Страница:
нас перед господом! Простiть менi хули мо© у цьому мiсцi святому, але
горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,
- Сину мiй! - пiдвищив голос Мельхiседек. - В тобi вола любов до
Укра©ни та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила
гнiв у тво му серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означа велич
духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!
- I Христос вигнав вервi м осквернителiв храму, - лагiдно додав iгумен.
Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.
Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi
сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в ©© темних, бездонних
очах загорялося бентежне полум'я.
- Чого ж, пане, - спитала вона в Залiзняка, - ви мовчите й не
допоможете в бiдi братам сво©м, коли до вас долинають ©хнi стогони?
- Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть
все суворiшi й суворiшi... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б - нiбито
од себе, свавiльно...
Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що
збуджував у нього новi думки.
- Справдi, iншого й викруту нема ! Нужда напосiлася на козака, загризла
його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже,
тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють ©х на
чотки...
- Старi вже, - зауважив iгумен печорський.
- Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звича м - на горе,
йдуть юнаки, якi щойно досягли слави... Ось i в вашо© ясновелебностi
перебува в ченцях Найда, наш славний запорожець...
- Юнак i в ченцях? З яко© причини? - здивувався Мельхiседек.
- Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! - зiтхнув Залiзняк.
- Найда... Найда, - щось не пригадаю, - згадував уголос iгумен.
- Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, - отой, що свiчкарем у
головному храмi.
- А-а! Ось хто! - розвiв руками iгумен. - Тiльки зда ться менi, вiн ще
не посвячений остаточно... А втiм, треба довiдатись.
- Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було тво серце й твоя
душа! - запальне мовив Мельхiседек.
- Аби тiльки нам дозволили... - почав був Залiзняк.
- Зрю душею, - натхненно промовив iгумен, - що нi благочестя, нi
знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.
- Я раджу вам, превелебний отче, - сказав обозний Мельхiседековi, -
самим податися до Петербурга i там усе пояснити.
- Нехай збудеться по глаголу тво му! - сказав Мельхiседек. - А я,
грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!
- Амiнь! - промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву.
Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з
образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова
зворушливо© молитви.
Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до
обозного:
- Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас
проводжу.
- Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, - зам'явся обозний.
- О, пройтися в добрий час нешкiдливо, - усмiхнувся старий. I вони
вийшли з трапезно©; за ними пiшов i покалiчений священик.
Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою,
то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.
- То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич
невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?
- Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, - заговорив Залiзняк, - у
мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, - ми
ж його за мертвого вважали, - а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки
розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила
груди туга... Якщо й обителi почнуть одбирати в Укра©ни ©© кращих синiв,
то де ж ©й тодi шукати оборонцiв?
- Авжеж, авжеж... це так... - задумався архiмандрит.
- Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм
чернець... То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, - зауважила
панна.
- Так, менi треба його побачити, поговорити.
- Це найлегше зробити, - похопився прислужитись Залiзняк. - Я звелю
послушниковi покликати його до вашо© ясновелебно© милостi.
Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього та мничого ченця, притихли й
задумалися.
Та ось з'явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що
покликаний чернець жде його розпоряджень.
Панна хутко обернулася й спинила сво© здивованi очi на блiдому,
збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг...
Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i
мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.
Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя
молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно при мне враження.
- Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, - звернувся вiн до
нього привiтно.
Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не
пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келi©, не одрива
допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож
пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.
- Пан полковник, - тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, - так багато
менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю,
про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на
Запорожжi.
- Два роки тому, на Запорожжi? - перепитала швидко Дарина, обернувшись
здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi,
звернулася до Найди й промовила швидко: - Господи! Та невже ж то був ти,
той молодий запорожець, котрий при©жджав до нас посланцем вiд запорозького
коша?
- Так, ясновельможна панно, то був я, - спокiйно вiдповiв Найда й
пiдвiв голову.
- I ти... ти... пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в
монастир? Але чому? Чому?
На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом рiзко урвала
свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований
погляд.
- Ага! - скрикнув Залiзняк. - Диву й тебе, ясновельможна панно, що
Найда покинув Укра©ну, та ти бачила його раз чи двiчi на сво му вiку, а як
же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий
наш запорозький лицар сам iз сво © волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й
лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак!
Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася!
Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!
I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З
якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на
щоках ©© то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв пiдводила вона
на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не
зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж
соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не
дiйшли до слуху молодого ченця...
- I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати
проти спiльного ворога, - гаряче закiнчив Залiзняк, - наш найкращий орел
сам наклада на себе пута! Надiя всього Запорожжя кида його, залиша все
й замика ться за монастирською стiною!
Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка,
що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.
- Сину мiй! - неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна
Найди. - Якщо сi не тяжко для душi тво ©... Повiдай менi, що примусило
тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?
Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.
- Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя... схотiлося
послужити боговi, - вiдповiв вiн коротко й сухо.
- Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! - скрикнув Залiзняк,
швидко обертаючись од вiкна. - Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу
долю, чи зурочив його хто?
Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.
- Сину мiй, - заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, - пан
полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до
монастиря, але пам'ятай - зневiра найбiльший грiх перед господом богом.
Ми не смi мо впадати в розпач: розпач - зневiра, а вiра в милосердя боже
хай не оскудiва в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми
бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiда мо, до якого кiнця
вiн веде нас. - Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. - I я вiрую, i
всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках
католика. Ось ©ду я тепер до православно© царицi, й вiрую, i надiюся, що
серце ©© прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе
благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння
сво © душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять
день у день в сво© злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв
послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш
бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий
подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним
старцям, нездатним до боротьби.
Залiзняк з надi ю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя
Найди.
- Правдиве тво слово, превелебний отче iгумене, - стримано вiдповiв
Найда, - хто може служити господевi милосердному в свiтi - нехай трудиться
в ньому;
але в житт вiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв,
нехай послужить боговi хоч сво ю вбитою душею...
- Ех, панно моя! - з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. -
А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли,
бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до
боротьби!
Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже ©©
хвилювала.
- Сину мiй, - тим часом задумливо провадив далi отець Мельхiседек, -
коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а дина лише втрата
надi© привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся в свiт. Ти
кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, - повернися туди i ти ©©
обрящеш. Надiя ; господь допоможе нам захистити свiй храм вiд нападу
унiатських i католицьких вовкiв, але треба з' днати всi сили... Не личить
тому, хто може пiдняти на сво©х раменах пуд, пiдiймати гiрчичне зерно.
Бiльший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у
свiтi... Подумай про це.
- Превелебний отче, я вже про все подумав i все вирiшив, - твердо
вiдповiв Найда.
Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав його
порухом руки.
- Зачекай, пане полковнику, - мовив вiн суворо, - якщо в монастир
привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто зна , може,
господь призначив його для свого духовного во©нства... Нехай буде його
свята воля! - Отець iгумен звiв очi до потемнiлого образа, осяяного '
лампадою, й пiдвiвся з мiсця. - А тепер, пане полковнику, - звернувся вiн
до Залiзняка, - може, придiлиш менi кiлька хвилин для одно© приватно©
розмови?
Залiзняк квапливо встав i вийшов за отцем архiмандритом з кiмнати.
Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей.
- Як, ти вже йдеш? - промовила Дарина, i тонкий рум'янець залив ©©
обличчя. Найда зупинився:
- Ясновельможна панна ма щось сказати менi?
- Так, маю... хочу... зостанься!..
Дарина збентежилась i замовкла.
Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i
спинився.
Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр... Крiзь обсипанi бiлим
цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо.
За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на обрi© синю смугу широко
розлитого Днiпра.
У келi© вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво
свiтилась велика лампада.
Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його
блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося
надзвичайно рель фно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно
було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне
хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорно© оксамитно©
шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi
брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.
З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напо ним пахощами квiтучих
дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.
У келi© було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра,
долинали звуки сумно© мелодiйно© пiснi.
I чернець, i панна Дарина мовчали.
- Ти пам'ята ш Переяслав? - промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на
молодого ченця лагiднi, оксамитовi сво© очi, що заволоклися нараз якимось
смутком.
- Пам'ятаю, ясновельможна панно.
- I тво© суперечки з мо©м батьком? I нашi довгi розмови?
- Я не забував ©х нiколи.
- Коли ти по©хав вiд нас, я довго згадувала тебе i тво© слова... Щось
невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.
- Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно, - вiдповiв вiн стримано,
схиляючи голову. - Я так само не раз згадував тебе... Але скажи менi, яким
побитом опинилися ви тут, у Ки вi? Адже панотець твiй служив у
Переяславськiм полку.
- Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Ки вом хутiрець. Ми
оселилися тут назавжди.
- Пiд Ки вом? Назавжди? - промовив якось занадто квапливо й тривожно
чернець.
- Так, назавжди, - пiдтвердила Дарина. - Чого ж це тебе так диву ? Вiд
цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно
зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.
- Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, - говорила тим часом Дарина, - i
були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба
могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?
Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
Молодий чернець не вiдповiв i слова.
У келi© знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно
линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене,
безповоротне...
З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.
- Скажи менi, - заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо
стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. -
Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, - промовила вона
квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, - ти говорив ©м, що
втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки
сво© палкi слова... Згадай сво© надi©...
- Я, панно, втратив у них вiру... Переяслав убив ©х i показав, що всi
вони марнi й безнадiйнi.
- Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з
тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на
пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.
По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й
обернувся до осяяно© iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнi ю
окреслив його профiль.
- Або нi, стривай, не треба... мовчи... не говори... - квапливо
промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили ©© слова, - прости
мене... прости мене! - додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.
- Не тривож себе, ясновельможна панно, - вiдповiв Найда лагiдним, але
сповненим туги голосом. - Що було - те вiдiйшло i не повинно вертатися.
Дарина боязко притихла.
У келi© знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона
вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на
обрi©...
- Та що б з тобою не трапилось, - заговорила знову тихим голосом панна,
- прошу тебе, не занапащуй себе... вернися до життя, втiху дасть тобi
батькiвщина...
- Ти так дума ш, панно? - промовив чернець з якимсь особливим виразом.
- Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! - скрикнула палко Дарина. -
Вона пiдтрима тебе, вона вiдшкоду тобi всi втрати. Нема такого горя на
свiтi, яке б не заго©ла вона.
- Так, так, - повторив за нею Найда, - нема такого горя, яке не
заго©ла б вона, i я не залишу ©© й не перестану ©й служити цiле життя
сво ...
- Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi,
кривi й убогi! - перебила його палко Дарина. - Вернись до того, до чого
покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебува ш за цими стiнами i не
зна ш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i
превелебний отець iгумен? - I Дарина палко почала розповiдати Найдi все,
що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя ©©
розпашiлося яскравим рум'янцем, очi спалахнули - вся вона була само
пiднесення в цю хвилину.
Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд не© свого
погляду.
- Ти помиля шся, панно, - промовив вiн, коли Дарина замовкла, - все це
я знаю незгiрше за них.
- I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?
- Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч...
- Господи! - з щирою тугою скрикнула Дарина. - Та невже ж нiщо, нiщо не
зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?
В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, - мимовiльним
рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало
зiрватися з його уст.
У цей час коло дверей почулися кроки.
В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче
притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову
стало замкнуте й суворе.
Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i
Залiзняк.
- Ось що, сину мiй, - промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. - Якщо
ти вирiшив непохитно присвятити себе боговi, якщо душа твоя прагне
християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у
святому градi Ки вi, пiд захистом православно© держави, все мирне, все
спокiйне, а там у нас у боротьбi з унiатами й католиками ти зможеш
воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне во©нство,
чи хочеш ти стати в ряди його?
На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум'янець.
- Превелебний отче iгумене, - вiдповiв вiн, низько схиляючи голову, -
за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його мосць, отець
iгумен, дозволить менi...
- Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, зда ться,
й вiн... - Мельхiседек оглянувся.
Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний.
- Не турбуйтеся нi про що, превелебний отче, - говорив обозний,
нахиляючись до отця iгумена, - все передам пановi губернаторовi. Коли
трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, - радий
послужити, чим можу.
- Нехай благословить за се господь твою милость.
- Вашими святими молитвами, - низько схилив голову перед iгуменом
обозний, i, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним
обличчям, промовив голосно й жваво: - Ну, дочко, дякуй його превелебностi
за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу.
- Ох, пане генеральний, - промовив отець iгумен, зiтхнувши, - паки й
паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнi , дорога
до Ки ва через лiс небезпечна... коли б не налякав хто панну!
- Го-го, - посмiхнувся обозний, - та невже ж ото й нам гайдамакiв
лякатися? Конi в нас добрi, козакiв доволi, та й дочка наша не з
полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?
Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова; мовчки
пiдiйшла вона пiд благословення отця iгумена печорського й отця
Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька.
Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з
архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд благословення до
отця Мельхiседека.
- Добро© путi i в дiлах успiху, превелебний отче iгумене, - промовив
вiн, нахиляючись до його руки. - Звичайно, тепер держава Росiйська не може
виступити вiйною проти Польщi, але в майбутньому все може змiнитися...
"Толцит i отверзеться вам", - сказано в святому письмi.
- Дерзаю, дерзаю! - зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек.
- А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло
з цього ще гiршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще раз у
мо му хуторi, - додав обозний, мiняючи тон, - я постараюся приготувати
листи до деяких мо©х доброчинцiв, якi проживають у столицi.
Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку. А той ще раз
попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати.
Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна, вельможний пан i не
помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови.
Слiдом за обозним рушили з келi© i всi iншi, а разом з ними й Найда.
Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз
попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного
пана до ворiт.
Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.
За брамою лаврсько© вежi пана генерального обозного вже чекав його
повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив
незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений
шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках,
поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях - машталiр. Усi були
одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим
позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що
оточували карету й становили почет обозного.
Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi
ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку,
влiз в екiпаж пан генеральний обозний.
Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього,
але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирсько©
стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд...
- Гей, доню, чого ж ти баришся? - почувся з глибини колимаги
нетерплячий голос.
Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.
Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув
довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.
Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий
чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легко©
хмарки куряви, що змi©лася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем
сонця...
III
Наприкiнцi друго© третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно
билася в агонi©, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi житт вi сили.
Пiсля невдало© спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства,
змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i
запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати.
Вже Ян-Казимир, зу©тський послугач, не мiг витримати боротьби нi з
звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу
на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, - вже вiн не мiг
витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполито©. Пiсля
Андрусiвсько© угоди, за якою було при днано бiльшу частину Укра©ни до
Росi©, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла
так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця
не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком
©© були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення
його на велику ру©ну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати
правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або
перебира ться разом з селянами на лiвий берег - так що наприкiнцi XVII
столiття воно майже зовсiм зника в польськiй Укра©нi. З XVII столiття
об' днаний релiгiйне шляхетський стан, не маючи в поневоленiй кра©нi
серйозних суперникiв, поширю свою владу до цiлковито© неповаги закону, до
безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже нi королiвсько© влади, нi
посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв сво©х прав, а тому
воно й прагне звести короля лише до ролi парадного фiгуранта шляхетсько©
пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття сво самовладдя
до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже дивиться на
сво©х королiв, що навiть цiлком байдуже ставиться до настановлення ©х
росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного споконвiчного права.
Така була доля театральних представникiв Речi Посполито© - Михайла
Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В одному
тiльки польська шляхта дала сво©м останнiм королям цiлковиту свободу:
переслiдувати православне духiвництво i його паству, немов це
переслiдування було покликанням фанатизовано© шляхти й символом iснування
Польського королiвства.
Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережно© Укра©ни
польський уряд почина смiливо й зухвало дiяти проти православ'я в
залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: пископi©
передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволя ться
навiть пiдтримувати стосунки з ки©вським митрополитом; у православного
духiвництва вiдбира ться все церковне майно, й воно прирiка ться на
цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ'я,
позбавляються сво©х споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим
владикам - унiатам... Усi новi постанови сейму i декрети короля,
спрямованi на приниження русько© i рархi©, звели зрештою особу священика
до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи
польських ма ткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з
селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочо© худоби, дiдичi все ж таки не
дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до
схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен
католик мiг мучити його, як йому заманеться... Нiкому було за нього
заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi - знедоленi,
пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право,
дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього
стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку - старости, присво©вши
собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого - державнi й
володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i
горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,
- Сину мiй! - пiдвищив голос Мельхiседек. - В тобi вола любов до
Укра©ни та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила
гнiв у тво му серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означа велич
духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!
- I Христос вигнав вервi м осквернителiв храму, - лагiдно додав iгумен.
Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.
Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi
сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в ©© темних, бездонних
очах загорялося бентежне полум'я.
- Чого ж, пане, - спитала вона в Залiзняка, - ви мовчите й не
допоможете в бiдi братам сво©м, коли до вас долинають ©хнi стогони?
- Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть
все суворiшi й суворiшi... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б - нiбито
од себе, свавiльно...
Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що
збуджував у нього новi думки.
- Справдi, iншого й викруту нема ! Нужда напосiлася на козака, загризла
його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже,
тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють ©х на
чотки...
- Старi вже, - зауважив iгумен печорський.
- Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звича м - на горе,
йдуть юнаки, якi щойно досягли слави... Ось i в вашо© ясновелебностi
перебува в ченцях Найда, наш славний запорожець...
- Юнак i в ченцях? З яко© причини? - здивувався Мельхiседек.
- Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! - зiтхнув Залiзняк.
- Найда... Найда, - щось не пригадаю, - згадував уголос iгумен.
- Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, - отой, що свiчкарем у
головному храмi.
- А-а! Ось хто! - розвiв руками iгумен. - Тiльки зда ться менi, вiн ще
не посвячений остаточно... А втiм, треба довiдатись.
- Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було тво серце й твоя
душа! - запальне мовив Мельхiседек.
- Аби тiльки нам дозволили... - почав був Залiзняк.
- Зрю душею, - натхненно промовив iгумен, - що нi благочестя, нi
знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.
- Я раджу вам, превелебний отче, - сказав обозний Мельхiседековi, -
самим податися до Петербурга i там усе пояснити.
- Нехай збудеться по глаголу тво му! - сказав Мельхiседек. - А я,
грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!
- Амiнь! - промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву.
Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з
образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова
зворушливо© молитви.
Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до
обозного:
- Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас
проводжу.
- Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, - зам'явся обозний.
- О, пройтися в добрий час нешкiдливо, - усмiхнувся старий. I вони
вийшли з трапезно©; за ними пiшов i покалiчений священик.
Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою,
то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.
- То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич
невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?
- Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, - заговорив Залiзняк, - у
мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, - ми
ж його за мертвого вважали, - а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки
розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила
груди туга... Якщо й обителi почнуть одбирати в Укра©ни ©© кращих синiв,
то де ж ©й тодi шукати оборонцiв?
- Авжеж, авжеж... це так... - задумався архiмандрит.
- Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм
чернець... То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, - зауважила
панна.
- Так, менi треба його побачити, поговорити.
- Це найлегше зробити, - похопився прислужитись Залiзняк. - Я звелю
послушниковi покликати його до вашо© ясновелебно© милостi.
Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього та мничого ченця, притихли й
задумалися.
Та ось з'явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що
покликаний чернець жде його розпоряджень.
Панна хутко обернулася й спинила сво© здивованi очi на блiдому,
збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг...
Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i
мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.
Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя
молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно при мне враження.
- Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, - звернувся вiн до
нього привiтно.
Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не
пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келi©, не одрива
допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож
пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.
- Пан полковник, - тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, - так багато
менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю,
про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на
Запорожжi.
- Два роки тому, на Запорожжi? - перепитала швидко Дарина, обернувшись
здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi,
звернулася до Найди й промовила швидко: - Господи! Та невже ж то був ти,
той молодий запорожець, котрий при©жджав до нас посланцем вiд запорозького
коша?
- Так, ясновельможна панно, то був я, - спокiйно вiдповiв Найда й
пiдвiв голову.
- I ти... ти... пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в
монастир? Але чому? Чому?
На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом рiзко урвала
свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований
погляд.
- Ага! - скрикнув Залiзняк. - Диву й тебе, ясновельможна панно, що
Найда покинув Укра©ну, та ти бачила його раз чи двiчi на сво му вiку, а як
же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий
наш запорозький лицар сам iз сво © волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й
лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак!
Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася!
Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!
I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З
якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на
щоках ©© то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв пiдводила вона
на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не
зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж
соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не
дiйшли до слуху молодого ченця...
- I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати
проти спiльного ворога, - гаряче закiнчив Залiзняк, - наш найкращий орел
сам наклада на себе пута! Надiя всього Запорожжя кида його, залиша все
й замика ться за монастирською стiною!
Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка,
що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.
- Сину мiй! - неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна
Найди. - Якщо сi не тяжко для душi тво ©... Повiдай менi, що примусило
тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?
Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.
- Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя... схотiлося
послужити боговi, - вiдповiв вiн коротко й сухо.
- Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! - скрикнув Залiзняк,
швидко обертаючись од вiкна. - Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу
долю, чи зурочив його хто?
Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.
- Сину мiй, - заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, - пан
полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до
монастиря, але пам'ятай - зневiра найбiльший грiх перед господом богом.
Ми не смi мо впадати в розпач: розпач - зневiра, а вiра в милосердя боже
хай не оскудiва в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми
бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiда мо, до якого кiнця
вiн веде нас. - Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. - I я вiрую, i
всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках
католика. Ось ©ду я тепер до православно© царицi, й вiрую, i надiюся, що
серце ©© прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе
благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння
сво © душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять
день у день в сво© злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв
послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш
бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий
подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним
старцям, нездатним до боротьби.
Залiзняк з надi ю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя
Найди.
- Правдиве тво слово, превелебний отче iгумене, - стримано вiдповiв
Найда, - хто може служити господевi милосердному в свiтi - нехай трудиться
в ньому;
але в житт вiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв,
нехай послужить боговi хоч сво ю вбитою душею...
- Ех, панно моя! - з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. -
А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли,
бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до
боротьби!
Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже ©©
хвилювала.
- Сину мiй, - тим часом задумливо провадив далi отець Мельхiседек, -
коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а дина лише втрата
надi© привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся в свiт. Ти
кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, - повернися туди i ти ©©
обрящеш. Надiя ; господь допоможе нам захистити свiй храм вiд нападу
унiатських i католицьких вовкiв, але треба з' днати всi сили... Не личить
тому, хто може пiдняти на сво©х раменах пуд, пiдiймати гiрчичне зерно.
Бiльший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у
свiтi... Подумай про це.
- Превелебний отче, я вже про все подумав i все вирiшив, - твердо
вiдповiв Найда.
Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав його
порухом руки.
- Зачекай, пане полковнику, - мовив вiн суворо, - якщо в монастир
привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто зна , може,
господь призначив його для свого духовного во©нства... Нехай буде його
свята воля! - Отець iгумен звiв очi до потемнiлого образа, осяяного '
лампадою, й пiдвiвся з мiсця. - А тепер, пане полковнику, - звернувся вiн
до Залiзняка, - може, придiлиш менi кiлька хвилин для одно© приватно©
розмови?
Залiзняк квапливо встав i вийшов за отцем архiмандритом з кiмнати.
Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей.
- Як, ти вже йдеш? - промовила Дарина, i тонкий рум'янець залив ©©
обличчя. Найда зупинився:
- Ясновельможна панна ма щось сказати менi?
- Так, маю... хочу... зостанься!..
Дарина збентежилась i замовкла.
Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i
спинився.
Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр... Крiзь обсипанi бiлим
цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо.
За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на обрi© синю смугу широко
розлитого Днiпра.
У келi© вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво
свiтилась велика лампада.
Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його
блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося
надзвичайно рель фно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно
було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне
хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорно© оксамитно©
шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi
брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.
З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напо ним пахощами квiтучих
дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.
У келi© було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра,
долинали звуки сумно© мелодiйно© пiснi.
I чернець, i панна Дарина мовчали.
- Ти пам'ята ш Переяслав? - промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на
молодого ченця лагiднi, оксамитовi сво© очi, що заволоклися нараз якимось
смутком.
- Пам'ятаю, ясновельможна панно.
- I тво© суперечки з мо©м батьком? I нашi довгi розмови?
- Я не забував ©х нiколи.
- Коли ти по©хав вiд нас, я довго згадувала тебе i тво© слова... Щось
невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.
- Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно, - вiдповiв вiн стримано,
схиляючи голову. - Я так само не раз згадував тебе... Але скажи менi, яким
побитом опинилися ви тут, у Ки вi? Адже панотець твiй служив у
Переяславськiм полку.
- Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Ки вом хутiрець. Ми
оселилися тут назавжди.
- Пiд Ки вом? Назавжди? - промовив якось занадто квапливо й тривожно
чернець.
- Так, назавжди, - пiдтвердила Дарина. - Чого ж це тебе так диву ? Вiд
цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно
зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.
- Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, - говорила тим часом Дарина, - i
були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба
могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?
Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
Молодий чернець не вiдповiв i слова.
У келi© знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно
линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене,
безповоротне...
З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.
- Скажи менi, - заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо
стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. -
Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, - промовила вона
квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, - ти говорив ©м, що
втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки
сво© палкi слова... Згадай сво© надi©...
- Я, панно, втратив у них вiру... Переяслав убив ©х i показав, що всi
вони марнi й безнадiйнi.
- Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з
тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на
пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.
По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й
обернувся до осяяно© iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнi ю
окреслив його профiль.
- Або нi, стривай, не треба... мовчи... не говори... - квапливо
промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили ©© слова, - прости
мене... прости мене! - додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.
- Не тривож себе, ясновельможна панно, - вiдповiв Найда лагiдним, але
сповненим туги голосом. - Що було - те вiдiйшло i не повинно вертатися.
Дарина боязко притихла.
У келi© знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона
вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на
обрi©...
- Та що б з тобою не трапилось, - заговорила знову тихим голосом панна,
- прошу тебе, не занапащуй себе... вернися до життя, втiху дасть тобi
батькiвщина...
- Ти так дума ш, панно? - промовив чернець з якимсь особливим виразом.
- Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! - скрикнула палко Дарина. -
Вона пiдтрима тебе, вона вiдшкоду тобi всi втрати. Нема такого горя на
свiтi, яке б не заго©ла вона.
- Так, так, - повторив за нею Найда, - нема такого горя, яке не
заго©ла б вона, i я не залишу ©© й не перестану ©й служити цiле життя
сво ...
- Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi,
кривi й убогi! - перебила його палко Дарина. - Вернись до того, до чого
покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебува ш за цими стiнами i не
зна ш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i
превелебний отець iгумен? - I Дарина палко почала розповiдати Найдi все,
що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя ©©
розпашiлося яскравим рум'янцем, очi спалахнули - вся вона була само
пiднесення в цю хвилину.
Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд не© свого
погляду.
- Ти помиля шся, панно, - промовив вiн, коли Дарина замовкла, - все це
я знаю незгiрше за них.
- I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?
- Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч...
- Господи! - з щирою тугою скрикнула Дарина. - Та невже ж нiщо, нiщо не
зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?
В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, - мимовiльним
рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало
зiрватися з його уст.
У цей час коло дверей почулися кроки.
В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче
притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову
стало замкнуте й суворе.
Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i
Залiзняк.
- Ось що, сину мiй, - промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. - Якщо
ти вирiшив непохитно присвятити себе боговi, якщо душа твоя прагне
християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у
святому градi Ки вi, пiд захистом православно© держави, все мирне, все
спокiйне, а там у нас у боротьбi з унiатами й католиками ти зможеш
воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне во©нство,
чи хочеш ти стати в ряди його?
На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум'янець.
- Превелебний отче iгумене, - вiдповiв вiн, низько схиляючи голову, -
за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його мосць, отець
iгумен, дозволить менi...
- Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, зда ться,
й вiн... - Мельхiседек оглянувся.
Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний.
- Не турбуйтеся нi про що, превелебний отче, - говорив обозний,
нахиляючись до отця iгумена, - все передам пановi губернаторовi. Коли
трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, - радий
послужити, чим можу.
- Нехай благословить за се господь твою милость.
- Вашими святими молитвами, - низько схилив голову перед iгуменом
обозний, i, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним
обличчям, промовив голосно й жваво: - Ну, дочко, дякуй його превелебностi
за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу.
- Ох, пане генеральний, - промовив отець iгумен, зiтхнувши, - паки й
паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнi , дорога
до Ки ва через лiс небезпечна... коли б не налякав хто панну!
- Го-го, - посмiхнувся обозний, - та невже ж ото й нам гайдамакiв
лякатися? Конi в нас добрi, козакiв доволi, та й дочка наша не з
полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?
Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова; мовчки
пiдiйшла вона пiд благословення отця iгумена печорського й отця
Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька.
Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з
архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд благословення до
отця Мельхiседека.
- Добро© путi i в дiлах успiху, превелебний отче iгумене, - промовив
вiн, нахиляючись до його руки. - Звичайно, тепер держава Росiйська не може
виступити вiйною проти Польщi, але в майбутньому все може змiнитися...
"Толцит i отверзеться вам", - сказано в святому письмi.
- Дерзаю, дерзаю! - зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек.
- А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло
з цього ще гiршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще раз у
мо му хуторi, - додав обозний, мiняючи тон, - я постараюся приготувати
листи до деяких мо©х доброчинцiв, якi проживають у столицi.
Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку. А той ще раз
попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати.
Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна, вельможний пан i не
помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови.
Слiдом за обозним рушили з келi© i всi iншi, а разом з ними й Найда.
Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз
попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного
пана до ворiт.
Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.
За брамою лаврсько© вежi пана генерального обозного вже чекав його
повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив
незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений
шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках,
поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях - машталiр. Усi були
одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим
позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що
оточували карету й становили почет обозного.
Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi
ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку,
влiз в екiпаж пан генеральний обозний.
Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього,
але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирсько©
стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд...
- Гей, доню, чого ж ти баришся? - почувся з глибини колимаги
нетерплячий голос.
Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.
Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув
довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.
Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий
чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легко©
хмарки куряви, що змi©лася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем
сонця...
III
Наприкiнцi друго© третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно
билася в агонi©, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi житт вi сили.
Пiсля невдало© спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства,
змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i
запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати.
Вже Ян-Казимир, зу©тський послугач, не мiг витримати боротьби нi з
звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу
на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, - вже вiн не мiг
витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполито©. Пiсля
Андрусiвсько© угоди, за якою було при днано бiльшу частину Укра©ни до
Росi©, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла
так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця
не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком
©© були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення
його на велику ру©ну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати
правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або
перебира ться разом з селянами на лiвий берег - так що наприкiнцi XVII
столiття воно майже зовсiм зника в польськiй Укра©нi. З XVII столiття
об' днаний релiгiйне шляхетський стан, не маючи в поневоленiй кра©нi
серйозних суперникiв, поширю свою владу до цiлковито© неповаги закону, до
безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже нi королiвсько© влади, нi
посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв сво©х прав, а тому
воно й прагне звести короля лише до ролi парадного фiгуранта шляхетсько©
пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття сво самовладдя
до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже дивиться на
сво©х королiв, що навiть цiлком байдуже ставиться до настановлення ©х
росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного споконвiчного права.
Така була доля театральних представникiв Речi Посполито© - Михайла
Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В одному
тiльки польська шляхта дала сво©м останнiм королям цiлковиту свободу:
переслiдувати православне духiвництво i його паству, немов це
переслiдування було покликанням фанатизовано© шляхти й символом iснування
Польського королiвства.
Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережно© Укра©ни
польський уряд почина смiливо й зухвало дiяти проти православ'я в
залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: пископi©
передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволя ться
навiть пiдтримувати стосунки з ки©вським митрополитом; у православного
духiвництва вiдбира ться все церковне майно, й воно прирiка ться на
цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ'я,
позбавляються сво©х споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим
владикам - унiатам... Усi новi постанови сейму i декрети короля,
спрямованi на приниження русько© i рархi©, звели зрештою особу священика
до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи
польських ма ткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з
селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочо© худоби, дiдичi все ж таки не
дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до
схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен
католик мiг мучити його, як йому заманеться... Нiкому було за нього
заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi - знедоленi,
пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право,
дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього
стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку - старости, присво©вши
собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого - державнi й
володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i