Страница:
На її подив, Кори не було вдома, натомість, в хаті хазяйнував вуйко Петрусь, тітчин чоловік, який щойно повернувся з пасовища на полонині. Петрусь повідомив, що Кора пішла в село "подбати про забаву". Ця подія якраз і привела вуйка до Ясеніва, — він повернувся, залишивши замість себе лише молодого помічника, — хоч переважно, чабани верталися до села лише восени. Повідомивши про це, вуйко підхопив два цебра і подався до сусідської криниці набрати води на день.
На якийсь час Лада залишилась сама. Вона вмилася і зварила собі кави, втім, іти на ґанок не наважилась. Якщо ясенівці і далі плекають бажання влаштувати їй "оглядини", то не варто було зайвий раз муляти око… Її спроба отримати заступництво Кривої Варги, швидше за все, не мала успіху. Отож, можна було почати готуватися до від’їзду. Що ж… В місті їй не буде набагато гірше. В місті навряд чи хто повірить, що вона теревенила з мерцями о нічній порі… Лада усміхнулася, уявивши собі, як розказує про це директору театру, і як він хапається за телефонну слухавку, набираючи номер знайомого психіатра…
До речі, що ж то за забава така, що змусила чабана повернутись з полонини? Можна було б спробувати дізнатись — так чи так, вона вже налаштувалася їхати, отож, зайва допитливість їй вже не зашкодить. Лада рішуче підвелася і рушила до "серця" Ясеніва — невеличкого майдану, де Шлях перетинався з безіменним потічком, куди виходило помешкання старости, крамниця, церква і шинок. Десь там Лада і сподівалася зустріти тітку Кору.
Вона не помилилась. Навіть більше того — на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави — кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.
Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.
— Коро, я мушу з вами порадитись, — розпочала Лада, — Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?
— Ні, — хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, — Не мусиш. Все гаразд.
— Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!
— Ну? А де ти була вчора?
— Як, де? — не зрозуміла Лада, — Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…
— То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це — ти і є.
Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!
— Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?
— Та наче ні… — задумалась тітка, — Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…
— А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?
— Те це… Заручини молодого Богара і Пави, дочки нашого старости.
— Он воно що… — Ладі чогось стало образливо, хоч наче її з Богаром не поєднувало абсолютно нічого. Втім, це не заважало їй жалкувати про таку можливість. Надто вже він був гарним. Вона не могла не жалкувати, хоч би навіть з естетичних міркувань.
— Ну то добре… — зітхнула вона, — Я чимось можу допомогти?
— Та ми вже майже скінчили, — заусміхалась Кора, — І, крім того, чи не думаєш ти, що тобі, майбутній відьмі, дозволять втручатись у смаження дерунів?
— Ну, мабуть ні, — розгублено мовила Лада, — То що ж, тоді я не буду заважати, піду, повештаюсь околицями…
— А що ж, піди повештайся, теж діло, — насмішкувато мовила тітка Кора.
Лада розсіяно кивнула і розвернулась аби йти до хати. Тут її погляд зупинився на стрункій юнацькій статурі — об’єкт їхньої розмови, красень Богар, ішов повз, обережно несучи невеличку дубову діжку. Лада зробила все можливе аби їхні путі перетнулися. І вони, що не дивно, таки перетнулися.
— Добридень, Богар! Вітаю з, е-ее, святом…
— Дякую, Ладо, — він рвучко розвернувся до неї, сяйнувши доброзичливим усміхом, — Ти, я чув, говорила з Варгою?
— Так, наче…
— Ну і яка вона?
В його очах світилася допитливість хлопчиська, котрому розказали, що до міста приїхав цирк зі слонами. Лада усміхнулась.
— Вона — інша. Стара мудра жінка. Хоч і трохи з вивихом, ну, ти розумієш…
— Мабуть. От і Пава так каже — Варга ж приходила лікувати її сестру, яка була заслабла того тижня…
— Е, Богар, а що це в тебе за діжка? Лише не кажи, що то олія…
— Ні, звісно, ні. Це — вино з льохів Старої Вежі, пан Смерч передав нам його до свята.
— А воно не…?
— Та ні, це — файне старе вино. Я колись куштував його — давно, коли ще Грин брав шлюб з Лесею Постав. Але ти їх, мабуть, не знаєш… Слухай, Лада, приходить сьогодні на забаву — буде вино і смажений кабанець, ми джаз-банду запросили з долини… Кажуть, навіть пан Смерч прийде. Не те щоб я цього хотів, але вже нехай. То прийдеш?
— А чого ж ні, якщо вже запрошуєш…
Вона з соромом усвідомила, що кокетує з ним, з цим прямодушним красивим хлопчиськом. Ну то й що? Невже не можна?
Лада не помітила погляду Пави, яка стояла неподалік. Вона судомно зціпила зуби, розглядаючи як ця заїжджа відьма безсоромно залицяється до Богара. Її нареченого. Відьма — вона здатна просто так, легко, відібрати її щастя… Але ні, нехай там що, Пава цього не дозволить. Навіть відьми можна позбутися, якщо знати як…
— Є ще один фактор збільшення значимості, про який я зумисне не говорю прямо в своїй монографії аби залишити місце для допущень… — промовив пан Боро, — Втім, в ній міститься досить посилань і натяків, так що я сподівався, може, ти — хоча, певне, дарма сподівався — так от, я очікував, що ти звернеш на це увагу. Передай мені будь-ласка, ще льоду. Дякую.
Пан Крокус механічно передав господарю синю бляшанку із залишками потрощеної криги. Він розмірковував над власною дилемою, тож монографія вже якось відійшла на другий план. Якщо Стеф Боро знає про його особисті проблеми, то ці збіги — натяки, умисні чи ні. Якщо ненавмисні, то залишається лише питання, звідки Боро про це відомо… А от якщо навмисні, то… Соломон Крокус губився в здогадах. Він просто не розумів, навіщо це Стефові — вони ніколи не були друзями, але й особливими ворогами теж не були. Тоді що? Пан Крокус поклав собі за мету, аби там що, з’ясувати мотивацію Стефа Боро.
— Ти взагалі, рідко про що говориш прямо, Стефе, — розпочав пан Соломон, — Мені навіть здається, в цьому якраз і полягає причина твоєї популярності. Ті, хто не розуміє, про що мова, думають, що ти володієш якоюсь таємницею, а от, хто знає — заповнюють твої пробіли власним знанням. Так?
Пан Боро примружився.
— Отож, за твоєю логікою, найбільшу "потужність" матиме текст, який складається із суцільних лакун?
Пан Соломон не чекав такого повороту. Та, власне, після кількох ковтків гарячого його мислення втратило колишню динамічність, і він вже не встигав за польотом думки "майстра парадоксів".
— Гаразд, мушу визнати, твоє вміння зводити все до абсурду не знає рівних, — пробубнів він.
— Е, тепер я розумію мотивацію Мопса і компанії… — зітхнув пан Боро, — Якщо не розумієш, обілляй брудом… dust thou art to dust returnest…
— Це ти до чого? — насторожився пан Соломон, намагаючись збороти владу зеленкуватого шотландського змія.
— Та вже ні до чого. Втім, у своїй попередній сентенції ти все ж таки підійшов близько до того, що я мав на увазі. Таємниця, Соломоне — ось один з основних інгредієнтів влади.
— Згоден… — мовив пан Крокус, — Таємниця, якщо вона приховує щось справді значиме.
— Та зовсім не обов’язково! — пан Боро підхопився з місця і закрокував по кімнаті, — В цьому якраз і полягає сенс вправи. Якщо ти не маєш нічого значимого — зроби вигляд, що володієш ним. Але — ні слова про те, що це. Люди самі вигадають це за тебе, створять "тіло" таємниці з власних страхів і бажань… які насправді — одне й те саме!
Стеф Боро повернувся на своє крісло і, задумливо промимривши "одне й те саме", долив собі ще віскі.
— Отож, ти в черговий раз створив ідеологію містифікації, — підсумував пан Соломон. І тут його осяяв геніальний здогад — він зрозумів, як можна вивести Боро на чисту воду… — В теорії, Стефе, це все звичайно, звучить переконливо, а от як на практиці? Ти сам, часом, не пробував перевірити власну гіпотезу?
Стеф Боро усміхнувся і повільно кивнув.
Забава почалася над вечір. Щойно сонце торкнулося гостроверхого горизонту, із сутінками сплелися хвилі диму, які пахли духмяною сосновою смолою і смаженим м’ясцем. У відповідь на цей незборний заклик на вулицю висипало майже все населення Ясеніва; Шлях сповнився галасом і світлом, якого хутір не бачив ще, мабуть, з минулої зими.
Лада відклала книжку і визирнула в вікно. Ага, йдуть як в неділю до церкви. Святково вбрані — тобто це вони думають, що святково — старі і молоді сунули до "центру" села. Ішли навіть старезні бабці, які жили кілометрів за десять звідси, при чому, йшли прудко і бадьоро, мовби все життя займалися екстремальним спринтом. Ну, власне, так воно мабуть і є…
— Ти вже готова? — почувся з вітальні голос тітки Кори, — Не барися, коли не хочеш кістки гризти. Ну?
— Вже йду, — відгукнулася Лада.
Востаннє глянувши в тьмяне дзеркало, Лада збігла рипкими сходами і вийшла надвір. Її черевики відразу ж потонули у вогкій траві, змусивши Ладу тихо вилаятись. Тітка Кора скептично оглянула її.
— І чого це ти вбралася як до театру?
— Не знаю… — розгубилась Лада, а потім додала з викликом, — І взагалі. Я — відьма, і можу вдягати, що хочу. Навіть якщо через це накивнуся і зверну собі в’язи…
Тітка розсміялася, кивнувши.
— Якщо вже ти — відьма, то зважай, що говориш.
Роздумуючи над цим застереженням, Лада незчулася, як вони з тіткою подолали той шмат Шляху, який відділяв її хату від місця святкування. Тут зібрався вже майже весь Ясенів; посеред майдану палахкотіло величезне вогнище, звідки власне і долинав звабливий запах; на помості перемовлялися та налаштовували інструменти запрошені музики — троє скрипалів, сопілкар та лірник. На чолі столу Лада розгледіла Паву та Богара, вбраних в білі гаптовані одежі, гарних і безжурних…
На майдані було людно — Лада ніколи не думала, що в Ясеніві живе стільки народу; свято лише тільки розпочалось, а за столами вже майже не було місця. Тітка хутко зорієнтувалася, і, розгледівши вуйка Петруся, схопила Ладу за руку і потягла до столу. Петрусь зарезервував для них аж півметри довжелезної лави, так що довелося вступати в дипломатичні — і не надто — переговори з сусідами. Лада, яка відчувала якесь недоречне збудження, почала лаятись з сусідами, і ті таки поступилися місцем. Лада сіла, почуваючись переможницею… Втім, за цією важливою справою вона не помітила, що офіційна частина вже почалась — на далекому кінці столу встав огрядний чоловік з розкішними рудими вусами, очевидно, сам пан староста, і лайки за краще місце поволі стихли.
Зі слова пана Кушніра Лада зрозуміла, що вони присутні при події надзвичайної ваги — зарученні старшої дочки старости, яка віднині стає господинею власної оселі, де житиме зі своїм нареченим рік, допоки молоді не вирішать остаточно зв’язати своє життя. Власна хата — подарунок татка молодим… Староста говорив і говорив, і помалу гості почали дратуватися і спрагло поглядати на пляшки та барильця. Втім, староста не спинявся, говорячи вже про славну минувшину впереміж з політичними реаліями сьогодення, тож його промова нарешті потонула в гомоні гостей, які не змогли стримати здорового бажання розпочати свято.
І забава почалась. Пролунали короткі, але місткі поздоровлення, запінились кухлі з брагою, свіжоспечений кабанець помандрував столами, швидко зменшуючись у розмірах, з помосту зазвучала музика, яка хутко висмикнула молодь з-за столів.
Лада сиділа, спостерігаючи, як ясенівці танцюють — колами і парами, іноді поволі, іноді у такому шаленому темпі, що над майданом здіймалася курива, яка майже зовсім накривала танцюристів, і тоді вони бігли по ковток води або яблучного вина. Лада сміялася разом з усіма, в той сам час шкодуючи, що вона сама не може приєднатися до танцюристів. На той час вона вже спожила кілька келихів вина, і їй трохи паморочилось в голові… Вона відшукала в групі танцюристів Богара і далі спостерігала за ним, милуючись його граційними рухами. От якби він запросив її до танку… Вона зітхнула, не відриваючи очей. Тоді він обернувся, зустрівши її погляд. Спершу Лада не могла повірити, але він і справді рушив до неї.
— Ти танцюватимеш зі мною? — запитав він, простягнувши руку.
Лада помітила, що Богар вже серйозно нетверезий — від вина, а, може, й від… танцю, чи що? Треба відмовитись, подумала Лада. І не змогла.
За якусь мить вони вгвинтились в коло танцівників, а потім світ для Лади перетворився на веселковий вир, в якому змішалося все — світло вогнища, дзенькіт посуду, розмови, сміх, земля і небо… Вона ніколи так не танцювала — її ноги майже не торкалися землі. А може й справді не торкалися? Їй здавалося, що вона просто летить, підтримувана гарячими долонями Богара…
Нарешті музика стихла — музики спинились аби й собі перехилити по чарці. Танцюристи теж рушили до столів відновити сили, трохи стомлені, червоні, але цілком задоволені… Лада відпустила руку Богара і поспішила до свого місця, відчуваючи, що її щоки палають незгірш за те саме багаття, де закінчив своє безславне життя кабанчик старости. Тітка Кора подивилась на неї зацікавлено, але промовчала.
Пава теж спостерігала за танцем, і тепер навіть у непевному світлі вогнища можна було помітити, що обличчя її взялося червоними плямами, а стиснені губи зблідли. Вона поволі нахилилася під стіл і видобула звідки пляшку. Потім, нервово роззирнувшись, вона влила вміст пляшки до келиха, підняла його і, обійшовши стіл, рушила до Лади.
— Вино, — промовила вона, пропонуючи келих, — вино для нашої гості. Богар казав, що ти запитувала про вино зі Старої Вежі. От — перший келих, і ми зазвичай пропонуємо його гостеві села аби він… чи вона… випили за наше щастя.
Лада здивовано глянула на Паву. Та дивилася на келих, не піднімаючи очей. Чого б це раптом Богарова наречена вирішила виявити таку гостинність? Вона обернулася до тітки в пошуках підтримки, але та мовчки дивилася на неї, немов чекаючи на її відповість. Лада не могла зрозуміти виразу її очей — чи то заохочення, чи то застереження… Але застереження від чого? Це ж просто вино, та і не ввічливо відмовляти, коли тобі пропонує господар свята. Вона взяла келих, не знаючи, що сказати.
— Дякую і ее-егм… бажаю вам великого подружнього щастя.
Лада ковтнула вина, і світ вже вдруге за вечір полетів шкереберть, повернувши їй майже забуте…духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…
Я часто запитувала себе: що відчувають "божі обранці"? Про що мріють, чого бояться? Чому моя мати почала пиячити, а мій товариш Лукаш зрештою підсів на "янгольський пилок"? Час від часу в нашому тісному театральному світі лунали страшні новини — такий-то соліст стрибнув з вікна, інший — потрапив в п’яну бійку, де йому розтрощили голову… Це що — доля, прокляття для обраних?
Не знаю, яка природа цього явища, але навколо таких "зірок" завжди вирують пристрасті. Можна шкірою відчути напругу, якою оточені ці люди. Навколо них піниться енергія, переливається через край, запалюючи інших. Може, призначення цих людей — акумулювати енергію, а потім випромінювати її перед глядачами, послідовниками, учнями? Так чи інак, іноді ці живі блискавки влучають самі в себе…
А може їм просто тяжко бути такими особливими? Хоча, як на мене, тяжко відрізнятися від загалу в гіршу сторону, тоді як бути особливим, себто талановитішим, кращим, вищим… Хіба це так обтяжливо? Це мусить приносити насолоду — хоча б насолоду від влади над іншими. Та, схоже, "обранцям" потрібно постійно доводити, що вони мають право на цю владу. Справді, якби це було не так, я могла б отримати бажане після кількох лише вдалих виступів. Певно, деякі просто не витримують цієї гонитви за славою…
Однак, мені здається, мусить бути ще якась причина. Я ще не можу її сформулювати, однак, складається відчуття, що "обранці" самі прагнуть смерті… Життя втомлює їх більше за інших, ставить до них набагато більше вимог. А ще… може, все це вкладається в закони жанру. Якщо життя — гра, то головні герої мусять зійти зі сцени драматично, у світлі рампи, під грім овацій…
Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?
Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.
Всі обернулись до мосту, очікуючи побачити, що ж так налякало малу. З темряви виступила людська фігура, поволі перетнула міст, і Лада мимохіть затамувала подих, розглядаючи прибульця.
Це був високий чоловік з чорним, посрібленим сивиною волоссям та тонкими рисами блідого обличчя. Він був зодягнений в довгий оксамитовий плащ, з-під якого визирав чорний сюртук та біла манишка, зовсім вже недоречними тут виглядали його чоботи, настільки добре начищені, що в них віддзеркалювалися спалахи багаття. Коли незнайомець підійшов ближче, Лада розгледіла його обличчя. І зрозуміла, що ж так налякало дочку старости. У світлі вогню його лице здавалося висіченим з білого мармуру, непорушне як маска. Втім, понад усе вражали його очі — глибокі, яскраві, з уважним поглядом душогуба.
Незнайомець підійшов до товариства, ввічливо привітався до старости, кивнув Паві і Богару і рушив в обхід столу, де для нього відразу ж звільнили місце. Тобто, практично всю лаву.
— Оце і є пан Смерч, — мовила до Лади тітка, — бачиш тепер, в чому річ?
— Угу, — сказала Лада, — Вражає.
Вона відставила павин келих, роздумуючи. Хороше вино, що не кажи. Тепер усередині в неї — немов маленьке багаття, гарячі іскри якого швидко розбіглися венами… Все здавалося трохи інакшим, простішим і доступнішим… Навіть цей моторошний пан Смерч не викликав в неї такого шоку, як, очевидно, в усіх решта. Насправді, він викликав у неї якусь хворобливу допитливість, хоч заговорити до нього першою вона б не наважилась.
Тим часом, товариство трохи оклигало від шоку. До їхніх послуг було удосталь вина та горілки, щоб дати раду навіть панові Смерчу. Скоро свято набрало майже попередніх обертів… Музики знов заграли польку і танцюристи випорснули на майданчик.
Невдовзі староста, який все таки почував себе трохи нервово в компанії неочікуваного гостя, піднявся на поміст і, коли музики дограли своє, звернувся до присутніх.
— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.
— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.
— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!
Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги. Богар ніяково роззирнувся, але все ж таки піднявся на імпровізовану сцену. Зітхнувши, взяв до рук сопілку, яку йому простягнув один з музик. Всі затамували подих, і в тиші здійнялася легка мелодія, настільки пронизливо-гарна, що на очі мимохіть нагорталися сльози. Ладі ця мелодія здалася знайомою, і справді, вона була одною з тих, які так просто не забуваються… Неочікувано навіть для себе вона почала тихенько підспівувати Богару.
— Поважні гості! — гукнув він, — Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?
Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи "на сцену!", "пісню!", "давай театру!". Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.
Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові — дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.
— Дякую, Богар! — мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, — Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!
У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.
— На такому святі щасливий був би побувати кожен, — продовжила вона, — навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!
З— за столів почувся ситий регіт.
— Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!
Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода! Азарт затьмарив їй очі… Вона озирнула аудиторію, і погляд її спинився на чорному гостеві — пан Смерч сидів осторонь від веселої пиятики, мов крук серед галасливих горобців. З його непорушного обличчя не можна було вгадати, чи тішить його забава, чи лише наганяє нудьгу… І Лада наважилась.
— Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!
Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча — сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви — нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…
На якийсь час Лада залишилась сама. Вона вмилася і зварила собі кави, втім, іти на ґанок не наважилась. Якщо ясенівці і далі плекають бажання влаштувати їй "оглядини", то не варто було зайвий раз муляти око… Її спроба отримати заступництво Кривої Варги, швидше за все, не мала успіху. Отож, можна було почати готуватися до від’їзду. Що ж… В місті їй не буде набагато гірше. В місті навряд чи хто повірить, що вона теревенила з мерцями о нічній порі… Лада усміхнулася, уявивши собі, як розказує про це директору театру, і як він хапається за телефонну слухавку, набираючи номер знайомого психіатра…
До речі, що ж то за забава така, що змусила чабана повернутись з полонини? Можна було б спробувати дізнатись — так чи так, вона вже налаштувалася їхати, отож, зайва допитливість їй вже не зашкодить. Лада рішуче підвелася і рушила до "серця" Ясеніва — невеличкого майдану, де Шлях перетинався з безіменним потічком, куди виходило помешкання старости, крамниця, церква і шинок. Десь там Лада і сподівалася зустріти тітку Кору.
Вона не помилилась. Навіть більше того — на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави — кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.
Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.
— Коро, я мушу з вами порадитись, — розпочала Лада, — Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?
— Ні, — хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, — Не мусиш. Все гаразд.
— Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!
— Ну? А де ти була вчора?
— Як, де? — не зрозуміла Лада, — Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…
— То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це — ти і є.
Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!
— Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?
— Та наче ні… — задумалась тітка, — Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…
— А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?
— Те це… Заручини молодого Богара і Пави, дочки нашого старости.
— Он воно що… — Ладі чогось стало образливо, хоч наче її з Богаром не поєднувало абсолютно нічого. Втім, це не заважало їй жалкувати про таку можливість. Надто вже він був гарним. Вона не могла не жалкувати, хоч би навіть з естетичних міркувань.
— Ну то добре… — зітхнула вона, — Я чимось можу допомогти?
— Та ми вже майже скінчили, — заусміхалась Кора, — І, крім того, чи не думаєш ти, що тобі, майбутній відьмі, дозволять втручатись у смаження дерунів?
— Ну, мабуть ні, — розгублено мовила Лада, — То що ж, тоді я не буду заважати, піду, повештаюсь околицями…
— А що ж, піди повештайся, теж діло, — насмішкувато мовила тітка Кора.
Лада розсіяно кивнула і розвернулась аби йти до хати. Тут її погляд зупинився на стрункій юнацькій статурі — об’єкт їхньої розмови, красень Богар, ішов повз, обережно несучи невеличку дубову діжку. Лада зробила все можливе аби їхні путі перетнулися. І вони, що не дивно, таки перетнулися.
— Добридень, Богар! Вітаю з, е-ее, святом…
— Дякую, Ладо, — він рвучко розвернувся до неї, сяйнувши доброзичливим усміхом, — Ти, я чув, говорила з Варгою?
— Так, наче…
— Ну і яка вона?
В його очах світилася допитливість хлопчиська, котрому розказали, що до міста приїхав цирк зі слонами. Лада усміхнулась.
— Вона — інша. Стара мудра жінка. Хоч і трохи з вивихом, ну, ти розумієш…
— Мабуть. От і Пава так каже — Варга ж приходила лікувати її сестру, яка була заслабла того тижня…
— Е, Богар, а що це в тебе за діжка? Лише не кажи, що то олія…
— Ні, звісно, ні. Це — вино з льохів Старої Вежі, пан Смерч передав нам його до свята.
— А воно не…?
— Та ні, це — файне старе вино. Я колись куштував його — давно, коли ще Грин брав шлюб з Лесею Постав. Але ти їх, мабуть, не знаєш… Слухай, Лада, приходить сьогодні на забаву — буде вино і смажений кабанець, ми джаз-банду запросили з долини… Кажуть, навіть пан Смерч прийде. Не те щоб я цього хотів, але вже нехай. То прийдеш?
— А чого ж ні, якщо вже запрошуєш…
Вона з соромом усвідомила, що кокетує з ним, з цим прямодушним красивим хлопчиськом. Ну то й що? Невже не можна?
Лада не помітила погляду Пави, яка стояла неподалік. Вона судомно зціпила зуби, розглядаючи як ця заїжджа відьма безсоромно залицяється до Богара. Її нареченого. Відьма — вона здатна просто так, легко, відібрати її щастя… Але ні, нехай там що, Пава цього не дозволить. Навіть відьми можна позбутися, якщо знати як…
***
— Є ще один фактор збільшення значимості, про який я зумисне не говорю прямо в своїй монографії аби залишити місце для допущень… — промовив пан Боро, — Втім, в ній міститься досить посилань і натяків, так що я сподівався, може, ти — хоча, певне, дарма сподівався — так от, я очікував, що ти звернеш на це увагу. Передай мені будь-ласка, ще льоду. Дякую.
Пан Крокус механічно передав господарю синю бляшанку із залишками потрощеної криги. Він розмірковував над власною дилемою, тож монографія вже якось відійшла на другий план. Якщо Стеф Боро знає про його особисті проблеми, то ці збіги — натяки, умисні чи ні. Якщо ненавмисні, то залишається лише питання, звідки Боро про це відомо… А от якщо навмисні, то… Соломон Крокус губився в здогадах. Він просто не розумів, навіщо це Стефові — вони ніколи не були друзями, але й особливими ворогами теж не були. Тоді що? Пан Крокус поклав собі за мету, аби там що, з’ясувати мотивацію Стефа Боро.
— Ти взагалі, рідко про що говориш прямо, Стефе, — розпочав пан Соломон, — Мені навіть здається, в цьому якраз і полягає причина твоєї популярності. Ті, хто не розуміє, про що мова, думають, що ти володієш якоюсь таємницею, а от, хто знає — заповнюють твої пробіли власним знанням. Так?
Пан Боро примружився.
— Отож, за твоєю логікою, найбільшу "потужність" матиме текст, який складається із суцільних лакун?
Пан Соломон не чекав такого повороту. Та, власне, після кількох ковтків гарячого його мислення втратило колишню динамічність, і він вже не встигав за польотом думки "майстра парадоксів".
— Гаразд, мушу визнати, твоє вміння зводити все до абсурду не знає рівних, — пробубнів він.
— Е, тепер я розумію мотивацію Мопса і компанії… — зітхнув пан Боро, — Якщо не розумієш, обілляй брудом… dust thou art to dust returnest…
— Це ти до чого? — насторожився пан Соломон, намагаючись збороти владу зеленкуватого шотландського змія.
— Та вже ні до чого. Втім, у своїй попередній сентенції ти все ж таки підійшов близько до того, що я мав на увазі. Таємниця, Соломоне — ось один з основних інгредієнтів влади.
— Згоден… — мовив пан Крокус, — Таємниця, якщо вона приховує щось справді значиме.
— Та зовсім не обов’язково! — пан Боро підхопився з місця і закрокував по кімнаті, — В цьому якраз і полягає сенс вправи. Якщо ти не маєш нічого значимого — зроби вигляд, що володієш ним. Але — ні слова про те, що це. Люди самі вигадають це за тебе, створять "тіло" таємниці з власних страхів і бажань… які насправді — одне й те саме!
Стеф Боро повернувся на своє крісло і, задумливо промимривши "одне й те саме", долив собі ще віскі.
— Отож, ти в черговий раз створив ідеологію містифікації, — підсумував пан Соломон. І тут його осяяв геніальний здогад — він зрозумів, як можна вивести Боро на чисту воду… — В теорії, Стефе, це все звичайно, звучить переконливо, а от як на практиці? Ти сам, часом, не пробував перевірити власну гіпотезу?
Стеф Боро усміхнувся і повільно кивнув.
***
Забава почалася над вечір. Щойно сонце торкнулося гостроверхого горизонту, із сутінками сплелися хвилі диму, які пахли духмяною сосновою смолою і смаженим м’ясцем. У відповідь на цей незборний заклик на вулицю висипало майже все населення Ясеніва; Шлях сповнився галасом і світлом, якого хутір не бачив ще, мабуть, з минулої зими.
Лада відклала книжку і визирнула в вікно. Ага, йдуть як в неділю до церкви. Святково вбрані — тобто це вони думають, що святково — старі і молоді сунули до "центру" села. Ішли навіть старезні бабці, які жили кілометрів за десять звідси, при чому, йшли прудко і бадьоро, мовби все життя займалися екстремальним спринтом. Ну, власне, так воно мабуть і є…
— Ти вже готова? — почувся з вітальні голос тітки Кори, — Не барися, коли не хочеш кістки гризти. Ну?
— Вже йду, — відгукнулася Лада.
Востаннє глянувши в тьмяне дзеркало, Лада збігла рипкими сходами і вийшла надвір. Її черевики відразу ж потонули у вогкій траві, змусивши Ладу тихо вилаятись. Тітка Кора скептично оглянула її.
— І чого це ти вбралася як до театру?
— Не знаю… — розгубилась Лада, а потім додала з викликом, — І взагалі. Я — відьма, і можу вдягати, що хочу. Навіть якщо через це накивнуся і зверну собі в’язи…
Тітка розсміялася, кивнувши.
— Якщо вже ти — відьма, то зважай, що говориш.
Роздумуючи над цим застереженням, Лада незчулася, як вони з тіткою подолали той шмат Шляху, який відділяв її хату від місця святкування. Тут зібрався вже майже весь Ясенів; посеред майдану палахкотіло величезне вогнище, звідки власне і долинав звабливий запах; на помості перемовлялися та налаштовували інструменти запрошені музики — троє скрипалів, сопілкар та лірник. На чолі столу Лада розгледіла Паву та Богара, вбраних в білі гаптовані одежі, гарних і безжурних…
На майдані було людно — Лада ніколи не думала, що в Ясеніві живе стільки народу; свято лише тільки розпочалось, а за столами вже майже не було місця. Тітка хутко зорієнтувалася, і, розгледівши вуйка Петруся, схопила Ладу за руку і потягла до столу. Петрусь зарезервував для них аж півметри довжелезної лави, так що довелося вступати в дипломатичні — і не надто — переговори з сусідами. Лада, яка відчувала якесь недоречне збудження, почала лаятись з сусідами, і ті таки поступилися місцем. Лада сіла, почуваючись переможницею… Втім, за цією важливою справою вона не помітила, що офіційна частина вже почалась — на далекому кінці столу встав огрядний чоловік з розкішними рудими вусами, очевидно, сам пан староста, і лайки за краще місце поволі стихли.
Зі слова пана Кушніра Лада зрозуміла, що вони присутні при події надзвичайної ваги — зарученні старшої дочки старости, яка віднині стає господинею власної оселі, де житиме зі своїм нареченим рік, допоки молоді не вирішать остаточно зв’язати своє життя. Власна хата — подарунок татка молодим… Староста говорив і говорив, і помалу гості почали дратуватися і спрагло поглядати на пляшки та барильця. Втім, староста не спинявся, говорячи вже про славну минувшину впереміж з політичними реаліями сьогодення, тож його промова нарешті потонула в гомоні гостей, які не змогли стримати здорового бажання розпочати свято.
І забава почалась. Пролунали короткі, але місткі поздоровлення, запінились кухлі з брагою, свіжоспечений кабанець помандрував столами, швидко зменшуючись у розмірах, з помосту зазвучала музика, яка хутко висмикнула молодь з-за столів.
Лада сиділа, спостерігаючи, як ясенівці танцюють — колами і парами, іноді поволі, іноді у такому шаленому темпі, що над майданом здіймалася курива, яка майже зовсім накривала танцюристів, і тоді вони бігли по ковток води або яблучного вина. Лада сміялася разом з усіма, в той сам час шкодуючи, що вона сама не може приєднатися до танцюристів. На той час вона вже спожила кілька келихів вина, і їй трохи паморочилось в голові… Вона відшукала в групі танцюристів Богара і далі спостерігала за ним, милуючись його граційними рухами. От якби він запросив її до танку… Вона зітхнула, не відриваючи очей. Тоді він обернувся, зустрівши її погляд. Спершу Лада не могла повірити, але він і справді рушив до неї.
— Ти танцюватимеш зі мною? — запитав він, простягнувши руку.
Лада помітила, що Богар вже серйозно нетверезий — від вина, а, може, й від… танцю, чи що? Треба відмовитись, подумала Лада. І не змогла.
За якусь мить вони вгвинтились в коло танцівників, а потім світ для Лади перетворився на веселковий вир, в якому змішалося все — світло вогнища, дзенькіт посуду, розмови, сміх, земля і небо… Вона ніколи так не танцювала — її ноги майже не торкалися землі. А може й справді не торкалися? Їй здавалося, що вона просто летить, підтримувана гарячими долонями Богара…
Нарешті музика стихла — музики спинились аби й собі перехилити по чарці. Танцюристи теж рушили до столів відновити сили, трохи стомлені, червоні, але цілком задоволені… Лада відпустила руку Богара і поспішила до свого місця, відчуваючи, що її щоки палають незгірш за те саме багаття, де закінчив своє безславне життя кабанчик старости. Тітка Кора подивилась на неї зацікавлено, але промовчала.
Пава теж спостерігала за танцем, і тепер навіть у непевному світлі вогнища можна було помітити, що обличчя її взялося червоними плямами, а стиснені губи зблідли. Вона поволі нахилилася під стіл і видобула звідки пляшку. Потім, нервово роззирнувшись, вона влила вміст пляшки до келиха, підняла його і, обійшовши стіл, рушила до Лади.
— Вино, — промовила вона, пропонуючи келих, — вино для нашої гості. Богар казав, що ти запитувала про вино зі Старої Вежі. От — перший келих, і ми зазвичай пропонуємо його гостеві села аби він… чи вона… випили за наше щастя.
Лада здивовано глянула на Паву. Та дивилася на келих, не піднімаючи очей. Чого б це раптом Богарова наречена вирішила виявити таку гостинність? Вона обернулася до тітки в пошуках підтримки, але та мовчки дивилася на неї, немов чекаючи на її відповість. Лада не могла зрозуміти виразу її очей — чи то заохочення, чи то застереження… Але застереження від чого? Це ж просто вино, та і не ввічливо відмовляти, коли тобі пропонує господар свята. Вона взяла келих, не знаючи, що сказати.
— Дякую і ее-егм… бажаю вам великого подружнього щастя.
Лада ковтнула вина, і світ вже вдруге за вечір полетів шкереберть, повернувши їй майже забуте…духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…
***
Я часто запитувала себе: що відчувають "божі обранці"? Про що мріють, чого бояться? Чому моя мати почала пиячити, а мій товариш Лукаш зрештою підсів на "янгольський пилок"? Час від часу в нашому тісному театральному світі лунали страшні новини — такий-то соліст стрибнув з вікна, інший — потрапив в п’яну бійку, де йому розтрощили голову… Це що — доля, прокляття для обраних?
Не знаю, яка природа цього явища, але навколо таких "зірок" завжди вирують пристрасті. Можна шкірою відчути напругу, якою оточені ці люди. Навколо них піниться енергія, переливається через край, запалюючи інших. Може, призначення цих людей — акумулювати енергію, а потім випромінювати її перед глядачами, послідовниками, учнями? Так чи інак, іноді ці живі блискавки влучають самі в себе…
А може їм просто тяжко бути такими особливими? Хоча, як на мене, тяжко відрізнятися від загалу в гіршу сторону, тоді як бути особливим, себто талановитішим, кращим, вищим… Хіба це так обтяжливо? Це мусить приносити насолоду — хоча б насолоду від влади над іншими. Та, схоже, "обранцям" потрібно постійно доводити, що вони мають право на цю владу. Справді, якби це було не так, я могла б отримати бажане після кількох лише вдалих виступів. Певно, деякі просто не витримують цієї гонитви за славою…
Однак, мені здається, мусить бути ще якась причина. Я ще не можу її сформулювати, однак, складається відчуття, що "обранці" самі прагнуть смерті… Життя втомлює їх більше за інших, ставить до них набагато більше вимог. А ще… може, все це вкладається в закони жанру. Якщо життя — гра, то головні герої мусять зійти зі сцени драматично, у світлі рампи, під грім овацій…
Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?
***
Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.
Всі обернулись до мосту, очікуючи побачити, що ж так налякало малу. З темряви виступила людська фігура, поволі перетнула міст, і Лада мимохіть затамувала подих, розглядаючи прибульця.
Це був високий чоловік з чорним, посрібленим сивиною волоссям та тонкими рисами блідого обличчя. Він був зодягнений в довгий оксамитовий плащ, з-під якого визирав чорний сюртук та біла манишка, зовсім вже недоречними тут виглядали його чоботи, настільки добре начищені, що в них віддзеркалювалися спалахи багаття. Коли незнайомець підійшов ближче, Лада розгледіла його обличчя. І зрозуміла, що ж так налякало дочку старости. У світлі вогню його лице здавалося висіченим з білого мармуру, непорушне як маска. Втім, понад усе вражали його очі — глибокі, яскраві, з уважним поглядом душогуба.
Незнайомець підійшов до товариства, ввічливо привітався до старости, кивнув Паві і Богару і рушив в обхід столу, де для нього відразу ж звільнили місце. Тобто, практично всю лаву.
— Оце і є пан Смерч, — мовила до Лади тітка, — бачиш тепер, в чому річ?
— Угу, — сказала Лада, — Вражає.
Вона відставила павин келих, роздумуючи. Хороше вино, що не кажи. Тепер усередині в неї — немов маленьке багаття, гарячі іскри якого швидко розбіглися венами… Все здавалося трохи інакшим, простішим і доступнішим… Навіть цей моторошний пан Смерч не викликав в неї такого шоку, як, очевидно, в усіх решта. Насправді, він викликав у неї якусь хворобливу допитливість, хоч заговорити до нього першою вона б не наважилась.
Тим часом, товариство трохи оклигало від шоку. До їхніх послуг було удосталь вина та горілки, щоб дати раду навіть панові Смерчу. Скоро свято набрало майже попередніх обертів… Музики знов заграли польку і танцюристи випорснули на майданчик.
Невдовзі староста, який все таки почував себе трохи нервово в компанії неочікуваного гостя, піднявся на поміст і, коли музики дограли своє, звернувся до присутніх.
— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.
— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.
— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!
Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги. Богар ніяково роззирнувся, але все ж таки піднявся на імпровізовану сцену. Зітхнувши, взяв до рук сопілку, яку йому простягнув один з музик. Всі затамували подих, і в тиші здійнялася легка мелодія, настільки пронизливо-гарна, що на очі мимохіть нагорталися сльози. Ладі ця мелодія здалася знайомою, і справді, вона була одною з тих, які так просто не забуваються… Неочікувано навіть для себе вона почала тихенько підспівувати Богару.
Коли цей імпровізований дует стих, ще кілька секунд панувала тиша. Потім враз тиша поступилася місцем оплескам, вигукам "молодець!", "холєра!" і "давай ще!". Богар усміхнувся трохи впевненіше і помахав Ладі рукою.
Моя любове, білий птах,
Моя ранкова зоре,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори.
Ти йдеш туманом з рук моїх,
Летиш, мов легіт скорий,
Не відлітай, в очах твоїх
Далекі сині гори.
Зітханням гаснеш на вустах,
Йдеш присмерком у морок,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори.
— Поважні гості! — гукнув він, — Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?
Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи "на сцену!", "пісню!", "давай театру!". Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.
Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові — дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.
— Дякую, Богар! — мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, — Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!
У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.
— На такому святі щасливий був би побувати кожен, — продовжила вона, — навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!
З— за столів почувся ситий регіт.
— Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!
Музики швидко підхопили просту, жваву мелодію, і от уже при підтримці "джаз-банди" над Ясенівом понеслося:
Тут зібрався весь наш дім,
Славна наша спілка,
Буде хліб та сіль усім,
І міцна горілка!
Пісня отримала всенародне визнання. Аплодували ледве що не стоячки, дехто намагався відразу ж відтворити пісню на свій манер, впроваджуючи її в життя — десятки рук потягнулися до пляшок та кухлів.
Наливай, хто має міць
Ще тримати вилку,
Ні — наллємо силоміць,
Пий міцну горілку!
За здоров’я, за любов,
За повну тарілку!
Пий, хай грає в серці кров
І міцна горілка!
Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода! Азарт затьмарив їй очі… Вона озирнула аудиторію, і погляд її спинився на чорному гостеві — пан Смерч сидів осторонь від веселої пиятики, мов крук серед галасливих горобців. З його непорушного обличчя не можна було вгадати, чи тішить його забава, чи лише наганяє нудьгу… І Лада наважилась.
— Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!
Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча — сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви — нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…
Високо над горами
Східцями прозорими
Сивий місяць сходить.
Там, де чути спів сумний,
Там, де видко край земний,
Чорний чабан ходить.
Чорну свитку носить він,
Де проходить, чути дзвін,
Дзвін жалобний чути.
Де отару він жене,
Швидко там життя мине,
Долі не минути.
Чорні вівці він пасе,
Кажуть, сум і біль несе
Він із гір в долину.
Та чому ж за край земний