Страница:
Сіроносий тим часом говорив. Я вловлював окремі слова з тої промови, щось про те, щоб бути нещадними до вилупків сатани і до чортового коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я й облуду. Щось сказав він про тих, хто живе, як худоба, бо розпуста, вільнолюбство і злодійство ходять у парі. Здається, він і мене приймає за такого і хоче, щоб у те повірили всі сіро-лиці…
Ті видива, які побачив я, просвітивши стіни, марилися мені в дитинстві. Так, я мріяв колись обійти широкий веселий світ і добре до нього придивитися. Я хотів зрозуміти закони, якими живуть -на землі люди, й переконатися, чи й справді є така земля, де люди сходяться за якостями та характерами. Я вже встиг пізнати: гармонія не може існувати там, де людина ненавидить іншу, не знаючи й чому. Ми не такі вже різноманітні, люди, але чому ми так фатально не можемо одне з одним порозумітися?
Та Індія, міркував я, — символічна країна. Хто утяжується цим життям, хай іде на гори Германіє, Тиатрис і Оресту. Хто пожадний, хай іде на острови, повні золота і срібла, і бореться з гаддям, яке його стереже. Хто лютий, хай іде на гору Канефіс, яка стоїть серед моря, і стає на бік Гога чи Магога. Хто хоче жити в мирі, хай пристає до миробитів; хто хоче згоріти в цьому світі, хай стає агротипією. Хто має пристрасть нищити й жерти таких, як сам, хай іде до людожерів; хто ненавидить батька й матір, хай приєднається до тих, що палять їх. Хто невдоволиться, хай з'єднується з песиголовцями; кому набридло ходити на двох ногах, хай стає одноногим, рогоносці — рогоносцями, а безголові хай живуть серед безголових. Між ними треба тільки поставити непрохідні гори й моря, і хай ніколи не знають вони, що таке інквізиція!
Тим часом сіроносий говорив і говорив. Щось про те, що я нібито порушив християнські закони і виставив себе богохульником, а відтак ворогом нашої церкви. Про те, що я образив святих угодників, і це чули всі: а найстрашніший з моїх злочинів — перелюбство і те, що я без висвячення носив рясу. Злочини це великі й непростимі, сказав він, а відтак замовк і радісно позирнув на мене, ніби чекаючи, що і я від його звинувачень возрадуюся.
— Що присудить за це громада суддів? — спитав він урочисто-крижаним голосом.
— Смерть! — видихнув однодушне сонм сіролицих.
Я подивився на них крізь сльозяну плівку, що лягла мені на очі, і раптом здригнувся: хто вони, ці люди? Здалося мені, що за столом сиділи, одягнені в білі плащі, пацюки. Сіроносий теж мав пацючу подобу і щось задоволене хрюкнув.
Можливо, через те прийшла мені до голови аж зовсім несподівана думка. Можливо, сиджу я й досі в отій морочній, залізній келії, в тому страшному мішку, і цей суд тільки змора? А може, й не змора, може, всі оті пацюки, з якими повів я таку завзяту війну, і справді покликали мене на свій суд — він оце й відбувається. Вони вийшли із темряви і стали раптом видимими, одяглись у білі плащі, щоб мені було ліпше їх бачити.
— Такий злочинець вартий кари на горло! — урочисто сказав голос сіроносого.
Я мимовільно розплющився і несподівано згадав, що колись давно у якомусь кошмарному сні чи мариську я таки бачив сіроносого. То був несусвітній сон про якесь чудне помешкання, як і оце, і про те, що стояла там труна, в якій лежав мертвяк. Навколо не було ні душі, а я сидів на лаві і їв, бо прийшов туди страшенно голодний. У кімнаті не було ні вікон, ні дверей, горіли свічки, і мені видалося, що кожна свічка — людське око, котре пильно мене роздивляється. Однак я не вражався, їв і побоювався тільки, що хтось мене за тим застане: узяв я хліба, не спитавшись.
— А що, брате, — сказав раптом мрець, — господариш у моїй господі? Думаєш, не бачу?
Тоді, в кошмарному тому сні, побачив я, як здригнулися всі п'ять вогників-очей і мрець почав виставляти з труни ногу. Відтак на. мене подивилися пильні очі, і я таки напевне згадав — був то сіроносий…
Дивлюся на сіроносого широко розплющеними очима і впізнаю його.
«Таке вже справді було», — думаю, відчуваючи, що хвиля люті починає накочуватися на мене. Я тоді бився з тим мерцем, нещадно бився!…
Світ помертвів мені в очах, і мене щось підстьобнуло: все, що сталося потім, стало схоже на сон також. Здається, я стрибнув на стола і кинувся притьма проти свого ворога; здається, щось сталося таке, про що й не розповіси; хтось закричав: чи я, чи сіроносий, чи всі ті люди; я вдарив сіроносого в пах. Він захарчав і відступив, тоді я схопив лаву і змахнув нею над головою…
І побачив, як злякано тікають всі оті одягнуті в білі плащі щурі, як товпляться біля дверей, прагнучи звідси вирватися, але ворог мій мав ще силу. Я відчув на горлі його залізні руки. Вдарив його в живіт, і на мене бризнула липка, багниста кров. Ворог відлетів од мене, але наступної хвилі навалився ззаду і вчепився у карк. Я перекинув його через голову, а коли він став супроти мене з наставленими руками, вдарив його головою. Він хитнувся, але не піддався, тоді я роздер йому нігтями обличчя.
Я був несамовитий. Відбився від одного й другого посіпаки, котрі наскочили на мене, — щось блиснуло над головою, але я зумів ухилитися від шаблюки і з маху вгатий напаснику в дихало. Той квакнув і зігнувся, а я помітив, що проти мене палає ясним світлом вікно. Це світло народилося несподівано, ніби хто відчинив віконницю, сонячне проміння гаряче бризнуло мені у вічі. Я, здається, осліп, бо надто довго сидів у темниці, мені здалося, що он вона — воля, те, чого так пристрасно й гаряче я бажаю. Я притьма кинувся туди, щоб ударитись у сонячну стіну й прорвати її, але щось схопило мене ззаду, і я звалився долі обличчям на камінь.
— Слухай, ти! — захрипів сіроносий. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу!
Мені здалося, що це не він говорить, а я. Стояли один супроти одного і тремтіли од люті і збудження.
— Те, що ти шукаєш, все одно — мана! — закричав він, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти: мана!
Мені боліли щелепи, і я стис губи. Знову здалося, що кричав таки я…
Але в цю мить побачив, що кілька сіролицих виступило проти мене з шаблями, тому відкинув з дороги сіроносого, знову схопив лаву і закружляв покоєм. Збив одного й другого, але ззаду мене вдарили чимось важким, і я спинився, дивлячись, як запалало переді мною яскравим пломенем вікно.
Лилося світло дня, якого я так давно не бачив, — яскраво текли барвисті промені, якими була налита земля. Від того все в моїх очах виблідло і стало ілюзорно-прозоре, навіть жінка, котра допомогла мені вибратися з підземелля. Я подивився на неї й уздрів її розмите промінням обличчя, яке всміхалося до мене, і почув, що над головою в мене невгомонно дзвонять жайворонки. Довкола розстелялися долини, вщерть залиті сонячним промінням і покриті прозорими квітами. Повільно ходили так само опрозорені коні, і кликали своїх подруг солов'ї. Я побачив, що світ увесь заріс ясно-зеленою травою, і, здається, тільки ця трава не була обезбарвлена — нею заросли вулиці міста, де я опинився. Я ступив кілька кроків, і трава обплескала мені ноги. Дзвеніли коники, й погукували перепели, безліч яснокрилої комашні забриніло коло мене. Світло лилося й лилось, і мені все обличчя покрилося великими краплями поту. Здалося, десь поруч забриніла натягнута струна, яку безперервно смикала, зачепившись крильми, велика, барви веселки, бабка. Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати. Я дружньо махнув їй рукою і втер з обличчя рясний піт. Тоді відчув, що мені таки пора йти. Відчув, що я знову стою на початку незвіданої дороги, і від того в мене щасливо стислося серце. Я міцніше затяг на своєму маслакуватому тілі очкура і сміливо подивився туди, де вигиналася, тягнучись угору, вулиця — на кам'яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце.
Розділ VII. СТРАННІЙ
Ті видива, які побачив я, просвітивши стіни, марилися мені в дитинстві. Так, я мріяв колись обійти широкий веселий світ і добре до нього придивитися. Я хотів зрозуміти закони, якими живуть -на землі люди, й переконатися, чи й справді є така земля, де люди сходяться за якостями та характерами. Я вже встиг пізнати: гармонія не може існувати там, де людина ненавидить іншу, не знаючи й чому. Ми не такі вже різноманітні, люди, але чому ми так фатально не можемо одне з одним порозумітися?
Та Індія, міркував я, — символічна країна. Хто утяжується цим життям, хай іде на гори Германіє, Тиатрис і Оресту. Хто пожадний, хай іде на острови, повні золота і срібла, і бореться з гаддям, яке його стереже. Хто лютий, хай іде на гору Канефіс, яка стоїть серед моря, і стає на бік Гога чи Магога. Хто хоче жити в мирі, хай пристає до миробитів; хто хоче згоріти в цьому світі, хай стає агротипією. Хто має пристрасть нищити й жерти таких, як сам, хай іде до людожерів; хто ненавидить батька й матір, хай приєднається до тих, що палять їх. Хто невдоволиться, хай з'єднується з песиголовцями; кому набридло ходити на двох ногах, хай стає одноногим, рогоносці — рогоносцями, а безголові хай живуть серед безголових. Між ними треба тільки поставити непрохідні гори й моря, і хай ніколи не знають вони, що таке інквізиція!
Тим часом сіроносий говорив і говорив. Щось про те, що я нібито порушив християнські закони і виставив себе богохульником, а відтак ворогом нашої церкви. Про те, що я образив святих угодників, і це чули всі: а найстрашніший з моїх злочинів — перелюбство і те, що я без висвячення носив рясу. Злочини це великі й непростимі, сказав він, а відтак замовк і радісно позирнув на мене, ніби чекаючи, що і я від його звинувачень возрадуюся.
— Що присудить за це громада суддів? — спитав він урочисто-крижаним голосом.
— Смерть! — видихнув однодушне сонм сіролицих.
Я подивився на них крізь сльозяну плівку, що лягла мені на очі, і раптом здригнувся: хто вони, ці люди? Здалося мені, що за столом сиділи, одягнені в білі плащі, пацюки. Сіроносий теж мав пацючу подобу і щось задоволене хрюкнув.
Можливо, через те прийшла мені до голови аж зовсім несподівана думка. Можливо, сиджу я й досі в отій морочній, залізній келії, в тому страшному мішку, і цей суд тільки змора? А може, й не змора, може, всі оті пацюки, з якими повів я таку завзяту війну, і справді покликали мене на свій суд — він оце й відбувається. Вони вийшли із темряви і стали раптом видимими, одяглись у білі плащі, щоб мені було ліпше їх бачити.
— Такий злочинець вартий кари на горло! — урочисто сказав голос сіроносого.
Я мимовільно розплющився і несподівано згадав, що колись давно у якомусь кошмарному сні чи мариську я таки бачив сіроносого. То був несусвітній сон про якесь чудне помешкання, як і оце, і про те, що стояла там труна, в якій лежав мертвяк. Навколо не було ні душі, а я сидів на лаві і їв, бо прийшов туди страшенно голодний. У кімнаті не було ні вікон, ні дверей, горіли свічки, і мені видалося, що кожна свічка — людське око, котре пильно мене роздивляється. Однак я не вражався, їв і побоювався тільки, що хтось мене за тим застане: узяв я хліба, не спитавшись.
— А що, брате, — сказав раптом мрець, — господариш у моїй господі? Думаєш, не бачу?
Тоді, в кошмарному тому сні, побачив я, як здригнулися всі п'ять вогників-очей і мрець почав виставляти з труни ногу. Відтак на. мене подивилися пильні очі, і я таки напевне згадав — був то сіроносий…
Дивлюся на сіроносого широко розплющеними очима і впізнаю його.
«Таке вже справді було», — думаю, відчуваючи, що хвиля люті починає накочуватися на мене. Я тоді бився з тим мерцем, нещадно бився!…
Світ помертвів мені в очах, і мене щось підстьобнуло: все, що сталося потім, стало схоже на сон також. Здається, я стрибнув на стола і кинувся притьма проти свого ворога; здається, щось сталося таке, про що й не розповіси; хтось закричав: чи я, чи сіроносий, чи всі ті люди; я вдарив сіроносого в пах. Він захарчав і відступив, тоді я схопив лаву і змахнув нею над головою…
І побачив, як злякано тікають всі оті одягнуті в білі плащі щурі, як товпляться біля дверей, прагнучи звідси вирватися, але ворог мій мав ще силу. Я відчув на горлі його залізні руки. Вдарив його в живіт, і на мене бризнула липка, багниста кров. Ворог відлетів од мене, але наступної хвилі навалився ззаду і вчепився у карк. Я перекинув його через голову, а коли він став супроти мене з наставленими руками, вдарив його головою. Він хитнувся, але не піддався, тоді я роздер йому нігтями обличчя.
Я був несамовитий. Відбився від одного й другого посіпаки, котрі наскочили на мене, — щось блиснуло над головою, але я зумів ухилитися від шаблюки і з маху вгатий напаснику в дихало. Той квакнув і зігнувся, а я помітив, що проти мене палає ясним світлом вікно. Це світло народилося несподівано, ніби хто відчинив віконницю, сонячне проміння гаряче бризнуло мені у вічі. Я, здається, осліп, бо надто довго сидів у темниці, мені здалося, що он вона — воля, те, чого так пристрасно й гаряче я бажаю. Я притьма кинувся туди, щоб ударитись у сонячну стіну й прорвати її, але щось схопило мене ззаду, і я звалився долі обличчям на камінь.
— Слухай, ти! — захрипів сіроносий. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу!
Мені здалося, що це не він говорить, а я. Стояли один супроти одного і тремтіли од люті і збудження.
— Те, що ти шукаєш, все одно — мана! — закричав він, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти: мана!
Мені боліли щелепи, і я стис губи. Знову здалося, що кричав таки я…
Але в цю мить побачив, що кілька сіролицих виступило проти мене з шаблями, тому відкинув з дороги сіроносого, знову схопив лаву і закружляв покоєм. Збив одного й другого, але ззаду мене вдарили чимось важким, і я спинився, дивлячись, як запалало переді мною яскравим пломенем вікно.
РОЗПРАВА ПРО СВІТЛО
Лилося світло дня, якого я так давно не бачив, — яскраво текли барвисті промені, якими була налита земля. Від того все в моїх очах виблідло і стало ілюзорно-прозоре, навіть жінка, котра допомогла мені вибратися з підземелля. Я подивився на неї й уздрів її розмите промінням обличчя, яке всміхалося до мене, і почув, що над головою в мене невгомонно дзвонять жайворонки. Довкола розстелялися долини, вщерть залиті сонячним промінням і покриті прозорими квітами. Повільно ходили так само опрозорені коні, і кликали своїх подруг солов'ї. Я побачив, що світ увесь заріс ясно-зеленою травою, і, здається, тільки ця трава не була обезбарвлена — нею заросли вулиці міста, де я опинився. Я ступив кілька кроків, і трава обплескала мені ноги. Дзвеніли коники, й погукували перепели, безліч яснокрилої комашні забриніло коло мене. Світло лилося й лилось, і мені все обличчя покрилося великими краплями поту. Здалося, десь поруч забриніла натягнута струна, яку безперервно смикала, зачепившись крильми, велика, барви веселки, бабка. Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати. Я дружньо махнув їй рукою і втер з обличчя рясний піт. Тоді відчув, що мені таки пора йти. Відчув, що я знову стою на початку незвіданої дороги, і від того в мене щасливо стислося серце. Я міцніше затяг на своєму маслакуватому тілі очкура і сміливо подивився туди, де вигиналася, тягнучись угору, вулиця — на кам'яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце.
Розділ VII. СТРАННІЙ
Відтоді, як навалив у середмістя простолюд, минуло чимало часу. Странній тинявся всі ці дні вулицями, і місто вражало своєю мертвотністю. Всі місця, де колись вирувало життя, стали безживні: гуляв лише по вулицях гарячий вітер, піднімаючи в повітря хмари куряви. Знелюдніло вже й середмістя, лише де-не-де блукали вигаслі, схожі на трупи, постаті. Странній все гостріше відчував порожнечу своїх грудей, а люди, здибуючись із ним, так само жахалися. Зрештою, пам'ятаючи, що сталось в італійському дворику, він сам намагався з ними ближче не сходитися.
Поки що нікого не чіпав. Ще й досі відчував виснаження од того подвійного злиття — з ченцем Григорієм і сіроносим. Чи за своєю волею, думав він, блукає оце вулицями і мусить дивитися на людські страждання? Було багато в його діях незрозумілого й самому: чомусь одних людей оминав, а за іншими., гнався, одними гребував, а в інших починав своє друге життя…
Це сталося одного ранку. Саме того, коли найпекучіше боліло йому в грудях,.коли еон так і не прийшов уночі до нього і коли відчув він якийсь дивний відчай, котрий починає в ньому пробуджуватися. Туман заливав вулиці міста, сухий і драглистий, душний, а через те чавкий. В тому тумані ще гостріше чувся сопух од гноїщ та трупів, але мухи літали, пронизуючи знепрозорілий простір дзенькучими стрілами.
Странній ішов, похитуючись і з присвистом вбираючи у груди повітря. Часом з нього виривався дивний прихлип — ніби плакав, і, можливо, саме це вивело на нього морового бурмистра.
— Знову ми зустрілися, — сказав бурмистер, наставляючи на страннього дзьоба, — а я вже, грішним ділом, думав, що й вас понесла біда…
Виглядав у тумані дивно: величезний птах, який один у цьому місті ні з чого не вражався. Странній бовванів супроти нього незрушною тінню.
— Знаєте, я хотів із вами зустрітися, — сказав Алембек. — Вас це не дивує?
Странній мовчав. Стовбичив безмовно, і йому було дивно хіба те, що моровий бурмистер не боявся його.
— Чи можемо ми прогулятися? — спитав Алембек.
Странній хитнув. Дивився на цього відчайдуха і почував біля нього себе ліпше. Здається, і в грудях не так боліло. Здається, й туман почав розвіюватися — текли по вулиці сиві косми, начебто місто куріло. Вони повільно пішли пліч-о-пліч, а коли звернули на сусідню вулицю, вгорі раптом щось прорвалося, і вони побачили першу латку ясного неба. Странній подумав, що чимало страшної дивовижі уздрів він у час свого тиняння: мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених. Кожна людина ніби жила відділено од інших: люди одне одного жахалися. Боялися зближень, розмов, чи не тому зникли бенкетники й торгівці. Живі поховалися по закапелках, і тільки смертельний жах викидав їх звідтіля. Хворі бігали по вулицях, як оглашенні, маючи надію в такий спосіб вигнати з тіла хворобу, а зовсім знесилені ледве по тих вулицях тяглися…
Йшли неквапно, бо, незважаючи на туман, стояв на вулицях нестерпний вар: за останній час мух у місті побільшало, часом вони літали зведеними громадами, а коли натрапляли на людину, живу чи мертву, обсідали її й люто кусалися. Мухи покривали стіни і тисячами валялися на брукові. Дохли так само, як люди, але їх від того не зменшувалося.
— Душно, — сказав моровий бурмистер. — Коли б не ця спека…
— Коли б не ця спека, — обізвався странній, — не було б мору.
— Я теж так думаю. — Бурмистер важко дихав за машкарою. — І от що дивно. Велике лихо впало на місто, але людей утекло з нього небагато. Як бачите, не один ви вважаєте, що від мору не потрібно тікати.
Странній ішов мовчки. Високий і випростаний, дивився перед собою і натужно дихав. Руки його мимоволі стискались у кулаки, а мухи висіли над ним зеленим шлейфом. Коли бурмистер говорив, повертався до страннього і смішно задирав вгору воронячого дзьоба.
— Тікають багаті, — сказав він, — бідні прив'язані до своїх гнізд і чіпляються за них руками й ногами. Господь, скільки їх уже померло!
Странній крутнув головою. Рипнули, ніби шкіряні, його м'язи.
— А ви? — різко спитав. — Чому не тікаєте ви?
Бурмистер засміявся. З-під машкари сміх його звучав печально і хрипко.
— Тому, що хтось мусить залишитися біля тих, хто умирає, — сказав без патетики.
Знову рипнули м'язи, ніби шкіряні. Странній важко запихав.
— Знаєте, як оборонитися від мору?
— Коли б! — сказав смутно бурмистер.
Странній задихав прискореніше. З тим-таки незвичайним прихлипом, на який і вийшов на нього моровий бурмистер.
— Офіруєте собою в ім'я любові до ближнього? — спитав гостро.
Бурмистр розвів руками, власне, широкими рукавами, що нагадували крила птаха. Засвистав під машкарою, і чудний був цей легковажний свист.
— Пане! — сказав раптом він, — Чи молитеся ви богу? Скільки людей зараз моляться богу, але чи має він силу вислухати всі молитви?
— Людина живе надією, — буркнув странній.
Він засипів, ніби мав хворі груди, і піт густо покрив^ йому тіло. Над головою нестерпно зуділа хмара мух.
— Часом і мені буває самотньо, — трохи жалібно поскаржився моровий бурмистер.
— Зате з чистої любові до ближнього несете хрест! — різко сказав странній.
— Господи, пане! — сумно вигукнув Алембек. — Так пишно висловлюєтеся! Не завжди людина чинить те чи інше, свідомо спонукаючи себе… Часом смуток її бере… Впаде на землю отакий туман, і вона стає неприкаяна й самотня. І вона, коли хочете, мусить робити щось так, а не інакше.
— Ні! — сказав странній, витираючи рукавом з обличчя піт.
— Я, може, також цього не розумію, — сказав Алембек. — Але тоді з людиною щось відбувається. Ви знаєте, пане, що таке печаль?
— Ні! — сказав странній.
— Печаль — це голос в людині. Віщий, не віщий, хто зна! Але цей голос уміє дивно людину до чогось спонукати. Не може вона тому противитися.
Вони знову завернули на бічну вулицю. Туман порідшав, і вони могли продивитися простір вулиці на кілька косових сажнів. Щось дивне побачили в тому тумані: вовтузіння якесь і борсання. В клубах сухого диму, наче в пекельній долині, товклася юрба обірванців. Повзали по брукові і завзято стьобали собі плечі канчуками. Скрикували пронизливо, а тоді лупили себе ще нещадніше. В розпареному повітрі чути було важке сопіння, хльоскання, зойки і стогони. Попереду юрби, майже біля їхніх ніг, повз чоловік у майже подертій сутані і стьобав себе чи не найнемилосердніше.
— Покутники, — сказав Алембек. — Кожен, як бачите, шукає собі звільнення по-своєму.
— Це ті, що мають надію, — мовив глухо странній.
Над містом стояло розпечене сонце, яке швидко доїдало рештки туману. Не було в небі ні хмарини, і від того повітря робилося перламутрово-драглисте. Тисячами бриніли мухи: важкі тілом і з зеленими черевцями. Літали над головами, а коли натрапляли на трупа, покривали його так, що, здавалося, виростала в тому місці трава. Од безнастанного зудіння починало боліти у вухах. Мухи вилітали хмарами з відчинених вікон і, політавши по вулицях, знову рвались у будинки. Від того всі будинки навколо ставали ніби велетенські вулики, і посельцями в них замість людей — мухи.
Алембек ішов, спустивши долі дзьоба, чорна його одежа покрилася біля пахов кружалами поту.
— Не думайте, що я байдужий, — раптом заговорив він. — Бувають моменти, коли й мені не стає сили все це витримувати. Вже кілька разів поривався і я втекти, є в мене, пане, кошти, щоб пристойно перебути лихоліття. Але щоразу якась невидима сила затримує мене. Отож мені й здається, не в моїх достойностях тут справа, а в тій силі. Є дивний закон у цьому світі, пане: каменю призначено лежати, а людина знає щось більше.
Странній теж дивився собі під ноги. Бачив, як збивають вони пилюку, що осіла на брук, — незнайомі, чужі ноги! Стоптували тисячі чорно-зелених мух, що повзали чи валялися долі, а в грудях ніби червона квітка виростала. Розумів, що знову починає відчувати те саме, що й тоді, коли в середмістя вивалив простолюд, — хотілося говорити. Водночас трохи непокоївся,від того, що його починає вабити до співрозмовника.
— Знаєте, що робиться в моїх лікарнях? — спитав смутно Алембек. — Отам можна побачити справдешній прообраз пекла.
Він смутно хитнув головою й показав рукою-крилом уперед, де тонко бриніло сіро-зелене від безлічі заплутаних у ньому мух повітря.
Лазаретом була велика споруда на околиці. Мала тільки дах, а під ним напиналися шатра. Споруда містилась у великому, обмурованому зусібіч дворі, і, коли вони вступили у ворота, странній спинився вражено: побачив незвичайне муравлисько. Люди лежали й сиділи тут покотом. Між них снували чорні ворони, і люди прохально хапали їх за краї одежі. Але чорні ворони були потомлені й байдужі. Збоку виділися вапняні ями, і кілька замотаних у темні покривала чоловіків тягли на марах до ям тих, кому вже не треба було турбуватися про долю цього світу. Ворони нахилялися над хворими: одних змащували, а іншим давали пити воду. Ще інших тягали, схопивши за руки й ноги, подвір'ям, а декого підвішували на вірьовках. Підвішені звисали донизу руками й ногами, зводили вряди-годи голови і хрипко покрикували.
— Вважаєте, що врятуєте цих людей? — різко спитав странній.
Бурмистер похитав головою.
— Даю надію, — сказав він. — їх уже не врятує ніхто. — Але дивна річ надія: щодня бачать вони, як волочать мерців до ям, а таки сподіваються. Зрештою, хтось же має колись знайти лік на цю хворобу!…
Тоді странньому стало не по собі. Відчував ніби провину, немовби сам пустив на місто мор. Начебто він сам мучив і катував цих людей і від його волі залежить — згубити це місто чи зберегти. Хто зна, що мав зробити для цього: знайти лік чи пропасти? Йому здалося, що це й справді так: щось-таки мусить учинити. Мусить допомогти оцьому безпомічному ворону, з яким уже кілька разів здибується і який один його не жахається. За час пробуття в місті ні з ким не був так довго разом. У ньому почала пробуджуватися якась хмарка, а може, заводь — таке собі освітлене сонцем місцечко, яке починає сяяти, срібно поблискуючи. Злякався, що забагато кладе на себе, що може не витримати такого випробування й упевненості. Бо що він і хто? Що він може, та й чи може?
— Хочете знайти лік на хворобу? — повільно спитав він.
— Вже не один рік, — швидко сказав моровий бурмистер. — Хто зна, може, це має бути трава, якась така, що ми нею гребуємо й топчемо. Якийсь подорожник… Поможете мені? — спитав несподівано й закинув до страннього химерного дзьоба.
Але странній не встиг відповісти. Стояли поблизу воріт до лазарету, і в цей мент підскочив якийсь чоловік і кинувся Алембеку в ноги.
Пане бурмистре, бога ради! Воно вже почалося і в мене. Порятуйте!
— Ідіть у лазарет! — кволо махнув Алембек.
— Але ж ні, пане бурмистер, — відчайно заговорив хворий. — Я туди боюся йти. Боюся всіх тих людей. У мене ще є трохи майна і грошей. Все віддам, пане бурмистре, тільки полікуйте мене й мою родину вдома. Я неподалік живу!
— В мене тепер усі однакові, — сказав Алембек, і в цей час його покликав один із воронів.
— Розумієте, — звернувся до страннього чоловік, — я таки боюся тих людей. У мене хвороба тільки починається, а їм уже нема рятунку. Попросіть за мене в пана бурмистра, божим іменем вас прошу, я ладен вам ноги обцілувати…
Странній повертався до прохача повільно. Начебто знехотя, аж зарипіли йому в тілі, ніби шкіряні, м'язи. Він побачив дивну зміну в обличчі хворого, той пополотнів і вирячив на страннього очі. Кинув на груди хреста й почав задкувати.
— Помилуйте! — прожебонів синіми вустами. — Бога ради, помилуйте!
Странній відвів од нього очі, вони миттю вкрилися слізьми. З такою ж натугою і з рипом м'язів відвертався від нього. І тої ж миті почув швидкий лопіт — прохач перелякано тікав. Стало від того странньому гірко й весело: він стояв, злегка похитуючись на ногах, і смутно зирив на велетенський мурашник, що юрмився перед ним. Здавалося, всі ці люди збилися в один велетенський клубок — блукали поміж них тіні з пташиними машкарами на голові, висів довкола важкий сопух, а стогони й крики зливались у цілковитий гул. Над усім висів темно-зелений рій мух, і повітря од того дрижало.
Странній опустив очі й побачив неподалік чоловіка, що корчився з болю, загрібаючи пилюку. Обличчя його спотворилося мукою, а напівголе тіло покрилося темними виразками. Цей чоловік кричав голосніше за інших, і странній подумав, що варто йому зробити крок уперед, і він звільнить його од мук. Але він зробив інше. Відступив на кілька кроків і прихилився до покритої курявою стіни. Відчував, як паморочиться йому голова і як легенько тремтять вуста.
До хворого тим часом підійшов з відром ворон. Вийняв квача й почав обмазувати вкрите виразками тіло чорною мастю. Чоловік перестав кричати, але тіло його так само посмикувалося.
В глибині лазарету, по доріжках, прокладених поміж хворих, моталися ті, котрі могли ще рухатися. Були покриті плівкою поту, оголені частини їхніх тіл лискотіли. Хапали ротами повітря, бо не було його тут, між сопуху та спеки, але не спинялися ні на хвилину. Інколи подихав вітерець, гул і крики змішувалися, і кілька рук тяглися назустріч тому подуву. Мухи сідали на простягнені тіла, зривалися і знову починали несамовито кружляти.
Странній упізнав в одній із чорних постатей бурмистра. До нього повзли й підходили, тягли прохально руки, і, де він проходив, голосніше спалахував лемент. Бурмистер вряди-годи зупинявся і щось говорив. Часом махав до ворона з квачем, і той підходив помастити хворих. Бурмистер ішов далі, і там, де він побував, стогони й лемент затихали. Натомість спалахували в іншому місці, і Алембек кликав мастія туди.
Странній дивився на все те широко розверстими очима. Заціпенів, і тільки погляд його палав. Відчував той вогонь ув очах, а ще більше червону квітку в грудях. Гризло його щось ізсередини й мучило. Забував, що пережив у личинах ченця Григорія та сіроносого, — щось нове й світле входило в нього. Через це прикипів до сірої стіни, не рухаючись, і незмигно дивився. Насталювалися йому м'язи, а руки стискали п'ястуки. Дививсь уже тільки на одного у цьому дивному хаосі людських тіл, був то новий його приятель — моровий бурмистер. Хотів і собі простягти руки до нього, як до рятівника. Знав, що це дурна й даремна забаганка, але глибоко в нутрі, саме там, де найбільше боліло, почав пробиватись химерний і тендітний паросток. М'який та ніжний — странній схвилювався. Відчув раптом: у кожного із цих страждущих росте в душі такий самий пагін, і був радий, що хоч тим не різниться від усіх.
Він приплющився і ніби закам'янів біля цієї стіни. Хто зна, може, він зв'язується з Алембеком особливими нитками. Хто зна, може, вперше впізнав, що таке людська злагода, і не хотів її загубити. Вперше відчув: на його обличчі є якась бридка, потворна маска, і недаремно її лякаються сторонні. Готовий був здерти її, адже не носить він у собі зла. Хто зна, може, здерти оту маску — це і є здобути навіки в собі загублене? Оте «я», яке йому вже не захочеться викидати з грудей, і воно заповнить у ньому морочну порожнечу, з якою зараз живе. Збагнув: тендітний паросток у грудях — це і є надія, можливість чекати і сподіватися. «Дякую тобі, доле, — прошепотів він, — і за таке!»
Вони знову неквапно брели порожніми вулицями. Говорили мало, дошкуляла спека, отож тільки перекидалися принагідними фразами. Обоє, здається, відчували, що між ними щось в'яжеться, той дивний зв'язок, яким лучилися на порожніх вулицях, їх хвилював. Странній уперше відчув, що біль у грудях можна перетворити в тепло. Більше такої злагоди зі світом, більше жалю до нього й розуміння — і те станеться. Не розумів тільки одного: що вабить морового бурмистра до нього?
— Здається, я починаю розуміти, що вас тут утримує, — сказав странній раптом, дивлячись у тремкий од спеки й мух вуличний просвіт. — Здатність уселяти надію. Так, здатність уселяти надію! А от ваших помічників?
— Не так усе просто, — відказав моровий бурмистер, голос його прозвучав зморено. — Не в мені чи в моїх помічниках річ. Тобто не в кожному з нас зокрема. Річ у тому, що ми з'єднуємося один з одним особливими нитками. І тільки те, що ми разом, утримує нас і живить нашу силу. — Бурмистер ішов якусь хвилю мовчки, а тоді заговорив знову: — Навіть покутники, що стьобають себе нагаями, мимоволі збираються у купи. Роз'єднай їх, і жоден не вчинить над собою такого насильства.
— Все це сітка, — сказав странній.
— Але й вона часом рветься, — підхопив бурмистер. — Я пережив не один мор, доводилося мені боротися з ним і самому.
— І що?
— Дивна річ, — признався бурмистер. — Не витримувати гірше, ніж витримувати.
Луна від їхніх кроків розбивалася об розпечені стіни. Бруківка розігрілася так, що пекла крізь підошви.
— Той, що не витримує, — сказав Алембек, — ближчий до смерті. Рівновага духу — ось що важливо. Той, хто піддається конечному, тим самим підписує собі вирок.
Поки що нікого не чіпав. Ще й досі відчував виснаження од того подвійного злиття — з ченцем Григорієм і сіроносим. Чи за своєю волею, думав він, блукає оце вулицями і мусить дивитися на людські страждання? Було багато в його діях незрозумілого й самому: чомусь одних людей оминав, а за іншими., гнався, одними гребував, а в інших починав своє друге життя…
Це сталося одного ранку. Саме того, коли найпекучіше боліло йому в грудях,.коли еон так і не прийшов уночі до нього і коли відчув він якийсь дивний відчай, котрий починає в ньому пробуджуватися. Туман заливав вулиці міста, сухий і драглистий, душний, а через те чавкий. В тому тумані ще гостріше чувся сопух од гноїщ та трупів, але мухи літали, пронизуючи знепрозорілий простір дзенькучими стрілами.
Странній ішов, похитуючись і з присвистом вбираючи у груди повітря. Часом з нього виривався дивний прихлип — ніби плакав, і, можливо, саме це вивело на нього морового бурмистра.
— Знову ми зустрілися, — сказав бурмистер, наставляючи на страннього дзьоба, — а я вже, грішним ділом, думав, що й вас понесла біда…
Виглядав у тумані дивно: величезний птах, який один у цьому місті ні з чого не вражався. Странній бовванів супроти нього незрушною тінню.
— Знаєте, я хотів із вами зустрітися, — сказав Алембек. — Вас це не дивує?
Странній мовчав. Стовбичив безмовно, і йому було дивно хіба те, що моровий бурмистер не боявся його.
— Чи можемо ми прогулятися? — спитав Алембек.
Странній хитнув. Дивився на цього відчайдуха і почував біля нього себе ліпше. Здається, і в грудях не так боліло. Здається, й туман почав розвіюватися — текли по вулиці сиві косми, начебто місто куріло. Вони повільно пішли пліч-о-пліч, а коли звернули на сусідню вулицю, вгорі раптом щось прорвалося, і вони побачили першу латку ясного неба. Странній подумав, що чимало страшної дивовижі уздрів він у час свого тиняння: мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених. Кожна людина ніби жила відділено од інших: люди одне одного жахалися. Боялися зближень, розмов, чи не тому зникли бенкетники й торгівці. Живі поховалися по закапелках, і тільки смертельний жах викидав їх звідтіля. Хворі бігали по вулицях, як оглашенні, маючи надію в такий спосіб вигнати з тіла хворобу, а зовсім знесилені ледве по тих вулицях тяглися…
Йшли неквапно, бо, незважаючи на туман, стояв на вулицях нестерпний вар: за останній час мух у місті побільшало, часом вони літали зведеними громадами, а коли натрапляли на людину, живу чи мертву, обсідали її й люто кусалися. Мухи покривали стіни і тисячами валялися на брукові. Дохли так само, як люди, але їх від того не зменшувалося.
— Душно, — сказав моровий бурмистер. — Коли б не ця спека…
— Коли б не ця спека, — обізвався странній, — не було б мору.
— Я теж так думаю. — Бурмистер важко дихав за машкарою. — І от що дивно. Велике лихо впало на місто, але людей утекло з нього небагато. Як бачите, не один ви вважаєте, що від мору не потрібно тікати.
Странній ішов мовчки. Високий і випростаний, дивився перед собою і натужно дихав. Руки його мимоволі стискались у кулаки, а мухи висіли над ним зеленим шлейфом. Коли бурмистер говорив, повертався до страннього і смішно задирав вгору воронячого дзьоба.
— Тікають багаті, — сказав він, — бідні прив'язані до своїх гнізд і чіпляються за них руками й ногами. Господь, скільки їх уже померло!
Странній крутнув головою. Рипнули, ніби шкіряні, його м'язи.
— А ви? — різко спитав. — Чому не тікаєте ви?
Бурмистер засміявся. З-під машкари сміх його звучав печально і хрипко.
— Тому, що хтось мусить залишитися біля тих, хто умирає, — сказав без патетики.
Знову рипнули м'язи, ніби шкіряні. Странній важко запихав.
— Знаєте, як оборонитися від мору?
— Коли б! — сказав смутно бурмистер.
Странній задихав прискореніше. З тим-таки незвичайним прихлипом, на який і вийшов на нього моровий бурмистер.
— Офіруєте собою в ім'я любові до ближнього? — спитав гостро.
Бурмистр розвів руками, власне, широкими рукавами, що нагадували крила птаха. Засвистав під машкарою, і чудний був цей легковажний свист.
— Пане! — сказав раптом він, — Чи молитеся ви богу? Скільки людей зараз моляться богу, але чи має він силу вислухати всі молитви?
— Людина живе надією, — буркнув странній.
Він засипів, ніби мав хворі груди, і піт густо покрив^ йому тіло. Над головою нестерпно зуділа хмара мух.
— Часом і мені буває самотньо, — трохи жалібно поскаржився моровий бурмистер.
— Зате з чистої любові до ближнього несете хрест! — різко сказав странній.
— Господи, пане! — сумно вигукнув Алембек. — Так пишно висловлюєтеся! Не завжди людина чинить те чи інше, свідомо спонукаючи себе… Часом смуток її бере… Впаде на землю отакий туман, і вона стає неприкаяна й самотня. І вона, коли хочете, мусить робити щось так, а не інакше.
— Ні! — сказав странній, витираючи рукавом з обличчя піт.
— Я, може, також цього не розумію, — сказав Алембек. — Але тоді з людиною щось відбувається. Ви знаєте, пане, що таке печаль?
— Ні! — сказав странній.
— Печаль — це голос в людині. Віщий, не віщий, хто зна! Але цей голос уміє дивно людину до чогось спонукати. Не може вона тому противитися.
Вони знову завернули на бічну вулицю. Туман порідшав, і вони могли продивитися простір вулиці на кілька косових сажнів. Щось дивне побачили в тому тумані: вовтузіння якесь і борсання. В клубах сухого диму, наче в пекельній долині, товклася юрба обірванців. Повзали по брукові і завзято стьобали собі плечі канчуками. Скрикували пронизливо, а тоді лупили себе ще нещадніше. В розпареному повітрі чути було важке сопіння, хльоскання, зойки і стогони. Попереду юрби, майже біля їхніх ніг, повз чоловік у майже подертій сутані і стьобав себе чи не найнемилосердніше.
— Покутники, — сказав Алембек. — Кожен, як бачите, шукає собі звільнення по-своєму.
— Це ті, що мають надію, — мовив глухо странній.
Над містом стояло розпечене сонце, яке швидко доїдало рештки туману. Не було в небі ні хмарини, і від того повітря робилося перламутрово-драглисте. Тисячами бриніли мухи: важкі тілом і з зеленими черевцями. Літали над головами, а коли натрапляли на трупа, покривали його так, що, здавалося, виростала в тому місці трава. Од безнастанного зудіння починало боліти у вухах. Мухи вилітали хмарами з відчинених вікон і, політавши по вулицях, знову рвались у будинки. Від того всі будинки навколо ставали ніби велетенські вулики, і посельцями в них замість людей — мухи.
Алембек ішов, спустивши долі дзьоба, чорна його одежа покрилася біля пахов кружалами поту.
— Не думайте, що я байдужий, — раптом заговорив він. — Бувають моменти, коли й мені не стає сили все це витримувати. Вже кілька разів поривався і я втекти, є в мене, пане, кошти, щоб пристойно перебути лихоліття. Але щоразу якась невидима сила затримує мене. Отож мені й здається, не в моїх достойностях тут справа, а в тій силі. Є дивний закон у цьому світі, пане: каменю призначено лежати, а людина знає щось більше.
Странній теж дивився собі під ноги. Бачив, як збивають вони пилюку, що осіла на брук, — незнайомі, чужі ноги! Стоптували тисячі чорно-зелених мух, що повзали чи валялися долі, а в грудях ніби червона квітка виростала. Розумів, що знову починає відчувати те саме, що й тоді, коли в середмістя вивалив простолюд, — хотілося говорити. Водночас трохи непокоївся,від того, що його починає вабити до співрозмовника.
— Знаєте, що робиться в моїх лікарнях? — спитав смутно Алембек. — Отам можна побачити справдешній прообраз пекла.
Він смутно хитнув головою й показав рукою-крилом уперед, де тонко бриніло сіро-зелене від безлічі заплутаних у ньому мух повітря.
Лазаретом була велика споруда на околиці. Мала тільки дах, а під ним напиналися шатра. Споруда містилась у великому, обмурованому зусібіч дворі, і, коли вони вступили у ворота, странній спинився вражено: побачив незвичайне муравлисько. Люди лежали й сиділи тут покотом. Між них снували чорні ворони, і люди прохально хапали їх за краї одежі. Але чорні ворони були потомлені й байдужі. Збоку виділися вапняні ями, і кілька замотаних у темні покривала чоловіків тягли на марах до ям тих, кому вже не треба було турбуватися про долю цього світу. Ворони нахилялися над хворими: одних змащували, а іншим давали пити воду. Ще інших тягали, схопивши за руки й ноги, подвір'ям, а декого підвішували на вірьовках. Підвішені звисали донизу руками й ногами, зводили вряди-годи голови і хрипко покрикували.
— Вважаєте, що врятуєте цих людей? — різко спитав странній.
Бурмистер похитав головою.
— Даю надію, — сказав він. — їх уже не врятує ніхто. — Але дивна річ надія: щодня бачать вони, як волочать мерців до ям, а таки сподіваються. Зрештою, хтось же має колись знайти лік на цю хворобу!…
Тоді странньому стало не по собі. Відчував ніби провину, немовби сам пустив на місто мор. Начебто він сам мучив і катував цих людей і від його волі залежить — згубити це місто чи зберегти. Хто зна, що мав зробити для цього: знайти лік чи пропасти? Йому здалося, що це й справді так: щось-таки мусить учинити. Мусить допомогти оцьому безпомічному ворону, з яким уже кілька разів здибується і який один його не жахається. За час пробуття в місті ні з ким не був так довго разом. У ньому почала пробуджуватися якась хмарка, а може, заводь — таке собі освітлене сонцем місцечко, яке починає сяяти, срібно поблискуючи. Злякався, що забагато кладе на себе, що може не витримати такого випробування й упевненості. Бо що він і хто? Що він може, та й чи може?
— Хочете знайти лік на хворобу? — повільно спитав він.
— Вже не один рік, — швидко сказав моровий бурмистер. — Хто зна, може, це має бути трава, якась така, що ми нею гребуємо й топчемо. Якийсь подорожник… Поможете мені? — спитав несподівано й закинув до страннього химерного дзьоба.
Але странній не встиг відповісти. Стояли поблизу воріт до лазарету, і в цей мент підскочив якийсь чоловік і кинувся Алембеку в ноги.
Пане бурмистре, бога ради! Воно вже почалося і в мене. Порятуйте!
— Ідіть у лазарет! — кволо махнув Алембек.
— Але ж ні, пане бурмистер, — відчайно заговорив хворий. — Я туди боюся йти. Боюся всіх тих людей. У мене ще є трохи майна і грошей. Все віддам, пане бурмистре, тільки полікуйте мене й мою родину вдома. Я неподалік живу!
— В мене тепер усі однакові, — сказав Алембек, і в цей час його покликав один із воронів.
— Розумієте, — звернувся до страннього чоловік, — я таки боюся тих людей. У мене хвороба тільки починається, а їм уже нема рятунку. Попросіть за мене в пана бурмистра, божим іменем вас прошу, я ладен вам ноги обцілувати…
Странній повертався до прохача повільно. Начебто знехотя, аж зарипіли йому в тілі, ніби шкіряні, м'язи. Він побачив дивну зміну в обличчі хворого, той пополотнів і вирячив на страннього очі. Кинув на груди хреста й почав задкувати.
— Помилуйте! — прожебонів синіми вустами. — Бога ради, помилуйте!
Странній відвів од нього очі, вони миттю вкрилися слізьми. З такою ж натугою і з рипом м'язів відвертався від нього. І тої ж миті почув швидкий лопіт — прохач перелякано тікав. Стало від того странньому гірко й весело: він стояв, злегка похитуючись на ногах, і смутно зирив на велетенський мурашник, що юрмився перед ним. Здавалося, всі ці люди збилися в один велетенський клубок — блукали поміж них тіні з пташиними машкарами на голові, висів довкола важкий сопух, а стогони й крики зливались у цілковитий гул. Над усім висів темно-зелений рій мух, і повітря од того дрижало.
Странній опустив очі й побачив неподалік чоловіка, що корчився з болю, загрібаючи пилюку. Обличчя його спотворилося мукою, а напівголе тіло покрилося темними виразками. Цей чоловік кричав голосніше за інших, і странній подумав, що варто йому зробити крок уперед, і він звільнить його од мук. Але він зробив інше. Відступив на кілька кроків і прихилився до покритої курявою стіни. Відчував, як паморочиться йому голова і як легенько тремтять вуста.
До хворого тим часом підійшов з відром ворон. Вийняв квача й почав обмазувати вкрите виразками тіло чорною мастю. Чоловік перестав кричати, але тіло його так само посмикувалося.
В глибині лазарету, по доріжках, прокладених поміж хворих, моталися ті, котрі могли ще рухатися. Були покриті плівкою поту, оголені частини їхніх тіл лискотіли. Хапали ротами повітря, бо не було його тут, між сопуху та спеки, але не спинялися ні на хвилину. Інколи подихав вітерець, гул і крики змішувалися, і кілька рук тяглися назустріч тому подуву. Мухи сідали на простягнені тіла, зривалися і знову починали несамовито кружляти.
Странній упізнав в одній із чорних постатей бурмистра. До нього повзли й підходили, тягли прохально руки, і, де він проходив, голосніше спалахував лемент. Бурмистер вряди-годи зупинявся і щось говорив. Часом махав до ворона з квачем, і той підходив помастити хворих. Бурмистер ішов далі, і там, де він побував, стогони й лемент затихали. Натомість спалахували в іншому місці, і Алембек кликав мастія туди.
Странній дивився на все те широко розверстими очима. Заціпенів, і тільки погляд його палав. Відчував той вогонь ув очах, а ще більше червону квітку в грудях. Гризло його щось ізсередини й мучило. Забував, що пережив у личинах ченця Григорія та сіроносого, — щось нове й світле входило в нього. Через це прикипів до сірої стіни, не рухаючись, і незмигно дивився. Насталювалися йому м'язи, а руки стискали п'ястуки. Дививсь уже тільки на одного у цьому дивному хаосі людських тіл, був то новий його приятель — моровий бурмистер. Хотів і собі простягти руки до нього, як до рятівника. Знав, що це дурна й даремна забаганка, але глибоко в нутрі, саме там, де найбільше боліло, почав пробиватись химерний і тендітний паросток. М'який та ніжний — странній схвилювався. Відчув раптом: у кожного із цих страждущих росте в душі такий самий пагін, і був радий, що хоч тим не різниться від усіх.
Він приплющився і ніби закам'янів біля цієї стіни. Хто зна, може, він зв'язується з Алембеком особливими нитками. Хто зна, може, вперше впізнав, що таке людська злагода, і не хотів її загубити. Вперше відчув: на його обличчі є якась бридка, потворна маска, і недаремно її лякаються сторонні. Готовий був здерти її, адже не носить він у собі зла. Хто зна, може, здерти оту маску — це і є здобути навіки в собі загублене? Оте «я», яке йому вже не захочеться викидати з грудей, і воно заповнить у ньому морочну порожнечу, з якою зараз живе. Збагнув: тендітний паросток у грудях — це і є надія, можливість чекати і сподіватися. «Дякую тобі, доле, — прошепотів він, — і за таке!»
Вони знову неквапно брели порожніми вулицями. Говорили мало, дошкуляла спека, отож тільки перекидалися принагідними фразами. Обоє, здається, відчували, що між ними щось в'яжеться, той дивний зв'язок, яким лучилися на порожніх вулицях, їх хвилював. Странній уперше відчув, що біль у грудях можна перетворити в тепло. Більше такої злагоди зі світом, більше жалю до нього й розуміння — і те станеться. Не розумів тільки одного: що вабить морового бурмистра до нього?
— Здається, я починаю розуміти, що вас тут утримує, — сказав странній раптом, дивлячись у тремкий од спеки й мух вуличний просвіт. — Здатність уселяти надію. Так, здатність уселяти надію! А от ваших помічників?
— Не так усе просто, — відказав моровий бурмистер, голос його прозвучав зморено. — Не в мені чи в моїх помічниках річ. Тобто не в кожному з нас зокрема. Річ у тому, що ми з'єднуємося один з одним особливими нитками. І тільки те, що ми разом, утримує нас і живить нашу силу. — Бурмистер ішов якусь хвилю мовчки, а тоді заговорив знову: — Навіть покутники, що стьобають себе нагаями, мимоволі збираються у купи. Роз'єднай їх, і жоден не вчинить над собою такого насильства.
— Все це сітка, — сказав странній.
— Але й вона часом рветься, — підхопив бурмистер. — Я пережив не один мор, доводилося мені боротися з ним і самому.
— І що?
— Дивна річ, — признався бурмистер. — Не витримувати гірше, ніж витримувати.
Луна від їхніх кроків розбивалася об розпечені стіни. Бруківка розігрілася так, що пекла крізь підошви.
— Той, що не витримує, — сказав Алембек, — ближчий до смерті. Рівновага духу — ось що важливо. Той, хто піддається конечному, тим самим підписує собі вирок.