— Значить, Пава все ж таки наважилась… — промовила вона, коли Лада відпила кілька ковтків відвару.
   — Ви знаєте? — вражено спитала Лада.
   — Хе, тут нема що знати. Струмок біжить до річки, а сонечко — до нічки… Я знала? Так. Відтоді, коли ти прийшла сюди. Ти отримала, що воліла. То що ще? Що ти хочеш?
   — Допоможіть Паві! Я ніколи не бажала їй смерті!
   — А, — Крива Варга скептично хитнула головою, — Ти не бажала. Дуже добре. Але ти дістала своє — пошану людей і найкращого хлопця в селі. Що тобі ще? Справедливості? Чи не забагато для тебе одної?
   — Але ви не можете так… І взагалі, якщо ви знали, як воно обернеться… Що ж, ви передбачали, що вона загине?
   — Я? — усміхнулась відьма, — Певно що. Хтось мусив померти. Лише я не знала, хто з вас. Це залежало від того, чи наллє вона зілля в твою чарку, чи вважатиме тебе гідною смерті…
   Лада заклякла, хапаючи ротом повітря.
   — Як це? — нарешті спромоглася вона, — Що це було за зілля? Отрута?
   — І так, і ні. Для тебе — свобода від страху, для неї — смерть. Це було твоє випробування. Ти мусила дати їй підставу бажати твоєї смерті, а отже — підставу вважати тебе кимось значимим, нестерпним, чия смерть могла б щось змінити. Тобі це вдалося, і винагородою тобі була свобода…
   — А що… якби не вдалося?
   — Що ж, тоді ти би поїхала звідси переможеною. І вже там, у місті, самотня і нещасна, ти б наклала на себе руки. Наскільки я розумію. На твоє щастя, сталося навпаки.
   — І невже… невже не можна їй допомогти, Варго? Я зроблю все від мене залежне, я навіть згодна відмовитись від вашої винагороди…
   — Он як? Але навіть якщо так, вже пізно. Я вже не зможу нічого змінити.
   Лада затулила обличчя руками.
   — Це жорстоко. Якби я лише знала…
   — Тоді б ти — що? Сама попросила отрути? — Варга зітхнула, — Ну гаразд. Я сказала, що я не можу нічого змінити. Але це не значить, що це взагалі неможливо.
   Лада підвела заплакані очі.
   — Що я можу зробити?
   — Ти? Ти — нічого. Єдиний, хто може допомогти Паві — господар Старої Вежі.
   — Пан Смерч? Але скажіть мені, Варго, хто він?
   — Ет… Я б сама воліла знати, — зітхнула відьма.
 
***
 
   — Отож, ти бажаєш знати… — поволі промовив Стеф Боро, — Звідки мені відомо про твої особисті проблеми, так, Соломоне?
   Соломон Крокус, який нарешті наважився поставити питання руба, похмуро подивився на пана Боро.
   — Тож дозволь мені пояснити. Тут немає нічого складного. В газетах нещодавно йшлося про загибель молодого актора, Лукаша Пере. Твою дружину допитували в якості свідка — я мимохіть звернув увагу, помітивши знайоме прізвище. Вибач, якщо я випадково пригадав тобі ці неприємні події.
   Оглядач "Контроверсій", примружився, розглядаючи філософа. Невже бреше? Але, чорт, так справді могло бути! Прочитав собі десь, і не втримався, щоб не згадати ці прикрі обставини при розмові… Стеф Боро завжди був без котроїсь там клепки. Що ж, може він і дійсно не мав на увазі нічого зайвого?
   — Сподіваюсь, ти вибачиш мені мої необережні натяки. Я хотів би спокійно продовжити нашу бесіду — ми якраз підійшли до найцікавішого.
   — Невже? — підняв брову пан Соломон, — І що ж це? Нові подробиці з особистого життя колишніх однокурсників?
   — Даремно ти так, — сумно усміхнувся пан Боро, — А втім, ця твоя ремарка є досить симптоматичною… Ти ображений? А що б ти сказав, якби я запропонував тобі підійти і копнути мене під зад?
   Соломон Крокус вражено вирячився на пана Боро. Ось воно яке, божевілля…
   — Ні, я серйозно. Я мав на увазі, якби тут сидів не стільки я, скільки уособлення всього, що кривдило тебе у дитинстві і пригнічувало в зрілі роки? Тобі приємно було би помститися? Чи не так, Соломоне?
   — Вважай, що так. Адже помста — насолода богів, чи не так, Стефе?
   — Угу. Так от, я хотів наголосити на одній з латентних функцій пасіонарності — еволюція від страждання до катарсису… Будь-який герой-пасіонарій мусить пройти через випробування, через страждання, можливо навіть, через смерть — чи її подобу — і лише потім переродитися для здійснення свого епічного призначення. Я пишу про це в третій частині монографії…
   — А, справді, там ще було про самовбивство богів. Я так і не збагнув це до кінця — боги вбивають себе, щоб перемогти смерть… чи вмирають для того, щоб перемогти себе?
   — Ти ж бач, читав! Ох, ну і робота в тебе — читати всіляку каламуть. Не заздрю… Ну що ж, я, з твого дозволу, спробую розтлумачити на пальцях.
   Соломон Крокус скептично усміхнувся, тепер уже з обережністю обпираючись на крісло. Крісло, на диво, підкорилося. Пан Крокус відчув себе гордим ковбоєм, який укоськав норовливого мустанга. Чи надовго?
   — Отже, Соломоне… Уяви собі, що ти — бог. Знаю, складно. Ну добре, уяви собі, що ти — це ти. Сподіваюсь, це буде трохи простіше. Тим більше, що ти таки — не бог. Більше того, ти — особа, позбавлена будь-яких ознак божественності. Навіть не божий обранець. Так собі, філістер. Але ти знаєш, що існує щось більше за тебе. Вільне і владоможне. І — наче насмішка — воно живе поряд. Близько, можна доторкнутись рукою. Самим своїм існуванням воно принижує тебе… Воно має владу над тобою, а ти над ним — дзуськи. І ти шукаєш спосіб укоськати, привласнити це диво… І нарешті — ось воно. Твоє божество необережно продемонструвало тобі свою слабку сторону…
   Слухаючи Стефа Боро, пан Соломон повільно виструнчився в своєму норовливому кріслі… Знов, він знов говорить про нього… Говорить, мовби цвяхи вбиває, точно, впевнено…
   — Так от, ти береш ініціативу в свої руки. Ти розплановуєш все так, щоби твоє божество оступилося і, бах! — ти отримуєш владу над ним! І ось, після років страждань і принижень ти тримаєш все в своїх руках. Отримати владу над божеством… Чи не катарсис?
   Опустивши очі на співрозмовника, Стеф Боро побачив, що той якось зіщулився, немов захищаючись від удару. Нарешті він випрямився і глянув в очі філософу. В його очах — лють затисненого в кут звіра…
   — Ти… — хрипко промовив Соломон Крокус, — Ти даремно думаєш, що я так просто поступлюся цією владою Стефе. Ні, лише не тепер…
 
***
 
   Над Ясенівом займався ранок. Крізь завіску, мов гаряче молоко, пролилося блякле вранішнє світло, хлюпнуло на ліжко, на бліде чоло хворої, на зашкарублі старечі руки, що лежали на її делікатних скронях… Пава дочекалася ранку і зустріла його ще живою. Завдяки Варзі, котра провела коло її ліжка залишок ночі, поячи її відваром, читаючи довгі примовляння, які ритмічно ділили сутінки на рядки і фрази.
 
…Ген за вигоном, за толокою
Та й за річкою, за широкою
Понад горами, попід хмарам
Там де буря б’є ніч стожарами
Там стара сліпа плете верету
Плете смугами ковдру велету…
 
   Крива Варга зітхнула, поклавши на чоло хворій клапоть полотна, вимочений у відварі.
 
…Сум і радість в ту ковдру вплетено
Дні та ночі рясним перетином
Той, хто ковдрою тою вкриється,
Все дізнається, де що діється
Все дізнається, де що діється
Все загоїться, лихо змиється…
 
   …Лада, змучена блуканням лісом, здається, задрімала під її хрипкий речитатив.
   Їй ввижався тривожний сон. Вона йшла за труною, ледве переставляючи ноги по розмитій дорозі. В лице їй бив холодний вітер, дощ шмагав по плечах, але вона йшла, знаючи, що мусить, що не може зійти зі шляху. Вона не знала, хто в тій труні, вона вже й забула — надто довго йде вона цим скорботним шляхом… Йде, не вміючи прокинутись.
   — Лада… — покликала Варга.
   Вона насилу розплющила повіки. Варга дивилася на неї стомлено, виглядаючи тепер не просто старою — древньою…
   — Лада, це все, що я можу зробити. Вона не помре — поки що. Але й не прокинеться. Її душа вже відлетіла… І я не маю влади її вернути. Якщо ти ще не передумала, зараз час іти до Смерча. Потім буде пізно.
   Лада стиснула скроні пальцями. Світ гойдався, мов п’яний… Здається, вона захворіла. Певно, застудилася, блукаючи під дощем. Варга, зітхнувши, подала їй чашку з відваром.
   — Випий, на тобі обличчя немає… — криво всміхнулась вона, — Пан Смерч, певно, вирішить, що ти — ще один занедбаний привид, і виставить тебе з хати.
   Лада здивовано глянула на неї. Тепер, коли Варга усміхалася, здавалося, можна вгадати, якою вона була колись… Не красивою, але принадною і нестримною, як буремна ніч… Лада відвела очі. Слабкість поволі залишала її.
   — Дякую, мені вже трохи краще. Я… так, я піду до нього. Лише я не знаю дороги.
   — Звісно, — кивнула відьма, — Ніхто не знає.
   Лада вийшла на двір. Там, на ґанку, притулившись до стіни, куняв староста Кушнір. Нещастя, що випали на долю його сім’ї, схоже, штовхнули його в обійми єдиної розради, котра чекала на нього на дні кухля з оковитою. Тепер старості було принаймні байдуже…
   Осторонь, коло перелазу стояв Богар. Стояв, мов вартовий, похмуро розглядаючи млистий горизонт. Почувши її кроки, він різко обернувся. Лада побачила, що його губи судомно стиснені, а навколо очей — темні кола.
   — Ну як? — гарячково запитав він, — Як вона?
   — Погано, — мовила Лада, — Ще жива, але Варга не може розбудити її…
   Лада підійшла до Богара і він рвучко обійняв її. Вона притулилася до його плеча, відчуваючи, що з очей нарешті покотилися сльози. Вона не спиняла їх — не мала сили.
   — Богар, за що це все…? Ми ж не хотіли, правда?
   — Я не знаю, Лада… Я відчуваю, що вартий кари. Але ж не такою ціною! Що каже Варга? Вона буде жити?
   Лада витерла сльози.
   — Варга більше нічого не може вдіяти. Є лише один шлях повернути її — просити господаря Старої Вежі. І… я піду до нього. Поки ще не пізно.
   Богар судомно видихнув.
   — Ні, Лада! Не йди! Ніхто не повертається з Вежі… Не йди, не залишай мене… зараз.
   Вона вивільнилася з його рук.
   — Не спиняй мене! Господи, якби ти знав, як я хочу лишитись з тобою! Але я не можу… дозволити їй померти.
   — Лада, якщо вона помре… Я ніколи цього собі не пробачу. Але ж, значить, так судилося. Значить, не можна нічого змінити.
   Лада кволо всміхнулась.
   — Пам’ятаєш, я купалася в тому водоспаді. І тепер я маю владу змінити незворотне.
   — Але ж то — лише легенда!
   — Отож, є бодай одна добра прикмета. Краще ніж нічого. Прошу, не йди зі мною, бо тоді я взагалі не зможу піти… Бувай, Богар.
   Вона розвернулась і швидко закрокувала Шляхом. Вона йшла, не обертаючись; її душили сльози, за якими ледь виднілася дорога. Вибравшись на невеличкий пагорок, вона кинула останній погляд на Ясенів. Над селом здіймався густий туман, і все ж, їй здалося, що вона розгледіла самотню фігуру коло будинку старости. Їй почулося навіть, що вітер підхопив знайому мелодію, доносячи до неї ледь-чутний відгомін.
   …Моя любове, білий птах,
   Моя ранкова зоре,
   Не відлітай, в твоїх очах
   Далекі сині гори…
   Серце її судомно стислося, але вона змусила себе іти далі.
   Лада йшла, і, на її подив, чим далі вона відходила від села, тим легше їй ставало. Здавалося, все, що відбулося з нею в Ясеніві, було давно — століття минули, змінилися покоління, і колишнє вкрилося мохом, мов старий надгробок… Це все було давно. І не з нею. Та, інша, була щасливою. Але ж її вже нема… отож, нема, про що шкодувати.
   Лада піднялася на гору, звідки вона вперше побачила Стару Вежу. За час, що минув, Вежа не стала доступнішою — вона ї далі стояла на лисій вершині, відокремлена від світу карколомними бескидами. Лада приречено зітхнула і рушила в обхід, сподіваючись знайти стежку, яка привела б її нагору.
   Проблукавши кілька годин по коліно в тумані, продираючись крізь колючі чагарі, Лада нарешті вийшла до підніжжя гори, на якій стояла Вежа. Лада роззирнулася. Гори дрімали, сповиті туманом; старі ялиці над її головою тихо чаклували, шепочучи якесь нескінченне замовляння. Пташки мовчали, лише іноді в повітрі здіймався несміливий наспів, відразу змовкаючи, мовби невидимий співець боявся порушити чари…
   Стежки не було, але тепер, зблизька, скелі не виглядали такими неприступними. Можна було спробувати піднятись, спираючись на величезні уламки скель, тримаючись руками за чагарі…
   Це було непросто, і, якби вона піднімалася за ясної погоди, Лада, певно, натерпілася б страху. Зараз же туман ховав від неї глибину урвищ, дозволяючи йти, не звертаючи увагу ні на що інше крім каміння під ногами і хиряві чагарі, які погано тримали її вагу, видираючись з коренем… Втім, їй, схоже, таки судилося подолати ці скелі. Невдовзі Лада стояла перед зруйнованими воротами Старої Вежі.
   Колись тут, мабуть, була міцна фортеця, за стінами якої могли б ховатись від ворогів сотні зо дві людей. У самій вежі, досить просторій, щоб служити житлом, певно, жив шляхетний володар цієї землі… Може, а може й ні. Ладі спало на думку, що ця вежа завжди була такою — порослою мохом і плющем руїною, в якій жили лише легенди…
   Втім, зараз тут жив таки хтось. Назустріч Ладі вибіг великий чорний пес, уважно оглянув її і тихо загарчав. Двері хисткого будиночка, який стояв під однією з кам’яних стін, прочинилися, і надвір вийшов похилений сивий чоловік. Він поклав долоню на маківку собаки, роззираючись.
   — Хто? Хто тут? — втомлено проказав він.
   Лада здригнулася. Старий дивився просто на неї, але, схоже, не бачив.
   — Я до пана Смерча, — розгублено мовила вона, — Мене звати Лада, він певно, знає…
   — Оно! — мугикнув він, — Відвідувачі… Відвідувачі в Старій Вежі. Це новина. Хороша новина, як ти думаєш, Кава?
   Старий присів коло собаки, пестячи його чорну скуйовджену шерсть.
   — Правильно, Кава, ми підемо до господаря, і нехай він вирішує, хороша це новина чи погана. Давно сюди люди не ходять, тіні ходять, певно, старенька, а люди не ходять…
   Він піднявся аби закликати господаря; однак, в цьому вже не було потреби. Залізна брама відчинилася. На порозі стояв сам господар Вежі. Він похмуро глянув на Ладу, і вона мимохіть здригнулася під його пронизливим непривітним поглядом. Втім, побачивши її, пан Смерч усміхнувся.
   — А, співачка зі Стригорода… Що ж, значить, сьогодні у Вежі буде вистава.
 
***
 
   Кажуть, вистава мусить продовжуватися, хай би там що. Я не певна. Якщо вистава перетворюється на фарс, то краще б уже їй скінчитись. Втім, артисти, які поклали своє життя на творення вистави, часом просто не здатні зупинитись, вийти з гри і зняти маску… Вони продовжують грати навіть за кулісами, в гримерці, вдома, навіть на самотині. Гра стає свого роду нав’язливою ідеєю, і її жертва ніколи не знайде спокою, ніколи, навіть на смертному одрі…
   Аманта вмирала, і вона знала це. Коли була у свідомості. Часом вона марила, але мені все тяжче було розрізнити її маячню і ті останні репліки, якими вона підсумовувала свою партію. В ті страшні хвилини усі її ролі — скільки вона їх мала за своє життя — зринули на поверхню, змішались, сплелися в якесь жаске зміїне кубло. Вона то сміялась, то скімлила, то намагалась щось співати, але тоді з губ її злітав лише хрипкий шепіт. "Де квіти? — звернулася вона до мене, — Де букет від губернатора? Я одягну бузкову сукню, чуєш? Негайно неси мені бузкову сукню!" Останнє, що я почула від неї, були слова з її зоряної арії: "…йду по блискавці кохання, йду по лезу сподівання, йду над прірвою ясною…" Потім вона впала на подушки, а я витерла кров з її губ… Я була з нею до останньої хвилини, але її не було зі мною. Вона була на сцені…
   Так закінчилася її вистава. А що потім? Потім була порожнеча… Така порожнеча знайома кожному — відчуття втраченості, беззмістовності, яке часом приходить після гучного свята. А що, коли це свято було довжиною в життя?
   Її швидко забули. Ще якийсь час в бульварних газетах з’являлися скорботні статейки з інтимними подробицями, а потім зникли і вони. Актор — це функція теперішнього, те що він створює — скороминуще, як саме життя. Йому не світить ні безсмертя, ні вічна пам’ять. Та кого це хвилює? Насолоджуйся, поки живий…
   Втім, кінець її вистави став кінцем і моєї вистави теж. Я зрозуміла нарешті, що передусім я прагнула довести їй, що я теж здатна запалювати вогник в очах глядача. Не довела, не встигла. А потім нікому стало доводити… Хіба собі. Втім, моя одержимість грою ніколи не заходила так далеко, щоб виховати в собі глядача власного спектаклю… Я врятувала себе від долі Аманти, і бачить бог, як я про це шкодую!
 
***
 
   Оселя господаря Старої Вежі була цариною тіней і відблисків. Анфілада кімнат, занурених в присмерк, де на тарелях, підтримуваних тонкими кованими опорами, квітли мерехтливі вогні, множачись у тьмяних дзеркалах, запнутих у кришталеві рами… Легкий подих вітру з високих вікон ворушив тяжкі завіси, пестив вогні, пускаючи стінами мереживні спалахи і стрімкі тіні. М’який килим, що встилав кам’яну підлогу, робив кроки нечутними, і випадковий гість мимохіть відчував себе лише ще однією тінню, яка заблукала в цьому сутінковому лабіринті…
   Лада йшла за паном Смерчем, вражено роззираючись навколо. Розкішною і моторошною здавалася їй ця оселя, живучи тут, думала вона, можна втратити лік часу, забути весь навколишній світ, і навіть себе… Їй весь час марилося, що з-за оксамитних портьєр і камінних стулок, з-за стелажів з книгами та різьблених шаф визирають інші мешканці Вежі, примарні і полохливі… Обертаючись, вона, звісно, не бачила нікого, однак відчуття того, що за ними спостерігає хтось — чи щось, не зникало.
   Нарешті пан Смерч зупинився в одній з напівтемних зал. Тут майже не було меблів, окрім двох м’яких крісел та кованого столика. Не було також і вікон, на стінах не було килимів чи гобеленів — лише холодний шорсткуватий камінь. Втім, тут був якийсь особливий затишок, створений, мабуть, теплим сяйвом вогню та відчуттям повної відокремленості від світу…
   Господар запропонував Ладі сісти. Крісло виявилося настільки зручним, що мимоволі хотілося стулити повіки і відпочити, залишитись тут, можливо, надовго…
   — Ну, і як тобі Стара Вежа? — поцікавився він.
   — У мене склалося враження якогось… потойбічного розкошу, — тихо мовила Лада, — Трохи схоже на склеп котрогось із князів минувшини…
   Пан Смерч гмукнув.
   — Он як воно… Мушу тобі сказати, що ця оселя виглядає так, як її хочуть бачити. Тобі, значить, привидівся склеп. І як ми це будемо інтерпретувати?
   — Напевно, буквально. Мене останнім часом просто переслідує тема смерті… не знаю навіть, до чого це.
   Господар Вежі заусміхався.
   — Тема переслідує? Ну то нічого, гірше було б, якби тебе переслідувала вона сама. Або він. Не знаю, чому в цій мові смерть — вона?
   — Певно тому, що вона така ж нелогічна, як і, кажуть, жіноча поведінка.
   — Ха! Своєрідне пояснення. Значить, кажеш, переслідує… Ну, тут немає нічого дивного. Знаєш, смерть любить артистів…
   — Знаю, — сумно проказала Лада, — Лише чому?
   — А тому, — повчально мовив пан Смерч, — що смерть теж — глядач.
   Лада здивовано глянула на господаря Вежі. Він відсторонено усміхався, немовби згадуючи якийсь давній жарт.
   — Я покажу тобі… пізніше. Але мені здається, ти мала якусь нагальну причину для візиту сюди. Я не вірю, що людина здатна видиратись по цих стрімчаках задля однієї лише світської бесіди.
   — Так, звісно… — Лада глибоко вдихнула, збираючись з думками, — Крива Варга сказала, що у вас можна шукати порятунку однієї дівчини, яка вмирає. Вона сама вже нічим не може зарадити, і, каже, лише ви здатні їй допомогти…
   Пан Смерч стенув плечима.
   — Оце ще! Хорошу ж вона мені створює репутацію… Коли це я таким займався? Я ж не карета швидкої допомоги!
   Лада розпачливо глянула на нього.
   — Значить, ви не можете…?
   — Я казав, що не можу? — роздратовано мовив він, — Ні, я казав, що я такого не роблю. Ох мені ця Варга!
   Він тихо розсміявся.
   — Ні, ну треба ж! Вона б ще відсилала сюди всіх хворих та немічних, як… як на дідьків курорт!
   — Пан Смерч! — тихо проказала Лада, — Пава не хвора на застуду, вона таки вмирає! Раз і назавжди…
   — Отаке горе… А хто вона тобі, ця Пава, що ти просиш за неї?
   — Вона… — Лада замислилась. А й справді, хто вона їй? — Пава — це я сама, в якомусь сенсі. Вона вмирає через мене… Тому що я зайняла її місце.
   — Таке весь час трапляється, і ніхто з того трагедії не робить, — Пан Смерч прискіпливо глянув на неї, — Що тобі Пава? Ти маєш Богара; ви будете щасливі без неї. Тебе ніхто не буде звинувачувати в її смерті. Вона сама, зрештою, так вирішила…
   — Так… Тобто, ні. Ми ніколи не будемо щасливі. Любов не можна будувати на чужій могилі…
   — Чого це не можна? Звідки така бридливість?
   — Тому що не можна любити, несучи такий тягар на совісті…
   — Ну, — Пан Смерч відкинувся в кріслі, — Ти не знаєш свого щастя — спільна провина так добре об’єднує серця…
   — Або примушує зненавидіти один одного!
   Господар Вежі тяжко зітхнув.
   — Гаразд, не буду з тобою сперечатися. В усіх, зрештою, свої примхи. Що ж, раз вже вона така дорога тобі… Є спосіб повернути її, але боюсь, тобі він не підійде.
   — Який же?
   — Е-е, Лада, — повільно проказав він, — Розумієш, тут така річ… Варга правильно тобі сказала — повинен був померти хтось з вас двох…
   Лада завмерла, збагнувши, що ця історія, ймовірно, має ще одне дно. Відправляючи її сюди, Варга, певно знала, щo він скаже…
   — Але я не пропоную тобі такого радикального рішення. Тобі не обов’язково вмирати. Ти можеш просто залишитись тут. А Пава повернеться додому.
   — Як це — залишитись тут? В якості кого?
   — В якості моєї гості, звичайно.
   Лада недовірливо глянула на нього.
   — Навіщо… Навіщо це вам?
   — А… Я обіцяв показати тобі дещо. Що ж, тепер це буде якраз доречно.
   Він піднявся з крісла і рушив у інший куток кімнати, який майже губився у густому мороці між тарелями з вогнем. Він здійснив кілька непомітних маніпуляцій, і за хвилину навколо них виросли нові стіни — стіни з тонкого полотна. Білі примарні завіси оточили їх щільним колом, здіймаючись від підлоги до стелі.
   — Що це? — вражено запитала Лада.
   Пан Смерч задоволено усміхнувся.
   — Це — мій театр.
   Лада злякано роззирнулась навколо, лише тепер усвідомивши, що вона — сама, у повній владі господаря Вежі, і, якщо він захоче залишити її тут, йому навіть не потрібно буде просити її згоди… Втім, пан Смерч лише криво всміхнувся, глянувши на її стривожене обличчя.
   — Зачекай трохи… Зараз сама побачиш.
   Якийсь час нічого не відбувалося. Темрява навколо здавалося, трохи розсіялася, відступила перед світлом вогнів за завісою, які кидали на полотно рухливі тіні… Втім, здавалося, ці тіні — аж надто рухливі аби належати предметам. Лада здригнулася, зрозумівши, що тіні рухаються самі собою… Тепер вони почали набувати форми — перед їхніми очами вимальовувалися фігури людей… вони ходили, розмовляли, сміялися, сварилися, сходились для танку чи смертельного двобою… Тіні, силуети, обриси… Їх було безліч, та в цій рухливій масі якось можна було відокремити кожну тінь, розгледіти кожну сцену… Ось закохані присягаються один одному в вірності, ось діти грають в якусь невідому гру, ось старий дід б’є дрюком собаку… чоловік застромлює ножа в спину іншому, сім’я сідає до столу, молода жінка танцює запальний танок… Море тіней вирує, виплескує образи і постаті… Ось, здається, знайомий силует. Дівчина в довгій спідниці та вільній сорочці непорушно стоїть за полотном, приклавши долоні до білої завіси. Лада впізнає Паву і не може відвести погляду від її тіні…
   — Це — вона? — тихо запитує Лада в господаря.
   Він киває, з усмішкою розглядаючи беззвучну виставу.
   — Звідси я можу побачити все… Навіть те, що вже минуло. Я ніколи не втомлююсь від цього спектаклю. Ти навіть можеш сказати, що я — ідеальний глядач.
   Лада підняла на нього сполоханий погляд. Він повторював її думки, і знав про це.
   — Глядач… — тихо мовила вона, — Глядач чи режисер?
   — О, іноді відстань між протилежностями тонша за тінь… Я сказав, що не втомлююсь від цього спектаклю, але іноді… Іноді мені хочеться поділитись враженнями з кимось, розумієш, обговорити ті чи інші сцени, які мене зацікавили.
   Він глянув на неї з прозорою посмішкою
   — Я ще нікому такого не пропонував… Вирішуй!
   На якусь мить Ладі здалося, що вона задихається, що їй бракує повітря… Залишитись тут назавжди? Поховати себе живцем? А що, як вона відмовиться? Тоді вона мусить повернутись в Ясенів ні з чим. Відвідати ще один похорон. А далі? Вона не зможе жити в Ясеніві з цим тавром на сумлінні, вона буде змушена повернутись у Стригород. А там — звична безрадісна рутина, нудотний вир, який засмокче її і знищить у своїй беззмістовній круговерті… Так, але залишитись тут? З господарем Старої Вежі? Стати згодом такою ж маною, котрою лякатимуть сільську малечу?
   Тіні невтомно продовжували свій мовчазний танок, одвічну виставу життя і смерті… Вона ніколи не була хорошим глядачем, де вже там стати ідеальним? Втім, хорошого актора з неї теж не вийшло…
   — То як? — звернувся до неї пан Смерч, — Ти вирішила?
   Лада не могла вимовити ні слова. Тому вона просто кивнула.
 
***
 
   Пан Крокус рвучко підвівся з крісла. Він ще точно не знав, що збирається робити, але лють його вихлюпувалась назовні, прагнучи знайти бодай якийсь вихід. Стеф Боро глянув на нього, як на скаженого пса — з жалістю, огидою і легким острахом.
   — Сядь, Соломон Крокус! Сядь, де сидів, — мовив він суворо, з такою силою в голосі, що пан Крокус мимохіть підкорився.
   Пан Боро тяжко зітхнув і налив собі ще віскі.
   — Ну от, і лід закінчився… Нема правди в світі, — поскаржився він, — А тут ще ти, друже мій, вистрибуєш з мого франкфуртського крісла, як той… е-ее, невловимий месник. Мені, насправді, немає ніякого діла до твоїх проблем… ані до проблем твоєї чарівної дружини. Я хотів лише з’ясувати дещо. Сподівався, ти допоможеш мені…