Страница:
– Три місяці.
Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:
– Ти – моя мама, а я – твій син!
– Неправда.
– Чому?
– Бо моєму хлопчикові було би тільки дев’ять років, а ти вже хлопчисько…
– Мамко, я ріс, як із води… Я твій син!
Тоді вона каже:
– Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски.
Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.
Хлопець підняв її з землі, вона отямилася, і дуже радіє, обнімає сина, цілує…
Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:
– Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..
– Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.
Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», – подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець – перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться – в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко, в ньому три дівчини сумненько гусляють. Поклонився:
– Добрий вечір, сестри!
– Доброго здоров’я тобі, легіню!
– Чи я би міг у вас заночувати?
– Ночуй, але з умовою, що до другої кімнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навіки. Бачиш, і ми не сміємо з цього ліжка встати: якби рушилися з місця, був би нам кінець.
– Та хто ви такі?
– Наш нянько – Поганин. Він закляв нас так, що мусимо сидіти на ліжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночує в цій вежі три ночі. Лише рано-вранці, на полудень та ввечері ми можемо встати на якусь чверть години.
Дали дівчата хлопцеві вечерю і полягали спати: вони – на одному залізному ліжку, а він – на другому. Спить як мертвий, та уві сні чує:
– Вставай, принце, бери свою шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати.
Схопився, оглянувся: дві дівчини сплять, а одна сидить, вартує. Та він на неї не зважав – узяв шаблю і рушницю та й відчинив двері в сусідню кімнату. Не встиг їх зачинити, як на нього налетів дикун. Почали рубатися. Цілу годину билися, аж будинок трясся.
Попівночі дикун заревів:
– Ой, коби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
– Ой, коби моя мила не спала, – крикнув на те принц, – аби подала мені погар вина й кусок калача, то ти би пропав!
Але запіяв півень, і дикун сховався.
Рано-вранці о шостій годині сестри встали з ліжка. Одна готує їсти, друга побігла за водою, третя накриває вже на стіл. А коли минуло п’ятнадцять хвилин, вони знову скочили на ліжко. Хлопця не будили, бо був дуже змучений і солодко спав.
Спав до восьмої години. Потім устав, помився, поснідав і сів біля дівчат. Вони гусляють, він співає.
На полудне сестри підвелися, швидко пообідали і – знову на ліжко…
Настав вечір. Дівчата повечеряли й кличуть принца до себе, аби співав далі. Але він ліг спати, бо їх сумна музика навівала сон.
Цієї ночі вартувала середня сестра, а дві інші спали.
Раз хлопець чує уві сні:
– Вставай, бери шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати, бо позбавишся життя.
Схопився він і бачить: одинадцята година. Взяв шаблю, рушницю – і до сусідньої кімнати. Лише відчинив двері, як дикун – на нього. Одною рукою принц закриває двері, а другою – обороняється. Билися дві години. В годину по півночі дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
А хлопець гукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача – ти би сам пропав!
На те запіяв півень, і дикун сховався.
Хлопець вернувся на своє ліжко і заснув. Так уже дві ночі перебув.
Уранці сестри повставали, приготували їсти, пити. Поснідали – і знову на ліжко. Але не гусляють, бо принц дуже зморений і солодко спить.
Старша каже:
– Любі мої сестри, що я чула передминулої ночі! Принц уночі встав і пішов до другої кімнати, а там почалася страшна боротьба. Довгий час не було чути нічого, крім брязкоту, потім почувся крик: «Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!» А принц відповів: «Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би пропав!» Я хотіла йому понести погар вина й кусок калача, та не посміла зійти з ліжка.
– І я це чула, – каже середуща. – Я теж побоялася підвестися з ліжка.
Тоді старша говорить:
– Ну, молодша сестро, тепер твоя черга. Коли з сусідньої кімнати почується крик, зразу неси вино і калач. Підготуй того вина, що наш няньо у сто років пив.
На третій вечір знову принц ліг спати зразу по вечері. В десять годин почув крізь сон голос:
– Вставай, бери шаблю і рушницю й біжи до другої кімнати, бо втратиш життя.
Він схопився, взяв шаблю й рушницю – і до сусідньої кімнати. Лівою рукою закриває двері, а правою борониться, бо дикун розлючено на нього нападає. Билися три дні. В годину по півночі з дикуна потекла кров і заливає всю кімнату. Хлопець почав тонути, а дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
Принц вигукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би сам пропав!
Тоді молодша із сестер швидко принесла йому вина й калача. Принц випив вина, закусив калачем і відразу дістав таку силу, що порубав дикуна на дрібні шматки.
Тут півень запіяв, вітер завіяв, двері зачинилися за принцем, і він повернувся до ліжка. Змучений, закривавлений одразу ліг.
Дівчата повставали, нагріли повний кадіб морської води, викупали сонного і положили спати.
Ранком збудили принца, сіли з ним за стіл гоститися. Тепер уже не мусили сидіти на ліжку.
Старша каже принцові:
– Ти бився за нас три ночі та й звільнив нас. Зараз вибери собі котру хочеш і будеш за царя на всю нашу державу.
– Я вибрав би молодшу, – каже принц. – Якщо вона хоче, то нехай чекає на мене один рік. Через рік прийду, як не загину.
Відкланявся, знову сів на чобіт і тільки подумав: «Неси мене до мами» – як вилетів на Скляну гору.
Мати дуже зраділа йому. А він одразу запитує:
– Ну, мамко, ви дізналися, де в Поганина сила?
– Питала.
– Ну і що?
– Спочатку так ударив мене, що полетіла до стіни. А потім сказав, що його сила – у мітлі. А як пішов битися із залізною бабою (він кожного дня б’ється на горі з тою бабою), я мітлу позолотила, повила в шовк і зачинила в скрині – кімнати не мела. Через добу він повернувся і почав кричати: «Чому кімната не метена?» Кажу: «Та я твоєю золотою силою сміття б вимітала? Я вмію шанувати твою силу». Тоді плюнув мені межи очі: «Пропала би ти, хіба моя сила – у якійсь мітлі?» Я почала його цілувати і, плачучи, питати: «Чому ж мені не скажеш, у чому твоя сила?» «Моя сила в шкатулці», – зареготав Поганин. Я почистила шкатулку і позолотила. Він, як побачив, задивувався: «Нащо ти це зробила?» – «Аби твоя сила була в чистому місці». А він знову плюнув мені межи очі. Правда, вже повірив, що я шаную його силу. Я обняла його й поцілувала. Тоді він заговорив: «Я би тобі сказав, де моя сила, але ти її не будеш видіти…» Кажу: «То нічого, хоча буду знати, де вона і яка вона». Він на те: «Ну, слухай сюди: за Червоним морем є великий явір, такий височезний, що його вершини ще ніхто не сидів. У того явора є три товсті гілляки. На вершині середньої – золоте гніздо, а в тім гнізді – золота качка, а в тій качці – три золоті яйця, а в тих золотих яйцях – моя сила…»
– Ну, мамко, – зрадів хлопець, – це може бути правда!
І почав збиратися в дорогу:
– Через три доби мене чекайте.
Сів на чобіт, подумав: «Неси мене за Червоне море до товстого явора, що на ньому золоте гніздо, а в гнізді золота качка» – і полетів, якби оком кліпнув.
Чобіт упав із ним під явір. Принц узяв рушницю, прицілився й подумав: «Убий золоту качку». Вистрілив і бачить – золота качка падає прямо до його ніг. Принц шаблею розрізав її й вийняв три золоті яйця.
Розбив одно яйце, розбив друге, хоче розбити третє – і в ту мить з’явився Поганин-шарканин:
– Ой не трощи останнє яйце. Я вже тобі нічого не зроблю. Я вже слабший від тебе… Мені лише хотілось би ще жити, дивитися, як цей світ тече. Обдаруй мене отим яйцем, і я тебе чимось обдарую.
– Чим ти мене, змію, обдаруєш?
– Але даси мені яйце?
– Дам.
– Ти матір шукаєш?
– Так, її.
– Знав я тебе ще в утробі матері. Ой, якби я відав, що ти мені будеш давати силу!..
– Кажи, чим обдаруєш?
– Тим палацом, де ти бачив матір.
– Але як я понесу палац із собою?
– Понесеш. Вийдеш на останній, двадцять четвертий поверх і там знайдеш золоту шкатулку, а в ній – золотий прутик. Візьми того прутика і вдар ним по палацу з трьох боків, а собі подумай, аби палац зробився – яйцем, горіхом і яблуком… Так і станеться. А як приїдеш у свій край, оте яйце поклади на землю, вдар золотим прутиком – і той палац на новому місці стане таким, як був на старому.
– Це правда?
– Чиста правда.
Принц розбив яйце, і Поганин-шарканин розсипався на порох.
Тепер уже спокійно принц сів собі на чобіт, подумав:
– Неси мене до моєї мами, – і полетів на Скляну гору.
Мати вибігла на двір.
– Ну, мамко, Поганина вже нема на світі!
Мати дуже зраділа і приготувала велику гостину.
Коли пригостилися, то пішли по кімнатах. Дивляться: в одній повнісінько срібла, в другій – золота, в третій – діамантів, у четвертій – усіляка їжа, а в п’ятій – напої.
– Синку, та тут усього досить на тисячу років!
– Досить, мамко!
Подивилися вони увесь палац і, змучені, полягали спати. Коли мати заснула, син узяв ключі і з поверха на поверх вибрався наверх – на двадцять четвертий. Відімкнув двері двадцять четвертої кімнати, знайшов у ній золоту шкатулку, а в шкатулці – золотого прутика. Позакривав за собою двері, спустився вниз і золотим прутиком ударив з трьох боків, а собі подумав, щоб палац зробився золотим яйцем.
І так сталося: палац почав швидко зменшуватися і вчинився золотим яйцем. Принц положив яйце в кишеню, сів на чобота й подумав: «Неси мене до твого господаря».
Піднявся чобіт понад хмари, а спустився на широкім полі біля велетня. Чоловічисько грівся біля вогнища і в котлі варив м’ясо:
– Ну, як ти злітав?
– Добре.
– Чи бачився з матір’ю?
– Бачився.
– А де мій брат Поганин?
– Пропав.
– Ну, хай тобі щастить. Ти й нам допоміг звільнитися від лиха. Тепер усі міста будуть наші, а не його, Поганина.
Вийняв із котла м’яса і пригостив принца. Принц поїв і передав велетові чобіт, за все гарно подякував. А потім відкланявся, сів на другий чобіт і подумав: «Понеси мене до твого господаря».
За пару хвилин чобіт опустився на широкому полі біля першого велета. Той так само обняв ножиськами вогнище й варив у котлі їсти. Спитав принца:
– Ну, як ти злітав?
– Добре.
– Чи видівся зі своєю матір’ю?
– Видівся.
– А де брат Поганин?
– Пропав. Розсипався на порох.
– Ну, дякую тобі, що ти і нас визволив від біди.
Велет сягнув у котел, вийняв добрий кусок м’яса і пригостив хлопця.
Принц поїв і передав господареві чобіт. Відкланявся і рушив у дорогу пішки. Думає собі: «Прийду до коня, який там закопаний, і якщо він ще живий – вернуся додому, а якщо вже мертвий – залишимося з мамою жити у палаці на тім місці».
Йде, йде, йде. Прийшов на те поле, де закопав свого коня. Дивиться – прутик на кінці ще трохи зелений. Швидко розкопав коня. І як тільки торкнувся його, той одразу підскочив до неба, полетів попід хмари, а коли став на землю, то зробився у сім разів кращим.
– Ну, як ти сходив?
– Добре.
– А твоя мама де?
– Тут, – показав принц на яйце.
– Якби ще одну добу тебе не було, не знайшов би ти мене живим. А тепер усе гаразд. Куди хочеш їхати?
– У свій край.
Погостилися. Трохи перепочили, і кінь каже:
– Ну, сідай на мене. Як хочеш летіти – вихром або гадкою?
– Так, щоб мене не загубив. Щоб мені й тобі було добре.
Кінь знявся під хмари. Летіли, летіли й прилетіли до царського саду. Кінь спустився в сад біля рожна, де його хлопець розбудив…
– Чи впізнаºш, де ми? – спитав кінь.
– Ще ні.
– Ми – дома. Дивися – рожен.
– А що нянько робить?
– Сидить за столом і новинки читає. Він дуже постарівся…
Принц завів коня у царську стодолу, покормив його цукром і пішов у знайомий палац – до свого батька.
Батько аж злякався: хлопець – у діамантовому одязі, шабля блищить, рушниця за плечима…
– Не бійтеся, няньку. Я ваш син!
– Не можеш ти бути моїм сином, бо мій хлопчик іще не міг вирости в такого хлопа.
– Няньку, я ж ріс, як із води. Хіба ви забули?
Батько тільки дивиться й не вірить, що це – його син.
Тоді хлопець каже:
– Няньку, чи ви хотіли би видіти свою жінку, а мою маму?
– Де би не хотів!
– Ну, ходіть зі мною і увидите…
Повів його на широке поле і показав яйце:
– Тут є ваша жінка, а моя мамка…
Цар покрутив головою. Подумав собі: «Хлопець блукав по світу, усього надивився, немало натерпівся – і здурів». А той усміхнувся:
– Не вірите?
– Не вірю.
– Ну, дивіться…
Син поклав яйце на землю, вдарив по ньому з трьох боків своїм прутиком і подумав, щоб постав палац… І палац почав рости й рости. Виріс аж на двадцять чотири поверхи.
Батько не міг надивуватися. Коли палац зробився таким, як був на високій горі у Поганина, син узяв батька за руку і повів з одного поверха на інший.
На дванадцятому поверсі він відчинив двері і показав на ліжко:
– Чи пізнаєте ту жінку, що спить?
– Ні… Розбуди її.
– Мамко, вставайте!
Мати підхопилася і не розуміється, де вона знаходиться. Глянула на царя і питає сина:
– Що це за чоловік?
– Це мій нянько, а ваш чоловік.
– Я не вірю.
– Ну, якщо не вірите, то ходіть за мною.
Син узяв її за руку і повів униз, у старий палац.
– Тепер вірите?
Мати не впізнавала царського палацу, лише коли побачила колиску, де хлопчик колисався, і ліжко, де він народився, то сказала:
– Тепер уже вірю.
Тоді всі троє обнялися і розцілувалися. Зробили в палаці велику гостину, на яку запросили й сусідніх царів.
Як гості розійшлися, хлопець пішов спати, бо був дуже змучений. А його батько і мати в сусідній кімнаті стали розповідати, що вони пережили. Потім батько запитав:
– Ну, чи є ще десь на світі такий витязь, як наш син?
– Є… Син Зеленого царя.
Хлопець крізь сон почув ці слова, одразу схопився і став у дверях:
– Мамко, а де син Зеленого царя?
Мати з батьком знали, що хлопець не заспокоїться, доки не знайде того витязя, сина Зеленого царя.
– Дитинко моя, – почала просити його мати, – я лише так сказала. Такого витязя, може, і немає.
Але син не слухає… Вийшов надвір і – просто у стодолу до свого коня:
– Чи ти знаєш за такого витязя – сина Зеленого царя?
– Знаю, але тобі не треба їхати до нього, бо він сильніший і за тебе. Його кінь – мій двоюрідний брат, він сильніший і швидший за мене. У нього шабля не така, як оце у тебе: що він загадає – то зрубає; і рушниця не така: що він загадає – то стріляє. Не їдь ти до нього.
– Ні, поїду.
– Ну, якщо так, то їдь… Приготуй нам їжу на довгу дорогу.
Принц приготував, склав на коня й сів на нього сам.
– Як хочеш летіти – вітром або гадкою?
– Так, щоб і мені, й тобі було добре. Рушили в дорогу. Летять попід хмари – день, тиждень, два тижні. Прилетіли на високу гору.
– Ну, злізай.
Поїли, відпочили.
– Видиш ті білі верхи? – питається кінь.
– Виджу.
– То не гори, а палац Зеленого витязя. Зараз приїдемо туди. Витязь буде спати, він завжди спить у стайні, біля свого коня. Сам – на правому боці, а кінь – на лівому. Як зайдемо у стайню, ти мене прив’яжеш на місце коня витязя, а його коня переведеш на другий бік. Тебе той кінь до себе підпустить, а іншого когось не припустив би. Над Зеленим витязем – шабля і рушниця, а вони постійно колихаються і побрязкують, і він нічого не почує. Ти його шаблю зніми і прив’яжи на себе, а свою повісь. Потім ляж біля нього і штовхни його, щоб прокинувся. Сам прикинься, що спиш. Він схопить шаблю і – тебе по шиї, але шабля лише задзвенить, бо свого господаря не буде рубати. А якщо ви будете розщибатися, то нехай він кидає тебе першим, інакше ти охлянеш раніше.
Так і було. Зайшли вони у стайню, де спав Зелений витязь. Хлопець обміняв шаблі, обміняв коней і ліг біля Зеленого витязя. Штовхнув його три рази.
Витязь скочив на ноги, схопив шаблю – і хлопця по шиї… Але шабля задзвеніла. Розсердився і ще сильніше вдарив – раз, другий раз і третій раз. Але шабля хлопця не рубала.
– Тьху, щоб ти пропав! Чи ти чиста, чи нечиста сила?
– Я чиста душа… – підхопився хлопець.
Витязь подивився – шаблі і рушниці в них однакові.
– Чи будемо цімборами (побратимами)?
– Будемо.
І почали пити вино бочками. А коли були вже напідпитку, Зелений витязь каже:
– Ходімо на вечорниці. Є тут три дівчини, три сестри. Старша моя, середуща – іншого молодого принца, а молодша ще не має пари і буде твоя. Правда, якщо її не захочеш, візьми середущу.
Посідали на коней і їдуть, їдуть до тих дівчат, яких колись принц звільнив від батька – Поганина. Але Зелений витязь про все це не знав.
Як приїхали і стали перед їх палацом, сестри збігли вниз і впізнали обох легінів. Усі три найперше підбігли до принца, а молодша обняла його і поцілувала. Взяли його під руки й повели до світлиці.
А Зелений витязь сидів на коні й сердито дивився. Дівчата повернулися за ним і повели його в кімнату.
Почали гоститися. Коли всі наїлися і напилися, то дівчата почали гусляти, а два витязі – співати…
Та Зелений витязь усе п’є та п’є. Коли геть сп’янів, то почав різати зубами.
– Може, в тебе, цімборо, оскомина, що ти зубами ріжеш?
– Не оскомина в мене. Я ріжу зубами, бо ми два без крові не розминемося…
– Чому?
– Я був у цьому домі раніше за тебе, а дівчата найперше прибігли до тебе і повели в кімнату. Чому?
– Чому? Спитай їх.
Але він не питає, лише зубами ріже:
– Хочеш битися шаблями чи розщибатися?
– Як ти сам бажаєш.
– Будемо розщибатися!..
Коли вони стисли один одного під руки, Зелений витязь каже:
– Ну, кидай!
– Кидай ти, бо ти затіяв бійку.
І Зелений витязь кинув принцом до коліна в землю. Але той відхопився і кинув ним до пояса. Витязь натужився і кинув принцом до плечей. Принц вирвався і кинув ним до шиї, а тоді махнув шаблею і відтяв йому голову… Старші сестри заплакали, а молодша каже:
– Чого плачете? Зелений витязь винен сам. Розсердився, чому ми наперед завели в кімнату принца, а не його, і не хотів слухати – чому…
А хлопець сказав:
– Зелений витязь був у вас раніше за мене, то чому вас не звільнив? Не я, а він затіяв битку. Я мусив відрубати йому голову, бо інакше він мені би відрубав.
– Та ми плачемо, що два найсильніші витязі не могли жити в мирі.
Поховали витязя, і хлопець питає:
– Сестри, хочете їхати зі мною чи залишаєтеся тут?
– З тобою, з тобою! Ти нас звільнив, і будемо з тобою!
Принц дістав золотий прутик, вдарив ним із трьох боків по палацові і загадав, щоб той палац став яблуком. Золоте яблуко поклав собі в кишеню, і приготувалися в далеку дорогу: на одного коня сів принц із нареченою, на другого – її старші сестри. Коні піднялися під хмари й полетіли. Летіли день, тиждень, два тижні й прилетіли до його країни.
Принц старшу сестру видав заміж за бабиного внука, що з ним учився в школі, і подарував йому свою державу. Середущу сестру віддав за сусіднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, і лишив собі країну Зеленого витязя і дівоцьку.
Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.
А казка – небилиця, та най нашим ворогам лисіє потилиця.
Я сів на потак – порахуйте, чи не так.
На Чорну Полонину
Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:
– Ти – моя мама, а я – твій син!
– Неправда.
– Чому?
– Бо моєму хлопчикові було би тільки дев’ять років, а ти вже хлопчисько…
– Мамко, я ріс, як із води… Я твій син!
Тоді вона каже:
– Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски.
Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.
Хлопець підняв її з землі, вона отямилася, і дуже радіє, обнімає сина, цілує…
Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:
– Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..
– Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.
Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», – подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець – перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться – в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко, в ньому три дівчини сумненько гусляють. Поклонився:
– Добрий вечір, сестри!
– Доброго здоров’я тобі, легіню!
– Чи я би міг у вас заночувати?
– Ночуй, але з умовою, що до другої кімнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навіки. Бачиш, і ми не сміємо з цього ліжка встати: якби рушилися з місця, був би нам кінець.
– Та хто ви такі?
– Наш нянько – Поганин. Він закляв нас так, що мусимо сидіти на ліжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночує в цій вежі три ночі. Лише рано-вранці, на полудень та ввечері ми можемо встати на якусь чверть години.
Дали дівчата хлопцеві вечерю і полягали спати: вони – на одному залізному ліжку, а він – на другому. Спить як мертвий, та уві сні чує:
– Вставай, принце, бери свою шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати.
Схопився, оглянувся: дві дівчини сплять, а одна сидить, вартує. Та він на неї не зважав – узяв шаблю і рушницю та й відчинив двері в сусідню кімнату. Не встиг їх зачинити, як на нього налетів дикун. Почали рубатися. Цілу годину билися, аж будинок трясся.
Попівночі дикун заревів:
– Ой, коби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
– Ой, коби моя мила не спала, – крикнув на те принц, – аби подала мені погар вина й кусок калача, то ти би пропав!
Але запіяв півень, і дикун сховався.
Рано-вранці о шостій годині сестри встали з ліжка. Одна готує їсти, друга побігла за водою, третя накриває вже на стіл. А коли минуло п’ятнадцять хвилин, вони знову скочили на ліжко. Хлопця не будили, бо був дуже змучений і солодко спав.
Спав до восьмої години. Потім устав, помився, поснідав і сів біля дівчат. Вони гусляють, він співає.
На полудне сестри підвелися, швидко пообідали і – знову на ліжко…
Настав вечір. Дівчата повечеряли й кличуть принца до себе, аби співав далі. Але він ліг спати, бо їх сумна музика навівала сон.
Цієї ночі вартувала середня сестра, а дві інші спали.
Раз хлопець чує уві сні:
– Вставай, бери шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати, бо позбавишся життя.
Схопився він і бачить: одинадцята година. Взяв шаблю, рушницю – і до сусідньої кімнати. Лише відчинив двері, як дикун – на нього. Одною рукою принц закриває двері, а другою – обороняється. Билися дві години. В годину по півночі дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
А хлопець гукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача – ти би сам пропав!
На те запіяв півень, і дикун сховався.
Хлопець вернувся на своє ліжко і заснув. Так уже дві ночі перебув.
Уранці сестри повставали, приготували їсти, пити. Поснідали – і знову на ліжко. Але не гусляють, бо принц дуже зморений і солодко спить.
Старша каже:
– Любі мої сестри, що я чула передминулої ночі! Принц уночі встав і пішов до другої кімнати, а там почалася страшна боротьба. Довгий час не було чути нічого, крім брязкоту, потім почувся крик: «Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!» А принц відповів: «Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би пропав!» Я хотіла йому понести погар вина й кусок калача, та не посміла зійти з ліжка.
– І я це чула, – каже середуща. – Я теж побоялася підвестися з ліжка.
Тоді старша говорить:
– Ну, молодша сестро, тепер твоя черга. Коли з сусідньої кімнати почується крик, зразу неси вино і калач. Підготуй того вина, що наш няньо у сто років пив.
На третій вечір знову принц ліг спати зразу по вечері. В десять годин почув крізь сон голос:
– Вставай, бери шаблю і рушницю й біжи до другої кімнати, бо втратиш життя.
Він схопився, взяв шаблю й рушницю – і до сусідньої кімнати. Лівою рукою закриває двері, а правою борониться, бо дикун розлючено на нього нападає. Билися три дні. В годину по півночі з дикуна потекла кров і заливає всю кімнату. Хлопець почав тонути, а дикун заревів:
– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
Принц вигукнув:
– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би сам пропав!
Тоді молодша із сестер швидко принесла йому вина й калача. Принц випив вина, закусив калачем і відразу дістав таку силу, що порубав дикуна на дрібні шматки.
Тут півень запіяв, вітер завіяв, двері зачинилися за принцем, і він повернувся до ліжка. Змучений, закривавлений одразу ліг.
Дівчата повставали, нагріли повний кадіб морської води, викупали сонного і положили спати.
Ранком збудили принца, сіли з ним за стіл гоститися. Тепер уже не мусили сидіти на ліжку.
Старша каже принцові:
– Ти бився за нас три ночі та й звільнив нас. Зараз вибери собі котру хочеш і будеш за царя на всю нашу державу.
– Я вибрав би молодшу, – каже принц. – Якщо вона хоче, то нехай чекає на мене один рік. Через рік прийду, як не загину.
Відкланявся, знову сів на чобіт і тільки подумав: «Неси мене до мами» – як вилетів на Скляну гору.
Мати дуже зраділа йому. А він одразу запитує:
– Ну, мамко, ви дізналися, де в Поганина сила?
– Питала.
– Ну і що?
– Спочатку так ударив мене, що полетіла до стіни. А потім сказав, що його сила – у мітлі. А як пішов битися із залізною бабою (він кожного дня б’ється на горі з тою бабою), я мітлу позолотила, повила в шовк і зачинила в скрині – кімнати не мела. Через добу він повернувся і почав кричати: «Чому кімната не метена?» Кажу: «Та я твоєю золотою силою сміття б вимітала? Я вмію шанувати твою силу». Тоді плюнув мені межи очі: «Пропала би ти, хіба моя сила – у якійсь мітлі?» Я почала його цілувати і, плачучи, питати: «Чому ж мені не скажеш, у чому твоя сила?» «Моя сила в шкатулці», – зареготав Поганин. Я почистила шкатулку і позолотила. Він, як побачив, задивувався: «Нащо ти це зробила?» – «Аби твоя сила була в чистому місці». А він знову плюнув мені межи очі. Правда, вже повірив, що я шаную його силу. Я обняла його й поцілувала. Тоді він заговорив: «Я би тобі сказав, де моя сила, але ти її не будеш видіти…» Кажу: «То нічого, хоча буду знати, де вона і яка вона». Він на те: «Ну, слухай сюди: за Червоним морем є великий явір, такий височезний, що його вершини ще ніхто не сидів. У того явора є три товсті гілляки. На вершині середньої – золоте гніздо, а в тім гнізді – золота качка, а в тій качці – три золоті яйця, а в тих золотих яйцях – моя сила…»
– Ну, мамко, – зрадів хлопець, – це може бути правда!
І почав збиратися в дорогу:
– Через три доби мене чекайте.
Сів на чобіт, подумав: «Неси мене за Червоне море до товстого явора, що на ньому золоте гніздо, а в гнізді золота качка» – і полетів, якби оком кліпнув.
Чобіт упав із ним під явір. Принц узяв рушницю, прицілився й подумав: «Убий золоту качку». Вистрілив і бачить – золота качка падає прямо до його ніг. Принц шаблею розрізав її й вийняв три золоті яйця.
Розбив одно яйце, розбив друге, хоче розбити третє – і в ту мить з’явився Поганин-шарканин:
– Ой не трощи останнє яйце. Я вже тобі нічого не зроблю. Я вже слабший від тебе… Мені лише хотілось би ще жити, дивитися, як цей світ тече. Обдаруй мене отим яйцем, і я тебе чимось обдарую.
– Чим ти мене, змію, обдаруєш?
– Але даси мені яйце?
– Дам.
– Ти матір шукаєш?
– Так, її.
– Знав я тебе ще в утробі матері. Ой, якби я відав, що ти мені будеш давати силу!..
– Кажи, чим обдаруєш?
– Тим палацом, де ти бачив матір.
– Але як я понесу палац із собою?
– Понесеш. Вийдеш на останній, двадцять четвертий поверх і там знайдеш золоту шкатулку, а в ній – золотий прутик. Візьми того прутика і вдар ним по палацу з трьох боків, а собі подумай, аби палац зробився – яйцем, горіхом і яблуком… Так і станеться. А як приїдеш у свій край, оте яйце поклади на землю, вдар золотим прутиком – і той палац на новому місці стане таким, як був на старому.
– Це правда?
– Чиста правда.
Принц розбив яйце, і Поганин-шарканин розсипався на порох.
Тепер уже спокійно принц сів собі на чобіт, подумав:
– Неси мене до моєї мами, – і полетів на Скляну гору.
Мати вибігла на двір.
– Ну, мамко, Поганина вже нема на світі!
Мати дуже зраділа і приготувала велику гостину.
Коли пригостилися, то пішли по кімнатах. Дивляться: в одній повнісінько срібла, в другій – золота, в третій – діамантів, у четвертій – усіляка їжа, а в п’ятій – напої.
– Синку, та тут усього досить на тисячу років!
– Досить, мамко!
Подивилися вони увесь палац і, змучені, полягали спати. Коли мати заснула, син узяв ключі і з поверха на поверх вибрався наверх – на двадцять четвертий. Відімкнув двері двадцять четвертої кімнати, знайшов у ній золоту шкатулку, а в шкатулці – золотого прутика. Позакривав за собою двері, спустився вниз і золотим прутиком ударив з трьох боків, а собі подумав, щоб палац зробився золотим яйцем.
І так сталося: палац почав швидко зменшуватися і вчинився золотим яйцем. Принц положив яйце в кишеню, сів на чобота й подумав: «Неси мене до твого господаря».
Піднявся чобіт понад хмари, а спустився на широкім полі біля велетня. Чоловічисько грівся біля вогнища і в котлі варив м’ясо:
– Ну, як ти злітав?
– Добре.
– Чи бачився з матір’ю?
– Бачився.
– А де мій брат Поганин?
– Пропав.
– Ну, хай тобі щастить. Ти й нам допоміг звільнитися від лиха. Тепер усі міста будуть наші, а не його, Поганина.
Вийняв із котла м’яса і пригостив принца. Принц поїв і передав велетові чобіт, за все гарно подякував. А потім відкланявся, сів на другий чобіт і подумав: «Понеси мене до твого господаря».
За пару хвилин чобіт опустився на широкому полі біля першого велета. Той так само обняв ножиськами вогнище й варив у котлі їсти. Спитав принца:
– Ну, як ти злітав?
– Добре.
– Чи видівся зі своєю матір’ю?
– Видівся.
– А де брат Поганин?
– Пропав. Розсипався на порох.
– Ну, дякую тобі, що ти і нас визволив від біди.
Велет сягнув у котел, вийняв добрий кусок м’яса і пригостив хлопця.
Принц поїв і передав господареві чобіт. Відкланявся і рушив у дорогу пішки. Думає собі: «Прийду до коня, який там закопаний, і якщо він ще живий – вернуся додому, а якщо вже мертвий – залишимося з мамою жити у палаці на тім місці».
Йде, йде, йде. Прийшов на те поле, де закопав свого коня. Дивиться – прутик на кінці ще трохи зелений. Швидко розкопав коня. І як тільки торкнувся його, той одразу підскочив до неба, полетів попід хмари, а коли став на землю, то зробився у сім разів кращим.
– Ну, як ти сходив?
– Добре.
– А твоя мама де?
– Тут, – показав принц на яйце.
– Якби ще одну добу тебе не було, не знайшов би ти мене живим. А тепер усе гаразд. Куди хочеш їхати?
– У свій край.
Погостилися. Трохи перепочили, і кінь каже:
– Ну, сідай на мене. Як хочеш летіти – вихром або гадкою?
– Так, щоб мене не загубив. Щоб мені й тобі було добре.
Кінь знявся під хмари. Летіли, летіли й прилетіли до царського саду. Кінь спустився в сад біля рожна, де його хлопець розбудив…
– Чи впізнаºш, де ми? – спитав кінь.
– Ще ні.
– Ми – дома. Дивися – рожен.
– А що нянько робить?
– Сидить за столом і новинки читає. Він дуже постарівся…
Принц завів коня у царську стодолу, покормив його цукром і пішов у знайомий палац – до свого батька.
Батько аж злякався: хлопець – у діамантовому одязі, шабля блищить, рушниця за плечима…
– Не бійтеся, няньку. Я ваш син!
– Не можеш ти бути моїм сином, бо мій хлопчик іще не міг вирости в такого хлопа.
– Няньку, я ж ріс, як із води. Хіба ви забули?
Батько тільки дивиться й не вірить, що це – його син.
Тоді хлопець каже:
– Няньку, чи ви хотіли би видіти свою жінку, а мою маму?
– Де би не хотів!
– Ну, ходіть зі мною і увидите…
Повів його на широке поле і показав яйце:
– Тут є ваша жінка, а моя мамка…
Цар покрутив головою. Подумав собі: «Хлопець блукав по світу, усього надивився, немало натерпівся – і здурів». А той усміхнувся:
– Не вірите?
– Не вірю.
– Ну, дивіться…
Син поклав яйце на землю, вдарив по ньому з трьох боків своїм прутиком і подумав, щоб постав палац… І палац почав рости й рости. Виріс аж на двадцять чотири поверхи.
Батько не міг надивуватися. Коли палац зробився таким, як був на високій горі у Поганина, син узяв батька за руку і повів з одного поверха на інший.
На дванадцятому поверсі він відчинив двері і показав на ліжко:
– Чи пізнаєте ту жінку, що спить?
– Ні… Розбуди її.
– Мамко, вставайте!
Мати підхопилася і не розуміється, де вона знаходиться. Глянула на царя і питає сина:
– Що це за чоловік?
– Це мій нянько, а ваш чоловік.
– Я не вірю.
– Ну, якщо не вірите, то ходіть за мною.
Син узяв її за руку і повів униз, у старий палац.
– Тепер вірите?
Мати не впізнавала царського палацу, лише коли побачила колиску, де хлопчик колисався, і ліжко, де він народився, то сказала:
– Тепер уже вірю.
Тоді всі троє обнялися і розцілувалися. Зробили в палаці велику гостину, на яку запросили й сусідніх царів.
Як гості розійшлися, хлопець пішов спати, бо був дуже змучений. А його батько і мати в сусідній кімнаті стали розповідати, що вони пережили. Потім батько запитав:
– Ну, чи є ще десь на світі такий витязь, як наш син?
– Є… Син Зеленого царя.
Хлопець крізь сон почув ці слова, одразу схопився і став у дверях:
– Мамко, а де син Зеленого царя?
Мати з батьком знали, що хлопець не заспокоїться, доки не знайде того витязя, сина Зеленого царя.
– Дитинко моя, – почала просити його мати, – я лише так сказала. Такого витязя, може, і немає.
Але син не слухає… Вийшов надвір і – просто у стодолу до свого коня:
– Чи ти знаєш за такого витязя – сина Зеленого царя?
– Знаю, але тобі не треба їхати до нього, бо він сильніший і за тебе. Його кінь – мій двоюрідний брат, він сильніший і швидший за мене. У нього шабля не така, як оце у тебе: що він загадає – то зрубає; і рушниця не така: що він загадає – то стріляє. Не їдь ти до нього.
– Ні, поїду.
– Ну, якщо так, то їдь… Приготуй нам їжу на довгу дорогу.
Принц приготував, склав на коня й сів на нього сам.
– Як хочеш летіти – вітром або гадкою?
– Так, щоб і мені, й тобі було добре. Рушили в дорогу. Летять попід хмари – день, тиждень, два тижні. Прилетіли на високу гору.
– Ну, злізай.
Поїли, відпочили.
– Видиш ті білі верхи? – питається кінь.
– Виджу.
– То не гори, а палац Зеленого витязя. Зараз приїдемо туди. Витязь буде спати, він завжди спить у стайні, біля свого коня. Сам – на правому боці, а кінь – на лівому. Як зайдемо у стайню, ти мене прив’яжеш на місце коня витязя, а його коня переведеш на другий бік. Тебе той кінь до себе підпустить, а іншого когось не припустив би. Над Зеленим витязем – шабля і рушниця, а вони постійно колихаються і побрязкують, і він нічого не почує. Ти його шаблю зніми і прив’яжи на себе, а свою повісь. Потім ляж біля нього і штовхни його, щоб прокинувся. Сам прикинься, що спиш. Він схопить шаблю і – тебе по шиї, але шабля лише задзвенить, бо свого господаря не буде рубати. А якщо ви будете розщибатися, то нехай він кидає тебе першим, інакше ти охлянеш раніше.
Так і було. Зайшли вони у стайню, де спав Зелений витязь. Хлопець обміняв шаблі, обміняв коней і ліг біля Зеленого витязя. Штовхнув його три рази.
Витязь скочив на ноги, схопив шаблю – і хлопця по шиї… Але шабля задзвеніла. Розсердився і ще сильніше вдарив – раз, другий раз і третій раз. Але шабля хлопця не рубала.
– Тьху, щоб ти пропав! Чи ти чиста, чи нечиста сила?
– Я чиста душа… – підхопився хлопець.
Витязь подивився – шаблі і рушниці в них однакові.
– Чи будемо цімборами (побратимами)?
– Будемо.
І почали пити вино бочками. А коли були вже напідпитку, Зелений витязь каже:
– Ходімо на вечорниці. Є тут три дівчини, три сестри. Старша моя, середуща – іншого молодого принца, а молодша ще не має пари і буде твоя. Правда, якщо її не захочеш, візьми середущу.
Посідали на коней і їдуть, їдуть до тих дівчат, яких колись принц звільнив від батька – Поганина. Але Зелений витязь про все це не знав.
Як приїхали і стали перед їх палацом, сестри збігли вниз і впізнали обох легінів. Усі три найперше підбігли до принца, а молодша обняла його і поцілувала. Взяли його під руки й повели до світлиці.
А Зелений витязь сидів на коні й сердито дивився. Дівчата повернулися за ним і повели його в кімнату.
Почали гоститися. Коли всі наїлися і напилися, то дівчата почали гусляти, а два витязі – співати…
Та Зелений витязь усе п’є та п’є. Коли геть сп’янів, то почав різати зубами.
– Може, в тебе, цімборо, оскомина, що ти зубами ріжеш?
– Не оскомина в мене. Я ріжу зубами, бо ми два без крові не розминемося…
– Чому?
– Я був у цьому домі раніше за тебе, а дівчата найперше прибігли до тебе і повели в кімнату. Чому?
– Чому? Спитай їх.
Але він не питає, лише зубами ріже:
– Хочеш битися шаблями чи розщибатися?
– Як ти сам бажаєш.
– Будемо розщибатися!..
Коли вони стисли один одного під руки, Зелений витязь каже:
– Ну, кидай!
– Кидай ти, бо ти затіяв бійку.
І Зелений витязь кинув принцом до коліна в землю. Але той відхопився і кинув ним до пояса. Витязь натужився і кинув принцом до плечей. Принц вирвався і кинув ним до шиї, а тоді махнув шаблею і відтяв йому голову… Старші сестри заплакали, а молодша каже:
– Чого плачете? Зелений витязь винен сам. Розсердився, чому ми наперед завели в кімнату принца, а не його, і не хотів слухати – чому…
А хлопець сказав:
– Зелений витязь був у вас раніше за мене, то чому вас не звільнив? Не я, а він затіяв битку. Я мусив відрубати йому голову, бо інакше він мені би відрубав.
– Та ми плачемо, що два найсильніші витязі не могли жити в мирі.
Поховали витязя, і хлопець питає:
– Сестри, хочете їхати зі мною чи залишаєтеся тут?
– З тобою, з тобою! Ти нас звільнив, і будемо з тобою!
Принц дістав золотий прутик, вдарив ним із трьох боків по палацові і загадав, щоб той палац став яблуком. Золоте яблуко поклав собі в кишеню, і приготувалися в далеку дорогу: на одного коня сів принц із нареченою, на другого – її старші сестри. Коні піднялися під хмари й полетіли. Летіли день, тиждень, два тижні й прилетіли до його країни.
Принц старшу сестру видав заміж за бабиного внука, що з ним учився в школі, і подарував йому свою державу. Середущу сестру віддав за сусіднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, і лишив собі країну Зеленого витязя і дівоцьку.
Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.
А казка – небилиця, та най нашим ворогам лисіє потилиця.
Я сів на потак – порахуйте, чи не так.
На Чорну Полонину
Жив раз преславний цар. Він славився багатством і сильною державою, але найбільше – своїми синами. Виховав таких трьох хлопців, що рівних їм ніде не було. Хлопці росли у дисципліні: кожне слово нянька було для них законом. Цар і його сини дуже любили полювати. Все їх життя минало на вловах. Знали всі ліси, всяку звірину. Хоч і велика була їх держава, та в кожній закутині вони вже полювали.
Айбо в одному краї стояла висока-висока гора, вкрита по боках лісом. Верх її називався Чорною Полониною.
Тут ще нога людини не ступала. І сам цар сюди не піднімався.
– Няньку, підемо раз на Чорну Полонину! – просили сини.
– Доки я живу й після моєї смерті не смієте туди йти!
– Чому?
– Не питайте. Я не дозволяю!
Минув якийсь час, і хлопці знову почали просити. Цар ще грізніше заказав іти на полонину.
Царевичів дуже зацікавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмілювалися йти, аби подивитися.
Минав рік за роком. Помер старий цар. Поховали хлопці свого батька. Та як вернулися додому, не сіли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.
Перші дні не бачили нічого особливого. Бродили день і ніч лісами, але ніде ніякої звірки. Ніби все тут вимерло.
Змучились, дурно ходячи, і посідали відпочити. Старший каже:
– Браття, розійдемося у три боки, так більше побачимо. Але далеко не ходім, аби було чути, як хто з нас гукатиме.
Почали розлучатися.
– На всіляку дурницю не пускайте стріли, – наказав братам старший. – Як хто вистрілить пусто, дістане три ляпаси.
На тому й розійшлися.
Старший пішов прямо, середущий – ліворуч, а менший – праворуч. Ідуть, ідуть… Нічого не бачать: ні звірки, ні птаха.
Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на дереві білку.
– Се не дурниця, – думає собі, – застрілю її.
Натяг лука й – раз! Але не потрапив, стріла лиш відірвала шматок кори на дереві.
Почули брати, збіглися.
– Що ти підстрелив? – запитує старший.
– Нич. Хотів потрапити у білку, та втекла.
– Як так, то – на! – і такі три ляпаси дав меншому братові, аж лице у того загорілося.
А середущий такі самі ляпаси втяв з другого боку.
Продовжують полювати далі.
Прикро наймолодшому. Зняв із стріли шматок кори й заховав у торбу. Не відійшов і на відстань пострілу, дивиться – на камені орел!
Ой та сього вже треба вбити…
Наладив стрілу, пустив, та знову не влучив. Стріла лиш відлупила шматок кременю.
Прибігли брати.
– Що ти підстрелив? – запитує старший.
– Нич.
Знову відлічили меншому по три ляпаси й вернулися кожний на своє місце. Наймолодший повитирав сльози, а відломок кременю поклав у торбину.
Дуже йому жаль, але йде далі. Бачить – летить ворон й у дзьобі щось світиться.
– Ба, що то?
Натяг лука і встрелив у ворона. Птах упав йому під ноги. Дивиться хлопець – а у дзьобі криця.
Прибігли брати і втретє надавали ляпасів. Тоді старший каже:
– Будемо йти в’єдно (вкупі), бо сей дурень усі свої стріли на дурниці випустить.
Рушили далі, а молодший сховав крицю в торбу.
Йдуть лісом усі троє й вийшли на галявину, а впоперек неї тікає серна. Пустили стріли і вбили серну.
– Браття, – говорить старший, – будемо вечеряти. Дивіться: колодязь. Там сядемо й приготуємо на вечерю м’ясо.
Потягли серну, а той колодязь незвичайний – з міді й шатро при ньому мідяне.
Оббілували забиту серну, зробили рожни і хочуть пекти. Але тільки зібралися розвести вогонь – нема чим підпалити! Мусять голодні лягати спати… Айбо молодший каже:
– Браття, ось ви добре дали мені по писку. Я розкладу-таки вогонь, але якщо ви згодні дістати ті ляпаси подвійно!
– Згодні…
Молодшому братові сього було доста, бо він був добрий хлопець.
– Ні, не підніму на вас руку. Я вам і так розкладу вогонь.
Взяв зі своєї торби кору, уламок кременю і крицю. Закресав і через якусь хвилину вже горіло вогнище.
Спекли м’ясо, наїлися, напилися з колодязя води й лягли в мідне шатро. Перед сном старший каже:
– Браття, спіть спокійно, я буду сторожити, щоб не погас вогонь.
Брати заснули, а старший не cпить.
До півночі в лісі була тиша. А опівночі одразу задув вихорище, аж лісом колише. Знялася страшна буря. Біля колодязя спустився семиголовий змій і просто – на царевича. Пороззявляв пащі, полум’ям все спереду себе палить.
Старший схопив шаблю і – на змія! Почалася боротьба. Хлопець геть охляв, але зрубав усі голови дракона. Коли відтяв сьому – так ослаб, аж сів. Тоді лиш отямився, як вогонь почав гаснути, бо кров змія заливала ватру. Ледве устиг вихопити одну головешку. Як брати повставали й знову пекли м’ясо, розповів їм, що уночі сталося.
Поснідали і рушили далі. Надвечір знову зустрілися коло мідного колодязя. Наносили дров, роздмухали вогонь і повечеряли.
– Тепер моя черга сторожити, – говорить середущий.;
Проходжується довкола вогню, приглядається, слухає. Раз лиш коло півночі задув вихорище, зчинилася буря й чотирнадцятиголовий Змій спустився до колодязя. Побачив багаття і просто – на хлопця! Палить його полум’ям. Царевич шаблею рубає сперед себе… Насилу переміг. Доки відтяв чотирнадцяту голову, кров майже що залляла вогонь – ледве встиг вхопити головешку й роздмухати ватру.
Рано брати повставали, й середущий розповів усе, як уночі боровся із змієм.
Знову йдуть на полювання. Ходили-блукали, щось там і підстрелили, а на вечір сіли коло мідного колодязя.
Айбо в одному краї стояла висока-висока гора, вкрита по боках лісом. Верх її називався Чорною Полониною.
Тут ще нога людини не ступала. І сам цар сюди не піднімався.
– Няньку, підемо раз на Чорну Полонину! – просили сини.
– Доки я живу й після моєї смерті не смієте туди йти!
– Чому?
– Не питайте. Я не дозволяю!
Минув якийсь час, і хлопці знову почали просити. Цар ще грізніше заказав іти на полонину.
Царевичів дуже зацікавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмілювалися йти, аби подивитися.
Минав рік за роком. Помер старий цар. Поховали хлопці свого батька. Та як вернулися додому, не сіли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.
Перші дні не бачили нічого особливого. Бродили день і ніч лісами, але ніде ніякої звірки. Ніби все тут вимерло.
Змучились, дурно ходячи, і посідали відпочити. Старший каже:
– Браття, розійдемося у три боки, так більше побачимо. Але далеко не ходім, аби було чути, як хто з нас гукатиме.
Почали розлучатися.
– На всіляку дурницю не пускайте стріли, – наказав братам старший. – Як хто вистрілить пусто, дістане три ляпаси.
На тому й розійшлися.
Старший пішов прямо, середущий – ліворуч, а менший – праворуч. Ідуть, ідуть… Нічого не бачать: ні звірки, ні птаха.
Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на дереві білку.
– Се не дурниця, – думає собі, – застрілю її.
Натяг лука й – раз! Але не потрапив, стріла лиш відірвала шматок кори на дереві.
Почули брати, збіглися.
– Що ти підстрелив? – запитує старший.
– Нич. Хотів потрапити у білку, та втекла.
– Як так, то – на! – і такі три ляпаси дав меншому братові, аж лице у того загорілося.
А середущий такі самі ляпаси втяв з другого боку.
Продовжують полювати далі.
Прикро наймолодшому. Зняв із стріли шматок кори й заховав у торбу. Не відійшов і на відстань пострілу, дивиться – на камені орел!
Ой та сього вже треба вбити…
Наладив стрілу, пустив, та знову не влучив. Стріла лиш відлупила шматок кременю.
Прибігли брати.
– Що ти підстрелив? – запитує старший.
– Нич.
Знову відлічили меншому по три ляпаси й вернулися кожний на своє місце. Наймолодший повитирав сльози, а відломок кременю поклав у торбину.
Дуже йому жаль, але йде далі. Бачить – летить ворон й у дзьобі щось світиться.
– Ба, що то?
Натяг лука і встрелив у ворона. Птах упав йому під ноги. Дивиться хлопець – а у дзьобі криця.
Прибігли брати і втретє надавали ляпасів. Тоді старший каже:
– Будемо йти в’єдно (вкупі), бо сей дурень усі свої стріли на дурниці випустить.
Рушили далі, а молодший сховав крицю в торбу.
Йдуть лісом усі троє й вийшли на галявину, а впоперек неї тікає серна. Пустили стріли і вбили серну.
– Браття, – говорить старший, – будемо вечеряти. Дивіться: колодязь. Там сядемо й приготуємо на вечерю м’ясо.
Потягли серну, а той колодязь незвичайний – з міді й шатро при ньому мідяне.
Оббілували забиту серну, зробили рожни і хочуть пекти. Але тільки зібралися розвести вогонь – нема чим підпалити! Мусять голодні лягати спати… Айбо молодший каже:
– Браття, ось ви добре дали мені по писку. Я розкладу-таки вогонь, але якщо ви згодні дістати ті ляпаси подвійно!
– Згодні…
Молодшому братові сього було доста, бо він був добрий хлопець.
– Ні, не підніму на вас руку. Я вам і так розкладу вогонь.
Взяв зі своєї торби кору, уламок кременю і крицю. Закресав і через якусь хвилину вже горіло вогнище.
Спекли м’ясо, наїлися, напилися з колодязя води й лягли в мідне шатро. Перед сном старший каже:
– Браття, спіть спокійно, я буду сторожити, щоб не погас вогонь.
Брати заснули, а старший не cпить.
До півночі в лісі була тиша. А опівночі одразу задув вихорище, аж лісом колише. Знялася страшна буря. Біля колодязя спустився семиголовий змій і просто – на царевича. Пороззявляв пащі, полум’ям все спереду себе палить.
Старший схопив шаблю і – на змія! Почалася боротьба. Хлопець геть охляв, але зрубав усі голови дракона. Коли відтяв сьому – так ослаб, аж сів. Тоді лиш отямився, як вогонь почав гаснути, бо кров змія заливала ватру. Ледве устиг вихопити одну головешку. Як брати повставали й знову пекли м’ясо, розповів їм, що уночі сталося.
Поснідали і рушили далі. Надвечір знову зустрілися коло мідного колодязя. Наносили дров, роздмухали вогонь і повечеряли.
– Тепер моя черга сторожити, – говорить середущий.;
Проходжується довкола вогню, приглядається, слухає. Раз лиш коло півночі задув вихорище, зчинилася буря й чотирнадцятиголовий Змій спустився до колодязя. Побачив багаття і просто – на хлопця! Палить його полум’ям. Царевич шаблею рубає сперед себе… Насилу переміг. Доки відтяв чотирнадцяту голову, кров майже що залляла вогонь – ледве встиг вхопити головешку й роздмухати ватру.
Рано брати повставали, й середущий розповів усе, як уночі боровся із змієм.
Знову йдуть на полювання. Ходили-блукали, щось там і підстрелили, а на вечір сіли коло мідного колодязя.