якого коня купив.
   Пішла вона, як глянула:
   – Е, – каже, – це моя погибель; треба його зарізати.
   – Що ти, душенько, як можна?
   – Ні, заріж та й заріж.
   Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
   – Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
   А він до неї і гиготить:
   – Ти, – каже, – дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
   Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який – всі різні.
   Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
   – Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
   Та як глянула:
   – Е, – каже, – це моя погибель, треба її зрубати!
   – Що ти, як можна, сама лучча в саду краса – та зрубати.
   Все одно:
   – Зрубай!
   Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
   – Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
   – А ти, – каже, – дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
   Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
   От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду – і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
   – А пливи, – каже, – сюди!
   Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
   – А де тут така-то дівчина?
   Показали йому.
   – Ну, – каже, – ти мене вдруге на світ народила.
   Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив’язав і розметав.

Золотоволосий хлопець

   Був на світі цісар, що не мав дітей. У палаці товкся усілякий люд – придворні, посли й гості, – але палац здавався цісареві порожнім, як мужицька стодола на початку літа. Щоб забути про свою гризоту, цісар тікав у ліси, ходив на полювання.
   Одного дня набрів на хатину. Там жила якась жінка – ще не стара, але й не молода. Цісар спитав її:
   – Сама живеш?
   – Сама.
   – А діти де?
   – Розійшлися по білому світу.
   – А у мене не було дітей. І нема мені життя без них.
   – Як твоя величність дуже хоче, я можу постаратися, що вони в тебе будуть.
   – А як ти це зробиш? – поцікавився цісар.
   – Знаю таку знахарку, що має всяке зілля. Та треба купу грошей.
   Цісар засунув руку до кишені й вийняв жменю золота. Дав жінці й сказав:
   – Як роздобудеш того зілля, від якого у моєї жінки народиться дитина, дістанеш ще більше.
   – Приїдь через рік.
   Цісар скочив на коня й поїхав додому. А жінка – до знахарки. Кинула на стіл золота і розповіла, що їй треба. Знахарка сказала:
   – Я знаю таке зілля. У цісарському саду росте яблуня, а на ній – шість яблук: троє низько, а троє – трохи вище. Зірви їх і дай з’їсти цісаревій жінці.
   Жінка пішла у цісарський сад. Там справді була яблуня, а на ній – шість яблук. Зірвала їх і сховала в пазуху.
   «Нема дурних, – подумала жінка. – Цісарева хоче висиджуватися й вилежуватися у своїх палацах, а я маю дбати, аби у неї були діти? Я їй не дам ні одного яблука. Усі з’їм сама!..»
   І з’їла три яблука, а три кинула коняці. До року жінка народила хлопчика із золотим волоссячком, а коняка – лошачка із золотою гривою й хвостом.
   І ось приїхав цісар. Подивився на файного хлопчика й спитав:
   – Це твій?
   – Мій…
   – А де мій?
   – Нема. Знахарка сказала, що твоя жінка персона вищого коліна. Для неї треба зілля трирічної давності.
   – Най буде так, як кажеш, – погодився цісар. – Але коли твій хлопець підросте, то присилай його до мене: він повинен жити в цісарському палаці, бо у нього – золоте волосся.
   А син ріс дуже швидко і через три роки став уже великим. Мати вирядила хлопця до цісаря в столицю разом з лошачком. Там жив у покоях, проходжався садом. Усі його полюбили. Цісар більше не хотів ніякого сина і якось сказав хлопцеві:
   – Називай мене татом, бо в тебе нема тата. Як умру, то лишу тебе цісарем.
   Але вибухла війна із сусіднім королем. Цісар із своїм військом подався воювати. Тим часом його жінка знайшла собі любаса. Хлопець усе то видів і ходив зажурений. Любас троюдив цісареву, аби зігнала хлопця з цього світу. Нарешті сказав:
   – Я вмію зробити так, що як рудоволосий сяде на своє ліжко, то зразу в порох розсиплеться!
   Ось хлопець увійшов до стайні, до свого лошачка.
   – Чому ти невеселий? – спитав лошачок.
   – Як мені веселитися, коли бачу, що цісарева обдурює цісаря – вона знається з лихим чоловіком.
   – Це правда, легіню. Той чоловік – лихий: хоче тебе згубити.
   – Ов! Це є зле – а що маю робити?
   – Не сідай на своє ліжко.
   – Дякую тобі, конику, за добру пораду.
   Золотоволосий увійшов до палацу. В кімнаті кинув пояс на ліжко. За одну мить із нього стала купка попелу. Цісарева і її любас вдень і вночі шепталися, як загубити хлопця. А золотоволосий знову пішов до лошачка і той попередив:
   – Коли будеш іти до палацу, то набери на руку дров. Перед дверима крикни, аби отворили. Сам не отворяй…
   – Дякую тобі, конику, за добру пораду.
   Золотоволосий набрав на руку дров, підійшов до палацу і гукнув:
   – Егей! Отворіть!
   Та ніхто не відчиняв. Хлопець трохи постояв, кинув на двері дровами, а з них за одну мить стала купа попелу.
   Цісарева та її любас уже й місця собі не знаходили. Рвали волосся на голові, та не могли придумати, як згубити хлопця.
   А тим часом цісар переміг короля й вернувся додому.
   Любас сказав цісаревій:
   – Подряпай собі личко, відтак ляж у ліжко й стогни, як перед смертю. Коли зайде цісар і спитає, що з тобою сталося, то скажи на хлопця, що він тебе побив.
   Цісарева упилася нігтями у своє лице й подряпала його до крові. Відтак лягла в ліжко й почала стогнати:
   – Ой, побив мене лайдак, подряпав до крові! Ой-йой, покличте цісаря, бо я умираю…
   Цісар прибіг до покою.
   – Що з тобою, жіночко?
   Цісарева скривилася й каже:
   – Мене побив твій приймак, той рудоволосий. Він – чистий розбійник.
   Цісар дуже розгнівався. Де ж видано, де чувано, аби якийсь шмаркач бив вельможну пані?!
   – Завтра я його повішу! – крикнув розлючений монарха.
   Потім покликав трьох катів і наказав їм:
   – До ранку зробіть шибеницю, бо завтра маю вішати свого приймака.
   На другий день шибениця була готова. Довкола поставали рядами жовніри. Як вивели золотоволосого, то він попросив:
   – Дозволь мені, ясновельможний цісарю, попрощатися в моїм лошачком.
   – Най буде, прощайся, – погодився цісар. І дав розказ: – Ану, приведіть його лошачка.
   Десять жовнірів кинулись до стайні, та за одну мить усі десять задерли ногами. Пішли сто жовнірів – і вони полетіли від лошачкових копит. Цісар послав тисячу жовнірів – усі лягли трупом.
   Приймак сказав цісареві:
   – Тату, не посилайте до лошачка нікого, бо переб’є вам усе військо. Дозвольте, аби сам я пішов і попрощався.
   Цісар дав розказ відпустити хлопця, най іде собі до лошачка.
   А той сів на коника і прискакав до шибениці. Тоді з коня виголосив:
   – Хочете повісити мене – кажете, що я побив цісареву? А я ніколи її не бив, сама себе подряпала, бо має любаса. Хотіла, щоб я вмер, бо про все я знаю. Але мене ніхто не повісить, бо дивіться.
   І золотоволосий злетів на конику в повітря.
   Летіли день, другий, третій… На четвертий день коник сказав хлопцеві:
   – Під нами вже інша держава.
   Опустилися на землю.
   – Я тебе покидаю, – мовив лошачок. – Як буду ще потрібний, то свисни три рази, і я прилечу.
   І відразу зник, ніби його й не було. А парубок пішов собі далі, куди очі дивилися. У лісі зробив сопілку й прийшов до столиці. Ходить вулицями й грає. А у царя цієї держави були три файні доньки. Коли зачули надворі сопілку, найстарша вийшла і спитала:
   – Чому, легіню, ти так сумно граєш?
   Він не відповів.
   Вийшла середуща царівна й спитала:
   – Чому так сумно граєш?
   Їй теж не відповів.
   Вийшла найменша. І вона спитала:
   – Чому, легіню ти є такий файний, а твоя сопілка так сумно співає?
   А вона теж була така файна, що парубок замилувався. Він відповів:
   – Може заспівати й веселіше, та подаруй мені свій перстень.
   Дівчина дала йому свій перстень. Потім узяла його за руку й повела до палацу.
   А через кілька днів сопілка весело заграла на їхньому весіллі.

Тридцять перший

   Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабабка у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.
   Сини повиростали і кажуть старому:
   – Ми підемо, неню, у світ. Може, собі знайдемо жінок.
   Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами, але вони не хотіли й слухати.
   – У тебе ще вуйко вилізає з носа, – насміхалися.
   Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні й три ночі. Тоді батько мовив:
   – Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.
   Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової трави стояв красний кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.
   – Конику любий, поможи мені догнати братів.
   – Сідай на мене, – заговорив кінь.
   Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим небом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:
   – Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.
   Подивився хлопець крізь скельце й відповів:
   – Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.
   Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.
   – Отут ми їх почекаємо.
   Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.
   – Ти чого тут? – питають.
   – І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.
   Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.
   – Бабко, пустіть переночувати.
   – Заходьте, заходьте, мої дорогі, – сказала стара. – Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.
   Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:
   – Коли будеш заходити в хату, візьми з порога постола. Сядете з бабиними доньками вечеряти – копни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат увидите віночки, а на ваших – капелюшки. Копни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кинеш у море постола, і на ньому перепливете.
   А бабина хата стояла серед моря. На березі стара розперезалася і кинула пояс у воду. Всі перейшли по тому поясу, як по кладці.
   На порозі наймолодший брат уздрів постола і сунув його в пазуху.
   Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й з’явилася тридцять одна донька. Це були дуже файні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.
   Тридцять Перший копнув стіл ногою, і склянки з вином пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців – до дівчат. Цього ніхто не видів, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати.
   А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.
   Після вечері перейшли в сусідню кімнату. Там, де на подушках були капелюшки, мали спати хлопці, а на тих постелях, де були віночки, баба хотіла вкласти своїх доньок.
   Тридцять Перший копнув одне ліжко, і тої ж миті усі ліжка помінялися місцями. Цього ніхто не видів, але так було.
   Брати полягали і міцно заснули. Серед темної ночі баба увійшла і побила доньок. Потім лягла в куток і захропіла. Тридцять Перший розбудив братів.
   – Тікаймо, бо тут чекає нас біда!
   Хлопці вибігли на берег. Тридцять Перший кинув постола на хвилі, та й на ньому перепливли море.
   Пішли зеленими полями. Ішли, скільки йшли, й стали на роздоріжжі. З нього на всі боки розходилася тридцять одна дорога.
   – Тепер іди своєю дорогою, – сказали брати наймолодшому.
   Та найстарший брат подумав собі, що з Тридцять Першим варто іти в світ, бо в нього добрий кінь і сам він не з дурних.
   – Я піду з тобою, – сказав він.
   Наймолодший втішився, що має хоч одного приязного брата. І рушили разом. За три дні прибули до царя і найнялися в нього на роботу: старший вартував на воротах палацу, а менший потрапив служити на кухню. Старшому здавалося, що менший живе ліпше, і його почала мучити заздрість. Пішов до царя й каже:
   – Царю, брат хвалився, що може дістати такий буханець хліба, що все військо буде з нього їсти й ніколи не з’їсть.
   Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
   – Принеси мені такий буханець, з якого би все військо їло й ніколи не з’їло.
   – Звідки я дістану? Я навіть не чув про такий буханець.
   – Як цього не зробиш, твоя голова буде лежати там, де стоять тепер ноги! – погрозив цар хлопцеві.
   Тридцять Перший розповів своєму коневі про розказ царя.
   – Не журися, – заспокоїв кінь. – Ми принесемо той буханець. Сідай-но на мене.
   Сів парубок на коня, і вони полетіли до моря. Перепливли на постолі і рушили до бабиної хати. Кінь обернув хлопця на малого песика й сказав:
   – Баба пустить тебе до комори. Ти хапай хлібину, яка покрита пліснявою й павутиною, та й тікай до моря. Я буду чекати на тебе.
   Так і сталося. Песик бігав сюди-туди коло бабиної хати, доки стара не вздріла його і не впустила до комори.
   У сирому закутку песик знайшов хлібину, що була геть покрита пліснявою і павутиною. Схопив – і до коня. А той обернув песика знову в чоловіка, і полетіли до царя.
   Цар тішився буханцем, бо він став біленьким і смачним, а скільки з нього не різали, залишався цілим.
   Відтоді Тридцять Перший зажив у пошані, а старший брат ще більше йому заздрив. Він нашептав цареві:
   – Мій братик хвалився, що може дістати таку пляшку вина, з якої буде пити усе твоє військо, а вона ніколи не буде порожня.
   Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказує:
   – Принеси пляшку вина, з якої буде пити усе моє військо, а вона ніколи не стане порожня, або розлучишся з головою!
   Засумував хлопець і розповів коневі про новий розказ царя.
   – Не журися, легіню, – сказав на те кінь. – Сідай-но на мене.
   Перепливли море і знову опинилися перед бабиною хатою. Кінь обернув хлопця на мітлу і порадив так:
   – Скачи у сіни, сядь там в кутку і сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тоді хапай із полиці найбруднішу пляшку і тікай сюди.
   Мітла поскакала й стала собі в кутку. А служниця уздріла її і кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднішу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловіком, сів на коня і – до царя.
   Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній заграв сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.
   Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а старший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:
   – Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!
   Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
   – Принесеш пташку-віщунку або станеш коротшим на голову!
   Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.
   – Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.
   Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку і пояснив:
   – Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.
   Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряслася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дременув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.
   За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:
   – О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку файну дівчину, якій пари немає на світі.
   Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:
   – Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.
   Пішов Тридцять Перший до свого коня.
   – Що маю робити? Де знайду таку дівчину?
   – Не гризися, – мовив кінь. – Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.
   Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.
   На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.