Валерій Шевчук
Мор
Розділ І. СТРАННІЙ
Чоловік брів порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтріпалася й висіла клаптями, взуття майже розлізлося — черпав ногами сиву, суху куряву, і та провисала за ним туманцем. Чоловік ішов, понурившись, начебто його тільки й цікавило, що розбите понікуди власне взуття. Він не помітив і того, що на небі зібралися хмари і зникло сонце, таке палюще й нещадне в усі найближчі дні, які він пам'ятав: а коли гримнуло над головою, він здивовано звів посіріле од куряви обличчя і подививсь у небо з неймовірним зачудуванням. Але не побачив ні хмар, ні чистих, вигрітих латок неба, котрі ще світилися в густому накопиську, натомість на переніссі напружилася зморшка, і він почав щось згадувати.
Це «щось» теж був гуркіт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскіт мушкетів: а коли небо перерізала їдка блискавиця, він увіч пригадав, як блискочуть під сонцем шаблі, почув іржання коней і побачив з'єднані в обоз війська. Але цей його спомин був надто короткий і виник тільки через те, що так нагло почувся грім; зрештою прогриміло ще раз і ще — знову заблискотіло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя і начебто пробуджувався, бо згадував: гуркіт грому, як ляскіт гармат та мушкетів; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, ніби огорнені зусебіч ворожим військом обози, — коні помчали по небу, бліді коні смерті, і він почув трупний запах, який уже стільки часу його переслідує. Коні таки бігли небом, бліді, сумні коні, і їхала на них вершником у кільканадцятьох відбитках сухокоста. Блиск її коси — як блиск шабель, і в міражному світлі, що на мить заливало землю, він побачив роздуті від спеки тіла й почув крики поранених. Йому заболіло від напруження у грудях, і він подумав мимохіть, що перед грозою була довга чорна ніч. Здається, плавав у морочній ріці, було боляче розплющувати повіки, бо відляск хвиль — наче удари ножа, і небо стало тоді особливе — лився з нього синій спокій. У червоних пасмугах стояли, як гори чи далекі казкові міста, громади хмар, наче опинився він у потойбічному світі, і лише це марево давало змогу йому щось у тій темряві побачити…
Дощ дзьобав куряву, маленькі водяні чоловічки з розгону плюхались у пухкий порох і поринали в нього. Кілька гострих крапель упало на зведене обличчя, і цього стало досить, щоб чоловік збагнув, що в нього після того бою пропала пам'ять. Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну ріку, в якій купався. Потім він пробудився і пізнав незвідане раніше почуття порожнечі.
Небо, яке узрів після пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небачені досі краєвиди: бліді срібні дерева з карбованим срібним листям, голубі і ясно-сині плеса, на яких росли золоті кущі. Все це не викликало в нього подиву, хіба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що світ уподібнений до людини: земля — як тіло, скелі — ніби кістки, а трава й дерева — волосся! Він шепотів цю свою єдину думку, як молитву, бо все ще не позбувся відчуття порожнечі. Через кілька хвилин збагнув, що там, у небі, здається, є ще одна жива душа і тремтить вона і сипле срібним дзвоном: жайворонок. Усвідомив, що світ цей виростає під небом величезним срібнолистим, огненним деревом, яке розпрямляє своє гілляччя й дихає, бо воно живе; що той невгомонний співак над головою покликаний звістити йому це. В грудях чоловіка вже не стукотіло серце вояка, він своє, здається, відвоював…
Нитка спогаду обірвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. Чоловік здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потік, але за хвилю знову звів обличчя, заплющив очі й покірно слухав, як миє йому лице злива. Стало від того приємно й затишно, і все тіло щасливо здригнулося, прийнявши благодатну вільгу: отож знову в ньому щось спалахнуло, і він ще раз повернувся на поле, де в нього пропала пам'ять…
Хтось поклав йому на плече руку, і він.перелякано сахнувся. Відскочив злякано, але до нього рушив незнайомець, викидаючи вперед закривавлену ногу й простягаючи руку.
— Та це ж я, Процю, не лякайся. Гукаю тебе, а ти ніби оглух… Не впізнаєш мене?
Проць похитав головою. Дивився на незнайомця прозорими очима, і на душі в нього лежала порожнеча.
— Отямся, Процю! — вигукнув козак. — Це я, Сомко Струсь, і хай посвідчить небо, були ми з тобою друзі!
Проць знову похитав головою. Його очі налилися болем, але залишилися так само порожні й холодні.
— Десь тебе вдарило, Процю, що так на мене дивишся? Мене он з мушкета поцілено, сам бачиш: ледве шкандибаю. Наше військо пішло геть, і тільки через те, що поспішало, нас не закопали, як мертвих.
Проць роззирнувся. Навколо й справді лежало всіяне трупами бойовисько. Де-не-де вблискувало лезо шаблі, здіймали хоботи побиті гармати, валялася розтрощена амуніція. Висів нудливий запах, і безліч мух роями тремтіли у спечному повітрі. Проць захотів переконатися, що там, у високості, ще живе срібний співун — жайворонок, але, як на те, птах уже не дзвонив. Тоді йому стало сумно, адже й справді не знав, як тут опинився, на цьому закиданому трупами полі, і чого хоче чоловік, котрий знову до нього заговорив. Дивився на вуста, що ворушилися, й нічого не тямив. Козак знову простяг до нього руку, і Проць перелякався.
— Не підходь до мене! — сказав загрозливо і вихопив шаблю, яка висіла при боці.
— Схаменися, Процю! — закричав Сомко Отрусь. — Це ж я, твій побратим, як можеш ти на мене оружну руку підіймати?
Шабля зависла у Процевій руці — дивився він на свого колишнього побратима зачудовано. Зрештою рука безсило впала і шабля дзенькнула об камінь. Це начебто пробудило Проця. Глянув перелякано на Сомка Струся, а за мить уже тікав од нього, вряди-годи перечіплюючись через трупи.
— Зовсім знетямів, — із скрухою в голосі сказав Сомко Струсь і захитав вражено головою…
Дощ лив странньому на обличчя, і, здається, саме це пробуджувало в ньому спогади. Але не тяглися вони поза ту чорну ріку, в якій так довго купався: з натугою пригадував тільки те, що сталося, відколи пробудився…
Отож біг він через поле, густо покрите трупами, аж доки не витекло йому з грудей повітря, і він зупинився, намагаючись віддихатися. Озирнувся перелякано, але не побачив Сомка Струся: той упав на землю. Прийшло до нього благе й тихе відчуття, і знову задзвонив над головою жайворонок. Голова була неприкрита, і йому здалося, що сонячне проміння болюче копирсається в мозкові. Відчув він і запах, солодко-нудотний, бридкий; тисячі мух зуділи навколо, безсилі пробити повітря крильми. Процеве тіло почало тремтіти. Сонячні черв'яки роз'їдали мозок, і він знову задихнувся — повітря для нього занадто густе. Хтось ніби прошепотів до нього, що на цьому полі, мовляв, е жива душа, що треба заспокоїтися й повернутися до Сомка. Розпитатися і щось, може, збагнути чи про щось довідатися. Але знову відчув острах: здалося, думки його забриніли, ніби мухи в повітрі. Годі дати їм лад чи повернути те, що було до цієї хвилини, — існував у світі зовсім не так: мав здатність мислити, а водночас не знав про що.
Мухи зграйкою налетіли на обличчя, і він, незвідь-чого злякавшись, скочив і побіг, важко хекаючи й ледве перебираючи ногами. Серце рвалося йому з грудей, але не міг зупинитися, і це тривало доти, поки не розступилася під ним земля й не покотився він у переярок. Потемніло в очах, знову потрапив у чорну ріку, а коли очуняв, відчув, що рука його мокра.
Лежав біля джерела і раптово зрадів. Почав мочати у студеницю обличчя і не стуляв повік. Коливалися перед ним розмочені стебла, шматки кори й листя, мале жабеня зіщулилося під коренем і вибалушилося на нього — він пив з присьорбом воду, і в горло тік колючий холод. Вода здавалася солонуватою,. а може, це був його піт чи сльози?
Присів біля джерела й роздивився. Йому пекло в горлі, а все тіло ніби бджолами було покусане. Він раптом подумав, що не знає власного обличчя. Сидів, обхопивши руками голову, і перед очима райдужно плелася химерна сітка. Довкола так само чувся одурманливий запах і так само бриніла крильми тьма мух. Він постановив якомога швидше тікати з бойовиська — робити йому тут нічого. Був підсвіжений зимною водою і мав уже силу йти. Знав, що попереду його чекає багато болю, але залишатися тут ще жахкіше. Боліло йому й зараз — щось скімлило в грудях, якась туга чи розпач, щось незвісне й пекуче…
Відновлював усе, що бачив і відчував на бойовиську після того, як виплив із чорної ріки. Не помічав, що стоїть зовсім мокрий серед дороги, що курява на ній не тільки прибита, але й перетворилась уже в багнюку: ріс тут, серед хлюпоту, плюскоту й ляпання, ніби рослина, тягнув до неба чисто вмите, заросле бородою обличчя, очі були розплющені й запливали водяною плівкою. Це допомагало ловити уявою далекі й такі запорошені з'явиська й ладнати їх в одну мозаїку — пізнав раптом просту істину, яка його вразила над усе: тільки той, хто згадує, може називатись у цьому світі живим…
Там, у переярку, кинув мимохідь поглядом на куща, що звішувався над кручею, й побачив розтерзане тіло жовніра. Той упав навзнак на гілля, розкинувши руки й ноги. Проць закричав, але йому здалося, що той крик нагадує вороняче крупання. Здається, він і є ворон — на ньому чорне, лискуче пір'я і гостро виблискує проти сонця дзьоб. У нього скляні очі, і він пострибає зараз полем серед тих страшних, роздутих колод…
Подерся на крутосхил, але земля осипалася йому з-під рук та ніг, і кілька разів він з'їжджав долі. Але знову ліз, бо вже починав гнати його жах. Так опинився на горі й роззирнувся. Перед ним простиралось страшне, криваве поле. Повільно шкутильгав по ньому Сомко Струсь, і, боячись нової з ним зустрічі, Проць кинувся в обхід яру до лісу. Йому наморочилось у голові, трава плуталася під ногами, але він не сповільнював бігу. Зрештою потрапив у захисну тінь дерев і затрюхикай, трохи збанимши ходу. Тоді й здалося йому, що вся ота тьма мух кинулася за ним у погоню: очі вирячилися, груди ходили, як ковальський міх, калатало серце й підгиналися коліна. Він уже не біг, а стрибав, падав, зводився і знову стрибав. Серце йому розширилося, стало велике-велике і от-от мало тріснути. Вже й бігти не було куди: дерева так ущільнилися, що буцався в одне чи друге. І тільки коли вигнався на лісову галявину, відчув, що сили в нього нема. Вдруге провалилася під ним земля, і знову полетів він у чорну ріку, тільки далекий чорний воронячий погук долинув до його напівпогашеної свідомості — здається, то був його власний стогін і крик…
Коли очуняв, побачив небо — високе, святкове, з ошатними хмарами. Сонце ^щедро розсипало проміння й ранило очі. Тоді він заплющився й проказав молитву до того, хто у багряницю одягнений, хто славний милосердям і, як драною одежею, покритий покірливістю. До того, хто увінчаний вінком звершених чеснот, хто переселився з землі в небеса і хто дивиться на нас; до того, зрештою, хто шле нам долю нашу й наше покликання; странньому конче треба, щоб звістив він йому, куди має повести його і навіщо так дивно його почав спитувати. «Повідж і звісти мені», — попросив він із упокоренням, відчуваючи солоний смак власних сліз.
Лежав на галявині, міцно склепивши повіки. Навколо стояла тиша, якої потребував, але сподіваної полегші не чув. Шуміли неподалік дерева, вітерець забігав і сюди й гойдав торочкасту траву. Пахло чебрецем, і гули в повітрі бджоли. Проць похитувавсь у тих хвильних шумах і відчував, як поступово очищається від туману голова, як починає працювати мозок, як тіло набирається сили, що, здається, вливалася в нього таки з високості. Його гойдала земля, м'яко-колисливо, і він плив, зворушений і вражений. Знав, що йому треба в цю мить розплющитися, що, можливо, зараз станеться якесь чудо: повернеться те, чого йому бракує.
Мало не осліп від сонця, яке полилося в його порожні очі. Не міг на нього дивитися, через це перекинувся на бік й здивовано задивився, як біля нього клопочуться комахи. «Земле моя, — подумав розчулено, — незмінна й чудова земле!»
Довкола було тихо. Урочисто й по-святковому тихо. Довкола розливався чудовий запах квітів та зела. Бриніли біля нього бджоли, а може, мухи, що супроводжували його від бойовиська. Він раптом затурбувався, роззирнувся вражено — де він і що з ним? Але навколо не було ані душі, і він знову заплющився, щоб іще раз узяти в душу теплої тиші й сокровенного спокою, якого так гостро й нагло запрагло його серце…
Ішов по голій, порошистій дорозі, і жодна душа не зустрілася йому на шляху. Натомість заболіло в грудях, наче була там дивна рана, адже.нутро його — ніби дупло. Вже забув, що він Проць: не мав ні імені, ні минулого, міг тільки іти й дивитися перед собою. Довкола стелилися розкішні краєвиди: горби, порослі гайками, й поля, повні житнього колосу. Всю дорогу над ним тріпотів жайворон, а ще незмінно висіла за плечима зграйка мух. Таки вивів її із страшного поля і тяг за собою, безсилий звільнитися. Трохи дивувався, що не траплялося по дорозі жодного мандрівника, тож коли привиділися йому міські стіни, неймовірно зрадів. Майже побіг туди, але його чекало розчарування — містечко таки йому привиділося: дорога, по якій ішов у степу, ввижалася за вулицю, а жита росли з хідників, зі стін та з дахів будинків. Все було мана, яка кличе й вабить людську душу. Гойдались у повітрі гілки дерев, повз які проходив: здавалося, й дерева також ступають тією порожньою вулицею. Стіни похитувалися, ніби й містечко, й вони потонули у хвилях. Странній дивився крізь водяну товщу: пливла на нього риба, зоріла пласкими дурними очима і тицялася йому в груди…
Сідав і відпочивав. Чекав, щоб світ знову набрав звичної подоби. Боявся через ті зміщення й гру уяви втратити його. Боявся, що не дійде туди, куди скеровували його ноги. Заплющувався, і збирався в грудку, і пропадав зі світу, щоб знову прийти в нього. Часом йому здавалося, що з його порожніх грудей має вирости дерево. Що стоятиме отак людиною-деревом і торкатиме гілляччям неба, хмари кластимуться на голову, ніби перука. Сонце розчісуватиме гребінцем променів той дивний чуб — спадатимуть на поля гарячі тумани…
Скулений у грудку, засинав. Знову пропадав зі світу: не хотів і не міг бути деревом. Не хотів стояти на одному місці й безсило махати до неба руками-гіллям. Йому призначено йти. Призначено щось знайти у цьому світі, а щось знайти — значить зрозуміти. Тому стогнав крізь сон і просив подумки: хай, розплющившись, побачить омитий росами ранок…
Часом йому здавалося, що клапті туману, які лягали на землю, ставали перекотиполями, і він думав, що, коли покотяться йому назустріч, доведеться вступити з ними у змагання, як Самсонові з левом. Не боявся того, бо мав уже в собі силу. Ішов просто на ті перекотиполя, і вони не витримували: розпадалися й пропадали, як туман, бо й були, зрештою, туманом.
Поступово наростало в ньому впевнення, яке з'явилося бозна-звідки: він не людина в цьому світі, але йому не можна й без людей. Згубив на бойовиську щось таке, чого не можна губити. Оте маленьке, кругленьке, без чого годі існувати. Оте, що дає змогу тверезо бачити світ і не дуритися маревами.
Скулений у грудку, чекав. Пропадав зі світу, але не хотів його втратити. Тоді в ньому й пробуджувався біль. Тоді він і стогнав тяжко. Але водночас прокидалось, ояснення — без того не міг іти. Не міг тверезо дивитися на світ, бо його таки треба пізнати. Хоч якось пристосуватися до життя і до людей, куди так нагло тягло. Вжене боявся зближення з ними, бо за час оцього ходу почав мінятися. Щось у ньому утверджувалося і кріпло — не так знання, як упевнення. Через це мав силу йти цілий день, а коли падав знесилілий, відчай його вже не брав…
Дощ пройшов так само раптово, як і почався. Хмара зі своїми шаблями та громами поволоклася далі, а він подумав, що це перший дощ, який застав його в дорозі. Не було біля нього звичної зграйки мух, і це раптом звеселило його. І хоч так само пекло в грудях, рушив у шлях упередній бадьоріше.
Втекти від мух, однак, йому не вдалося. За мить знову зазуділо біля вуха: висіла за плечима прозора хмарка. Крутливі й швидкі мухи переганяли його і відставали, збивались у льоті одна з одною, і странній понурився упокорюючись. Не мав права радіти, бо раптово починав боятися самого себе. Ноги його черпали дорожню грязюку, а коли траплялася калюжа, не обходив, а брів навпрошки:
Лежав у полі і вдихав у себе запах зела. Вже не цікавився тим, що було в минулому: не потрібно воно йому стало. Тіло гуло від утоми, а над головою безживне висіли купчасті хмари. Хто зна, може, це одна із хмар скинула його на землю й пустила, пославши навздогін лиховісного ворона, який час від часу каркає над головою. Але є там у небі ще один птах. Срібногорлий і веселий, котрий підбадьорює його ясним співом. Власне, все було складніше. Вдень чув над собою срібні передзвони, а ночами його переслідував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкі груди й червоного рота, лискуче пір'я й пекучі очі. Тоді странній прокидався й довго лежав без сну, з цікавістю вдивляючись у засипане зорями небо.
Після дощу знову цілими днями нещадно палило сонце. Повітря аж тремтіло від спеки, а на обрії похитувалися сиві перекотиполя. Він ішов, обкипілий потом, і йому здавалося, що тіло покривається соляною плівкою.
І все— таки не думати про себе не міг. Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в'язалося ні образу, ні почуття. Сушило горло, але не міг змочити його водою. Хапав губами траву і пробував жувати. Мав би відчувати голод і дбати про харч. Від часу, коли покинув бойовисько, тобто відтоді, відколи щось-таки пам'ятав, не було в роті ні ріски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собі акт їдження, але й це не будило голоду.
Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. Сонце тремтіло, наче кинута вгору золота куля. Навкруги стелилися сині й зелені пасмуги. Він відчув, що чогось чекає, — мало зараз збутися. Насторожився і став напнутий, наче тятива.
— Бов! — почув він раптом дзвінкий, наче задзвонило саме сонце в небі, звук.
— Бов! — почулось удруге, і він звівся на ліктях, наслухаючи. Дзвін бив і бив з однаковими проміжками, монотонно й ніби
байдуже — весь простір заповнився сухими мідними хвилями. З'явився вітер, дихнуло в обличчя розімлілими на сонці травами, та й перекотиполя на обрії стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекі міські стіни.
Тоді він встав і подибав просто на звук, і знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразніше й виразніше виростали з серпанку міські стіни. Хиталися, наче у воді, — блищали дахи храмів і черепиця покрівель. Не хотів думати, що це — мана, тож не пришвидшував ходи, а тільки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мідь повітря. Не спускав з очей хитких стін і веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут і відбудеться, непередбачене, але конче йому необхідне, — радіти ж не поспішав.
Цього разу перед ним лягло таки справжнє місто. До сліз в очах видивлявся мерехкий простір: дорога добігала до розчинених воріт, а жита кінчалися тут, де спинився. Знову щось зворушило його: тривога чи біль, а може, передчуття. В цей час брама розчинилася — іржаво зарипіли вереї. Озирнувся: за плечима, як завжди, висів гудливий рій мух. Махнув на них, але марно. З воріт виїжджали один за одним вози. Странній швидко пішов назустріч тим возам, але невдовзі змушений був зупинитися: ноги його не слухалися. Сів на узбіччя й чекав, доки ті вози доїдуть до нього. Спокійно й сонно ступали в розпечену куряву воли. Вози порипували, і йому було приємно слухати цей звук. Странній дивився на той виїзд крізь примружені повіки. Треба було пропустити валку, щоб увіти у середмістя, і він терпляче очікував. Вози були великі, криті — палуби, біля кожного ступав погонич, одягнений у чорне вбрання, яке спускалося до п'ят, і лише внизу поблискували черевики із зав'язаними биндами. У руках візники тримали по довгому, вузькому ножеві, а замість облич у них стриміли загнуті донизу дзьоби. Очниці було засклено, і ті скляні очиська дивно блимали проти сонця. Пальці рук у візниць покривалися рукавицями з довгими кігтями.
«Морові лікарі», — здригнувся странній.
Один з лікарів, котрий ішов услід за валкою, побачив страннього і повільно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. Був кремезний, широкий у грудях і важкий у ході.
— Хворий? — спитав коротко, і голос його з-під маски зазвучав голосно й насторожено. — Чого тут стираєшся?
Странній намагався не дивитися на лікаря, бо це могло його злякати.
— Хочу, пане, пройти в місто, — сказав він, розглядаючи свої розбиті патинки.
— Живеш там?
— Ні, — сказав стравній. — Не живу і не маю нікого рідного. Лікар сердито блимнув на нього скельцями машкари.
— Шукаєш смерті?
Странній таки намагався не дивитися на лікаря. Водночас йому було й утішно, що той його не боїться.
— Я довго мандрував, — відказав спокійно. — Гляньте, пане, на мої патинки. Я вже не раз зустрічався з мором і дечому навчився. Від мору, пане, не рятується той, хто тікає. За містом мор лютує не менший і так само косить людей. Найліпший спосіб сховатися — наблизитися до нещастя.
— Дивні думки, — не без іронії сказав лікар. — Але цей бенкет, затям собі, гіркий!
— Знаю, — сказав странній, дивлячись, як запалав рожевим полум'ям захід. — Спершу я, як і всі, тікав від мору й тинявся де доведеться. Загинули мої рідні, і я залишився сам. А самотою жити, пане, — невелика радість. Отож вони й прийшли до мене, ці думки, що їх ваша милість назвав дивними.
Вози тоскно й глухо рипіли. Зрештою почали завертати на поле, і тільки тепер странній помітив, що там викопано кілька ям.
Лікар коротко блимнув на страннього — втомлений і байдужий був. Може, тому махнув кігтистою рукою й подався до возів.
Странній побачив перед собою вільно розведені ворота, не було біля них і сторожі. У глибину безживне тяглася мощена вулиця: Відшліфований брук лискотів під сонцем синіми лобами. Щось звело його з узбіччя і штовхнуло в плечі. Над головою звично загув рій мух. І досі бемкало в середмісті, і странній, ще раз зирнувши в той бік, де візники вже зносили до ям страшну ношу, повільно рушив у ворота. На нього дихнуло розпеченим від денного сонця каменем і якимсь особливим сопухом, котрий миттю нагадав йому давно покинуте бойовище.
«Пустка в місті, — думав він, — як і в мені».
Ледве пересував ногами, з натугою кладучи їх на брук, і вперше відчув, яка глибока в його тілі утома. Боліло в грудях, бо, відколи переступив міську межу, став почувати себе гірше. Вулиці були вузькі, закурені, а над головою вряди-годи проносилися зграї мух. Ті, що їх привів з собою, відразу ж розчинились у цих тьмах. Спадав вечір, і стіни покривалися тонкими сутінками, а він все дибав, відчуваючи, як його почина похитувати. Горіли освітлені сонцем шпилі церков та костьолів, і хрести їхні яскраво блищали. Громадилися навколо вікна і стіни: здавалося, він потрапив у кам'яну пастку, і вона от-от його в собі замкне. Навкруги було тихо, аж чув, як голосно треться під ногами пісок. Кроки лускали об навколишні стіни, ніби трощив він горіхове шкарлущя. Дихнуло нудотно-солодким сопухом — проходив біля брудного струмка, що протікав через місто, — в ньому пливли нечистоти. До того долучався гострий запах вапна — його сувої витікали з прочілів, перебитих хрестами дощок. Наче білі язики будівель, вони лизали сутінь і її задуху. Странній минув церкву, двері її були розхилені. На костьолі, проте, висів добрячий замок, другий і третій теж були позачинювані: мор почався тут не відсьогодні.
Сів на облущений ґанок. Повітря стояло густе, гаряче й незворушне, з тим-таки солодкаво-сопушним віддихом. Неба наче не було — сама мряка. Звідусіль німо витиналися стіни, але странній не вражався на безлюддя. Сторожко наслухав і поступово напивався тиші, яка панувала навкруг.
Лежав у темряві покинутого дому. Тамував гострий біль у порожніх грудях, і чи від нього, чи від глупої тиші навколо, здалося, що тіло його починає розкладатися. Що він легко може розсіяти себе по цьому місту і так пропасти. Що в ньому, зрештою, немає отого малого й круглого, яке збирає єство і кріпить його; що він плиткий, як ця сутінь, і варто тільки докласти волі — і його таки навіки не стане. Думки ніби висіли в солодкавому повітрі, а тіло розметалось у безладді. Здається, ноги його гуляли порожнім містом, він чув навіть рип піску під підошвами: здається, руки тримали, затиснувши кулаки, згустки темряви з кутків. В порожніх грудях сухо й гаряче стукотіло серце: очі, здається, покотились у ніч, як два світляки. Просвічували темряву й жили сподіванкою, що все-таки настане той благословенний мент, коли він зможе зібрати тіло в єство і колись таки заживе, як людина. Його мозок • повільно і з натугою складав докупи все, що міг узяти з минулого, але скоро втомився від цієї роботи. Не може людина, розкладена на частини, жити; не може така людина щось вирішити; не може вона й мислити, хоч такої здатності її ніби й не позбавлено. Вона може хіба що боліти, отож слухає власний біль, а руки її спазматичне стискують темінь з кутків…
Але щось йому заважало. Ну, звісно, там, у глибині дивної й настороженої тиші, озвався дзвін. Але не так, як давніше, — дзвін спалахував і завмирав. Від того странній напружився, тіло його знову зібрало розкидані члени і поступово наливалося енергією. Очі тихо запалали, а груди задихали частіше.
За мить забухав чобітьми по сходах, а коли вискочив на вулицю, зупинився. Глухо й тоскно розламувалося хрипке бемкання. Пішов спершу повільно, наче винюхуючи, але напрям брав певний. Здалося йому, що той незвісний дзвонар, загублений у темряві, когось чи чогось прохає, щось йому конче треба від цієї глухої пітьми. Затихало і знову спалахувало, і хода страннього мимоволі почала улягати тому ритму: коли дзвонили, майже біг, а коли затихало, ступав поволі. Густий піт котився з чола і зі щік, а губи висохли. Облизував їх шорстким язиком і відчував, що небо майже спустилося на дахи. Наче не було навколо ні душі, тільки вони двоє з тим розпачливим воланням дзвона.
Це «щось» теж був гуркіт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскіт мушкетів: а коли небо перерізала їдка блискавиця, він увіч пригадав, як блискочуть під сонцем шаблі, почув іржання коней і побачив з'єднані в обоз війська. Але цей його спомин був надто короткий і виник тільки через те, що так нагло почувся грім; зрештою прогриміло ще раз і ще — знову заблискотіло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя і начебто пробуджувався, бо згадував: гуркіт грому, як ляскіт гармат та мушкетів; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, ніби огорнені зусебіч ворожим військом обози, — коні помчали по небу, бліді коні смерті, і він почув трупний запах, який уже стільки часу його переслідує. Коні таки бігли небом, бліді, сумні коні, і їхала на них вершником у кільканадцятьох відбитках сухокоста. Блиск її коси — як блиск шабель, і в міражному світлі, що на мить заливало землю, він побачив роздуті від спеки тіла й почув крики поранених. Йому заболіло від напруження у грудях, і він подумав мимохіть, що перед грозою була довга чорна ніч. Здається, плавав у морочній ріці, було боляче розплющувати повіки, бо відляск хвиль — наче удари ножа, і небо стало тоді особливе — лився з нього синій спокій. У червоних пасмугах стояли, як гори чи далекі казкові міста, громади хмар, наче опинився він у потойбічному світі, і лише це марево давало змогу йому щось у тій темряві побачити…
Дощ дзьобав куряву, маленькі водяні чоловічки з розгону плюхались у пухкий порох і поринали в нього. Кілька гострих крапель упало на зведене обличчя, і цього стало досить, щоб чоловік збагнув, що в нього після того бою пропала пам'ять. Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну ріку, в якій купався. Потім він пробудився і пізнав незвідане раніше почуття порожнечі.
Небо, яке узрів після пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небачені досі краєвиди: бліді срібні дерева з карбованим срібним листям, голубі і ясно-сині плеса, на яких росли золоті кущі. Все це не викликало в нього подиву, хіба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що світ уподібнений до людини: земля — як тіло, скелі — ніби кістки, а трава й дерева — волосся! Він шепотів цю свою єдину думку, як молитву, бо все ще не позбувся відчуття порожнечі. Через кілька хвилин збагнув, що там, у небі, здається, є ще одна жива душа і тремтить вона і сипле срібним дзвоном: жайворонок. Усвідомив, що світ цей виростає під небом величезним срібнолистим, огненним деревом, яке розпрямляє своє гілляччя й дихає, бо воно живе; що той невгомонний співак над головою покликаний звістити йому це. В грудях чоловіка вже не стукотіло серце вояка, він своє, здається, відвоював…
Нитка спогаду обірвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. Чоловік здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потік, але за хвилю знову звів обличчя, заплющив очі й покірно слухав, як миє йому лице злива. Стало від того приємно й затишно, і все тіло щасливо здригнулося, прийнявши благодатну вільгу: отож знову в ньому щось спалахнуло, і він ще раз повернувся на поле, де в нього пропала пам'ять…
Хтось поклав йому на плече руку, і він.перелякано сахнувся. Відскочив злякано, але до нього рушив незнайомець, викидаючи вперед закривавлену ногу й простягаючи руку.
— Та це ж я, Процю, не лякайся. Гукаю тебе, а ти ніби оглух… Не впізнаєш мене?
Проць похитав головою. Дивився на незнайомця прозорими очима, і на душі в нього лежала порожнеча.
— Отямся, Процю! — вигукнув козак. — Це я, Сомко Струсь, і хай посвідчить небо, були ми з тобою друзі!
Проць знову похитав головою. Його очі налилися болем, але залишилися так само порожні й холодні.
— Десь тебе вдарило, Процю, що так на мене дивишся? Мене он з мушкета поцілено, сам бачиш: ледве шкандибаю. Наше військо пішло геть, і тільки через те, що поспішало, нас не закопали, як мертвих.
Проць роззирнувся. Навколо й справді лежало всіяне трупами бойовисько. Де-не-де вблискувало лезо шаблі, здіймали хоботи побиті гармати, валялася розтрощена амуніція. Висів нудливий запах, і безліч мух роями тремтіли у спечному повітрі. Проць захотів переконатися, що там, у високості, ще живе срібний співун — жайворонок, але, як на те, птах уже не дзвонив. Тоді йому стало сумно, адже й справді не знав, як тут опинився, на цьому закиданому трупами полі, і чого хоче чоловік, котрий знову до нього заговорив. Дивився на вуста, що ворушилися, й нічого не тямив. Козак знову простяг до нього руку, і Проць перелякався.
— Не підходь до мене! — сказав загрозливо і вихопив шаблю, яка висіла при боці.
— Схаменися, Процю! — закричав Сомко Отрусь. — Це ж я, твій побратим, як можеш ти на мене оружну руку підіймати?
Шабля зависла у Процевій руці — дивився він на свого колишнього побратима зачудовано. Зрештою рука безсило впала і шабля дзенькнула об камінь. Це начебто пробудило Проця. Глянув перелякано на Сомка Струся, а за мить уже тікав од нього, вряди-годи перечіплюючись через трупи.
— Зовсім знетямів, — із скрухою в голосі сказав Сомко Струсь і захитав вражено головою…
Дощ лив странньому на обличчя, і, здається, саме це пробуджувало в ньому спогади. Але не тяглися вони поза ту чорну ріку, в якій так довго купався: з натугою пригадував тільки те, що сталося, відколи пробудився…
Отож біг він через поле, густо покрите трупами, аж доки не витекло йому з грудей повітря, і він зупинився, намагаючись віддихатися. Озирнувся перелякано, але не побачив Сомка Струся: той упав на землю. Прийшло до нього благе й тихе відчуття, і знову задзвонив над головою жайворонок. Голова була неприкрита, і йому здалося, що сонячне проміння болюче копирсається в мозкові. Відчув він і запах, солодко-нудотний, бридкий; тисячі мух зуділи навколо, безсилі пробити повітря крильми. Процеве тіло почало тремтіти. Сонячні черв'яки роз'їдали мозок, і він знову задихнувся — повітря для нього занадто густе. Хтось ніби прошепотів до нього, що на цьому полі, мовляв, е жива душа, що треба заспокоїтися й повернутися до Сомка. Розпитатися і щось, може, збагнути чи про щось довідатися. Але знову відчув острах: здалося, думки його забриніли, ніби мухи в повітрі. Годі дати їм лад чи повернути те, що було до цієї хвилини, — існував у світі зовсім не так: мав здатність мислити, а водночас не знав про що.
Мухи зграйкою налетіли на обличчя, і він, незвідь-чого злякавшись, скочив і побіг, важко хекаючи й ледве перебираючи ногами. Серце рвалося йому з грудей, але не міг зупинитися, і це тривало доти, поки не розступилася під ним земля й не покотився він у переярок. Потемніло в очах, знову потрапив у чорну ріку, а коли очуняв, відчув, що рука його мокра.
Лежав біля джерела і раптово зрадів. Почав мочати у студеницю обличчя і не стуляв повік. Коливалися перед ним розмочені стебла, шматки кори й листя, мале жабеня зіщулилося під коренем і вибалушилося на нього — він пив з присьорбом воду, і в горло тік колючий холод. Вода здавалася солонуватою,. а може, це був його піт чи сльози?
Присів біля джерела й роздивився. Йому пекло в горлі, а все тіло ніби бджолами було покусане. Він раптом подумав, що не знає власного обличчя. Сидів, обхопивши руками голову, і перед очима райдужно плелася химерна сітка. Довкола так само чувся одурманливий запах і так само бриніла крильми тьма мух. Він постановив якомога швидше тікати з бойовиська — робити йому тут нічого. Був підсвіжений зимною водою і мав уже силу йти. Знав, що попереду його чекає багато болю, але залишатися тут ще жахкіше. Боліло йому й зараз — щось скімлило в грудях, якась туга чи розпач, щось незвісне й пекуче…
Відновлював усе, що бачив і відчував на бойовиську після того, як виплив із чорної ріки. Не помічав, що стоїть зовсім мокрий серед дороги, що курява на ній не тільки прибита, але й перетворилась уже в багнюку: ріс тут, серед хлюпоту, плюскоту й ляпання, ніби рослина, тягнув до неба чисто вмите, заросле бородою обличчя, очі були розплющені й запливали водяною плівкою. Це допомагало ловити уявою далекі й такі запорошені з'явиська й ладнати їх в одну мозаїку — пізнав раптом просту істину, яка його вразила над усе: тільки той, хто згадує, може називатись у цьому світі живим…
Там, у переярку, кинув мимохідь поглядом на куща, що звішувався над кручею, й побачив розтерзане тіло жовніра. Той упав навзнак на гілля, розкинувши руки й ноги. Проць закричав, але йому здалося, що той крик нагадує вороняче крупання. Здається, він і є ворон — на ньому чорне, лискуче пір'я і гостро виблискує проти сонця дзьоб. У нього скляні очі, і він пострибає зараз полем серед тих страшних, роздутих колод…
Подерся на крутосхил, але земля осипалася йому з-під рук та ніг, і кілька разів він з'їжджав долі. Але знову ліз, бо вже починав гнати його жах. Так опинився на горі й роззирнувся. Перед ним простиралось страшне, криваве поле. Повільно шкутильгав по ньому Сомко Струсь, і, боячись нової з ним зустрічі, Проць кинувся в обхід яру до лісу. Йому наморочилось у голові, трава плуталася під ногами, але він не сповільнював бігу. Зрештою потрапив у захисну тінь дерев і затрюхикай, трохи збанимши ходу. Тоді й здалося йому, що вся ота тьма мух кинулася за ним у погоню: очі вирячилися, груди ходили, як ковальський міх, калатало серце й підгиналися коліна. Він уже не біг, а стрибав, падав, зводився і знову стрибав. Серце йому розширилося, стало велике-велике і от-от мало тріснути. Вже й бігти не було куди: дерева так ущільнилися, що буцався в одне чи друге. І тільки коли вигнався на лісову галявину, відчув, що сили в нього нема. Вдруге провалилася під ним земля, і знову полетів він у чорну ріку, тільки далекий чорний воронячий погук долинув до його напівпогашеної свідомості — здається, то був його власний стогін і крик…
Коли очуняв, побачив небо — високе, святкове, з ошатними хмарами. Сонце ^щедро розсипало проміння й ранило очі. Тоді він заплющився й проказав молитву до того, хто у багряницю одягнений, хто славний милосердям і, як драною одежею, покритий покірливістю. До того, хто увінчаний вінком звершених чеснот, хто переселився з землі в небеса і хто дивиться на нас; до того, зрештою, хто шле нам долю нашу й наше покликання; странньому конче треба, щоб звістив він йому, куди має повести його і навіщо так дивно його почав спитувати. «Повідж і звісти мені», — попросив він із упокоренням, відчуваючи солоний смак власних сліз.
Лежав на галявині, міцно склепивши повіки. Навколо стояла тиша, якої потребував, але сподіваної полегші не чув. Шуміли неподалік дерева, вітерець забігав і сюди й гойдав торочкасту траву. Пахло чебрецем, і гули в повітрі бджоли. Проць похитувавсь у тих хвильних шумах і відчував, як поступово очищається від туману голова, як починає працювати мозок, як тіло набирається сили, що, здається, вливалася в нього таки з високості. Його гойдала земля, м'яко-колисливо, і він плив, зворушений і вражений. Знав, що йому треба в цю мить розплющитися, що, можливо, зараз станеться якесь чудо: повернеться те, чого йому бракує.
Мало не осліп від сонця, яке полилося в його порожні очі. Не міг на нього дивитися, через це перекинувся на бік й здивовано задивився, як біля нього клопочуться комахи. «Земле моя, — подумав розчулено, — незмінна й чудова земле!»
Довкола було тихо. Урочисто й по-святковому тихо. Довкола розливався чудовий запах квітів та зела. Бриніли біля нього бджоли, а може, мухи, що супроводжували його від бойовиська. Він раптом затурбувався, роззирнувся вражено — де він і що з ним? Але навколо не було ані душі, і він знову заплющився, щоб іще раз узяти в душу теплої тиші й сокровенного спокою, якого так гостро й нагло запрагло його серце…
Ішов по голій, порошистій дорозі, і жодна душа не зустрілася йому на шляху. Натомість заболіло в грудях, наче була там дивна рана, адже.нутро його — ніби дупло. Вже забув, що він Проць: не мав ні імені, ні минулого, міг тільки іти й дивитися перед собою. Довкола стелилися розкішні краєвиди: горби, порослі гайками, й поля, повні житнього колосу. Всю дорогу над ним тріпотів жайворон, а ще незмінно висіла за плечима зграйка мух. Таки вивів її із страшного поля і тяг за собою, безсилий звільнитися. Трохи дивувався, що не траплялося по дорозі жодного мандрівника, тож коли привиділися йому міські стіни, неймовірно зрадів. Майже побіг туди, але його чекало розчарування — містечко таки йому привиділося: дорога, по якій ішов у степу, ввижалася за вулицю, а жита росли з хідників, зі стін та з дахів будинків. Все було мана, яка кличе й вабить людську душу. Гойдались у повітрі гілки дерев, повз які проходив: здавалося, й дерева також ступають тією порожньою вулицею. Стіни похитувалися, ніби й містечко, й вони потонули у хвилях. Странній дивився крізь водяну товщу: пливла на нього риба, зоріла пласкими дурними очима і тицялася йому в груди…
Сідав і відпочивав. Чекав, щоб світ знову набрав звичної подоби. Боявся через ті зміщення й гру уяви втратити його. Боявся, що не дійде туди, куди скеровували його ноги. Заплющувався, і збирався в грудку, і пропадав зі світу, щоб знову прийти в нього. Часом йому здавалося, що з його порожніх грудей має вирости дерево. Що стоятиме отак людиною-деревом і торкатиме гілляччям неба, хмари кластимуться на голову, ніби перука. Сонце розчісуватиме гребінцем променів той дивний чуб — спадатимуть на поля гарячі тумани…
Скулений у грудку, засинав. Знову пропадав зі світу: не хотів і не міг бути деревом. Не хотів стояти на одному місці й безсило махати до неба руками-гіллям. Йому призначено йти. Призначено щось знайти у цьому світі, а щось знайти — значить зрозуміти. Тому стогнав крізь сон і просив подумки: хай, розплющившись, побачить омитий росами ранок…
Часом йому здавалося, що клапті туману, які лягали на землю, ставали перекотиполями, і він думав, що, коли покотяться йому назустріч, доведеться вступити з ними у змагання, як Самсонові з левом. Не боявся того, бо мав уже в собі силу. Ішов просто на ті перекотиполя, і вони не витримували: розпадалися й пропадали, як туман, бо й були, зрештою, туманом.
Поступово наростало в ньому впевнення, яке з'явилося бозна-звідки: він не людина в цьому світі, але йому не можна й без людей. Згубив на бойовиську щось таке, чого не можна губити. Оте маленьке, кругленьке, без чого годі існувати. Оте, що дає змогу тверезо бачити світ і не дуритися маревами.
Скулений у грудку, чекав. Пропадав зі світу, але не хотів його втратити. Тоді в ньому й пробуджувався біль. Тоді він і стогнав тяжко. Але водночас прокидалось, ояснення — без того не міг іти. Не міг тверезо дивитися на світ, бо його таки треба пізнати. Хоч якось пристосуватися до життя і до людей, куди так нагло тягло. Вжене боявся зближення з ними, бо за час оцього ходу почав мінятися. Щось у ньому утверджувалося і кріпло — не так знання, як упевнення. Через це мав силу йти цілий день, а коли падав знесилілий, відчай його вже не брав…
Дощ пройшов так само раптово, як і почався. Хмара зі своїми шаблями та громами поволоклася далі, а він подумав, що це перший дощ, який застав його в дорозі. Не було біля нього звичної зграйки мух, і це раптом звеселило його. І хоч так само пекло в грудях, рушив у шлях упередній бадьоріше.
Втекти від мух, однак, йому не вдалося. За мить знову зазуділо біля вуха: висіла за плечима прозора хмарка. Крутливі й швидкі мухи переганяли його і відставали, збивались у льоті одна з одною, і странній понурився упокорюючись. Не мав права радіти, бо раптово починав боятися самого себе. Ноги його черпали дорожню грязюку, а коли траплялася калюжа, не обходив, а брів навпрошки:
2
Лежав у полі і вдихав у себе запах зела. Вже не цікавився тим, що було в минулому: не потрібно воно йому стало. Тіло гуло від утоми, а над головою безживне висіли купчасті хмари. Хто зна, може, це одна із хмар скинула його на землю й пустила, пославши навздогін лиховісного ворона, який час від часу каркає над головою. Але є там у небі ще один птах. Срібногорлий і веселий, котрий підбадьорює його ясним співом. Власне, все було складніше. Вдень чув над собою срібні передзвони, а ночами його переслідував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкі груди й червоного рота, лискуче пір'я й пекучі очі. Тоді странній прокидався й довго лежав без сну, з цікавістю вдивляючись у засипане зорями небо.
Після дощу знову цілими днями нещадно палило сонце. Повітря аж тремтіло від спеки, а на обрії похитувалися сиві перекотиполя. Він ішов, обкипілий потом, і йому здавалося, що тіло покривається соляною плівкою.
І все— таки не думати про себе не міг. Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в'язалося ні образу, ні почуття. Сушило горло, але не міг змочити його водою. Хапав губами траву і пробував жувати. Мав би відчувати голод і дбати про харч. Від часу, коли покинув бойовисько, тобто відтоді, відколи щось-таки пам'ятав, не було в роті ні ріски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собі акт їдження, але й це не будило голоду.
Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. Сонце тремтіло, наче кинута вгору золота куля. Навкруги стелилися сині й зелені пасмуги. Він відчув, що чогось чекає, — мало зараз збутися. Насторожився і став напнутий, наче тятива.
— Бов! — почув він раптом дзвінкий, наче задзвонило саме сонце в небі, звук.
— Бов! — почулось удруге, і він звівся на ліктях, наслухаючи. Дзвін бив і бив з однаковими проміжками, монотонно й ніби
байдуже — весь простір заповнився сухими мідними хвилями. З'явився вітер, дихнуло в обличчя розімлілими на сонці травами, та й перекотиполя на обрії стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекі міські стіни.
Тоді він встав і подибав просто на звук, і знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразніше й виразніше виростали з серпанку міські стіни. Хиталися, наче у воді, — блищали дахи храмів і черепиця покрівель. Не хотів думати, що це — мана, тож не пришвидшував ходи, а тільки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мідь повітря. Не спускав з очей хитких стін і веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут і відбудеться, непередбачене, але конче йому необхідне, — радіти ж не поспішав.
Цього разу перед ним лягло таки справжнє місто. До сліз в очах видивлявся мерехкий простір: дорога добігала до розчинених воріт, а жита кінчалися тут, де спинився. Знову щось зворушило його: тривога чи біль, а може, передчуття. В цей час брама розчинилася — іржаво зарипіли вереї. Озирнувся: за плечима, як завжди, висів гудливий рій мух. Махнув на них, але марно. З воріт виїжджали один за одним вози. Странній швидко пішов назустріч тим возам, але невдовзі змушений був зупинитися: ноги його не слухалися. Сів на узбіччя й чекав, доки ті вози доїдуть до нього. Спокійно й сонно ступали в розпечену куряву воли. Вози порипували, і йому було приємно слухати цей звук. Странній дивився на той виїзд крізь примружені повіки. Треба було пропустити валку, щоб увіти у середмістя, і він терпляче очікував. Вози були великі, криті — палуби, біля кожного ступав погонич, одягнений у чорне вбрання, яке спускалося до п'ят, і лише внизу поблискували черевики із зав'язаними биндами. У руках візники тримали по довгому, вузькому ножеві, а замість облич у них стриміли загнуті донизу дзьоби. Очниці було засклено, і ті скляні очиська дивно блимали проти сонця. Пальці рук у візниць покривалися рукавицями з довгими кігтями.
«Морові лікарі», — здригнувся странній.
Один з лікарів, котрий ішов услід за валкою, побачив страннього і повільно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. Був кремезний, широкий у грудях і важкий у ході.
— Хворий? — спитав коротко, і голос його з-під маски зазвучав голосно й насторожено. — Чого тут стираєшся?
Странній намагався не дивитися на лікаря, бо це могло його злякати.
— Хочу, пане, пройти в місто, — сказав він, розглядаючи свої розбиті патинки.
— Живеш там?
— Ні, — сказав стравній. — Не живу і не маю нікого рідного. Лікар сердито блимнув на нього скельцями машкари.
— Шукаєш смерті?
Странній таки намагався не дивитися на лікаря. Водночас йому було й утішно, що той його не боїться.
— Я довго мандрував, — відказав спокійно. — Гляньте, пане, на мої патинки. Я вже не раз зустрічався з мором і дечому навчився. Від мору, пане, не рятується той, хто тікає. За містом мор лютує не менший і так само косить людей. Найліпший спосіб сховатися — наблизитися до нещастя.
— Дивні думки, — не без іронії сказав лікар. — Але цей бенкет, затям собі, гіркий!
— Знаю, — сказав странній, дивлячись, як запалав рожевим полум'ям захід. — Спершу я, як і всі, тікав від мору й тинявся де доведеться. Загинули мої рідні, і я залишився сам. А самотою жити, пане, — невелика радість. Отож вони й прийшли до мене, ці думки, що їх ваша милість назвав дивними.
Вози тоскно й глухо рипіли. Зрештою почали завертати на поле, і тільки тепер странній помітив, що там викопано кілька ям.
Лікар коротко блимнув на страннього — втомлений і байдужий був. Може, тому махнув кігтистою рукою й подався до возів.
Странній побачив перед собою вільно розведені ворота, не було біля них і сторожі. У глибину безживне тяглася мощена вулиця: Відшліфований брук лискотів під сонцем синіми лобами. Щось звело його з узбіччя і штовхнуло в плечі. Над головою звично загув рій мух. І досі бемкало в середмісті, і странній, ще раз зирнувши в той бік, де візники вже зносили до ям страшну ношу, повільно рушив у ворота. На нього дихнуло розпеченим від денного сонця каменем і якимсь особливим сопухом, котрий миттю нагадав йому давно покинуте бойовище.
3
«Пустка в місті, — думав він, — як і в мені».
Ледве пересував ногами, з натугою кладучи їх на брук, і вперше відчув, яка глибока в його тілі утома. Боліло в грудях, бо, відколи переступив міську межу, став почувати себе гірше. Вулиці були вузькі, закурені, а над головою вряди-годи проносилися зграї мух. Ті, що їх привів з собою, відразу ж розчинились у цих тьмах. Спадав вечір, і стіни покривалися тонкими сутінками, а він все дибав, відчуваючи, як його почина похитувати. Горіли освітлені сонцем шпилі церков та костьолів, і хрести їхні яскраво блищали. Громадилися навколо вікна і стіни: здавалося, він потрапив у кам'яну пастку, і вона от-от його в собі замкне. Навкруги було тихо, аж чув, як голосно треться під ногами пісок. Кроки лускали об навколишні стіни, ніби трощив він горіхове шкарлущя. Дихнуло нудотно-солодким сопухом — проходив біля брудного струмка, що протікав через місто, — в ньому пливли нечистоти. До того долучався гострий запах вапна — його сувої витікали з прочілів, перебитих хрестами дощок. Наче білі язики будівель, вони лизали сутінь і її задуху. Странній минув церкву, двері її були розхилені. На костьолі, проте, висів добрячий замок, другий і третій теж були позачинювані: мор почався тут не відсьогодні.
Сів на облущений ґанок. Повітря стояло густе, гаряче й незворушне, з тим-таки солодкаво-сопушним віддихом. Неба наче не було — сама мряка. Звідусіль німо витиналися стіни, але странній не вражався на безлюддя. Сторожко наслухав і поступово напивався тиші, яка панувала навкруг.
Лежав у темряві покинутого дому. Тамував гострий біль у порожніх грудях, і чи від нього, чи від глупої тиші навколо, здалося, що тіло його починає розкладатися. Що він легко може розсіяти себе по цьому місту і так пропасти. Що в ньому, зрештою, немає отого малого й круглого, яке збирає єство і кріпить його; що він плиткий, як ця сутінь, і варто тільки докласти волі — і його таки навіки не стане. Думки ніби висіли в солодкавому повітрі, а тіло розметалось у безладді. Здається, ноги його гуляли порожнім містом, він чув навіть рип піску під підошвами: здається, руки тримали, затиснувши кулаки, згустки темряви з кутків. В порожніх грудях сухо й гаряче стукотіло серце: очі, здається, покотились у ніч, як два світляки. Просвічували темряву й жили сподіванкою, що все-таки настане той благословенний мент, коли він зможе зібрати тіло в єство і колись таки заживе, як людина. Його мозок • повільно і з натугою складав докупи все, що міг узяти з минулого, але скоро втомився від цієї роботи. Не може людина, розкладена на частини, жити; не може така людина щось вирішити; не може вона й мислити, хоч такої здатності її ніби й не позбавлено. Вона може хіба що боліти, отож слухає власний біль, а руки її спазматичне стискують темінь з кутків…
Але щось йому заважало. Ну, звісно, там, у глибині дивної й настороженої тиші, озвався дзвін. Але не так, як давніше, — дзвін спалахував і завмирав. Від того странній напружився, тіло його знову зібрало розкидані члени і поступово наливалося енергією. Очі тихо запалали, а груди задихали частіше.
За мить забухав чобітьми по сходах, а коли вискочив на вулицю, зупинився. Глухо й тоскно розламувалося хрипке бемкання. Пішов спершу повільно, наче винюхуючи, але напрям брав певний. Здалося йому, що той незвісний дзвонар, загублений у темряві, когось чи чогось прохає, щось йому конче треба від цієї глухої пітьми. Затихало і знову спалахувало, і хода страннього мимоволі почала улягати тому ритму: коли дзвонили, майже біг, а коли затихало, ступав поволі. Густий піт котився з чола і зі щік, а губи висохли. Облизував їх шорстким язиком і відчував, що небо майже спустилося на дахи. Наче не було навколо ні душі, тільки вони двоє з тим розпачливим воланням дзвона.