Шевчук Владимир. Син волi

родинних "благодiянь"...
Кулiш не знав, що мовити. Його це також вразило. Сидiв, схиливши
голову, й кусав нервово губи.
- Дивись сюди! - звелiв Тарас, Примружився. - Браку чогось очам...
Сум'яття в них... Гординя... I щось таке...
- А йди ти пiд три чорти! - образився нараз Кулiш, пiдвiвся i вiдiйшов
аж до вiкна. - Малю ш, то й малюй портрет...
- Ну, добре, - сказав Тарас примирливо. - Лице, вважай, готове... Решту
сам доведеш до толку. Кебету ма ш i ма ш хист... На перший, раз достатньо.
Еге? Ввiрвався, наговорив аж сто мiшкiв тi © вовни... Вибач! Менi вже час.
Ось пензель, ось палiтра. Ось мiй портфель... А по цiй мовi будьте
здоровi!
- Де зупинився? - спитав Кулiш, не озирнувшись.
- В трактирi бiля поштово© станцi©.
- Надовго?
- Нi, на кiлька днiв. Додому вже подать рукою. А я не був там аж
чотирнадцять лiт!..
- Пробач i ти, - оглянувся-таки Кулiш. - Гадаю, ми ще стрiнемося... Як
там не , а мусимо триматись разом. Дiло ж у нас одне!
- Сенчило прийде до мене ввечерi. Приходь i ти.
- Спасибi... Може б, ти пiдписав малюнок?
Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-лiпшу - червону - фарбу i
розписався на полотнi.
- Тепер менi всi заздритимуть! - сказав Кулiш, поглянувши на свiй
портрет. - Освiтлений тво©м сiянням, i я, гляди, уславлюся... Принаймнi
тут, у Ки вi...
- Недовiдомi путi господнi, як говорив колись мiй вчитель-дяк, коли не
мав чим похмелитися, та не втрачав надi©. Ще, може, ти колись боятимешся
цього портрета, пiдпису i вiдречешся тричi, допоки пiвень прокукурiка !
- Я ж не Петро, i ти - Тарас, а не Iсус, - сказав, неначе вдарив.
- Поети теж, як i путi господнi, недовiдомi... - протяг Тарас,
жартуючи. I раптом сам збагнув, що мовлено цiлком серйозно. Хто зна , що
напишеться сьогоднi, завтра чи через рiк... Майбутн його не буде
сонячним, бо все в пiтьмi довкола, бо сльози його пекучi не змиють зла й
неволi на цiй землi...
- Ти слуха ш мене чи нi? - спитав Кулiш.
- Я думаю... Про долю нашу... Паньку, ти познайом мене з людьми
хорошими. Менi казав Олекса, що такi.
- Зустрiнешся, побачиш сам.
- Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся трохи мiстом та подивлюсь... Я
стiльки марив у Петербурзi цим днем, цим щастям!
Надiв картуз, узяв портфель i вийшов на помережану вже довгими густими
тiнями парку червневу вулицю.
Вони зiйшлися, як неофiти, за двi доби до ви©зду Тараса з Ки ва.
Правда, не в катакомбах, а на зеленiм лузi пiд Межигiр'ям.
Тарас приплив вiтрильником, який добув Сенчило i сам же вiв, не сидячи,
а стоячи бiля стерна. Його лице, постава, рухи - все, все змiнилося,
вiдколи сiли в човен i пiдняли вiтрило. Так наче щось, а може, хтось
прокинувся в його душi, розправив груди, плечi. Свистiв у снастi вiтер,
вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, i ясне сонце зблискувало на
синiх хвилях...
Мовчали, нiби слово могло порушити цю благодать, гармонiю ©х i
Днiпра... Невже й вони, славетнi ©хнi дiди та прадiди, пливли отак,
вчарованi красою вод, i неба, i берегiв?.. Що в ©хнiх душах дiялося, якi
думки снували у ©хнiх буйних головах пiд час морських походiв?..
Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не розумiли. Хiба що так,
душею, чимось отим у серцi, в кожнiй найменшiй фiбрi тiла, що робить нас
спорiдненими з людьми давно померлими i ненародженими... Он вiн сто©ть,
Сенчило, i в ньому гра , бурха вiдвага тих забутих старих часiв! Спитай,
куди вiн править, i, мабуть, скаже, що на Скутару або Стамбул, де
знемагають його брати та сестри в тяжкiй неволi... Вiн сам торiк, як плив
Балтiйським морем у Швецiю (i не доплив через хворобу), вiдчув себе на
Чорнiм морi, у байдаку, межи сiчовим славним товариством, що линуло на
поклик-плач:

_О милий боже Укра©ни,_
_Не дай пропасти на чужинi,_
_В неволi вольним козакам!_
_I сором тут, i сором там -_
_Вставать з чужо© домовини,_
_На суд твiй праведний прийти,_
_В залiзi руки принести_
_I перед всiми у кайданах_
_Стать козаковi..._

Вiтер дзвенить вiтрилом, жене крутi зеленi хвилi лозами i пiнить воду
за байдаком!..
- О господи! - Олекса сiв на зчорнiлу лаву й всмiхнувся тихо, нiяково.
- Я не терплю вiтрил опущених i голих щогл... - озвався враз, немов вони
вели розмову, а не мовчали.
- А я - човнiв прикутих, на ланцюгу, - сказав Тарас. - Довкiл води!..
Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть...
- Он Вишгород! - вказав Сенчило на правий берег, що був од них по лiву
руку.
Хатки, ру©ни, церква... А був же город, згадуваний не раз в лiтописах,
ще починаючи вiд Ольги й Iгоря!.. Та й Межигiр'я, кажуть, уже не те,
спалив його Потьомкiн, щоб догодити сво©й любасцi... I пам'ять нищать!
Мабуть, вона страшна для самодержцiв... Бо воскреша , будить заснулий дух,
б' в дзвони, кличе у храм свого народу, де вберiга ться серед святинь
безсмертна його душа!..
Ще здалеку з Днiпра побачили хрести та банi Межигiрського монастиря.
Тарас устав, вiдчувши, як хвилювання йому стиска груди. Цей монастир
був особливий. Сюди приходили на схилi лiт тi запорожцi, якi вцiлiли в
кривавих битвах, звiдси на Сiч привозили попiв, дияконiв, якi могли
орудувати шаблею так само вправно, як i хрестом. Козацький дух тут жив
найдовше в душах пiд довгим чорним одягом...
Кулiш зустрiв ©х бiля притики. Притримав човен, поки вони вгамовували
вiтрило.
- А iншi ж де? - спитав Олекса.
- Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гнiздо орлине, щось замалю мо, а
потiм час настане для кашi й чарки. Хлопцi вже постараються, щоб
пригостити батька, - так звуть вони тебе, Тарасе, - за добрим давнiм
звича м! Ну, як пливлося?
- Гарно!.. - гукнув Олекса. - Вiтер у спину дув, старався, неначе знав,
для кого.
- Ви, братики, хвалiть, та мiру знайте, - сказав Тарас похмуро.
- Теж правда, - пiдтримав його Кулiш. - Гiркого також треба. Щоб не
завадило, бува, солодке.
- Хiба йому ще мало всипали по тих журналах! - мовив Олекса. - Справжн
не перехвалиш.
- Хто зна, хто зна... - озвався Кулiш непевно. - Воно якби пiдсипати...
Та тiльки не з того боку...
- Паньку! - спахнув Олекса.- Хочеш, щоб ми ще раз втлумачили, що це
тобi не по губах салата?
Кулiш притих, насумрився.
Тарас не став втручатися. Нехай собi! Вiн гiсть. Сьогоднi тут, а
завтра... Поет зробив свою роботу, як написав. Все iнше - то вже не його
турбота. Одне збагнув за днi, прожитi на Укра©нi: його думки знаходять
щирий вiдгук, тривожать, будять, збурюють. А це - найбiльше щастя!
Страшне, коли вола ш до порожнечi! Що може бути гiршого вiд голосу, що
вопi в пустелi!..
Ступав двором монастиря, i кожен крок вiдлунював йому в душi. Послухати
б - хоч кра м вуха - козацькi думи, спогади, якi ро©лися в смиренних сивих
головах... Щоб хтось тодi додумався та позаписував хоч основне, почуте од
цих ченцiв, ото була б iсторiя!..
- Тут був колись послушником сам Залiзняк, - долинули слова Панька.
- Максим?
- Еге ж. Так люди кажуть... Ти зна ш, я добився дозволу вiд губернатора
на огляд усiх архiвiв Ки©вщини.
- Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про Колi©вщину. Бо все загине,
вивiтриться з людсько© пам'ятi...
- Це тут похований Семен Палiй? - озвався Олекса пошепки.
- Так, - кинув нехотя Кулiш. Ще гнiвався за тi слова, що мовленi були
Сенчилом бiля притики.
- А чули, як Семен Палiй прощався з братчиками-сiчовиками, коли надумав
пiти в ченцi? - спитав Тарас. - Не чули? Менi повiдав один старий, якого я
пригостив чарчиною в трактирi... Прибув Палiй з ватагою сiчовикiв у
достославний Ки©в i на торговицi, що на Подолi, скупили всю горiлку, мед
та вина й гульнули так, що весь Подiл три днi був п'яний. Потiм ватага та
у супроводi хмiльних киян посунула до Межигiр'я, а попереду знай
витанцьовував старий козак, прощаючись iз вольним бiлим свiтом...
- Йому було що спокутувати в монастирi, - сказав Кулiш похмуро. I
спохватився: - Хлопцi, як хочемо щось змалювати, то час до дiла братися!
Вже сонце ген на заходi.
Порадившись, всi тро вийшли за ворота, щоб видно було церкви, стiну,
будинки за огорожею, i заходилися бiля паперу.
Десь за годину Кулiш закрив альбом, дiстав хустинку, витер на лобi пiт
i пiдiйшов до дерева, бiля якого сидiв Тарас.
- Ну як? - спитав. - Виходить?
- Це ж не картина, а лиш етюд, - озвався. - Що, вже пора?
- Не чу ш, як пахне з лугу кашею?
- й-богу, пахне! - Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услiд жбурнув
олiвчика. - Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в потi чола?
- Спить, аки праведник. Лише пiвцеркви й намалював.
- Олексо! - гукнув Тарас. - А бог же бачить, сидячи на небесi!
- Я спав во славу господа... Немов димком десь потягло?... - всотав
повiтря носом.
- То пригоря каша, - сказав Тарас.
- Чого ж ми тут сто©мо?! Ходiмо швидше, може, ще поряту мо!
Пiд вербами посеред лугу, вже аж червоного вiд повенi липко© смiлки й
призахiдного низького сонця, ледь-ледь димiло вогнище, а бiля нього
поралися п'ять юнакiв. Коли вони помiтили тих, що пiдходили, всi
повставали й зняли брилi та картузи.
- Оце i мала громада ваша? - спитав Тарас у Кулiша й Сенчила.
- Найлiпшi, цвiт, - сказав Кулiш.
- Тво© палкi прихильники, - додав Олекса.
- Тарасе, ти ж шануйся, - шепнув Кулiш, - Для них ти свiточ iстини,
вважай, пророк...
- А чарку можна випити? - розвеселився чомусь Тарас. На нього iнодi
таке находить. Коли врочисто надто, йому смiятись хочеться i жартувати.
Видно, душа його противиться умовностям, яких все бiльше входить у
мiжлюдськi вза мини.
- Одну хiба, для апетиту.
- Скажуть: це не козак!
- Козак, по-тво му, повинен пити цебром?
- Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка.
- Це ж хто такий?
- Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморцiв.
Кулiш нiчого на те не мовив: пiдходили до кашоварiв. Прокашлявшись,
почав було:
- Панове! Це вам усiм вiдомий...
- Облиш, Панько, - спинив Тарас. - Не на балу ж ми... - З усмiшкою
ступив у гурт притихлих молодикiв. - Здоровi будьте, хлопцi! Чого це ви
так посмутнiли? Мо', не вдалася каша?
- Та нi... вдалася, - зважився один iз них на вiдповiдь. I зашарiвся.
- Це Бiлозерський Василь, - втрутився-таки Кулiш. - Тобою снить...
Тарас подав хлопчинi руку й вiдчув його легенький, скромний потиск.
- Тулуб.
- Маркович.
- Пильчиков.
- Навроцький...
- Каша сьогоднi - просто чудо! - гукнув Олекса, вже скуштувавши страви.
- Тодi чого ж ми баримося? - пiдтримав його Тарас, зрадiвши нагодi
визволитися з-пiд зачарованих очей "громади".
Як посiдали довкруг казана, поставленого на камiнцi, Кулiш узяв чималу
гранчасту пляшку, налив горiлки в чарку й подав ©© з малим поклоном
гостевi.
- Здоровi будьмо! - коротко сказав Тарас i випив. -Ух же й мiцна!..
- Закушуйте, - подав Василь шмат сала.
Коли пройшла по колу стара срiбляна чарка й ложки зашкрябали в дно
казанка, вжили неквапно ще по однiй, i всiм схотiлось висловитися. Усiм,
крiм гостя. Вiн спохмурнiв, заглибився в сво© думки. Як вип' , людська
бiда пече йому ще дужче, i те, що робить для краю рiдного i для свого
народу, тодi йому зда ться таким малим, мiзерним. Слова втрачають свiй
вiщий смисл, вiн прагне дiла й гаряче карта iнших, друзiв, за
бездiяльнiсть.
- Батьку, мо', прочитали б нам щось нове? - несмiливо спитав Василь.
- З нового маю лиш "Гамалiю", - сказав Тарас. - Гадалось надрукувати,
та... - лиш махнув рукою. Оглянув луг, притихлий у вечоровiм мороцi,
багровий вiдблиск сонця десь на Днiпрi, що, нiби кров козацька, палав i
гас поволi, ковтнув судомно терпкий клубок, що пiдступив йому до горла, i
мовив, наче заголосив:

Oй _нема, нема нi вiтру, нi хвилi_
_Iз нашо© Укра©ни!_
_Чи там раду радять, як на турка стати, -_
_Не чу мо на чужинi._
_Ой повiй, повiй, вiтре, через море_
_Та з Великого Лугу,_
_Суши нашi сльози, заглуши кайдани,_
_Розвiй нашу тугу!.._

Читав, а друзi його новi сидiли, поопускавши голови. Гiркою була бiда
невольникiв, що виглядали з моря козацьких чайок, сумно дзвенiли ©хнi
залiзнi пута, та й цим сердешним хлопцям було нелегко. Воля у них якась
химерна - тiльки для живота, та ще для нiг. ж, пий, що хочеш, iди, куди
бажа ш, а мислити чи говорити зась...

_Гамалiя по Скутарi -_
_По пеклу гуля ,_
_Сам хурдигу розбива ,_
_Кайдани лама !..-_

рвонув Тарас, як струни, голос, i хлопцi враз стрепенулися, мов теж
були в тiй битвi й рубали люто ворога...
Коли смiливцi визволили сво©х братiв з неволi i вихопилися з Босфору в
море, де тiльки хвилi й вiтер, та ще розлога пiсня, мала громада ки©вська
сидiла довго мовчки. Цей твiр був чимось бiльшим, нiж розповiдь про вдалий
напад запорожцiв на бусурман, у ньому щось приховано було таке, що кров
холодить, душу шмату давнiм, пригаслим болем...
- Батьку, це як молитва! - першим озвавсь Олекса.
- Як дзвiн на сполох! - скочив на рiвнi ноги Бiлозерський. Хотiв iще
щось мовити, та не знаходив потрiбних слiв i тiльки дихав важко i м'яв
бриля.
- О господи! - гукнув Тулуб. - Невже нiколи бiльше не буде воля сяяти?
Козак в ярмi, козак на панськiм полi оре та сi пановi!
- Скрiзь чужаки, обсiли, мов сарана, i соки п'ють... - сказав Кулiш.
- А нашi пани одказуються? - спитав Тарас крiзь зуби. - Сво© пани ще
гiршi! Брат поневолив брата, козак такого ж козака i, щоб не втратити цих
привiле©в, патинки лиже кожному, хто дав йому те право!..
- Тарасе, це не основне, - спинив Кулiш його гарячу мову. - Нам треба
дружно стати, плече в плече, щоб визволитися...
- З ким? Iз Тарновським?! - спахнув Тарас.- Чи, може, з паном
Галаганом, в якого цiле вiйсько закутих - рiдних, козацьких! - душ?
- В тобi кричить недоля твоя колишня, - сказав Кулiш. - Згадайте, як
там у Котляревського? "Де обще добро в упадку, забудь отця, забудь i
матку, лети повинность iсправлять!"
- Я полечу хоч зараз, я тут увесь. А панство наше кине сво© ма тки? А
сам ти, Паньку, скажеш сво©м братам-невольникам, що ти вiднинi вже ©м не
пан?
- Ну, я скажу... - озвався Кулiш спроквола, - а що це дасть? Це ж
крапля в морi.
- З краплi й дощ почина ться. Сьогоднi - ти, вiн - завтра, - вказав
рукою на Бiлозерського, що вiдiйшов за вогнище. - А далi - iншi...
- "Далi" твого не буде, - сказав Кулiш. - За звiльнення сво©х селян
карають. А я не можу дражнить собак, я маю внести нову снагу в заснулий
дух козацтва!
- Не муч себе, - махнув Тарас рукою. - Трудящий люд сам визволиться.
Терпiння лусне - й рiками полл ться панська крiвця!
- Так не кричiть, ще хтось почу , - прошепотiв Навроцький. Вiн весь
тремтiв. Вiд холоду чи вiд страху?
Вогонь пригас, жар брався сiрим попелом.
- Пора i в Ки©в. Поки-то доберемося... - сказав Олекса сонно.
- Ваш човен тут? - спитав Кулiш у когось iз юнакiв.
- В затоцi.
- дьте першi. А я - з Тарасом та Олексi м.
- Добранiч!
- З богом!..
Мовчки брели травою. Небо ряхтiло зорями, й на тому тлi темнiли, неначе
пiднятi до бога руки, хрести козацького монастиря... А трохи далi, десь за
притикою, бiля води, горiло кiлька вогнищ...
- Хтось пiзно кашу варить, - сказав Олекса.
- Мабуть, якiсь бурлаки...
- То плотарi, - вточнив Кулiш. - Сплавляють лiс на низ Днiпра...
- Ходiмо до плотарiв! Побудемо межи людьми, мо', щось розкажуть, пiсню
якусь запишемо! - ожив Тарас, немовби й не вiн допiру думав про лiжко в
номерi свого трактиру.
- Пiзно, - мовив Кулiш. - А втiм, якщо громада...
- Ви йдiть, а я посплю в човнi, на парусi, - рiшуче сказав Олекса.
Стенувся, нiби його морозило, й пiшов у бiк притики, де ледве мрiла щогла.
- Я, може, Паньку, марив такою нiччю в Санкт-Петербурзi... - сказав
Тарас. - Пiд рiдним небом, з рiдними менi людьми, пiд звуки пiснi!.. Чу ш,
вони спiвають!..
- Добре,- погодився Кулiш.Ходiмо.
Вони пiшли поволi на свiтло вогнищ. Пiсня росла, манила, кликала, як
журний голос матерi...
- От хрест святий, спiвають про гайдамакiв!.. - шепнув Тарас,
прискорюючи ходу...
...Благословенна будь дорога у рiдний край. Де б не бродили ми на цiй
землi великiй, чим не втiшали б цiкавий зiр, оцей маленький куточок свiту
не полиша i вiчно вабить, наче ясна зоря.
Вiзок котився споро, i з кожним обертом його колiс коротшою ставала
вiдстань, що роздiляла його, Тараса, i тi мiсця, де вирiс i де не був
вiдтодi, як сиротою-пiдлiтком його взяли до двору й одвезли пановi в
далеке мiсто Вiльно. Душа його роздвоювалася. Ще раз у раз у нiй зринали
Ки©в i та чудова нiч на Днiпрi пiд Межигiр'ям, де прилучився знову до
пота мних глибин народу, та вже вповзав терпкий, холодний острах i
нетерпiння скорiше в'©хати в сво село, обняти рiдних. Мучив його найдужче
одяг, що мiг постати перепоною мiж ним та бiдними його братами й сестрами.
Допоки-то вони заглянуть до нього в душу, впевняться, що вiн такий же, як
i колись!..
Тi плотарi тямущi люди. Зовнi, можливо, навiть вони убогiшi, забитiшi
вiд крiпакiв Качанiвки, а як довiрилися йому, розкрили серце, - всуцiль
онуки гайдамакiв!.. Кулiш жахнувся. Добре, що хоч мовчав. Коли пливли до
Ки ва, дав волю гнiву. Ти не шкоду ш для них життя, обурювався, а при
нагодi вони пiдпалять тобi ма ток!.. Правда. Хiба свiй пан солодший? Чи не
живе так само з гiркого поту ©хнього?.. А як спiвають! Нiби сама земля ©х
деревлянська дзвенить устами ©хнiми!..
О, щось мугиче хурман. Мотив сумний, розлогий, мов чистий степ...
- А що це ви спiва те? - спитав у нього.
Дядько одразу стих, зiщулився.
- Ет, щось верзеться, пане...
- Який я пан! - обурився. - Я теж мужик.
- Еге, еге... - погоджувався, але дивився спiдлоба, хитро, наче на
дивака.
Коли його так само стрiнуть рiднi!.. Люди такi затурканi, пiдбитi
страхом. Кожен, хто в сурдутi, для них уже - тривога i небезпека. Одяг -
це теж ознака стану, межа, яка роз' дну на два свiти. Свiт свитки i свiт
жупана чи сурдута!.. Вiн з'явиться в сво©м селi зi свiту, який ворожий
його братам, односельчанам... По одягу - вiн пан Шевченко. Смiшно... Хто ж
ти си, Тарасе? Вже не крiпак. Проте й не пан. Син волi!.. Як iскорка,
вона яскрi пiд сiрим шаром попелу... Допоки , не згасла ота поменшена
стократ зоря, - живе й надiя... Колись хтось ма прийти, роздмухати святий
вогонь i, високо його пiднiсши, вказати шлях до визволення всiм
поневоленим!..
Вiз стукотить, погойду ться, немовби човен, у хвилях жита. Панського...
Довкiл усе тут панське, усе чуже. Хiба що сонця й неба ще не загарбали, не
роздали панам та пiдпанкам за псячу службу!..
Вже впiзна урочища, мiсця, з якими зв'язанi його дитячi мандри, його
сирiтська доля. Сумнi, тяжкi тi спомини, а все ж од них повiяло чарiвним
чимось, нiжним, як пахощi весняних, перших квiтiв... Кра©на його
дитинства, нещасна його земля!..
Не спостерiг, як сльози стали скочуватися йому по щоках. Хурман побачив
те й одвiв вiд нього очi. Похльоскуючи старим куценьким батiжком, знов
замугикав пiсню:

_Ой не пугай, пугаченьку,_
_В зеленому байраченьку!.._

Тарас пiдтримав пiсню, тодi повiв, i хурман не вiдхилив, як перше, його
плеча, не заховався в свою селянську мушлю, у свiй тепер диний, останнiй,
може, захисток.

_Ой як менi не пугати,_
_Що все гори та байраки:_
_Нiде менi гнiзда звити_
_I дiточок розплодити!.._

Спiваючи отак дуетом, пiд'©хали до крайнiх хат Кирилiвки. Тарас притих,
немовби ввiйшов у дверi храму, й поволi зняв солом'яного бриля.
- Ви звiдси родом, пане? - спитав,_ _теж тихо, хурман.
- Мо село...
- Гм-м... Енгельгардта нiби...
- Мо© хати, мо© сади, моя калина в лузi... I сонце, й небо, й
жайворонки!.. Я вирiс тут, i батько мiй, i дiд, i прадiд...
- Всi ми десь виростали, - мовив, зiтхнувши, хурман. - Тiльки нема у
нас свого нiчого...
- Все наше, все! - розкинув руки, нiби хотiв обняти безкра©й степ. -
Було i буде наше!
- Химерний пан, - стенув плечима хурман. - Куди_ _вам треба?
- Зна ш ставок i греблю?
- Знаю.
- Отам живе мiй старший брат Микита.
- Грушiвський? Ви, напевно, Тарас Шевченко! - вигукнув. - Це ваш
"Кобзар" i "Гайдамаки"? Господи, а я й не втямив, кого везу!.. Вернусь
додому, в Лисянку, так не повiрять!..
Тарас не знав, як бути i що казати хурмановi, який аж сяяв, радий, що
вiз його, поета.
- Спасибi вам на добрiм словi, дядьку... - таки озвався вдячнiстю. I не
гадав, що тут, у темних панських селах, почутi його думки-поезi©. - Ви
вчились десь?
- В дяка навчався зиму... А ваш "Кобзар" напам'ять знав весь наш куток,
старе й мале!.. Нi, не повiрять, скажуть, що перебрав чи з глузду
з'©хав... Он, он обiйстя ваше! - вказав зненацька пужалном, як проминули
дякову хату-школу.
Схвильований, Тарас не змiг розгледiти в буяннi вишень, яблунь свою
стару оселю. В очах усе зливалося, пливло в туман... Зда ться, двiр
Коваленка?.. Якось писав йому Микита, що вiд родини ©хньо© лишилось тiльки
дво : Павло й Оксана, сироти... Тут мало хто встига догодувати сво©х
дiтей, побачити малих онукiв...'
- Тпр-ру! живий хто? Стрiчайте гостя! - крикнув, натягши вiжки,
хурман.
Тарас дивився на почорнiлий, похилий тин, на хату, що дужче вгрузла в
землю, на яблуню бiля причiлка й ковтав судомно сльози. Ось те гнiздо, з
якого вiн так гiрко рушив у невiдомий жорстокий свiт i до якого нинi вже
прилетiв, окрилений сво©м талантом, музами!..
Нiхто не вийшов з хати. Лише руденький песик задзявкотiв, ховаючись -
задком, задком - у дрова. Видать, йому, сердезi, перепадало вiд злих
"гостей"...
Тим часом хурман зняв чемодан, поклав портфель на нього.
Тарас дiстав з кишенi грошi.
- Батьку, не обижайте, - мовив, знiяковiвши, хурман, хоч був напевно за
вiком старший. - Менi найбiльша плата, що з вами ©хав, спiвав, чув мову
вашу. А не повiрять дома, як розкажу!.. - всмiхнувся.
Тарас не став його вмовляти. Подав сердечно руку, потис мiцнi брунатнi
пальцi хурмана.
- Спасибi вам!
- Пишiть iще.
- Писатиму...
- Жаль, не повiрять! - ще раз зiтхнув вiзниця. Вйокнув на припiтнiлих
коней, стрибнув на вiз. - Прощайте! Мiй прадiд був у гайдамаках... Вйо,
вйо!
Вiзок закрила курява. Й коли вона осiла, вулиця була порожня, лиш
дереза погойдувалася на крутосхилi.
Село неначе вимерло. Нiде нiкого. Мабуть, усi на полi панському. Пора
гаряча, лiтня, час полоття, косiння трав...
Занiс у двiр сво добро й хотiв зайти до хати. Та передумав. Спершу
пiде в садок, до матерi. Пригадував окремi риси ©© лиця, а повнiстю не мiг
нiяк побачити. Чомусь воно розходилося, мов акварельна фарба на
недостатньо якiсному паперi. Це ж вiн не зможе навiть намалювати ©©
портрет з уяви!.. Батька також забув...
Погладив кору яблунi - ласкаву, теплу, бережно, самими пучками пригнув
тоненьку гiлку, облiплену ще зовсiм юним плодом, i притулив до скронi.
Яблучка були пухнастi й нiжнi, немов малi курчатка...
Стежка вилася вниз, блискуча, нiби покрита лаком або поливою. Обабiч
пнулось зело, звисали стебла, листя... То подорожник, а то пирiй, а ген
спориш, i тут же поряд лапатий мак.
Могила була в барвiнку. Мати його любила вельми, й, коли вона померла,
дочка найстарша, Катря, пересадила його сюди з-пiд тину...
- Добридень, мамо... - мовив беззвучно, серцем тiльки. - Ось я й
прийшов... Пробачте, що я забув обличчя... Я, мамо, вiльний, вiльний!.. Як
запорожець, мамо, чи в небi сокiл!.. Можна, я сяду тут, скра чку? Як ви
померли, рiдко я ласку бачив... Люди такi жорстокi, мамо... Жорстокий
свiт!.. Минуло стiльки рокiв, як вас не стало, а що довкiл змiнилося?
Неволя та ж i та ж бiда... Я вирвався, а iншi вашi дiти й онуки вашi,
мамо, в тому ж ярмi!.. Я жив по правдi й житиму... Не задля себе, мамо, а
задля них, мо©х братiв знедолених по всiй Вкра©нi. Воля серед неволi -
бiда також, бо зна ш, що втрачають люди, у чому ©х окрадено... Так, мамо,
це нелегко i небезпечно... Мабуть, мiй хрест такий. Хтось мусить... Ще
допоки у наших душах жеврiють останнi зблиски пам'ятi, мене почують,
вийдуть менi назустрiч. Бо потiм буде пiзно...
Прогув важкий, рахманний джмiль i сiв на квiтку.
Так закортiло його погладити, що простягнув до нього руку, не боячись,
що вжалить. Джмiль забринiв погрозливо, проповз по краю квiтки, злетiв i
щез у зелi... Здавалося, Тарас зустрiв у ньому друга свого дитинства, щось
невiд' мне, вiчне на цiй землi... А може, то джмелиним рiдним голосом
озвалася до нього материна душа?..
Звiв очi на буйний сад, леваду й струмок, що бiг за нею мiж верб, кущiв
калини, на той, високий, берег, що затуляв вiд нього степ, i попливло,
озвалося його дитинство, яке давно минуло в цьому раю, з якого цар з
панами зробили пекло. Вже вечорi , а ще не чути в селi людського голосу,
ще всi, всi всi - старе й мале - на панщинi... Нiме село, нiмi раби!..!
Щоб мiг один нiкчема, пан Енгельгардт, прожити вiк у розкошах, живуть у
злиднях тисячi!.. Заради волi тисяч мiльйони ходять, брязкаючи кайданами,
одягненими на ©хнi душi!.. Господи, i ти взира ш мовчки на цю ганьбу, ти
миришся з оцим грiхом смертельним тво©х створiнь, обранцiв долi-шлюхи?..
Пробачте, мамо, вирвалося погане слово...
Заторохтiв далеко десь, за цариною, вiз... Левада, верби, берег взялись
рожевим тоном... Долинув чийсь високий голос... Десь заiржало тонко мале
лоша, й до нього глухо, стримано озвалась мати...
- Тату, там хтось сидить над стежкою!.. - почувся шепiт злякано©
дитини.
- Хто? - одiзвався байдужий бас.
- Не знаю. Зда ться, пан...
Тарас пiдвiвся. Знявши дiрявий бриль, до нього йшов Микита. Щоб десь
зустрiв, а не в городi, то не впiзнав би: панщина зробила з нього дiда. У
тридцять два!
- Добридень, пане... - тихо промовив брат, спинившись за кiлька крокiв.
Тарас ледь стримався, щоб не заплакати.
- Не впiзна ш? - спитав як мiг бадьорiше.
- Нi, пане...
- Братику, це ж я, Тарас!
Микита з подиву впустив бриля, нахмурився, i раптом сльози, мов сiк iз
клена, закапотiли йому з очей.
Тарас пiдбiг, обняв Микиту.
Довго стояли мовчки, нишком втирали сльози, зиркали один на одного,
немовби ще не вiрили, що доля ©х звела докупи на цiй батькiвськiй стежцi,
бiля могили матерi.
- Мамо, там тато плачуть з паном, - долинув той же дитячий голос i
вивiв ©х iз стану зацiпенiння.
- й-богу, пан! - гукнув Микита вражено.
- Прошу тебе, - торкнувся братово© руки. - Не називай таким поганим
словом... Я зараз скину все це й вдягнусь у людський одяг. У тебе ?..
- Та знайдеться... Ходив би й так, хай бачать, що в люди вибився.
- Люди, Микито, тут. А там!.. - махнув рукою.
- Тобi виднiше... Був би хоч написав, коли при©деш.
- Думалося, по©ду вчитися аж до самого Рима, - зiтхнув Тарас. - Не
вийшло.
- Бог з ним, з тим Римом. Добре, що не забув свого села та роду! Ходiмо
в хату, братику, та повечеря мо, чим бог послав, - ступив Микита вбiк, аби
звiльнити стежку.
- Ото Надiйка, певно? - спитав Тарас, помiтивши за рогом хати дiвчинку.
- Вона, вона. Надiйко, а йди сюди! Не бiйся, це дядько твiй.
Тарас обняв дiвчатко й поцiлував.
- А Сава ж де?
- Ще в полi, бiля овець.
Iз хати вийшла худенька жвава жiнка.